Фізична особа як об'єкт правовідносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Поняття фізичної особи як людини

2. Поняття та зміст цивільної правоздатності фізичної особи

3. Поняття та види дієздатності фізичної особи

4. Підстави та правові наслідки обмеження фізичної особи у дієздатності та визнання її недієздатною

5. Підстави та правові наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Одним із найважливіших учасників цивільних правовідносин є фізична особа. Однак це поняття слід відмежовувати від низки інших суміжних понять. Наприклад, відмінність між поняттями «фізична особа» та «людина» полягає в тому, що поняттям «людина» охоплюється будь-яка біопсихосоціальна істота, незалежно від того, чи вступає вона в цивільні правовідносини, чи ні. Натомість «фізичною особою» може бути тільки людина як суб'єкт цивільних правовідносин (ст. 24 ЦК). Потрібно відокремлювати також поняття «фізична особа» від поняття «особа», оскільки останнє є ширшим і означає як фізичних, так і юридичних осіб (ст. 2 ЦК). Є також відмінність між поняттям «фізична особа» та «громадянин», оскільки громадянин є учасником здебільшого конституційних правовідносин і визначається як особа, яка в порядку, що передбачений законами України та міжнародними договорами, набула громадянство України. Неправильним також було б і ототожнення понять «фізична особа» та «особистість», оскільки останнє є здебільшого поняттям психолого-філософським і означає особу, яка наділена певним рівнем психологічного розвитку. Отже, з метою уніфікації понятійно-категоріального апарату для визначення людини у цивільних правовідносинах потрібно використовувати поняття «фізична особа».

Як учасник цивільних правовідносин, фізична особа повинна бути наділена низкою ознак, які її індивідуалізують, виокремлюють її з-поміж інших та персоніфікують як учасника цих правовідносин. До таких ознак належать: ім'я фізичної особи, її громадянство, вік, стать, сімейний стан, стан здоров'я тощо, а для того, щоб брати участь у цивільних правовідносинах, фізична особа повинна бути наділена цивільною правосуб'єктністю.

Отже, актуальність теми обумовлено наступними чинниками:

° неоднозначне розуміння співвідношення категорій «громадянин» і «фізична особа»;

° відмінність ознак, індивідуалізують громадянина, як суб'єкта цивільних правовідносин;

° необхідність виявити зміст цивільної правоздатності фізичних осіб, як учасників правовідносин

° важливість вивчення категорії дієздатності і її видів, визнання особи недієздатною

Ступінь наукової розробленості теми. Дана тема висвітлюється в багатьох підручниках цивільного права, наприклад в підручнику Є.А. Суханова. Крім того, тема знаходить своє відображення в роботах Грибанова В.П., Покровського І.А., Решетнікової І.В., Яркова В.В. тощо.

Об'єктом дослідження є інститут «громадяни» (фізичні особи), як учасники цивільних правовідносин.

Предмет дослідження: нормативно-правові акти, що визначають громадян, як суб'єктів цивільних правовідносин, а також ознаки, що дозволяють індивідуалізувати громадянина, а також співвідношення понять «громадянин» і «фізична особа».

Метою курсової роботи є всебічне вивчення фізичних осіб, як учасників цивільних правовідносин і спроба співвіднести категорії «фізична особа» і «громадянин» як суб'єктів цивільного права, а також розкриття понять і їх детальне вивчення.

Завдання дослідження:

° встановити і з'ясувати сенс поняття «громадянин»;

° виявити різні походи до поняття «фізична особа» в російському цивільному праві;

° визначити значення імені, громадянства, статі, сімейного стану і стану здоров'я, як ознак, що дозволяють індивідуалізувати громадянина;

° систематизувати отримані знання про правоздатності та дієздатності громадян і встановити їх значення.

Методологія. У роботі були застосовані наступні методи: метод діалектичної логіки (при виділенні ознак за результатами вивчення визначень); порівняльний метод; історичний метод, метод формально-юридичного аналізу; статистичний метод, системний.

1. Поняття фізичної особи як людини

Поняття фізичної особи визначає ст. 24 ЦК України, відповідно до якої людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. У зв'язку з цим поняття фізичної особи охоплює не тільки громадян України, а й іноземців та осіб без громадянства.

Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям, що надається відповідно до закону. Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені.

