Кримінологічна політика

28

Вступ

Будь-який державно-владний феномен, пов'язаний із такою специфічною сферою суспільних відносин, як боротьба зі злочинністю, не може обійтися без визначення на вищих рівнях соціального управління стратегічних напрямів запобігання та протидії вчиненню злочинів і надійного забезпечення захисту як окремого громадянина, так і в цілому суспільства від злочинних посягань.

Саме науково-практичний інтерес в дослідженні багатогранної державно-владної діяльності за тривалим досвідом численних соціальних структур надав змогу визначити даний феномен як державну політику в тій чи іншій галузі людського життя.

Оскільки сфера кримінальної політики держави пов'язана з реалізацією кримінальної відповідальності, вона є предметом дискусій досить довгий час.

Метою даної роботи є з'ясування сутності власне кримінальної політики держави, її зв'язку з профілактикою злочинності, з кримнологіяною політикою держави, дослідження питання справедливого покарання за вчинений злочин як одного із засобів боротьби зі злочинністю та розгляд позитивних і негативних сторін амністії як кримінально-правового, кримінологічного та соціального явища.

Кримінальна політика і профілактика злочинів

Термін “політика” (в перекладі з грецької - “politike”) означає мистецтво управління державою.

Політика як державна діяльність у сфері суспільних відносин визначається реальним становищем у суспільстві політичних партій, соціальних груп, що використовують владу відповідно до інтересів всього суспільства залежно від об'єкту політики (соціальної, економічної і т. ін.) та сфери впливу (внутрішньої і зовнішньої) [6; с. 502].

Якщо порівняти статистику зростання населення (збільшується щороку на 1,5 %), а злочинність зростає на 3 % ,зрозуміло, що є необхідним подальше дослідження зазначеного питання. В юриспруденції останнім часом виникає чималий науково-практичний інтерес вчених відносно становлення кримінально-правової та кримінологічної політики держави.

Інтерес (від лат. Interest - значення, важливо) виступає як спосіб відношення соціального суб'єкта до необхідних умов його існуванні й розвитку, що виражається в прагненні створювати і використовувати ці умови, формується і реалізується через практичну діяльність людей в процесі історично-конкретних суспільних відносин, змінюється і доповнюється за формами і змістом залежно від сфери суспільного життя і цілеспрямованості, в тісному взаємозв'язку і взаємозалежності від загальнодержавних, національних, соціальних потреб та умов життя і розвитку відносин.

Інтерес сприяє поступальному становленню і розвиткові суспільства в цілому та його соціальних інститутів, він є опосередкованою ланкою між потребою і мотивом діяльності, передбачає усвідомлення об'єктивної потреби і набуває значення стимулу до неї залежно від того, як він усвідомлюється соціальним суб'єктом.

[6; 237]

Об'єктивно існуюча суперечливість інтересу з діючими (в певній мірі консервативними), традиційними, а іноді й поглядами в тій чи іншій сфері людської діяльності полягає в тому, що він є результатом певного розкриття таких цінностей і водночас спонукальною причиною освоєння соціальних явищ залежно від їх бачення й тлумачення на різних етапах і рівнях розвитку науково-практичних досліджень.

Центральним напрямом кримінально-правової політики держави є обґрунтування соціальної обумовленості чинних кримінально-правових норм та їх проектів.

Перш за все мова йде про оптимізацію системи кримінально-правових норм - її максимальну відповідність реальним потребами суспільства в кримінально-правовому регулюванні.

Кримінальний закон завжди є соціально обумовленим. Він продукується реальними потребами суспільства в кримінально-правовій забороні і у певній мірі адекватно відображає їх у кримінально-правовій нормі.

Серед кримінально-правових норм окремі недостатньо повно відображають потреби суспільства в кримінально-правовому регулюванні. Дефекти норм можуть полягати у відсутності чіткості та визначеності правових приписів.

Звідси їх низька ефективність навіть в умовах бездоганної роботи правозастосовних органів. Це підтверджується певною нестабільністю сучасного кримінального законодавства.

Можна припустити ситуацію, коли причини цієї нестабільності полягають не стільки у вадах самих норм, скільки в недоліках практики їх застосування. Внаслідок взаємодії обох факторів мають місце або низька застосовність окремих норм, або помилки в їх кваліфікації.

Соціологічні дослідження показують, що серед усіх причин та умов здійснення правозастосовними органами помилок четверте місце за ступенем суб'єктивної значимості займає неясність і суперечливість законодавства.

Очевидною є необхідність протягом певного часу накопичувати досвід застосування у судовій практиці відповідних норм для того, щоб у майбутньому, у процесі подальшого реформування кримінального законодавства врахувати допущені при його проектуванні помилки.

Законодавство вже починає цей шлях. Так, внесеними змінами у Кримінальний кодекс України передбачена декриміналізація окремих діянь, а також деякі інші нововведення, що свідчать про лібералізацію сучасної кримінально-правової політики України.

Як відзначає О.М. Джужа, науковий аспект у даному разі є актуальним насамперед тому, що наука як форма людських знань, як складова частина духовної культури суспільства, як система понять про явища і закони дійсності, як особлива сфера цілеспрямованої людської діяльності має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об'єктивних законів розвитку суспільства і мислення для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства. На основі наукового базису складається механізм наукової політики, що свого часу активно й цілеспрямовано впливає на розвиток самої науки. Дослідження різних спеціалізованих галузей науки на основі комплексного підходу, що включає синтетичне пізнання її численних аспектів знайшло вияв у розвитку наукознавства на сучасному етапі розбудови України, що дедалі відіграє зростаючу роль у розвитку продуктивних сил, удосконаленні суспільних відносин, створенні принципово нових підходів в дослідженні й поясненні нових соціальних феноменів (у тому числі таких, як кримінологічна та кримінально-виконавча політика).

