Охорона здоров’я та соціальний захист як галузь соціокультурної сфери

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний технічний університет України

Київський політехнічний інститут

Факультет соціології і права

Кафедра філософії

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни

Державне регулювання соціокультурної сфери

на тему

Охорона здоров'я та соціальний захист як галузь СКС

Київ 2010



ПЛАН

Вступ

Розділ 1. Характеристика галузей охорони здоров`я та соціального захисту населення

1.1 Охорона здоров'я як галузь СКС: понятійний апарат, характеристика галузі

1.2 Рефлексія поняття соціального захисту населення, його мета

1.3 Система державного регулювання сферами охорони здоров'я та соціального захисту населення в Україні

Розділ 2. Порівняльний аналіз галузей охорони здоров`я та соціального захисту в Україні та за кордоном

2.1 Концепція розвитку охорони здоров'я та соціального захисту населення в Україні

2.2 Моделі державної політики в сферах соціального захисту та охорони здоров'я в європейських країнах

2.3 Реформування законодавчої бази як механізм регулювання галузі охорони здоров'я та соціального захисту населення в Україні з використанням зарубіжного досвіду

Розділ 3. Проектна пропозиція «Обери ФСП - обери якісне майбутнє»

Висновки та рекомендації

Список використаної літератури

Додаток А

Додаток Б

Додаток В



ВСТУП

Актуальність дослідження полягає в тому, що в період здобуття Україною суверенітету, проведення політичних та соціально-економічних реформ, спрямованих на перехід до ринкових відносин, не призвели до адекватних нових умов для перетворень у системі охорони здоров`я та соціального захисту населення, що продовжує функціонувати за принципами колишнього СРСР, що і стало однією з основних причин її поступової управлінської, функціональної та інфраструктурної розбалансованості. Окремі спроби галузевого реформування системи охорони здоров'я та соціального захисту населення шляхом створення і запровадження нових відносин господарювання та організаційних моделей її функціонування носять переважно локальний характер, здійснюються безсистемно і без належного наукового обґрунтування та недостатнього використання придатного для України досвіду зарубіжних країн, а також без врахування вітчизняних наукових розробок та накопиченого досвіду.

Одна з основних причин неефективності змін у системі соціального захисту та охорони здоров'я України, що переживає кризу через економічні труднощі перехідного періоду, - відсутність науково обґрунтованої комплексної державної компетенції - програми щодо вирішення соціально-економічних аспектів проблеми збереження матеріального і духовного добробуту і здоров'я населення.

Стратегічна мета інтеграції України до складу європейського співтовариства потребує серйозної роботи щодо удосконалення захисту прав і свобод людини, демократизації всіх складових суспільного життя, економічного зростання та забезпечення механізмів і умов для створення матеріального і духовного добробуту населення. Найважливішими аспектами цієї проблеми, віддзеркаленням місця людини в системі державної політики є стан її соціального захисту, охорони здоров'я та надання соціальних гарантій.

З огляду на наведені факти, тема дослідження є досить актуальною, оскільки існує гостра необхідність створення ефективного механізму управління соціальними процесами в країні.

Є досить багато науковх розробок, присвячених темі охороні здоров`я та соціального захисту населення як галузям СКС. Зокрема, дослідженням цієї проблеми займалися такі визначні зарубіжні та вітчизняні вчені як Баранова Т.И., Башняк О.С., Берлач А.І., Болотіна Н.Б., Бойко М.Д., Буздуган Я., Вороненко Ю.В., Мінцер О.П., Хуторян Н.М., Барашок Ю.В., ДрІжчана С.В., Гаращенко Л.П., Голунов А., Вишневський В., Коньков А., Гладун З.С., Грищенко Н.Б., Гузенко Н., Дідківська Л.І., Головко Л.С., Евро Ліннакко, Євсєєв В., Журавель В.В., Мегедь В.М., Гаврилова Т.П., Журавель В.И., Іванова О.Л., Карамишев Д.В., Немченко А.С., Карпишин Н.І., Климова Н.Б., Зайцева А.Л., Бреев П.В., Кузнецов В., Нижник Н., Нонко В., Стецюк Т., Олефір О.І., Пономаренко В.М., Роик В.Д., Руденко В. М Сердюк А.М., Скуратівський В., Палій О., Лібанова Е. та багато інших відомих діячів науки і культури.

В цілому, дослідженню охорони здоров'я та соціального захисту населення присвячено безліч робіт у різних сферах науки: філософії, соціології, політології, історії, психології та ін. За останні роки накопичено велику кількість емпіричного матеріалу. У той же час слід зазначити, що публікації по даній темі носять переважно загальнотеоретичний характер. У роботах багатьох авторів, опублікованих до 90-х років, проблеми хоча і розглядаються в тісній прив'язці до реалій нашої країни, однак ці реалії в основі своїй пішли в минуле і керуватися теоретичними й особливо практичними висновками треба дуже і дуже обережно.

Об'єкт дослідження: галузь охорони здоров`я та соціального захисту населення в системі СКС.

Предмет дослідження: моделі державної політики в сферах охорони здоров'я та соціального захисті населення.

Метою дослідження є спроба аналізувати стан охорони здоров`я та соціального захисту населення як галузей СКС. Розкрити основні проблеми процесу реформування галузей охорони здоров`я та соціального захисту населення. Визначити концепцію розвитку цих галузей.

Задачі:

§ визначити поняття та характеристику галузі охорони здоров'я;

§ дослідити поняття, мету та функції соціального захисту населення як галузі СКС;

§ охарактеризувати органи державного регулювання галузей охорони здоров'я та соціального захисту населення;

§ з'ясувати концепцію розвитку охорони здоров'я та соціального захисту населення в Україні;

§ ознайомитися з моделями державної політики в сфері охорони здоров'я та соціального захисту населення зарубіжних країн;

§ дослідити законодавчу базу як механізм регулювання галузі охорони здоров'я та соціального захисту населення в Україні.