Ст. 24 ЦК, яка дає визначення фізичної особи як людини, що є учасником цивільних відносин, є новелою цивільного законодавства. Цією нормою утверджується положення про те, що фізична особа є головним учасником цивільних відносин серед тих, які визначені ст. 2 ЦК. Не випадково, що при розробці нового ЦК неодноразово підкреслювалося, що ЦК має стати «кодексом приватного життя людини», тобто має на меті передусім ефективне регулювання цивільних відносин за участю фізичної особи. По-друге, самим існуванням ст. 24 підкреслюється природний характер поняття «людина» та її здатності приймати участь в цивільних правовідносинах, на відміну від таких суто юридичних утворень, як юридичні особи та держава. По-третє, з цієї норми, яка знаходить своє продовження у ст. 25 ЦК, випливає, що будь-яка людина може бути учасником цивільних відносин незалежно від раси, національності, місця проживання, статі, освіти, політичних переконань та інших ознак.

Слід відзначити, що новий Цивільний кодекс України для позначення людини як учасника цивільних відносин використовує саме термін «фізична особа», на відміну від ЦК УРСР, що передбачав термін «громадянин». Це не випадково, адже правовий статус людини не є таким, що нерозривно пов'язаний з поняттям громадянства. Особливо ця тенденція простежується в теперішній час, коли суб'єктами цивільних відносин на рівних засадах з українськими громадянами виступають іноземці та особи без громадянства. Ст. 26 Конституції України проголошує, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Національний правовий режим встановлюється для іноземців та осіб без громадянства також ч. 1 ст. 2 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства". Таким чином, винятки з принципу національного правового режиму, встановленого для іноземців та осіб без громадянства, можуть встановлюватись винятково на рівні Конституції та законів України. Наприклад, згідно ч. 4 ст. 22 ЗК землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам та особам без громадянства. Варто звернути увагу, що тенденція ЦК щодо заміни поняття «громадянин» на поняття «фізична особа» сприйнята не у всіх законодавчих актах. Серед актів новітнього періоду такий підхід спостерігається, зокрема, у Господарському кодексі України. Саме термін «громадянин», а не "фізична особа", закріплений у ЦК Російської Федерації. Очевидно, це пояснюється тим, що норми національного законодавства, хоча і застосовуються при регулюванні відносин за участю іноземного елементу, але розраховані все ж таки переважно на реалізацію прав та обов'язків вітчизняними громадянами.

2. Поняття та зміст цивільної правоздатності фізичної особи

правоздатність фізичний особа померлий

Цивільна правоздатність - це здатність фізичної особи мати цивільні права і обов'язки (ст. 25 ЦК). Правоздатність визнається рівною мірою за всіма фізичними особами з моменту народження і припиняється із смертю. Хоча за загальним правилом правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження, у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини; а здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. Так, згідно з ч. 1 ст. 1222 ЦК спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути особи, які були зачаті за життя спадкодавця та народжені живими після відкриття спадщини. Виникнення цивільної правоздатності у момент народження не означає, що фізична особа одночасно набуває можливості бути суб'єктом будь-яких цивільних правовідносин. Протягом життя обсяг правоздатності може змінюватися. Так, юридична можливість бути власником вогнепальної мисливської зброї виникає у фізичної особи при досягненні 21-річною віку.

ЦК визначає обсяг цивільної правоздатності фізичної особи невичерпним чином - шляхом вказівки на те, що фізична особа має всі особисті немайнові права, встановлені Конституцією України. Вона також здатна мати майнові права, не встановлені ЦК та іншим законом. Саме невичерпність обсягу вказаних прав полягає у правилі, закріпленому в ч. 4 ст. 26 ЦК: фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією, ЦК, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Однак в юридичній літературі існує и інша точка зору з посиланням на те, що закон не визнає неповнолітнього і недієздатного здатним мати право на складання заповітів, як і право давати доручення і самим бути представником на підставі договору доручення чи закону. Так само недієздатний не має права на підприємницьку діяльність, а отже не може бути носієм цивільних прав та обов'язків, пов'язаних з його особою.

Правоздатність як суспільне явище характеризується такими ознаками: незалежністю від раси, національності, віку, статі та інших ознак фізичної особи (ст. 24 Конституції, ст. 25 ЦК); виникненням у момент народження і припиненням зі смертю; здатністю мати не тільки права, а й обов'язки (статті 25, 26 ЦК); виникнення правоздатності законом не пов'язується з волею окремих осіб або держави в цілому, невідчуженістю від особистості фізичної особи; неможливістю обмеження фізичної особи у правоздатності інакше, як у випадках і у порядку, передбачених законом. ЦК встановлює, що правочин, який обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним. Правовий акт органу державної влади АРК, органу місцевого самоврядування, а також їх посадових осіб, що обмежує можливість мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є незаконним (ст. 27).

