Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

• Вступ
• Розділ І. Правова природа прав і свобод людини і громадянина
• 1.1 Становлення інституту прав і свобод людини і громадянина в Україні
• 1.2 Поняття та ознаки прав і свобод
• 1.3 Класифікація прав і свобод людини і громадянина
• Висновки до розділу I
• Розділ ІІ. Діяльність судових органів України з захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні
• 2.1 Місце органів правосуддя в механізмі захисту основних прав і свобод людини і громадянина
• 2.2 Судовий захист громадянських прав і свобод людини і громадянина
• 2.3 Специфіка судового захисту політичних прав і свобод людини і громадянина
• 2.4 Особливості судового захисту соціально-економічних та культурних прав людини і громадянина
• Висновки до розділу ІІ
• Висновки
• Використані джерела

Вступ

Актуальність теми дослідження. Комплексний характер реформ, які сьогодні відбуваються в правовому і політичному житті України, зумовлює необхідність проведення науково-теоретичних досліджень пов'язаних з формуванням правових та політичних інститутів, удосконаленням окремих галузей вітчизняного законодавства й системну розробку питань, які виявляються значущими саме з точки зору свого змісту, в якому переплітаються одразу ж декілька проблем, що почасти досліджуються відокремлено одна від одної. Одним із таких питань є проблеми захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні в контексті реалізації таких конституційно визначених орієнтирів державного і суспільного розвитку, як правова, демократична та соціальна держава. Актуальність дипломної роботи випливає з положень закріплених у ст. 1 Конституції України, які тісно пов'язані з тими питаннями, що повинна вирішувати держава для забезпечення цих прав, з конкретними напрямами державної діяльності, спрямованої на гарантування прав людини і громадянина.

Значимість та актуальність висвітлення проблематики судового захисту прав та свобод людини і громадянина в Україні зумовлюється не тільки специфічними обставинами: демократизацією політичної системи, формуванням громадянського суспільства, глибинними реформами на рівні права, структурною організацією державної влади, державного управління, які наразі відбуваються в Україні. Сьогодні ми є свідками формування нової галузі конституційно-юридичних досліджень, яка може бути охарактеризована як концепція прав людини. Саме ця галузь дає можливість отримати цілісну картину людських відносин при визначенні прав та можливостей людини, необхідних для цілісного та всебічного розвитку особистості. Категорія прав людини поступово проникає практично в усі без винятку галузі правових досліджень: в конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне, трудове, екологічне право. Водночас питанням генезису прав людини та їх забезпечення приділяється значна увага у межах історико-правових та теоретико-правових досліджень. В цьому сенсі можна стверджувати, що категорія прав людини, а разом з нею і проблема їх конституційного забезпечення, постає як одне з центральних понять сучасної юридичної науки, зокрема галузі конституційного права.

З прийняттям Україною нової Конституції, набуттям нею членства в Раді Європи, запровадженням цілої низки кодексів та законів, які на розвиток Основного Закону України закріпили увесь можливий на сьогодні перелік прав та свобод людини, було сформовано законодавчу базу функціонування правозахисної системи і системи гарантій забезпечення, захисту прав та свобод людини, а також створено необхідні передумови здійснення правової реформи з метою забезпечення на практиці належного захисту прав і свобод людини. Адже, як свідчить історичний досвід, про справжній демократизм держави можна говорити лише в тому разі, якщо принципи пріоритетів людського фактора в житті суспільства і держави не тільки визначені в її Конституції, а й реально будуть головною складовою політичного, соціального та економічного життя країни, основою її законодавчої діяльності.

Дослідження проблематики прав і свобод людини в Україні, а також питань, що пов'язані з їх судовим захистом передбачає розгляд широкого кола джерел, які пов'язані не лише безпосередньо з тематикою забезпечення прав людини в Україні, а й стосуються висвітлення конституційно-правового змісту самого поняття прав людини, питань їх класифікації, конституційних гарантій забезпечення прав людини в Україні, специфіки тих процесів, які пов'язані зі становленням України як демократичної, правової та соціальної держави. В цьому сенсі можна говорити про наявність цілого ряду змістовних досліджень, авторами яких виступили такі вітчизняні фахівці, як: В. Авер'янов, М. Антонович, М. Баймуратов, О. Батанов, А. Георгіца, Р. Гринюк, Ю. Грошевой, Є. Додін, А. Заєць, Р. Калюжний, М. Козюбра, А. Колодій, І. Марочкін, Г. Мурашин, А. Олійник, О. Петришин, В. Погорілко, П. Рабінович, М. Савенко, В. Селіванов, О. Скрипнюк, Ю. Соколенко, В. Сухонос, В. Темченко, М. Тесленко, С. Тимченко, В. Тихий, Ю. Тодика, О. Фрицький, В. Цвєтков, В. Шаповал, Ю. Шемшученко, Н. Шукліна, О. Ющик, І. Яковюк та ін.

Однак, переважно предметом уваги вітчизняних дослідників у галузі конституційного права ставала не проблема конституційного забезпечення прав людини, а в першу чергу ті чи інші права людини і громадянина або ж їх групи. При цьому ці дослідження, як правило, були досить чітко зорієнтованими чи на аналіз загальнотеоретичних питань, які включають в себе й історико-правовий зріз у аналізі прав людини, або на практику реалізації конкретних конституційних прав і свобод людини та громадянина в Україні. У результаті цього утворився своєрідний розрив між теоретичними аспектами наукового висвітлення прав людини та численними дослідженнями прикладного юридичного характеру.

