Особливості розгляду окремих категорій справ окремого провадження

Розглянувши справу про визнання фізичної особи обмежено дієздатною ( у тому числі обмеження або позбавлення права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїми доходами) або недієздатною, суд постановляє рішення. В резолютивній частині рішення про визнання особи обмежено дієздатною вказується про визнання фізичної особи обмежено дієздатною або про відмову у задоволенні заявлених про це вимог.

У судовій практиці виникло питання про те, чи необхідно у резолютивній частині судового рішення вказувати, у чому конкретно повинно виявлятися обмеження в дієздатності. Деякі автори рекомендують вказувати у судовому рішенні, у чому конкретно виявляється обмеження дієздатності: у забороні укладення угоди по розпорядженню майном, отримувати заробітну плату, пенсію, стіпендію або інші види доходів та розпоряджатися ними. Інші вважають, що такі рекомендації, навпаки, призведуть до труднощів у виконанні рішення і тому в резолютивній частині рішення слід вказувати лише про обмеження фізичної особи в дієздатності.

Вирішити це спірне питання можна лише з урахуванням вимог, які пред'являються до судового рішення як до акта правосуддя по справах про визнання громадянина обмежено дієздатним. Суть проблеми зводиться до правильного формулювання резолютивної частини рішення з урахуванням вимог до його ясності, як самостійної вимоги, поряд із законністю, обґрунтованістю, повнотою та іншими.

З метою дотримання вимог ясності судового рішення достатньо, як правило, навести формулу ст. 36 ЦК України, яка розкриває зміст обмеження дієздатності. Разом з тим іноді необхідно конкретизувати обмеження по укладенню певних угод особою, визнаною обмежено дієздатною. Як відомо, деякі правочини потребують нотаріального підтвердження (купівля-продаж будинку) або спеціальної реєстрації (купівля-продаж автомобіля). Тому при наявності таких об'єктів власності у особи, визнаної обмежено дієздатною, в судовому рішенні необхідно вказати про заборону укладати угоди з цього приводу без згоди піклувальника. Рішення у таких випадках повинно направлятися органам, управомоченим підтверджувати укладення угод або проводити реєстрацію.

В резолютивній частині судового рішення про визнання фізичної особи недієздатною достатньо сформулювати висновок суду по суті. Згідно з ч. 1 ст. 241 ЦПК України суд ухвалюючи рішення про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (у тому числі обмеження або позбавлення права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїми доходами) чи визнання фізичної особи недієздатною, встановлює над нею відповідно піклування або опіку і за поданням органу опіки та піклування призначає їй піклувальника чи опікуна.

Відповідно до ч. 2 ст. 240 ЦПК України судові витрати по провадженню справи про визнання фізичної особи недієздатною або обмежено дієздатною стягуються за рахунок держави.

Суд, установивши, що заявник діяв недобросовісно без достатньої для цього підстави, стягує із заявника всі судові витрати (ч. З ст. 240 ЦПК України).

Цивільне процесуальне законодавство передбачає підстави та порядок поновлення громадянина в дієздатності. У частині 1 ст. 38 ЦК України вказується, що у разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, суд поновлює її цивільну дієздатність. А згідно ч. 2 ст. 38 ЦК у разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо суд поновлює її цивільну дієздатність.

Скасування рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність, якої була обмежена, здійснюється рішенням суду за заявою самої особи, її піклувальника, членів сім'ї або органу опіки та піклування ч. З ст. 241 ЦПК України.

Скасування рішення суду про визнання цивільної фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, в разі її одужання або значного поліпшення її психічного стану здійснюється за рішенням суду на підставі відповідного висновку судово-психіатричної експертизи за заявою опікуна, органу опіки та піклування (ч. 4 ст. 241 ЦПК України).

Рішення суду після набрання ним законної сили надсилається органу опіки та піклування (ч. 5 ст. 241 ЦПК України).

Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 березня 1972 р. № З вказує, що питання про скасування обмеження або про поновлення в дієздатності розглядається судом в окремій справі.

Вивчаючи судову практику у справах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, можна простежити наступне.

При вирішенні судом питання про прийняття заяви, яка подається членами сім'ї особи, яка обмежується у цивільній дієздатності, мають місце спірні моменти. Судді досить часто аргументують відмову у відкритті провадження у справі чи повернення заяви посиланням на те, що мати, батько, сестри, брати чи інші близькі родичі, якщо вони проживають окремо від особи, яка обмежується у дієздатності, не мають права пред'являти таку заяву до суду.

У даному разі слід керуватись не Житловим кодексом України, де йдеться про те, що членами сім'ї наймача є особи, які спільно проживають з наймачем, а виходити зі ст. 3 Сімейного кодексу України, що мати і син, незалежно від того, чи проживають вони разом, мають взаємні права та обов'язки. Крім того, матері не байдуже здоров'я її дитини, яка в силу зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами ставить себе ще і у скрутне матеріальне становище. Якщо дитина одинока, то мати може бути у подальшому її піклувальником та розпоряджатися її зарплатою. У частині 3 ст. 237 ЦПК України законодавець уточнює, що заява про визнання фізичної особи недієздатною може бути подана членами сім'ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного проживання. Існує також думка про те, що не може бути обмеженою у дієздатності особа, яка хоча і зловживає спиртними напоями, але вона є одинокою та не має сім'ї. Відповідно до законодавства України, а саме ч.3 ст. 3 Сімейного Кодексу України [4], права члена сім'ї має також одинока особа.