Обмеження правоздатності можливе лише у вигляді санкції за скоєння адміністративного правопорушення чи злочину і передбачено відповідно адміністративним чи кримінальним законом. Зокрема, при застосуванні такої міри кримінального покарання, як позбавлення волі, особа на певний час позбавляється права вільно, на свій розсуд обирати місце проживання.

Здійснення цивільних прав та свобод невіддільне від виконання цивільних обов'язків, які фізична особа здатна мати як учасник цивільних правовідносин (ч. 5 ст. 26 ЦК). Причому при здійсненні своїх прав особа, включаючи і фізичну особу, зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (ч. 2 ст. 13 ЦК). Це повною мірою відповідає ст. 66 Конституції, яка зобов'язує кожного не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки.

Правоздатність не можна ототожнювати із наявними суб'єктивними правами фізичних осіб. Як слушно зазначав С. Братусь, правоздатність як самостійна категорія має значення і цінність лише як вираження абстрактної, тобто загальної можливості бути носієм прав і обов'язків1. Окремі фізичні особи можуть володіти суб'єктивними правами. Інакше кажучи, мова про суб'єктивні права може йти лише у зв'язку з певним суб'єктом, у даному разі окремою фізичною особою. Наприклад, кожна фізична особа може мати автомобіль на праві приватної власності. Така можливість - тільки один з елементів правоздатності.

Використання у ЦК узагальненого терміна «фізична особа» дозволяє відмовитися від перерахування кожен раз осіб залежно від ознаки громадянства. Між тим це не означає, що немає різниці в обсязі тих прав, які можуть мати фізичні особи. Найбільшим обсягом цивільних прав володіють громадяни України. Іноземні громадяни та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, що і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26 Конституції). Таким чином, на іноземних громадян та осіб без громадянства на території України поширюється національний режим. Надаючи іноземним громадянам та особам без громадянства, за загальним правилом, національний режим, законодавство України передбачає, що вони повинні поважати Конституцію і додержуватися чинних законів.

Обмеження цивільної правоздатності іноземних громадян можливе лише за рішенням Кабінету Міністрів України у порядку відповідного реагування на дії тих держав, у яких є спеціальні обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України. Такий захід називається реторсією.

Цілою низкою нормативних актів України закріплена можливість вжиття одного чи кількох видів заходів примусового характеру:

- обмеження імпорту;

- підвищення митних зборів;

- введення режиму ліцензування та/або квотування зовнішньоекономічних операцій;

- введення індикативних цін у зовнішньоекономічній сфері тощо.



3. Поняття та види дієздатності фізичної особи

На відміну від правоздатності, яка гарантує фізичній особі можливість мати цивільні права і обовґязки незалежно від її волі, цивільна дієздатність повґязана з активним волевиявленням.

Якщо для набуття більшості особистих немайнових прав достатньо лише факту народження, то інші права набуваються або успадкуванням, або внаслідок укладання договорів дарування, купівлі-продажу, позики та інших. Зазвичай такі права набуваються юридичними діями (правочинами). Для того, щоб вільно виявляти свою волю особа повинна бути волездатною, тобто здатною самостійно оцінювати ті життєві ситуації, в яких вона опинилась, приймати адекватні рішення щодо виходу з них, самостійно нести відповідальність за свої юридичні дії. Для таких осіб більшість життєвих ситуацій не викликають ніяких проблем. Якщо ж особа не володіє або володіє недостатньо волездатністю, то її дії, як правило, не мають юридичної сили.

Здатність здійснювати права і обовґязки, в зазначеному розумінні, виникає не одразу після народження, а поступово, в міру досягнення фізичною особою певного віку. Крім того, на дієздатність може негативно впливати стан здоровґя фізичної особи, її можливість розуміти значення і наслідки своїх дій, здатність керувати ними, протиправність поведінки самої особи. На практиці дуже важко визначити чи волездатна особа, чи ні. Законодавець допомагає вирішувати ці проблеми шляхом встановлення цивільно-правової категорії - дієздатності. У цивільному законодавстві це поняття визнається як здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати; також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обовґязки, самостійно їх виконувати та відповідати у разі їх невиконання.