Практичний аспект інтересу не може бути відокремленим від наукового, оскільки практика - це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини (суспільства), що має своїм змістом освоєння природних і соціальних об'єктів та становить всезагальну основу, являє собою рушійну силу людського суспільства і пізнання, що соціалізує природу, постійно розширює сферу суспільного буття, яке є найвищим рівнем в ієрархії якісних форм матеріального світу, а суспільний рух, відповідно, є найвищою формою руху матерії, що зумовлюється універсальним характером практики, її здатністю до революційного творчого освоєння і перетворення будь-яких галузей і сторін навколишнього буття, включаючи її предметні результати.[4; 20]

Науково-практичний інтерес щодо формування кримінологічної та кримінально-виконавчої політики в України зростає останнім часом, а його реалізація в концептуальних розробках має надати суттєвого поштовху в становленні та оптимізації згаданих напрямів діяльності державних та суспільних інститутів, у тому числі кримінальної юстиції, що працюють у сфері боротьби зі злочинністю.

Розглядаючи питання становлення названих напрямів політики в межах кримінальної політики, що заснована на досвіді зарубіжних та вітчизняних вчених та практиків, доцільно розглянути теоретичні і практичні аспекти даного феномену.

Завданнями кримінальної політики є : оптимізація діяльності держави в боротьбі зі злочинністю, створення атмосфери спокою, стабільності, безпеки на території держави та її окремих суб'єктів, кожного громадянина та суспільства в цілому. До концептуальних положень можна віднести сукупність основних ідей, що характеризують розвиток кримінальної політики, її предмета і закономірностей, місця в політичній системі, принципів, структури і специфіки діяльності по розробці та реалізації стратегії боротьби зі злочинністю, а також спрямованих на удосконалення форм, методів і засобів, що застосовуються для впливу на злочинність, систему суб'єктів цієї боротьби, критеріїв її ефективності. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що реалізація кримінальної політики, тобто втілення в життя розроблених і закріплених в законах і підзаконних нормативно-правових актах цілей і завдань, здійснюється через діяльність судових, правоохоронних та інших органів державної влади, до компетенції яких входить боротьба зі злочинністю.

Ці та інші обставини, що обумовлюють певну єдність і комплексність у вирішенні даних стратегічних завдань, надають теоретичне і практичне підґрунтя для визначення її загальнооб'єднуючим державно-владним феноменом, який акумулює в собі певну структуру специфічних складових - як стратегічних, так і тактичних напрямів державної діяльності у сфері боротьби зі злочинністю, які цілком обґрунтовано можуть мати назву кримінально-правова, кримінально-виконавча, кримінологічна політика та її оперативно-розшукові та криміналістичні аспекти забезпечення.

Зазначені компоненти (елементи) кримінальної політики складають її структуру, а не певні рівні й етапи розробки та реалізації даної політики, як про це зазначають окремі вчені [4; 23-25].

До рівнів та етапів кримінальної політики відносять:

1) розробки її теоретичних основ;

2) формування державної концепції кримінальної політики, що спирається на її теорію;

3) розробки і розвиток правової бази;

4) управління реалізацією в масштабі країни, регіону, місцевості;

5) безпосередню правозастосовну діяльність у сфері реалізації завдань кримінальної політики.

Науково-практичний інтерес походження компонентів кримінальної політики можна спостерігати в деяких історичних періодах.

Перший етап - зародження і формування основ кримінальної політики (друга половина ХІХ ст. - 1917 р.), коли у витоків даної науки стояли видатні юристи Є. Феррі, Ф. Лист, А. Принс, Н.А. Неклюдов (1965 р.), М.В. Духовський (1872 р), І.Я. Фойницький (1889 р.), М.Н. Гернет, В. Єсіпов, А.А. Піонтковський, М.М. Полянський, С.К. Гогель та М.П. Чубинський.

С.К. Гогель визначав кримінальну політику як вчення про існуючі заходи боротьби зі злочинністю - репресивні і превентивні, з використанням ролі громадськості в цій справі.

Поняття кримінальної політики, надане М.П. Чубинським, було більш масштабним. Він визначав: “Кримінальна політика є гілкою науки кримінального права, що має виробити вказівки для найкращої постановки в даній країні справи кримінального правосуддя як шляхом соціальних реформ, так і шляхом створення кращого кримінального законодавства .

Зміст кримінальної політики, на його думку, охоплював політику превенції репресії і розвитку кримінального законодавства. М.П. Чубинський виділив три складові елементи кримінальної політики:

· кримінальну догматику (за Ф. Лістом - “кримінальне право в тісному розумінні”);

· кримінальну політику (пов'язану із організацією “справи боротьби зі злочинністю”);

· кримінальну етіологію (як частину кримінального права, яка іменувалася кримінологією).

