Деякі держави не приєдналися до Міжнародного пакту про соціальні, економічні та культурні права Скакун О.Ф. Теорія держави та права. - 2003. - с. 179.. Вони керувалися переконанням, що зазначені в Пакті права не є суб'єктивними, тому що не можуть бути захищені в суді. Ці міркування не позбавлені сенсу, однак приєднання до Пакту створює зобов'язання для держави вдосконалювати внутрішнє законодавство і прагнути, щоб реально перетворитися на соціальну правову державу.

Конституцiя України закріплює права i свободи, якi можуть реалізовуватися як iндивiдуально, так i колективно, що і є підґрунтям для відповідної класифікації. Наприклад, право на працю реалiзується iндивiдуально (частина перша ст. 43 Конституцiї, а право на страйк, на захист своїх економічних і соціальних iнтересiв (частина перша ст. 44 Конституцii) -- тільки колективно. Тільки колективно може бути реалізоване право громадянина України на збори, мітинги, походи, демонстрацiї (частина перша ст. 39 Конституції).

Iндивiдуальнi i колективнi права тiсно взаємозв'язані, хоча й рiзнi за своєю природою. Основою їх взаємозв'язку є принцип: реалiзацiя колективних прав не повинна обмежувати прав і свобод iндивiда Конституційне право України: Підручник / За ред. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. - К.: Ін Юре, 2002. - С. 140.

Право iндивiда -- це природне право, яке йому притаманне вiд народження. Воно є однiєю з головних цінностей людського буття i водночас мірилом усіх процесів, якi відбуваються в суспiльствi. Порушення природних прав людини деформує розвиток суспільства і дегуманiзує саме це суспільство. Мiжнародне співтовариство виробило принцип людського виміру, який в останній чверті ХХ ст. став орієнтиром у складних i суперечливих процесах, якi мають мiсце i сьогоднi у свiтi Кушніренко О.Г., Слінько Т.М. Права людини в умовах формування правової держави і становлення конституційного ладу України // Проблеми законності: Респ. міжвід. наук. зб. / Відповід. Ред. В.Я. Тацій. - Х.,1998. - Вип. 36. - С. 19 .

Колективнi права (право народу, право нацiї, право спiльноти, асоцiацiй) не є природним, оскільки вони формуються в мiру становлення iнтересiв тiєї чи iншої спільноти, колективу. Їх не можна розглядати як суму iндивiдуальних прав i свобод осiб, якi входять до тiєї чи iншої спiльноти, колективу. Вони мають якiсно iншi властивостi, якi визначаються цiлями й iнтересами колективних утворень. Якими б рiзноманiтними не були цi права, їх правомiрнiсть має визначатися людським виміром -- правами iндивiда. Колективні права не повиннi iгнорувати прав людини, суперечити їм або обмежувати їх. Щодо цього винятком є надзвичайні ситуації, якi створюють загрозу правам окремої людини, а отже, метi, яка об'єднує таку спільноту, є актуальними i протиправними. У сучасному свiтi не завжди вдається чiтко поєднати iндивiдуальнi й колективнi права. Так, суперечностi, якi виникають мiж правами людини, правами держави, народу, нації, національних меншин, малих народiв, є однiєю з причин мiжнацiональних конфлiктiв, у яких кожна зi сторiн висуває власні аргументи правоти, справедливості, законності, обстоює своє право на суверенітет, свої претензії на перегляд кордонiв, використовуючи при цьому iсторичнi аргументи, що тлумачаться на свою користь, обстоюючи право на самовизначення Див. наприклад:, Права человека: Учебник для вузов. - М., 1999. - С. 141.

Реалiзацiя колективних прав пов'язана з волевиявленням народу. Так, згiдно з частиною другою ст. 5 Конституцiї право визначати i змiнювати конституцiйний лад в Україні належить виключно народові. Тiльки народ України виключно всеукраїнським референдумом вирiшує питання про змiну території України (ст. 73). У ст. 12 Конституція встановлює, що держава сприяє консолідації та розвитку української нацiї, етичні, культурної, мовної та релiгiйної самобутностi всiх корiнних народiв і нацiональних меншин України.

Основні права і свободи людини і громадянина розрізняють також за сферою їх реалізації в суспільному житті: на громадянські (особистi), полiтичнi, економiчнi, соцiальнi і культурнi. Усі вони закріплені в розділі II «Права, свободи і обов'язки людини і громадянина» Конституції України 1996 р.

Особисті (громадянські) права -- це природні, основоположні, невід'ємні права людини, які мають здебільшого характер негативного права. Вони походять від природного права на життя і свободу, яке від народження має кожна людина, і покликані гарантувати індивідуальну автономію і свободу, захищати особу від сваволі з боку держави та інших людей. Ці права дозволяють людині бути самою собою у відносинах з іншими людьми і державою.

До громадянських (особистих) прав зазвичай відносять можливості людини, необхідні для забезпечення її фізичної і морально-психологічної (духовної) індивідуальності. Відповідно до цього громадянські (особисті) права поділяють на фізичні і духовні. Фізичні права: на життя, особисту недоторканність, свободу пересувань, вибір місця проживання, безпечне довкілля, житло тощо Бородін І. Права та свободи громадян, їх класифікація, гарантії реалізації. // Право України. - 2001. - № 12. - С. 99.. Духовні права: на ім'я, честь і гідність, на справедливий, незалежний і публічний суд (у Конституції України 1996 р. -- це статті 27, 28, 29 та ін.).