Заява про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права може бути подана батьками (усиновлювачами), піклувальниками, органом опіки та піклування. Це положення зумовлене тим, що за ст. 32 ЦК України (п. 1 ч. 1) неповнолітня особа може самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами. Але якщо особа неналежним чином використовує грошові кошти, зокрема на придбання алкогольних, наркотичних засобів, на азартні ігри, ігрові автомати, має місце марнотратство тощо, то за наявності достатніх підстав, тобто обставин, підкріплених доказами, суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальників, органів опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи щодо розпорядження своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами. У частині 2 ст. 237 ЦПК України йдеться лише про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами. Але виходячи із аналізу ч. 5 ст. 32 ЦПК України може мати місце не тільки обмеження, але і позбавлення неповнолітньої особи такого права.

До осіб, які можуть подати заяву до суду про визнання фізичної особи недієздатною, законодавцем віднесено членів її сім'ї, близьких родичів, незалежно від їх спільного проживання, орган опіки та піклування, психіатричний заклад. Щодо членів сім'ї та близьких родичів, то до них слід віднести за аналогією зі ст. 52 ЦПК України таких осіб: чоловіка, дружину (але при цьому слід зазначити, що чоловік та дружина родичами не є), батька, матір, вітчима, мачуху, сина, дочку, пасинка, падчерку, брата, сестру, діда, бабу, внука, внучку, усиновлювача, чи усиновленого, опікуна чи піклувальника, членів сім'ї чи близьких родичів цих осіб. Психіатричний заклад може пред'явити таку заяву, якщо особа перебуває у ньому на лікуванні, оскільки вона може бути одинокою та не мати сім'ї чи близьких родичів. Крім того, право цього органу та органу опіки та піклування на пред'явлення такої заяви передбачене ст. 45 ЦПК України.

2.2 Розгляд справ про усиновлення

Інститут усиновлення як пріоритетна форма сімейного виховання дітей, які залишились без турботи батьків, відомий усім правовим системам. Визначальною ідеєю інституту усиновлення є турбота про дітей, які втратили батьків або з тих чи інших причин позбавлені батьківського піклування, створення для них середовища, яке є характерним для сім'ї. Українська держава сприяє розвитку усиновлення, встановивши обов'язковий судовий порядок його проведення, заборону посередницької, комерційної діяльності щодо усиновлення дітей, вимоги стосовно нагляду за станом утримання та виховання дітей, усиновлених іноземними громадянами, можливість застосування до усиновлювача такої санкції, як позбавлення батьківських прав.

Інститут усиновлення як окремий самостійний правовий інститут, покликаний створити між усиновителями і усиновленими відносини, наближені до тих, що виникають між батьками і рідними дітьми, визнається більшістю учених в галузі сімейного права [18, c.241-242].

В законодавстві (ст. 207 СК України), усиновлення розглядається як прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснюється на підставі рішення суду.

З юридичної точки зору усиновлення (удочеріння) необхідно розглядати як інститут сімейного права ( під інститутом права розуміють “групу взаємопов'язаних юридичних норм, що регулюють окремий вид суспільних відносин” [28, С. 701-702]), метою якого є встановлення в судовому порядку сімейних відносин між усиновителями та усиновленими [21, c.352].

Основним законодавчим актом у сфері регулювання відносин усиновлення та позбавлення батьківських прав є Сімейний Кодекс України, прийнятий 10 січня 2002 р., набрав чинності з 1 січня 2004 р. (далі - СК України).

Порядок розгляду справ про усиновлення, визначений статтями 251-255 ЦПК України, а також статтями 207-242 СК України. Виключна компетенція суду щодо розгляду справ про усиновлення покладає на суддів значну відповідальність щодо майбутнього усиновлюваної дитини.

На реалізацію положень СК України щодо усиновлення постановою Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003 р. було затверджено Порядок ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення.

З 1 грудня 2008 р. набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2008 р. „Про затвердження Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей”.

Відповідно до ст. 251 ЦПК України заява про усиновлення дитини або повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування, подається до суду за місцем їх проживання. Даною статтею визначається підсудність справ про усиновлення як громадянами України, так і іноземцями та особами без громадянства без альтернативи, а саме: за місцем проживання дитини або повнолітньої особи, яка може бути усиновлена.

Для вирішення питання підсудності справи про усиновлення дитини або повнолітньої особи місце проживання останніх необхідно визначати з врахуванням положень ЦК України.

Згідно із частиною третьою ст.. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Згідно з п. 4 ст. ст.. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

У Законі України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» від 13 січня 2005р. визначено терміни місце походження дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківського піклування та місце проживання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Згідно із ст..1 цього Закону місце походження дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківського піклування, - місце проживання або перебування її біологічних батьків на момент їх смерті або виникнення обставин, що призвели до позбавлення дитини батьківського піклування. Якщо батьки та місце їх постійного проживання невідомі, місцем походження дитини визначається місце, де дитину знайшли, або місце розташування медичного закладу, де дитину залишили; місце проживання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, - місцезнаходження закладу для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, жиле приміщення дитячого будинку сімейного типу, прийомної сім'ї, опікунів або піклувальників, житло, в якому дитина проживає, інше житло.