Курс кримінальної політики як навчальна дисципліна вперше був прочитаний М. Чубинським в Київському університеті Св. Володимира під назвою “Нові вчення в галузі кримінального права і процесу”. Аналогічні курси були прочитані в Харківському (1896-1912 pp.), в Санкт-Петербурзькому (1897 р.) університетах. Також в цей час проводилися міжнародні пенітенціарні конгреси (1872 р.)

Другий етап формування радянської кримінальної політики (20-ті рр. - кінець 80-их рр. ХХ ст.) відзначений роботами вчених Н.В. Криленка, А.А. Піонтковського, Н.А. Скрипника, А. Трайніна, А.Я. Естріна та ін. Відродження наукового інтересу до цієї проблеми відзначилося у 70-80 рр. ХХ ст. завдяки таким вченим, як Н.А. Бєляєв, В.А. Владіміров, А.А. Герцензон, В.М. Кудрявцев, Ю.І. Ляпунов, П.Н. Панченко, С.В. Бородін, П.Ф. Гританін, Л.Д. Гаухман, Н.І. Загородніков, А.Є. Жалінський, Є.Ф, Побєгайло, Л.І. Спірідонов, М.А. Стручков та ін.

Третій етап формування кримінальної політики визначається як пострадянський (з початку 90-х рр. ХХ ст.)

Поняття кримінальної політики як складової частини внутрішньої політики на різних етапах розвитку України мало свої особливості та певні зміни й пріоритети в залежності від історичних періодів становлення правової держави.

Як зазначав А.Я. Естрін, розглядаючи в двадцяті роки ХХ ст. кримінальну політику у вузькому розумінні, основні питання кримінальної політики - питання про цілі кримінальної репресії, про критерії та методи визначення роду і мети репресії кожному конкретному засудженому (ув'язненому) в цей час не отримують будь-якого чіткого вирішення в офіційних документах, що виходять від влади.

В наступні роки зміни у визначенні кримінальної політики зводились до уточнення часткових аспектів і мало торкалися самої її сутності.

Трансформація цього поняття простежується, починаючи з 50-х років ХХ ст. Н.А. Бєляєв:“політика держави, спрямована на боротьбу із суспільно-небезпечними діяннями, називається кримінальною політикою”.

Наприкінці 70-х - початку 80-х років ХХ ст. уточнення щодо напрямів і масштабів кримінальної політики знаходять відображення в роботах В.А. Владімірова та Ю.І. Ляпунова, які зазначають, що “в аспекті свого об'єктивного прояву в соціальній і правовій дійсності кримінальна політика повинна розглядатися і як реальне втілення директивно-керівних ідей, установок і вимог, у змісті і функціях кримінального, кримінально-процесуального і виправно-трудового законодавства, в системі, силах і засобах органів кримінальної юстиції, а також в стратегії, тактиці, методах і професіонально-технічних способах і прийомах боротьби зі злочинністю”.

На думку М.І. Загороднікова і М.О. Стручкова, “кримінальна політика являє собою такий напрям політики, в рамках якого формуються вихідні вимоги боротьби зі злочинністю на ґрунті розроблення і здійснення широкого кола запобіжних заходів, створення і застосування правових норм матеріального, процесуального і виправно-трудового права, що встановлюють криміналізацію і декриміналізацію діянь, а також визначення кола допустимих в боротьбі зі злочинністю заходів державного примусу”.

Узагальнюючи зазначені питання щодо поняття кримінальної політики, П.М. Панченко відзначає, що “не дивлячись на різновиди в обсязі змісту, сутнісна основа кримінальної політики і політики боротьби зі злочинністю одна і та ж, вона формує головну лінію, стратегічні і тактичні напрями боротьби зі злочинністю”.

На думку А.В. Коробєєва, А.В. Усса і Ю.В. Голіка, “кримінальна політика є генеральна лінія, що визначає основний напрям, цілі і засоби впливу на злочинність шляхом формування кримінального, кримінально-процесуального, виправно-трудового (кримінально-виконавчого) законодавства, практики його застосування, а також шляхом розроблення і реалізації заходів, спрямованих на запобігання злочинам”. В структурі кримінальної політики вони виділяють в якості складових частин кримінально-правову, кримінально-процесуальну, кримінально-виконавчу і кримінологічну політику .

Науково-політичний інтерес до вказаних питань спонукав до їх розгляду і вітчизняних вчених. Зокрема, О.М. Джужа визначає поняття та сутность кримінально-виконавчої політики України приводиться як один з напрямів соціальної політики України - правоохоронна політика, спрямовану на профілактику, відвернення та припинення злочинів, реалізацію відповідальності осіб, які вчинили злочини, виконання покарання засудженими. При цьому визначаються основи кримінальної політики, яка є заснованим на об'єктивних законах розвитку суспільства напрямом діяльності з охорони інтересів народу від злочинних посягань, виконання заходів державного примусу . Цю точку зору також підтримують інші вчені (В.М. Трубніков, В.М, Харченко, О.В. Лисодід), поділяючи кримінальну політику на кримінально-правову, кримінально-процесуальну та кримінально-виконавчу [4;32].

Згідно із зазначеним поділом кримінальна політика розгалужується на:

· кримінально-правову (як напрям діяльності зі створення кримінального законодавства, здійснення криміналізації та декриміналізації і диференціації кримінальної відповідальності);

· кримінально-процесуальну (як напрям діяльності зі створення і застосування форм реалізації кримінального закону на всіх етапах його дії);

· кримінально-виконавчу (як напрям виконання кримінальних покарань).