За ступенем дієздатності фізичних осіб поділяють на:

1) повністю дієздатних;

2) з частковою дієздатністю;

3) з неповною дієздатністю;

4) з обмеженою дієздатністю;

5) недієздатних осіб.

Повністю дієздатними у віковому аспекті можуть вважати­ся громадяни, які досягли повноліття - 18-річного віку.

У випадках, коли законом дозволяється одружуватися до досягнення повноліття, фізична особа, яка скористалася таким правом, набуває повної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу (одруження).

ЦК України (ст. 35) передбачає таке поняття, як емансипація - надання неповнолітній особі повної дієздатності, коли особа досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також непов­нолітній особі, яка записана матірґю або батьком дитини.

Надання повної дієздатності у таких випадках проводиться за рішенням органів опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків або осіб, які їх замінюють. Без такої згоди спір вирішується судом.

Якщо особа, якій виповнилося 16 років, бажає займатися підприємництвом, то за наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів, піклувальників або органів опіки та піклуван­ня), вона може бути зареєстрована як підприємець. З моменту її державної реєстрації як підприємця, особа набуває права повної цивільної дієздатності.

Таким чином, дієздатність у повному обсязі настає з досягненням громадянином повноліття, а у певних випадках, передбачених законом, вона може наступити і раніше.

У багатьох західноєвропейських країнах для виникнення повної дієздатності встановлено пізніші строки. Так, у Швейцарії повнолітніми вважаються особи, які досягли 20-річного віку, у Німеччині, Франції, Італії та Великобританії - 21 року.

Часткову дієздатність мають особи, яким не виповнилося 14 років - малолітні. За загальним правилом, права і обовґязки малолітніх здійснюють їх батьки або законні представники - опікуни. Однак вони мають такі права:

1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини;

2) вкладати кошти у банківські (кредитні) установи та розпоряджатися ними;

3) здійснювати особисті немайнові права автора на твори науки, літератури та мистецтва, обґєкти промислової власності або інші результати своєї творчої діяльності, що охороняються законом;

4) самостійно визначати свої потреби та інтереси при управ­лінні опікуном майном, що належить малолітньому. Опікун повинен враховувати бажання малолітнього (ст. 72 ЦК).

Формулюючи ст. 31 ЦК законодавець не тільки зазначив, що малолітні можуть вчиняти дрібні побутові правочини, а й дав визначення таких правочинів. Згідно з цією статтею правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, стосується предмета, який має невисоку вартість та відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвиткові.

Проте закон визначає тільки загальні критерії дрібного побутового правочину. У разі ж виникнення спору, в кожному конкретному випадку необхідно буде вирішувати питання щодо «невисокої» вартості предмету правочину, оцінювати «ступінь» фізичного, духовного та соціального розвитку малолітнього. Критеріїв такої оцінки в законі не встановлено. Крім того, в законі не враховано такої загальновизнаної ознаки дрібного побутового правочину як те, що він має виконуватись при його укладанні.

Оскільки малолітні не спроможні належним чином виявляти свою волю, законодавець встановив правило, за яким вони не несуть цивільно-правової відповідальності за завдану ними шкоду.

Неповну дієздатність мають неповнолітні особи віком від 14 до 18 років. Вони можуть укладати правочини за згодою своїх батьків або піклувальників. Це загальне правило. Але є й виключення з нього. Так, неповнолітні вправі самостійно вчиняти дрібні побутові правочини, розпоряджатися своєю заробітною платою, стипендією або іншими доходами, вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними, бути учасниками та засновниками юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи, самостійно здійснювати права автора на твори науки, літератури та мистец­тва, обґєкти промислової власності або інші результати своєї творчої діяльності, що охороняється законом.

У порівнянні з ЦК 1963 р., ЦК України значно розширює дієздатність неповнолітніх, внаслідок чого розширюється і коло їх обовґязків, за невиконання яких вони повинні нести самостійну відповідальність.

Відповідно до ст. 33 ЦК України самостійну відповідальність неповнолітні несуть у разі:

- невиконання договору, укладеного ними самостійно на законних підставах;

- невиконання договору, укладеного за згодою батьків або інших законних представників;

- заподіяння ними шкоди іншим особам.

Таким чином, можна дійти висновку, що за невиконання договору, укладеного неповнолітнім самостійно, він сам повинен нести відповідальність, незалежно від наявності у нього майна. Батьки чи інші законні представники не повинні додатково від­повідати за невиконання таких договорів.

