Джерела права Стародавньої Індії: історико-правовий аналіз

Виникнення держави та її розвиток. Державний устрій Стародавньої Індії. Правове регулювання суспільних та державних відносин за Законами Ману. Епічні сказання як джерела права. Занепад Харрапської цивілізації. Особливості функціонування судової системи.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 12.08.2016
Размер файла 52,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

«джерела права стародавньої індії: історико-правовий аналіз»

ВСТУП

Актуальність роботи. Історія Індії, що знала безліч воєн, міжусобиць, переселення народів, змін царських династій, разом з тим відрізняється надзвичайною традиційністю в розвитку соціально-економічних і політичних інституцій, релігій, філософії, укладу життя. «Ніде, крім Індії і Китаю, не було дійсної безперервної цивілізації», -- відзначав Джавахарлал Неру. Ця безперервність, традиційність характерна і для права, основних принципів політики. Вона відбилася в багатющій ранньоіндійській літературі -- «Рігведі», «Самаведі», «Атхарваведі» (II тис. до н. е.), в релігійно-філософському трактаті «Упанішади», епічних поемах «Махабхарата», «Рамаяна» (IX--VI ст. до н. е.). Ведійські тексти («Веди» -- священні знання) відображають релігійні погляди і міфологічні уявлення давніх індійців, їх політичний устрій, повсякденне життя. Найбільш яскраво політико-правова думка відбилась у численних морально-правових збірниках (дхармасутри і дхармашастри), складених відповідно до ідеології брахманізму -- стародавньої релігії Індії, що виникла у арійських племен, коли в них утворилися різні сослов'я. Серед цих збірників найбільшу популярність набули «Артхашастра» (IV--III ст. до н. є.) і «Закони Ману» (II ст. до н. е.), складені жерцями (брахманами) на основі древніх текстів і норм звичаєвого права.

Державно-правова історія Індії не втрачає своєї актуальності для юридичної науки на протязі вже більше 150 років. Сучасні вчені звертаються до аналізу стародавніх ведичних і інших текстів, вивчають історію релігійної, філософсько-правової думки індуських мудреців, вчених, філософів.

Останнім часом у вітчизняних за зарубіжних наукових колах значно посилився інтерес до стародавнього права. Ті чи інші аспекти зародження права та його функціонування у Стародавній час досліджувалися у працях В.Н. Денисова, І.І. Лукашука, К.О. Савчука, О.В. Буткевич, М.Ш. Пацації, Р. Редслоба, А. Херші та ін.

Виходячи з зазначеного, вважаємо, що актуальність роботи обґрунтована.

Мета роботи полягає у дослідженні особливостей становлення та функціонування правової системи у Стародавній Індії.

Для досягнення мети необхідно виконати такі завдання:

- Вивчити історію становлення держави

- Розглянути суспільний та державний устрій Стародавньої Індії

- Розглянути основні джерела права в державі

- Розкрити суть політико-правових ідей в Стародавній Індії

- Проаналізувати процес правового регулювання суспільних відносин

- Розглянути особливості функціонування судової системи Стародавньої Індії

Предмет дослідження - правова система Стародавньої Індії.

Об'єкт дослідження - джерела права в Стародавній Індії.

Дослідження теми відбувалось на основі аналізу історичної літератури, з використанням філософського діалектичного методу, загальнонаукового системного методу, методу порівняльного аналізу, синтезу, а також формально-юридичного та історико-правового методів.

РОЗДІЛ I. ДЕРЖАВА І СУСПІЛЬСТВО СТАРОДАВНЬОЇ ІНДІЇ

1.1 Виникнення держави та її розвиток

Одна із ранніх цивілізацій утворилася більше чотирьох тисяч років тому в долині річки Інд, з центрами в Хараппі та Махенджо-Даро. Індія була заселена ще з стародавніх часів. Археологічні розкопки виявили, що вже в Ш тис. до н. е. тут існували досить великі міста - центри ремісництва, де були розвинуті землеробство, торгівля, існувало майнове розшарування суспільства. Першими жителями Стародавньої Індії були дравиди. Пізніше дравидів замінили багаточисельні племена, що відрізнялись одне від одного способом життя, мовою, віруваннями, культурою. Ці племена створили одну із давніших світових цивілізацій. Мохеджо-Даро і Хараппа - два найбільших міста стародавньої цивілізації - були столицями політичних об'єднань.

Джерела не дають достовірних відомостей про класову структуру і політичну організацію суспільства Харапської цивілізації. Залишені нею письмена не піддаються перекладу. Але в культурі Мохеджо-Даро багато спільного з культурою Шумеру. Соціальна нерівність у Стародавній Індії привела до виникнення особливих станових груп - варн: брахманів (священнослужителів, жерців), кшатріїв (воїнів, правителів), ваишіїв (землеробів, торговців і ремісників) і гиудр (слуг). Перша згадка про брахманів, кшатріїв, ваишіїв і шудр міститься в ранньому творі ведичної літератури -- Рігведі. У пізніших варіантах Вед вказується на спадковий характер релігійної і військово-управлінської діяльності брахманів і кшатріїв.[12]

У ХVІІІ - XVІІ ст. до н.е. Харапська цивілізація переживає період занепаду. Прихід індоарійських племен у середині ІІ тисячоліття до н.е. завершив занепад головних харапських центрів. З середини ІІ тис. до н.е. і до першої половини І тис. до н.е. в Стародавній Індії формуються класове суспільство і держава.

Занепад Харрапської цивілізації зумовився глибинною внутрішньою кризою, що охопила суспільство. Крах відпрацьованої державної машини харрапського періоду, занепад економіки, злидні та дискредитація пов'язаних зі старою суспільною системою релігійно-світоглядних засад -усе це спричинило духовну кризу. Настав новий магадхо-маурійський період у розвитку Стародавньої Індії (друга половина І тис. до н. е.-1 ст. н. е.), пов'язаний з пануванням прийшлих у XVI ст. до н. е. арійських племен. Це був період формування та розвитку найбільшого не тільки в Стародавній Індії, але й на Стародавньому Сході державного утворення - імперії Маур'їв (IV ст. до н. є- П ст. н. е.). Характерною особливістю суспільних відносин на той час була регламентація життя суспільства за законами каст, держава ж майже не втручалася у приватні справи людей. Особа царя-людини не мала символу обожествлення. Обожествлялась власне царська влада - гарант процвітання вірнопідданих.[19]

Арійська кастова (варнова) система віднайшла ідеологічне обґрунтування у філософії брахманізму, а засудження цієї системи знаходимо у ранньому буддизмі, який не визнавав авторитету Вед, а відтак і освячуваного ними суспільного устрою.