У конституціях багатьох держав особисті (громадянські) права поєднують в одну групу з політичними правами Скакун О.Ф. Теорія держави та права. - 2003р. - с. 180.. Підставою для цього служить переважно негативний характер обох, а також спрямованість обох видів цих прав на забезпечення свободи особи в її індивідуальних і суспільних проявах.

Політичні права -- можливості (свободи) громадянина активно брати участь в управлінні державою та у громадському житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також громадських організацій політичної спрямованості Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] / М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін.; За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. - Харків: Право, 2002. - с. 221.. Це - право обирати і бути обраним до представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування, право створювати громадські об'єднання і брати участь у їх діяльності, свобода демонстрацій і зборів, право на інформацію, свобода слова, думок, у тому числі свобода преси, радіо, телебачення та ін. (у Конституції України 1996 р. -- статті 38, 39, 40 та ін.).

Економічні права -- можливості (свободи) людини і громадянина розпоряджатися предметами споживання і основними чинниками господарської діяльності: власністю і працею, проявляти підприємливість та ініціативу в реалізації своїх здібностей і придбанні засобів для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ Там же. С. 222..

Аж до середини XX ст. найважливіші з цих прав -- право на приватну власність, підприємницьку діяльність і вільне розпорядження робочою силою -- зазвичай розглядали як фундаментальні, основоположні права особи та поєднували їх з правами особистими (громадянськими) Скакун О.Ф. Теорія держави та права. - 2003р. - с. 180.. У сучасних конституціях та інших нормативно-правових актах ці права частіше називають економічними і виділяють у відносно самостійну групу, яка є одного порядку з правами громадянськими (особистими), політичними.

Особливе місце серед економічних прав посідає право на приватну власність. У країнах Заходу, та й в Україні до жовтня 1917 р. (у конституційних документах гетьмана Павла Скоропадського -- у 1918 p.), це право розглядалося як одне з найперших, основоположних прав людини, без якого неможливі громадянське суспільство та індивідуальна свобода Історія держави і права України: Підручник. - У 2-х т. / За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка. - Том 2. - К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2003. - с. 256.. У соціалістичних державах із тоталітарним режимом це право взагалі відкидалося як свідчення класове обмеженого буржуазного підходу до прав людини.

Досвід тривалого існування усіх без винятку країн комуністичної орієнтації показав, що заборона приватної власності є протиприродною і, у кінцевому рахунку, підриває мотивацію сумлінної, ініціативної праці, породжує масове соціальне утриманство, безвідповідальність тощо. Людина, позбавлена умов для вияву підприємливості, потрапляє у тотальну залежність від влади, позбавляється усякої свободи та індивідуальності.

Водночас досвід історії свідчить про необхідність обмеження права приватної власності, як і майже будь-якого іншого права. Потреби економічного розвитку, зростання демократичного руху народних мас призвели до істотних змін у самому трактуванні приватної власності, до її соціалізації, до чітко вираженої її соціальної функції, ставленні під контроль демократичної держави.

Сьогодні мало хто наполягає на абсолютному характері приватної власності. У законодавстві ФРН, Франції, Італії та інших країн встановлюються допустимі межі приватної власності, говориться про її використання в інтересах суспільства Скакун О.Ф. Теорія держави та права. - 2003р. - с. 181.. Введення такого роду обмежень аж ніяк не означає відкидання фундаментального характеру права приватної власності.

У Конституції України закріплено, що кожний має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41).

Конституція України проголосила право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ст. 42). Обмежена лише підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Фіксуючи право приватної власності, право підприємницької діяльності та інші економічні права, Конституція України підкреслює: «Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує .. соціальну спрямованість економіки».

Відповідно до Конституції України забезпечується не лише рівність усіх форм власності -- державної, приватної, комунальної, але й їх рівний юридичний захист.

Соціальні права -- можливості (свободи) особи та громадянина вільно розпоряджатися своєю робочою силою, використовувати її самостійно або за трудовим договором, тобто право на вільну працю (вибір виду діяльності, безпечні умови праці, гарантовані мінімальні розміри її оплати тощо), право на соціальне забезпечення, відпочинок, освіту, гідний рівень життя та ін. Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] / М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін.; За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. - Харків: Право, 2002. - с. 224.

Право на працю чітко проводить межу між так званими першим і другим поколіннями прав людини. До першого покоління прав належать права особисті (громадянські), політичні та економічні, які трактуються у дусі ліберальних свобод. Вони носять характер переважно негативного права.

Протягом майже двох століть конституції демократичних держав Заходу обмежувалися правами першого покоління. Життя показало недостатність такого підходу для створення кожній людині гідних умов існування, рівноправної участі в справах суспільства і держави.

Екологічні права -- можливості (свободи) користуватися природним середовищем як природним середовищем проживання Там само. . Це -- права на сприятливе довкілля, охорону здоров'я від його несприятливого впливу, відшкодування шкоди, завданої здоров'ю і майну екологічними правопорушеннями, на природокористування та ін. Право на життя людини в сприятливих умовах вперше офіційно визнано в Стокгольмській декларації Конференції ООН про навколишнє середовище від 16.06.72. Дана формула з необхідними трансформаціями відбилася спочатку в Конституції СРСР 1977 p., а згодом у чинних конституціях країн СНД. Екологічні права є спорідненими з правом на життя. Конституція України закріплює екологічні права громадян у ст. 50: «Кожний має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди».

