Прокуратура за судовою реформою 1864 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Роль прокуратури у правовому механізмі сучасної держави є, безперечно, важлива і значуща. З огляду на це, перспективи її реформування необхідно оцінювати не у вузькому форматі, а в контексті національних правових традицій, загальних засад побудови правової системи України, відповідно до правової природи інституту прокуратури та базових основ її організації.

Дослідження інституту прокуратури в Україні в історико-правовому контексті пов'язане з певними труднощами, оскільки є неоднозначні підходи до визначення періодизації української державності та, з огляду на це, різні характеристики відповідних державних інститутів.

Традиційно історію прокуратури починають висвітлювати від часів Петра І, коли Україна була складовою частиною Російської імперії. Однак, останнім часом у літературі з'являються твердження, що прокуратура існувала в Україні і в допетровські часи.

Об'єктом дослідження є судово-прокурорські органи Російської імперії, які діяли на території значної частини українських земель у дореформений період та їх реорганізація за Судовою реформою 1864 року.

Предметом дослідження є особливості організації, правові засади функціонування і основні напрямки діяльності органів прокуратури Російської імперії на території України в другій половині XVIII ст. та в ХІХ столітті, їхня взаємодія з судовими органами Російської імперії.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з середини ХVІІІ до кінця ХІХ ст., коли в Російській імперії відбувалася підготовка і проведення судової реформи.

Мета дослідження - з'ясувати особливості проведення судової реформи 1864 року в Україні, дослідити закономірності та особливості становлення і розвитку прокурорських органів Російської імперії на українських землях у другій половині ХVІІІ - ХІХ ст.ст., а також використати історичний досвід для формування пропозицій щодо удосконалення діяльності прокурорських органів сучасної України.

Відповідно до мети роботи поставлені такі завдання:

провести аналіз існуючої юридичної та історичної літератури, в яких розкривається історія становлення прокуратури України в умовах Російської імперії, а також організаційні та правові засади її діяльності;

дослідити тенденції розвитку органів прокуратури царської Росії в Україні у другій половині ХVІІІ - ХІХ століттях;

з'ясувати питання про місце і роль судово-прокурорських органів у державній системі Російської імперії за судовою реформою 1864 року;

з'ясувати особливості та основні напрямки діяльності органів прокуратури за судовою реформою 1864 року на території України;

оцінити практику функціонування судово-прокурорського апарату Російської імперії в Україні в другій половині ХVІІІ - ХІХ століттях;

з врахуванням історичного досвіду функціонування органів прокуратури на українських землях подати свої пропозиції щодо вдосконалення законодавства про прокуратуру сучасної України.



СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ПРОКУРАТУРИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ДО СЕРЕДИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

У містах, яким було надано маґдебурзьке право, утворювалися органи управління - магістрати, до складу яких, крім старости, бургомістра та радців (депутатів), входив також війт, який очолював лаву (суд), та інстигатор (прокурор).

Інстигатори виступали в судах як обвинувачі щодо злочинів проти держави, вбивств, які ще називалися «головна зрада», а також щодо порушень спокою та недоторканості судів, сеймів, офіційних осіб або королівських послів, фальшування монет, викрадення і зґвалтування жінки і, крім того, цілий ряд військових злочинів таких, наприклад, як дезертирство, зрада і т.п. [10, C.53-54].

Функції інстигатора зводилися до порушення справи в суді та подання «пропозицій» щодо покарання. У цивільних справах інстигатор брав участь у справах з приводу стягнень заборгованостей та повернення позик [10, C.58]. Крім того, завданням судового інстигатора було стежити за дотриманням судового порядку, а також здійснювати контроль за своєчасним виконанням рішень судів.

Посади інстигаторів були ліквідовані на українських землях Катериною ІІ в кінці ХVIІ століття у зв'язку з поширенням російського судоустрою, проте вони відіграли значну роль у становленні та розвитку інституту прокуратури у дореформений період.

Приєднання українських земель до Росії викликало зміни адміністративно-територіального устрою. Запроваджувалися нові органи управління.

Із скасуванням на українських землях полково-сотенного адміністративно - територіального устрою у 80 -х роках ХVІІІ століття вводиться губернський поділ відповідно до російського «Уложення про губернії 1775 року».

Скасувавши полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій на українських землях у другій половині ХVІІІ століття та ліквідувавши посади інстигаторів, російський царизм запровадив свою систему органів контролю за діяльністю місцевих органів влади [1, С.84-86].

Такими органами стали губернські прокурори та їх помічники, прокурори при вищих земських судах, губернських магістратах і вищій розправі, а також повітові стряпчі, які здійснювали контрольно-репресивні функції, спрямовані на збереження самодержавної влади Російської імперії на українських землях.

Діяльність прокуратури, як і інших контрольно-наглядових органів у цей період, не відзначалася відкритістю, прозорістю та гласністю практичних дій.

ПРАВОВІ ОСНОВИ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ СУДУ ТА МІНІСТЕРСТВА ЮСТИЦІЇ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ЗА СУДОВОЮ РЕФОРМОЮ 1864 РОКУ, ЇХ РОЛЬ У ЗДІЙСНЕННІ РЕФОРМ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ. В УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЯХ

Судова реформа 1864 року запровадила діаметрально протилежну дореформеній системі судоустрою організацію судових органів, що будувалася згідно з процесуальними та організаційними формами буржуазних держав.

Дореформена система судоустрою та судочинства не задовольняла представників нових, буржуазно-капіталістичних відносин. Ставало очевидним, що надалі не може зберігатися судова система, охоплена такими негативними явищами, як свавілля, хабарництво, невігластво чиновників, велика чисельність судових інстанцій, негласний, інквізиційний процес тощо.

Структуру дореформеної судової системи складали історично сформовані органи, які робили її складною [5,C.3]. Існували особливі суди для дворян , городян , селян , спеціальні комерційні, совісні, межові та інші суди. Розгляд справ у всіх судових інстанціях відбувався при закритих дверях.