Таке правило є доцільним. Воно дисциплінує осіб, які уклада­ють угоди з неповнолітнім, без згоди на це його законних пред­ставників. Дієздатний контрагент за таким договором бере на себе ризик його виконання.

Що ж до випадків, коли неповнолітній укладає договори зі згоди батьків чи інших законних представників, а потім їх не виконує, а також у разі заподіяння ним шкоди іншим особам, якщо у неповнолітнього немає майна, якого було б достатньо для відшкодування шкоди, додаткова відповідальність покладаєть­ся на його батьків (усиновителів) або піклувальників.

Встановлений законом вік (14 років), з досягненням якого фізична особа набуває неповної дієздатності, не свідчить про суттєві зміни в організмі людини. Визнання законом саме такого віку можна пояснити соціальними, політичними, а можливо, й іншими мотивами. Оскільки відповідно до ЦК УРСР 1963 р. неповної дієздатності набувала особа, якій виповнилося 15 років.

Дієздатність, як і правоздатність, природно припиняється із настанням смерті фізичної особи. Але за життя вона може бути обмежена у дієздатності або визнана недієздатною.

4. Підстави та правові наслідки обмеження фізичної особи у дієздатності та визнання її недієздатною

Під обмеженням дієздатності слід розуміти заборону громадянинові на підставі рішення суду самостійно укладати правочини щодо розпорядження майном, одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів. Усі ці дії він може здійснювати лише за згодою піклувальника. Обмежений у дієздатності, самостійно може укладати лише дрібні побутові правочини. Стаття 36 ЦК України встановлює дві необхідні підстави для прийняття судом такого рішення:

1) якщо особа страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

2) якщо особа зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сімґю, а також інших осіб, яких вона за законом зобовґязана утримувати, у скрутне становище.

Перша підстава обмеження дієздатності для законодавства України є новою. За цією підставою суд зможе обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо буде доведено наявність у неї:

- психічного розладу;

- психічного розладу, який не носить хронічного характеру, але істотно впливає на здатність особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати своїми діями.

Метою такого обмеження є захист інтересів, перш за все, хворої особи, а також інтересів її близьких осіб.

Друга підстава обмеження дієздатності фізичної особи була відома цивільному законодавству УРСР, але ЦК України (ст. 36) вніс суттєві зміни до її змісту. Суд зможе обмежити дієздатність фізичної особи, якщо буде доведено, що вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і як наслідок - скрутне матеріальне становище фізичної особи чи членів її сімґї або інших осіб, яких вона за законом зобовґязана утримувати.

ЦК України вносить ще деякі зміни щодо обмеження дієздатності особи: по-перше, обмеженою в дієздатності може бути особа, яка проживає одна, без сімґї; по-друге, обмеженою в дієздатності може бути особа, яка ставить в скрутне матеріальне становище не тільки себе чи членів своєї сімґї, а й колишніх членів сімґї, а саме осіб, яких вона за законом зобовґязана утримувати.

Доказами по справах цієї категорії можуть бути службові акти працівників міліції, інших органів, що підтверджують факти зловживання спиртними напоями і наркотичними речовинами, а також дані про матеріальне становище самого алкоголіка чи наркомана, його сімґї, а також осіб, яких він за законом зобовґязаний утримувати.

До компетенції суду входить не лише прийняття рішення про обмеження дієздатності особи або про відмову в задоволенні заявлених про це вимог. Крім того, відповідно до ст. 60 ЦК України і ст. 241 ЦПК України суд одночасно встановлює над нею піклування і за поданням органу опіки і піклування призначає їй піклувальника.

Як бачимо, чинний в Україні інститут обмеження дієздатності, крім того, що відіграє роль захисту прав і законних інтересів фізичних осіб, також спрямований на боротьбу з пияцтвом та зловживанням наркотичними речовинами.

Дієздатність обмежується також у випадках засудження фізичної особи до позбавлення волі. Під час відбуття покарання засуджений не може самостійно укладати правочини, які потребують його особистої участі. Він не може бути учасником договору-підряду та деяких інших договорів. Але це особливий вид обмеження дієздатності. Воно випливає з обмеження правоздатності та є наслідком кримінального покарання.

Що ж до цивільно-правового обмеження дієздатності, то його наслідками є встановлення контролю з боку спеціально призначеної особи - піклувальника - за здійсненням його підопічним правочинів, у тому числі одержання заробітку, пенсії, стипендії та інших доходів.