Відповідно до предмета, мети і завдань використовувався комплекс методів дослідження, зокрема: загальнонаукові - аналіз, синтез, порівняння та узагальнення, що є необхідними для вивчення праць вітчизняних і зарубіжних науковців, офіційних і нормативних документів; порівняльно-історичний та хронологічний методи, які дали можливість в історичній ретроспективі дослідити соціально-економічні, соціокультурні факти і явища розвитку охорони здоров`я та соціального захисту, порівнювати їх, виявляючи подібне і відмінне; компонентно-структурний, системно-структурний, системно-функціональний, що дали можливість виділення основних компонентів системи охорони здоров`я та соціального захисту населення, обґрунтування закономірностей та виявлення тенденцій розвитку.

Матеріал даної роботи несе теоретичну і практичну значимість для фахівців, які працюють у сфері охорони здоров`я та соціального захисту населення. Теоретичний зміст курсової роботи дає можливість ознайомитися із трактуванням понять соціального захисту населення та охорони здоров'я, органами державного регулювання цими сферами, докладно визначити концепцію сучасного розвитку охорони здоров'я та соціального захисту населення України та зарубіжних країн, а також проаналізувати законодавчу базу цієї галузі.

Практична значимість полягає в тому, що в даній роботі доведено значимість впливу охорони здоров'я та соціального захисту населення, як головної запоруки демократизації всіх сфер суспільного життя, матеріального зростання та забезпечення механізмів і умов для створення матеріального і духовного добробуту населення. В роботі наведені рекомендації по реформуванню системи охорони здоров`я та соціального захисту населення.

Інформаційна база курсової роботи. При написанні роботи були використанні монографії, наукові статті, підручники вітчизняних та зарубіжних авторів, начальні посібники та наукові журнали.

Обсяг та структура курсової роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг роботи становить 66 сторінок комп'ютерного тексту. Список використаних джерел містить 52 найменування.



Розділ 1. Характеристика галузей охорони здоров`я та соціального захисту населення

1.1 Охорона здоров'я: понятійний апарат, механізм фінансування, характеристика галузі

Кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв'язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

Основи законодавства України про охорону здоров'я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості. [1]

Основні поняття про охорону здоров'я:

Здоров'я - стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів;

Охорона здоров'я - система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя. [19, с.10]

Заклади охорони здоров'я - підприємства, установи та організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров'я шляхом подання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників;

Медико-санітарна допомога - комплекс спеціальних заходів, спрямованих на сприяння поліпшенню здоров'я, підвищення санітарної культури, запобігання захворюванням та інвалідності, на ранню діагностику, допомогу особам з гострими і хронічними захворюваннями та реабілітацію хворих та інвалідів. [4]

Сучасний стан економіки України та її регіонів характеризується кардинальними змінами в усіх сферах діяльності, у тому числі у системі охорони здоров'я, від ефективності функціонування якої залежить здоров'я нації - найвищої цінності держави. [23, с.10]

У перехідний період, в умовах ринкової економіки в охороні здоров'я відбуваються процеси, які реально скоротили функції держави, що привели до децентралізації та комерціалізації галузі, яка глобально стосується інтересів кожного жителя України. Відомо, що при послаблені регулюючої ролі держави витрати на охорону здоров'я з сімейного бюджету зростають. У той же час знижується турбота держави про стан здоров'я. [22, с. 203]

У нинішній системі охорони здоров'я України вкрай недостатньо розвинутою є профілактика захворювань, що зумовлює постійне збільшення кількості виявлених гострих і хронічних захворювань. Відомо, що основою профілактичної медицини є організація і проведення диспансерного обстеження населення з наступним динамічним спостереженням. Однак нині діючі принципи диспансеризації не дозволяють вирішувати поставлені перед нею проблеми, зокрема, знизити рівень захворюваності. [22, с. 158] Недостатня увага приділяється останнім часом дослідженню стану здоров'я на рівні функціональних груп; вкрай рідко на практиці застосовуються нові технології в області діагностики; не практикуються принципи єдиного підходу до спостереження за станом здоров'я пацієнта протягом тривалого часу.

То ж не дивно, що основні показники стану здоров'я населення нашої держави є значно гіршими, ніж у країнах з соціально-орієнтованою економікою. При цьому протягом останніх 5 років вони мають тенденцію до погіршення. Так, середня тривалість життя складає 67 років, що на 13 років менше, ніж у білі пості розвинутих країнах світу. Зростає захворюваність практично за всіма видами патологій, особливо серцево-судинної і дихальної та травної систем. [20] Останнім часом склалась складна ситуація з ВІЛ-інфекцією та туберкульозом. В Україні зафіксована стійка тенденція змін стану здоров'я населення

- спостерігається негативна динаміка зниження показника умовного здоров'я;

- випереджаючих темпів зниження потенціалу здоров'я дітей. Здоров'я останніх гірше здоров'я їх батьків;

- індивідуальний потенціал здоров'я у жінок є нижчим, ніж у чоловіків, не дивлячись на те, що тривалість життя жінки на 12 років довша, ніж чоловіків;

- нинішні соціальні умови не дозволяють використати ефективно природно-біологічні ресурси людини. Якщо в кінці 70-х років минулого століття пік здоров'я припадав на 24 роки, в кінці 80-х - на 14, то в кінці 90-х років людина залишалась з тим потенціалом здоров'я, який вона отримала при народженні. [32, с. 113]

Особливу тривогу викликає той факт, що хвороби "помолодшали" і що населення України щорічно скорочується майже на 400 тис. осіб. Такий стан у значній мірі зумовлений багатьма чинниками, у тому числі й рівнем розвитку системи охорони здоров'я в цілому.