Аналіз матеріалів узагальнення судової практики у справах про усиновлення дає можливість дійти висновку, що в окремих випадках справи розглядаються з порушенням правил підсудності, визначених ст.251 ЦПК України, а саме не за місцем проживання дитини, а за місцем її походження.

Наприклад, Святошинський районний суд м. Києва розглянув справу за заявою С., В., заінтересовані особи: Служба у справах дітей Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, Київський міський пологовий будинок № 3, Відділ реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції у м. Києві про удочеріння. Із матеріалів справи вбачається, що на підставі розпорядження голови Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації від 15 січня 2008 р. заявника С. було призначено опікуном над малолітньою дитиною. Дитина проживає із заявниками в Солом'янському районі м. Києва. У вказаній справі висновок про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини надано органом опіки та піклування Солом'янської районної у м. Києві державної адміністрації, тобто за місцем проживання дитини.

Суддя Святошинського районного суду м. Києва, відкриваючи провадження у справі за заявою Б., заінтересована особа: Служба у справах дітей Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, Відділ реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції м. Києва, не звернула уваги на те, що заявник проживає по вул. Вишгородській в Оболонському районі м. Києва, а дитина на час звернення до суду протягом двох місяців знаходиться на утриманні заявника і проживає разом з нею [24].

Тому слід враховувати, що у тих випадках, коли дитину було передано в сім'ю опікуна і вона проживає з ним, незалежно від місця її походження, справа має розглядатися судом за місцем проживання дитини, яким є місце проживання опікуна.

Відповідно до частини четвертої ст. 235 ЦПК України справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб.

Особи, які можуть бути усиновлювачами, визначаються ст. 211 СК України. При зверненні до суду ці особи набувають статусу заявника. Заявниками у справах вказаної категорії можуть бути громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Найчастіше із заявою про усиновлення неповнолітньої дитини звертається один із подружжя, який є чоловіком матері, дружиною батька дитини, яка усиновлюється [22, c.36-38].

У справах про усиновлення дитини іноземними громадянами переважно із заявою про усиновлення звертається подружжя.

Особа, яка звернулася із вимогою про усиновлення дитини, набуває статусу заявника.

За змістом частини першої ст. 253 ЦПК України заінтересованою особою у справах про усиновлення є орган опіки та піклування, а у справах, провадження в яких відкрито за заявами іноземних громадян, - уповноважений орган виконавчої влади. Заінтересованість органу опіки та піклування випливає з його обов'язкової участі у розгляді справи про усиновлення та надання висновку про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини.

Відповідно до ст. 215 СК України облік осіб, які бажають усиновити дитину, ведеться відділами та управліннями районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських, районних у містах рад, на які покладається безпосереднє ведення прав щодо опіки та піклування, Міністерством у справах молоді, сім'ї та гендерної політики Автономної Республіки Крим, службами у справах неповнолітніх обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а також урядовим органом державного управління з усиновлення та захисту прав дитини у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно із ст.11 Закону України України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» від 13 січня 2005 р. [5] органами опіки та піклування є державні адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі органи міських чи районних у містах, сільських, селищних рад.

Безпосереднє ведення справ та координація діяльності стосовно дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, покладаються на служби у справах дітей (ч. 1 ст. ст.11 Закону України України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування»).

Для здійснення функцій щодо опіки та піклування над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, у складі служби у справах дітей створюється окремий підрозділ, діяльність якого визначається в установленому порядку (ч. 3 ст. ст.12 Закону України України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування»)”.

Згідно із Типовим положенням про службу у справах дітей, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2007 р.[8], із змінами і доповненнями, служба у справах дітей районної, районної у містах Києві та Севастополі держадміністрації є структурним підрозділом районної, районної у містах Києві та Севастополі держадміністрації, який утворюється головою районної, районної у містах Києві та Севастополі держадміністрації, підзвітний та підконтрольний голові районної, районної у містах Києві та Севастополі держадміністрації та службі у справах дітей відповідно обласної, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій. Як випливає із зазначеного Типового положення, повноваження органів опіки та піклування щодо надання висновку про можливість усиновлення дитини здійснюється Службою у справах дітей.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 р. „Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав” [15] (п. 4) роз'яснено, що обов'язок складати висновки про доцільність усиновлення та його відповідність інтересам дитини та брати участь у судових засіданнях покладено на відділи й управління освіти районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських і районних у містах рад.

Функції урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2006 р. здійснює Державний департамент з усиновлення та захисту прав дитини, який діє у складі Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту.

Наділення законом відділів та управлінь районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій відповідними функціями поряд із Службами у справах неповнолітніх на практиці може викликати проблеми щодо визначення органу опіки та піклування, який має надати висновок про доцільність усиновлення дитини, що в свою чергу вимагає більш чіткого законодавчого регулювання у визначенні органу опіки та піклування та додаткового роз'яснення Верховного Суду України.

Досить часто на практиці як заінтересовану особу зазначають опікунську раду.