На діяльність суду здійснювали сильний тиск адміністративні органи, ведення слідства і виконавча роль надавались органам поліції, які, крім того , могли приймати на себе і судові функції по «маловажним» справам. Суд отримував справу, знайомився з ним лише за матеріалами, підготовленим поліцією.

Судова реформа в Російській імперії, як і низка інших реформ другої половини ХIХ ст., не змінила абсолютистської сутності царського самодержавства. Хоча судова реформа 1864 р. визначалася тим, що нею був створений формально позастановий суд, а в одній з ланок судової системи запроваджений суд присяжних. В основу створення місцевих мирових судів був покладений принцип виборності суддів, кількість ланок була значно скорочена [15, C. 5-8].

Реформа проголосила демократичний принцип відокремлення суду від адміністрації та принципи гласності, усності, змагальності судового процесу, запроваджено адвокатуру та реорганізовано прокуратуру. Під час підготовки судової реформи було поставлено питання про реорганізацію прокуратури.

Автори судової реформи намагалися значно розширити права прокуратури, наділити її новими повноваженнями на зразок тогочасних європейських прокуратур. Прокуратура в системі органів держави була включена в судове відомство, але мала свою організацію.

Суть реорганізації прокуратури відповідно до основних принципів судової реформи 1864 р. полягала у звільненні її від функцій загального нагляду, хоча було збережено нагляд за місцями позбавлення волі.

Аналіз таких джерел, як маґдебурзьке право, сеймові закони та Конституції Речі Посполитої, проекту Зводу Українських Законів “Права, за якими судиться малоросійський народ”, “Уложення про управління губерніями” 1775 р, Судових статутів 1864 р, Актів прокурорського реагування, архівних матеріалів, у яких відображена статистика роботи Харківської, Київської та Одеської судових палат у ХІХ ст. - засвідчив, що функції прокуратури тісно пов'язані з політичним режимом.

Якщо у державі виражені ознаки тоталітарного режиму, то надмірно розширюються межі прокурорського нагляду і проявляється репресивна діяльність прокуратури [14, C.93-99]. Врешті, в умовах руху до демократії функції прокуратури відносно обмежуються, зосереджуючись головно на кримінальному переслідуванні, а також на виконанні певних наглядових функцій.

Досвід реформування органів прокуратури Російської імперії за судовою реформою 1864 р. може виявитися корисним сьогодні в Україні під час прийняття нової Конституції та проведення судово-правової реформи. Однак це реформування не має призводити до руйнування того, що протягом тривалого часу добре слугувало людям, державі та суспільству.

прокуратура судовий орган реформа

СТАНОВЛЕННЯ СУДОВОЇ СИСТЕМИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ЗА СУДОВОЮ РЕФОРМОЮ 1864 РОКУ

Робота з підготовки судової реформи,що почалася в 50-х рр.., особливо інтенсивно пішла після проголошення селянської реформи. До початку 1861 на розгляд Державної ради було представлено (з 1857 по 1861 р.) 14 законопроектів, які пропонували різні зміни в структурі судової системи та судочинства: обмеження числа судових інстанцій, введення усності, гласності, змагальності та інш. Матеріали судової реформи склали 74 том.

Наприкінці 1862 в судові інстанції був розіслан проект Основних положень судоустрою, в якому були сформульовані нові принципи: безстановість суду, скасування системи формальних доказів і ухвали про « залишення в підозрі ». Нічого, однак, не говорилося про незалежність суддів.

До нових принципах ставилися також : ідея відділення суду від адміністрації, встановлення змагальності , відділення судової влади від обвинувальної , введення присяжних засідателів [4,C.135]. Передбачалося, що у присяжних будуть вилучені справи про державні («для збереження поваги до інституту присяжних») і посадових (через побоювання надмірного піднесення судової влади) злочинах. Автори наполягли також на виділенні інституту світових суддів із загального порядку судочинства, підкреслюючи їх специфіку.

Замість складної структури дореформених судів створювалися дві системи судів: загальна та мирова. Система мирових (місцевих) судів (розглядали дрібні цивільні та кримінальні справи, передусім намагаючись примирити сторони) складалася з двох ланок: дільничний мировий суддя (зазвичай, у повіті було декілька дільниць мирового суду, кожна з яких об'єднувала по кілька волостей); почесний мировий суддя (не мали спеціальної дільниці, але користувались усіма правами мирового судді), та повітовий з'їзд мирових суддів - апеляційна інстанція для справ, що розглядалися дільничними мировими суддями (у складі не менш як трьох суддів).

Загальною касаційною судовою інстанцією, яка також поширювалася на мирові суди, було визначено Сенат. Провідною ланкою в системі мирових судів був мировий суд із підсудністю в цивільних справах на суму до 500 руб., а в кримінальних - по злочинах і проступках із санкцією до 300 руб. штрафу, трьох місяців арешту чи до трьох років тюрми [16, C.14-24].

Мирові суди в українських губерніях, порівняно з центрально-російськими, створювалися на декілька років пізніше. Суддів у мирових судах обирали повітові земські збори на три роки для сільської місцевості, а для міст-обирали міські думи.

Щоправда, в губерніях Правобережної України мирові судді призначалися царським міністром юстиції. Кандидат на посаду мирового судді мав відповідати певним вимогам: мати високий майновий статус, середню або вищу освіту, стаж практичної роботи не менше 6 років та бути не молодшим 25 років.

Перебудову системи мирових судів було проведено наприкінці 80-х років на підставі Положення про земських дільничних начальників. Згідно з цим документом, дільничні мирові суди та з'їзди мирових судів на деякий час було ліквідовано у більшості місцевостей України (крім великих міст - Одеси й Харкова) [11, C.28].

Компетенція дільничних мирових судів у сільській місцевості передавалася земським начальникам; у повітових містах, що входили до складу земських дільниць, частково земським начальникам, частково - повітовим членам окружного суду, призначеним міністром юстиції; в інших повітових містах - повітовим членам окружного суду; в губернських містах - міським суддям, також призначеним міністром юстиції з осіб, які відповідали колишнім спеціальним цензам та були цілком "благонадійними".