Специфіка екологічних прав полягає у тому, що основою їх здійснення є об'єктивно існуюча екологічна система -- навколишнє природне середовище. При цьому деякі екологічні права є природними правами, невід'ємними від життєдіяльності громадян, незалежно від їхнього правового закріплення. Такі права людини і громадянина реалізуються як об'єктивна необхідність і не потребують нормативно-правового оформлення.

Екологічному праву відповідає обов'язок уповноважених державних органів, підприємств, установ і організацій вживати заходів, спрямованих на оздоровлення навколишнього природного середовища, запобігання і зниження шкідливих для людини і навколишнього середовища наслідків Пушкіна О. В. Екологічні права громадян та їх забезпечення у чинному законодавстві України // Науковий вісник юридичної академії МВС України. - Дніпропетровськ. - 2005. - №4. - С.136..

Рівень безпечного навколишнього середовища (чисте, сприятливе, нешкідливе) у разі спору встановлюється проведенням екологічної експертизи. Громадянин має право брати участь у проведенні суспільної екологічної експертизи, розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, в обговоренні законопроектів, матеріалів з розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, що можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища. Громадянин має право на одержання у встановленому порядку повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища і його вплив на здоров'я населення. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена Закон України „Про екологічну експертизу” від 9 лютого 1995 року // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1995, N 8, ст.54.

У XX ст. під впливом робочого руху, соціалістичних (лівих і правих) партій, а також діяльності соціалістичних держав (у тому числі СРСР) було поставлене питання про поглиблення розуміння економічних прав, про соціальні та культурні права людини і громадянина. Найважливіші з них були включені до Загальної декларації прав людини і Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права. Стаття 11 Міжнародного пакту проголосила, що має бути забезпечене право кожної людини на достатній рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло Пушкіна О. В. Актуальні проблеми забезпечення соціально-економічних і культурних прав людини в процесі постання України як соціальної держави // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2005. - №3(41). - С.7..

Соціальні, культурні і деякі економічні права, що розуміються у позитивному значенні, визначають обов'язки держави забезпечити кожному нужденному мінімум засобів існування, соціальної заможності, тобто так звану соціальну безпеку, без якої неможливе підтримування людської гідності, нормальне задоволення первинних потреб і духовного розвитку (у Конституції України -- статті 43, 45, 46, 48 та ін.).

Культурні права -- можливості (свободи) збереження та розвитку національної самобутності людини, доступу до духовних досягнень людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому їх розвитку Француз-Яковець Т. А. Принципи конституційно-правового статусу особи та специфіка їх взаємодії // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2004. - № 7. - С. 119.. До них належать права на освіту; навчання рідною мовою; на використання вітчизняних і світових досягнень культури і мистецтва; на вільну наукову, технічну і художню творчість (у Конституції України -- статті 53, 54).

Висновки до розділу I

Права та свободи людини і громадянина пройшли змістовний шлях започаткування та розвитку на шляху свого формування. Однією з найбільш часто застосовуваних у науці теорії держави та права, а також конституційного права є класифікація прав людини і громадянина, яка ґрунтується на виокремленні певних поколінь прав людини. Серед аргументів, що підтверджують доцільність застосування цієї класифікаційної моделі, можна назвати такі: по-перше, зазначений підхід дозволяє отримати не лише загальнотеоретичну систему прав людини і громадянина, але й побачити ці проблеми у їхньому історико-правовому розвиткові; по-друге, застосування зазначеного підходу дозволяє проаналізувати роль сучасної конституційної держави у процесі забезпечення різних поколінь прав, а також визначити ті фундаментальні проблеми, з якими зіткаються сучасні країни у цьому процесі; нарешті, по-третє, цей критерій видається зручним з огляду на те, що саме він застосовується у переважній кількості конституцій у тих розділах, які безпосередньо стосуються викладення та систематизації прав людини і громадянина.

Конституція України закріплює ті права, свободи і обов'язки, які життєво важливі і соціально необхідні для окремої людини і нормального функціонування суспільства, держави. Таким чином, конституційні права і свободи є ядром правового статусу особи, основою інших прав, які встановлюються іншими галузями права України.

Таким чином, права і свободи людини пропонуємо визначити як систему природних невідчужуваних від особи можливостей, які потрібні їй як для задоволення своїх життєво необхідних потреб та інтересів, так і для духовного зростання. У свою чергу, поняття прав і свобод громадянина визначимо як систему закріплених в національному законодавстві природних невідчужуваних від особи можливостей, необхідних їй для нормальної життєдіяльності і розвитку. З урахуванням зазначеного, нами запропоновано авторське визначення конституційно-правового статусу людини і громадянина як сукупності базових правових норм та інститутів, які проголошені на рівні Конституції та конституційних законів і мають на меті визначення місця та ролі людини з погляду реалізації і гарантування її прав у відносинах з державою та з іншими суб'єктами правовідносин.

Наведені вище класифікації прав та свобод людини і громадянина дозволяють наочно дослідити не тільки особливості правової природи прав та свобод, а також різноманіття сфер суспільного життя у яких вони застосуються. Найбільш змістовною є класифікація прав та свобод людини і громадянина за змістом.