У розвитку системи охорони здоров'я, формуванні цивілізованого ринку медичних послуг і раціональному використанні ресурсного потенціалу цієї системи зацікавлена практично кожна людина, яка усвідомлює, що в сукупності вони не тільки впливають на індивідуальне та суспільне здоров'я, а й визначають якість і рівень життя, покращення територіальної доступності медичної допомоги, тобто вдосконалення регіональної політики в області охорони здоров'я. [27, с.24-25] Остання базується на єдиних загальнодержавних принципах, у число яких входить формування економічно доцільних систем організації медичної допомоги з урахуванням реальних потреб населення, можливостей їх задоволення, а також найбільш доцільного розміщення ресурсів.

Раніше, як відомо, існувало централізоване планування охорони здоров'я. Адже в умовах командно-адміністративної системи без цього не обійтись. Медична допомога була відносно загальнодоступною, хоча говорити про її високу якісь навряд чи можна. Перші згадки про стандарти якості появились на початку 90-х років минулого століття. [19, с. 35]

Сьогодні система охорони здоров'я в усьому світі, у тому числі й в Україні, стає все більше науково- і ресурсоємною, пов'язаною зі складними технологічними та організаційними процесами. Будь-яка помилка на цьому етапі може привести до негативних результатів, до нераціонального використання ресурсного потенціалу. Тому проблема ресурсного забезпечення медичної сфери діяльності, правильний розподіл наявних ресурсів, оптимальне їх використання є однією з найгостріших у системі медичного обслуговування населення.

Існуюча мережа закладів охорони здоров'я в багатьох випадках неадекватна реальним потребам населення, а наявні ресурси використовуються неефективно. Велике значення таких благ, як життя та здоров'я, зумовлює необхідність їх охорони. Забезпечення населення лікувально-профілактичною допомогою в достатньому обсязі та високої якості залежить від адекватності матеріально-технічної бази закладів охорони здоров'я, професіоналізму і кваліфікації лікарів, психологічної готовності населення піклуватися про стан свого здоров'я.

Фінансове забезпечення охорони здоров'я -- це метод фінансового механізму, що визначає принципи, джерела й форми фінансування суб'єктів господарювання, чия діяльність спрямована на охорону, збереження, зміцнення та відновлення здоров'я громадян. [25, с. 155]

Основними формами фінансового забезпечення охорони здоров'я в Україні є: бюджетне фінансування, добровільне медичне страхування, самофінансування, благодійництво та спонсорство. Такі форми, як кредитування й інвестування, характерні для юридичних і фізичних осіб, котрі займаються приватною медичною практикою. Крім того, у період переходу до ринкової економіки державним і комунальним закладам охорони здоров'я дозволили некомерційну господарську діяльність (медичну та немедичну), аби в такий спосіб вони мали змогу залучити додаткові фінансові ресурси. [26] У результаті набула значного поширення така форма фінансового забезпечення, як некомерційне самофінансування. Останнє полягає в тому, що його здійснюють на принципах самоокупності й воно передбачає просте відтворення витрат, пов'язаних із наданням медичної допомоги.

Традиційно найвагомішим джерелом фінансового забезпечення охорони здоров'я є кошти державного та місцевих бюджетів, тоді як кошти, отримані з інших джерел, -- лише додатковий фінансовий ресурс. [32, с. 85]

На рівні бюджетних установ відбувається процес поєднання бюджетного фінансування з системою некомерційного самофінансування для виконання ними намічених завдань і функцій. Такі заклади фінансуються лише частково за рахунок коштів бюджетів, утворених у результаті перерозподілу валового внутрішнього продукту, і за джерелом походження є справді бюджетними. Кошти та доходи в матеріальній чи нематеріальній формі, отримувані бюджетним закладом завдяки самостійній фінансово-господарській діяльності, інші за своєю природою. Некомерційна діяльність бюджетних установ і організацій не має на меті отримання прибутку, і її здійснюють у загальнодержавних інтересах для залучення додаткових фінансових ресурсів [25, с. 132].

Одним із напрямів підвищення ефективності охорони здоров'я в Україні й альтернативним джерелом фінансового забезпечення галузі є поетапне запровадження обов'язкового медичного страхування. Воно має забезпечити формування принципово нової, адаптованої до ринкової економіки, соціальної інфраструктури, створити прозорі механізми правових, соціально-економічних і фінансових взаємовідносин між виробниками та споживачами медичних послуг.

Законом України «Про страхування» передбачено здійснення, крім обов'язкового, також і добровільного медичного страхування. [2] Соціально-економічне значення останнього полягає в тому, що воно доповнює гарантії, надані в рамках соціального забезпечення та соціального страхування до максимально можливих у сучасних умовах стандартів (оплата дорогих видів лікування й діагностики; застосування найсучасніших медичних технологій; забезпечення комфортних умов лікування тощо).

Іще одним з альтернативних джерел фінансового забезпечення охорони здоров'я виступає благодійництво та благодійна діяльність. Надходження від спонсорських і доброчинних внесків розглядаються як «інвестиції в соціальну сферу» взагалі та в охорону здоров'я зокрема. Благодійна діяльність регулюється Законом України «Про благодійництво та благодійні організації». Він закріплює основні принципи й форми благодійності, напрями діяльності благодійних організацій. [22, с. 113]

Отже, головною умовою трансформації охорони здоров'я населення є зміцнення фінансової бази, збільшення фінансових ресурсів з допомогою вдосконалення бюджетного фінансування, доброчинної діяльності й пошуку нових джерел фінансування та шляхів їхнього надходження.

