Судовій владі притаманна і функція контролю або контрольно-наглядова функція. Йдеться про контроль над іншими гілками влади, за законністю і обґрунтованістю рішень і дій державних органів та посадових осіб, їх стримування в рамках законності, право здійснення конституційного нагляду і судового контролю за ними. Цей контроль здійснюють Конституційний Суд України, а також загальні суди. Останні, зокрема, розглядаючи скарги на неправомірні дії посадових осіб, які ущемляють права громадян, тим самим контролюють органи виконавчої влади. Крім того, судовому контролю підлягають правові акти, прийняті органами виконавчої влади, законність яких оспорює прокурор, рішення державних органів, прийняті щодо релігійних організацій і оспорюванні в суді (ст.248 КПК).

2.2 Судовий захист громадянських прав і свобод людини і громадянина

За змістом конституційні права свободи людини і громадянина, як вже зазначалося, поділяються на громадянські (особистi), полiтичнi, економiчнi, соцiальнi і культурнi.

Судовий захист зазначених прав та свобод є край важливим у механізму їх забезпечення, адже йдеться про основу правового статусу особи. При цьому об'єктом судового захисту будуть виступати суспільні відносини з приводу забезпечення реалізації права: на життя; на повагу до гiдностi; на свободу та особисту недоторканнiсть; на недоторканність житла; на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та iншої кореспонденції; на невтручання в особисте та сiмейне життя; на вiльний вибiр мiсця проживання; на свободу думки i слова; на свободу світогляду i віросповідання. Предметом судового захисту є конкретне порушене громадянське (особисте) право або свобода людини або громадянина.

Суб'єктами судового захисту є потерпілий (особа, право якої порушено); правопорушник (особа, яка порушила право іншої людини або громадянина та отримала відповідний процесуальний статус обвинуваченого або відповідача); прокурор (як представник законних прав та інтересів потерпілої особи, а також як державний обвинувач); суд (як орган правосуддя, та єдиний суб'єкт, на який покладається функція розгляду кримінальної справи (ч. 7 ст. 16¹ КПК). Судовий захист особистих прав та свобод здійснюється загальними судами, з урахуванням правил підсудності.

З урахуванням того, що зазначені права та свободи становлять основу правового статусу, їх судовий захист здійснюється переважно нормами кримінального законодавства, яке передбачає відповідальність за порушення вищеназваних прав та свобод. Однак, деякі порушення (захист гідності) захищаються також у порядку цивільного судочинства у тому випадку, якщо діяння щодо їх порушення не містили ознак складу злочину.

В чому ж особливість захисту громадянських прав у порядку кримінального судочинства? У кримінальному судочинстві суд -- це активний його суб'єкт. Тому не можна вважати суд виключно арбітром у кримінальному процесі, як це має місце, наприклад, у процесі цивільному. Коли суд здійснює правосуддя, він реалізує суддівську дискрецію Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] / М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін.; За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. - Харків: Право, 2002. - С. 224. , або суддівський розсуд. Суддівський розсуд -- це передбачена юридичними нормами правозастосовна діяльність суду, яка здійснюється у процесуальній формі та встановлених кримінально-процесуальним законодавством межах, повинна бути мотивованою та полягає у виборі варіантів вирішення у кримінальному судочинстві правових питань, що виникають Аракелян М. Забезпечення конституційного права людини на захист прав і свобод судом // Право України. - 2006. - № 3. - С. 20. . У кримінальному процесі України суд не має права, розглядаючи кримінальну справу по суті, збирати докази. Але відповідно до чинного кримінально-процесуального законодавства він має широкі повноваження для того, щоб впливати на сторони, які беруть участь у кримінальному судочинстві з метою повного та об'єктивного дослідження обставин кримінальної справи. Щоб ця мета була досягнута, законодавець надає суду право з урахуванням думки учасників судового розгляду своєю постановою визначити обсяг та порядок доказів, які будуть досліджуватися у судовому засіданні (частини і та 2 сг. 299 КПК), Заборона суду збирати докази у кримінальній справі за власною ініціативою не позбавляє його права самостійно досліджувати докази, на які спираються сторони. Думка сторін відносно досліджених доказів не є обов'язковою. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ст. 67 КПК).

Розглянемо більш детально громадянські права, які складають об'єкт судового захисту. Право на життя є найголовнiшим, невід'ємним правом кожної людини. Воно є визначальним, оскільки життя людини -- це найвища цiннiсть. Це право передбачено міжнародними правовими актами з прав людини. Уперше в нашiй державi це право закрiплене у ст. 27 Конституцiї Украiни 1996 р., яка передбачає, що кожна людина має право на життя, i ніхто не може бути свавільно його позбавлений. Пiсля вступу України до Ради Європи в нашiй державi був накладений мораторій на застосування смертної кари, згодом вона була скасована. Кримiнальний кодекс України, який вступив у дію 1 серпня 2001 р. не передбачає такого виду по карання, як смертна кара.

Право на життя, само по собі не є гарантією життя за будь-якої можливої загрози, будь-яких обставин. На жаль, не можна гарантувати безпеку людям при стихійних лихах, війнах. Людина взагалі істота смертна. Але в той же час і за таких, здавалось би неминучих, трагічних подій, як землетрус (події у Японії 2011 року) можуть бути порушені права людини на життя неякісною «роботою» будівельних фірм, що прирікають людей на загибель в сейсмонебезпечних районах. Постановка невірного діагнозу некомпетентним лікарем, або його злочинно недбале відношення до хворого може призвести до летального наслідку.