Не заперечуючи ані значущості, ані ґрунтовності доробку вітчизняних правознавців у дослідженні інституту прав людини та громадянина, вважаємо за необхідне зробити спробу, з одного боку, об'єднати теоретичний та практичний аспекти висвітлення тематики забезпечення прав і свобод людини та громадянина в Україні, а, з іншого - зробити предметом аналізу саме конституційний захист прав і свобод людини і громадянина у суді. Зазначене і виступає метою дипломної роботи.

Для досягнення мети сформульовані наступні завдання:

· проаналізувати становлення інституту прав і свобод людини і громадянина в Україні;

· визначити поняття та ознаки прав і свобод;

· навести класифікацію прав і свобод людини і громадянина;

· визначити місце органів правосуддя в механізмі захисту основних прав і свобод людини і громадянина;

· проаналізувати судовий захист громадянських прав і свобод людини і громадянина;

· дослідити специфіка судового захисту політичних прав і свобод людини і громадянина;

· визначити особливості судового захисту соціально-економічних та культурних прав людини і громадянина.

Об'єктом дослідження є конституційно-правові відносини, пов'язані з забезпеченням прав людини в Україні. Предметом дослідження є правове регулювання механізму захисту прав і свобод людини і громадянина в суді в контексті становлення України як правової, соціальної, демократичної держави.

Методи дослідження. Основними методами дослідження, які використані в процесі розробки поставленої проблеми, були системний і структурний аналіз, діалектичний, компаративний, історичний, формально-логічний методи. Кожен з них дозволив вирішити конкретні завдання, що ставились на різних етапах аналізу, а також сприяти дотриманню визначених вище принципів дипломної роботи. За допомогою діалектичного методу конституційне забезпечення прав людини було досліджено не з конфронтаційних, а з консенсуальних позицій, як складний процес взаємодії різних інститутів конституційного права. Завдячуючи історико-ретроспективному методу були досліджені причинно-наслідкові зв'язки у історичному розвиткові конституційних правовідносин та інститутів конституційного права пов'язаних із забезпеченням і захистом прав і свобод людини і громадянина в Україні. Залучення критичного методу дозволило провести змістовний аналіз існуючих конституційно-правових теорій, що описують процес конституційного забезпечення прав людини, виявити їх позитивні і негативні сторони, запропонувати власне авторське бачення процесу конституційного захисту прав і свобод людини і громадянина у суді. Структурний метод дозволив виявити стійкі внутрішні зв'язки в системі конституційних прав та свобод людини і громадянина, а також охарактеризувати структурно-функціональні властивості механізму захисту прав і свобод людини і громадянина. Системний метод дав змогу розглянути механізм захисту прав людини як цілісну, комплексну і динамічну систему. Водночас, цей метод дав змогу визначити правові властивості механізму захисту прав людини у комплексі, врахувати властивості елементів забезпечення прав людини та їх взаємну деформацію.

У процесі розробки різних аспектів теми автором було враховано результати досліджень, які містяться в спеціальній юридичній та загальноправовій літературі, тобто в працях з конституційного права, теорії держави і права, адміністративного права, судоустрою в тій мірі, в якій вони належать до проблем конституційного захисту прав і свобод людини і громадянина в суді. Всі положення та висновки дипломної роботи ґрунтуються на положеннях Конституції України, які визначають основні завдання щодо забезпечення прав людини, ефективного функціонування державних і недержавних інститутів, розбудови демократичної, правової, соціальної держави.

Структура дипломної роботи. Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, які структуровані у сім підрозділів з висновками до кожного розділу, висновків та списку використаних джерел.

Розділ І. Правова природа прав і свобод людини і громадянина

1.1 Становлення інституту прав і свобод людини і громадянина в Україні

В умовах сучасної правової держави забезпечення нормальної життєдіяльності людини, громадянина здійснюється шляхом формування та функціонування системи нормативних регуляторів - соціальних норм, які є різними за походженням і змістом, але однаковими за призначенням, яке полягає у впорядкуванні відносин між людьми у суспільстві. Істотну роль у врегулюванні суспільних відносин відіграє держава, яка впливає на досить широку сферу життя людини. Межі свободи особи, зміст і спрямованість її повноважень у кінцевому підсумку визначаються об'єктивними закономірностями розвитку суспільства. Як вірно зазначає З. Антонюк, правова держава зв'язана цими закономірностями, і не може діяти всупереч їм. Враховуючи дані закономірності, держава юридично стимулює зміст і межі здійснення прав та свобод людини і громадянина Антонюк З. Права людини у відкритому суспільстві. // Вітчизна. -1996.-№ 9.-С.13..

Ідея непорушності прав і свобод, їх рівності та невід'ємності відображає багатовікове прагнення людства до знищення будь-яких форм насильства, експлуатації і пригноблення, прагнення до співіснування, заснованого на принципах справедливості, демократизму і гуманізму. В сучасному світі ступінь реальності і забезпеченості прав і свобод особи є яскравим показником досягнутого суспільством і державою рівня цивілізованості. Права і свободи людини є найвищою гуманістичною цінністю, без них втрачається сама суть людської особистості, смисл її існування.

