Управління процесами соціального захисту дітей та підлітків

саму діяльність, побудовану відповідно до таких програм.

У загальному масиві соціальної діяльності вирізняються два стрижневі напрями:

актуальний (по-іншому - кризове втручання, полягає у своєчасному забезпеченні необхідною допомогою людей, котрі відчувають гостру потребу в ній, перебувають у біді);

перспективний (превентивне втручання, полягає в здійсненні програм, орієнтованих на профілактику життєдіяльності більшості людей, цілеспрямований розвиток у них первинних умінь та навичок самодопомоги, непрофесійної взаємодопомоги).

Особливостями соціальних технологій є:

задіяння великої кількості індивідів в соціальних процесах;

субєктивний їх зміст;

побудова на субєкт-обєктних стосунках;

комплексність;

мають превентивний характер.

Зміст проблеми технологізації управлінських процесів в державній соціальній політиці полягає в:

розмежуванні процесу на внутрішні етапи, фази;

координації;

визначенні поетапності дій;

визначенні алгоритму виконання всіх технологічних операцій;

корекції дій залежно від змін у цьому процесі.

Зважуючи на специфіку соціального впливу на обєкт можна визначити три групи соціальних технологій: технології макросистеми (макротехнології); мезотехнології - технології рівня міста, населеного пункту; мікротехнології, що розраховані на невеликі людські спільноти. Діяльнісний аспект розуміння соціальних технологій дозволяє визначити наступні їх види: соціальний контроль, соціальна профілактика, соціальна терапія, соціальна реабілітація, соціальна допомога, соціально-правовий захист, соціальне страхування, соціальне обслуговування, соціальне опікунство, соціальне посередництво, соціальний супровід.

Залежно від сфери докладання зусиль та масштабності соціальних операцій можна визначити такі групи соціальних технологій: глобальні, інноваційні, регіональні, інформаційні, історичні, технології соціальної злагоди, технології розв'язання конфліктів, політичні, адміністративно-управлінські, психологічні та психофізичні технології, технології соціальної роботи.

Технології соціальної роботи - сукупність форм, методів та прийомів, що застосовуються соціальними службами, окремими закладами соціального обслуговування, соціальними працівниками з метою досягнення успіху соціальної роботи та забезпечення ефективності реалізації завдань соціального захисту населення 20,с.87.

Особливостями технології соціальної роботи є:

динамічність, яка проявляється в постійній зміні змісту та форми роботи фахівця з клієнтом;

неперервність, що визначається потребою постійної підтримки контакту з клієнтом;

циклічність, тобто закономірне повторення етапів, стадій процесу в роботі з клієнтом;

дискретність соціальної роботи як технологічного процесу, яка проявляється в нерівномірному ступені впливу на клієнта на різних етапах діяльності.

Технології соціальної роботи слід розглядати саме як технології забезпечення соціального функціонування суспільства.

Управлінські відносини являють собою складну систему взаємообумовлених і переплітаючихся відносин економічного, технічного, організаційного, політичного, ідеологічного, правового, морального, соціального, психологічного характеру. В практиці соціального управління, в соціальній роботі їх розподіл практично неможливий, тому що це пов'язано безпосередньо з людиною, через яку пізнаються і формуються ці відносини. Соціальна робота вирішує не стільки задачі організації спільної діяльності, скільки економічні, політичні, правові, психологічні, технологічні і інші завдання, тобто задачі соціальної життєдіяльності індивіда в цілому.

Соціальна робота впроваджується в певному економічному просторі, який входить в соціальний простір в цілому. Соціальний простір як форма суспільного буття постає у вигляді широкого “поля”, де на різних рівнях і в різних сферах соціальної реальності взаємодіють органи і установи, всебічно забезпечуючи суспільну життєдіяльність, здійснюються соціальні звязки і відносини між суспільними субєктами. Економічні відносини в соціальному просторі цивілізованого суспільства повинні будуватися на основі справедливого розподілу матеріальних і духовних благ, надійних гарантій забезпечення життєдіяльності соціальних субєктів. Якраз це є найважливішою передумовою створення ефективної економічної основи соціальної роботи. Економічна функція соціальної роботи - це діяльність субєктів системи соціального захисту населення, направлене на створення ресурсної бази, комплексу умов, забезпечуючих засоби існування і розвитку особистості, сімї і суспільства в цілому. В її реалізації приймають участь три субєкта: держава, суспільство і сама людина. В залежності від конкретної ситуації кожний із них бере на себе більше чи менше навантаження. Практика свідчить, що на сучасному етапі формування ринкових відносин в суспільстві першочергова роль в реалізації економічної функції соціальної роботи належить державі. Економіка соціальної роботи - це економічна діяльність всієї структури соціального захисту населення по виробництву нематеріальних послуг45.

Діяльність системи управління соціальними процесами підкоряється певним законам. Закони соціального управління - стійкі, постійно повторювані залежності управлінського впливу на обєкти соціальної роботи для забезпечення їх сталого функціонування та розвитку. Закони соціального управління характеризують сутнісні звязки між елементами системи управління соціальною роботою, його субєктом і обєктом у процесі прийняття та реалізації управлінських рішень. Саме закони визначають внутрішню будову субєкта управління, структуру і склад його елементів, порядок їх взаємодії. Закони соціального управління випливають із специфіки обєктів соціальної роботи, їх природи та формування управлінського впливу для досягнення головної мети соціальної політики. Соціальне управління організує, упорядковує систему відносин у соціальному процесі, надає необхідний напрям діяльності соціальних робітників, впливає на їх інтереси, які визначають сутність та зміст законів соціального управління.

Основні закони управління соціальною роботою це:

відповідність інтересів субєкта управління інтересам обєкта соціальної роботи;

досягнення загальних інтересів агентів соціального процесу через реалізацію їх специфічних інтересів;

відповідність між рівнями розвитку обєкта та субєкта соціальної діяльності.

Закони управління соціальною роботою реалізуються через принципи управлінської діяльності. За змістом принципи управління соціальною роботою - це є вихідні, основні, керівні установки, норми діяльності з упорядкування системи соціальної роботи, організація взаємодії обєктів соціальної роботи. Принципи забезпечують інтеграцію окремих видів управлінської діяльності у різних підрозділах системи управління, взаємну їх упорядкованість та загальну направленість на досягнення головної мети.