Необхідно зазначити, що поняття орган опіки та піклування і опікунська рада не є тотожними. Пунктом 1.6 Правил опіки та піклування [11], які затверджено наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України 26 травня 1999 р., визначено, що опікунські ради, до складу яких входять депутати, представники місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування і громадськості, створюються при органах опіки та піклування для допомоги в їх роботі та мають дорадчі функції.

З огляду на викладене опікунська рада не належить до органів, які правомочні вирішувати питання щодо надання висновку про доцільність усиновлення.

Уповноваженим органом виконавчої влади України, який надає дозвіл на усиновлення дитини іноземними громадянами та особами без громадянства, що постійно проживають за межами України, є утворений відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 25 березня 2006 р. „Про утворення Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини” у складі Міністерства у справах сім'ї, молоді та спорту Державний департамент з усиновлення та захисту прав дитини як урядовий орган державного управління.

У заяві про усиновлення заявники вказують як заінтересованих осіб, крім органу опіки та піклування, матір (батька) усиновленої дитини, відділ реєстрації актів цивільного стану, пологовий будинок (у якому народилася дитина і в якому мати відмовилася від дитини), а також неповнолітню дитину, яку бажають усиновити.

Як заінтересованих осіб до справи слід залучати матір (батька) усиновленої дитини, одного із подружжя, якщо другий із подружжя бажає усиновити дитину подружжя, пологовий будинок. В окремих випадках судді не вирішують питання залучення вказаних осіб до участі у справі як заінтересованих осіб.

Наприклад, суддя Печерського районного суду м. Києва у справі за заявою С., заінтересовані особи: П., Орган опіки та піклування Печерської районної у м. Києві державної адміністрації постановила ухвалу про залишення заяви без руху з тих підстав, що до участі у справі не залучено як заінтересовану особу матір усиновленої дитини.

Проте незалучення конкретної особи до участі в справі відповідно до статей 119, 252 ЦПК України не є підставою для залишення заяви без руху, оскільки це питання має вирішуватися судом у попередньому судовому засіданні.

Видається, що заінтересованими особами у справі про усиновлення можуть бути не лише органи опіки та піклування, але залежно від обставин справи та з урахуванням обставин усиновлення й інші особи - один із подружжя, опікун, піклувальник, дитячий заклад, який надає згоду на усиновлення тощо.

Відповідно до ст. 218 СК України, ст. 254 ЦПК України учасником цивільного процесу може бути і дитина, яку усиновляють. ЦПК України не визначає процесуальний статус дитини, яка бере участь у справі про усиновлення та процесуальний порядок надання нею своїх пояснень. Водночас участь дитини в цивільному процесі означає, що вона є суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин, а отже повинна мати визначений законом процесуальний статус.

На мою думку, дитину слід віднести до заінтересованих осіб, оскільки взаємовідносини дитини із заявником залежать від обставин, що підлягають встановленню та можуть вплинути на її права і обов'язки, а також рішення у справі зумовлює зміну правового статусу усиновлюваної дитини та усиновителя, виникнення у них взаємних прав та обов'язків.

Вважаю, що участь дитини у справі про усиновлення є особливою формою її участі у справі, яка не залежить від наявності в неї цивільної процесуальної дієздатності, і обмежується лише такими процесуальними діями, як висловлення думки щодо її усиновлення.

У значній кількості справ до участі у справі як заінтересована особа суддями залучаються державні органи реєстрації актів цивільного стану.

Наприклад, Б. звернувся до Святошинського районного суду м. Києва із заявою про усиновлення, вказавши як заінтересованих осіб: Б. (матір усиновленої дитини), Службу у справах неповнолітніх Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації, Відділ реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції м. Києва. Справу було призначено в судове засідання. У судовому засіданні суд залучив до розгляду справи як заінтересовану особу Б. (біологічного батька дитини, яку бажає усиновити заявник), вважаючи, що в конкретному випадку усиновлення стосується його прав та інтересів. Крім того, у зв'язку із направленням Відділом реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції м. Києва суду письмового листа про те, що реєстрація народження дитини проведена у Відділі реєстрації актів цивільного стану Оболонського районного управління юстиції в м. Києві, а відділ не є заінтересованою особою, суд також залучив до участі у справі Відділ реєстрації актів цивільного стану Оболонського районного управління юстиції в м. Києві.

Ні СК України, ні ЦПК України не передбачають обов'язкової участі прокурора при розгляді справи про усиновлення.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 р. „Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав” роз'яснено, що відповідно до положень ст. 45 ЦПК України суд може залучити до участі у справі прокурора для надання висновку. Оскільки прокурор залучається для подання висновку у справі, а під час попереднього судового засідання кожна із сторін має право висловити свої доводи та міркування щодо тих чи інших процесуальних дій, які необхідно вчинити у попередньому судовому засіданні, питання про залучення прокурора до участі у справі має вирішуватися судом з урахуванням думки заявника, заінтересованих осіб у попередньому судовому засіданні. Прокурор не виступає у справі як заінтересована особа, а бере участь у справі для подання висновку на підставі ст. 45 ЦПК України як особа, якій законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Тому у справі про усиновлення прокурор належить до осіб, які беруть участь у справі.

З метою повного і об'єктивного розгляду справи про усиновлення, визнання усиновлення недійсним чи його скасування необхідно внести зміни до СК України щодо обов'язкової участі прокурора при розгляді справ цієї категорії [20, c. 367-370].

Зміст заяви про усиновлення визначено ст.252 ЦПК України. Водночас заява про усиновлення повинна відповідати і вимогам ст. 199 ЦПК України.

Як роз'яснено у п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 р. «Про застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав», враховуючи специфіку справ про усиновлення, суди при прийнятті заяв повинні перевіряти відповідність форми та змісту такого документа як вимогам, визначеним у ст.252 ЦПК України, так і вимогам, що випливають із глави 18 Усиновлення СК України, а саме: чи наведено в заяві відомості про усиновителів, про дитину, яку бажають усиновити, про її батьків, братів та сестер; чи викладено мотиви, з яких особа хоче усиновити дитину; чи сформульовано прохання про внесення відповідних змін до актового запису про народження останньої. У разі недотримання зазначених вимог настають наслідки, передбачені ст.121 ЦПК України.

До заяви про усиновлення дитини за наявності мають бути додані такі документи:

- копія свідоцтва про шлюб, а також письмова згода на це другого з подружжя, засвідчена нотаріально, при усиновленні дитини одним із подружжя;

- медичний висновок про стан здоров'я заявника;

- довідка з місця роботи із зазначенням заробітної плати або копія декларації про доходи;

- документ, що підтверджує право власності або користування жилим приміщенням;

- інші документи, визначені законом.

Згідно із частиною третьою ст. 253 ЦПК України суд у разі необхідності може вимагати подання інших документів.

Необхідність подання інших документів має визначатися суддями на підставі СК України. Такими документами можуть бути: письмова згода батьків (ст. 217 СК України); письмова згода закладу охорони здоров'я або навчального закладу на усиновлення дитини, яка не має батьків і перебуває у цьому закладі (частина перша ст. 222 СК України); письмова згода опікуна або піклувальника на усиновлення дитини, над якою встановлено опіку або піклування, або над батьками якої встановлено опіку або піклування (частина перша ст. 221 СК України), рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою, недієздатною (ст. 220 СК України); встановлення у судовому порядку режиму окремого проживання подружжя (частина третя ст. 120 СК України).

У більшості випадків при зверненні до суду заявник разом із заявою про усиновлення надає висновок органу опіки та піклування про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини, а також акт обстеження умов життя заявника, складений за місцем його проживання; свідоцтво про народження дитини; медичний висновок про стан здоров'я дитини, про її фізичний і розумовий розвиток; у випадках, встановлених законом, згоду батьків, опікуна, піклувальника дитини, закладу охорони здоров'я або навчального закладу, а також самої дитини на усиновлення, тобто ті письмові докази, які визначено частинами другою - третьою ст. 253 ЦПК України. Матеріали узагальнення свідчать, що окремі судді формально підходять до вимог закону щодо змісту заяви про усиновлення та не враховують положення вказаної постанови.

Так, суддею Святошинського районного суду м. Києва у справі за заявою П., Л., заінтересовані особи: Орган опіки та піклування Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, Відділ реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції у м. Києві було відкрито провадження та зазначено, що надано всі необхідні матеріали. Із матеріалів справи вбачається, що позовна заява не відповідає вимогам ст. ст. 252 ЦПК України: не зазначено відомості про стан здоров'я дитини. До заяви не додано медичний висновок про стан здоров'я заявника відповідної форми, а надано медичну довідку щодо придатності до керування транспортним засобом.

Трапляються випадки залишення заяви про усиновлення без руху з підстав, що не ґрунтуються на вимогах закону. У більшості справ за відсутності у заяві про усиновлення відомостей про стан здоров'я дитини, за умови її відповідності іншим вимогам процесуального закону, судді відкривають провадження у справі.

Так, суддею Деснянського районного суду м. Києва було відкрито провадження у справі за заявою Х., заінтересовані особи: Х., Л., Служба, у справах неповнолітніх Деснянської районної у місті Києві державної адміністрації. Відділ реєстрації актів цивільного стану Деснянського районного управління юстиції у м. Києві про усиновлення. Проте у заяві про усиновлення не зазначено відомості про стан здоров'я дитини.

З урахуванням виявлення непоодиноких випадків залишення заяви про усиновлення без руху з підстави ненадання заявником висновку органу опіки та піклування про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини, медичного висновку про стан здоров'я дитини, її фізичний та розумовий розвиток, виникає запитання: чи є вказана підстава достатньою для залишення заяви без руху відповідно до ст. ст. 121 ЦПК України.

Статтею 252 ЦПК України не передбачено обов'язку заявника додати до заяви висновок органу опіки та піклування та медичний висновок про стан здоров'я дитини. Такий обов'язок покладено на орган опіки та піклування.

З огляду на викладене зазначені процесуальні дії судді щодо залишення заяви про усиновлення без руху у зв'язку з ненаданням висновку органу опіки та піклування не відповідають чинному процесуальному законодавству.

Крім загального переліку документів, частиною третьою ст. 253 ЦПК України визначено документи, які додатково додаються до заяви про усиновлення, особами без громадянства, що постійно проживають за межами України, або іноземцями.

До заяви додаються такі документи:

1. наданий компетентним органом країни проживання висновок кандидата в усиновителі, що підтверджує його можливість бути усиновителем, із зазначенням житлово-побутових умов, біографічних даних;

2. дозвіл компетентного органу країни проживання кандидата в усиновителі на в'їзд і постійне проживання усиновленої дитини;

3. документи про доходи, заробіток, прибуток;

4. медичний висновок про стан здоров'я кожного кандидата в усиновителі;

5. копія свідоцтва про шлюб (якщо заявники перебувають у шлюбі);

6. копія паспорта або іншого документа, який засвідчує особу кандидатів в усиновителі;

7. відомості уповноваженого органу на кожного кандидата в усиновителі про те, що ніхто з них не притягався до кримінальної відповідальності,

8. зобов'язання усиновителів у разі усиновлення дитини в місячний термін поставити її на консульський облік у консульській установі України в країні проживання та надавати цій установі періодичну інформацію про умови проживання і виховання дитини тощо [17, c. 15].

Документи усиновлювачів, які є громадянами інших держав, мають бути у встановленому законодавством порядку легалізовані, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Такі документи повинні бути перекладені українською мовою, а переклад має бути засвідчений нотаріально (частина п'ята ст. 252 ЦПК України).

Виникають також проблеми щодо перевірки повноважень компетентного органу відповідної держави, який надає висновок про умови життя заявників і можливість бути усиновлювачами, а також на в'їзд усиновленої дитини та її постійне проживання в конкретній країні.

Статтею 253 ЦПК України врегульовано питання підготовки справи до розгляду, визначено процесуальні дії судді на стадії цивільного процесу - провадження у справі до судового розгляду (само так ця стадія названа в главі 3 розділу III ЦПК України) або підготовка справи до розгляду (визначено ст. ст. 153 ЦПК України) з метою своєчасного та правильного її вирішення.

Із аналізу положень ЦПК України випливає, що підготовка справи до розгляду розпочинається з моменту постановлення суддею ухвали про відкриття провадження у справі й триває до постановлення ухвали про призначення справи до судового розгляду.

Виникає питання щодо обов'язкового проведення попереднього судового засідання у цих справах.

Згідно із частиною третьою ст. 253 ЦПК України справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених ЦПК України, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені законом.

Згідно із частиною сьомою ст. 130 ЦПК України попереднє судове засідання є обов'язковим для кожної справи, за винятком випадків, встановлених Кодексом.

Із системного тлумачення положень статей 130, 253 ЦПК України випливає, що проведення попереднього судового засідання у справах про усиновлення має бути обов'язковим.

Відповідно до частини першої ст. 253 ЦПК України суддя під час підготовки справи про усиновлення дитини до розгляду вирішує питання про участь у ній як заінтересованих осіб відповідного органу опіки та піклування, а у справах, провадження в яких відкрито за заявами іноземних громадян, - уповноваженого органу виконавчої влади.

Орган опіки та піклування повинен подати суду висновок про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини до якого мають бути додані:

- акт обстеження умов життя заявника, складений за місцем його проживання;

- свідоцтво про народження дитини;

- медичний висновок про стан здоров'я дитини, про її фізичний і розумовий розвиток;

- у випадках, встановлених законом, згода батьків, опікуна, піклувальника дитини, закладу охорони здоров'я або навчального закладу, а також самої дитини на усиновлення (частини друга - третя ст. 253 ЦПК України).

У разі ненадання заявником зазначеного висновку органу опіки та піклування з документами, визначеними частиною третьою ст. 253 ЦПК України, питання про надання органом опіки та піклування висновку та необхідних документів має вирішуватися в попередньому судовому засіданні.

Відповідно до ст. 253 ЦПК України під час підготовки справи про усиновлення суддя має вирішити питання щодо кола заінтересованих у розгляді справи осіб. У ЦПК України не визначено, який саме орган опіки та піклування як заінтересована особа повинен брати участь у справі про усиновлення. Наприклад, заявники Г. та Г., заінтересована особа - Служба у справах неповнолітніх Печерської районної у м. Києві державної адміністрації про усиновлення звернулися до Святошинського районного суду м. Києва. Із матеріалів справи вбачається, що дитина, яку бажають усиновити заявники, проживає з останніми, які є її опікунами. У матеріалах справи наявний висновок Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини, але участь у справі брав орган опіки та піклування Печерської районної у м. Києві державної адміністрації.

Відповідно до Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003 року [6], висновок щодо можливості особи стати усиновителем надає орган опіки та піклування за місцем проживання заявника, а висновок про доцільність усиновлення і його відповідність інтересам дитини - за місцем проживання дитини.

Відповідний порядок надання висновків встановлено Порядком провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2008 року, який набрав чинності з 1 грудня 2008 року.

Попереднє судове засідання проводиться з метою сприяння подальшому об'єктивному розгляду справи про усиновлення. Враховуючи специфіку справ про усиновлення, наявність імперативної норми про обов'язкову участь у судовому засіданні заявника та представника органу опіки та піклування, вважаємо, що у попередньому судовому засіданні участь заявника та представника органу опіки та піклування має бути обов'язковою. Питання про участь належного органу опіки та піклування має вирішуватися судом при підготовці справи до розгляду, а саме: в попередньому судовому засіданні.

У позовному провадженні відповідно до ст. 130 ЦПК України ухвалення рішення суду під час попереднього судового засідання є можливим у разі відмови від позову та визнання позову.

У справах окремого провадження відсутній спір про право, а тому ухвалення рішення в попередньому судовому засіданні є неможливим.

Відповідно до ст. ст. 254 ЦПК України справи про усиновлення розглядаються з обов'язковою участю заявника, органу опіки та піклування або уповноваженого органу виконавчої влади, а також дитини, якщо вона за віком і станом здоров'я усвідомлює факт усиновлення.

Обов'язкова участь зазначених осіб у справі про усиновлення зумовлена специфікою справ про усиновлення та необхідністю заслухати їхні особисті пояснення.

З урахуванням імперативної норми про обов'язкову участь заявника у справі про усиновлення суди не повинні задовольняти клопотання заявника про розгляд справи без його участі. Встановлення судом мотивів, на підставі яких особа бажає усиновити дитину, ставлення до виховання дитини, взаємовідповідність особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини (ст. 224 СК України) зумовлює обов'язкову участь заявника у справі про усиновлення [16, c.445].

За змістом положень ст. 218 СК України для усиновлення дитини потрібна її згода, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити. Згода дитини на її усиновлення дається у формі, яка відповідає її вікові та стану здоров'я.

В окремих матеріалах цивільних справ про усиновлення виявлено письмову згоду дитини на усиновлення без засвідчення її підпису. У таких випадках проблемним є. встановлення судом згоди дитини на усиновлення, якщо думку дитини не з'ясовував орган опіки та піклування.

Відповідно до п. 72 Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2008 року [7], для з'ясування, чи згодна дитина на усиновлення, представник служби у справах дітей у присутності представника дитячого або іншого закладу, в якому проживає (перебуває) дитина, чи прийомних батьків, батьків-вихователів, опікунів, піклувальників проводить бесіду з дитиною. Якщо дитина усвідомлює факт усиновлення, представник служби у справах дітей роз'яснює дитині його правові наслідки. Письмова згода дитини на усиновлення засвідчується представником служби у справах дітей.

Отже, надання дитиною письмової згоди у формі заяви має бути підставою участі дитини під час розгляду справи для максимального врахування її інтересів.

Обов'язкова участь у процесі дитини, яку усиновляють, передбачає висловлення нею своєї думки щодо усиновлення. Залучення дитини до участі у справі залежить від суддівського бачення можливості її за віком і станом здоров'я усвідомлювати факт усиновлення. Питання про участь дитини в розгляді справи має вирішуватися в попередньому судовому засіданні з урахуванням думки органу опіки та піклування, наданого медичного висновку про стан здоров'я дитини, її фізичний та розумовий розвиток, щоб не допустити під час розгляду справи негативного впливу на дитину.

Згідно із частиною першою ст. 231 СК України за заявою усиновлювачів може бути змінено ім'я дитини. Для такої зміни потрібна згода дитини. Така згода не вимагається, якщо дитина живе в сім'ї усиновлювачів і звикла до нового імені. Згідно із частиною третьою ст. 6 ЦПК України закритий судовий розгляд допускається за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, з метою таємниці усиновлення. Таким чином, вирішення питання про закритий судовий розгляд має вирішуватися судом залежно від клопотання заявника чи заінтересованих осіб.

Справи про усиновлення дітей іноземними громадянами розглядалася судами у відкритому судовому засіданні.

З 1 січня 2008 року попереднє судове засідання має фіксуватися технічними засобами з виготовленням журналу судового засідання.

Рішення у справах про усиновлення може бути ухвалено лише в судовому засіданні.

Рішення суду повинно бути законними і обґрунтованим (частина перша ст. 213 ЦПК України).

Зміст рішення визначено ст. 215 ЦПК України.

Статтею 224 ЦПК України визначено обставини, які необхідно встановити суду і викласти у мотивувальній частині рішення суду у справах про усиновлення.

Відповідно до ст. 224 СК України суд, ухвалюючи рішення про усиновлення дитини, враховує обставини, що мають істотне значення, зокрема:

стан здоров'я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину, її сімейний стан та умови проживання, став лення до виховання дитини;

мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину;

мотиви того, чому другий із подружжя не бажає бути усиновлювачем, якщо лише один із подружжя подав заяву про усиновлення;

взаємовідповідність особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини, а також те, як довго ця особа вже опікується дитиною;

особу дитини та стан її здоров'я;

ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити.

У разі дотримання всіх умов, встановлених СК України, здатності особи, яка бажає усиновити дитину, забезпечити стабільні та гармонійні умови для життя дитини, суд постановляє рішення, яким оголошує цю особу усиновлювачем дитини. Суд не може відмовити особі в усиновленні на тій підставі, що вона вже має або може народити дитину.

При ухваленні рішення про усиновлення повнолітньої особи суд враховує мотиви, на підставі яких особи бажають усиновлення, можливість їх спільного проживання, їх сімейний стан та стан здоров'я, а також інші обставини, що мають істотне значення.

Суд повинен обґрунтувати задоволення чи відхилення заяви про усиновлення. У разі її задоволення у резолютивній частині рішення зазначається про усиновлення дитини або повнолітньої особи заявником (заявниками), повністю навівши його прізвище, ім'я та по батькові, день, місяць і рік народження, а також його громадянство (п. 9 Постанови Пленум Верховного Суду України № 3).

У разі, коли усиновлювач заявляв клопотання про те, щоб його було записано у Книзі реєстрації народжень матір'ю, батьком дитини чи повнолітньої особи, або клопотання про зміну відомостей про місце і дату народження дитини, суд встановивши, що це відповідає інтересам дитини, задовольняє такі клопотання і зазначає про це у рішенні про усиновлення (ч. З ст. 229, ч. З ст. 230 СК України).

Також у рішенні суд повинен зазначити і про вирішення клопотання заявника (заявників) питання про зміну імені, прізвища та по батькові усиновленої дитини або повнолітньої особи (ч. З ст. 255 ЦПК України).

Судові витрати, пов'язані з розглядом справи про усиновлення, відносять за рахунок заявника (заявників).

Відповідно до частин 5, б ст. 255 ЦПК України суд може скасувати своє рішення про усиновлення у двох випадках, а саме відкликання:

батьками дитини своєї згоди на її усиновлення до набрання відповідним рішенням законної сили. При цьому суд поновлює розгляд справи. Надання можливості рідним батькам дитини від кликати свою згоду на усиновлення пов'язана із істотними зміна ми у юридичних і фактичних стосунках між ними та їхньою дитиною. У зв'язку з такими змінами згода батьків на усиновлення має бути безумовною;

усиновлювачем заяви про усиновлення до набрання рішенням законної сили. У цьому разі суд залишає таку заяву без розгляду.

Усиновлення вважається здійсненим із дня набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року «Про практику застосування судами законодавста при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та про поновлення батьківських прав», ухвалюючи рішення згідно із ст. 225 ЦПК України та ст. 224 СК України, суд повинен обґрунтувати задоволення чи відхилення заяви про усиновлення. Уразі її задоволення в резолютивній частині рішення необхідно навести відомості про заявника (заявників), повністю зазначивши його прізвище, ім'я, по батькові, день, місяць і рік народження, а також про його громадянство. За наявності клопотання заявників суд вирішує клопотання про зміну прізвища, імені та по батькові, дати й місця народження дитини відповідно до статей 229-231 СК України. При цьому слід мати на увазі, що зміни вносяться не до свідоцтва, а до актового запису про народження дитини.

Немає необхідності викладати резолютивну частину у формі зобов'язання, оскільки, відповідно до частини сьомої ст. 255 ЦПК України для внесення змін до актового запису про народження усиновленої дитини або повнолітньої особи копія рішення суду надсилається до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення, а у справах про усиновлення дітей іноземцями - також до уповноваженого органу виконавчої влади.

Направлення рішення суду про усиновлення до державного органу реєстрації актів цивільного стану для внесення змін до актового запису усиновленої дитини є порядком виконання рішення, а тому немає потреби у резолютивній частині рішення зобов'язувати вказані органи вчинити дії щодо внесення змін в актовий запис.

Як роз'яснив Верховний Суд України в постанові 30 березня 2007 року «Про практику застосування судами законодавста при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та про поновлення батьківських прав», після набрання рішенням законної сили його копія в порядку частини сьомої ст. 255 ЦПК України направляється органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення для внесення необхідних змін до актового запису про народження усиновленої дитини або повнолітньої особи, а якщо дитина усиновлена іноземним громадянином, - також уповноваженому органу виконавчої влади. У разі якщо фактичне місце проживання особи, щодо якої подано заяву про усиновлення, не збігається з місцем її народження, копія рішення суду надсилається органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем народження такої особи.

2.3 Розгляд справ про визнання спадщини відумерлою

Спадкуванням є перехід прав та обов'язків померлого до інших осіб. За умови наявності спадкоємців, майно померлого має перейти в їх власність. Проте у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, суд відповідно до ст. 1277 Цивільного кодексу України визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Характерним для чинного законодавства є й положення про те, що держава має право спадкування. У разі відсутності спадкоємців за заповітом чи за законом, усунення їх від права спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від прийняття спадщини майно померлого (спадщина) переходить до держави. Але ЦК України передбачено процедуру переходу спадщини до держави тільки за умови визнання її відумерлою судом за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Визнання спадщини відумерлою здійснюється виключно в судовому порядку. Спадщина, що визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Проте перед тим, як подавати заяву до суду про визнання спадщини відумерлою, орган місцевого самоврядування має переконатись у тому, що у померлого немає спадкоємців, які б могли претендувати на спадщину, і у випадку визнання її відумерлою вимагати скасування рішення. У зв'язку з цим, перед тим як звернутися до суду із заявою, заявнику необхідно впевнитися в тому, що спадкоємці взагалі відсутні або вони відмовилися від спадщини, не прийняли її, або були усунені від спадкування.

Окрім того, слід з'ясувати чи має спадкодавець утриманців, які мають спадкувати у п'яту чергу, чи були спадкоємці, які постійно проживали зі спадкодавцем (адже відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК України такі особи вважаються такими, що прийняли спадщину, якщо вони протягом шестимісячного строку не заявили про відмову від неї), хто може бути зацікавленою особою у справі, якою є спадкова маса, якими документами підтвердити належність майна померлому.