Історія ідеї прав людини бере свої витоки в давнині. Вже в Біблії містяться положення про цінність і недоторканність людського життя, рівності людей. В античних державах і країнах Давнього Сходу обґрунтовувалася рівність людей однаковими природними умовами їхнього походження з Космосу, «неба». І хоча за часів рабовласництва і феодалізму панувала ідея про права «вільних» людей (Аристотель, Платон та ін.), її розвиток сприяв накопиченню інтелектуального матеріалу для подальшого (буржуазного) стрибка у цьому напрямку -- визнання рівності усіх людей перед законом Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] / М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін.; За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. - Харків: Право, 2002. - с. 214. .

Активність у розвитку ідеї про права людини припадає на епоху Відродження і Просвіти. У XVII--XVIII ст.ст. ця ідея відбивається у теорії природного (природженого) права, яка дозволила оцінювати з позицій справедливості діюче в державі позитивне право, проводити його перетворення в напрямку гуманізму і свободи. Ґ. Гроцій, Дж. Локк, Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск'є, Т. Джефферсон, І. Кант, Дж.-Ст. Мілль, І. Бентам утверджують права особи (на життя, свободу, власність та інше) як священні імперативи і закладають основи сучасного розуміння прав людини Буткевич В. Права людини в Україні. - К., 1993р. - С. 7. .

Ідея прав людини, заснована на теорії природного (природженого) права, знаходить втілення в нормативних актах держав Європи і світу. Американська Декларація незалежності 1776 р. висловила фундаментальний принцип, на якому заснована демократична форма правління: «Ми вважаємо самоочевидною істиною, що всі люди створені рівними, що вони наділені Творцем певними невід'ємними правами, серед яких право на життя, свободу та прагнення до щастя» Скакун О.Ф. Теорія держави та права. - 2003. - с. 168. Французька Декларація прав людини і громадянина 26 серпня 1798 р. запропонувала «природні, невідчужувані і священні права людини» Там само. : особиста свобода, власність, безпека й опір гнобленню; необмеженість сфери вияву свободи людини й обмеженість сфери дії державної влади; притягнення до кримінальної відповідальності лише на підставі закону (немає злочину, не вказаного в законі; немає покарання, не вказаного в законі), презумпція невинності, свобода поглядів, думки, слова та преси, яка захищається «погрозою відповідальності за зловживання цією свободою», та ін. Названі документи США і Франції стали свого роду моделлю (еталоном, зразком) для законодавчого закріплення особистих (громадянських) і політичних прав людини.

Цю ідею пестували, відстоювали, збагачували, поглиблювали, боролися за її реальне втілення в життя видатні мислителі України: П. Орлик, Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, О. Кістяківський та ін. Вже в проекті Конституції П. Орлика (1710 р.) декларується ідея «виправлення та підйому своїх природжених прав і вільностей», відновлення «усілякого природного права і рівності». Т. Шевченко в поемах оспівував свободу трудящої людини. М. Драгоманов у конституційному проекті передбачав особисту свободу людини, забезпечення недоторканності особи, повагу її гідності. Правознавець О. Кістяківський наголошував на необхідності обмеження державної влади «невід'ємними, непорушними, недоторканними, невідчужуваними правами людини», найважливішим із яких називав право на гідне існування” Історія держави і права України: Підручник. - У 2-х т. / За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка. - Том 2. - К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2003. - с. 251..

Процесу розвитку ідеї прав людини властиві як кількісні, так і якісні зміни. Кількісні зміни знання про права людини (їх множення, уточнення і конкретизація, збільшення обсягу та ін.) відбуваються в цілому з позицій і в межах того чи іншого поняття права. Якісні зміни ідеї прав людини пов'язані з переходом від попереднього до нового поняття права. Нове поняття права означає концептуальний підхід до вивчення, розуміння, тлумачення як, держави і права, так і вже накопичених теоретичних знань про них. Безумовно, кожне нове розуміння прав людини є якісним стрибком у юридичному пізнанні. О.Ф. Скакун акцентує увагу на сутності історії розвитку ідеї про права людини -- „це насамперед історія нових понять права і тих нових юридичних теорій, які формуються на основі цих понять (юридико-позитивістська, соціологічна, марксистсько-ленінська, сучасна теорія природного права та ін.)” Скакун О.Ф. Теорія держави та права. - 2003. - С. 169.

У середині XX ст. ідея прав людини отримала якісний розвиток завдяки підняттю її на конституційний рівень. Правда, не всі конституції в країнах світу ґрунтувалися на теорії природного права. Багато з них створювалися на основі юридико-позитивістського підходу до розуміння права, що призводило до ототожнення права і закону, або на основі марксистсько-ленінської теорії (СРСР), відповідно до якої права людини «даруються» державою Князєв В. Поняття та елементи конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні // Право України. - 1998. - № 12. - С. 31.. Природно-правовий підхід до розуміння прав людини як природних і невідчужуваних, даних від народження, набув закріплення у конституціях США, Франції, Італії, Іспанії.

В другій половині XX століття під впливом міжнародних документів про права людини відбулося зм'якшення історичного протистояння природно-правового і позитивістського (що ототожнює право і закон) підходів до права, навіть їхнє зближення, що відбилося у конституційній і судовій практиці держав. Позитивістський підхід до природи прав людини, взаємовідносин держави та особистості, що міститься в конституціях Австрії, ФРН, переборов розрив з моральними, особистими, соціальними цінностями і попрямував шляхом позитивного закріплення природних прав і принципів, їх охорони і захисту.

У результаті наукової систематизації прав людини в історичному огляді з'явилася теорія трьох поколінь прав людини Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] / М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін.; За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. - Харків: Право, 2002. - С. 216..