Право на повагу до гiдностi людини є невiд'ємною ознакою цивiлiзованого суспiльства. Воно є загальновизнаним на мiжнародному рiвнi. У ст. 21 Конституцiї України закрiплюється, що „усi люди вiльнi i рiвнi у своїй гiдностi та правах”. Ст. 28 Основного Закону, встановлюючи повагу до людської гiдностi, закрiплює, що нiхто не може бути пiдданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гiднiсть, поводженню чи покаранню. Причому людина без її вiльної згоди не може бути пiддана медичним, науковим чи iншим дослідам. Ця конституційна норма вiдповiдає положенням Конвенцій проти катувань та iнших жорстоких, не людських або таких, що принижують гiднiсть, поводження i покарання, прийнятої 1948 р. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Ратифікована Указом Президії ВР N 3484-XI ( 3484-11 ) від 26.01.87 (з відповідними поправками до Конвенції від 08.09.92), Закон України „Про зняття застережень України до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання / Відомості Верховної Ради (ВВР), 1998, N 50-51, ст.314, учасницею якої є Україна. Слiд зазначити, що конституцiї багатьох країн свiту закріплюють принцип гiдностi людини в тiсному зв'язку з народним суверенітетом і основними обов'язками держави (наприклад, у Нiмеччинi, Греції) Конституційне право України: Підручник / За ред. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. - К.: Ін Юре, 2002. - С. 144. Положення частини третьої ст. 28 Конституції України про неможливість піддавання жодної особи без її згоди медичним, науковим чи iншим дослідам вiдповідає ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

У системi основних особистих прав людини і громадянина велике значення має судовий захист права на свободу та особисту недоторканність. Це право послідовно проголошується в мiжнародних документах: у Загальнiй декларації прав людини 1948 р. (ст. З), Міжнародному пактi про громадянські і полiтичнi права 1966 р. (ст. 9), Європейській конвенцiї про захист прав і основних свобод людини 1950 р. (ст. 5). Згідно з цим правом ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду i тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Згідно з вимогами Конституції тримання під вартою може мати місце або як міра кримінального покарання, або як запобіжний захід на період досудового провадження, судового розгляду та набрання вироком законної сили. У цих випадках необхідне вмотивоване судове рішення або обвинувальний вирок.

Приватне життя складають i тi сторони особистого життя, у якi людина не бажає втручання iнших. Це як би своєрiдний суверенітет особи. Тому значне місце в системі особистих прав посідає право людини на недоторканність житла. Гарантія недоторканності житла означає, що не допускається проникнення до житла чи до iншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У Конституції України вперше встановлюється право людини на захист своєї гiдностi i доброго iменi. Нiхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крiм випадків, передбачених Конституцiєю України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної iнформацiї про особу без згоди, крiм випадкiв, визначених законом, i лише в iнтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Суттєве значення має те, що конституційно гарантується судовий захист права спростувати недостовірну iнформацiю про себе і членів своєї сім`ї, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32 Конституції).

Уперше в Конституцiї України 1996 р. закріплено свобода пересування. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вiльно залишати територію України за винятком обмежень, якi встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну. Водночас поточне законодавство встановлює обмеження в свободі пересування і виборі місця проживання, що стосується місцевостей, в яких встановлений особливий режим (наприклад, прикордонна смуга) Ст. 23 Закону України „Про державний кордон України” від 4 листопада 1991 року N 1777-XII / Відомості Верховної Ради (ВВР), 1992, N 2, ст. 5..

Конституція гарантує кожному право на свободу думки i слова, на вільне вираження своїх поглядів i переконань. Кожен має право вiльно збирати, зберігати, використовувати i поширювати iнформацiю усно, письмово або в iнший спосiб на свiй вибiр. Здiйснення цих прав може бути обмежене законом. Підставами для цього є: а) інтереси нацiональної безпеки, територіальна цiлiснiсть України; б) забезпечення громадського порядку; в) запобігання заворушенням чи злочинам; г) запобігання розголошенню iнформацiї, одержаної конфiденцiйно; д) підтримання авторитету i неупередженості правосуддя. Цi конституцiйнi положення вiдповiдають загальновизнаним міжнародним нормам, зокрема нормам Міжнародного пакту про громадянськi і полiтичнi права (ст. 18-- 19), якi передбачають право кожної людини на безперешкодне дотримання своїх поглядів та на їх вільне вираження. У цьому аспекті суттєве значення має ст. 15 Конституції України, яка закріплює, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах полiтичної та iдеологiчної багатоманiтностi.

Право на свободу світогляду i віросповідання закрiплене у ст. 35 Конституцiї України, включає в себе свободу сповідувати будь-яку релiгiю або не сповідувати нiякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релiгiйнi культи і релiгiйнi обряди та вести релiгiйну дiяльнiсть. Це конституційне право людини вiдповiдає Міжнародному пакту про громадянськi і полiтичнi права (ст. 18). Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в iнтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав i свобод інших людей. Принципове значення має конституційне положення про те, що церква і релiгiйнi органiзацiї в Українi вiдокремленi вiд держави, а школа вiд церкви, що жодна релiгiя не може бути визнана державою як обов'язкова. Право на свободу свiтогляду і вiросповiдання в Україні регламентується Законом України „Про свободу совiстi та релiгiйнi організації” вiд 23 квiтня 1991 р. Закон України „Про свободу совісті та релігійних організацій” / Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 25, ст.283. Згiдно з частиною четвертою ст. 35 Конституції нiхто не може бути звiльнений вiд своїх обов'язків перед державою або вiдмовитися вiд виконання законiв за мотивами релiгiйних переконань. У разi якщо виконання вiйськового обов'язку суперечить релiгiйним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Так, наприклад, у справі № 22-ц-217/2007 p. судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Харківської області вирішуючи питання щодо апеляційної скарги на місцеве рішення суду встановила, що У грудні 2006 року до суду звернулася з позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та просила визначити місце проживання їх малолітніх дітей ОСОБА_3 1996 р. народження та ОСОБА_4 2002 року з нею.