Можна виділити слідуючі принципи соціального управління: обєктивність; системність; ефективність; конкретність; раціональність; єдиноначальність та колегіальність; комплексність; централізм і самостійність; соціально-груповий підхід; несуперечливість управлінських рішень; галузеве та територіальне управління; гуманізм; демократизм; законність; тісний звязок із конкретними умовами життєдіяльності людей; професійна компетентність; єдність повноважень і відповідальності, прав і обовязків кадрів; підконтрольність; стимулювання; диференційований підхід; цілеспрямованість 12.

Принцип гуманізма, один із головних, передбачає визнання людини вищою цінністю, захист його гідності і громадянських прав, створення умов для всебічного прояву здібностей особистості.

Принцип соціальної справедливості виступає не у вигляді абсолютної урівнюваності, а у вигляді справедливої ціни праці, наближення мінімальної заробітної плати до прожиткового мінімуму.

Відповідно принципу суспільної доцільності контингент захищених в суспільстві повинен бути обмежений тими категоріями населення, які повністю або частково позбавлений можливості працювати і самозабезпечуватись. Порушення цього принципу веде до зниження трудової мотивації і зростання кількості утриманців.

Принцип економічної ефективності відбиває оптимальне співвідношення соціальних витрат і розміру відрахувань на їх фінансування.

Принцип соціально-економічної самостійності передбачає розмежування економічних повноважень субєктів центрального і місцевого рівнів.

Особливість соціальної роботи полягає в тому, що її ефективність залежить від рівня соціально-економічної допомоги тій частині суспільства, яке попало в ситуацію економічного ризику. Сутність ефективності соціальної роботи виражається у здатності держави і суспільства, системи соціального захисту населення і її окремих елеметів позитивно реагувати і відповідати на запити, потреби населення, передусім соціально уразливої його частини. Тому поняття “ефективності” соціальної роботи можна виразити як максимально можливе досягнення мети по задоволенню потреб населення при оптимальних затратах.

Ефективне управління соціальною роботою неможливо організувати без оволодіння кадрами управління соціальною роботою відповідними методами управління - сукупності прийомів, операцій та процедур підготовки та прийняття управлінських рішень, організації контролю за їх виконанням. Виділяють такі методи управління: економічні, соціальні, організаційні, політичні, психологічні, педагогічні, ідеологічні. Роль методів управління в організації соціальної роботи настільки важлива, що вважається, навіть, що метою соціальних реформ в Україні має стати поступовий перехід від суто адміністративно-розподільчих до переважно економічних методів мобілізації та використання ресурсів соціальної сфери; переорієнтації системи соціального захисту до надання допомоги працездатним в їх підготовці до праці, залучення до виробництва та стимулювання останнього; використання адресних соціальних програм для найбільш вразливих верств населення 12.

Критерії ефективності соціальної роботи багатоманітні: кількісні і якісні (рівень і якість життя, розмір пенсії, допомог); норми-цілі, норми-умови, норми-межі (прожитковий мінімум, межі екологічних нормативів). В якості узагальненого критерію ефективності соціальної діяльності виступають соціальні нормативи і стандарти, у порівнянні з якими оцінюються результати досягнення цілі. Критерії завжди треба шукати за межами явища, яким керує орган управління, а система показників якості управління соціальною роботою ґрунтується на носіях, що присутні у явищі, яке досліджується .

Управління соціальними процесами без соціального контролю нонсенс, бо тоді система не має зворотного звязку. Така система нечутлива до протиріч, що виникають і накопичуються у соціальній системі. Відкриття принципу зворотного звязку мало винятково важливі наслідки для розуміння сутності процесів адаптації, управління і самоорганізації. Субєкт і обєкт управління в любій соціальній організації взаємодіють між собою по каналам прямого і зворотного звязку. По прямому каналу звязку передається управлінська інформація від субєкта управління до обєкта управління. По каналу зворотного звязку від обєкта управління до субєкта управління передається інформація про результати діяльності і стан обєкта управління. Субєкт управління, обєкт управління і існуючі між ними різноманітні звязки складають систему соціального управління, зокрема систему управління по наданню соціальної допомоги населенню.

Є два принципових шляхи формування ланки зворотного звязку. Перший з них повязується з контролем з боку громадської думки, а другий - з використанням інтелекту експертів. У якісному відношенні більш ефективний, а у фінальному розрізі більш дешевий - це другий шлях. Тому експертна оцінка є більш слушною та бажаною і в галузі визнання якості управління соціальною роботою 12.

Соціальну роботу або соціальну сферу треба розглядати як невідємну частку цілого - соціального організму країни. Соціальна робота є діяльність людської спільноти з розбудови громадянського суспільства, під яким розуміється суспільство розвинених економічних, соціальних, політичних і моральних взаємовідносин, яке, функціонуючи незалежно від держави, взаємодіє з нею, створює правові відносини, умови зростання матеріального добробуту та духовної культури, сприяє розвиткові соціальної активності громадян, форм їх самоорганізації.

Соціальну роботу треба розглядати і як сукупність процесів, що на рівні окремої особи забезпечує вирішення її нагальних потреб, а на рівні соціального організму країни - формує і гарантує певний ритм функціонування громадського суспільства. Як наслідок цього соціальний організм набуває стану підвищеної сталості, розвиток - стабільності, а людина - соціальної захищеності.

Соціальна робота повинна мати системний характер тому, що, по-перше, обєкт соціальної роботи має життєві потреби та вади, які важко передбачити, по-друге, субєкт соціальної роботи - фахівці - у такій ситуації повинні мати змогу охопити весь спектр задоволення вітальних та соціальних потреб особистості та мати засоби і сучасні технології надання соціальної допомоги громадянам своєї країни. Відтворення системного характеру соціальної роботи з теоретичного боку надає можливості подолати теоретичну розпорошеність управління соціальними процесами, а у практичному - створити систему, яка була б здатна надати з боку громадянського суспільства та держави вичерпну допомогу конкретній людині з будь-якими вадами, у будь-який час і незалежно від місця її проживання та статево - вікових характеристик.