Перше покоління прав людини -- невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права. Це -- право громадянина на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін. Особисті і політичні права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права, а незабаром і в актах міжнародного права. Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання в сфери, врегульовані цими правами Рабинович П.М. Основні права людини: загальнотеоретична характеристика // Вісник Академії правових наук України. - 1994. - № 2. - с. 59.

Перші акти англійського конституціоналізму, що закріплюють права людини, -- Петиція про права (1628), Habeas Corpus Act (Закон про недоторканність особи) (1679) і Білль про права (1689). До першого покоління прав людини належать також американські декларації, а саме: Декларація прав Вірджинії (1776), Декларація незалежності США (1776), Конституція США (1787), Білль про права (1791), а також французька Декларація прав людини і громадянина (1789) та ін Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти]. -Х., 1999. - 216 с. .

Деякі вчені відносять до першого покоління прав людини Велику хартію вільностей (1215), де, зокрема, говориться: «Жодна вільна людина не буде заарештована, або ув'язнена, або позбавлена володіння, або у будь-який (інший) спосіб знедолена.. як за законним вироком рівних їй та за законом країни» Бородін І. Права та свободи громадян, їх класифікація, гарантії реалізації. // Право України. - 2001. - № 12. - С. 92. З таких самих підстав до першого покоління прав людини О.Ф. Скакун відносить й Литовські Статути (1529, 1566, 1588 pp.) -- юридичний пам'ятник литовського, білоруського та українського народів Скакун О.Ф. Теорія держави та права. - 2003. - с. 171.. У них було проголошено ідеї рівності вільних людей перед законом, особистої недоторканності, юридичного захисту прав вільної (шляхетної) особи, особистої відповідальності перед законом та ін.

Відлік першого покоління прав людини можна вести з періоду встановлення юридичної рівності, коли зруйнувалися станові рамки середньовічного суспільства. На цей період припадають розвиток буржуазних відношень і утвердження буржуазного суспільства з його законодавчими актами. Лише тоді рівноправність з ідеальної категорії почала втілюватися у реальну дійсність, набувши конституційного або іншого законодавчого оформлення. Принцип юридичної рівності, який став основою універсальності прав людини, додав їм справді демократичного характеру.

Друге покоління прав людини -- поглиблення особистих (громадянських) і розвиток соціально-економічних і культурних прав (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу та ін.) -- сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища та підвищення культурного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян.

Друге покоління прав людини називають ще системою позитивних прав Летнянчин Л.І. Становлення конституційно-правового статусу громадян України в дорадянський період // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я.Тацій. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2000. - Вип. 41. - С. 63.. Вони не можуть реалізуватися без організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення. Соціальні, економічні та культурні права знайшли нормативне вираження у Загальній декларації прав людини 1948 р. Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1948, виходить з того, що саме визнання гідності, яка властива всім людям, і рівних та невід'ємних їх прав є основою свободи, справедливості і загального миру. У 1966 році ООН приймає два провідних Міжнародних пакти про громадянські і політичні права та про економічні, соціальні і культурні права, які разом з Декларацією становлять так звану Хартію прав людини Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти]. -Х., 1999. -219 с. .

Третє покоління прав людини - колективні, тобто правами всього людства -- правами людини і правами народів. Це право на мир, безпеку, незалежність, на здорове навколишнє середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства у цілому. Йдеться про ті права особи, які не пов'язані з її особистим статусом, а диктуються належністю до якоїсь спільності (асоціації), тобто є солідарними (колективними), у яких правам особи відведене головне місце (право на солідарність, право на міжнародне спілкування та ін.). В науковій літературі для позначення даного покоління прав нерідко використовують назву „солідарні права” Скакун О.Ф. Теорія держави та права. - 2003р. - с. 172..

Становлення третього покоління прав людини (права людини -- частина прав людства) пов'язано з національно-визвольним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням глобальних світових проблем після Другої світової війни. Останні призвели до інтернаціоналізації юридичних формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пактів про права людини, законодавчого співробітництва країн у питаннях про права людини, надбання наднаціонального характеру законодавствами (особливо конституційними) тих держав, що підписали міжнародні пакти про права людини. Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всього людства в напрямку створення співтовариства правових держав. Тільки під егідою ООН за післявоєнні роки було розроблено і прийнято понад 50 декларацій і конвенцій з питань прав людини. Багато таких документів приймалося й іншими міжнародними організаціями -- ЮНЕСКО, Міжнародною організацією праці тощо. На шляху становлення сучасного інституту прав і свобод людини помітну роль відіграють Документи Конференцій з людського виміру загальноєвропейського процесу держав -- учасниць НБСЄ, Заключний документ Гельсінської наради держав (1992 рік)і низка інших важливих документів.

Україна ратифікувала основні міжнародні документи про права людини, і тому згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України вони є частиною національного законодавства.

Вперше на конституційному рівні в Конституцію України 1996 року був включений окремий розділ, спеціально присвячений даній тематиці: «Права, свободи і обов'язки людини і громадянина». Стаття 3 Загальних положень Конституції України, які характеризуються підвищеними конституційними гарантіями, закріплює як вихідну засаду правової демократичної соціальної державності положення про те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії повинні визначати зміст і спрямованість діяльності української держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини розглядається Конституцією України як головний обов'язок держави. Так, не допускається згідно з Конституцією України внесення до неї змін, якщо вони спрямовані на ліквідацію або обмеження прав і свобод людини і громадянина.