1.2 Рефлексія поняття соціального захисту, його мета та функції

Поняття соціального захисту населення досить широке і стосується, вірніше сказати, охоплює всі верстви населення тією чи іншою мірою. Це, з одного боку, дає дуже великий обсяг емпіричного матеріалу, а з другого - ускладнює аналіз даної сфери людської діяльності.

Нижче наведено три визначення соціального захисту.

“Соціальний захист населення - державна підтримка певних категорій населення, які можуть зазнавати негативного впливу ринкових процесів, забезпечення відповідного рівня життя шляхом надання правової, фінансової, матеріальної допомоги окремим громадянам (найбільш вразливим верствам населення), а також створення соціальних гарантій для економічно активної частини населення, забезпечення прийнятних для країни умов життя та праці громадян, у тому числі через установлення соціальних стандартів” [38, с. 45].

“Під системою соціального захисту сьогодні розуміється сукупність законодавчо визначених економічних, соціальних, юридичних гарантій і прав, соціальних інститутів та установ, що забезпечують їх реалізацію та створюють умови для підтримки життєзабезпечення і діяльного існування різних соціальних верств і груп населення, передусім соціально вразливих” [48, с. 25].

“Соціальний захист - це система державного гарантування прав громадян України на матеріальне забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законодавством України” [7].

Ці визначення відображають підходи різних авторів до сутності даного поняття, а об'єднує їх те, що під соціальним захистом розуміється лише той обсяг соціальних гарантій, що безпосередньо надається державою.

В. Скуратівський Скуратімвський Вадим Леонтійович (* 5 жовтня 1941 р., с. Бакланова Муравійка, Куликівський район, Чернігівської області) - український мистецтвознавець, історик, літературознавець, публіцист.Доктор мистецтвознавства (1997), кандидат філологічних наук (1971), член-кор. Академії мистецтв України (з травня 2001 р.), член Спілки кінематографістів України (1990) та Асоціації українських письменників (1997). підкреслює, що “соціальний захист - це комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на захист добробуту кожного члена суспільства в конкретних економічних умовах” [43, с. 104].

Кінцевою метою соціального захисту є надання кожному члену суспільства, незалежно від соціального походження, національної або расової належності можливості вільно розвиватися, реалізувати свої здібності. Інша мета - підтримання стабільності в суспільстві, тобто попередження соціальної напруженості, яка виникає у зв'язку з майновою, расовою, культурною, соціальною нерівністю. [30, с.55]

Соціальний захист населення як система, діюча в ринкових умовах, є комплексом нормативних актів, форм, методів та дій, що мають забезпечити:

* установлення передбаченого законом України періодично оновлюваного гарантованого прожиткового мінімуму. На його основі визначається нижня межа заробітної плати, формується система пенсій та допомоги, гарантується обслуговування в житлово-комунальній та соціально-культурній сферах;

* диференційний підхід до різних соціально-демографічних верств населення залежно від ступеня їх економічної самостійності, працездатності та можливості отримання доходів;

* реалізацію прав кожного громадянина на працю і отримання гарантованого мінімуму доходів, достатнього для нормальної життєдіяльності працюючого та його сім'ї;

* державні гарантії по оплаті найманої праці, встановленням її мінімального рівня, незалежно від об'єкта прикладання праці: у власному виробництві, кооперативі, асоціації, акціонерному товаристві або державному підприємстві;

* надання різних форм допомоги безробітним: виплати по безробіттю, організація громадських робіт, перепідготовка та отримання нової спеціальності, з якої є вільні робочі місця, створення умов для започаткування власної справи;

* державні гарантії щодо підтримки необхідного рівня життя малозабезпеченим категоріям населення;

* індексування грошових вкладів населення у випадку зростання цін на товари та послуги;

* грошову компенсацію населенню при здійсненні реформ цін;

* розробку та законодавче врегулювання (затвердження) всього комплексу заходів, що представляють у всій повноті систему соціального захисту всього населення (працюючих, непрацюючих у працездатному стані, непрацездатних, пенсіонерів, інвалідів, підростаючого покоління, багатодітних матерів, неповні та малозабезпечені сім'ї). [49, с.199-206]

Соціальний захист містить як пасивні, так і активні заходи підтримки доходів. Пасивними заходами є соціальна допомога, активними - соціальне страхування (тобто забезпечення доходів у випадку втрати працездатності чи роботи), лікування та профілактика хвороб, а також сприяння освіті й підвищенню кваліфікації [43, с. 106].

Пасивна підтримка надається у вигляді соціальної допомоги - допомоги суспільства особі або сім'ї, яка не має достатніх засобів існування. Соціальна допомога за своєю суттю є адресною, тому що надається лише тим, хто її потребує. Через соціальну допомогу соціальний захист виконує свою лікувальну, реабілітаційну функцію, яка полягає в тому, щоб допомогти людям, які потрапили в скрутну життєву ситуацію, вберегтися від зубожіння і не опинитися на узбіччі суспільства.

Проте не менш важливими є також заходи, спрямовані на запобігання ситуаціям, які загрожують добробуту людини, стимулювання активності особи. Соціальний захист виконує свою превентивну, запобіжну функцію шляхом захисту особи та її сім'ї від втрат доходу, пов'язаних з безробіттям, старінням, хворобою або смертю, та поліпшення її добробуту через соціальні служби й економічну допомогу на виховання дітей. [2]Система соціального захисту включає програми зайнятості, соціального страхування, охорони здоров'я та ін.