Технології соціальної роботи повинні носити випереджувальний характер. Завдання таких технологій полягає в тому, щоб не стільки сприяти лікуванню “соціальних хвороб”, скільки запобігати їм. Краще і для суспільства в цілому, і для людей. Головне - створення таких умов, щоб люди вирішували свої проблеми самостійно.

Діти у сфері соціальної роботи мають як клієнти особливе місце, що обумовлено, з одного боку, особливостями їхнього вікового розвитку як людини, становленням фізіологічної та психічної конституції, з іншого боку, - рівнем розвитку інтелекту, духовного світу, формуванням особистості. І, нарешті, суттєву роль відіграє процес набуття соціального статусу, отримання освіти і професійних навичок, правової субєктності. Все це в сукупності визначає дітей як клієнтів дуже вразливих від зовнішніх впливів, і, зокрема негативних. Отже, соціальний захист дітей є не тільки важливою і дуже складною справою, але і вимагає додаткових юридичних, матеріальних і психолого-педагогічних механізмів захисту. У суспільстві діти захищені соціальними, юридичними і моральними нормами, проте, через недостатню здатність задовольнити свої потреби і захистити інтереси, вони вимагають соціального піклування і відповідальності родини, а також держави і суспільства в цілому. Діти стають клієнтами соціальної роботи у випадках порушення їхніх прав. Звичайно, захист нормами міжнародного та вітчизняного права створює систему правових гарантій захисту неповнолітніх, обумовлює нормативно-правове поле дій соціальних працівників, але при цьому слід зауважити на недосконалість як самої нормативної бази, так і відповідних заходів щодо соціального захисту дітей.

1.4 Сучасний стан і проблеми соціального захисту дітей та підлітків в Україні

Реформи, які проводяться в Україні, в економічному і політичному житті, позначилися в першу чергу на неповнолітніх, яких в державі більше 11 мільйонів, на їх відносинах до навчання і праці, до суспільства в цілому, на захисті їх прав і законних інтересів, на проведенні профілактичної роботи по попередженню правопорушень серед підлітків.

В 1995 році був прийнятий Закон України “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх”, який регулює на рівні з іншими нормативно-правовими актами питання соціального захисту неповнолітніх, забезпечення їх нормального фізичного, розумового і духовного розвитку. Створена система державних органів покликана вирішувати одне загальне питання - захищати права і законні інтереси неповнолітніх, усунувши паралелізм і неузгодженість окремих ланок системи, які в тій чи іншій мірі причетні до вирішення цих питань.

У будь-якому суспільстві піклування про знедолених дітей є головною нормою моралі. Діти - це ті, на кого спирається доросле покоління в усіх своїх мріях, сподіваннях на краще майбутнє. Проте період активних реформ у нашому суспільстві не сприяє покращенню стану однієї із самих незахищених у суспільстві категорій - дітей. У нашій державі налічується близько 100 тис. дітей-сиріт, але при цьому тільки кожна десята дитина - біологічна сирота, решта 90% - діти, позбавлені батьківського піклування при живих батьках 22,с.62. Зазначена цифра не відображає дійсний стан, оскільки державна статистика враховує лише тих дітей, щодо яких компетентними органами прийняті відповідні рішення. Не врахованими залишаються діти, фактично позбавлені батьківського піклування, але в долю яких суспільство ще не втрутилося. Поширення кількості бездоглядних дітей в Україні - це один із чинників, що свідчить про недосконалість державної системи опіки та піклування. Через незначний проміжок часу країну може заполонити армія морально деградованих, психічно і фізично хворих, неосвічених, жорстоких, які не мають роботи і житла молодих людей, що може призвести до некерованого процесу розвитку суспільства, у всіх його проявах, під негативним впливом цього неадаптованого до життя в цивілізованому суспільстві контингенту людей.

Слід звернути увагу на існування такого феномена як соціальне сирітство - явище, обумовлене ухиленням або відстороненням батьків від виконання батьківських обовязків відносно неповнолітньої дитини. Соціальні сироти - це особлива соціально-демографічна група дітей, які внаслідок соціальних, економічних та морально-психологічних причин лишились сиротами при живих батьках 22. До них належать безпритульні та бездоглядні діти, тобто діти вулиці. Статус цієї категорії дітей в Україні юридично не визначено, але фактично їх можна віднести до дітей, позбавлених батьківського піклування. Основні психофізичні характеристики дітей, що формуються в умовах безпритульності та бездоглядності, базуються на ранньому включенні дитини в жорстокі умови виживання на вулиці при відсутності виховного впливу дорослих і нормального дитячого оточення. Більшість безпритульних дітей втратили сімейні звязки, були покинуті батьками або самі покинули сімю, котра не забезпечувала дитині нормальної життєдіяльності та повноцінного розвитку. Бездоглядні діти, як правило, займаються бродяжництвом, жебракуванням, крадіжками, вживають алкогольні напої, наркотичні та токсичні речовини. Такі діти часто стають жертвами сексуальних злочинів, залучаються дорослими до протиправної діяльності. Їх життя і здоровя постійно перебувають під загрозою. Будь-яка дитина, що опинилася на вулиці, без допомоги сімї, суспільства, без життєвого досвіду, з розшарпаними нервами, без перспективи, буде себе поводити так, як діти-правопорушники.

Витоки і причини сучасного соціального сирітства різноманітні. Це насамперед соціально-економічні та соціально-психологічні причини. До перших відносяться фактори, які протягом значного проміжку часу порушують трудові відносини, деформують устрій життя сімей: економічна криза, безробіття, бідність, голод, міграції; погіршення функціонування державних установ, покликаних займатися вихованням, навчанням дітей; погіршення умов утримання дітей у державних закладах. Соціально-психологічні чинники (вони часто виступають як наслідок соціально-економічних) повязані з кризою сімї як соціального інституту, збільшенням розлучень, погіршенням клімату у родині, грубим ставленням батьків до дітей, послабленням моральної відповідальності батьків за виховання дітей, алкоголізацією і наркоманізацією населення.