Норми розглянутих вище Конституції України та міжнародно-правових актів нерідко визначають лише межі правового регулювання в тих або інших сферах суспільних відносин, передбачають початкову регламентацію цих відносин, містить відправні засади для галузей права, оскільки Конституція є юридичною базою всього поточного законодавства. Тому завдання наступної правотворчості - детальна регламентація суспільних відносин, встановлення конкретних прав і обов'язків суб'єктів права для більш повного втілення конституційних та міжнародно-правових принципів і цілей в практику. Іншими словами, норми Конституції, міжнародних договорів знаходять розвиток, конкретизацію в нормах, встановлених іншими джерелами конституційного права, а також у галузевому законодавстві.

1.2 Поняття та ознаки прав і свобод

Природа основних прав і свобод людини визначається тим, що в якій би країні особа не проживала, вона перебуває під захистом світового співтовариства, а також держави, громадянином якої є. І. Бородін цілком закономірно наголошує на тому, що стан свободи не дарується публічною владою, а належить людини від народження і реалізується через суб'єктивні права, які мають природно-правовий характер, а тому є невід'ємними Бородін І. Права та свободи громадян, їх класифікація, гарантії реалізації. // Право України. - 2001. - № 12. - С. 5..

На шляху свободи стоїть держава, яка створюється людьми для підтримки можливості реалізації самої свободи. Держава через закони, і насамперед конституцію, закріплює права і свободи людини, які є мірою можливої поведінки для особи. Таким чином, права людини виникають з природного права, а права громадянина -- з позитивного. Але і ті, й другі мають невідчужуваний характер. Права людини є вихідними, оскільки вони притаманні всім людям незалежно від того, чи є вони громадянами держави, в якій проживають; а права громадянина -- це права, які закріплюються за особою лише в силу її належності до держави у вигляді стійкого правового зв'язку - громадянства. Тобто, особа стає суб'єктом права не автоматично. Вона визнається такою законами держави, які об'єктивно обумовлені системою панівних суспільних відносин. Це означає, що держава юридично визнає за особою певні соціальні властивості, які є обхідною умовою її участі у врегульованих правом соціальних відносинах.

Найважливіші та найскладніші взаємовідносини між людьми і взаємозв'язки між державою та індивідом регламентуються в юридичній формі шляхом формулювання прав, свобод і обов'язків, які утворюють у своїй єдності основи правового статусу індивіда, що є однією з найважливіших не тільки правових, а й політичних категорій Князєв В. Поняття та елементи конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні // Право України. - 1998. - № 12. - С. 29..

Характерною рисою основних прав, свобод і обов'язків є те, що вони рівні і єдині для всіх громадян без винятку, не набуваються і не відчужуються за волею громадянина, а належать йому за фактом належності до громадянства, вони невіддільні від правового статусу і можуть бути втрачені лише з втратою громадянства Волинка К.Г. Правовий статус особи та гарантії реалізації прав та свобод за Конституцією України. - К.: РННЦ, 1998. - С. 4. .

Деякі права і свободи встановлюються на рівні конституції, інші -- в поточному законодавстві. Вибір форми їх закріплення визначається рядом чинників, до яких найчастіше всього відносять: а) значущість відповідного конституційного права, свободи для людини і суспільства; б) вихідний або похідний характер належності людині цього права і свободи; в) особливі юридичні якості основних прав і свобод та специфіка їх реалізації Конституційне право України: Підручник / За ред. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. - К.: Ін Юре, 2002. - С. 120.

Конституція України закріплює ті права і свободи, які життєво важливі і соціально необхідні для окремої людини і нормального функціонування суспільства, держави. Таким чином, конституційні права і свободи є ядром правового статусу особи, основою інших прав, які встановлюються іншими галузями права України.

Основні права і свободи закріплюються за кожною людиною і громадянином. Усі інші (так звані, неосновні) права і свободи пов'язані з різними статусами, яких набуває особа. Так, якщо галузеве законодавство, характеризуючи учасників правовідносин, звертається до них як до робітників, депутатів, покупців тощо, то конституційно-правова норма, присвячена правам і свободам, адресована кожній людині і громадянину або кожному громадянину України незалежно від того, чи реалізують вони ці права в конкретних правовідносинах Кушніренко О.Г., Слінько Т.М. Права і свободи людини і громадянина. - Х., 2001. - С. 14.

Конституційні права і свободи розрізняються за механізмом їх реалізації. Вони є передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері. На відміну від неосновних прав і свобод основні фіксуються в Конституції України, яка в правовій системі має найвищу юридичну силу. Це також підкреслює особливі місце і роль конституційних прав і свобод.

Треба зазначити, що розгляд в лiтературi стосовно основних прав і свобод людини і громадянина супроводжується помітною термiнологiчною рiзноманiтнiстю. Для позначення суб'єктивних прав використовуються поняття «громадянські права», „конституційні права”, „індивiдуальнi права”, „основні права, „основні права i свободи” Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] / М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін.; За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. - Харків: Право, 2002. - С. 219; Кравченко Ю.Ф. Свобода як принцип демократичної правової держави: Монографія. -Х.: Нац. ун-т внутр. справ, 2003. - С. 12..

Не зупиняючись на всiх вiдмiнностях, якi до того ж не завжди мають чiтке смислове навантаження, слід зазначити що, потребують роз'яснення саме питання пов'язані з розрізненням прав i свобод, а також прав людини i прав громадянина оскільки ці поняття набули поширення в національному законодавстві, у тому числі в Конституції України. Так, у роздiлi ІІ „Права, свободи та обов'язки люди i громадянина» йдеться про права i свободи, про право на свободу або лише право свободи. Тому постає питання: якi ж ознаки вiдрiзняють права людини вiд її свобод. Відразу необхідно підкреслити, що за своєю юридичною природою та системою гарантій права i свободи практично iдентичнi. Вони окреслюють соцiальнi можливості людини у рiзноманiтних сферах суспiльних вiдносин, що забезпечуються державою.