Актуальним є визначення в межах кримінальної політики держави її структурних елементів як специфічних феноменів, зокрема виділити її складові компоненти в кожній структурній частині глобальної кримінальної політики держави, аспекти яких пов'язані з:

а) кримінально-правовими функціями - криміналізацією чи декриміналізацією діянь (без визначення якої не може йтися про виконання кримінальних покарань);

б) кримінально-процесуальними функціями, пов'язаними з кримінальним судочинством, яке конкретно регламентує порядок застосування компетентними органами держави такого виду державного запобіжного примусу, як попереднє ув'язнення, розслідуванням, винесенням вироку і т. ін.;

в) кримінально-виконавчими функціями, які визначають порядок регулювання умов тримання, визначення правового статусу ув'язнених і засуджених, забезпечення режиму та охорони і т. ін., а також - виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі;

г) кримінологічними функціями, що на ґрунті вивчення феномену злочинності, її причин та умов визначає основні напрями і засоби запобіжного впливу, у тому числі: взяття під варту, запобігання злочинам у місцях попереднього ув'язнення та кримінально-виконавчих установах відкритого і закритого типу.

С.С. Босхолов визначив зміст основних компонентів кримінальної політики: “по-перше, за цим поняттям було можливо спостерігати державну політику, стратегію і тактику боротьби зі злочинністю; по-друге, - головним важелем в цій боротьбі повинно бути право, яке по суті і є сама втілена політика, що регулює цінності правової держави: безпеку особи, суспільства і держави, права і свободи людини і громадянина, законність, гуманізм і справедливість, по-третє, - в даному понятті повинен бути врахований комплексний, багатоаспектний характер кримінальної політики і, зокрема, відображені її концептуальний, законодавчий та правозастосовчий рівні”.

Враховуючи вищезазначене, можна розглядати кримінально-виконавчу політику як специфічний аспект реалізації державно-владної компетенції у сфері запобігання та протидії злочинам і забезпечення кримінального судочинства в державі своїм специфічним способом.

Даний напрям державної політики повинен мати більш чітко виражену державну доктрину щодо протидії злочинам у даній сфері суспільних (у тому числі правових) відносин; законодавчу і підзаконну нормативну базу, яка також потребує подальшого удосконалення; концептуально визначений особливий вид соціальної діяльності, спрямованої на активну протидію злочинам та іншим правопорушенням, безпосередньо в кримінально-виконавчих установах; наукову теорію і відповідний дослідницький інструментарій щодо вивчення і подолання проблем, які існують у сфері виконання покарань.(О.М. Джужа)

Зміст даного напряму кримінальної політики, на думку О.Джужі,має включати:

1) розробку і реалізацію цілей і завдань держави у сфері застосування та безпосереднього виконання кримінального покарання;

2) визначення засобів, форм і методів діяльності державних органів і підрозділів судової та правоохоронної системи відповідно до Конституції України, чинного законодавства та підзаконних актів;

3) забезпечення організаційно-управлінської функції, виконання стратегічних і тактичних завдань даного напряму.

Також слід визначити значну кількість суб'єктів, які безпосередньо реалізують зазначений напрям кримінальної політики, їх належність до різних гілок влади (судової, виконавчої) та різних відомств, що причетні до цього.

Виходячи з цього виділяють рівні даного поняття:

1) концептуальний, що передбачає розробку теоретичних основ і наукові дослідження, які б дали змогу сформулювати і обґрунтувати ідеї соціальної та правової сутності необхідності адекватності із законом та загальнолюдськими цінностями і принципами моралі;

2) законодавчий - стосовно забезпечення розробки нових і удосконалення чинних правових основ діяльності кримінально-виконавчої системи відповідно до державної кримінальної політики;

3) нормативний рівень, що передбачає формування та удосконалення на основі Конституції та чинних законів відомчої та міжвідомчої нормативної бази, що регламентує діяльність державних органів у даній сфері;

4) управлінський - щодо організації та здійснення керівництва реалізацією правозастосовчого та запобіжного процесу, керівництва практикою в системі виконання покарань, її підрозділів та забезпечення належного і ефективного застосування сил, засобів, форм і методів впливу;

5) правозастосовчий рівень, що представляє собою безпосередньо правозастосовчу діяльність посадових осіб системи кримінальних покарань у сфері виконання запобіжних заходів та забезпечення режиму тримання.

Певний науково-практичний інтерес представляє визначення на державному рівні змісту та сутності кримінологічної політики держави як однієї зі складових частин кримінальної політики.

В цілому можна погодитися із визначеннями кримінологічної політики таких авторів, як В.М. Бурлаков, Г.Н. Горшенков та інших, які вважають її за мистецтво управління складною системою заходів запобіжного впливу на злочинність, заснованого на глибокому вивченні злочинності та її причин, соціальних можливостей щодо зниження ступеню активності їх прояву, розробці науково-обґрунтованої стратегії і тактики запобіжної діяльності, що визначає основні, не каральні напрями в боротьбі зі злочинністю і розглядається як основоположна частина кримінальної політики, виконує провідну роль в загальнодержавному процесі протидії правопорушенням [4; 34].

Науково-практичний інтерес сучасної кримінологічної політики полягає в тому, що для неї є характерною, перш за все, експертна обробка проектів законів та інших рішень вищих органів державної влади, в тому числі й у сфері кримінального, кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого законодавства, реальної оцінки можливостей правоохоронних органів в запобіганні злочинам, у вирішенні гострих соціально-економічних протиріч, розробці комплексних програм щодо запобігання злочинності і т. ін. Інтерес щодо розкриття принципів, основних етапів розвитку кримінологічної політики повинен спонукати до подальшої розробки сучасної концепції кримінологічної політики України, законодавчого визначення суб'єктів її формування і реалізації перспективних напрямів та пріоритетних досліджень, включаючи теоретичні й прикладні аспекти.

Науковий інтерес щодо визначення на теоретичному і практичному рівнях кримінологічних та криміногенних ситуацій як передумов для розробки і реалізації кримінологічної політики повинен стимулювати державно-правову та управлінську діяльність у сфері запобігання та протидії злочинам. Оціночно-експертний напрям кримінологічної політики повинен бути пріоритетним у законодавчій та нормативній (підзаконній) сферах державної діяльності.

О.М. Джужа наголошує, що слід “реанімувати” певні спроби впровадження в практику законотворчої діяльності кримінологічної експертизи. Значний інтерес викликає подальше правове та організаційне забезпечення кримінологічної політики з урахуванням конкретних джерел та ресурсів, необхідних для цього, а також - інформаційного забезпечення щодо формування та реалізації кримінологічної політики.

Як зазначає Зелінський, саме поняття кримінальної політики містить в собі логічне протиріччя. Вся політика як мистецтво управління державою пов'язане з масовими явищами - величезною кількістю людей , що втягнуті до кримінальної юстиції. Проте, засоби реагування на первинне зло - призначення покарання та його відбування - завдають засудженим страждань. Вони не завжди носять індивідуальний характер; засудженого далеко не завжди цікавить висока політика. У нього своя власна свобода та життя. Несправедливо карати індивіда більш суворо чи більш м'яко залежно від коливань державної кримінальної політики. Неминуче виникає протиріччя між правами людини та цією політикою. В даному випадку необхідно вести мову про кримінологічну політику. Кримінологічна політика - науково обґрунтована стратегія і тактика попередження злочинності через реалізацію системи засобів спеціально-кримінологічного характеру, а також шляхом попередження та присікання злочинів. Попередження орієнтується не на репресію, а на скорочення сфери застосування покарань. Політика профілактики злочинів реалізується враховуючи соціальну обстановку, що постійно змінюється, на основі кримінологічного прогнозу.[7; 15]

Вирішальним фактором у визначенні основних напрямів боротьби зі злочинністю в цілому й організованою злочинністю зокрема є усвідомлення соціальної ролі кримінальних процесів і їх адекватна політична і правова оцінка. Кримінологічна політика у сфері боротьби зі злочинністю передбачає здійснення широкого комплексу заходів законодавчого та організаційно-технічного характеру.

Аналізуючи все вищевикладене, можна виділити серед думок вчених тенденцію щодо вдосконалення передусім саме профілактики злочинності шляхом законодавчого регулювання. А також шляхом реформування самої системи кримінальної політики, передусім будуючи її на науковому базисі, та відмові від застарілої системи виправно-трудових закладів та методів виконання покарань. Особисто я вважаю, що саме в профілактиці злочинності криється успіх подібної реформи. Оскільки необхідно зважати на певний стереотип в свідомості населення України на сьогодні, що полягає в сприйнятті самого закону як певного обмеження, що суперечитиме їх інтересам. Ідучи через дорогу людина не використовує пішохідний перехід найчастіше через те, що вважає, що вчинити саме так, як вона діє, є для неї найбільш вигідним варіантом. Тому, на мою думку, основним в кримінальній політиці та профілактиці злочинності має стати не страх перед покаранням, а тверда впевненість і усвідомлення того, що встановлені правила саме для найкращого захисту інтересів людини, що закон є її другом і захисником, а не репресивним засобом.

Відмінність кримінологічної політики від кримінальної політики держави полягає в тому, що зміст останньої визначається в основному процесами криміналізації і декриміналізації. За формою і спрямованістю кримінальна політика є концепцією боротьби зі злочинністю суто кримінально-правовими засобами. Зміст кримінологічної політики значно ширший і охоплює більший комплекс заходів політичного, правового, економічного, культурологічного характеру. Але вони є взаємопов'язаними. Саме тому кримінологічна політика повинна реалізовуватись поряд з кримінальною.

Справедливе покарання за вчинений злочин як один із засобів боротьби зі злочинністю.

Згідно зі ст. 50 Кримінального кодексу України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи. Визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав свобод засудженого.

Покарання є історично мінливим кримінально - правовим інститутом, що відповідає певному суспільному ладу, основоположним політичним, правовим, поглядам та інтересам основних соціальних груп суспільства. А також його етичному рівню.

В сучасному кримінальному праві України воно являє собою особливу форму державного примусу, що полягає в тому, що засуджений зазнає певних втрат - передбачених чинним кримінальним та кримінально-виконавчим законодавством обмежень прав і свобод засудженого та має на меті його виправлення , а не тільки кару, а також запобігання вчиненню ним та іншими особами нових злочинів.

Покарання є одним з найважливіших кримінально-правових інститутів , завдяки якому значною мірою досягається ефективність норм кримінального права.

Комплекс обмежень виступає як засіб досягнення, насамперед, виправної та превентивної мети покарання. Він застосовується поряд з іншими поряд з комплексом виховних, культурно-освітніх та інших заходів, покликаних позитивно вплинути на особистість засудженого, сприяти його адаптованості, в суспільстві під час і після відбування покарання.

Покарання є досить суворим заходом. Тому суди мають вирішувати питання про його застосування до осіб, що вчинили злочин, особливо ретельно, зокрема, не допускаючи застосування цього крайнього заходу державного примусу у випадках, коли ефективними будуть заходи виховного характеру.

Кримінально-правова політика України спрямована на застосування суворих покарань до осіб, які вчинили тяжкі та особливо тяжкі злочини, і пом'якшення відповідальності за діяння, що не становлять великої суспільної небезпеки.

Від інших форм державного примусу покарання відрізняється тим, що виступає як реалізація кримінально-правових відносин між особою , яка вчинила злочин, та державою, в особі органів правосуддя в широкому розумінні цього слова і призначається від імені держави.

Покарання призначається тільки за вироком суду і лише відповідно до закону.

Воно має особистий характер, спеціальну мету і тягне судимість.

Метою покарання визнаються кара та виправлення.

Кара - орієнтація суду на законодавцем на застосування такого комплексу обмежень до засудженого його прав та свобод, який буде відчутним і водночас достатнім для досягнення основних цілей покарання - виправлення засудженої особи, а також загальної і спеціальної превенції (утримання від вчинення злочинів в подальшому іншими особами взагалі і даною особою зокрема). З цієї точки зору кара виступає тільки як проміжна мета покарання.[2; 107]

Виправлення як результат покарання передбачає такі зміни особистості засудженого, коли він позбавляється негативних рис та установок, які можуть зумовити його готовність до суспільно - небезпечної та протиправної поведінки. Процес виправлення являє собою поступове надбання засудженим позитивних змін, які, відповідно до ст. 6 Кримінально-виконавчого кодексу України, відбуваються в його особистості та створюють для у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки.

Покарання, що застосовується судом, завжди є індивідуальним, оскільки визначається з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпечності діяння та особи, що його вчинила, а також інших обставин, що впливають на вирішення питання про відповідальність винного.

Покарання повинно бути гуманним.

Про це свідчить закріплене в законі положення, що покарання не має на меті завдати фізичних страждань засудженій особі, або принижувати її гідність. В ст. 28 Конституції України закріплено : „Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.”

Покарання являє собою справедливий акт правосуддя. Відповідно до НПК до ККУ за ред. Яценко, він полягає в тому, що караючи осіб, винних у вчиненні злочинів, судові органи захищають охоронювані законом особисті інтереси громадян , їх організацій чи об'єднань, держави і суспільства в цілому. У ньому втілюються принципи законності, гуманізму, рівності всіх перед законом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. В юридичній науці принцип справедливості розглядається в якості властивості усієї системи національного права. Особливе значення набуває даний принцип для кримінального права і кримінального правосуддя.

Не дивлячись на виняткову важливість даного принципу для кримінального права розробка його в юридичній науці є недостатньою. Основні точки зору, що існують з даної проблематики можна звести до наступного:

1. Справедливість - це принцип кримінального права;

2. Справедливість - це принцип кримінальної відповідальності;

3. Справедливість - це принцип призначення покарань.

Келіна С.Г. та Кудрявцев В.Н. виділяють 3 рівні прояву принципу справедливості у кримінальному праві. Перший торкається справедливості призначення покарання, другий передбачає для законодавця вимогу визначити справедливу санкцію за злочинне діяння і третій торкається формування кола злочинних діянь. Але водночас вони зазначають, що “навряд чи слід враховувати всі ці аспекти при формуванні справедливості в якості кримінально-правового принципу.” Таким чином, автори керувалися тим, що оскільки кримінальне право регулює відносини між громадянами і державою і не відноситься безпосередньо до законодавця, то в законодавчому визначення цього принципу повинен бути відображений тільки прояв справедливості при визначенні судом міри покарання. На основі цього у працях даний принцип сформульовано таким чином: “покарання чи інший захід кримінально-правового впливу, що застосовується до особи, яка скоїла злочин, повинна відповідати тяжкості злочину, ступеню вини особи, що його вчинила і даними про її особистість” Такого ж висновку дійшли і більшість авторів підручників Загальної частини кримінального права, які виділяють справедливість як самостійний принцип кримінального права.

Попов А.Н. у своїй статті “Принцип справедливості в уголовном законодательстве” піддає критиці такий підхід у розумінні кримінально- правового принципу справедливості. Він вважає, що “норми, що закріплюють принципи права, у повній мірі можуть слугувати для законодавця певним орієнтиром в його діяльності”. Справедливість є принципом всього кримінального права. Звідси випливає необхідність її впливу на цю галузь права.

В. Табачковський тримається дещо іншої позиції. Він зазначає, що сенс правосуддя, як підкреслює сучасний французький філософ Поль Рікер, є надбанням розуму, наполовину пов'язаного з буденною практикою міжлюдських стосунків, й наполовину - з міфічним підґрунтям, з якого проростає ідея правосуддя. (У давній Греції це можна побачити в трагедіях Есхіла й Софокла та у захисних промовах великих афінських ораторів.) Сенс правосуддя пов'язаний з тією обставиною, що ми чутливі передусім до антиподу справедливості - себто несправедливості. "Яка несправедливість!" - Саме у формі даної скарги ми відкриваємо для себе смислове поле справедливого та несправедливого. Чи не тому на рівні інституційованого правосуддя, перед судом ми продовжуємо поводити себе як "позивачі", що "звертаються зі скаргами".І серед правників, і серед філософів-етиків, й, нарешті , серед численних моралістів на буденному рівні, саме несправедливість є тим, що дає перший поштовх думці. [9; 5]

Але у позаправовім витлумаченні ідеї справедливості ховається небезпека. Досить згадати, як часто ми вважаємо справедливим те, що прийнятне для нас, а несправедливим - те, що не прийнятне. (Песимістично ж налаштована людина взагалі схильна кваліфікувати учинки інших щодо себе як несправедливі. Та й загалом людська самооцінка дуже часто значно вища від оцінки з боку оточуючих.) Польський письменник Юліан Тувім якось сформулював таке іронійне буденне визначення егоїста: той, хто дбає більше про себе, аніж про мене. - Проте досить поглянути на подібну ситуацію не з точки зору побутових взаємин між приватними особами, а з точки зору майнових угод між ними, або ж з точки зору стосунків, скажімо, державного службовця, зобов'язаного піклуватися про малоімущих, та цих останніх, і розглядувана ситуація переходить у вимір далебі не тільки етичний,

Наведений приклад наштовхує на думку, що наші уявлення про справедливість поперемінно опиняються то на боці моральних чеснот, то на боці правових взаємин, де ідея справедливості набуває зовсім іншого звучання. [9; 6]

Чи не найважливіша особливість ідеї справедливості - те, що "добре" у ній постійно переходить у "законне" і навпаки. Але між "добрим" та "законним" є також суперечність. Поняття "добре" пов'язане з популярним розумінням щастя "як доброго життя". Але орієнтація на добре життя спокушує, бентежить нас і, зрештою, заводить у безвихідь. Адже ця орієнтація, дотепно зауважив П.Рікер, надає певного сенсу (напрямку) людським діям - проте водночас вона спричинює відсутність консенсусу стосовно того, що є істинне благо.

Саме тому ще в елліністичних трактатах про чесноти справедливість розглядали в окремому розділі через ту її відмітну особливість, яка пов'язана з ідеями зобов'язання та обов'язку та корелятивною до них ідеєю права. Особливістю, про яку йдеться, є формалізм, що його можна назвати незавершеним у порівнянні із завершеним формалізмом, який зустрічається лише в сучасних процедурних концепціях. "Незавершений формалізм" означає наступне: як і всі інші чесноти, згідно з "Нікомаховою етикою" Аристотеля, справедливість відзначається нестійкою рівновагой, яку вона встановлює між надмірністю та недостатністю, між "надто" та "не досить", що дозволяє розглядати її як певну "середину", тобто щось проміжне між двома крайностями.

"Балансувати" між подібними крайностями, залишаючись у суто етичній сфері, неможливо. Потрібно переходити у сферу правову.

В. Махінчук в дисертації, присвяченій питанню справедливості покарання, відзначив, що під поняттям справедливого покарання насправді розуміють покарання адекватне. Адекватність - відповідність кримінального покарання певним вимогам.

Поняття „справедливість” стосується більше морально-етичних категорій і пов'язане насамперед із суб'єктивним сприйняттям.

В.М. Кудрявцев, С.Г. Келіна зазначали, що категорія справедливості стосовно кримінального покарання проявляється на 3 рівнях:

· Справедливе призначення

· Справедливе визначення кримінального покарання

· Справедливе формування кола злочинних діянь.[5; 7]

Р. Ласточкіна, В. Похмєлкін, Л.Кругліков дотримувались позиції про неприпустимість застосування поняття справедливості покарання, а натомість використовувати поняття „правильність”.

Оптимізація побудови та функціонування інституту покарання передбачає його збалансування на внутрішньоструктурному рівні(ієрархічне узгодження мети, підстав, принципів та системи покарання), та на рівні соціально-онтологічної системи.

Динаміка інституту покарання орієнтована в напрямку стимулювання рівноваги суспільно буття.. Виявлення системи його розвитку - ключ до окреслення логічних механізмів генезису карної системи держави та інституту покара рання зокрема. Це дає змогу визначити принципову орієнтацію правових реформ в плані подальшої раціоналізації інституту покарання.

Рівні адекватності покарання за В. Махінчуком :

1. Інституціональний

2. Законодавчий

3. Правозастосовчий

Вони є взаємозалежними.

В межах цих рівнів функціонує принцип поглинання кожним наступним рівнем адекватності попереднього. Відповідно до цього, ствердження адекватності покарання на кожному наступному рівні неможливе без встановлення її на попередньому; в цьому випадку воно не є правомірним.[5; 12]

Також автор пропонує продублювати норму ст. 28 Конституції України та доповнити нею ст. 50 КК України. Таким чином, ст. 50 КК України міститиме положення:

„Поняття покарання та його мета”

1. Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

2. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

3. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

Покарання має відповідати законодавчим гарантіям адекватності покарання : індивідуальності, оновленості, подільності, строковості, гуманності, економії репресії.”

Також він пропонує доповнити і ст. 65 КК України

„Загальні засади призначення покарання”

1. Суд призначає покарання:

1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;

2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;

3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.

2. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

3. Підстави для призначення більш м'якого покарання, ніж це передбачено відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, визначаються статтею 69 цього Кодексу.

4. Більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини КК України за вчинений злочин, може бути призначене за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків згідно зі статтями 70 та 71 цього Кодексу. [5; 10]

Відповідно до принципів призначення покарання , а саме : принципу законності, індивідуалізації покарання, гуманності, економії репресії, цілеспрямованості.”

Інститут покарання є суспільним явищем, одним із соціальних інститутів, що виникає на певній стадії суспільного розвитку для регулювання суспільних відносин.

Динамізм покарання (відповідь на зміни життя суспільства) обумовляє питання механізмів взаємодії його з суспільним буттям, своєчасність інституту покарання в конкретно-історичному контексті суспільного буття.

Траєкторія розвитку інституту покарання:

1. Системне явище, що може в своїй еволюції не підпорядковуватись загальним динамічним принципам системи.

2. Будучи елементом суспільного буття, покарання об'єктивно тяжіє до логіки цього буття в своїй динаміці.

Взаємний дисбаланс елементів інституту покарання містить основні чинники, що стимулюють його реформування.

За умови стабільності суспільства, основною функцією покарання є поновлення соціальної справедливості, що була порушена внаслідок вчинення злочину..

У перехідних суспільствах на цей інститут покладалося також завдання відповідного реагування на зміни в суспільстві для належного виконання своєї основної функції.[5; 7]

Кримінально - правові теорії і філософсько-правові вчення мають недолік : вони всі не містять об'єктивних гарантій адекватності виду покарання. Відповідно до цього В. Махінчук пропонує виробити та законодавчо закріпити гарантії адекватності виду покарання - певні законодавчі вимоги, яким повинен відповідати кожен вид покарання, що включений до системи покарань. Це вимоги індивідуалізації покарання, поновлення , законності, гуманності, економії репресії, цілеспрямованості.

В класифікації санкцій, на думку вченого, також є недоліки, зокрема відсутність універсальної методики формування кримінально-правових санкцій.

Також він пропонує закріпити систему принципів криміналізації:

- соціальні,

- правові

А також, передбачити кримінальну відповідальність за неправильну криміналізацію діяння.[5; 10]

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру. В системі цих заходів певне місце посідає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка передбачена в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль. Воно є вірним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск'є, Бекарія та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, знайшли свій розвиток в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю. В такому аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить каральній і попереджувальній його сутності як найгострішого, найбільш суворого заходу державного примусу, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава відводить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов'язку забезпечувати охорону прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Таким чином, покарання як один із центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом у руках держави для охорони найбільш значущих суспільних відносин. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і водночас покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Проте, значна роль покарання в боротьбі зі злочинністю не виправдує тенденції до перетворення його в більш жорстке, яка спостерігається багато років. Досить зазначити, що в КК України 1960 р. більшість санкцій передбачали позбавлення волі, причому 124 з них - на строк до 10-15 років. Превалювало позбавлення волі й у судовій практиці. Судами України щорічно до позбавлення волі засуджувалось до 50 % підсудних. Причини такої практики полягали, очевидно, не тільки в зростанні злочинності, а і в поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості хибної думки, згідно з якою кращий засіб боротьби зі злочинністю - жорстокість покарання. Подібну позицію необхідно було змінити, і перший серйозний крок у цьому напрямку зроблений у новому КК.

Історія боротьби зі злочинністю в багатьох країнах незалежно від їх суспільного ладу свідчить про те, що жорстокість покарання не давала бажаного результату. Навпаки, таке покарання переконує винного в несправедливості покарання, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її законів. Тому значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю і неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. Слід сказати, що в новому КК ця позиція знайшла своє чітке вираження. Вперше здійснена значна гуманізація репресивності санкцій. Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачено альтернативне з іншим покаранням (позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично виключено покарання у виді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях значно знижені його межі. У системі покарань і санкціях передбачено нові, більш гуманні види покарань: громадські роботи, арешт, обмеження волі, значно розширені можливості застосування штрафу та інших покарань, не пов'язаних з позбавленням волі. Все це надає реальні можливості для зміни професійної свідомості і відмови від тенденції до зайвої жорстокості покарання в судовій практиці. Роль і значення покарання багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. Воно повинно бути відповідним тяжкості вчиненого злочину, справедливим і достатнім для виправлення засудженого. Тільки таке покарання сприймається винним та іншими особами як кінцевий і дійсно результат злочинного діяння, який особа заслуговує. Покарання завжди має застосовуватися з додержанням основних напрямків, властивих карній політиці:

а) застосування суворих заходів покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників організованих злочинних груп;

б) застосування покарань, не пов'язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що вчинили вперше злочини невеликої і середньої тяжкості.

Поєднання цих двох напрямків відображено в новому КК і має здійснюватися в каральній політиці наших судових органів. 2. Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Таке визначення поняття покарання в законі дано вперше. Його аналіз дозволяє виділити і розглянути основні ознаки покарання.

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення його в першу чергу виражається у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є злочинними та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ст. 1 КК). І першою важливою ознакою покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання покарання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання примушує особу до законослухняної поведінки.

Друга ознака покарання закріплена в ст. 2 КК, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності. Це логічний юридичний наслідок злочину. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою.

Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ч. 2 ст. 2 КК і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування.

Четверта ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому проявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Кара - це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. Кожне покарання спричиняє і моральні страждання різного ступеня. Всі ці обмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.

П'ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходять своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином, призначене покарання виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, яка його вчинила, з точки зору кримінального закону і моральності.