Земські начальники, міські судді та повітові члени окружного суду вирішували справи одноосібно. Другою інстанцією для земських начальників і міських суддів була судове "присутствіє" повітового з'їзду.

Його очолював повітовий "предводитель" дворянства, а до його складу входили земські начальники, міські судді, повітовий член окружного суду та почесні мирові судді. Другою інстанцією для повітових членів І окружного суду був окружний суд.

Відгуки, що надійшли з місць на розісланий проект, відзначили неповноту і непослідовність у відділенні суду від адміністрації, непослідовність у визначенні компетенції інституту світових суддів [3, C.119]. Була небезпека у створенні інституту присяжних поверенних і широких повноваженнях слідчих.

Дискутувалося питання про моделі суду присяжних. Яку вибрати - континентальну або англійську. Була вибрана перша модель. Відносно інститута світових суддів також були розбіжності: як вони повинні вирішувати справи - за законом або свій розсуд, лише посилаючись на закон?

У листопаді 1864 були затверджені і вступили в силу основні акти судової реформи : Установи судових установлень, Статут уголовного судочинства, Статут про покарання, що накладаються світовими ми суддями.

За судовими статутами 1864 р. запроваджувалась адвокатура. Адвокати поділялися на присяжних повірених, які здійснювали представництво в цивільних і захист у кримінальних справах в усіх судових установах, і приватних повірених, що мали право діяльності лише в тих судах, де вони були приписані. Законом адвокати були поставлені в залежність від суду й держави.

Кандидати в присяжні повірені повинні були мати вищу юридичну освіту й стаж практичної судової діяльності не менше 5 років. При округах судових палат створювалися Ради присяжних повірених -- корпоративні об'єднання, які регулювали питання прийняття у присяжні повірені, здійснювали нагляд за дотриманням законності в їхній діяльності та ін.

Вимоги до приватних повірених були значно меншими. Вони мали скласти відповідний іспит в окружному суді або судовій палаті, бути не молодшими 18 років. Саме завдяки наполегливості суспільної думки того часу про неможливість заперечувати принципове значення адвокатури та ігнорувати принцип змагальності процесу судопровадження, зазначений правозахисний інститут в Російський імперії, до складу якої входила і Україна, все ж таки був впроваджений введенням в дію Судової реформи царської Росії 1864 року.

Тоді в Російський імперії згідно «Положення про введення в дію Судових Статутів» від 19 жовтня 1865 року був введений інститут присяжної адвокатури, за якою адвокати поділялися на дві категорії: присяжних і приватних повірених («присяжні» тому, що цими повіреними приймалася Присяга, отже по-суті сьогодні кожен з адвокатів України, як такий, що вже прийняв Присягу адвоката України, є присяжним), а на базі судових округів були утворені незалежні органи їх самоврядування.

Таке самоврядування здійснювалося за територіальним принципом шляхом обрання адвокатами відповідного судового округу самоврядного органу адвокатів - Ради присяжних повірених, що здійснювала адміністративну та дисциплінарну владу відносно адвокатів відповідного судового округу.

Присяжними могли бути особи, які досягли 25 років, мали вищу освіту та 5-річний стаж роботи секретарем сенату, судового чиновника чи помічника присяжного повіреного, на яких вони могли набути досвід провадження і вирішення судових справ на практиці. А приватними повіреними - громадяни, що досягли 18-річного віку, за винятком жінок, що здали іспит в окружному суді чи судовій палаті.

На відміну від присяжних повірених, за участю яких зазвичай розглядалися судові справи в судових округах, приватні повірені могли брати участь лише в тих окружних судах, до яких вони були приписані. При цьому зазначені незалежні правозахисні утворення в короткий строк набрали значного авторитету в суспільстві. А якісний склад самих захисників зростав разом із зростанням кількісного складу повірених та їх помічників.

У перебігу судової реформи було реорганізовано систему прокурорських органів, запроваджено інститут адвокатури та нотаріату.

Адвокатура (присяжні повірені, приватні повірені) діяли при судах. Колегії присяжних повірених діяли при всіх окружних судах і судових палатах. Адвокатами (присяжними повіреними) могли бути тільки особи, які закінчили юридичний факультет і прослужили не менше п'яти років у судовому відомстві [2, C.9-10].

Присяжні повірені судового округу обирали зі свого середовища уповноважений наглядовий орган - раду (функціонувала при судовій палаті). Проте вищий нагляд за діяльністю адвокатури було покладено на судову палату й Сенат.

Приватні повірені допускалися до виконання повноважень на підставі посвідчень, виданих з'їздом мирових суддів, окружного суду чи суду судової палати за умови вищої юридичної освіти та сплати щорічного мита. Вони клопотали у справах лише тих судів, від яких одержували на те дозвіл.

Нотаріат створювався у повітових і губернських містах. У тих містах, містечках, селищах, де не було нотаріусів, посвідчення актів здійснювали мирові судді [13, C.18]. Права та обов'язки нотаріусів було визначено спеціальним Положенням про нотаріальні частини (1866 р.), завідування якими під наглядом судових органів доручалося нотаріусам і старшим нотаріусам, що перебували при нотаріальних архівах.

Нотаріусами могли бути лише російські піддані, повнолітні, щодо яких не було винесено обвинувального вироку суду чи громадського осуду. Пошукачі нотаріальної практики також не мали права обіймати жодної іншої посади в державній чи громадській службі.

Посада нотаріуса надавалася не інакше як після випробування претендента головою окружного суду, старшим нотаріусом і прокурором щодо вміння правильно складати акти, знання форм нотаріального діловодства і необхідних для виконання обов'язків законів. Нотаріуси призначалися і звільнялися старшим головою судової палати за поданням голови окружного суду.

Особа, якій надавалося право нотаріальної діяльності, повинна була скласти присягу в публічному засіданні окружного суду. Скарги на дії нотаріуса подавалися заінтересованою особою до окружного суду.