Розділ ІІ. Діяльність судових органів України з захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні

2.1 Місце органів правосуддя в механізмі захисту основних прав і свобод людини і громадянина

Проблема забезпечення прав i свобод особи, надання їм реального характеру належить не лише до розряду практичних. В сучасних умовах побудови правової держави i розвитку громадянського суспільства важливим є створення цілісної наукової концепції забезпечення прав i свобод особи, яка включатиме широке коло теоретичних положень стосовно поняття суті i змісту забезпечення прав i свобод, структури i механізму його функціонування. В юридичній науці поки що не вироблено єдиної точки зору щодо питань надання закріпленим у законодавстві правам i свободам особи реального характеру. В наукових працях, присвячених цим проблемам, зустрічаються такі терміни, що служать для визначення діяльності, спрямованої на надання правам i свободам реального змісту: повага, дотримання, визнання та iнше Бородін І. Права та свободи громадян, їх класифікація, гарантії реалізації. // Право України. - 2001. - № 12. - С. 5,; Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина в Україні. Навчальний посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - С. 127; Француз-Яковець Т. А. Поняття конституційно-правового статусу людини і громадянина (теоретико-методологічний аналіз) // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України: Зб. наук. статей. - Івано-Франківськ, 2004. - Вип. 12. - С. 49.. На мою думку, найбільш вдало охарактеризувати діяльність по наданню правам i свободам реального характеру можна саме з допомогою терміна „забезпечення”. Це поняття за своїм змістом є найширшим i передбачає всi iншi види дiяльностi по наданню правам свободам реального змiсту -- повагу, дотримання, визнання, гарантування, охорону i захист.

Забезпечення прав і свобод людини - це створення умов для їхнього здійснення. Воно включає три елементи (напрямки державної діяльності): сприяння реалізації прав і свобод людини (шляхом позитивного впливу на формування їх загальносоціальних гарантій); охорона прав і свобод людини (шляхом впровадження заходів, зокрема юридичних, для попередження, профілактики порушень прав і свобод людини); захист прав і свобод людини (відновлення порушеного правового стану, притягнення порушників до юридичної відповідальності).

Проголошення будь-якого права людини, навіть закріпленого відповідними актами держави та її органів, ніщо без реальних гарантій його здійснення. Під гарантіями прав, свобод і обов'язків людини та громадянина найчастіше розуміють систему соціально-економічних, моральних, політичних, юридичних умов, засобів і способів, які забезпечують їх фактичну реалізацію, охорону та надійний захист Скакун О.Ф. Теорія держави та права. 0 К.: „Ін Юре”. - 2004. -С. 188.. Без гарантій права свободи та обов'язки людини і громадянина перетворюються на своєрідні «заяви про наміри», що не мають ніякої цінності ні для особи, ні для суспільства.

Існування ефективної системи забезпечення прав людини є не лише однією з ознак правової держави, але й способом її існування, коли правова державність забезпечується шляхом ряду фундаментальних правових принципів, що закріплюються на найвищому конституційному рівні, і які групуються навколо центральної ідеї пріоритету та безумовної цінності прав і свобод людини. Тому, проголошення України правовою державою, яка визнає пріоритет та цінність прав і свобод людини і громадянина, гарантує їх надійну охорону та захист від будь-яких посягань, що прямо випливає зі змісту статті 3 Конституції України, має своїм наслідком необхідні трансформації в системі органів державної влади.

На даний час, в юриспруденції існує багато різноманітних підходів до класифікації юридичних (правових) гарантій прав і свобод людини та громадянина Магновський І.Й. Юридичні гарантії - правові засоби максимального здійснення прав і свобод особистості // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Зб. наук. праць. - № 3. -Донецьк: ДІВС, 2002. - С. 45-53; Бородін І. Права та свободи громадян, їх класифікація, гарантії реалізації. // Право України. - 2001. - № 12. - С. 5-9; Пушкіна О. В. Гарантування соціальних та економічних прав людини в процесі демократичного транзиту в Україні // Трансформація політики в право: різні традиції та досвід. Матеріали міжнародної наукової конференції / За ред. В. Я. Тація. - Х.: Право, 2006. - С.261-263.. Їх доцільно віднести до спеціальних і умовно можна поділити на три групи: 1) гарантії реалізації; 2) гарантії охорони; 3) гарантії захисту.

До першої групи відносяться межі прав і свобод, їх конкретизація у законодавстві; конституційно-правові принципи статусу особи; юридичні факти, з якими пов'язується володіння ними та безпосереднє користування; процесуальні форми реалізації; заходи заохочення та стимулювання правомірної поведінки; юридичні обов'язки.

До другої - входять взаємопов'язані заходи, які направлені на запобігання правопорушень, встановлення та знешкодження умов і причин, які їх породжують.

Третю групу утворюють норми, які представляють юридичні засоби для безпосереднього захисту вже порушених прав і свобод, що визначають порядок використання цих засобів, а також порядок поновлення таких прав і порядок застосування санкцій до винних в їх порушеннях.

Слід зазначити, що охорона включає заходи, які застосовуються до моменту порушення прав людини, а захист - після вчинення правопорушення, або у тому випадку, коли при їх здійсненні створюються певні перешкоди.

Виходячи з вищезазначеного, можливо зробити висновок, що юридичні гарантії прав і свобод - це сукупність умов та спеціальних правових способів та засобів, за допомогою яких забезпечується безперешкодне їх здійснення, охорона та захист.

У юридичній науці виділяється три рівня механізму гарантування прав і свобод: перший - гарантії, котрі записані в Конституції і свідчать про значущість тих умов і засобів, за допомогою яких забезпечуються права і свободи; другий - гарантії передбачені поточним законодавством (прийняті на базі Конституції). При цьому слід зазначити, що кожна галузь законодавства має різну питому вагу в гарантуванні прав і свобод; третій - гарантії, які містяться у прийнятих на основі Конституції і законів багаточисельних актах державного управління Магновський І.Й. Сутність гарантій прав і свобод людини та громадянина у процесі державотворення // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ІХ регіональної науково-практичної конференції (13-14 лютого 2003 р.). - Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2003.- С. 156-157..

Отже, юридичні гарантії зафіксовані у Конституції та правових актах загалом утворюють правовий механізм реалізації законів. Крім того, існують специфічні правові гарантії для певної галузі права, які підсилюють конституційні гарантії. Це можуть бути цивільно-правові, соціально-правові, адміністративно-правові та ін.

Оскільки система юридичних гарантій прав і свобод людини та громадянина виступає як нормативно-правовий засіб, тому їх можна розглядати як сукупність взаємопов'язаних і взаємодіючих нормативно-правових та інституційно-організаційних гарантій, які тісно пов'язані між собою.

Нормативно-правові гарантії містяться в нормах матеріального та процесуального права як юридичні засоби реалізації, охорони та захисту прав і свобод; іституційно-організаційні - у нормативно-правових актах, що стосуються суспільно-політичних інституцій, в яких регламентується діяльність державних і суспільних інституцій по організації діяльності здійснення прав та свобод.

Серед складових механізму забезпечення прав людини та громадянина особливе місце посідає судовий захист прав і свобод людини та громадянина.

Право на судовий захист проголошене ч. 1 ст. 55 Конституції України: “Права та свободи людини і громадянина захищаються судом”. Дане право на судовий захист забезпечується будь-якій особі: яка працює в державному, приватному чи іншому підприємстві, яка ніде не працює, пенсіонеру, військовослужбовцю, студенту, школяреві, особі, яка знаходиться під слідством чи судом або, вже відбуває покарання, яка немає постійного місця проживання, дієздатному або, що знаходиться під опікою чи піклуванням (у таких випадках діє його представник) і таке інше.

Це право гарантується не тільки громадянинові України, але й громадянинові іноземної держави, а також особі без громадянства. Причому захисту підлягають будь-які права і свободи, у якому б документі вони не були б закріплені -- у Конституції, галузевих законах, інших нормативних чи індивідуальних правових актах. Це випливає зі змісту Конституції, що встановила, що сам факт перерахування в Конституції основних прав і свобод не повинний тлумачитися як вичерпання або зменшення інших загальновизнаних прав і свобод людини і громадянина. Таким чином, право на судовий захист має універсальний характер, він не знає ніяких виключень. У цьому розумінні розглянута норма Конституції України знаходиться в повній гармонії з вимогами, які сформульовані в ст. 8 Загальної декларації прав людини "Кожна людина має право на ефективне відновлення в правах компетентними національними судами на випадок порушення його прав, наданих йому Конституцією чи законом".

Таким чином, ст. 55 Конституції України закріплено фундаментальний принцип судового захисту всіх порушених прав людини і громадянина. Надання громадянам права на реалізацію судового захисту їх порушених конституційних прав є невід'ємним елементом законності у державі. Можливість отримати судовий захист порушеного чи оспорюваного суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу є одним з найважливіших прав особистості, що суттєво визначає її місце у суспільстві.

Конституційно гарантоване право на судовий захист виступає у вигляді правовідносин, з однієї стороні яких знаходиться особа, що звернулася за захистом, а з іншої -- суд, який зобов'язаний розглянути звернення цієї особи і прийняти законне й обґрунтоване рішення. Але -- і це дуже специфічно - охоронюваний аспект права на судовий захист діє спочатку і постійно, він "працює" і до виникнення юридичного факту (подання звернення), який породжує правовідносини. Будь-яка зацікавлена особа є суб'єктом процесуального права на звернення до суду (стаття 4 ЦПК України), але учасником процесуальних відносин воно стає тільки після того, як в результаті його ініціативи це правовідношення виникло і конструювалось у вигляді відповідного комплексу прав і обов'язків між тим, хто подав звернення, відповідним судом та іншими особами, які приймають участь у справі.

Що стосується суду як учасника процесуальних відносин, то незалежно від того, який саме суд розглядає та вирішує конкретне звернення, він діє на загальних для всіх судів, та й усієї системи правосуддя конституційних принципах: законності, гласності, змагальності, рівноправності сторін, поваги честі та гідності особистості, недопустимості використання доказів, отриманих з порушенням закону, тощо Француз-Яковець Т. А. Гарантії забезпечення конституційно-правового статусу особи: Україна на шляху реалізації ідеалу правової, демократичної держави // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2004. - № 4. - С. 98..

Обов'язок розглядати звернення громадян покладено на кожний суд, що входить у судову систему країни. Громадянин вправі подати скаргу на порушення його прав і свобод у суд, але з неодмінним дотриманням правил про підсудність.

Відповідно до ч. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права 1966 р. кожен має право при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється йому, або при визначенні його прав і обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним та неупередженим судом, який створено на підставі закону.

Компетентним є суд, до підсудності якого належить ця справа. Однією із суттєвих гарантій того, що суд, який розглядає справу, буде справедливим і неупередженим, є неможливість свавільної зміни підсудності. Підсудність повинна бути чітко регламентована законом з метою виключити суб'єктивізм посадових осіб у вирішенні питання про те, в який суд необхідно скерувати справу для її розгляду по суті.

В механізмі захисту основних прав та свобод людини і громадянина доцільно виокремити умовно дві частини «Конституційний Суд України в механізмі забезпечення прав людини» і «Суди загальної юрисдикції в механізму забезпечення прав людини».

Судова конституційна юрисдикція і відповідне конституційне судочинство складають конституційну юстицію, тобто конституційне правосуддя.

Конституційне правосуддя являє собою поєднання двох ідей - сутності конституційного контролю та форми правосуддя, в результаті яких ми маємо справу з самостійним видом державно-владної контрольної діяльності в спеціалізованій формі конституційного правосуддя.

Конституційне правосуддя як різновид правосуддя має наступні основні ознаки:

1. Наявність конституційних судів як спеціалізованих судових органів конституційного контролю;

2. Автономне положення судді в ієрархії судових органів;

3. Самостійна процесуальна форма відправлення конституційного правосуддя;

4. Юридична сила рішень конституційного правосуддя, яка прирівнюється до юридичної сили конституції;

5.Особлива система законодавства, яка регулює конституційне правосуддя Конституційне право України: Підручник. / За ред. В.Ф.Погорілка. - К.: Наукова думка, 2002. - С. 148. .

Таким чином, конституційне правосуддя є найвища форма конституційного контролю. Як правило, вона являється наступним (репресивним), утворюючим (постановляючим), обов'язковим, як абстрактним, так і конкретним (з можливими комбінаціями), матеріальним і формальним Витрук М.В. Конституционное правосудие. Учебное пособие. - М.: «Закон и право», Издат. объедин. «Конити», 1998. - С.29-30..

В Україні Конституційний Суд України здійснює конституційний контроль у формі перевірки на відповідність Конституції України актів та суб'єктів публічної влади.

Форми конституційного контролю науковці класифікують на попередній і наступний Там само. - С. 30. . Попередній означає, що правовий акт перевіряється на конституційність до його прийняття, промульгації, вступу в силу. Наступний контроль здійснюють щодо законів, які прийняті парламентом, промульговані державою і набули чинності. В деяких країнах застосовуються обидві форми конституційного контролю.

Ці форми широко застосовуються в різних державах і мають свої недоліки та переваги. Загалом, необхідно зазначити, що для України було б корисним використати досвід зарубіжних країн. З допомогою попереднього виду контролю можна забезпечити вже на початковій стадії прийняття закону захист прав і свобод громадян України. Конституційний Суд України здійснював би правозахисну функцію і міг би попередити утворення прогалин у правовому регулюванні та інших розбіжностей у праві, забезпечуючи стабільність законодавства, запобігаючи відміні неконституційних нормативних актів. Тому, можливо, закріпивши ці форми контролю в Україні, можна забезпечити захист прав і свобод громадян, запобігти будь-яким порушенням цих прав. Але, з іншого боку, постає проблема політизації діяльності Конституційного суду, оскільки він зможе втручатися, як орган конституційного контролю, в роботу парламенту. Тому, напевно, у сучасному законі закріплена попередня форма контролю тільки щодо поданих на ратифікацію міжнародних договорів (ч. 1 ст. 88).

У системі конституційного правосуддя багатьох країн застосовується форма конкретного контролю, яка має важливе значення в захисті прав і свобод людини і громадянина, оскільки розширює межі такого захисту, залучаючи до нього широке коло правозастосовчих органів - судів. Звичайним є положення, коли загальний суд, розглядаючи цивільну чи кримінальну справу, може дійти висновку про неконституційність закону, що ним застосовується, і звертатися за відповідним висновком до Конституційного Суду. Українське законодавство трансформує таку форму конкретного контролю в праві Верховного Суду України ініціювати конституційне подання до Конституційного суду на підставі пп. 1, 4 ст. 13 Закону "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 р. Наслідком цього є те, що у разі виникнення в процесі загального судочинства спору щодо конституційності норми закону, яка застосовується судом, провадження у справі призупиняється і відкривається конституційне провадження (ст. 83). Це положення дозволить Конституційного Суду цілеспрямовано впливати на судову практику, скеровувати її у конституційне русло.

Слід зазначити, що наголос на визначальній ролі функції конституційного контролю в діяльності Конституційного Суду України жодною мірою не суперечить тезі про пріоритетність захисту прав і свобод людини та громадянина цим органом конституційної юрисдикції. Це пояснюється тим, що забезпечуючи верховенство Конституції, відповідність правотворчої та правозастосовчої практики Основному Закону держави, Конституційний Суд України, тим самим, виступає гарантом непорушності конституційно встановлених прав та свобод людини. У разі ж виникнення загрози цим правам, шляхом оголошення закону (в цілому або в окремій його частині) неконституційним, орган конституційної юрисдикції реалізує безпосередній захист прав і свобод людини і громадянина.

Окрім цього, відсутність у чинному законодавстві України, що врегульовує діяльність Конституційного Суду України, інституту індивідуальних конституційних скарг не означає, що на сьогоднішній день громадяни не мають можливості опосередкованого звернення до Конституційного Суду. Це забезпечується, як вірно зазначає А.М. Колодій, завдяки встановленому Конституцією України праву на конституційне звернення, яке закріплено за Верховним Судом України та Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини. Причому практика діяльності Конституційного Суду засвідчує, що обидва зазначені способи звернення громадян є достатньо ефективними і можуть застосовуватись як дієвий спосіб захисту прав і свобод людини і громадянин Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина в Україні. Навчальний посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - С. 41..

Обов'язок Конституційного Суду захищати права і свободи людини і громадянина, по суті, випливає з норми діючого закону, яка зазначає, що цей орган державної влади є гарантом верховенства Конституції України як Основного Закону. З цієї точки зору, Конституційний Суд виконує важливі функції не лише щодо оцінки змісту тих чи інших законів, але й щодо гарантування правильності застосування законів всіма суб'єктами конституційно-правових відносин. Це суттєво відрізняє Конституційний Суд від судів загальної юрисдикції та зумовлює його специфічне місце в конституційному механізмі забезпечення прав людини і громадянина в Україні.

Важливою ознакою здійснюваного судами загальної юрисдикції захисту прав людини і громадянина, є те, що вони наділені всіма необхідними повноваженнями для того, щоб реалізовувати цю діяльність як у випадку порушення прав особи іншими особами, так і в разі, коли порушником права виступає держава, конкретні органи державної влади або посадові особи. В результаті чого, функція захисту прав людини, яку ми відносимо до процесу діяльності судів загальної юрисдикції, виявляється глибинно пов'язаною з функцією забезпечення верховенства права, коли право стає домінуючим фактором як у відносинах окремих громадян, так і в життєдіяльності держави. Тобто, саме в процесі здійснення правосуддя стає можливим обмежити претензії державної влади, якщо вони порушують встановлені й гарантовані Конституцією України права і свободи людини і громадянина.

На сьогоднішній день нормативне регулювання діяльності судів в Україні здійснюється Законом України „Про судоустрій та статус суддів” (далі - Закон) Закон України „Про судоустрій та статус суддів” // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2010, N 41-42, N 43, ст.529.. Цей Закон визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні з метою захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави на засадах верховенства права, визначає систему судів загальної юрисдикції, статус професійного судді, народного засідателя, присяжного, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування і встановлює систему і загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою і статусу суддів.

Важливо при цьому, щоб закон про судоустрій реалізовувався, щоб держава в особі законодавчих і виконавчих органів створила належні умови для функціонування усіх судів та відповідальної роботи суддів. Загальні правові підвалини для цього закріплені у новій Конституції України.

Відповідно до ст. 1 Закону судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом.

Судову владу реалізовують професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Яка правова природа судової влади і які її основні джерела? Відомо, що джерелом державної влади в демократичній країні є народ, а як основний володар і носій суверенної влади народу законодавець (парламент) делегує судовій владі повноваження, що стосуються здійснення конституційного контролю і правосуддя. Таким чином, судова влада набуває самостійності і незалежності, в тому числі і від законодавчої влади.

Судова влада - це надання спеціальним органам держави, судам повноважень щодо вирішення віднесених до їх компетенції питань, які виникають при застосуванні права, і реалізація цих повноважень шляхом конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного і господарського судочинства із дотриманням процесуальних форм як гарантії законності і справедливості прийнятих судами рішень.

Заслуговує уваги і таке визначення терміну "судова влада":

«Судова влада - це діяльність усіх ланок судової системи, здійснювана притаманними їм і законодавчо закріпленими засобами, по забезпеченню впливу на поведінку людини і соціальні процеси» Маляренко В.Т. Коментар до Закону „Про судоустрій України”. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - С. 8. .

Судова влада - це специфічна гілка державної влади, яка реалізується уповноваженими на те органами, судами; її призначенням є вирішення всіх правових конфліктів, які виникають у суспільстві.

Як правильно відзначають О.Безнасюк і X. Рустамов: «Судова влада - це не тільки правосуддя. Ця категорія обіймає всю судову систему, суддівський корпус, апарат судів, будівлі, в яких суди розташовуються, тощо. Як не парадоксально, стан і якість судової влади залежить не стільки від рівня правосуддя, але й від зазначених факторів, які на перший погляд здаються несуттєвими» Безнасюк А.С., Рустамов Х.У. Судебная власть: Учебник для вузов. - М., 2002. - С. 30-31. .

Діяльність судів спрямована на зміцнення законності і правопорядку, запобігання правопорушенням і має завданням охорону від посягань на закріплені у Конституції суспільний лад, його політичну та економічну системи; на права і свободи громадян; права і законні інтереси державних підприємств, установ та організацій; а також виховання у громадян неухильного виконання Конституції та законів.

Викладене дозволяє дійти висновку, що судова влада - це самостійна і незалежна галузь державної влади, що формується, як правило, найвищим законодавчим органом і президентом держави згідно з процедурою встановленою Конституцією і пропонованим законом про судову владу, яка функціонує на демократичних принципах, охоплюючи різні суб'єкти, котрі мають повноваження для вирішення завдань і досягнення соціально значущих цілей, прийняття рішень, прирівняних за своїм значенням до закону.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі спеціалізовані суди. Відповідно до ст. 31 Закону вищими спеціалізованими судами є: Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України.

Єдність системи судів загальної юрисдикції, згідно ст. 17 Закону, забезпечується:

· єдиними засадами організації та діяльності судів;

· єдиним статусом суддів;

· обов'язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених законом;

· забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції;

· обов'язковістю виконання на території України судових рішень;

· єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів;

· фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України;

· вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.

Місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди. Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. Місцевими адміністративними судами є окружні адміністративні суди, а також інші суди, передбачені процесуальним законом. Місцевий суд складається з суддів місцевого суду, з числа яких призначаються голова та заступник голови суду. У місцевому суді, кількість суддів в якому перевищує п'ятнадцять, може бути призначено не більше двох заступників голови суду.

У системі судів загальної юрисдикції діють апеляційні суди як суди апеляційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ, справ про адміністративні правопорушення.

Апеляційними судами з розгляду цивільних, кримінальних справ, а також справ про адміністративні правопорушення є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим.

Апеляційними судами з розгляду господарських справ, апеляційними судами з розгляду адміністративних справ є відповідно апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах відповідно до указу Президента України.

До складу апеляційного суду входять судді, які мають стаж роботи на посаді судді не менше п'яти років, з числа яких призначаються голова суду та його заступники. В апеляційному суді, кількість суддів в якому перевищує тридцять п'ять, може бути призначено не більше трьох заступників голови суду.

У складі апеляційного суду можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ у межах відповідної судової юрисдикції. Судову палату очолює секретар судової палати, який призначається з числа суддів цього суду. Рішення про утворення судової палати, її склад, а також про призначення секретаря судової палати приймаються зборами суддів апеляційного суду за пропозицією голови суду. Секретар судової палати організовує роботу відповідної палати, контролює здійснення аналізу та узагальнення судової практики у справах, віднесених до компетенції палати, інформує збори суддів апеляційного суду про діяльність судової палати.

Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції.

Верховний Суд України:

1) переглядає справи з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом;

2) переглядає справи у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом;

3) надає висновок про наявність чи відсутність у діяннях, в яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; вносить за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я;

4) звертається до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України (ст. 39 Закону).

Полісистемна організація судової влади, що є в Україні, притаманна більшості країн Європи і світу, незалежно від моделі організації правосуддя - американської чи європейської. Їх характерна риса - спеціалізація судової діяльності.

Суть сильної і авторитетної судової влади не у моносистемній організації, а у забезпеченні реальної незалежності усіх органів правосуддя, підкоренні їх закону, створенні розвиненої процесуальної основи діяльності і її неухильному додержанні, наявності якісної правової бази, додержанні судових рішень, підготовці високоякісних кадрів. Автор поділяє точку зору відомого російського вченого-юриста В.М.Савицького про те, що немає ні «кримінального правосуддя», ні «цивільного правосуддя», а є різні сфери єдиного правосуддя з різних категорій справ. Слушною є його думка про існування судового права як самостійної комплексної галузі, яка об'єднує «ті галузі діючого права, які визначають і регулюють організацію правосуддя з окремих категорій підвідомчих суду справ». Далі В.М.Савицький уточнює поняття судового права, кваліфікує його як «сукупність норм, що установлюють організацію і здійснення правосуддя», називає судове право такою галуззю, яка «складається із судоустрою, цивільного і кримінального судочинства» Савицкий В.М. Проблемы судебного права. - М.: Наука, 1983.- С. 14. .

Не можна не зважати на широкий спектр функцій суду. Головними з них є правосуддя і контроль. Стаття 55 Конституції проголошує, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Функція правосуддя є визначальною, оскільки органи судової влади переважно розглядають по суті усі правові конфлікти. Отже, сутність правосуддя - це діяльність органів судової влади по розгляду правових конфліктів. Тому потреба у здійсненні функції правосуддя обумовлена перш за всіх наявністю конфліктів у суспільстві і прагненням держави захистити від будь-яких посягань встановлений правопорядок.

Так, наприклад, за ст.32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. Або, в силу п.13 «Перехідних положень» Конституції протягом п'яти років після набуття нею чинності зберігається існуючий порядок арешту, утримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особливі. Після закінчення цього процесу, ніхто не може бути заарештований або утримуватися під вартою інакше як за мотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Тривалий час наші суди були переважно карально-репресивними органами. Зараз вони покликані насамперед забезпечувати належне функціонування права, відновлювати справедливість і законність у суспільних стосунках. Сьогодні правосуддю належить вирішальне слово при визнанні конкретної особи винним в скоєні злочину і призначення йому міри покарання або іншого, певного законом, впливу, а також при визначенні правових наслідків, що випливають з розгляду суперечок, зв'язаних з реалізацією трудових, родинних, авторських, винахідницьких, житлових, інших майнових або немайнових прав, наданих громадянину Аракелян М. Забезпечення конституційного права людини на захист прав і свобод судом // Право України. - 2006. - № 3. - С. 20..