Водночас аналiз конституційного законодавства показує, що термiни „свобода” і „право на свободу” вказують на широкi можливостi вибору iндивiдуальної (але неконкретизованої) поведінки, в результаті якої суб'єкт може оволодіти певним соціальним благом. Так, у ч. 1 ст. 35 Конституції України закріплено положення про те, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання, а у ч. 1 ст. 54 підкреслено, що громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної діяльності. Термін же „право” (суб'єктивне) визначає конкретні дії людини (наприклад, право брати участь в управлінні справами держави, обирати і бути обраним).

Інакше кажучи, термін „свобода” означає можливість вибору і здійснення певних дій, наслідком чого є оволодіння суб'єктом певним суспільним благом, тоді як термін „право” безпосередньо забезпечує оволодіння останнім.

Таким чином, відмінність між поняттям „право” і „свобода” є значною мірою умовна, оскільки вони означають юридично визнану можливість для особи вибирати вид і міру своєї поведінки. Як доцільно звертає увагу В. Князєв, сама по собі можливість вибору і здійснення дій, що приводять до оволодіння певним суспільним благом, також є соціальним благом Князєв В. Поняття та елементи конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні // Право України. - 1998. - № 12. - С. 31.. Також, треба звернути увагу на те, що поняття „свобода” переважно розуміється як невтручання у внутрішній світ людини і громадянина (свобода совісті, світогляду, віросповідання, свобода думки, свобода літературної, художньої, наукової творчості). Розуміння поняття „право” більшою мірою пов'язане з тим, що для його реалізації необхідні позитивні дії з боку держави або правомочність людини на участь у діяльності окремих політичних і економічних структур (право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди; гарантування кожному знати свої права і обов'язки; право на безпечне довкілля; право на освіту; право на охорону здоров`я тощо). Недивно, що для розуміння терміна „право” нерідко застосовується термін „свобода”. Так, наприклад, усю сферу політичних прав з чітко визначеними повноваженнями називають свободами Гуренко М.М. Теоретико-правові проблеми гарантій прав і свобод людини і громадянина: Монографія. - К., 2001. - С. 14. .

Треба наголосити на розмежуванні у Конституції України основних прав і свобод людини, і прав і свобод громадянина. Такий підхід не є традиційним для нашого конституційного законодавства, яке раніше зводило становище людини лише до ї взаємозв'язку з державою як громадянина, що одержав свої права в „дар” від державної влади і тому був цілковито їй підпорядкований Кельман М. С., Мурашин О. Г. Загальна теорія держави і права: Підручник. -- К.: Кондор, 2006. -- С. 147. . Встановлюючи ці відмінності між людиною і громадянином, Конституція України відновлює ті загальнолюдські особливості, що були утверджені ще в результаті буржуазних революцій і дістали втілення у законодавчих актах, які закріпили рівність, свободу, право на щастя, - у Декларації незалежності 1776 р., „Білі про права” 1791 р. (США), Декларації прав людини і громадянина 1789 р. (Франція).

Зазначене „роздвоєння” людини, яке безпосередньо випливає з розрізнення громадянського суспільства і держави, сприяє подоланню однобічного розгляду людини у взаємозв'язках лише з державою, звуження її сфери на самовизначення. Людині як такий відводиться автономне поле діяльності, де рушійною силою є її індивідуальні потреби. Реалізація здійснюється у громадянському суспільстві, заснованому на приватній власності, родині, усій сфері особистого життя. Держава не повинна втручатись у ці відносини, вона має охороняти їх від втручання будь-яких інших суб'єктів. У громадянському суспільстві таким чином на основі прав людини створюються умови для самовизначення, самореалізації індивідуальності останньої, забезпечення її автономії та захисту від будь-якого незаконного втручання, тобто для реалізації приватних інтересів.

Права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою (сферу публічних інтересів), в якій він розраховує не лише на захист своїх прав від незаконного втручання, а й на активне сприяння держави їх реалізації. У розділі ІІ Конституції України права і свободи індивіда викладено з урахуванням визначеного принципу. Це дістає вияв у формулюваннях статей. Так, там, йдеться про права людини, застосовуються такі формулювання: „кожний має право”, „кожному гарантується” тощо. Це свідчить про визнання прав і свобод за будь-якою людиною, що знаходиться на території України, незалежно від того, чи є вона її громадянином, іноземцем або собою без громадянства.

Конституція визначає і права, що належать лише її громадянам. Це здебільшого політичні права: права на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, виборчі права тощо. Водночас у Конституції визначено обов'язки, які покладаються на всіх осіб, які перебувають на території України, та обов'язки, які мають виконувати лише громадяни нашої держави. У зв'язку з цим доцільно звернути увагу на формулювання, які містяться у міжнародному пакті про громадянські та політичні права прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VIII від 19.10.73 Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи: Зб. Міжнар. док. - К.: Наук. думка, 1992. - с. 115: „кожна людина має право на свободу і особисту недоторканість” (ст. 9), „ніхто не може бути позбавлений свободи на тій підставі, що він не в змозі виконати якесь договірне зобов'язання” (ст. 11); „всі особи є рівними перед судами і трибуналами” (ст. 14). Ці та інші особисті права сформульовані стосовно до людини, яка може бути, а може й не бути громадянином тієї чи іншої держави. Однак у ст. 25 цього акта, що закріплює політичні права (право на участь у веденні державних справ, право голосувати в бути обраним, допускатися у своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби), застосовано термін „кожний громадянин”. Звідси чітко випливає, що наслідком розрізнення термінів і понять „людина” і „громадянин” є розмежування сфери приватних і публічних інтересів, а отже, й правового статусу індивіда.

Відмінності між правами людини і правами громадянина можливо узагальнити за допомогою схеми (див. Табл. 1).

Одним з особливих ознак основних прав і свобод, як вже було зазначено вище, є їх нормативна закріпленість у конституції відповідної держави. Спрямованість конституційно-правової регламентації статусу людини і громадянина на міжнародно-правові стандарти є загальною тенденцією в нормативно-правовому закріпленні основних прав і свобод

Таблиця № 1. Відмінності між правами людини та правами громадянина

Права людини	Права громадянина
Позатериторіальні - існують незалежно від державного визнання, закріплення в законі і поза зв'язком їх носія з конкретною державою	Територіальні -- передбачають наявність громадянства, тобто особливий зв'язок людини і держави
Загальносоціальні -- належать людині через факт народження як природні, невідчужувані права, тобто не завжди виступають як юридичні категорії	Спеціально-соціальні (юридичні) - закріплюються в законодавстві і перебувають під захистом держави, громадянином якої є дана особа
-- реалізація здійснюється у сфері будь-якого громадянського суспільства, де 6 не знаходилася людина	- реалізація охоплює сферу відносин індивіда з певною державою

особи не тільки в Україні та в інших країнах СНД, а й у цілому у міжнародному співтоваристві, що свідчить про намагання людства забезпечити права особи, її гідність, захист в якій би країні вона не проживала. Історія свідчить, що людству невідома ситуація, коли б не було необхідності докладати зусилля для підтримки і захисту прав і свобод індивіда. Кожне покоління по-своєму відповідає на вічний виклик історії, пов'язаний з обстоюванням таких великих цінностей, як свободи і права людини Общая теория прав человека. - М., 1996. С.5.. Конституція України, виходячи з ідеалів гуманізму і справедливості, закріплює широкий каталог прав і свобод людини і громадянина, який вже є загальновизнаним у світовому співтоваристві і є надбанням світового конституціоналізму. Зокрема, як наголошувалося раніше, нйважливішими для доктрини і практики прав людини в Україні є Загальна декларація прав людини (1948р.), Міжнародний пакт про громадянські і поличні права (1966 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), інші пакти про права людини, і особливо Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини (1950 р.) Оскільки Україна вступила в Раду Європи, підписавши при вступі Європейську конвенцію 1950 р., що зобов'язує сприймати її зміст з позиції європейського права в галузі прав людини.

Аналіз сутності основних прав і свобод людини і громадянина дозволяє виокремити наступні ознаки даної категорії:

1) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утримуватися від певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися;

2) можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження і не потребують «дозволу», у тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права;

3) можливості, які не обмежені територією держави (позатериторіальні) і не залежать від національної належності людини (наднаціональні): вони належать їй вже в силу того, що вона є людиною.

4) можливості, що є залежними від можливостей суспільства -- рівня його економічного, політико-соціального, духовно-культурного розвитку;

5) можливості, що мають правовий характер, оскільки внесені до законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжнародному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист державами (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об'єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стандартами.

Таким чином, свобода людини - вихідне поняття в проблемі прав людини і громадянина. Розрізняють природні права людини, тобто пов'язані із самим її існуванням і розвитком, і набуті, що в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо) Конституційне право України: Підручник / За ред. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. - К.: Ін Юре, 2002. - С. 120.. Звісна річ, що за відсутності в людини свободи вона не може володіти і реально користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти у межах, установлених її правовим статусом.

Свободу людини визначають певні ознаки. Так, люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їхні природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. За обсягом поняття "свобода людини" повно відображає принцип, закладений уст. 19 Конституції України, згідно з яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством. Свободу людини характеризує й принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, що його закріплюють демократичні конституції, у тому числі й Конституція України Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина в Україні. Навчальний посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - С. 32.. Водночас свобода людини як об'єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, і має витоки в системі інших соціальних норм, що панують у демократичному суспільстві. Слід пам'ятати, що поняття "свобода" може мати неоднакове тлумачення, оскільки, з одного боку, свобода характеризує загальний стан людини, її соціальний статус, а з іншого - конкретизується в можливості вчиняти ті або інші конкретні дії в межах, наданих людині мораллю і правом. Можливості, що надаються нормами чинного права, визначаються як суб'єктивні права людини.

З урахуванням викладеного, права і свободи людини пропонуємо визначити як систему природних невідчужуваних від особи можливостей, які потрібні їй як для задоволення своїх життєво необхідних потреб та інтересів, так і для духовного зростання. У свою чергу, поняття прав і свобод громадянина визначимо як систему закріплених в національному законодавстві природних невідчужуваних від особи можливостей, необхідних їй для нормальної життєдіяльності і розвитку.

1.3 Класифікація прав і свобод людини і громадянина в Україні

Конституцiйнi права, свободи i обов'язки являють собою цiлiсну систему, яка забезпечує гiдний конституцiйно-правовий статус особи. У науковій літературі зустрічаються класифікація на основi рiзних критеріїв, кожна з яких дозволяє зрозуміти характерні особливості, загальні риси та відмінності досліджуваного явища.

Класифікація -- один iз суттєвих прийомів аналітичного способу вивчення державно-правових явищ. Як вірно зазначає І. Бородін класифiкацiя прав i свобод людини i громадянина можлива на основi вiдповiдних критеріїв:

1) залежно вiд суб'єктів вони поділяються на права i свободи людини i права i свободи громадянина. Обсяг прав у громадян більший, ніж у особи без громадянства, що обумовлено специфічним правовим зв'язком громадянина з відповідною державою;

2) залежно вiд виду суб'єкта вони поділяються на iндивiдуальнi і колективні;

З) за генезисом -- на природні (природжені) і похiднi (сформульованi в законах, в мiжнародних пактах);

4) за фіксацією негативного і позитивного аспектів свободи - позитивні та негативні права;

5) за характером утворення -- на основнi (конституцiйнi) і доповнюючі (конкретизуючi);

6) за черговiстю їх включення до конституцій -- на права першого, другого та третього поколінь;

7) за ступенем їх абсолютизацiї поділяються на такi, що підлягають обмеженню, i такi, що не підлягають обмеженню;

8) за змiстом -- на громадянські (особистi), полiтичнi, економiчнi, екологічні, соцiальнi і культурнi Бородін І. Права та свободи громадян, їх класифікація, гарантії реалізації. // Право України. - 2001. - № 12. - С. 6..

Заслуговує на увагу поділ прав на: негативні та позитивні Скакун О.Ф. Теорія держави та права. - 2003. - с. 177.. Такий поділ прав засновано на фіксації в них негативного і позитивного аспектів свободи. У негативному значенні свобода розуміється як відсутність примусу, обмежень відносно до особи, у тому числі й з боку держави; у позитивному -- як свобода вибору, утворювана державою, а головне -- здатність людини досягти своїх цілей і обов'язок держави надавати громадянину ті чи інші соціальні блага. Відповідно до таких аспектів свободи негативні права полягають у праві індивіда на захист від якогось втручання, у тому числі й державного, у здійсненні громадянських прав (як члена громадянського суспільства) і політичних прав (як учасника політичного життя). Ці права охороняють особу від небажаних і таких, що порушують її свободу, втручань і обмежень. Негативні права -- основа індивідуальної свободи. Наприклад, майже увесь зміст Білля про права 1791 р. (США) спрямовано на огородження особистості від різного роду несправедливих і небажаних наслідків утручання з боку уряду. Термін «не повинен», що стосується уряду, є майже у всіх статтях цього документа. Так, перша стаття (поправка) Білля про права говорить: «Конгрес не повинен видавати закони, що встановлюють будь-яку релігію або забороняють її вільне сповідання, що обмежують свободу слова чи преси або право народу мирно збиратися та звертатися до уряду з петиціями про припинення зловживань» Там само. С. 178.. В Конституції України також існують негативні права. Так, наприклад, відповідно до ст. 25 Конституції громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство.

Негативні права вважаються основними, абсолютними Бородін І. Права та свободи громадян, їх класифікація, гарантії реалізації. // Право України. - 2001. - № 12. - С. 94.. Вони з'явилися історично раніше, ніж інші права, і розвивалися як група прав на незалежність від влади (свобода віри, свобода віросповідання і свобода совісті; право на особисту свободу; право на придбання і недоторканність приватної власності; свобода пересування по території усієї держави; таємниця і недоторканність листування; свобода слова і свобода думки та об'єднань; право на недоторканність житла; свобода вибору професії тощо). Перелічені права називають ще «правами свободи», «правами громадянських свобод» або «громадянськими свободами і правами» Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] / М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін.; За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. - Харків: Право, 2002. - с. 219..

Вони відрізняються від «політичних свобод і прав», під якими розуміється право на участь громадян у владі (активне і пасивне виборче право, право громадян брати участь в управлінні справами держави, право громадянина особисто звертатися до державних органів та органів місцевого самоврядування тощо). Проте й ті, й інші хоча й виникли в ряді країн за різних часів, належать до категорії негативних прав, здійснення яких не залежить від ресурсів держави, рівня соціально-економічного розвитку країни.

На відміну від негативних прав, позитивні права фіксують права індивіда на поліпшення свого становища і підвищення культурного статусу, забезпечувані державою. Це -- економічні, соціальні і культурні права як окрема група громадських прав суб'єкта, які характеризують правову державу новітнього періоду її розвитку. До них належать: право на освіту, свобода будь-якої творчої діяльності, право на інтелектуальну власність, право на вільне використання своїх здібностей і майна, право на соціальну безпеку і захист в умовах безробіття, право на сприятливе довкілля, право на охорону здоров'я і медичну допомогу, право на гідне життя тощо Бородін І. Права та свободи громадян, їх класифікація, гарантії реалізації. // Право України. - 2001. - № 12. - С. 96..

До обов'язків держави входить здійснення постійної утворюючої діяльності, спрямованої на забезпечення громадян тими чи іншими благами, створення соціальних програм, що гарантують проголошені соціальні, економічні та культурні права. Реалізувати ці права набагато складніше, ніж права негативні. Безпосередній захист їх правовими засобами не можливий, тому що визначення конкретних соціальних виплат до завдання суду не входить. Здійснення позитивних прав потребує достатніх ресурсів держави, їх конкретне наповнення безпосередньо залежить від національного доходу країни та її політичного режиму.