Однак зі збільшенням виправдовувальних вироків у відомих на той час справах, зростало занепокоєння царської влади відносно діяльності цього незалежного правозахисного інституту. Внаслідок чого вже в 1875 році було видано розпорядження про „тимчасове” припинення формування рад присяжних і про передачу контрольних функцій Рад присяжних окружним судам.

Згодом Міністру юстиції було надано дозвіл виключати адвокатів з приватних повірених, які, на його суб'єктивну думку, не були гідні цього звання. За царськими антисемітськими Указами від 8 листопада 1889 року обмежено, а з 12 березня 1912 року - взагалі заборонено прийняття осіб єврейської національності до складу адвокатури.

Тому становлення в Україні інституту присяжних та приватних повірених проходило повільніше, ніж в Росії. Судова реформа 1864 року, не зважаючи на те, що до 1917 року в Україні існувало лише три округи судових палат - Харківський, Київський та Одеський - де були сформовані та діяли Ради присяжних повірених, в Україні, забезпечувала інституту присяжних повірених статус незалежного від державної влади правозахисного органу.

Саме цей статус впливав на рівень якісного відправлення правосуддя та рішення присяжних засідателів про виправдання підзахисних. Тим самим по мірі зростання авторитету інституту присяжних в очах громадян зростала і віра суспільства в правосуддя.

ОСНОВНІ РИСИ СУДОВОЇ СИСТЕМИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

При розробці реформи висловлювалася пропозиція створити посаду обласного головного судді, який здійснював би загальне керівництво судочинством і призначав на суддівські посади, але воно було відкинуто урядом, якій боявся, що судова система може тим самим отримати зайву автономність. Тоді ж було відкинуто і пропозиція про допущення захисту на стадії попереднього слідства.

В цілому становлення нових судів трапилося зі значними труднощами. Нові принципи їх діяльності - гласність, незмінюваність суддів, їх незалежність від адміністративної влади - не могли не викликати підозрілість та протидії з боку державної бюрократії.

У квітні 1866 року були створені тільки два судових округу: Петербурзький і Московський, в інших районах нові суди створювалися протягом довгого часу , поступово і по частинам.

Незважаючи на свій буржуазний радикалізм, судова реформа з самого початку несла в собі чимало пережитків минулого [13, C.35]. Обмеження присяжних , особливий порядок передання суду посадових осіб, недостатнє огороджування суддівської незалежності від адміністрації - все це послаблювало ефективність проведеної реформи.

Нічим необмежене право міністра юстиції призначати суддів та не вдаючись при цьому в пояснення , стало одним з головних каналів тиску адміністрації на судові органи.

РОЛЬ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ ТА СУДОВИХ СЛІДЧИХ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ ТА ЇХ РОЗГЛЯДІ В СУДАХ ЗА СУДОВОЮ РЕФОРМОЮ 1864 РОКУ В УКРАЇНІ

Прокуратура діяла у складі судового відомства, однак мала свою організацію під керівництвом генерал-прокурора (одночасно був і міністром юстиції). У кожній з ланок системи загальних судів: окружних судах, судових палатах, Сенаті та Верховному кримінальному суді засновувалися посади прокурорів та їхніх товаришів (помічників).

Організація прокуратури ґрунтувалася на принципах суворої ієрархічності, єдиноначальності і взаємозамінності [6, C.74-76]. Прокурорський нагляд здійснювався під вищим керівництвом генерал-прокурора який був і міністром юстиції Російської імперії. Йому було надано надзвичайно великі повноваження при комплектуванні кадрів на судово-прокурорські посади.

За його поданням царськими указами призначалися голови, помічники голів і члени окружних судів, в тому числі судові слідчі. Обер-прокурори Сенату і прокурори судових палат також безпосередньо підпорядковувалися генерал-прокуророві. Прокурори окружних судів діяли під керівництвом прокурорів судових палат. Кількість помічників (товаришів) прокурора і розподіл їхніх обов'язків залежали від розмірів судового округу.

Законодавство царської Росії встановило дуже суворі умови для заміщення прокурорських посад. Крім вищої юридичної освіти від кандидатів на заміщення прокурорських посад вимагали значною службового стажу і особливої політичної благонадійністі. Усі прокурори судових палат, 95% прокурорів окружних судів і 90% їхніх товаришів були дворянами (решта вихідцями із духовенства, буржуазії і чиновників) [14, C.3-6].

Переважна більшість чинів прокуратури були реакціонерами і монархістами. Помірковано ліберальні діячі в прокуратурі 60-70-х років (наприклад Я.Ф. Коні) стали рідкісним винятком і затримувалися в ній недовго.

Водночас, як загальна, так і, зокрема, військова прокуратура Російської імперії протягом усього періоду її існування слугувала інструментом, за допомогою якого правлячий режим імперії вживав заходів, спрямованих на придушення національно-визвольного руху в Україні. Вона була тісно пов'язана з поліцією загалом і з жандармською поліцією зокрема.

До компетенції прокуратури входили нагляд за проведенням розгляду окружними судами і судовою діяльністю всіх ланок судової системи, а також підтримка обвинувачення у кримінальних справах.

Унаслідок реформи до складу окружних судів були введені посади судових-слідчих, які під час провадження попереднього слідства підпорядковувалися прокурору, а в інших питаннях - окружному суду та судовій палаті.

Ці нововведення відповідали демократичним принципам судочинства, таким якгласність та змагальність судового процесу.

Як відомо, друга половина ХVІІІ ст. характеризувалася проведенням низкиреформ у Російській імперії.

Якщо селянська реформа не принесла очікуваного звільнення селянина відкріпосної залежності, то в результаті судової реформи було проголошено та впроваджено у практику цілий ряд демократичних принципів. Серед них можна виокремити: незалежність суду від адміністрації, гласність, змагальність і усність процесу та ін. У цей час також було скасовано систему формальних доказів і різницю підсудності за станами, запроваджено інститут судових слідчих у кримінальному процесі.

Розробники Судових статутів 1864 р. відзначали, що метою кримінального судочинства є встановлення матеріальної істини стосовно події чи діяння, визнаного злочинним, а також покарання винної особи.

Тому в кримінальному судочинстві вся діяльність суду та органів попереднього слідства мала бути спрямована на отримання доказів у вчиненні злочину обвинуваченим, а також встановленням ступеня його вини.

В основу Судових статутів були покладені такі принципи: теорія доказів, заснована лише на їх формальності, скасовувалась;вирок міг бути обвинувальним або виправдальним; підозри у злочині не допускалося.

Питання кримінального судочинства та участі в ньому прокурора було регламентовано Статутами кримінального судочинства від 20 листопада 1864 р., які складалися з трьох книг та шістнадцяти глав. Книги своєю чергою вміщували певні розділи.

Статутом кримінального судочинства передбачався двохінстанційний порядок розгляду кримінальних справ. Рішення другої інстанції було кінцевим, а кінцеві вироки могли бути скасовані лише в особливому касаційному порядку. Скасовувалась станова підсудність [16, C.63-72].

Першу стадію кримінального судочинства становило дізнання і попереднє слідство. Проведення дізнання було покладено на поліцію, яка була зобов'язана в межах однієї доби доповісти судовому слідчому і прокурору про будь-яку подію, яка містила в собі ознаки злочину. Дані про злочини, підсудні мировим судам, поліція зобов'язана була передати їм за належністю.

Було визначено, що під час проведення дізнання поліція могла затримати підозрюваного у випадках, передбачених законом (коли злочинець затриманий у момент вчинення злочину, коли потерпілий чи свідок прямо вкажуть на підозрювану особу, коли на підозрюванім або в його помешканні будуть виявлені сліди злочину та ін.). Затримання підозрюваного покладало на поліцію обов'язки негайно повідомити про це судовому слідчому і прокурору.

Метою дізнання було з'ясування дійсності повідомлень і даних про злочини, а також і таких дій, які без дізнання не можливо кваліфікувати, як злочин. У разі проведення дізнання поліція ставила до відома прокурора. Йому, зокрема, повідомлялось про закінчення дізнання, і про передання справи судовому слідчому.

У дореформенному суді функції попереднього слідства виконували органи поліції. Готуючи судову реформу, царизм підготував і зміни системи попереднього слідства. В березні 1859 р. утворено спеціальну комісію, серед завдань якої булла розробка нового устрою губернських і повітових закладів.

Ця комісія насамперед висловлювалась за вилучення в поліції слідчих функцій і утворення спеціального органу, якому можна було доручити провадження попереднього розслідування.

Відповідно до цього до травня 1860 р. комісія представила проект запровадження спеціальних слідчих-суддів, автором якого був один із представників ліберального угрупування діячів судової реформи Н.І. Стояновський.

У травні 1860 р. цей проект був обговорений об”єднаними департаментами законів і цивільних справ Державної ради за участю членів головного комітету ізселянських питань. Погодивши заходи розроблені комісією, з'єднані департаменти внесли деякі поправки. Зокрема, новоутворених посадових осіб вирішено було назвати не “слідчими-суддями”, а “судовими слідчими”, а також не призначати їх губернатором, як пропоновано раніше, а міністром юстиції. 8 червня 1860 р.

Цар затвердив три законодавчі акти: “Заклади судових слідчих”, “Наказ судовим слідчим”, “Наказ поліції про проведення дізнання”. Усі ці нормативні акти були включені до Статуту кримінального судочинства, ухвалений 20 листопада 1864 року.

Відповідно до Судових статутів 1864 р. судові слідчі входили в склад окружних судів. Кожний судовий слідчий мав свою дільницю. Їх могли залучати для поповнення складу окружного суду, але тільки в тому випадку, якщо вони не здійснювали попереднього слідства з цієї справи [16, C.58-60].

При провадженні попереднього слідства судові слідчі були підпорядковані прокурору, а в інших питаннях - окружному суду і судовій палаті. На кримінальне відділення окружного суду був покладений обов'язок розгляду скарг на слідчих та вирішення подань слідчих з тих питань, які виходили за межі їхньої компетенції.

Судові статути надавали право судовим слідчим використовувати допомогу поліції і військових команд, однак вони не мали права передавати свої обов'язки із провадження розслідування ні поліції, ні мировим суддям.

Судові статути 20 листопада 1864 р. встановлювали, що головами і членами судових органів, у тому числі судовими слідчими, могли призначати виключно осіб які мають вищу юридичну освіту.

На посади судових слідчих була поширена незмінність: вони не могли бути звільнені без їхньої згоди та переведені із однієї місцевості в іншу [15, C.38-39]. Тимчасове відсторонення від посади могло відбутися лише у випадку віддання їх до суду.

Звільнити з посади слідчого без його згоди могли тільки у разі вчинення ним злочину, встановленого вироком суду, що вступив у законну силу.

Судові слідчі повинні були приступити до попереднього слідства: на вимогу прокурора; за зверненням посадових осіб і адміністративних органів; за скаргами приватних осіб; за власною ініціативою [9, C.1].

Розпочинаючи розслідування, судовий слідчий повинен був поставити до відома прокурора, але у подальшому всі необхідні дії й заходи приймав самостійно. Запобіжними заходами, які слідчий міг запропонувати стосовно обвинуваченого, були: віддання під особливий нагляд поліції; застава; віддання на поруки; домашній арешт; взяття під варту. З метою визначення ступеня запобіжного заходу враховували характер злочину та покарання, яке могли застосовувати до обвинуваченого.

Керуючись цим, усі злочини, які підлягали розгляду в окружних судах, були розділені на три види, і для кожного із них була встановлена особлива, вища міра запобіжного заходу.

Зокрема, для обвинувачених у вчиненні злочинів, за яких мірою покарання було поміщення в тюрму, чи фортецю без обмеження прав і переваг вищою мірою запобіжного заходу було віддання на поруки [7, C.2].

Для осіб, звинувачених у злочинах чи проступках, за яких мірою покарання було поміщення в “гамівному” будинку чи фортеці, з обмеженням прав та переваг вищою мірою запобіжного заходу була застава.

Для обвинувачених у злочинах, за якими заходами покарання були утримання в робітничому будинку або арештантській роті, висилка в сибірські чи інші віддалені губернії з позбавленням всіх особистих прав і переваг, каторжні роботи з позбавленням усіх прав і переваг, вищою мірою запобіжного заходу було утримання під вартою.

Отож, за кожним видом злочинів слідчий не міг вийти за межі вищої міри запобіжного заходу. Затриманий мав бути допитаний у межах трьох діб. Обвинуваченому надавали право відводу слідчого.

Контроль за проведенням попереднього слідства здійснював прокурор. Прокурор отримував право бути присутнім під час проведення всіх слідчих дій, мав право давати вказівки судовому слідчому, пропонувати взяти під варту обвинуваченого, який перебував на волі, а також пропонувати слідчому замінити більш сувору міру запобіжного заходу менш суворою [6, C.71-73]. У випадку незгоди з пропозицією прокурора, судовий слідчий міг оскаржити такі вказівки в суді.

Після закінчення попереднього слідства слідчий повинен був передати прокурору окружного суду кримінальну справу, а прокурор при погодженні з думкою слідчого про необхідність передачі обвинуваченого до суду складав обвинувальний висновок.

В обвинувальному висновку було зазначено: подію, яка мала ознаки злочину; час і місце вчинення злочину наскільки це стало відомо; звання, ім'я, по-батькові та прізвище обвинуваченого; суть доказів, зібраних у справі проти обвинуваченого; визначення за законом: якому злочину відповідають ознаки розглянутого діяння.

У пояснювальній записці до Статуту кримінального судочинства було додано, що складання обвинувального висновку мало на меті не лише роз'яснити суть справи, але й полегшити обвинуваченому “способи захисту”. “Якщо підсудний не знає завчасно, в яких діях він обвинувачується і на підставі яких доказів, то йому буде важко приготуватись до спростування звинувачення навіть несправедливого”.

Однак заяви авторів пояснювальної записки про “рівність обвинувачення і захисту” мали декларативний характер, і не були реалізовані у стадії попереднього слідства. Це виявлялось у тому, як було вирішено питання про участь захисника в стадії попереднього розслідування в ході підготовки судової реформи, і в разі прийняття [4, C.157-164].

Під час розробки Статуту кримінального судочинства запропоновано допустити захисника зі стадії попереднього розслідування. Захисник у цій стадії повинен був допомагати обвинуваченому здійснювати надане йому право на захист, протиставляючи зібрані ним докази доказам, які збирав слідчий.

Однак пропозиції про допуск захисника зі стадії попереднього слідства не були підтримані з'єднаними департаментами законів Державної ради, і при кінцевій розробці Судових статутів захист не був допущений до стадії попереднього розслідування.

Отож, цей важливий інститут судочинства спіткала така ж доля, як і суд присяжних з державних та деяких інших злочинів. Складений прокурором окружного суду, обвинувальний висновок разом з матеріалами розслідування скеровували в окружний суд (зі справ, які розглядали без участі присяжних засідателів) або прокурору судової палати з метою вирішення питання про передачу обвинуваченого до суду (зі справ важливіших, які підлягали розгляду окружним судом за участю присяжних засідателів) [6, C.72-74]. Отже, питання про віддання до суду вирішував прокурором окружного суду, а з важливіших кримінальних справ - судова палата.

Обвинувальний висновок пред'являли обвинуваченому, який повинен був запозичити, кого він бажає викликати до суду разом з особами, вказаними прокурором в обвинувальному висновку. В цей час обвинуваченому надавали право обирати собі захисника.

Розглянемо порядок розгляду справ в окружному суді без присяжних засідателів з участю прокурора. Окружний суд без присяжних засідателів розглядав справи про обвинувачення в аких злочинах і проступках, які не були пов'язані з позбавленням чи обмеженням прав і переваг і тягнули за собою покарання у вигляді поміщення у фортецю, чи тюрму.

Судове засідання починалось із оголошення прокурором обвинувального висновку, після чого суд перевіряв матеріали попереднього слідства [10, C.9]. Суд і прокурор розглядали протоколи про огляд, виїмки, обшук, а також інші письмові та речові докази. Згодом суд допитував підсудного, свідків та інших учасників судового розгляду.

Дебати сторін складалися з обвинувальної промови прокурора, пояснення цивільного позивача чи його довірителя, із захисної промови, яку проголошував або сам підсудний, або його захисник. Після закінчення дебатів, голова коротко викладав суть справи і характеризував суть доказів, як на користь обвинуваченого, так і протии нього.

Перед винесенням вироку суд повинен був вирішити такі питання: чи мала місце подія злочину, яка призвела до обвинувачення підсудного; винен чи невинен підсудний по всіх предметах обвинувачення; який закон про покарання маєбути застосований до підсудного; про винагороду за шкоду, спричинену злочином чи проступком [10, C.4-7].

Вирок виносився більшістю голосів суддів, а у випадку рівності голосів, перевагу надавали тій думці, яку поділяв голова суду. Якщо ж думки розділились так, що голос голови не міг дати переваги, то підсудного вважали невинним. Вирок оголошували у відкритому судовому засіданні і копію його вручали підсудному. З моменту вручення копії вироку обчислювався строк для оскарження вироку.



ПРАВОВІ ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ ЗА СУДОВОЇ РЕФОРМИ 1864 РОКУ

За своїм предметом прокурорська діяльність поділялася на дві галузі, не однакові за важливістю та обсягом. Перша, головна, стосувалася судових справ, які поділялися на три групи (справи кримінальні, цивільні та справи щодо судового нагляду і управління), інша - другорядна, що допускалася законом лише як виняток і стосувалася окремих адміністративних справ.

У кримінальних та цивільних справах до сфери діяльності прокуратури входило викриття та переслідування обвинувачених перед судом за публічні та публічно-приватні злочини, підсудні загальним судам, до виконання вироків включно.

Також на прокурорів покладалася «охорона законного порядку провадження» у тих самих справах шляхом застосування встановлених законом заходів та винесення попередніх висновків [15, C.56-58].

Вони також мали здійснювати «охорону розуму та сили законів», а частково й інтересів публічного переслідування у мирових судових установах, переважно в другій іхній інстанції - з'їзді мирових cуддів. І зрештою на прокуратуру покладався нагляд за дотриманням «законного порядку» у разі позбавлення волі та утримання під вартою.

В адміністративних справах на прокурорів покладалося виконання встановлених законом обов'язків стосовно місць ув'язнення та осіб, які перебували під вартою. Поміж іншим, чиновники прокурорського відомства брали участь у різноманітних адміністративних присутствіях, комісіях та комітетах.

Водночас реформування прокуратури мало незавершений характер, оскільки не було усунуто протиріччя, притаманні її дореформеній діяльності[13, C.34-37].

У країні знову з'явилася проблема посилення прокурорського нагляду та централізація влади. Дискусія з цього приводу тривала аж до 1917 року, поки монархія не була знищена, а на її зміну прийшла досі невідома форма організації влади. Прокуратура як атрибут старої влади перестала існувати, але досвід організації такого органу виявився корисним у майбутньому.

ФУНКЦІЇ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ ПІД ЧАС РОЗГЛЯДУ СПРАВ В СУДАХ

Основними функціями прокурора у кримінальному судочинстві були нагляд за додержанням законів при провадженні досудового слідства та підтримання державного обвинувачення в суді.

При проведенні дізнання та слідства прокурор мав право: вимагати від органів дізнання і досудового слідства кримінальні справи для перевірки, документи, матеріали та інші відомості про вчинені злочини, хід дізнання, досудового слідства і встановлення осіб, які вчинили злочини; скасовувати незаконні постанови судових слідчих та осіб, які проводили дізнання; давати письмові вказівки про розслідування злочинів, про обрання, зміну або скасування запобіжних заходів, кваліфікацію злочинів, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочини; доручати поліцейським органам (органам дізнання) виконання постанов про затримання, привід, взяття під варту, проведення обшуку, розшук осіб, які вчинили злочини, а також давав вказівки про вжиття необхідних заходів для розкриття злочинів і встановлення осіб, які їх вчинили по справах, що перебували у провадженні стряпчого або судового слідчого; усувати особу, яка проводить дізнання або слідчого від дальшого ведення дізнання або досудового слідства, якщо вони допустили порушення закону при розслідуванні кримінальної справи.

Слід відзначити, що аналогічні за змістом норми щодо повноважень прокурора при провадженні досудового слідства закріплені в чинному Кримінально-процесуальному кодексі України.

Функція підтримки державного звинувачення зводилась до того, що прокурор при передачі йому справи складав обвинувальний висновок, після чого направляв справу до суду.

Судовий процес проводився за принципом змагальності. Між обвинуваченням і захистом відбувалися привселюдні змагання в правильному розумінні і застосуванні закону [10, C.55-57].

Чітко визначилася роль прокурора в цивільному судочинстві, яка зводилася до дачі попередніх висновків по справах державного управління, земських закладів, міських і сільських общин, осіб, які не досягли повноліття, безвісті відсутніх, глухонімих, душевнохворих.

А також з питань підсудності, по спорах про підробку документів, або коли в цивільній справі є факти, які містять ознаки складу злочину, по сімейних справах і про законність народження, про відшкодування збитків внаслідок неправомірних дій посадових осіб адміністративного відомства. Такі справи розглядалися судами за участю прокурора [8, C.1].

У судовому засіданні прокурор викладав свою думку по справі після слухання сторін. Суть промови прокурора заносилася в протокол судового засідання.

Таким чином, судова реформа 1864 року створила не тільки новий суд, але і нову систему правоохоронних органів, більше того, нове розуміння й уявлення про законність і правосуддя.



ВИСНОВОК

Дослідження історії правоохоронних органів України традиційно перебуває серед важливих завдань української історико-правової науки. Актуальність історико-правових досліджень діяльності органів правосуддя та прокуратури особливо зростає у сучасних умовах розвитку української держави і суспільства, коли звернення до спадщини минулого обумовлено ще й нагальними потребами реформування цих органів.

Для належного правового забезпечення цього процесу важливим є виявлення та узагальнення історичного досвіду й особливостей функціонування судової та прокурорської системи на українських землях у XVIII та ХІХ ст. в умовах Російської імперії.

У продовж усього періоду існування прокуратури в зарубіжних країнах її завданням був захист та охорона прав людини, що випливало з її головної функції - кримінального переслідування злочинців. Цей досвід є необхідним не тільки для з'ясування основних етапів їх розвитку та правової бази прокурорської діяльності, але і місця і ролі прокурорських органів в системі державних органів.

Внаслідок запровадження в ХІV - ХV ст.ст. у багатьох українських містах магдебурзького права, тогочасні українські землі отримали можливість історичного розвитку, який був тісно пов'язаний з правовими традиціями Західної Європи.

Саме тоді було сформовано специфічний державно-правовий інститут, який є характерним для романо-германської правової сім'ї - прокуратури обвинувально-захисного типу. Вона стала об'єктивно необхідним компонентом механізму правового регулювання суспільних відносин, які склалися в цей період.

Судова реформа 1864 року в Російській імперії, як і ряд інших реформ другої половини ХIХ ст., не змінила абсолютистської сутності царського самодержавства. Хоча судова реформа 1864 р. відзначалася тим, що нею був створений формально позастановий суд, а в одній з ланок судової системи запроваджений суд присяжних.

В основу створення місцевих мирових судів був покладений принцип виборності суддів, кількість ланок була значно скорочена. Реформа проголосила демократичний принцип відокремлення суду від адміністрації та принципи гласності, усності, змагальності судового процесу, була запроваджена адвокатура та реорганізована прокуратура.