Державне соціальне забезпечення є складовою системи соціального захисту і виконує функцію нагромадження та розподілу коштів соціального захисту, призначених на соціальну допомогу, виплати по соціальному страхуванню тощо. Соціальне забезпечення включає пенсії й різного роду допомоги. [48, с. 192]Таким чином, під соціальним забезпеченням розуміють заходи матеріальної підтримки особи та сім'ї з боку держави і суспільства. До системи соціального захисту слід віднести також соціальні нормативи гарантовані державою мінімальні рівні винагороди за працю, стипендіального та соціального забезпечення. Схематично співвідношення соціального захисту, соціального забезпечення і соціальної допомоги зображене нижче.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Таким чином, існує єдність трьох головних складових соціальної політики:

1) соціальна допомога, що гарантує громадянам, які опинилися за межами бідності і неспроможні через різні причини забезпечити собі життєвий мінімум, можливість психофізичного виживання в кризових соціально-економічних умовах;

2) соціальне забезпечення, що гарантує нормальний рівень існування людини і відшкодування втрат регулярного прибутку, компенсація додаткових втрат у зв'язку з інфляційними процесами, упередження причин, що призводять до втрати регулярного прибутку внаслідок припинення виробництва тощо;

3) соціальні послуги, що забезпечують високий рівень трудової активності, участі в громадянському житті (програми професійної перекваліфікації, створення додаткових робочих місць та ін.). Такий підхід передбачає зміну соціальних функцій держави. З одного боку, вона повинна створювати умови для того, щоб населення було спроможне власними силами вирішувати більшість соціальних проблем. З другого - необхідно надавати певну допомогу громадянам та їх родинам, якщо вони не можуть власними силами з різних причин (хвороби, інвалідності, похилого віку тощо) підтримувати необхідний мінімальний життєвий рівень. [15, с.36]

Отже, запровадження нових і вдосконалення діючих соціальних програм дають можливість оптимізувати управління системою соціального захисту населення, забезпечити високу якість та оперативність надання послуг найвразливішим громадянам і сім'ям.

1.3 Державне управління сферами охорони здоров'я та соціального захисту населення в Україні

Одним із принципів правової держави є те, що у центрі її соціальної дійсності перебуває людина. Держава гарантує соціальні права і свободи, які забезпечують людині гідний рівень життя та її соціальну захищеність. За своєю сутністю ці права і свободи є, з одного боку, вимогами до держави, а з іншого - її обов'язками щодо підтримання життя особи та її соціальної захищеності. Соціальні питання, при їх невирішеності, є одним з небезпечних джерел, пов'язаних з національною безпекою, самою суттю існування в майбутньому державних інститутів.

Сутність державного управління зазначеною сферою полягає в тому, що держава:

а) держава дбає про соціальний захист своїх громадян;

б) забороняє використання примусової праці;

в) створює робочі місця;

г) забезпечує підготовку кадрів;

д) забезпечує нормальні умови праці; вільний вибір місця роботи, професії;

е) матеріально підтримує своїх громадян;

ж) гарантує захист від незаконного звільнення;

з) забезпечує право на своєчасне одержання винагороди. [17, с.23]

Одним із важливих напрямів державної політики у сфері соціального захисту населення є становлення державних стандартів і державних соціальних гарантій, які встановлюються законами та іншими нормативно-правовими актами. До них належать встановлення:

а) мінімальних розмірів оплати праці;

б) доходів громадян;

в) пенсійного забезпечення;

г) визначення видів і розміру соціальних допомог;

д) визначення розмірів соціальних виплат, що забезпечують рівень життя, не нижчий за прожитковий мінімум.

Спеціальним органом, який уповноважений від імені держави впроваджувати в життя соціальну політику, є Міністерство праці та соціальної політики України (далі - Мінпраці). [48, с. 19]

Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту населення, соціального страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин, трудової міграції.

Основними завданнями Мінпраці є:

1) участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту населення, у тому числі ветеранів війни, праці, військової служби та громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; у сфері соціального страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, умов праці; у сфері пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин, трудової міграції;

2) керівництво діяльністю державної служби зайнятості;

3) проведення заходів, пов'язаних з ефективним функціонуванням ринку праці, сприяння раціональній, продуктивній і вільно обраній зайнятості, підвищенню якості і конкурентоспроможності робочої сили;

4) розроблення і здійснення заходів для посилення мотивації до праці, вдосконалення її оплати, організації та нормування;

5) забезпечення через систему підпорядкованих йому органів реалізації права громадян на соціальний захист шляхом своєчасного та адресного надання соціальної підтримки, в тому числі державної допомоги малозабезпеченим громадянам, у разі втрати роботи, працездатності, досягнення пенсійного віку тощо;

6) забезпечення розвитку соціально-трудових відносин та захисту прав працюючих громадян шляхом здійснення державного нагляду за додержанням роботодавцями вимог законодавства про працю;

7) розроблення заходів, спрямованих на реалізацію політики грошових доходів населення;

8) забезпечення здійснення Пенсійним фондом України заходів у сфері пенсійного забезпечення та соціального страхування. [3]

Через міністра Мінпраці спрямовується і координується КМУ діяльність Пенсійного фонду України.

У складі Мінпраці України Кабінетом Міністрів України можуть бути утворені урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції).

Пенсійний фонд України (далі - Фонд) є центральним органом виконавчої влади, що здійснює управління фінансами пенсійного забезпечення, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Мінпраці. [16, с.254]

Основними завданнями Фонду є:

1) участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері пенсійного забезпечення та соціального страхування;

2) забезпечення збирання та акумулювання коштів, призначених для пенсійного забезпечення, повного своєчасного фінансування витрат на виплату пенсій та інших соціальних виплат, що здійснюються з коштів Фонду;

3) ефективне використання коштів Фонду, здійснення в межах своєї компетенції контрольних функцій, удосконалення методів фінансового планування, звітності та системи контролю за витрачанням коштів Фонду. [10]

До системи органів державного управління охорони здоров'я входять Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров'я України, Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації (управління охорони здоров'я обласних державних адміністрацій, відділи охорони здоров'я районних державних адміністрацій).