Ідеологія брахманізму практично втілилася в численних релігійно-ритуальних і правових збірниках, що створювались різноманітними брахманістськими школами - дхарма-сутри і дхармашастри. Найбільш відома дхармашастра отримала назву «Закони Ману» (ІІ ст. до н.е. - ІІ ст. н. е.), якими законодавче закріпився кастовий поділ суспільства і привілеї родової знаті. Станова належність визначалась з народженням і була пожиттєвою. Царю-людині належало шанувати брахманів, єдиних знавців Вед.

З посиленням суспільної нерівності військовий вождь племені (раджа), що раніше вибирався зборами і міг зміщатися ними, стає все більш незалежним, підкоряючи собі органи племінного управління. За посаду раджі йде боротьба між представниками найбільш знатних родів племені. З часом ця посада стає спадковою.[5]

Спочатку велику роль продовжували відігравати народні збори, що мали великий вплив при призначенні царя. Але поступово збори всіх одноплемінників перетворюються в зібрання знаті, що призводить до посилення влади царя.

Органи племінної адміністрації поступово перетворю-ються в державні органи. Виші посади в державній адміністрації займають представники рабовласницької знаті.

Племінна дружина поступово перетворювалась у постійне військо. Населення обкладається податками, які стають обов'язковими і збираються спеціальними чиновниками. Так на основі родоплемінних колективів виникають державні утворення, невеликі за територією, у формі монархій або республік.

Найбільшою і найсильнішою державою того часу була Магадха. Найбільшої могутності вона досягла в ІV - ІІІ ст. до н.е. при династії Маур'їв, що об'єднала під своєю владою майже всю територію Індостану.[9]

У 327 р. до н.е. війська Олександра Македонського завоювали значну частину території Індії. Визвольна боротьба, що незабаром розпочалася, завершилась утворенням у Північній Індії великої держави на чолі з Чандрагуптою. У роки правління сина Чандрагупти Біндусара (297 - 272 рр. до н.е.) до складу індійської держави було включено частину Афганістану і Белуджистану.

Найбільшого розквіту індійська держава досягла у роки правління сина Біндусара Ашоки (272 - 232 рр. до н.е.). Було об'єднано в єдину державу майже всі землі Індії.

Після смерті Ашоки почався занепад його імперії, яка з часом розпалася на самостійні держави.

Незабаром після розпаду імперії на Індію насунулися хвилі загарбників: бактрійців, саків, скіфів, тюрків, кушанів та ін. Однак правління окупантів не зачепило основи індійського суспільства. Індія і під владою цих правителів продовжувала залишатися сукупністю сільських общин або республік, що управлялися самостійно і були підпорядковані центральній владі. Основна маса загарбників з часом асимілювалася, прийняла релігію, традиції і спосіб життя корінних жителів.[4]

1.2 Особливості суспільного ладу

У Стародавній Індії задовго до приходу аріїв склалася високорозвинена цивілізація. Ранньокласове суспільство іс-нувало в Індії ще в ІІІ тис. до н.е. і було ровесником цивіліза-ції Стародавніх Єгипту і Шумеру.[2]

Новий період в історії Стародавньої Індії пов'язаний із вторгненням на її територію стародавньоіранських племен і аріїв - племен білої раси. За зовнішнім виглядом, мовою, етикою поведінки вони різко відрізнялись від корінних жителів. Арії займалися скотарством. Рівень їх військової та жрецької організації був вищим, ніж у дравидів. Місцеві правителі зазнали від аріїв ряд поразок. Процес розселення аріїв територією Індії зайняв не одне століття.

З часом арії сприйняли культуру корінних жителів, стали землеробами. Родова община переросла в сусідську. Становище людини в суспільстві визначалося її майновим станом. Як пережиток зберігалася кровна помста, яка вважалися релігійним і моральним обов'язком усіх родичів потерпілого.

Основу соціальної структури Стародавньої Індії становила община.

Община була самокерованою одиницею. До неї входили касти, що об'єднували представників однієї професії, і кули - сімейні общини родичів. Були сангхи, що об'єднували ремісників і крамарів з різних каст. На чолі цих груп стояв виборний староста.[7]

Давня пам'ятка літератури та історії “Ригведа” (?? ст. до н.е.) дає певні відомості про індоаріїв. Це був войовничий народ, який вважав військову справу найдостойнішим заняттям для чоловіків. Вони захоплювалися музикою, любили поезією.

Арії вживали міцні збуджуючі напої ї навіть здійснювали обряд на честь алкогольної рідини - сома. У “Ригведі” написано, що їхнє головне божество Індра зневажав мораль, любив військові авантюри, бали, був схильний до пияцтва.

Специфіка суспільного ладу Стародавньої Індії полягала в розподілі людей за варнами - замкненими групами. Поділ людей на певні замкнені групи мав місце в Стародавніх Єгипті та Ірані, але в Індії станова замкненість жителів набула найзавершенішою форми.

Рух народів, етнічна строкатість, часта зміна держав-гегемонів змушували панівний прошарок підтримувати станову солідарність. Посилення соціальної нерівності призвело до того, що знатні роди одних племен стали вважати знатні роди інших племен ближчими собі, ніж своїх незнатних одноплемінників. Процес розселення аріїв по території Індії зайняв не одне століття.

Про походження варн існує багато версій. Більшість учених пов'язує їх виникнення з брахманською релігією. Верхівка аріїв з часом привласнила собі виняткове право на релігійну, політичну та військову діяльність.

Професія, посада, величина одержаної спадщини, процент за договором про позичку і навіть міра покарання індуса визначалася належністю до варни.

Від цього залежало навіть ім'я, яке йому давали з народженням, одяг, який він мав носити, порядок вживання їжі. Перехід з однієї варни до іншої в принципі був неможливим.[16]

Усе вільне населення Стародавньої Індії поділялося на чотири замкнуті групи-варни (брахманів, кшатріїв, вайшіїв, шудр). Цей поділ був оголошений споконвічним і освяченим релігією. За легендою, псликий "прабатько всіх живих істот" Пуруша створив брахманів (і своїх уст, кшатріїв - із рук, вайшіїв - зі стегон, шудр - із ступнів ніг.

Першу варну утворювали жерці-брахмани, котрі мали особливі пільги та привілеї. Лише вони могли вивчати священні книги, навчати їх, приносити жертви за себе й інших, звільнялися від повинностей, їх не можна було позбавити власності, вони вважалися володарями всього живого та мертвого на землі, всі їхні бажання безвідмовно повинні були виконуватися, образи, поранення, вбивство брахмана тягнули sp собою найтяжчі покарання.[20]

Другу варну (теж привілейовану) утворювали кшатрії-воїни. До неї належали правитель і всі представники апарату управління країною. Основне їхнє завдання полягало в тому, щоб належним чином охороняти порядок у суспільстві, пильнувати за дотриманням законів, обрядів і ритуалів.

Третя варна -- вайшіїв - була найчисленнішою, але вже непривілейованою. До неї належали: хлібороби, ремісники, торговці.Вони сплачували основну частину податків у країні та були провідною виробничою силою.

Четверта варна - гиудри. Вони були особисто вільними, мали право володіти та розпоряджатися майном, мати сім'ї, але основним їхнім обов'язком була вірна служба трьом вищим варнам і сплата високих державних податків.

Перші три варни вважалися "двічі народженими" й різко протиставлялися варні шудр - "один раз народженим" - людям низького походження. Кожна попередня варна вважалася вищою за наступну. Тож, приміром, навіть столітній кшатрія повинен був схилятися перед десятилітнім брахманом.[22]

Були в Індії й люди, що опинилися за межами чотирьох варн, -- чандали та ін. Це, зазвичай, були люди з відсталих племен. Вони виконували найбруднішу роботу, їм було заборонено входити вдень у селище, підходити до колодязів і купалень, їх ще називали "недоторканними". Перехід з однієї варни до іншої

До вищих варнів належали “двічі народжені”- брахмани, кшатрії, вайшьї. Вони могли вивчати тексти релігійних тво-рів, знати їх розпорядження і ритуали. Пізніше з'явилась пригнічена варна - шудри, “раз народжені”. Існування варн піз-ніше було закріплено у пам'ятці права Стародавньої Індії - Законах Ману.

Перша варна - найпривілейованіша - брахмани. Вони ніби виникли з вуст - “найчистішої” частини тіла Брахми. У давніх джерелах брахман постає мало не божеством у людській подобі. Лише він міг визнавати волю богів, вивчати священні тексти, здійснювати жертвопринесення, обряд коронації правителя. Брахмани звільнялися від повинностей, навіть цар не міг розпоряджатися їхньою власністю. ”Якщо раджа не слухатиме порад брахмана, - записано в законах Ману, - то може загинути, як корова в трясовині”. Вбивство брахмана вважалося найтяжчим злочином. Належність до варни брахманів вважалася спадковим привілеєм, хоча були поодинокі випадки переходу їх в інші варни.[13]

Право закріплювало привілеї “благородних” станів. Брахман, як і інші “двічі народжені”, досягнувши 8 років, проходив обряд посвячення в “двічі народжені”. Після завершення курсу навчання у наставника йому належало одружитися, стати главою дому, мати дітей, займатися їх вихованням, здійснювати обряди на честь богів і предків. Продовживши свій рід і побачивши онуків, брахман, доживши до сивого волосся, повинен був стати самітником, відійти від світу в ліс, там роздумувати про марність усього земного, вивчати Веди, очистити душу від гріховних помислів.

Етика зобов'язувала брахмана показувати приклад у виконанні релігійних обрядів, уміти уважно слухати інших, говорити правду або мовчати, дотримуватися законів гостинності. Йому категорично заборонялося вбивати всіх, хто ходить, літає, повзе. Тому правовірні брахмани не могли займатися навіть землеробством, “адже дерево із залізним наконечником ранить землю (й істоти), що живуть в землі”.[8]

Брахмани звільнялися від податків, повинностей і тілесних покарань (гл. VІІ ст. 133). Правителі залучали брахманів до розгляду судових справ, виконання різноманітних державних доручень, не пов'язаних з військовою справою. Використовуючи свій вплив, священнослужителі обмежували владу правителя. За Законами Ману, цар повинен був слухати їхні поради з самого ранку до приходу інших міністрів та радників.

Закон гласив, що коли цар не спроможний забезпечити захист своїх підлеглих (брахманів), то його “необхідно було вбити як скажену собаку”. Подібна стаття дуже рідкісна в історії права, їй немає аналогів.

Вихідці з брахманів були царями, воєначальниками, перебували в царському суді.[6]

Правителі із кшатріїв звичайно не мирилися з брахманами, між ними точилась боротьба за вплив і владу.

У поселеннях серед простого люду брахмани жили скромніше, годувалися за рахунок пророкування, відведення несприятливих наслідків від тих, хто не дотримувався ритуалів.

Друга варна - кшатрії (раджанья), “створені з рук бога”. Вони становили основну частину верхівки чиновників: пра-вителів, воєначальників, раджів. В їх руках була реальна влада - військова і матеріальна могутність. Майже всі царі були вихі-дцями із кшатріїв. Релігія зобов'язувала до співробітництва брахманів і кшатріїв (гл. ІX cт. 323).

Царі - прибічники брахманів - переслідували кшатріїв. Доходило до кривавих міжусобиць. Правителі-кшатрії відповідали тим же. Посилення впливу буддистів послабило пози-ції кшатріїв. Багато з них покинули військову службу, пере-творились на ремісників і крамарів.

Третя варна - вайшьї, “створені із стегон бога”, - займалися землеробством, скотарством, ремеслом, торгівлею, але користувалися покровительством правителів. З представників цієї варни формувалось ополчення, вони сплачували основну масу податків. Тільки окремі вайшьї були багаті, посідали високе становище в суспільстві.

Четверта варна - шудри, “створені із ступнів бога”. Вони не проходили обряду посвячення. Їхнім головним обов'язком було служіння “двічі народженим”. Шудра повинен був харчуватися зі столу господаря, носити його недоношений одяг. Він не міг вивчати веди. Брахман за вбивство шудри ніс таке ж покарання, як за вбивство кота або собаки. Шудри станови-ли основну масу найманих людей, слуг, ремісників. Шудрі не можна було мати багатство, оскільки це могло “утискувати брахманів”. За образу брахмана шудрі могли відрізати язика (гл. VІІІ ст. 270).[15]

Окремі представники цієї варни досягли матеріального благополуччя, переважно за рахунок торгівлі, ремесла. Шудри не були прикріплені до землі. Відомі випадки, коли шудра ставав воєначальником і навіть царем. Так, у ІІІ ст. до н.е. правителем держави Нанди був шудр Аграмес, який створив сильне, добре організоване військо. Навіть Олександр Македонський ухилився від битви із цим царем. Багато царів, які намагалися підкорити Нанду, зазнали поразки. Засновник імперії Маур'їв Чандрагупта лише в результаті десятилітньої війни переміг Аграмеса.

Таким чином, належність людини до певної варни не заважала їй обирати професію, досягти певної посади. Однак закон категорично забороняв переходити з одної варни в іншу, вважав це великим гріхопадінням.[4]

З часом між вайшьїв і шудр виникли поділи на касти за професійними ознаками: ковалі, гончарі, цирульники, прибиральники нечистот. Були “чисті” і “нечисті ” касти.

Остаточно касти сформувалися в епоху раннього середньовіччя.

У найбезправнішому становищі перебували знедолені, недоторкані - чандали і парії. Люди цієї касти вважалися покидьками суспільства і виконували найбрудніші, принизливі роботи. Вони жили за межею поселення чи міста. До їх обов'язків входило перенесення і кремація трупів, страчення засуджених злочинців. Їм належало носити одяг покійників, їсти з розбитого посуду. До розряду недоторканих належали чужинські воїни - варвари.

Стародавня Індія знала інститут рабства. Його джерелом були війни, захоплення полонених. У рабів перетворювали злочинців, існувало боргове рабство, самозаклад боржника. Закони Ману офіційно обмежували правоспроможність раба. Невільник не мав власності, договір, укладений рабом, вва-жався недійсним, діти рабині вважалися власністю її господаря.[10]

Закони Стародавньої Індії захищали рабів переважно від свавілля їхніх господарів, їх не можна було вбивати, виганяти у літньому віці, утримувати в голодному стані. Раба за проступки могли бити мотузкою або бамбуком і лише по “задній частині тіла”, але ніяк не по “благородній”, інакше той, хто б'є , здійснить такий же гріх, як і злодій (Закони Ману).

Рабство в Стародавній Індії не було основою економічного життя. Тут не було ринку невільників. Раби експлуатувалися, але основним працездатним населенням були общинники-вайшьї та представники інших каст, у яких перебували вільні люди.[2]

1.3 Державний устрій Стародавньої Індії

За формою правління Стародавня Індія була монархією, що однак відрізнялася від класичної рабовласницької деспотії. Відмінність ця полягала, по-перше, в тому, що у складі Індії постійно існувала низка напівавтономних утворень (князівств, общин), які зберігали свої органи управління та звичаї. По-друге, в Індії, на відміну від деспотичного однодумства, допускалися різні думки. По-третє, центральний апарат був порівняно слабкішим, аніж у решті тогочасних держав. По-четверте, не обожнювалося походження влади верховного правителя. По-п'яте, існували дорадчі органи.

Вершиною всього державного механізму був правитель -раджа, -в руках якого зосереджувалася вся влада та найвищі державні повноваження. Йому підпорядковувалися різні відомства: фінансів, війська, податків; верховні жерці; правителі автономних князівств і общин. Першим і найближчим помічником правителя в управлінні, його довіреною особою, котра очолювала величезну кількість різноманітних чиновників, був головний мантрин. Безпосереднє управління здійснювали вищі посадові особи, що поділялися на декілька категорій: радник - мантрин, вищий сановник -- махаматра, сановник-аматья, наглядач-адх'якша. Одних тільки наглядачів було понад ЗО. Особи, що були державними посадовцями, водночас обслуговували й правителя, тобто розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистих потреб правителя не було.[14]

Важливим державним органом були збори царських сановників -- мантрипаришад.

Він здійснював перевірку всієї системи управління та давав поради правителеві з важливих питань державної політики. ) 1,о цього органу належали вищі посадовці, аристократія, представники автономних утворень, члени сім'ї раджі. Існувала також таємна рада ч восьми найупливовіших посадовців. До центрального апарату належали також головний суддя, астролог, воєначальники, посадовці, що відпопідали за забезпечення правителя, збирання податків і мита, охоронці державної скарбниці та ін. Впливовою особою був жрець -- пурохіта.

Уся територія держави поділялася на п'ять провінцій і кілька автономних територій. До функцій місцевого управління належали: захист території, збір податків, виконання громадських робіт, забезпечення правопорядку. Провінції поділялися на округи, очолювані окружними начальниками, котрих призначав раджа. І найнижчою ланкою управління була сільська община.[3]

Вищим суддею держави був раджа, котрий вирішував справи разом із брахманами та радниками. Замість себе раджа міг призначили вченого брахмана, якому допомагали в розгляді справ три судді. І зовні судові функції належали посадовим особам. Існували також внутрішньообщинні суди.

Навідміну від інших Східних Дердав в Індії необмежена влада правителя не набула такого розвитку.

У розпорядженні правителя знаходився розгалужений і громізд­кий державний апарат з великою кількістю урядовців різних рангів і правового статусу.[11]

Для побудови і діяльності такого державного апарату характерна двірцева система управління, центром якої був палац правителя.

Характерним було об'єднання в одних руках управління країною і палацом.

Першим і найближчим помічником правителя в управлінні, довіреною особою, яка очолювала величезну кількість різноманітних чиновників, був головний мантрин.

Чиновники центрального управління підрозді­лялися на декілька розрядів: радник - мантрин, вищий сановник - махаматра, сановник - аматья, наглядач - адх'якша. Тільки нагля­дачів було більше тридцяти. Важливим державним органом були збо­ри царських сановників - мантрипаришад. Він займався перевіркою всієї системи управління, давав поради правителю з важливих питань державної політики. Мантрипаришад мав певний вплив на рішення різноманітних питань і якоюсь мірою обмежував владу раджі. Була, рім цього, таємна рада, до якої входило вісім найповажніших санов­ників. До центрального апарату належали головний суддя, астролог, охоронець покарань, воєначальники, чиновники, які відали забезпечен­ням царя, збиранням податків та мита, охоронці державної скарбниці і т.д. Дуже впливовою особою був в Індії хатній жрець - пурохіта.

В умовах двірцевої системи управління спостері­гаємо відсутність постійно діючої державної установи з точно ви­значеною компетенцією, в ній були лише особи, слуги, яким давали доручення.

Провідними напрямками в роботі державного ме­ханізму були: фінансове відомство; військове відомство, і відомство громадських або публічних робіт, головним завданням якого була турбота про іригаційну систему.[1]

Ці відомства діяли в тісному взаємо­зв'язку, їхні функції часто перепліталися, бо чіткого розмежування компетенції між ними не було. Часто одні і ті ж державні органи ви­конували різні функції.

Місцевий апарат безпосередньо реалізував основні державні функції. Чиновникам, що стояли на чолі адміністративних одиниць, надавалися дуже великі повноваження.

Низовою ланкою в системі управління протягом усієї сільська община, яка мала свої органи самоврядування. Представники общинної адміністрації стежили за виконанням общинниками різноманітних повинностей і сплатою податків, забезпечували охорону села, виконували судові функції, організовували працю селян.[7]

харрапський цивілізація закон ману

РОЗДІЛ II. ПРАВО СТАРОДАВНЬОЇ ІНДІЇ

2.1 Джерела права Стародавньої Індії

Джерела індуського права дуже різноманітні, що пояснюється величезним історичним відрізком, на якому вони створювалися, і релігійною специфікою цієї системи. Перші джерела датуються ще ІІ тисячоліттям до н. е., що створює певні труднощі при їхньому вивченні, бо далеко не всі давні тексти збереглися до нашого часу. Найстарішим із них є -- веди (Ригведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа) -- священні книги в яких містяться божественні для індусів приписи. Вони були створені близько ІІ тисячоліття до н. е. у формі релігійних пісень, молитов і висловів. Хоча веди для індусів мають божественне походження і їх вони розглядали як джерело релігії і права, проте реальний вплив вед на суспільні відносини був вкрай незначний уже протягом значного історичного періоду. Через те що вони містили досить незначну кількість конкретних норм права, їх значення для розвитку індуського права також оцінюється неоднозначно. Роль вед полягає не в тому, що вони є безпосереднім джерелом права, на основі якого можна регулювати конкретні суспільні відносини, а скоріше в ідеологічному підґрунті для створення інших джерел.[12]

Давніми пам'ятниками індійської літератури, що містять норми права, є смрити. Це санскритське слово означає «заповідану» мудрість окремих авторитетних учених і священнослужителів. Смрити являють собою релігійні, наукові і правові трактати, які коментують веди. Їх датування вкрай складне, оскільки індуїстські уявлення про безупинно поточний світовий процес без початку й кінця заперечували хронологічну впорядкованість історичних подій. Тому можна лише приблизно назвати час створення смрити -- між 800 роком до н. е. і 200 р. н. е. Теоретично вважається, що всі смрити засновані на священному відкритті -- на ведах. Тож, якщо текст смрити суперечить ведам, то він не може застосовуватися. З огляду на те, що в самих ведах дуже мало правових норм, це правило фактично не застосовувалося. При цьому вважалося, що авторам смрити ще були відомі багато з нині загублених текстів вед. Як вважають деякі дослідники, джерела смрити слід шукати у звичаях і ритуалах, характерних для релігійних культів і соціального життя індусів того періоду. Таким чином, стає очевидним (хоча ортодоксальне вчення цього не визнає), що смрити різняться між собою, бо вони створювалися в різні епохи і кожен автор прагнув врахувати нові звичаї, що постійно народжувалися.[8]

Серед текстів смрити виокремлюють дхармасутри -- перші відомі збірники зафіксованих у письмовій формі конкретних правових норм, що визначають, як повинна поводитися людина відповідно до свого місця в кастовій ієрархії стосовно богів, царя, священиків, предків, членів своєї родини, сусідів, тварин. Найстаріші дхармасутри -- Гаутами, Бауд-хаяни, Апастамби, Васиштхи -- виникли в VI-III століттях до н. е.

Наступним кроком у розвитку смрити стали дхармашастри -- збірники норм (дхарми), які створювались у брахманських школах та мали форму віршів. Найвідоміші з них -- закони Ману, закони Яджнавалк'я, закони Нарада, що, як гадають дослідники минулого, складені в період між I століттям до н. е. і III-VІ століттями н. е. У них вперше даються відносно впорядковані і зрозумілі норми, що за сучасними поняттями відповідали б нормам цивільного, кримінального і процесуального права. Авторитет того чи іншого трактату, що викладає дхарму, остаточно і незмінно встановлений традицією. Дхармашастри, визнані такими, є одним цілим, незалежним від дати створення кожної з них. Щоб пізнати дхарму, слід враховувати весь цей комплекс. Її знання неможливо почерпнути з якоїсь окремої праці, хоч би який авторитет вона мала: шастри роз'яснюють і доповнюють одна одну. У правовій теорії склалася релігійна установка, що норми всіх дхармашастр мають рівне значення і не можуть між собою суперечити. Закони Ману закріплювали, “коли є протиріччя у двох частинах священного відкриття, то вони обидва вважаються дхармою …” .[15]

В ієрархії джерел права в Давній Індії особливого значення надавалося артхашастрам -- творам, що охоплюють філософські, соціально-політичні й економічні проблеми державної діяльності. До нас дійшла одна артхашастра, приписувана Каутільє -- раднику царя Чандрагупти. Головний її зміст -- розгляд дхарми царя, внутрішньої і зовнішньої політики, у центрі уваги якої стоїть поняття вигоди, користі (артхи). Дхармашастри визнають артхашастру як джерело права. Був визнаний пріоритет дхармашастр над артхашастрами. «Дхармашастри мають більше значення, ніж артхашастри -- таке правило», -- проголощує Яджнавалк'я .

Важливими джерелами права були нибандхи (або нибандхази за Р. Давидом), що являють собою збірники коментарів до дхармашастр. Нибандхи складалися в проміжку між XI століттям і кінцем XVII століття. Їх мета -- пояснити часто незрозумілий зміст дхармашастр, усунути явні суперечності між ними, зробити їх доступнішими простим людям. Так, деякі автори витягали зі старих текстів і систематизували відповідні уривки, що їх можна було застосувати в сучасних їм умовах. У такий спосіб було «модернізовано» чимало норм, а багато застарілого юридичного матеріалу зовсім вилучено з правового обороту. Інші автори писали коментарі до текстів, що стосувалися окремих галузей права, таким як спадкове чи право усиновлення. [5]

Найавторитетнішим текстом з цих джерел права вважається «Митакшара» -- коментар до законів Яджнавалк'я, складений у ХІ-ХІІ століттях. Ще одним визнаним збірником коментарів був «Дайябхага», створений у ХІІ столітті. Вважалося, що для всіх укладачів цих коментарів смрити мали обов'язковий характер, бо відповідно до офіційної доктрини їх джерелом були веди. Оскільки ці тексти налічували багато сотень років, часто мали прогалини і суперечили один одному, то коментаторам надавалося широке поле для їх трактування, що здійснювалося згідно зі складними правилами спеціальної теорії тлумачення. Однак у кінцевому підсумку на результат тлумачення впливали звичаї, що склалися з часом у практиці тієї місцевості, де проживав відповідний автор. З огляду на географічну, кліматичну й національну розмаїтність Індії, немає нічого дивного в тому, що визнання ряду авторів мало вузькорегіональний характер. Вналідок усього цього в ХІ-ХІІ століттях поступово склалися дві правові школи -- Дайябхага в Бенгалії, і Митакшара, які дали початок численним родинним школам і набули поширення по всій Індії.[13]

Крім того, в індуському праві завжди визнавалися як джерела права стародавні місцеві звичаї, що їх з давніх часів застосовували певні касти й родини. А це означає, що у випадку, якщо такі звичаї відомі суду чи можуть бути доведені, вони не тільки повинні ним враховуватися при тлумаченні норм смрити і коментарів, а навіть можуть мати пріоритет перед ними. За законами Ману і Яджнавалк'я, слід утримуватися від застосування правила поведінки, встановленого текстами, якщо суспільство його не сприймає.

Законодавство й судова практика ніколи не визнавалися джерелами індуського права. Вони розглядаються як виправдане для управління явище, яке має тимчасовий характер, і через те не можуть містити норм права, позаяк норми права повинні мати постійний характер. Отже, джерелом класичного індуського права доколоніального періоду були в основному праці богословів та правознавців, які відбивали також існуючі у суспільстві звичаї.

2.2 Правове регулювання суспільних та державних відносин за Законами Ману

З найдавніших часів основним джерелом права Стародавньої Індії був правовий звичай. Із становленням держави дедалі більшого значення набувають закони, творцями яких були правителі держави та брахмани.

У Стародавній Індії поняття права як сукупності самостійних норм, що регулюють суспільні відносини, було невідоме. Повсякденне життя індійців регулювалося правилами, затвердженими в нормах, які за своїм характером були скоріше етичними, ніж правовими. Крім того ці норми мали яскраво виражений відбиток релігії. Норми, що визначали поведінку людей у повсякденному житті (дхарми), містилися в збірниках - дхармашастрах. Найбільш відомою в нашій літературі дхармашастрою є Закони Ману. Точна дата складання цих законів невідома, її відносять на період від ІІ ст. до н.е. до ІІ ст. н. е.[3]

Закони Ману складаються з 2685 статей. Безпосередньо правовий зміст мають лише статті, що містяться, в основно-му, в VІІІ і ІX главах. Усього закони поділені на 12 глав. Головне в Законах Ману - закріплення існуючого варнового устрою. У Законах детально описується походження варн, вказується на їх спадково-професійний характер, визначається призначення кожної варни, привілеї вищих варн. Особливістю Законів Ману є релігійний характер усіх його положень.

Варто звернути увагу на таку рису стародавньоіндійського права, як його синкретизм. Якщо у праві інших країн Стародавнього Сходу більш-менш часто зустрічається синкретизм правових норм, то в Індії тісне поєднання права з релігією є повсюдним. Релігія зобов'язувала всіх дотримуватися певних правил поведінки - дхарм. Для кожної варни були притаманні свої дхарми, зібрані у дхармашастрах - книгах про правильну поведінку.[1]

Вагомого значення набувала судова практика, яка базувалася на брахманському вченні, а більшість суддів у тогочасній Індії були брахманами.

Збірники дхарм, які містили положення релігійного, морального та правового характеру, були досить популярними. їх стали називати законами, в результаті чого виникли закони Гаутами, Нарада, Артхашастри. Але найвідомішим збірником законів, джерелом стародавньоіндійської політико-правової думки були Закони Ману. Вони з'явилися між II ст. до н. е. і II ст. н. е., в добу гострої боротьби між брахманізмом і буддизмом. Останній вже перетворювався на державну релігію, а брахманське вчення було домінуючим у людській свідомості і традиціях.

Закони Ману майже два тисячоліття були діючим збірником норм і правил поведінки. Тут правничий матеріал систематизований, викладений у компактній формі, а зовсім релігійно-міфологічні сюжети займають небагато місця. Збірник складається із 12 розділів і містить 2685 віршованих повчань, норм і правил. Значна кількість правових норм має форму афоризму. Багато місця відведено оспівуванню могутності брахманів, їх возвеличенню над іншими вар-нами. Соціальний консерватизм виявляється у презирливому ставленні до шудр і жорстокості покарань щодо них. Обожнюється царська влада. Під загрозою всіляких земних і небесних покарань Закони Ману закликають зберігати непорушність існуючого суспільного ладу.[18]

Право власності варто розпочати характеризувати із вказівки на чотири види власності - царську, храмову, общинну і приватну. Формально земля належала правителеві, але фактично значна її кількість була в руках сільської общини. З часом виникає і приватна власність на землю.

Характерною особливістю поземельних відносин була відсутність чітко врегульованих питань земельної власності. Так само, як кожний підданий в державі не був упевнений у своїй особистій захищеності, так і земля могла в будь-який час змінити форму власності. Через це питання про те, чи перебувала земля та інша нерухомість у власності, чи лише у користуванні особи, залишається дискусійним. Право власності на землю було ніби розчленоване: земля одночасно належала державі (верховна власність), общині (опосередкована власність) та приватній особі (особиста власність). Оскільки общинні землі були колективною власністю, то общинники не могли відчужувати свій наділ, а мали право лише користуватися ним. Це випливало із колективного характеру сільськогосподарського виробництва, яке базувалося на іригаційній системі.[10]

Рухоме майно знаходилося переважно у приватній власності. Закони Ману вказують на сім способів набуття власності (гл. X).: купівля, отримання дарунка, спадкування майна, знахідка, отримання здобичі, оплата за виконану роботу, позика. Детально регламентувалися можливості і право кожної варни на набуття власності: купівля, спадкування і знахідка були законними для всіх варн; отримання дарунка - лише для брахманів; отримання здобичі - тільки для кшатріїв; оплата за виконану роботу та позика під відсотки - тільки для вайшіїв.

Зобов'язально-правові відносини стосувалися насамперед процедури укладення договорів (наявність свідків, складання судових клятв). Визначалися умови дійсності договорів. Так, не вважалися дійсними договори, укладені з душевнохворими, дітьми, рабами, п'яними особами, обманним шляхом чи засобами насильства, а також такі, котрі були укладені всупереч звичаям і закону.

Об'єктом договору купівлі-продажу могли бути будь-які речі за умови, що продавець був їхнім власником. Покупець, який купував крадену річ, прирівнювався до злодія і карався як співучасник з навмисної дії. Тільки наявність свідків звільняла його від неминучого покарання.[16]

Предметом договору позики були гроші і речі, які надавалися кредитору під відсотки або без них. Розмір відсотків залежав від варни боржника: для брахмана він становив 2% на місяць, для кшатрія - 3%, вайшія - 4%, шудри - 5%. Кредитору дозволялося всякими засобами примушувати боржника до сплати боргу: хитрість, насильством, погрозами тощо. Якщо боржник не мав змоги вчасно сплатити борг, то наслідки залежали від його варни: боржник рівної з кредитором або нижчої варни повинен був відробити борг, а вищої варни - сплачувати його частками.

Засобами забезпечення виконання договору (повернення позиченого) могла бути особа боржника або її майно. При несплаті боргу кредитор міг пред'явити на боржника позов до суду, який, як правило, постановляв рішення про відпрацювання боргу. Але при цьому боржник не перетворювався на раба, бо після відпрацювання вартості позиченого знову ставав вільним. Правда, кредитор нижчої варни навіть через суд не міг вимагати відпрацювання боргу від боржника, що належав до вищої варни.[1]

Значне місце в Законах відводиться договору зберігання. Хранитель речі не ніс відповідальності у випадку її крадіжки чи знищення внаслідок стихійного лиха. Добросовісність зберігання і порядність сторін суд перевіряв за допомогою свідків. Іноді могла застосовуватися така процедура. У присутності свідків відповідачу таємно підкидалася якась цінна річ. Якщо той повертав її, вказуючи, що річ не належить йому, справу припиняли. Якщо ж присвоював - змушували повернути підкинуту річ і ту, що віддавалася йому на зберігання.

Шлюбно-сімейні правовідносини мали як правове, так і обрядово-релігійне підґрунтя. Дівчинку, зазвичай, ще дитиною віддавали заміж її батьки, а тому сама вона не могла обрати чоловіка. Щоправда, це правило не було аксіомою: у випадку, коли батьки не спромоглися (чи не залотіли) підшукати їй пару, вона була вільною у виборі своєї половини, ідеальним вважався шлюб, коли жінка була втричі молодшою за чоловіка (дівчата могли вступати в шлюб з 8 років, а чоловіки - з 24 років). Закони Ману освячували ранні шлюби і багатодітність, що забезпечувало відтворення населення в умовах жахливої дитячої смертності, загибелі людей через епідемії, війни, стихійні лиха тощо. Стародавньоіндійські тексти вказують на вісім способів укладення шлюбу: найблагороднішим вважався шлюб, коли дочка віддавалася заміж з посагом та за власної згоди; най ганебнішим - внаслідок викрадення або зґвалтування.

Жінка в Індії знаходилася під постійною опікою батька, чоловіка, сина: "Батько оберігає [жінку] в дитинстві, чоловік оберігає її в молодості, сини оберігають її в старості, жінка ніколи не здатна до самостійності", - вказують Закони Ману (гл. IX, ст. 3). Покора чоловікові прищеплювалася дівчині ще з дитячих років. "Чоловіка [навіть] не доброчесного, який зраджує або позбавлений хороших рис, вірна дружина повинна завжди почитати, як бога" (гл. V, ст. 154).

Чоловік ставився до дружини як до власності: міг її продати в рабство, програти в кості, прогнати з дому, якщо вона не народить йому дітей, народжуватиме лише дівчаток або виявиться нелагідною до нього. Навіть у тому випадку, коли дітей не було з вини чоловіка, він міг примусити жінку народити дитину від того, кого він сам вибере.[4]

Розлучення допускалося з ініціативи чоловіка або жінки. Для чоловіка ця процедура була спрощеною - "негайно, якщо жінка сварлива" (гл. IX, ст. 81). Для жінки підставами для розірвання шлюбу було безпліддя подружжя, подружня зрада, безвісна відсутність чоловіка або жорстоке поводження з дружиною.

Здебільшого сім'ї були моногамними. Але брахманам дозволялося мати чотири дружини, де за гаремом доглядали не євнухи, а жінки чи чоловіки похилого віку. Траплялися випадки поліандрії.

Залежність індійки від чоловіка за стародавніх часів набула особливої форми у традиції саті - самоспалення вдови на поховальному багатті її чоловіка. За релігійними віруваннями вважалося, що причиною передчасної смерті чоловіка були гріхи його дружини, а тому саті сприймалася як спокута вдовою своїх гріхів. Готуючись до саті, вдова святково вдягалася, одягала прикраси, випивала наркотичний напій, який притуплював біль. її, щоб вона, бува, не вискочила з вогню, приковували ліворуч від тіла померлого, глушили палицею, якщо вона намагалася вирватися з багаття. У більшості випадків вдова добровільно сходила на багаття, бо інакше життя для неї ставало нестерпним: родичі небіжчика не простили б її відмови виконати свій священний обов'язок.[20]

Головним призначенням жінки вважалося народження і виховання дітей, перш за все, синів - спадкоємців майна і продовжувачів роду. Потомство і худоба були основним видом багатства. Законним батьком дитини вважався чоловік дружини-матері, з якою він перебував у шлюбі, незалежно від того, хто був біологічним батьком новонародженої дитини. Жінка багато в чому прирівнювалася до домашніх тварин, рабинь, потомство від яких належало господареві (Закони Ману, гл. IX, статті 52-55). Мав місце продаж дружини і дітей, хоча це вважалося гріхом (гл. XI, ст. 69). Але продані чи подаровані сини (як правило, у бездітні родини) не вважалися рабами і отримували всі права рідних дітей у новій сім'ї. Натомість, продана дружина не звільнялася від чоловіка (гл. IX, ст. 46) за життя і вважалася його власністю навіть після його смерті. Очевидно, саме цим можна пояснити традиційну заборону повторного заміжжя вдови (гл. IX, ст. 64) і тривале існування обряду саті.

У випадку смерті бездітного чоловіка його дружина повинна була на вимогу його родичів народити сина від когось з родини померлого (гл. IX, статті 57-65). Багатоженство не схвалювалося, але чоловік міг привести у свій дім іншу дружину, якщо перша була схильна до пияцтва, була злою чи марнотратницею (гл. IX, ст. 80).[21]

Розлучення з ініціативи чоловіка дозволялося навіть за умови появи небажаного потомства: "Якщо дружина не народжує дітей, може бути взята інша дружина на восьмому році, якщо народжує дітей мертвими - на десятому, якщо народжує тільки дівчат - на одинадцятому, але якщо виявляє грубість - негайно" (гл. IX, ст. 81). Дружина, яка вела себе негідно, піддавалася штрафу, який чоловік міг змінити побиттям різками на торговельній площі. Ганебність покарання посилювалася тим, що екзекуцію здійснював не сам чоловік, не кат, а чандал - особа найнижчого суспільного стану.

Спадкування майна здійснювалося лише за законом. Успадковувати майно батьків могли лише сини (гл. IX, ст. 185). Вони ділили спадок порівну, але найстарший син отримував додатково п'ять відсотків усього майна. Дочки участі у спадкуванні не брали, але їхні брати були зобов'язані виділити частку свого майна для посагу. Земля спадкуванню не підлягала, оскільки перебувала у колективній власності.

Норми кримінального права були просякнуті соціально-правовою нерівністю, яка виходила із вар нового поділу вільного населення. Розрізнялися навмисні злочини і скоєні з необережності, пом'якшуючі та обтяжуючі обставини, співучасть і необхідна оборона. Все це свідчить про високий рівень розвитку правової думки, правової свідомості і суддівської практики.

До основних видів злочинів належали: злочини проти релігії, державні, проти особи, сім'ї, моралі, майнові злочини.

Релігійні (образа богів, перехід в іншу віру) та антидержавні злочини (бунт, державна зрада, повстання, перехід на бік ворога) каралися смертю. Так само каралося навмисне вбивство. Тілесні ушкодження каралися досить суворо. Наприклад, спроба вдарити рукою чи палицею людину вищої варни каралася відрубуванням руки. Удар ногою чи плювання в обличчя карались відповідно відрубуванням ноги чи відрізанням губ, а тягання за волосся - відрубуванням обох рук.[5]

Піддавалися суворому переслідуванню особи за злочини проти власності. Злодія, спійманого на місці крадіжки, страчували. Карали на смерть за крадіжку з храмів, царських комор, військового майна. Нічна крадіжка вважалася обтяжливою обставиною: зловмиснику спочатку відрубували руку, а потім садили на палю. Співучасники злочину каралися тим самим покаранням, що й виконавець. Особа, яка бачила крадіжку і не вчинила ніякої протидії, каралася вигнанням.

Багато місця в Законах Ману відводиться злочинам проти сім'ї та моралі. Навіть за розмову з чужою заміжньою жінкою карали штрафом, а особу нижчої варни - побиттям. За позашлюбний зв'язок з брахманкою шудру карали смертю, у вайшія конфісковували майно, кшатрія платив великий штраф, а брахман піддавався штрафу чи вигнанню. Шудри піддавалися смертній карі за зв'язок не лише з брахманкою, а й із жінкою будь-якої вищої варни. Невірну дружину зацьковували собаками, а її співучасника клали на розпечене залізне ложе.

Метою покарання було залякування, відшкодування заподіяних збитків та відплата за скоєне. До основних видів покарань належала смертна кара (проста і кваліфікована), калічницькі та тілесні покарання, вигнання, штрафи та конфіскації майна. Смертна кара для брахмана не застосовувалася, а найтяжчим покаранням для нього було остриження голови та вигнання.[13]

Основною формою судочинства був обвинувачувальний процес як у цивільних, так і у кримінальних справах. Різниці між цивільним і кримінальним процесами не існувало. Розгляд справи міг розпочатись лише за вимогою позивача або потерпілого. Сторона, що звернулась до суду, підтримувала звинувачення.

Справа розпочиналася з подання позовної заяви і показань у суді позивача та відповідача. У цивільних спорах кожна сторона виставляла поручників, які гарантували виконання судового рішення, особливо коли це стосувалося боргових зобов'язань. Відповідач позбавлявся права подати зустрічний позов, за винятком спорів про сварку, крадіжку, деяких торговельних угод.

Якщо відповідач визнавав свою провину, процес припинявся. В іншому випадку йому давався термін для відповіді: на перший раз 3-7 днів, вдруге - півтора місяці (для пошуку нових, переконливих доказів). На суді позивач був зобов'язаний доказово довести свою правоту і нікчемність доводів відповідача під страхом грошового штрафу. Неявка без причини на судове засідання автоматично вела до програшу справи.[9]

Судовий розгляд проводився від імені царя. Ймовірно, так розбиралися найтяжчі злочини. До вищого суду входили брахмани і радники. Цар міг доручити судовий розгляд вченому брахману і трьом суддям. Це був суд Брахми. Закони зобов'язували суддів шукати істину, справедливо вивчати предмет позову, ретельно оцінювати свідчення свідків, враховувати час, місце, обставини конкретного правопорушення, брати до уваги належність учасників процесу до певної варни, касти.

У дрібних державах правосуддя здійснювали особисто раджі, залучаючи для цього радників з числа осіб, які розумілися в праві та юриспруденції. Судочинство проводилось за суворими правилами, канонами (гл. VІІІ, ст. 1 - 2).

Судочинство здійснювалося публічно. Змагальність сторін посилювалася правом когось з них "битися об заклад" (виставляти у якості доказу своєї правоти певну грошову суму). За умови виграшу справи сума поверталася, а той, хто її програв, сплачував певну суму грошей у казну.[11]

Показання свідків було важливим доказом у судочинстві. При цьому діяв усталений принцип: свідок мав бути рівним за соціальним статусом зі своєю стороною. Лише у тяжких злочинах (вбивство, крадіжка, насилля) свідчити могли інші особи. Коли потрібних свідків у справі не знаходилося, дозволялося приймати до уваги свідчення дитини, похилої людини, учня (стосовно вчителя), родича, раба, жінки (гл. VIII, статті 70, 71).

При розборі справ і винесенні рішення суд дотримувався формальної оцінки доказів, за якої переховувався класовий і кастовий підхід. Свідками на суді не могли бути раби, діти, люди з поганою репутацією. Жінки могли давати показання лише щодо жінок, про «дваждирожденних» могли свідчити лише «дваждирожденнимі». Якщо свідки давали різні свідчення, то бралися до уваги свідчення більшості. У разі відсутності такого суд ставав на бік тих, у кого були «хороші якості». Лжесвідчення, неповідомлення суду відомих відомостей вважалося тяжким гріхом. За відсутності свідків як доказ застосовувалися ордалії різних видів - випробування вогнем, вагами, водою і деякі інші.


Подобные документы

  • Ступінь дослідження держави та права Стародавньої Греції в науковій літературі. Аналіз суспільного ладу та правового устрою Стародавньої Греції. Джерела та характерні риси права. Стародавні політичні ідеї, які не втратили актуальності в сучасному праві.

    дипломная работа [167,9 K], добавлен 26.08.2013

  • Поняття та загальна характеристика законів Ману, особливості та відмінні риси: право власності, зобов'язальне, шлюбно-сімейне. Правове становище населення за законами Ману. Злочини та відповідальність за скоєння. Судовий процес в рабовласницькій Індії.

    контрольная работа [26,8 K], добавлен 28.10.2010

  • Держава і церква в політичній системі суспільства. Проблеми взаємодії держави і церкви. Правове становище церкви в Росії. Держави "мусульманської" правової системи. Особливості права Індії. Організація правових відносин держави і церкви у Ватикані.

    курсовая работа [59,8 K], добавлен 11.03.2011

  • Цивільне правове регулювання суспільних відносин. Сторони цивільно-правових відносин. Спори між учасниками цивільних відносин. Цивільне правове регулювання суспільних відносин відбувається не стихійно, а з допомогою певних способів та заходів.

    доклад [9,6 K], добавлен 15.11.2002

  • Аналіз інвестиційних відносин як об’єктів фінансово-правового регулювання. Дослідження об’єкту фінансової діяльності держави в інвестиційній сфері. Особливості формування суспільних відносин із розпорядження коштами на користь державних інвестицій.

    статья [23,3 K], добавлен 17.08.2017

  • Поняття та класифікація джерел права. Джерела права в гносеологічному значенні. Характеристика, види і форми нормативно-правових актів. Нормативно-правові акти у часі, просторі, по колу осіб. Джерела права, їх історичний розвиток. Правовий прецедент.

    курсовая работа [37,0 K], добавлен 14.04.2012

  • Адміністративно-правові норми. Реалізація норм адміністративного права. Джерела, систематизація норм адміністративного права. Адміністративно-правові відносини та їх види. Виникнення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Реалізація суб’єктивних прав.

    лекция [27,0 K], добавлен 20.03.2009

  • Аналіз принципів трудового права України. Розгляд основних причин припинення трудових відносин. Суб’єкт права як учасник суспільних відносин: підприємства, державні органи. Характеристика державних органів, виступаючих суб'єктами трудового права України.

    контрольная работа [46,2 K], добавлен 24.03.2013

  • Ідеї судді, професора права В. Блекстона в трактаті "Коментарі за законами Англії". Особливості правового статусу дитини, правове регулювання відносин батька й дитини в Англії в XVIII ст. Ступінь відповідності правового регулювання фактичному станові.

    статья [33,7 K], добавлен 11.09.2017

  • Предмет фінансового права та методи фінансово-правового регулювання. Специфічний зміст фінансової діяльності. Особливі риси правового регулювання суспільних відносин. Фінансове право в системі права України. Система та джерела фінансового права.

    реферат [28,0 K], добавлен 11.12.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.