В обгрунтування своїх позовних вимог зазначила, що вони з відповідачем перебувають у зареєстрованому шлюбі з 1994 року. Мають двох дітей ОСОБА_3 1996 р. народження та ОСОБА_4 2002 року народження,

У серпні 2006 року вони припинили шлюбні відносини. Проживають нарізно. З нею залишився проживати син, а донька фактично проживає з дідом та бабкою - батьками чоловіка.

Бабка мати відповідача є активною прихильницею церкви Ясная поляна евангельских християн баптистів та має вплив на дитину, залучаючі дівчинку до цієї релігійної течій. Вважає, що дівчинка морально покалічена. Батько дитини не може протиставити інтереси сім`ї, доньки впливу зі сторони матері. Фактично дитина знаходиться на вихованні діда та бабки, порушуючі її переважне право на особисте виховання дитини.

У зустрічному аналогічному позові ОСОБА_2 просить визначити місце проживання дітей з ним. В обгрунтування своїх позовних вимог також посилається на те, що із-за впливу матері ОСОБА_1- ОСОБА_5, яка є прихильником православної релігії, у них з дружиною виникли непорозуміння, які привели до припинення шлюбних відносин. Сама ж дружина не може протистояти матері, знаходиться під її впливом. Донька, не витримавши таких стосунків, з літа 2006 року не повернулася після відпочинку у таборі до матері, а стала проживати з його батьками, куди перейшов жити і він. Крім того, мати дітей зайнята постійно на роботі, оскільки вечорами крім основної роботи займається розповсюдженням товару. Бабка має вплив на сина, що привело до його морального каліцтва, тому вважає, що діти повинні проживати з ним.

У судовому засіданні позивачі свої позовні вимоги підтримали. Зустрічні позовні вимоги не визнали.

Колегія прийшла до висновку, що рішення суду постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Висновки суду не відповідають матеріалам справи, які на її думку підтверджують у повному обсязі її позовні вимоги. Суд неправомірно відмовив у призначенні судової психологічної експертизи, яка б дала відповідь щодо впливу на доньку зі сторони баби. Судом дана невірна оцінка поясненням свідка ОСОБА_6 Також не взятий до уваги висновок органу опіки і піклування щодо проживання доньки з нею. Судом не дана оцінка та не взяті до уваги вимоги Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", згідно з яким батьки за взаємною згодою мають виховувати дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії. Саме вплив свекрухи та ставлення її до релігії стало причиною погіршення стосунків з донькою та розірвання подружніх стосунків з чоловіком. Вважає, що суд не взяв до уваги, що діти повинні проживати разом, а дівчинці природно необхідна опіка , спілкування з матір'ю.

З урахуваннмя того, що від Особи-1 надійшла заява про відмову від апеляційної скарги колегія прийняла рішення про необхідність апеляційне провадження по справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 по справі за її позовом до ОСОБА_2, третя особа орган опіки та піклування Жовтневої районної ради м. Харкова про визначення місця проживання малолітніх дітей та за аналогічним зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 закрити.

2.3 Специфіка судового захисту політичних прав і свобод людини і громадянина

Особливість політичних прав і свобод полягає, насамперед, у тому, що їх носіями, суб'єктами є лише громадяни України, а не всі особи, які проживають на її території. Політичні права і свободи закріплені в Конституції України та в різних міжнародних документах, починаючи з Міжнародного договору про громадянські та політичні права.

Важливою особливістю політичних прав і свобод є й те, що вони у певних випадках можуть бути реалізовані лише завдяки участі конкретного громадянина, наділеного цими правами, свободами, у діяльності відповідних об'єднань, політичних партій, профспілкових організацій, державних структур Погоріло В.Ф., Федоренко В.Л. Конституційне право України (зі змінами та доповненнями на березень 2011р). Підручник. - К.: Ліра-К, 2011. - С. 71. .

При цьому об'єктом судового захисту будуть виступати суспільні відносини з приводу забезпечення реалізації права: на свободу об'єднання у полiтичнi партiї та громадські організації; право брати участь в управлiннi державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, обирати і бути обраними до органiв державної влади та мiсцевого самоврядування; право збиратися мирно, без зброї i проводити збори, мітинги, походи і демонстрації; право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення. Предметом судового захисту є конкретне порушене політичне право або свобода громадянина.

Суб'єктами судового захисту є потерпілий (громадянин України, політичне право якого порушено); правопорушник (особа, яка порушила право іншого громадянина); суд (як орган правосуддя).

З урахуванням того, що порушення політичних прав громадян найчастіше стосується дії або бездіяльності державних органів та посадових осіб, оскарження таких дій здійснюється у порядку адміністративного судочинства. Адже, загальновідомий факт суттєвої завантаженості судів загальної юрисдикції кримінальними справами, житловими, сімейними, трудовими спорами, що в свою чергу не дозволяв суддям оперативно реагувати на звернення громадян про захист їх прав від неправомірних дій органів державної влади і місцевого самоврядування і кількість таких звернень мала тенденцію до збільшення. Ситуація, яка склалася об'єктивно обумовлювала необхідність прийняття організаційних і пов'язаних з ними законодавчих мір по вирішенню дуже актуальної проблеми - забезпеченню реальної захищеності громадянина не тільки від злочинних посягань на його життя, здоров'я, майно, але й свавілля чиновників, які перебувають на державній службі.

Прийняття 6 липня 2005 року Кодексу адміністративного судочинства України Кодекс Адміністративного судочинства України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2005, N 35-36, N 37, ст.446. (далі - КАС) створило необхідні нормативно-правові підвалини для функціонування адміністративних судів в Україні. Хоча, деякі суперечності законодавчого врегулювання зазначеної діяльності призводять до труднощів застосування новітнього законодавства про адміністративне судочинство.

Створення адміністративних судів -- це величезний позитивний крок у розвитку української держави та суспільства. Звичайно, основним завданням адміністративних судів є захист і поновлення прав особи від порушень з боку влади. Але цим їхня роль не обмежується. Завдяки діяльності адміністративних судів принципи верховенства права та законності мають поширитися на діяльність всієї публічної адміністрації.

Кожен громадянин вправі вирішити спір не лише з будь-якою фізичною чи юридичною особою, а й з державою. Це надзвичайно важлива конституційна норма, яка захищає законні права, свободи та інтереси громадян.

Наведений перелік суспільних відносин щодо прав і свобод громадян, урегульованих Конституцією, є далеко не повним. Проте він свідчить, наскільки відповідальні завдання стоять перед судами. Від повноти об'єктивності вирішення на основі закону кожної судової справи залежить авторитет не тільки окремого суду, а й судової влади в цілому.

Прийняття в Україні КАС та створення системи адміністративних судів було викликано наступними правовими передумовами:

· у демократичній правовій державі адміністративне судочинство є механізмом судового захисту прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб у разі порушення рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами ( ч.2 ст. 55 Конституції України);

· статтями 126, 127 Конституції України передбачено створення спеціалізованих адміністративних судів ;

· чинний Закон України “ Про звернення громадян “ та глави Цивільного Процесуального Кодексу України, що регулювали провадження у сфері судового захисту прав і свобод громадян, були недостатніми для належного вирішення даного завдання, а також містили норми, які випливають із адміністративно - правових відносин і регламентують вирішення спорів публічно - правового характеру. Судочинство щодо публічно - правових відносин мало порівняно з цивільним процесом певні особливості, які потребували окремого правового регулювання. Крім того, специфіка розгляду справ, що виникають з публічно - правових відносин, зумовила необхідність у нових організаційно - правових формах і в особливій суддівській кваліфікації у цій сфері Кузьменко О. Адміністративний процес: сутність та структура // Право України. -- 2003. -- № 2. - С. 13. .

Завданнями КАС названо саме, визначання повноваження адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції, порядок звернення до адміністративних судів і порядок здійснення адміністративного судочинства (ст. 2 КАС).

В той же час, відповідно до ч. 2 ст. 17 КАС України компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи:

1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України;

2) що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства;

3) про накладення адміністративних стягнень;

4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

Аналіз тексту ст.2 та інших статей Кодексу адміністративного судочинства України, дозволяє зробити висновок, що наведені в ньому завдання адміністративного судочинства можна розглядати як такі, що визначені у вузькому розумінні. В юридичній літературі висловлюється думка щодо більш широкого розуміння змісту та завдань цього виду судочинства. Так, Старилов Ю.М. визначає мету адміністративного судочинства, як діяльність суду щодо захисту порушених прав громадян, забезпечення загального порядку та правопорядку, ефективності та законності діяльності державної і муніципальної адміністраціїАдміністративне судочинство України: Підручник: За заг.ред. проф.Коломоєць Т.О.Київ: „Істина”, 2008. - С. 7.. Таке визначення завдань адміністративного судочинства є більш широким, оскільки воно не обмежує завдання адміністративного судочинства лише захистом прав і свобод людини та громадянина, законних інтересів юридичних осіб. Забезпечення правопорядку, законності діяльності державної влади та місцевого самоврядування є не менш важливим завданням адміністративного судочинства.

Не меньш важливе значення в процесі регламентування провадження адміністративного судочинства є проголшення принципів його здійснення. Так, згідно ст. 7 КАС принципами адміністративного судочинства є:

1) верховенство права;

2) законність;

3) рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом;

4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі;

5) гласність і відкритість адміністративного процесу;

6) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду;

7) обов'язковість судових рішень.

На сьогодні побутує думка, що адміністративні суди не повинні розглядати справи, які мають спрямованість проти громадян, бо це по своїй суті компрометує власне ідею адміністративної юстиції, згідно з якою пріоритетом у діяльності адміністративних судів є захист прав людини і громадянинаАдміністративне судочинство України: Підручник: За заг.ред. проф.Коломоєць Т.О.Київ: „Істина”, 2008. - С. 22. . До прийняття Конституції України аналогічні справи вирішувались в адміністративному, а не в судовому порядку шляхом реалізації адміністрацією так званих „втручальних” повноважень. Окремі з таких справ і досі вирішуються в адміністративному порядку, наприклад, примусове видворення іноземців здійснюється за санкцією прокурора. Віднесення даної категорії справ до компетенції адміністративних судів покликане запобігти порушенням прав людини шляхом судового контролю за здійсненням „втручальних” повноважень, що випливає з ідеї адміністративної юстиції. На цій підставі визначення даної категорії справ як „адміністрація проти особи” не повинне вплинути на ступінь довіри громадян до адміністративних судів; перераховані спори виникають із суто адміністративних правовідносин, тому віднесення їх до підсудності інших судів є необгрунтованим. При визначенні кола справ, провадження у яких розпочинаються за зверненнями суб'єктів владних повноважень, необхідно виходити з конституційного принципу, відповідно до якого органи влади діють тільки на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законом. Тобто суб'єкти владних повноважень можуть звертатись до адміністративного суду тільки у випадках, передбачених законом.

Розглянемо більш детально політичні права та свободи громадян, які виступають об'єктом судового захисту. Найбільш узагальненим, інтегруючим усi iншi полiтичнi права i свободи є право громадян брати участь в управлiннi державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати i бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування. Право кожного громадянина брати участь в управлiннi справами держави -- важлива ознака демократизму держави. Поточне законодавство України про вибори, про всеукраїнський та мiсцевi референдуми детально регламентує цi права громадян.

Важливим правом, яке безпосередньо стосується участі громадян в управлiннi справами держави, є закріплене право на свободу об'єднання у полiтичнi партії та громадські органiзацii для здійснення i захисту своїх прав i свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших iнтересiв. Громадськi органiзацiї сприяють розвитку полiтичної активностi і самодiяльностi громадян. Причому всi об'єднання громадян рiвнi перед законом. За радянських часiв об'єднання громадян значною мiрою були одержавлені i діяли пiд керівництвом КПРС без вiдповiдної правової основи Рабінович П. Права людини і громадянина у Конституції України. - Х., 1997. - С. 42.

Конституцiя України (ст. 37) встановлює заборону щодо утворення і дiяльностi полiтичних партiй та громадських органiзацiй, програмні цiлi або дiї яких спрямованi на лiквiдацiю незалежності України, змiну конституцiйного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету i територiальної цiлiсностi держави, пiдрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду вiйни, насильства, на розпалювання мiжетнiчної, расової, релiгiйної ворожнечі, посягання на права i свободи людини, здоров'я населення. Полiтичним партiям та громадським органiзацiям забороняється мати воєнiзованi формування. Цi вимоги цiлком вiдповiдають свiтовим конституційним стандартам взаємовідносин держави і полiтичних угруповань Малинникова Л. Проблеми забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина в процесі здійснення державно-правової реформи в Україні // Вісник Конституційного Суду України. - 2000. - №6. - С. 57.

Заборона дiяльностi об'єднань громадян може відбуватися в судовому порядку. За своїм змiстом і характером право на об'єднання передбачає можливість створення двох видів недержавних об'єднань: політичних партiй i громадських органiзацiй. Вимоги щодо права громадян на свободу об'єднання у політичні парт та громадські органiзацiї та порядок їх створення передбачені ст. 36 і ст. 37 Конституції України, Законом «Про об'єднання громадян” вiд 16 червня 1992 р. Закон України „Про об'єднання громадян” / Відомості Верховної Ради (ВВР), 1992, N 34, ст.504 та Законом „Про полiтичнi партії в Україні” вiд 5 квiтня 2001 р. Закон України „Про політичні партії в Україні” / Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, N 23, ст.118

Так, наприклад, Харківським окружним адміністративним судом у справі № 2а- 12899/10/2070 була задоволена позовна заява Харківської обласної організації політичної партії "Право і справедливість", з проханням скасувати Постанову №733 від 11 жовтня 2010 Харківської обласної виборчої комісії Про скасування реєстрації Волянського Андрія Юрійовича як кандидата у депутати Харківської обласної ради в одномандатному окрузі №32 на виборах депутатів Верховної Ради Автономної республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів України 31 жовтня 2010.

Позивач повідомив, що Харківська обласна виборча комісія своєю Постановою №733 від 11 жовтня 2010р. скасувала реєстрацію Волянського Андрія Юрійовича як кандидата у депутати Харківської обласної ради в одномандатному окрузі №32 на виборах депутатів Верховної Ради Автономної республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів України 31 жовтня 2010.

У даній постанові вказується на те, що у поданих документах, які передбачені ст.37 Закону України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів", у виборчому списку Харківської обласної організації політичної партії "Право і справедливість" та у власній заяві Волянського Андрія Юрійовича вказано членство у партії "Наша Україна".

Однак позивач стверджує, що це не відповідає дійсності, насправді Волянський Андрій Юрійович є членом політичної партії "Право і справедливість" з 31 серпня 2009 року.

Посилаючись на ч.2 ст.36 Закону України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів", згідно з якою місцева організація партії може висунути особу, яка є членом цієї політичної партії, або безпартійного громадянина, позивач стверджує, що Волянський А.Ю. є членом політичної партії "Право і справедливість", тому висування його кандидатом у депутати по одномандатному мажоритарному у виборчому окрузі з виборів депутатів Харківської обласної ради Харківською обласною організацією політичної партії "Право і справедливість" є цілком законним.

У судовому засіданні представники позивача позовні вимоги підтримали у повному обсязі та просили позов задовольнити.

У судовому засіданні представники відповідача проти позову заперечували. Суд, заслухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази у їх сукупності, прийшов до висновку про наступне.

Організація і порядок проведення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів (далі - місцеві вибори) регулюються Конституцією України, Законом України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 10 липня 2010 року N2487-VI зі змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 30 серпня 2010 року N2491-VI (далі - Закон N2487-VI). Вказане положення закріплено у ст.1 Закону N2487-VI.

Частиною 2 ст.25 Закону N2487-VI встановлено, що обласна територіальна виборча комісія, зокрема:

1) забезпечує підготовку та проведення виборів відповідної обласної ради;

2) утворює одномандатні мажоритарні виборчі округи відповідно до цього Закону, встановлює їх межі та єдину нумерацію;

3) здійснює в межах відповідної області контроль за додержанням та однаковим застосуванням законодавства про місцеві вибори у частині, що стосується виборів до обласної ради, виборцями, виборчими комісіями, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, підприємствами, установами та організаціями (незалежно від форм власності), їх посадовими особами, місцевими організаціями партій, їх представниками та уповноваженими особами, кандидатами у депутати відповідної ради, їх довіреними особами, офіційними спостерігачами;

4) надає правову, організаційну, методичну, технічну допомогу виборчим комісіям у частині їх діяльності, що стосується виборів відповідної ради, організовує навчання членів цих комісій з питань організації виборчого процесу;

5) реєструє виборчі списки кандидатів у депутати, кандидатів у депутати у одномандатних мажоритарних виборчих округах, висунутих місцевими організаціями партій до відповідної обласної ради, їх представників, уповноважених осіб, довірених осіб, видає їм відповідні посвідчення;

6) розглядає питання щодо скасування рішення про реєстрацію кандидатів у випадках, передбачених цим Законом;

19) розглядає звернення, заяви і скарги стосовно підготовки та проведення місцевих виборів до відповідної ради, приймає щодо них рішення;

21) здійснює інші повноваження, передбачені цим та іншими законами України.

Харківською обласною виборчою комісією було прийнято постанову від 11.10.2010 №733 про скасування реєстрації Волянського Андрія Юрійовича як кандидата у депутати Харківської обласної ради в одномандатному мажоритарному окрузі №32 на виборах депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів України 31 жовтня 2010 року.

У судовому засіданні представник відповідача повідомив, що в оскаржуваній постанові №733 від 11.10.2010 помилково зазначені документи, на підставі яких зроблено висновок про партійну приналежність Волянського Андрія Юрійовича. До такого висновку Харківська обласна виборча комісія прийшла, розглянувши автобіографію Волянського Андрія Юрійовича та витяг із протоколу №1 конференції Харківської обласної організації політичної партії "Право і справедливість" від 02.09.2010.

В досліджених у судовому засіданні оригіналах автобіографії та витягу з протоколу, копії яких залучені судом до матеріалів справи, у графі «партійність» зазначено політичну партію «Наша Україна».

Щодо вказаного витягу з протоколу представник позивача повідомив, що політична партія «Наша Україна» зазначена у ньому у зв'язку з технічною помилкою оператора ЕОМ, який складав даний документ. Щодо відповідної вказівки у автобіографії представники позивача пояснень не надали.

Із протоколу засідання Правління Харківської обласної організації політичної партії "Право і справедливість" №2 від 31.08.2009 вбачається, що на вказаному засіданні Волянський Андрій Юрійович був прийнятий у члени політичної партії "Право і справедливість".

Таким чином, на момент подання документів та прийняття рішення про реєстрацію кандидата у депутати Харківської обласної ради Волянський Андрій Юрійович набув членства політичної партії "Право і справедливість".

У постанові Харківської обласної виборчої комісії №733 від 11.10.2010 про скасування реєстрації Волянського Андрія Юрійовича як кандидата у депутати Харківської обласної ради вказано, що підставою для її прийняття була ч.7 ст.41 Закону N2487-VI.

Стаття 41 Закону N2487-VI визначає порядок реєстрації кандидатів у депутати в одномандатному, одномандатному мажоритарному виборчому окрузі.

Згідно з ч.7 ст.41 Закону N2487-VI, у разі включення особи за її письмовою згодою до виборчого списку кандидатів у депутати від місцевої організації іншої політичної партії та (або) висування такої особи за її письмовою згодою кандидатом у депутати, кандидатом на посаду сільського, селищного, міського голови від місцевої організації іншої політичної партії відповідна територіальна виборча комісія виключає таку особу з усіх виборчих списків, до яких вона була включена, скасовує її реєстрацію як кандидата в депутати в одномандатному, одномандатному мажоритарному виборчому окрузі, кандидата на посаду сільського, селищного, міського голови, про що повідомляє відповідні місцеві організації партій.

Таким чином, нормою ч.7 ст.41 Закону N2487-VI встановлено підстави та умови скасування реєстрації особи як кандидата в депутати від однієї політичної партії на стадії розгляду документів, поданих на таку реєстрацію від іншої політичної партії відносно однієї й тієї ж особи.

Відповідно до абз.2 ч.6 ст.41 Закону N2487-VI, остаточне рішення про реєстрацію кандидатів у депутати в одномандатному, одномандатному мажоритарному виборчому окрузі приймається територіальною виборчою комісією не пізніш як за 22 дні до дня виборів.

У зв'язку з цим, суд зазначає, що правовідносини щодо скасування реєстрації особи як кандидата в депутати з підстав, зазначених у ч.7 цієї статті, виникають на стадії реєстрації кандидатів у депутати, тривалість якої обмежена 22-м днем до дня виборів.