Кабінет Міністрів України

1. організує розробку та здійснення комплексних і цільових програм;

2. створює економічні, правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність у галузі охорони здоров'я;

3. укладає міжурядові угоди та координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров'я, а також у межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи виконавчої влади у галузі охорони здоров я.

До основних завдань МОЗ України належать:

ь розробка пріоритетних напрямків діяльності національної служби охорони здоров'я;

ь забезпечення гарантованого рівня кваліфікованої медичної допомоги населенню установами охорони здоров'я всіх форм власності;

ь здійснення заходів щодо розвитку профілактичного напрямку в охороні здоров'я населення; формування здорового способу життя;

ь забезпечення надання державними установами охорони здоров'я загальнодоступної, як правило, безкоштовної, висококваліфікованої медичної допомоги населенню;

ь розробка прогнозу та показників розвитку національної служби охорони здоров'я, пов'язаних зі змінами власності; охорона материнства і дитинства та ін.

Для вирішення найважливіших завдань діяльності і розвитку охорони здоров'я у МОЗ України створюється колегія, рішення якої проводяться у життя наказами Міністра. [4]

Рада міністрів АРК і місцеві державні адміністрації реалізують державну політику в галузі охорони здоров'я у межах своїх повноважень. Так, місцеві державні адміністрації здійснюють загальне керівництво закладами охорони здоров'я, які перебувають у сфері їх управління, їх матеріально-фінансовим забезпеченням, організують роботу медичних закладів по наданню медичної допомоги населенню, здійснюють заходи щодо попередження інфекційних захворювань, епідемій, епізоотій та їх ліквідації тощо.

Державні функції у галузі охорони здоров'я здійснюють також інші органи, які мають у своєму віданні установи охорони здоров'я. До таких органів, зокрема, належать Міноборони України, МВС України, Служба безпеки України, Мінтранс України. Ці органи визначають структуру управління відомчими установами охорони здоров'я.

Відповідні функції в управлінні охороною здоров'я громадян МОЗ України реалізує шляхом здійснення контролю за якістю та безпекою продуктів харчування, лікарських засобів та виробів медичного призначення. Виконання основних принципів державної політики у сфері організації та розвитку виробництва лікарських засобів та забезпечення цією продукцією населення, закладів охорони здоров'я і тваринництва, які реалізовувалися Державним комітетом України з питань медичної та мікробіологічної промисловості. Указом Президента України від 15 грудня 1999 p. покладено на МОЗ України.

Підсумовуючи вищевикладене, необхідно зазначити, що до особливостей державного управління соціальним захистом і охороною здоров'я населення можна зарахувати таке:

1) вони здійснюється стосовно організаційно непідлеглих об'єктів управління і не торкається їх самостійності;

2) надвідомча координація в зазначених сферах має не загальний характер, а обмежені конкретними функціями, пов'язаними з питаннями соціального захисту та охорони здоров'я;

3) основними завданнями управління в зазначених сферах є підвищення матеріального добробуту та пристойного життя людей, забезпечення зайнятості населення, гарантування його права на працю, соціальний захист та здоров'я.

охорона здоров'я державний політика



Розділ 2. Порівняльний аналіз галузей охорони здоров`я та соціального захисту в Україні та за кордоном

2.1 Концепція розвитку охорони здоров'я та соціального захисту населення в Україні

Концепція розвитку охорони здоров'я населення України (далі - Концепція) спрямована на реалізацію положень Конституції та законів України щодо забезпечення доступної кваліфікованої медичної допомоги кожному громадянинові України, запровадження нових ефективних механізмів фінансування та управління у сфері охорони здоров'я, створення умов для формування здорового способу життя.

Необхідність визначення основних напрямів розвитку охорони здоров'я населення України зумовлюється реальними політичними та соціально-економічними процесами, зокрема:

- демократизацією суспільства, інтеграцією України у світове співтовариство;

- глобальними структурними процесами в економіці;

- зниженням рівня і погіршенням якості життя більшості громадян;

- критичною демографічною ситуацією;

- незадовільним станом здоров'я населення;

- низькою економічною ефективністю використання ресурсів охорони здоров'я, недосконалою системою оплати праці лікарів та інших працівників сфери охорони здоров'я;

- диспропорціями у розвитку амбулаторно-поліклінічної та стаціонарної медичної допомоги;

- незадовільною екологічною ситуацією, ускладненою наслідками Чорнобильської катастрофи. [12, с. 147]

Кінцевою метою реалізації Концепції є досягнення таких цілей:

- збереження та зміцнення здоров'я населення, продовження періоду активного довголіття і тривалості життя людей;

- створення правових, економічних та управлінських механізмів реалізації конституційних прав громадян України на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування;

забезпечення гарантованого рівня надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги у визначеному законодавством обсязі;

- формування керованого ринку платних медичних послуг, сприяння діяльності закладів охорони здоров'я всіх форм власності, створення умов для задоволення потреб населення в медичних послугах;

- ефективне використання наявних кадрових, фінансових і матеріальних ресурсів;

- солідарна участь держави, роботодавців, територіальних громад та окремих юридичних і фізичних осіб у фінансуванні послуг з надання громадянам медичної допомоги. [28, с.156]

Основні напрямки концепції:

Ш Державна політика у сфері охорони здоров'я

Державна політика у сфері охорони здоров'я спрямовується на підвищення рівня здоров'я, поліпшення якості життя і збереження генофонду Українського народу.