Особливістю проведення в життя судової реформи і контрреформи в Російській імперії та Україні було те, що вони ніби перепліталися між собою. В той час як в Росії царизм спочатку провів судову реформу, а відтак з ініціативи міністерства юстиції і контрреформу, то в українських губерніях контрреформа запроваджувалася одночасно із судовою реформою.

При підготовці судової реформи було поставлено питання про реорганізацію прокуратури. Автори судової реформи намагалися значно розширити права прокуратури, наділити її новими повноваженнями на зразок тогочасних європейських прокуратур. Прокуратура в системі органів держави була включена в судове відомство, але мала свою організацію.

Суть реорганізації прокуратури відповідно до основних принципів судової реформи 1864 року полягала у звільненні її від функцій загального нагляду, хоча було збережено нагляд за місцями позбавлення волі.

Підтримання державного звинувачення зводилася до того, що прокурор при передачі йому справи cамостійно складав обвинувальний висновок, після чого направляв справу до суду. Судовий процес проводився за принципом змагальності.Прокуратура за реформою 1864 року створювалася в судах.

Організація прокуратури будувалася на принципах суворої ієрархічності, єдиноначальності і взаємозамінності в процесі. Прокурорський нагляд здійснювався під вищим керівництвом генерал - прокурора, який був і міністром юстиції Російської імперії.

Йому було надано надзвичайно великі повноваження при комплектуванні кадрів на судово-прокурорські посади. За його поданням царськими указами призначалися голови, помічники голів і члени окружних судів, в тому числі судові слідчі. Обер-прокурори Сенату і прокурори судових палат також безпосередньо підпорядковувалися генерал-прокурору.

Прокурори окружних судів діяли під керівництвом прокурорів судових палат. Число помічників (товаришів) прокурора і розподіл їхніх обов'язків залежали від розмірів судового округу.

Тому як загальна, так і, зокрема, військова прокуратура Російської імперії протягом всього періоду її існування була інструментом, за допомогою якого правлячий режим імперії здійснював заходи, спрямовані на придушення національно-визвольного руху в Україні. Вона була тісно пов'язана з поліцією взагалі і з жандармською поліцією зокрема.

Історико-правовий досвід діяльності прокуратури, сформований у ході та після судової реформи 1864 року в Росії, попри його конкретно- історичний характер, є основою для історичної наступності у розвитку інституту прокуратури в Україні. Актуальності цьому досвіду додає незавершеність конституційної реформи, реформи судової влади та правоохоронних органів.

Діалектика українського варіанта прокуратури свідчить, що історичні суперечності, які виявились у період становлення прокуратури у сучасному розумінні, а саме: надмірний рівень централізації прокуратури, відсутність гласності у відносинах прокуратури з іншими державними органами, конкуренція прокурорських повноважень зі сферою судового контролю, відтворюються на новому історичному етапі в сучасній Україні.

Описаний у праці досвід функціонування прокуратури при судових установах є важливим аргументом у теоретичній дискусії про місце та роль прокуратури у системі державної влади України.

З певністю можна стверджувати, що віднесення прокуратури до органів правосуддя, як це є у більшості держав Європейського Союзу, має неабияку історико-правову основу в Україні.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Блинов И.В. Судебный строй и судебные порядки перед реформами 1864 года / И. Блинов // В книге: Cудебные уставы 20 ноября 1864 года за пятьдесят лет. Т.1. - Москва: 1914. - С. 76 - 98.

Варфоломеева Т.В., Святоцкий О.Д., Кульчицький В.С. та ін. Історія адвокатури України / Т. Варфоломеева, О. Святоцкий, В. Кульчицький. - Київ: “Вища школа”, 1992- С. 9 - 10.

Виленский Б.В. Подготовка судебной реформы 20 ноября 1864 года в России / Б. Виленский. - Саратов: «Приволжское книгоиздание», 1963. - 146с.

Фойницкий И.Я. Русская карательная система / И. Фойницкий. - С. Петербургь: тип.»Стасюлевича», 1886. - 275 с.

Ткач А.П. Історія кодифікації дореволюційного права України /А. Ткач, Київ: 1968.

Сухонос В.В. місце прокуратури серед гілок влади вУкраїні і за кордоном // Вісник прокуратури.-2007.-№10.-с.71-78.

Сірий М. Не “око государево”, а захисник публічного інтересу. Сучасні перспективи реформи прокуратури / М. Сірий // Зеркало недели №18 (746) 23 29 травня 2009р.

Савуляк Р.В. Реорганізація органів прокуратури за судовою реформою 1864 року в Україні та сучасні перспективи її реформування / Р. Савуляк // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - 2010. - Вип. №.. - С.

Савуляк Р.В. Формування інституту прокуратури на українськиї землях в кінці ХІV на початку ХV століть / Р. Савуляк // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - 2010. - Вип. № - С.

Савуляк Р.В. Виникнення та розвиток посади інстигатора (прокурора) на території правобережної України за часів речі посполитої / Р. Савуляк // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - 2008. - Вип. 46. - С.52-58.

Купрін Н.Я. З державно-правової думки дореволюційної Росії (ХІХст.,), Москва: 1980.

Лакізюк В., Михайленко О. Прокуратура України: витоки, розвиток, персоналії та правове регулювання // Вісник прокуратури.- 2000. - №2. - С. 34-42.

Маляренко В.Т. Про досудове слідство, його недоліки і реформу / В. Маляренко // Вісник «Верховного суду України», №8, - 2000. - С.34-37.

Концепція реформування прокуратури України: [мета і завдання концепції], / Головне управління організаційного і правового забезпечення Генеральної прокуратури України // Вісник прокуратури України.-2003.-№7.-с.3-7.

Кобилецький М.М. Магдебурське право в Україні / М. Кобилецький. - Львів, 2008. - 89с.

Арсеньев К.К. Итоги судебной реформы / К. Арсеньев. // Вестник Европы. - С.- Петербургь: 1871. - 97 с.

Размещено на Allbest.ru