Подальша доля дітей, позбавлених батьківського піклування, вирішується органами опіки та піклування, що функціонують при місцевих органах виконавчої влади - опіку над такими дітьми, згідно з Конституцією, бере на себе держава. Такі діти потрапляють до державних закладів опіки: будинків дитини, дитячих будинків, шкіл-інтернатів. Ресурсне забезпечення таких закладів не відповідає потребам дітей, ефективність і результативність його використання низька. Дослідження проблем становлення і формування особистості в інтернатних закладах свідчать про несприятливий психічний розвиток дітей в цих установах. Соціалізація дітей-сиріт ускладнюється особливостями стану їх здоровя та розвитку.

У 2002 році тривало зменшення чисельності дітей в Україні та зниження їх питомої ваги у загальній кількості населення. Загальна кількість дитячого населення зменшується у середньому на 350 тис. осіб за рік. За останнє десятиріччя спостерігається систематичне зниження чисельності новонароджених у середньому на 27 тис. на рік. Тільки за останні два роки цей спад відчутно зменшився.

Загальний стан здоровя дитячого населення України викликає серйозне занепокоєння. У 2000 році захворюваність становила 1200,3 на 1000 дітей, тоді як у 1999 році - 1173,9. Катастрофічно зростає кількість ВІЛ-інфікованих в усіх областях України. Протягом 2000 року зареєстровано 737 ВІЛ-інфікованих (1999 рік - 549) 47,с.11. Значну загрозу здоровю дитячого населення становлять наслідки Чорнобильської катастрофи. В Україні в 2001 році налічувалося 1193,1 тис. дітей, які мають статус потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи, з них половина проживає на території радіоактивного забруднення. Рівень смертності малюків в країні більш ніж утричі перевищує аналогічний показник у Японії, і удвічі - в Австрії, Канаді, Франції та Швеції. Лише кожна восьма-десята дитина визначається здоровою на час вступу до школи і тільки 1 із 20 - закінчуючи її.

Занепокоєння й тривогу викликають негативні тенденції в організації дозвілля, культурного і фізичного виховання та відпочинку дітей. Порівняно з 1990 роком, кількість дитячих таборів та чисельність оздоровлених в них дітей зменшилась утричі.

В Україні залишається значним рівень інвалідності серед дітей, що є найбільш несприятливим явищем у комплексі характеристик здоров'я та соціального благополуччя населення. Згідно з Державною статистичною звітністю, дитяча інвалідність, навіть на фоні зниження показника народжуваності, має стійку тенденцію до зростання. Так, у 1995 році загальна чисельність дітей-інвалідів в Україні становила 135,4 тис., в 1997 - 146,9, в 2001 - 154,3 тисячі дітей-інвалідів. В останні роки рівень загальної інвалідизації дітей зріс на 18,5%. Кожна пята дитина із зареєстрованих дітей-інвалідів перебуває в інтернатному закладі, решта виховується в сімї. У 58 інтернатах системи соціального захисту утримується 8 тис. дітей з глибоким ступенем психофізичного розладу, у 385 інтернатах Міністерства освіти для дітей з незначними вадами розумового або фізичного розвитку перебуває понад 60 тис. дітей 23,с.25. Наявна мережа спеціалізованих установ, а також груп і класів у дитячих дошкільних закладах і школах не повною мірою задовольняють потреби у їх навчанні, вихованні та реабілітації. Вимагають законодавчого і організаційного вирішення проблеми професійного навчання та працевлаштування дітей-інвалідів. Переважна більшість сімей, що мають дітей-інвалідів, відчувають матеріальну скруту, повязану з їх медичним обслуговуванням та оздоровленням.

Недостатньо здійснюються заходи щодо соціального і правового захисту дітей, створення для них необхідних умов виживання й розвитку. Протягом 2000 року 6039 дітей було відібрано у батьків, позбавлених батьківських прав, 1023 дитини - у батьків без позбавлення їх батьківських прав 47,с.16. Позбавлені постійної батьківської уваги діти все частіше потрапляють в сферу інтересів кримінальних осіб, стають бомжами, жебракують вчиняють злочини. Вже лише ці приклади вказують на важливість Національної Програми “Діти України”, необхідність мобілізації усіх ресурсів, всього суспільства на вирішення невідкладних завдань по соціальному захисту неповнолітніх.

За соціологічними дослідженнями лише 3% опитаних дітей зазначили, що права дитини в Україні не порушують, 48% вважають, що права дітей порушують досить часто, 49% мають думку, що права дитини в Україні порушують інколи. Кожний четвертий з опитаних був свідком, як порушували права інших дітей, майже кожна восьма дитина особисто відчула порушення своїх прав. 28% опитаних дітей вказали, що в їхньому житті траплялися випадки, коли вчителі ставилися до них жорстоко або навіть знущалися. На думку половини опитаних дітей, в Україні порушують право дитини на якісну медичну допомогу, значна частина респондентів вважає, що в Україні порушують права дитини на повноцінне харчування (37%), на достатній для розвитку дитини рівень життя (33%), на отримання гідної освіти (33%), на відпочинок (29%). недостатньо захищеними державою від жорстокості, знущання, брутального поводження, викрадення та продажу вважають себе близько половини опитаних дітей, від вживання наркотиків - 43%, від сексуальної експлуатації - 38%, від примусу до підневільної, непосильної, надмірної чи небезпечної праці - 34%. Третина дітей соціально незахищених категорій особисто зазнала порушення своїх прав. Найчастіше це траплялося з дітьми-інвалідами та дітьми з неблагополучних чи багатодітних сімей. Лише один відсоток дітей соціально незахищених категорій вважає, що права дітей в Україні не порушують. Найчастіше порушують права так званих дітей вулиці. У них чимало проблем як з однолітками, так і з незнайомими і знайомими дорослими та представниками правоохоронних органів. 69% дітей вулиці доводилося зазнавати образ і знущань у своєму оточенні, чверть з них переконалася, що марно сподіватися на чиюсь допомогу, і ні до кого не звертатися за захистом. Право цієї категорії дітей на піклування з боку батьків, родичів, громади і держави не забезпечується 13,с.68.

В умовах сьогодення широкомасштабний розвиток неформального сектора економіки дає змогу використовувати дитячу працю, у тому числі працю дітей віком до 15 років, яка заборонена законом. Низький рівень матеріального забезпечення сімей є вирішальним фактором залучення дітей до трудової діяльності, особливо це стосується соціально незахищених категорій сімей: багатодітних, неповних, малозабезпечених. Дані обстеження свідчать, що кожна четверта дитина проживала в сімї, яка за середньомісячним розміром споживчих витрат перебувала на рівні або нижче офіційно встановленої межі малозабезпеченості. Додаткової уваги потребує проблема праці маргінальних груп дітей - тих, що бродяжать, жебракують, втягнуті у кримінальну сферу. Діти цієї категорії залучаються до найгірших форм дитячої праці: використання дітей у проституції, порнографії, примусова праця, кримінальні дії. Залучення дорослими дітей до жебракування, занять проституцією є проявами експлуатації дитячої праці, що можна розглядати як рабську працю та торгівлю дітьми.

Перелік занять дітей, які перебувають на вулиці, свідчить про те, що вони можуть заробляти лише у сфері, яка не контролюється державними інституціями і відноситься до найгірших форм дитячої праці. Саме такі види дитячої зайнятості потребують вжиття на державному рівні заходів щодо їх повної ліквідації, оскільки вони становлять реальну небезпеку для здоровя, розвитку і життя незахищених категорій дітей.

Таким чином, більшість дітей в Україні зазнає порушень своїх прав. Вони почувають себе безправними у світі дорослих. У дітей обмежені можливості висловлювати свою думку, крім того, вони навіть не знають, до кого звернутися у разі порушення своїх прав. Спроби дитини встановити справедливість у будь-яких закладах чи установах без допомоги дорослих приречені на невдачу.

РОЗДІЛ 2. ТЕХНОЛОГІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ПРОЦЕСАМИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ДІТЕЙ ТА ПІДЛІТКІВ

2.1 Сімя як інститут соціалізації та соціального захисту дитини

Сім'я - це основна і найдавніша форма організованого людського і соціального життя. Сім'я, родина - це соціальний феномен, який виконує багато функцій. З-поміж них найбільш значущою є виховання дітей. Тому важливого значення набуває усвідомлення батьками цієї ролі, формування готовності до її втілення на практиці. На сучасному етапі сім'я - одна з основних і найважливіших ланок у процесі державотворення. Розвиток економіки і духовності серед населення, передача етнокультурного і

соціального досвіду, історичних надбань і традицій, виховання молодого покоління значною мірою залежить від стану і перспектив розвитку сім'ї.

Сім'я як фундамент суспільства забезпечує відтворення та продовження людського роду, вона є джерелом духовного росту та матеріального добробуту людини. Саме в сім'ї закладаються основи виховання та формування особистості, через неї успадковуються духовні цінності, життєвий досвід, трудові навички, національні особливості, зрештою все те, що формує менталітет нації.

Перебудова економічних відносин у нашій країні відкинула багато сімей за межу середнього прожиткового рівня, зруйнувала їх стереотип самосприйняття, вселила в них невпевненість та низьку самооцінку.

Одним з найважливіших факторів соціалізації була і залишається батьківська сім'я, вплив якої дитина, коли вона є найбільш сприйнятливою, відчуває раніше за все. Закладені у ранньому дитинстві, при взаємодії з батьками, цінності, норми, уявлення багато в чому визначають її життєвий шлях, формують суспільну позицію. Крім свідомого, цілеспрямованого батьківського виховання на дитину впливає вся внутрішня сімейна атмосфера, причому ефект цього впливу накопичується з віком, відбиваючись на характері особистості. Завдяки родині пристосування людини до нових соціальних умов, або повна соціалізація (особливо в житті дитини), відбувається у відносно стабільному соціальному середовищі зі сталими моральними і визначеними взаємними вимогами.

Про значне зниження рівня життя сімей засвідчує висока частка витрат на харчування. За міжнародними стандартами, сім'ї, в бюджеті яких витрати на харчування перевищують половину сукупних витрат, вважають бідними, тобто пересічну українську сім'ю можна вважати такою. За даними Держкомстату, більшість бідних - це сім'ї з дітьми (46%), а також одинокі матері з дітьми (27%), таким чином саме ті сім'ї, де здійснюється процес відтворення майбутнього покоління населення України, опинилися в найбільш тяжких матеріально-економічних умовах. Економічні труднощі перехідного періоду зумовили погіршення демографічної ситуації в країні, народжуваність знизилась до рівня, який не забезпечує простого відтворення поколінь. Деформація у структурі та функціях сім'ї, внаслідок кризових явищ суспільства, вимагає їх врахування у визначенні характеру соціальної допомоги конкретній сім'ї в залежності від її соціальної ситуації, факторів, що обумовлюють виникнення соціальних проблем. Саме характер проблем, які викликають деформацію сім'ї, розглядаються як критерії визначення її неблагополучності.

Сучасну сім'ю поставлено у досить жорсткі умови виживання. Різке погіршення матеріального становища сім'ї є однією з причин, яка призводить до зростання кількості неблагополучних родин, об'єднуючою рисою яких є психологічна напруженість, що в певні моменти життя сім'ї спричиняє кризові ситуації, драми і трагедії кожного члена родини, як батьків, так і дітей. Рівень спілкування дітей в неблагополучних родинах не відповідає вимогам належного виховання. Безробіття і зубожіння - два взаємопов'язаних фактори і втрата роботи батьками або одним із них у більшості випадків веде до зубожіння родин, це є одним із головних факторів збільшення кризових сімей, а як наслідок і дітей, які втратили батьківську опіку. Обмежені матеріальні можливості не дозволяють у повному обсязі задовольняти необхідні, природні для сьогодення потреби та інтереси дітей.

Не менш важливим чинником формування особистості дитини є склад сім'ї. Сьогодні в країні поширеним явищем є неповна сім'я. Виховні можливості неповної сім'ї досить обмежені передусім морально-психологічним кліматом. Втрачаючи одного з батьків, дитина позбавляється цілого світу морально-емоційних відносин, що, безумовно, негативно позначається на її самопочутті.

Матеріальні й психологічні труднощі, які переживає родина, призвели до виникнення зовсім нових проблем виховного характеру, які раніше вважалися зовсім нетиповими - не впевнені в собі батьки перестають бути авторитетом і взірцем для своїх дітей. Більше того, із втратою авторитету відбувається ще одне викривлення в системі життєвих цінностей підростаючого покоління: зростає влада грошей у шкалі життєвих пріоритетів.

До так званих неблагополучних сімей належать передусім сім'ї, де один з батьків чи обидва зловживають алкоголем, вживають наркотики, схильні до кримінальних дій, асоціальної чи аморальної поведінки, де має стійкий конфлікт між подружжям, батьками і дітьми, зовні благополучні сім'ї, які систематично припускаються серйозних помилок, прорахунків у сімейному вихованні через низьку педагогічну культуру та неосвіченість (сім'ї, де взаємостосунки з дітьми носять формальний характер; де відсутня єдність вимог до дитини, надмірна батьківська любов чи надмірна суворість вихованні, застосування фізичних покарань інше). Причини, що призводять до збільшення цієї групи сімей, характерні для періоду активних реформ у суспільстві, а саме: інфляція, безробіття, економічна нестабільність, бідність. Проте говорити, що втрата деякими сім'ями виховних, соціалізуючих можливостей криється тільки в кризовому соціально-економічному стані сучасної родини, буде неправильно. Тут має місце і недостатній рівень психолого-педагогічної підготовки батьків. Найчастіше причиною психічної занедбаності є не нестатки в сім'ї, велика кількість дітей, погані умови та інші зовнішні чинники, а певна внутрішня установка дорослих, які виховують дітей. На сьогодні близько 90 тис. сімей з різних причин не виконують виховних функцій стосовно власних дітей 16. У багатьох випадках діти в таких родинах потребують захисту від власних батьків.

Діти, які виховуються в неблагополучних родинах, більш схильні брати за взірець спосіб життя і поведінку, яку вони спостерігають вдома. Відхилення від нормальної поведінки виявляється вже в підлітковому віці. Переважно діти з проблемних сімей сприймаються як важковиховувані. Дослідженнями доведено, що 90-97% неповнолітніх правопорушників - вихідці із неблагополучних родин. Внаслідок саме педагогічної занедбаності діти в абсолютній більшості випадків стають важковиховуваними. Відхилення у поведінці підлітків може провокуватися несприятливими умовами виховання в сім'ї. У неблагополучних родинах атмосфера теплоти та доброзичливості, що так необхідна для нормального розвитку дитини, як правило, відсутня. Жорстокість породжує у дітей відчуття вини, невпевненості у собі, сприяє формуванню психологічних комплексів та значною мірою деформує процес соціалізації. Неблагополучним сім'ям притаманне ставлення до дітей, яке можна охарактеризувати як психологічну жорстокість, що включає емоційну холодність, нехтування батьківськими обов'язками. Діти з таких сімей почувають себе нещасливими. У них поступово формуються суперечливі почуття до батьків, навіть вороже ставлення до них. Саме сімейне неблагополуччя, конфліктні взаємостосунки в сім'ї, алкоголізм батьків створюють у сім'ї психотравмуючу для дитини атмосферу, яка часто штовхає дітей на втечу з дому (в притулках для неповнолітніх у 1998 році перебувало 15117 дітей, в тому числі віком від 3 до 7 років - 17,1%, від 7 до 14 років - 67,7%, від 14 до 18 років - 15,3%; серед них хлопчиків - 67,4%, дівчаток - 32,6%,а в 2001 році тільки притулками Запорізької області надано соціальну допомогу 2109 дітям). Обстеження сімей підлітків, які перебували у притулках, показало, що батьки або опікуни більшості з них не займались вихованням дітей, зловживали спиртними напоями, допускали немедичне вживання наркотичних речовин, вели асоціальний спосіб життя. Характеристика сімей, діти яких перебували у притулках, така: функціонально-неспроможні - 6223 (41,1%); малозабезпечені - 7616 (50,3%); багатодітних - 2698 (18%) 39,с.28.

Сучасне сирітство є певним наслідком недостатньої уваги суспільства до соціальних проблем сім'ї з дітьми. Щорічно майже 900 новонароджених стають соціальними сиротами в перші дні життя через відмову від них матерів ще в пологових будинках. Діти в неблагополучних сім'ях позбавлені уваги і турботи з боку батьків, часто голодні і змушені жебракувати. Саме такі сім'ї є головним джерелом поповнення соціальних сиріт в країні.

У конфліктній сім'ї дитина постійно перебуває у несприятливому психологічному мікрокліматі, у стані тривоги. В таких умовах у неї можуть сформуватися дефекти характеру і морального розвитку, підвищена збудливість, страх, тривожність. Це позначається на її успішності, поведінці, ставленні до громадської діяльності, у неї не сформовані доброта, гуманізм, альтруїзм, а навпаки, прогресують агресивність, озлобленість, образливість, замкненість, ненависть до оточуючих, невпевненість. Дитина з такої сім'ї з недовірою ставиться до старших, не вірить у можливість нормальних, дружніх стосунків між людьми, в неї несформований позитивний досвід спілкування з оточуючими. Саме сімейне неблагополуччя, конфліктні взаємостосунки у сім'ї, алкоголізм батьків стають причиною вживання неповнолітніми алкоголю, наркотичних речовин. Кожна неблагополучна сім'я породжує неблагополучне дитинство, збільшує кількість дітей з девіантною поведінкою. Причому, як правило, поведінка дітей з таких сімей має яскраво виражений негативний, асоціальний, аморальний характер. Діти, бажають того батьки чи ні, підсвідомо переймають їхній спосіб мислення, спілкування, взаємини, поведінку тощо. В умовах неблагополучної родини дитина набуває негативного життєвого досвіду, практику асоціальної і морально-етичної поведінки, недоброзичливості до людей.

Сім'я як основоположний інститут у структурі суспільства є особливо чутливою до будь-яких реформаторських змін державного масштабу, оскільки їх результати безпосередньо відбиваються на її рівні життя, стабільності і виховній дієздатності. Сучасна сім'я має зберегти і відновити статус головної ланки у вихованні дитини: забезпечити належні матеріальні та педагогічні умови для фізичного, морального й духовного її розвитку. Разом з тим сім'я в свою чергу сама потребує як матеріальної, так і педагогічної та культурологічної допомоги. І така допомога і підтримка повинні надаватися сім'ям як державою, так і громадськими організаціями.

2.2 Асоціальна природа поведінки підлітків

Девіантна поведінка - система дій і вчинків людей, соціальних груп, що суперечать соціальним нормам або визнаним у суспільстві шаблонам і стандартам поведінки 20,с.62. Суть девіантної поведінки полягає в тому, що людина не дотримується вимог соціальної норми, вибирає відмінний від вимог норми варіант поведінки в тій чи іншій ситуації, що веде до порушення міри взаємодії особистості та суспільства, групи та суспільства, особистості та групи. В основі відхилень у поведінці переважно лежить конфлікт інтересів, цінностей, розбіжність потреб, деформація засобів їх задоволення, помилки виховання, життєві невдачі та прорахунки. Визначальними факторами відхилень від певних норм є: рівень свідомості, моральності, розвиненість у суспільстві системи соціальних регуляторів поведінки людини і сформоване відношення суспільства до людей, що порушують норми моралі та права. Істотним показником девіантної поведінки виступає відхилення в ту чи іншу сторону, з різною інтенсивністю, від поведінки, яка визначається нормальною. Нормальна або гармонічна поведінка характеризується: збалансованістю психічних процесів, адаптивністю, духовністю та самоактуалізацією.

Так як норма поведінки базується на цих основних характеристиках, так і аномалії та девіації засновані на змінах, відхиленнях і порушеннях цих характеристик.

Норма - це явище групової свідомості у вигляді уявлень, що розділяє група, та найбільш частих суджень членів групи про вимоги до поведінки з урахуванням їх соціальних ролей, що створюють оптимальні умови буття, з якими ці норми взаємодіють та, відображаючи, формують його 20,с.64. Виділяють такі норми: правові, моральні, естетичні.

Залежно від способів взаємодії з реальністю та порушенням тих чи інших норм суспільства, девіантна поведінка поділяється на п'ять типів:

деліквентна поведінка;

адиктивна поведінка;

патохарактерологічна поведінка;

проституція;

суциїдальна поведінка.

Серед деліквентної поведінки розрізняють її різновиди: порушення дисципліни, проституція, злочини. Адиктивна поведінка включає в себе: тютюнопаління, алкогольну залежність, токсикоманію, наркотичну залежність.

Девіантна поведінка має складну природу, обумовлену найрізноманітнішими чинниками, що перебувають в складній взаємодії та взаємовпливі. Основними факторами ризику девіантної поведінки дітей та молоді є: соціально-економічні, соціально-педагогічні, соціально-культурні, психологічні, біологічні особливості та впливи.

В умовах нестабільної економічної, політичної та соціальної ситуації, яка складається внаслідок змін у системі ідеалів та цінностей, зароджується і розвивається специфічна дитяча субкультура, яка характеризується негативною позицією у ставленні до оточуючого суспільства, про що свідчить статистика правопорушень, зростанням числа конфліктів у сім'ях, зниженням психічного та фізичного стану здоров'я дитини, психоемоційним перевантаженням, відродженням бездоглядності як соціального явища. Несприятливе побутове оточення, важке матеріальне становище сім'ї і погіршення на цьому ґрунті внутрішніх сімейних відносин, недоліки в організації шкільного виховання, скорочення кількості позашкільних закладів та комерцалізація клубів, секцій, гуртків, призвели до збільшення числа дітей та підлітків, які не вчаться і не працюють, чия поведінка виходить за межі моральних і правових норм. У важких умовах морального формування опинились підлітки із неблагополучних та інших соціально незахищених категорій сімей. Для тих, що залишились в більш чи менш благополучних сім'ях, не порвали зв'язки зі школою, характерно як посилення негативного впливу традиційних, так і поява нових дефектів соціалізації.

В даний час неповнолітні є однією із найбільш кримінально заражених категорій населення. Злочинність підлітків в Україні в останнє 10-річчя зростає приблизно в 6 разів швидше, ніж змінювалась загальна кількість цієї вікової групи. Результати соціологічних досліджень свідчать, що українські підлітки досить “одностайно” ставляться до алкоголю. Так, більше половини (62%) підлітків 12-14 років і понад 72% у віці 15-20 років вживають алкоголь, майже кожен п'ятий підліток почав вживати алкоголь у віці до 10 років. Майже всі (понад 90%) підлітки, пізнали смаку алкоголю до 18 років 40.

Відносно тютюнопаління дані свідчать, що палить кожний третій підліток 12-14 років і кожний другий підліток старше 15 років. Суттєвих розбіжностей при цьому між статями не спостерігається. У віці 12-14 років 4% підлітків вже спробували наркотик. Серед 15-18 річних з наркотиками познайомився вже кожний п'ятий. Підліткова злочинність характеризується підвищеною жорстокістю та цинізмом, зростанням групової злочинності та вчиненням корисливих видів злочинів (крадіжки, пограбування, розбійні напади).

Очевидно, що поведінка підлітків потребує дуже уважного ставлення з боку держави. Передусім контролювати потрібно потік інформації, який несуть підліткам засоби масової інформації. По-друге, потрібен комплексний підхід до вирішення питань пов'язаних з асоціальною поведінкою підлітків. Необхідно врахувати роль сім'ї, школи, громадських організацій, правоохоронних органів та державних спеціалізованих установ у вирішенні цієї проблеми. Третім компонентом стратегії, спрямованої на позитивні зміни поведінки підлітків, має бути активна пропаганда законослухняного та здорового способу життя, яку підлітки мають сприймати цілком свідомо. Важливими напрямами профілактики девіантної поведінки неповнолітніх є також надання їм консультативної допомоги у вирішенні проблем, соціальний захист і реабілітація дітей з девіантних сімей, сприяння зайнятості, створення умов для змістовного проведення дозвілля, підготовка волонтерів з числа підлітків та молоді, які поширюватимуть профілактичну інформацію в середовищі підлітків ( цей метод дає можливість подолати упереджене ставлення молодої аудиторії до соціальної профілактики).

Характер злочинності неповнолітніх і її детермінація така, що для її подолання головними повинні бути не міри кримінальної репресії, а превентивні підходи. Українське суспільство потребує ретельно відпрацьованої, розрахованої на перспективу концепції державної політики попередження злочинності неповнолітніх. Першорядне значення мають нейтралізація, блокування, обмеження дії економічних причин і умов більшості видів неповнолітньої злочинності, ресурсне забезпечення її попередження. Необхідне становлення мережі і активізація роботи інститутів загальносоціального попередження (таких, як державні, муніципальні та приватні освітні заклади, відділи у справах сім'ї та молоді, громадських організацій дитячого та молодіжного спрямування), а також структур, зорієнтованих на первинне соціальне попередження правопорушень підлітків (служби у справах неповнолітніх, соціально-реабілітаційної служби, кризових центрів, що займаються проблемами девіантної поведінки підлітків).

Питаннями попередження бездоглядності дітей, вчинення ними правопорушень займається широке коло державних органів і громадських організацій, що проводять свою роботу на різних рівнях, в різних напрямках за допомогою різних засобів, яка відповідає їх компетенції. У зв'язку з цим необхідне як чітке розмежування функцій кожної державної чи громадської організації, так і координація їх діяльності, з тим щоб не допустити паралелізму і дублювання, змішування функцій і підміну одних органів іншими, спрямувати їх діяльність на вирішення найбільш важливих на цей момент задач. На сьогодні ж ми маємо значне дублювання функцій в роботі з дітьми таких державних інституцій як відділи у справах сім'ї та молоді, центри соціальних служб для молоді, відділи освіти, служби у справах неповнолітніх, кримінальної міліції у справах неповнолітніх, що не сприяє конкретиці та ефективності їхньої діяльності, підвищенню відповідальності за отриманий кінцевий результат. Таке становище вимагає термінового законодавчого врегулювання діяльності державних правозахисних, освітніх та соціальних установ; необхідно, щоб їх робота була чітко визначеною за видами діяльності та критеріями її результативності.

2.3 Державне управління процесами соціального захисту

Захист дітей та підлітків - одна з найважливіших складових соціальної політики держави. Механізми здійснення цього захисту є значною мірою успадкованими від попереднього етапу розвитку державно-суспільних відносин, які не забезпечують ефективного виконання зобов'язань держави перед своїми громадянами. Визначальною проблемою соціальної політики держави є недостатнє фінансове забезпечення запроваджуваних програм соціального захисту та підлітків, що призводить до соціальної незахищеності, неадаптованості дітей. Тому на сьогодні в соціальній сфері головним завданням є визначення механізмів соціальної політики по ресурсному забезпеченню відвернення негативного впливу ринкових відносин на соціальну захищеність неповнолітніх.

Актуальність проблеми визначає необхідність державного управління процесами соціального захисту дітей на основі новітніх, інноваційних технологій, пошуку перспективних механізмів соціального захисту неповнолітніх. В складних умовах розвитку України важливо не лише своєчасно констатувати чи передбачити можливі негативні наслідки для дітей в результаті різних соціальних змін, але й протистояти цим наслідкам через систему соціального захисту.

Специфіка й основне спрямування соціальної політики в галузі дитинства - усунення негативних наслідків процесів, які відбуваються в суспільстві, та створення умов для переорієнтації діючих і появи нових соціальних інститутів, які мають задовольняти потреби, реалізувати інтереси дитини. Цей напрям соціальної політики визначає дві основні групи цілей:

створення соціальних, економічних і правових умов для задоволення найбільш важливих потреб та інтересів дитини у конкретній ситуації (подолання стримуючих факторів щодо організації дитячого харчування, системи освіти й охорони здоров'я, а також - інститутів та установ, які забезпечують фізичний, духовний та культурний розвиток дітей);

компенсація відмежованості деякої категорії дітей, гарантія їх виживання.

Соціальна політика в галузі дитинства повинна охоплювати всі сфери життєдіяльності дитини. Позитивних результатів можна досягти, не просто проявляючи турботу про конкретну дитину (хоча і це необхідно), а беручи до уваги кардинальні рішення, які впливатимуть на ціле покоління, вікові чи соціальні групи.

Якщо наприклад розглядати концептуальні підходи до вирішення проблеми соціального захисту дітей в Україні та Польщі, то їхнім підґрунтям є те, що діти повинні рости і виховуватись в родинах з належним матеріальним і духовним забезпеченням, здоровим морально-психологічним мікрокліматом в сім'ї. Але в Україні, на відміну від Польщі, в даному аспекті вирішення цієї проблеми існують більші труднощі. В першу чергу це обумовлено економічним, політичним розвитком країн, внутрішнім соціальним середовищем соціуму, що на порядок вищий, стабільніший, а значить більш безпечний у Польщі ніж в Україні.

Розглядаючи дану проблематику в розрізі інституційного забезпечення слід відмітити істотні відмінності між країнами, що викликано в першу чергу різними підходами в принципах побудови владних інституцій. Так у Польщі реальним управлінським потенціалом наділені органи самоврядування, в Україні ж органи місцевого самоврядування мають незначний економічний і управлінський потенціал. По-друге, економічне становище Польщі, а відповідно і більшості населення, значно краще ніж в Україні, що слугує основним базисом соціальної захищеності населення. По-третє, Польща стоїть значно ближче до побудови засад громадянського суспільства ніж Україна, що також впливає на специфіку і широту створюваних різновидів інституцій, які опікуються соціальним захистом дітей та підлітків. В Україні переважає управлінська структура державних адміністрацій, яка є головною ланкою виконавчої влади на місцях. Тому в Україні, на відміну від Польщі, існує досить чітка структурна управлінська вертикаль, що при вирішенні складних і різнобічних питань соціального захисту дітей сьогодні необхідна. Але значне дублювання в діях, відсутність чіткої визначеності у функціональних обов'язках структурних підрозділів, що опікуються проблемами дитинства, недостатня розбудованість є причиною низької ефективності їх діяльності.