Згода піклувальника на здійснення правочинів може надаватись як в усній, так і письмовій формі. Письмово має бути оформлений дозвіл обмежено дієздатному самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатись ними.

Особа обмежена в дієздатності може здійснювати лише одну категорію правочинів - самостійно вчиняти дрібні побутові правочини.

Крім обмеження дієздатності повнолітніх осіб, суд може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами, або взагалі позбавити цього права.

Особа, яка обмежена у дієздатності, самостійно відповідає за невиконання договірних зобовґязань або за заподіяння шкоди.

Відповідальність обмеженого у дієздатності неповнолітньо­го настає на загальних засадах щодо відповідальності неповнолітніх.

Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набуття чинності рішення суду.

У разі припинення зловживання спиртними напоями або наркотичними речовинами суд поновлює її дієздатність.

Визнання фізичної особи недієздатною, передусім, повґязане з її здоровґям. При цьому закон (ст. 39 ЦК України) враховує не всі хвороби, а лише ті, які не дають можливості громадянинові розуміти значення своїх дій або керувати ними. До таких захворювань закон відносить психічні хвороби, що призводять до стійкого психічного розладу. Внаслідок цих хвороб фізична особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Інститут визнання особи недієздатною має на меті захистити інтереси особи, яка може поставити себе в тяжке матеріальне становище шляхом укладання правочинів і здійснення інших цивільно-правових дій. Крім того, визнання особи недієздатною може відбуватись з метою захисту прав та інтересів інших осіб.

Визнання фізичної особи недієздатною можливе лише на підставі рішення суду. Суд, ухвалюючи рішення про визнання особи недієздатною, встановлює над нею опіку і за поданням органу опіки і піклування призначає їй опікуна.

Фізична особа, визнана недієздатною не має права укладати будь-які правочини. Від її імені і в її інтересах правочини укладає її опікун. При прийняті рішення про визнання особи недієздатною суд також встановлює опіку над фізичною особою і призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування.

Фізична особа вважається недієздатною з моменту набрання чинності рішення суду про визнання її недієздатною. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною (п. 2 ст. 40 ЦК України).

У разі видужання або значного поліпшення здоровґя фізичної особи, визнаної недієздатною, суд поновлює її в дієздатності.

Правові наслідки обмеження фізичної особи у дієздатності та визнання її недієздатною:

1. Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування.

2. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини.

3. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника. Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду.

4. Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпоряджання ними здійснюються піклувальником. Піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними.

5. Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.

Суд у рішенні про визнання фізичної особи обмежено дієздатною встановлює над особою піклування і призначає піклувальника за поданням органів опіки та піклування (ч. 2 ст. 60 ЦК, ч. 1 ст. 241 ЦПК).

Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи після вступу в силу судового рішення є порівняно незначним і включає в себе права самостійно: 1) укладати дрібні побутові правочини. Закон не містить спеціального визначення дрібних побутових правочинів у відношенні особи з обмеженою дієздатністю. Відтак, слід застосовувати те поняття, яке вміщене у абзаці другому пункту 1 ч. 1 ст. 31 ЦК; 2) оскаржувати відмову піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, які виходять за межі дрібних побутових, до органу опіки та піклування або суду; 3) несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного нею за згодою піклувальника, та за завдання шкоди іншій особі. Додаткової (субсидіарної) відповідальності піклувальника у разі недостатності у підопічного майна для повного відшкодування збитків (шкоди) закон не передбачає. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, має право вчиняти інші правочини лише за згодою піклувальника. Виняток складають випадки укладення правочинів щодо одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів та розпорядження ними. За загальним правилом такі правочини здійснюються піклувальником. Разом з тим вони можуть вчинятися особою, цивільна дієздатність якою є обмеженою, самостійно, але з попереднього письмового дозволу піклувальника.

Особа, цивільна дієздатність якої є обмеженою, наділяється правом на розпорядження своїми коштами шляхом укладення дрібних побутових правочинів самостійно, а усіх інших правочинів - за згодою піклувальника.

5. Підстави та правові наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою

Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.

У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць - перше січня наступного року.

Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

На підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку.

За заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою.

Опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, приймає виконання цивільних обов'язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах.

За заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вони за законом зобов'язані утримувати.

Опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у разі появи фізичної особи, місце перебування якої було невідомим.

Якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем її перебування або суд, що постановив рішення про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою.

Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, - протягом шести місяців, а за можливості вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру - протягом одного місяця після завершення роботи спеціальної комісії, утвореної внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Фізична особа, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті.