Судом встановлено, що на момент прийняття постанови №733 від 11.10.2010 у відповідача були відсутні докази на підтвердження того, що на момент прийняття оскаржуваної постанови №733 від 11.10.2010 Волянський Андрій Юрійович був включений за його письмовою згодою до виборчого списку кандидатів у депутати від місцевої організації іншої політичної партії та (або) його було висунуто за його письмовою згодою кандидатом у депутати, кандидатом на посаду сільського, селищного, міського голови від місцевої організації іншої політичної партії.

Таким чином, оскаржувану постанову №733 від 11.10.2010 було прийнято відповідачем за відсутності умов, передбачених ч.7 ст.41 Закону N2487-VI та з порушенням строку, визначеного абз.2 ч.6 ст.41 Закону N2487-VI.

Таким чином, суд прийшов до висновку, що оскаржувана постанова Харківської обласної виборчої комісії №733 від 11.10.2010 про скасування реєстрації Волянського Андрія Юрійовича як кандидата у депутати Харківської обласної ради грунтується на хибному тлумаченні відповідачем норми ч.7 ст.41 Закону N2487-VI та не відповідає вимогам ч.3 ст.2 КАС України.

Враховуючи викладене, суд вважає обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню, позовну вимогу про скасування Постанови №733 від 11 жовтня 2010 Харківської обласної виборчої комісії Про скасування реєстрації Волянського Андрія Юрійовича як кандидата у депутати Харківської обласної ради в одномандатному окрузі №32 на виборах депутатів Верховної Ради Автономної республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів України 31 жовтня 2010.

Право на мирнi збори, мітинги, походи i демонстрації закріплене у ст. 39 Конституцiї України. Воно дає можливість громадинам України збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації. В цiй статті йдеться про публiчнi збори та iншi публiчнi заходи з суспільно значущих питань. Тому таке право належить тільки громадянам. Воно вiдповiдає загальновизнаним нормам міжнародного права, зокрема нормам Європейської конвенції про захист прав i основних свобод людини (ст. 11). Обмеження реалiзацiї цього права може встановлюватися судом вiдповiдно до закону i лише в iнтересах нацiональної безпеки та громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав i свобод iнших людей. Особи, якi порушили встановлений порядок органiзації i проведення публiчних заходiв, несуть вiдповiдальнiсть згiдно з адмiнiстративним законодавством.

Конституцiйнi норми мають загальний характер. Тому в науковій літературі останнім часом дискутується питання щодо необхідності у прийнятті закону, який би детально врегульовував питання щодо права на мирнi збори, мiтинги, походи i демонстрації Конституційне право України: Підручник / За ред. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. - К.: Ін Юре, 2002. - С. 150.

Право на звернення встановлене у ст. 40 Конституцiї України. Його сутність полягає у праві кожного направляти iндивiдуальнi чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, місцевого самоврядування i службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану вiдповiдь у встановлений законом термiн. Закріплення цього права є вираженням демократичності нашої держави i вiдповiдає загальновизнаним міжнародним стандартам. Малинникова Л. Проблеми забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина в процесі здійснення державно-правової реформи в Україні // Вісник Конституційного Суду України. - 2000. - №6. - С. 61 У Законi України «Про звернення громадян” від 2 жовтня 1996 р. Закон України „Про звернення громадян” / Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, N 47, ст.256 детально регламентуються питання практичної реалiзації конституційного права людини на звернення, пiд яким розуміються викладені у письмовій або уснiй формi пропозиції (зауваження), заяви або скарги. Звернення мають розглядатись i вирішуватись у місячний термiн вiд дня їх надходження, а тi, що не потребують додаткового вивчення, -- невідкладно, але не пiзнiше 15 днiв вiд дня їх отримання (ст. 20 закону). За порушення передбаченого законом порядку розгляду звернень, а також за переслідування громадян, що подали звернення, законодавством України передбачається юридична вiдповiдальнiсть.

2.4 Особливості судового захисту соціально-економічних та культурних прав людини і громадянина

Конституція України закріплює систему економічних, соціальних і культурних прав. Немає потреби наголошувати значення цих прав, їх практичної реалізації. Адже саме вони покликані гарантувати економічну свободу людини, її розвиток як вільної, забезпеченої у своїх життєвих потребах особистості. У свою чергу, саме ці якості суспільного життя характеризують державу як соціальну, тобто таку, що забезпечує високий рівень життя своїх громадян. Оскільки справжня демократія повинна мати достатню матеріальну базу, яка є соціально-економічною гарантією її існування та розвитку, маємо всі підстави стверджувати, що здійснення в державі економічних, соціальних і культурних прав і свобод є одним із важливих чинників для визнання такої держави дійсно демократичною Погоріло В.Ф., Федоренко В.Л. Конституційне право України (зі змінами та доповненнями на березень 2011р). Підручник. - К.: Ліра-К, 2011. - С. 84..

При цьому об'єктом судового захисту будуть виступати суспільні відносини з приводу забезпечення реалізації права розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42), на працю (ст. 43), на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44), на відпочинок (ст. 45), на соціальний захист (ст.46), на житло (ст. 47), на достатній життєвий рівень (ст. 48), на охорону здоров'я (ст. 49), на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50), право, зумовлене гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також захистом материнства, батьківства, дитинства і сім'ї (ст. 51, 52), право на освіту (ст. 53), на свободу творчої діяльності (ст. 54). Предметом судового захисту є конкретне порушене соціально-економічне або культурне право або свобода громадянина.

Суб'єктами судового захисту є потерпілий (громадянин України, політичне соціально-економічне або культурне право якого порушено); правопорушник (особа, яка порушила соціально-економічне або культурне право іншого громадянина); суд (як орган правосуддя).