Реалізація цієї політики потребує здійснення комплексу державних і галузевих заходів.

Державні заходи мають передбачати:

- поетапне збільшення державних асигнувань у сферу охорони здоров'я, їх ефективне використання;

- забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, переорієнтацію охорони здоров'я на суттєве посилення заходів з попередження захворювань, запобігання інфекційним захворюванням, зниження ризиків для здоров'я людини, що пов'язані з забрудненням та шкідливим впливом факторів довкілля;

- вирішення проблем гігієни та безпеки праці, профілактики виробничого травматизму та професійних захворювань;

- створення умов для формування та стимулювання здорового способу життя, вдосконалення гігієнічного виховання і навчання населення, особливо дітей та молоді; посилення боротьби із шкідливими звичками; розвиток фізичної культури і спорту; забезпечення раціонального збалансованого харчування населення;

- здійснення активної демографічної політики, спрямованої на стимулювання народжуваності і зниження смертності, збереження та зміцнення репродуктивного здоров'я населення, а також соціальної політики підтримки молоді та захисту інвалідів і людей похилого віку;

- забезпечення всебічного гармонійного фізичного та психічного розвитку дитини, починаючи з народження, її раціонального харчування, оптимальних умов побуту, виховання і навчання;

- запровадження ефективної системи багатоканального фінансування сфери охорони здоров'я;

- удосконалення системи соціального та правового захисту медичних і фармацевтичних працівників та пацієнтів;

- визначення критеріїв щодо диференціації розміру оплати праці медичних та фармацевтичних працівників залежно від рівня їх кваліфікації, обсягів, якості, складності, ефективності та умов виконуваної роботи;

- інтенсивний розвиток медичної та фармацевтичної промисловості, в тому числі медичного приладобудування, виробництва лікарських засобів та виробів медичного призначення, здешевлення їх вартості. [29, с.5]

Галузеві заходи мають передбачати:

- розроблення державних комплексних та цільових програм охорони здоров'я населення;

- визначення пріоритетів медичної допомоги та обгрунтування переліку і обсягу гарантованого рівня безоплатної медичної допомоги громадянам у державних і комунальних закладах охорони здоров'я;

- розвиток первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини;

- проведення реструктуризації галузі з метою ліквідації диспропорцій у розвитку різних видів медичної допомоги, раціоналізації амбулаторно-поліклінічної та стаціонарної допомоги;

- удосконалення системи інформаційного забезпечення галузі охорони здоров'я на основі широкого розвитку інформаційних мереж, реорганізації медико-статистичної служби;

- створення системи забезпечення і контролю якості надання медичної допомоги на основі розроблених показників якості;

- запровадження системи ліцензійних інтегрованих іспитів у вищих медичних навчальних закладах, незалежно від їх підпорядкування, для уніфікованого контролю за якістю підготовки фахівців для сфери охорони здоров'я;

- удосконалення порядку акредитації закладів охорони здоров'я та атестації медичних і фармацевтичних працівників. [21]

Ш Реформування економічних засад системи охорони здоров'я

Реформування економічних засад системи охорони здоров'я спрямовуватиметься на створення прозорих фінансово-економічних механізмів цільового накопичення та адресного використання коштів, необхідних для реалізації в повному обсязі конституційних прав громадян на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.

З метою досягнення належного рівня здоров'я населення держава зберігатиме контроль за механізмами забезпечення обсягу та якості медичної допомоги, які поступово збільшуватимуться за рахунок бюджетного фінансування та залучення додаткових джерел фінансування.

Ш Реорганізація системи управління у сфері охорони здоров'я

Реорганізація системи управління у сфері охорони здоров'я є одним із основних напрямів її розвитку.

Управління у сфері охорони здоров'я має забезпечуватися:

Міністерством охорони здоров'я України - головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров'я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення; [29]

Ш Створення умов для здорового способу життя

Створення умов для здорового способу життя, активізація профілактичної діяльності у системі охорони здоров'я передбачає вдосконалення нормативно-правової бази, формування державної політики, направленої на збереження та зміцнення здоров'я населення.

Повинна запроваджуватися система соціально-економічного стимулювання здорового способу життя, обмеження тютюнопаління та реклами алкоголю, тютюну й інших шкідливих для здоров'я речовин.

Гігієнічне виховання населення повинно бути трансформовано у державну систему безперервного навчання і здійснюватиметься на всіх етапах соціалізації особистості.

Широке впровадження профілактичних технологій потребує серйозних змін у роботі амбулаторно-поліклінічних закладів. Ключовою фігурою має стати сімейний лікар - лікар загальної практики. [36, с.40-41]

Ш Оптимізація діяльності галузі охорони здоров'я

Реформуванню повинні підлягати структура, кадрове, матеріально-технічне, інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби з урахуванням медико-демографічних тенденцій та соціально-економічних і екологічних особливостей регіонів.

Підвищенню ефективності державного санітарно-епідеміологічного нагляду повинно сприяти вдосконалення правового регулювання діяльності органів, установ і закладів санітарно-епідеміологічної служби. [21]

Ш Інноваційна і кадрова політика у системі охорони здоров'я

У процесі реформування системи охорони здоров'я медична наука розглядається як рушійна сила, що забезпечує всебічне наукове обгрунтування необхідності перебудови галузі, визначає прогнозні тенденції здоров'я населення та розробляє науково обґрунтовані заходи щодо його поліпшення.

Потенціал медичної науки становитимуть науково-дослідні установи, підпорядковані Міністерству охорони здоров'я України та Академії медичних наук України, а також наукові підрозділи вищих медичних і фармацевтичних навчальних закладів та закладів післядипломної освіти.