Порядок оголошення фізичної особи померлою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

Заява про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою подається до суду за місцем проживання заявника або за останнім відомим місцем проживання (перебування) фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, або за місцезнаходженням її майна.

У заяві про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою повинно бути зазначено: для якої мети необхідно заявникові визнати фізичну особу безвісно відсутньою або оголосити її померлою; обставини, що підтверджують безвісну відсутність фізичної особи, або обставини, що загрожували смертю фізичній особі, яка пропала безвісти, або обставини, що дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку.

Суд до початку розгляду справи встановлює осіб (родичів, співробітників тощо), які можуть дати свідчення про фізичну особу, місцеперебування якої невідоме, а також запитує відповідні організації за останнім місцем проживання відсутнього (житлово-експлуатаційні організації, органи внутрішніх справ або органи місцевого самоврядування) і за останнім місцем роботи про наявність відомостей щодо фізичної особи, місцеперебування якої невідоме.

Одночасно суд вживає заходів через органи опіки та піклування щодо встановлення опіки над майном фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, якщо опіку над майном ще не встановлено.

Суд розглядає справу за участю заявника, свідків, зазначених у заяві, та осіб, яких сам суд визнає за потрібне допитати, і ухвалює рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або про оголошення її померлою.

Після набрання законної сили рішенням про оголошення фізичної особи померлою суд надсилає рішення відповідному органу державної реєстрації актів цивільного стану для реєстрації смерті фізичної особи, а також до нотаріуса за місцем відкриття спадщини, а в населеному пункті, де немає нотаріуса, відповідного органу місцевого самоврядування для вжиття заходів щодо охорони спадкового майна. У разі наявності в населеному пункті кількох нотаріусів, а також у випадках, коли місце відкриття спадщини невідоме, рішення надсилається до державного нотаріального архіву з метою передачі його за належністю уповноваженому нотаріусу для вжиття заходів з охорони спадкового майна.

У разі одержання заяви про появу фізичної особи, яку було визнано безвісно відсутньою або оголошено померлою, або відомостей про місцеперебування цієї особи суд за місцеперебуванням особи або суд, який ухвалив рішення про визнання особи безвісно відсутньою або оголосив її померлою, призначає справу до слухання за участю цієї особи, заявника та інших заінтересованих осіб і скасовує своє рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою. Заяву може бути подано особою, яку було визнано безвісно відсутньою або померлою, або іншою заінтересованою особою.

Копію рішення суд надсилає відповідному органу державної реєстрації актів цивільного стану для анулювання актового запису про смерть.

Цивільний кодекс України не встановлює переліку правових наслідків визнання особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою, проте зміст інших норм цивільного та сімейного законодавства дає можливість виділити такі наслідки, зокрема: 1) нотаріус за останнім місцем проживання такої особи встановлює над її майном опіку. Опікун управляє майном в інтересах особи, яка визнана безвісно відсутньо, в тому числі надає утримання особам, яких був зобов'язаний утримувати безвісно відсутній; 2) чоловік або дружина безвісно відсутнього одержують право розірвати шлюб у спрощеному порядку в органі РАЦС (пункт 1 ч. 1 ст. 107 СК); 3) припиняються зобов'язання, нерозривно пов'язані з особою безвісно відсутнього (наприклад, зазначені у п. 6 ч. 1 ст. 248, п. 2 ч. 1 ст. 1008 ЦК).



Висновки

При написанні курсової роботи, відповідно до мети та поставлених завдань, можна зробити наступні висновки.

Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

Цивільна правоздатність - це здатність фізичної особи мати цивільні права і обов'язки.

Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється в момент її смерті

Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки.

Обмеження правоздатності можливе лише у вигляді санкції за скоєння адміністративного правопорушення чи злочину і передбачено відповідно адміністративним чи кримінальним законом.

Дієздатність являє собою встановлену законом здатність особи -- учасника правовідносин своїми безпосередніми діями набувати і здійснювати суб'єктивні права і юридичні обов'язки. Характер і обсяг дієздатності, як і правоздатності, визначається державою і закріплюється у різноманітних правових актах.

Цивільна дієздатність фізичної особи - це їі здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

За ступенем дієздатності фізичних осіб поділяють на: 1) повністю дієздатних; 2) з частковою дієздатністю; 3) з неповною дієздатністю; 4) з обмеженою дієздатністю; 5) недієздатних осіб.

Повністю дієздатними у віковому аспекті можуть вважатися громадяни, які досягли повноліття - 18-річного віку.

У випадках, коли законом дозволяється одружуватися до досягнення повноліття, фізична особа, яка скористалася таким правом, набуває повної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу (одруження).

ЦК України (ст. 35) передбачає таке поняття, як емансипація - надання неповнолітній особі повної дієздатності, коли особа досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також непов­нолітній особі, яка записана матірґю або батьком дитини.

Надання повної дієздатності у таких випадках проводиться за рішенням органів опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків або осіб, які їх замінюють. Без такої згоди спір вирішується судом.

Визнання фізичної особи недієздатною можливе лише на підставі рішення суду. На підставі рішення суду дієздатність може бути і поновлено.

Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.

Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України та на підставі рішення суду.

Якщо фізична особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем її перебування або суд, що постановив рішення про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою.

Порядок оголошення фізичної особи померлою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

Заява про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою подається до суду за місцем проживання заявника або за останнім відомим місцем проживання (перебування) фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, або за місцезнаходженням її майна.



Список використаних джерел

1. Конституція України, Верховна Рада України; Конституція, Закон від 28.06.1996 № 254к/96-ВР, поточна редакція -- тлумачення від 15.05.2014, підстава v005p710-14

2. Цивільний кодекс України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, №№ 40-44, ст.356) зі змінами та доповненнями, внесеними згідно із Законами, редакція від 27.09.2014, підстава № 1673-VII від 02.09.2014

3. Цивільний процесуальний кодекс України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, № 40-41, 42, ст.492) ) зі змінами та доповненнями, внесеними згідно із Законами, редакція від 04.06.2014, підстава № 1263-VII від 13.05.2014, ВВР, 2014, № 27, ст.915

4. Закон України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» від 1.07.2010р. № 2398-VІ // Відомості Верховної Ради України. - 2010. - № 38. - Ст. 509.

5. Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003р. №1382-ІV // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 15. - Ст. 232.

6. Порядок розгляду заяв про зміну імені (прізвища, власного імені, по батькові) фізичної особи: Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 11.07.2007р. № 915 // Офіційний вісник України. - 2007. - № 52. - Стор. 95. - Ст. 2115.

7. Закон України «Про заставу» ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 47, ст.642 ) редакція від 11.08.2013, підстава N 406-VII ( 406-18 ) від 04.07.2013, ВВР, 2014, N 20-21, ст.712

8. Національний класифікатор надзвичайних ситуацій (ДК 019:2010), затверджений наказом Державного Комітету України зі стандартизації, метрології и сертифікації № 457 від 11.10.2010р.

9. Головашевич А. К вопросу о правосубъектности физических лиц // Підприємництво, господарство і право. - 2007. - № 5. - С. 13-16.

10. Лінік Є.П., Омельчук Т.В. Опіка та піклування. - К.: Видавець Фурса С.Я., 2006. - 52 с.

11. Посикалюк О.О. Особисті немайнові права фізичних осіб в романській, германській, англо-американській системах приватного права. - К.: Наук.- дослід. ін-т приват. права і підприєм. НАПрН України, 2011. - 205 с.

12. Роїна О.М. Реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Практичний посібник. - К.: КНТ, 2008. - 400 с.

13. Рудакова Л. Опіка та піклування над особами, які не досягли 18 років, згідно з новим Цивільним кодексом України // Юридична Україна. - 2003. - № 7. - С. 55-58.

14. Стефанчук Р. Зміст особистих немайнових прав фізичних осіб // Підприємництво, господарство і право. - 2005. - № 8. - С. 11-15.

15. Шевченко Я.М. Охорона і захист прав та інтересів фізичних та юридичних осіб в цивільних правовідносинах: монографія / Я.М. Шевченко. - Х. : Харьков юридический, 2011. - 528 с.

16. Ясинок М. Висновок експерта як доказ у справах щодо обсягу правосуб'єктності фізичних осіб // Право України. - 2010. - № 3. - С. 146-153.

17. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга третья.: Статут. М., 2002.

18. Гринюк О.В. Цивільно-правові аспекти майнового страхування в Україні: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03/ Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. - К., 2004. - 20 с.

19. Офіційний Веб-портал ВРУ http://rada.gov.ua

20. Офіційний Веб-портал органів виконавчої влади http://www.kmu.gov.ua/

21. Офіційний Веб-портал Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг http://nfp.gov.ua/

Размещено на Allbest.ru