Судовий захист особистих прав та свобод здійснюється загальними судами, з урахуванням правил підсудності. При цьому судовий захист здійснюється переважно в порядку цивільного судочинства.

Розглянемо соціально-економічні та культурні права, які складають об'єкт судового захисту. Право володіти, користуватися i розпоряджатися своєю власністю, результатами своєi iнтелектуальної, творчої дiяльностi закрiплене в ст. 41 Конституцiї України. Воно означає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю як майнового характеру, так i результатами своєї інтелектуальної, творчої дiяльностi. Встановлюється, що право приватної власності набувається у порядку, визначеному законом. Причому громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності вiдповiдно до закону. Суттєве значення для стабiльностi економiчних вiдносин має закріплене в частинi четвертій ст. 41 Конституцiї положення, що нiхто не може бути протиправно позбавлений права власностi, що право приватної власності є непорушним. Але можливе й примусове відчуження об'єктів права приватної власності. Воно може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспiльної необхідності, і тільки на пiдставi і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфiскацiя майна теж можлива, але вона може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі і порядку, встановлених законом.

Право на пiдприємницку дiяльнiсть, яка не заборонена законом, передбачене ст. 42 Конституції України. Держава забезпечує захист конкуренції у пiдприємницькiй дiяльностi. Вiдповiдно не допускається зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види i межi монополiї визначаються законом. Закон України „Про природні монополії” від 20 квітня 2000р. / Відомості Верховної Ради (ВВР), 2000, N 30, ст.238 Держава повинна захищати права споживачів, здійснювати контроль за якістю i безпечністю продукцiї та усiх видiв послуг i робiт, сприяти дiяльностi громадських органiзацiй споживачiв. Підприємницька дiяльнiсть, включаючи i право на її здійснення, регулюється законами України „Про власність” Закон України „Про власність” від / Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 20, ст.249, „Про підприємництво” Закон України „Про підприємництво” / Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 14, ст.168 та рядом інших законодавчих актів.

Право користуватися об'єктами публiчної (суспiльної) власностi. Згідно з частиною третьою ст. 41 Конституції України громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власностi вiдповiдно до закону. Це стосується насамперед користування природними ресурсами та об'єктами загальнодержавної власності. Водночас у рядi випадкiв громадяни можуть користуватися окремими об'єктами державної та комунальної власностi за плату тимчасово чи на умовах оренди цього майна на певний строк. Умови такого користування визначаються галузевим законодавством.

Право на працю передбачене ст. 43 Конституцiї України. Воно визначається як право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Конституцiєю передбачено, що держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рiвнi можливостi у виборi професiї та роду трудової дiяльностi, реалізує програми професiйно-технiчного навчання, підготовки та перепiдготовки кадрiв вiдповiдно до суспiльних потреб. На жаль, цей конституційний припис має суттєвi розбiжностi з реальнiстю.

Право на страйк уперше передбачено ст. 44 Конституцiї України. Ті, хто працює, має право на страйк для захисту своїх економічних i соціальних iнтересiв. Таким чином, вони не можуть ставити політичних вимог. Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхiдностi забезпечення нацiональної безпеки, охорони здоров'я, прав i свобод iнших людей. При цьому нiхто не може бути примушений до участi або до неучастi у страйку. В частині четвертій ст. 44 Конституцiї встановлюється, що заборона страйку можлива лише на пiдставi закону. Особливостi i порядок здійснення конституційного права на страйк визначено у Законi України „Про порядок розгляду колективних трудових спорiв (конфлiктiв)” вiд З березня 1998 р. „Про порядок розгляду колективних трудових спорiв (конфлiктiв)” / Відомості Верховної Ради (ВВР), 1998, N 34, ст.227

Право на відпочинок передбачено ст. 45 Конституцiї України. Воно забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорiчної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професiй і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Вiдповiдно до Конституцiї України мiнiмальна тривалiсть вiдпочинку та оплачуваної щорiчної відпустки, вихiднi та святковi днi, а також iншi умови права на відпочинок визначені в Кодексi законiв про працю України, в iнших нормативно-правових актах.

Право на соцiальний захист закрiплене в ст. 46 Конституції України і включає в себе право на забезпечення громадян в разi повної, часткової або тимчасової втрати годувальника, безробіття з незалежних вiд них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Право на забезпечення є одним із найважливiших соціально-еокономічних прав громадян. Воно визначається Міжнародним пактом про економiчнi, соцiальнi i культурнi права (ст. 9). Детально це право регламентується в поточному законодавствi Україна. Конституція (частина друга ст. 46) встановлює гарантiї цього права: а) функціонування загальнообов'язкового державного соцiального страхування за рахунок страхових внескiв громадян, пiдприємств, установ i органiзацiй, а також бюджетних та iнших джерел соцiального забезпечення; б) створення мережi державних, комунальних, приватних закладiв для догляду за непрацездатними. Встановлюється, що пенсiї, iншi види соцiальних витрат та допомоги, що є основним джерелом iснування, мають забезпечувати рiвень життя, не нижчий вiд прожиткового мiнiмуму, встановленого законом.

Право на житло встановлене ст. 47 Конституції України. Передбачено, що держава повинна створити умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, при дбати його у власність або взяти в оренду. Тим громадянам, якi потребують соцiального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату вiдповiдно до закону. Встановлено, що нiхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на пiдставi закону за рiшенням суду. Бiльш детально це право врегульоване у Житловому кодексі України.