Що до соціальної політики України в перехідний період, то її особливістю є пріоритет соціального захисту населення, підвищення ролі особистого трудового доходу, формування нового механізму фінансування та регулювання розвитку соціальної сфери. [35, с.14]

Основний зміст політики соціального захисту працездатного населення зводиться до створення необхідних умов підвищення кожним працівником свого добробуту за рахунок особистого трудового вкладу, підприємництва, ділової активності. З урахуванням стану економіки держава здійснює захист від зростання цін і товарного дефіциту для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму. Державне регулювання здійснюється шляхом реалізації таких заходів: визначення мінімальної заробітної платні, мінімальних споживчих бюджетів, прожиткового мінімуму; створення державних і недержавних пенсійних фондів та фондів соціального захисту; зміни умов оплати праці, розробки нової системи пенсійного забезпечення, допомог, стипендій, окладів у бюджетних організаціях і установах та їх фінансове забезпечення; запровадження, системи індексації доходів і збережень населення; розробки загальнодержавних і регіональних програм, допомоги окремим верствам населення; реалізації заходів щодо захисту внутрішнього споживчого ринку; запровадження компенсаційного механізму для населення у зв'язку з підвищенням цін на товари і послуги. [44, с. 389]

Основним питанням, що вимагає розв'язання, є поетапне здійснення глибокої структурної реформи заробітної платні, яка має на меті перехід від чинної моделі, зорієнтованої на низьку ціну робочої сили і високу частку безкоштовних соціальних благ, до нової моделі, яка передбачає високу ціну робочої сили і платне задоволення відповідних послуг. Проведення такої реформи дасть змогу не тільки істотно збільшити частку заробітної плати в структурі ВВП, скоригувати її величину відповідно до зміни цін, але й істотно зменшити тиск соціальних витрат на бюджет держави.

Суттєве зростання ціни робочої сили має важливе значення і з огляду входження України в світовий економічний простір.

У процесі реформи заробітної платні повинні здійснюватися заходи щодо впорядкування регулюючої функції мінімальної заробітної платні. Вона не повинна бути нижчою, ніж офіційно встановлена межа малозабезпеченості. [34] У зв'язку з цим потрібно поступово підвищувати мінімальну заробітну платню в народному господарстві до 60 % середньої заробітної платні, як це рекомендує Міжнародна організація праці.

Важливим заходом реформування оплати праці має стати забезпечення прогресивних змін у співвідношенні між тарифною і надтарифною частками оплати праці. Йдеться про необхідність підвищення частки тарифу в середній заробітній платні від критичного рівня (15--25%) до оптимальних розмірів (70--80%). Це сприятиме підвищенню продуктивності праці і забезпечуватиме оптимальну, обґрунтовану, міжгалузеву, міжкваліфікаційну, міжпосадову диференціацію заробітної платні.

При реформуванні системи оплати праці особлива увага повинна приділятися обґрунтованому встановленню міжгалузевих коефіцієнтів у Генеральній тарифній угоді, які передбачали б встановлення рівнів оплати праці в різних галузях народного господарства залежно від трудомісткості, шкідливості виробництва і кваліфікації працівників.

У зв'язку із здійсненням лібералізації цін та валютного курсу потрібно надавати відповідну допомогу через безробіття, зберігати робочі місця в процесі роздержавлення і приватизації, стимулювати розвиток малого бізнесу та індивідуальну трудову діяльність, реалізувати програму захисту малозабезпечених, багатодітних і неповних сімей, непрацюючих, пенсіонерів та інвалідів, щомісячно індексувати грошові виплати відповідно до фактичних темпів інфляції.

Засобами та умовами реалізації державного соціального захисту населення є прийняття законодавчих актів, спрямованих на соціальний захист населення; формування соціальних прогнозів; визначення показників соціально-економічних нормативів і показників соціального захисту та рівня життя в державних індикативних планах та засобів їх реалізації; розробка та реалізація соціальних комплексних цільових програм; використання системи оподаткування доходів населення; впровадження системи фіксованих цін на певні види товарів і послуг. [38, с. 57]

Принциповим пріоритетом політики доходів має стати стимулювання населення до володіння приватною власністю та її ефективний захист. Високо- та середньозабезпечені громадяни будуть здатні оплачувати значну частку послуг охорони здоров'я, освіти, відпочинку тощо.

У державних програмних документах передбачені механізми зі зміцнення позицій середнього класу, частку якого потрібно довести до 45--50% від загальної кількості населення. При цьому передбачається скорочення кількості громадян з доходами, нижчими за прожитковий мінімум.

Становлення та розвиток середнього класу передбачає перехід до нової моделі споживання, тобто таких стандартів, які забезпечують гідний рівень життя, стимулюють розвиток внутрішнього ринку, трудової та підприємницької активності населення. [31, с.86-88]

Роблячи висновок, зрозуміло, що політика концепції розвитку охорони здоров`я та соціального розвитку населення повинні здійснюватися на трьох рівнях: національному, регіональному та індивідуальному. Це має здійснюватись шляхом формування політичних рішень, законодавства, нормативно-правової бази, міжвідомчого співробітництва, пропагування здорового способу життя, формування у населення мотивацій до покращення стану здоров`я з використанням засобів масової інформації, освіти, навчання гігієни та виховання на всіх етапах.



2.2 Моделі соціального захисту та охорони здоров`я населення зарубіжних країн

Незважаючи на істотні відмінності в соціально-економічній та політичній ситуації в країнах розвиненої ринкової та перехідної економіки, зарубіжний досвід соціальної політики має певне значення у формуванні ефективної моделі соціального захисту населення України. Цінність цього досвіду полягає у наступних положеннях: