Пенітенціарна система

Вступ

Розділ 1. Структура державного управління пенітенціарною системою

1.1 Поняття пенітенціарної системи та її характеристика

1.2 Історія формування пенітенціарної системи України

1.3 Органи державного управління пенітенціарною системою

Розділ 2. Політика держави щодо засуджених

2.1 Правовий статус засуджених

2.2 Виправлення і ресоціалізація засуджених

Розділ 3. Шляхи вдосконалення пенітенціарної системи України

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

пенітенціарний система держава засуджений

Історія тюрми багато повчальна. В ній, мов у краплі води, заломлювалося безліч різнопланових аспектів державного і суспільного життя, серед яких, слід мати на увазі:

становище особистості в державі

більшу чи меншу міцність, стійкість державного ладу;

стан державних фінансів, що залежить від бідності або заможності більшості громадян;

більшу чи меншу зручність системи внутрішнього управління;

погляди епохи на підвалини та завдання певної царини людської діяльності.

Протягом I тис. н.е. на території сучасної України у східних слов'ян відбувався процес формування державності. Цей процес закінчився в IX ст. н.е. створенням Київської Русі - могутньої феодальної держави східних слов'ян. Основні відомості про кримінальне право тих часів містить Руська Правда. У цій законодавчій пам'ятці злочини називаються «образою», під якою розуміють будь-яке правопорушення проти суспільного ладу, що виявилося насамперед у завдаванні потерпілому фізичної, матеріальної або моральної шкоди. Метою покарання було насамперед відшкодування збитків потерпілому та його родичам, а також поповнення державної казни. Не можна заперечувати і такої, ще слабо вираженої мети, як відплата. Найдавнішою формою покарання була помста злочинцю з боку потерпілого або його родичів. Переважним видом покарання згідно з Руською Правдою було грошове стягнення з майна злочинця. Вищою мірою покарання, за Руською Правдою, був так званий «потік і розграбування» - злочинець, в якого конфісковували все майно виганявся разом із жінкою й дітьми з общини [30].

Литовсько-Польська доба внесла ряд істотних змін до системи існуючих кримінальних покарань, і сприяла виокремленню кримінально-виконавчої функції.

Розгляд законодавства відповідної доби не можна обмежити рамками розгляду норм трьох відомих редакцій Литовського статуту 1529, 1566, 1588 років. Певну роль у формуванні кримінально-виконавчої системи і законодавства відігравали й інші джерела - Магдебурзьке право та «судові обрядки» Запорізької Січі. Значний інтерес становить також кодифікація «Права, за якими судиться малоросійський народ». В епоху Литовських статутів панівне становище займає публічна помста та залякування, провідну роль у системі покарань цього періоду відігравали смертна кара, тілесні покарання, позбавлення волі, позбавлення честі і прав, а також майнові у формі конфіскації. Такі самі риси мало покарання за Магдебурзьким правом [14, с. 43 - 44 ].

За межами польсько-литовського законодавства опинилася система злочинів і покарань запорізького козацтва, яка склалася, відповідно до старовинних звичаїв, згідно зі «словесним правом і здоровим глуздом». Запорізькі козаки уникали писаних законів, побоюючись, щоб вони не змінили їхніх свобод. Тому самі покарання і страти у запорізьких козаків стосувалися найбільше кримінальних і майнових злочинів. У запорізьких козаків крадіжка, карається штрафом чи позбавленням свободи, призначалася смертна кара «У них за єдино путо или плеть вешают на дереве». Звичай, замість писаних законів, визнавав як гарантію твердого ладу в Запоріжжі. Із кримінальних злочинів найбільшим вважалося убивство козаком товариша, побої, завдані козаком козаку у тверезому чи п'яному стані, крадіжка чогось козаком у товариша. Зв'язок із жінкою і содомський гріх, крадіжка коней, худоби та майна у мирних жителів, приведення у Січ жінки, пияцтво під час походу на неприятеля.

Суддями у запорізьких козаків була вся військова старшина, тобто кошовий отаман, суддя, писар, військовий осавул, довбиш, паланковий полковник і часом весь Кіш.

Страти, як і покарання, у запорізьких козаків призначалися різні. Найстрашнішою стратою було закопування злочинця живим у землю, проте найпопулярнішою стратою у запорізьких козаків було забивання киями біля ганебного стовпа. Крім ганебного стовпа у запорізьких козаків використовували шибеницю й залізний гак. Для виконання усіх перелічених страт у запорізьких козаків узагалі не існувало ката. Коли була потреба стратити якогось злочинця, то його наказували стратити злочинцеві, якщо ж на той час був лише один злочинець, то його залишали у в'язниці до того часу, поки не з'являвся другий і тоді новий злочинець страчував старшого [20, с. 149-153 ].

У другій половині XVIII ст. під впливом прогресивних гуманістичних ідей починає набирати сили тюремно-філантропічний рух. Під впливом ідей французького просвітителя Вольтера вперше ідею виправлення і перевиховання злочинців через працю висловила Катерина II. Початку тюремних реформ передував період правління імператора Олександра І, який став засновником - Піклувального про тюрми товариства. За час правління Миколи І здійснюється поступове становлення системи нормативно-правових актів, яка спрямовується на кодифікацію імперського кримінального та кримінально-виконавчого законодавства. Наслідком цих заходів було прийняття у 1842 році - Зводу Установ і Статутів про утриманих під вартою та про засланих. В ньому вперше юридично закріплюється фактично існуюча система місць позбавлення волі.

Період до 1862 року був достатньо важливим для становлення і розвитку народжуваної пенітенціарної системи, оскільки саме в цей час закладались її ідейно-теоретичні засади. З 18 серпня 1862 року завідування місцями позбавлення волі цивільного відомства зосереджується в Міністерстві внутрішніх справ, яке розпочало збирання офіційної інформації про стан тюремної системи імперії, що послугувало основою організаційних та правових засад для проведення тюремної реформи. 27 лютого 1879 року Державною Радою ухвалюється закон «Об учреждении в составе Министерства внутренних дел Главного тюремного управления». В основу каральної системи держави були закладені наступні види кримінальних покарань: смертна кара; каторга; вислання; ув'язнення у виправні будинки; ув'язнення у фортеці; ув'язнення в тюрмі; арешт; грошова пеня [23, с. 26].

З 1893 року Головне тюремне управління починає видавати щотижневий журнал «Тюремный весник», який був основним джерелом інформації для працівників тюремної системи. 12 червня 1900 року «Об отмене ссылки на житье и ограничении ссылки на поселение», перевага надається тюремному ув'язненню. У 1906 році при Головному управлінні створюється центральне дактилоскопічне бюро функції якого - розробка законодавчих та інших питань по тюремній частині. Останнім нормативним актом епохи самодержавного управління, залишивши помітне місце в історії тюремної системи, стала Загальна тюремна інструкція, яка була затверджена 28 грудня 1915 року.

В перші місяці 1917 р. Тимчасовий уряд під тиском революційної демократії видав низку важливих актів, які пом'якшували політичний режим та каральну політику: 6 березня 1917 р. було затверджено указ про амністії, 12 березня 1917 р. уряд ухвалив постанову «Про скасування смертної кари», 17 березня 1917 р. Тимчасовий уряд ухвалив постанову «Про полегшення долі осіб, які вчинили кримінальні злочини», «Про скасування для засланих поселенців і арештантів покарання різками», а 26 квітня скасовано і саме заслання на поселення як покарання. 

Водночас Тимчасовий уряд залишив майже без змін статті Кримінального Уложення 1903р., якими мали керуватися судово - слідчі органи. Залишилися без зміни також в основному царське тюремне законодавство та відомчі акти: тюремний статут і загальна тюремна інструкція. Внаслідок боротьби різних політичних сил на більшій частині України встановилася більшовицька радянська влада з її тоталітарним режимом. Система місць позбавлення волі та характер їхньої діяльності за роки Радянської влади постійно видозмінювалися. Змінювалася і система управління ними.

До проголошення незалежності пенітенціарна система України, як і усіх інших республік колишнього СРСР, функціонувала відповідно до законодавчих та нормативних вимог, встановлених Кримінальним кодексом СРСР та його підзаконними актами. Після 24 серпня 1991 року ця структура була значно виправлена з метою врахування нових обставин. У 1993 році набув чинності український Виправно-трудовий кодекс, положення якого з того часу неодноразово змінювалися В той же час іде робота над розробкою нового Кримінального кодексу, Кримінально-процесуального кодексу та Кримінально-виконавчого кодексу [19, с. 320 ].

22 квітня 1998 року Президент України видав Указ про утворення на базі Головного управління виконання покарань Міністерства внутрішніх справ України - Державного департаменту України з питань виконання покарань як центрального органу виконавчої влади. Цим же Указом визначено низку заходів щодо реформування та забезпечення діяльності системи виконання покарань. І вже 31 липня 1998 року Президентом України затверджено Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань.

Наступним указом, який реорганізував пенітенціарну систему України став Указ Президента України від 09 грудня 2010 року про утворення Державної пенітенціарної служби України, а від 06 квітня 2011 року №394 затверджено Положення «Про Державну пенітенціарну службу України» 22 квітня 2003 року, з нагоди п'ятої річниці утворення Державного департаменту України з питань виконання покарань, в приміщенні адміністративного будинку центрального відкрились двері відомчого музею [30].

У розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України варто виділити три головних періоди: каральний (допенітенціарний), філантропічний, політичний.

- перший характеризується повною байдужістю уряду і суспільства до засуджених;

- другий, починаючи з Джона Говарда, - активною діяльністю філантропічного характеру приватних осіб, які співчували засудженим;

- третій - переходом тюремного питання на політичний грунт, прагненням зробити тюрму активною учасницею загальнополітичної діяльності держави, спрямованої на боротьбу із злочинністю як соціальною хворобою.

Загалом історія пенітенціарної системи України має давнє коріння, яке сягає аж до звичаєвого права давніх слов'ян. Вона охоплює період Київської Русі і час коли Україна була у складі іноземних держав: Литви, Польщі, Російської імперії СРСР і сучасний період незалежності держави [30].

1.3 Органи державного управління пенітенціарною системою

Державна кримінально виконавча служба України є цілісною системою. Відповідно до Закону України Про Державну кримінально-виконавчу службу України покладається завдання щодо здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань. Основні принципи діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України

Основними принципами діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України є:

1) законність;

2) повага та дотримання прав і свобод людини та громадянина;

3) гуманізм;

4) позапартійність;

5) єдиноначальність;

6) колегіальність при розробці важливих рішень;

7) взаємодія з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, благодійними і релігійними організаціями; [4].

Принципові зміни в пенітенціарній службі закладено у реорганізацію Державного департаменту України з питань виконання покарань в Державну пенітенціарну службу України згідно з Указом Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» [35].

В ньому зазначалося що з метою оптимізації системи центральних органів виконавчої влади, усунення дублювання їх повноважень, забезпечення скорочення чисельності управлінського апарату і витрат на його утримання, підвищення ефективності державного управління та відповідно до п. 15 частини першої статті 106 Конституції України

Утворюється Державна пенітенціарна служба України, реорганізувавши Державний департамент України з питань виконання покарань [5].

Створення Державної пенітенціарної служби України є, за висловом Голови ДПтСУ Лісіцкова О.В., відображенням стратегічного курсу державної політики у напрямку соціальної переорієнтації процесу виконання кримінальних покарань з урахуванням міжнародних стандартів, дотримання принципів законності, гуманізму, демократизму та справедливості, а також сучасної світової пенітенціарної доктрини [24, с 3-4].

До кола актів, якими керується ДПтСУ актами Президента України , такими як укази, розпорядження і доручення. Крім того, тепер до кола актів, які регулюють діяльність ДПтСУ відносяться Накази Міністерства юстиції України, доручення Міністра юстиції України, іншими актами законодавства.

Указом Президента України від 6 квітня 2011 року N 394/2011 було затверджено положення про Державну пенітенціарну службу України. Відповідно до положенням про Державну пенітенціарну службу України Державна пенітенціарна служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якої спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері виконання кримінальних покарань. Основними завданнями ДПтС України є: 1) реалізація державної політики у сфері виконання кримінальних покарань; 2) внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері виконання кримінальних покарань; 3) забезпечення формування системи наглядових, соціальних, виховних та профілактичних заходів, які застосовуються до засуджених та осіб, узятих під варту; 4) контроль за дотриманням прав людини і громадянина, вимог законодавства щодо виконання і відбування кримінальних покарань, реалізацією законних прав та інтересів засуджених і осіб, узятих під варту [6].

У підпорядкуванні Державної пенітенціарної служби України перебуває 141 кримінально-виконавча установа, 33 слідчих ізолятори, 8 виховних колоній, 703 підрозділи кримінально-виконавчої інспекції та 5 навчальних закладів, де здійснюється професійна підготовка персоналу. Загальна чисельність засуджених та ув'язнених, складає близько 300 тисяч осіб, з яких: 153,8 тисячі тримається в слідчих ізоляторах та установах виконання покарань, 145,2 тисяч перебуває на обліку кримінально-виконавчої інспекції.

Пенітенціарна служба як самостійна і відокремлена від Міністерства внутрішніх справ структура функціонує лише 14 років. Це незначний час для становлення і формування відповідно до сучасних вимог такої складної і багатопрофільної соціальної системи [9].

В структурі пенітенціарної служби виділяють центральний апарату - Державної пенітенціарної служби України, 25 територіальних органів управління Державної пенітенціарної служби України в Автономній Республіці Крим, областях, місті Києві та Київській області, 184 установ, 703 підрозділів кримінально-виконавчої інспекції, навчальних закладі [31].

Таблиця 1 - Структура апарату Державної пенітенціарної служби України

Центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань реалізує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, спрямовує, координує та контролює діяльність Державної кримінально-виконавчої служби України, у межах своїх повноважень видає накази, організовує та контролює їх виконання. Центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань узагальнює практику застосування законодавства з питань, що стосуються завдань Державної кримінально-виконавчої служби України, розробляє пропозиції, спрямовані на його вдосконалення, і вносить їх на розгляд відповідно Президенту України чи Кабінету Міністрів України [4]. Структуру апарату Державної пенітенціарної служби України відображено в таблиці № 1.

На сьогоднішній час Державну пенітенціарну службу України очолює Лісіцков Олександр Володимирович [30].

Відповідно до указу Президента України «Про затвердження Положення про Державну пенітенціарну службу України» Голова ДПтС України:

очолює ДПтС України, здійснює керівництво її діяльністю, представляє ДПтС України у відносинах з іншими органами, підприємствами, установами, організаціями та несе персональну відповідальність перед Президентом України, Кабінетом Міністрів України і Міністром юстиції України вносить на розгляд Міністра юстиції України пропозиції щодо формування державної політики у сфері виконання кримінальних покарань;

забезпечує виконання ДПтС України Конституції та законів України, актів та доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України, наказів Міністерства юстиції України з питань, що належать до сфери діяльності ДПтС;

затверджує за погодженням з Міністром юстиції України схвалені на засіданні колегії річний план роботи ДПтС України вносить Міністрові юстиції України пропозиції щодо кандидатур на посади своїх заступників;

затверджує за погодженням з Міністром юстиції України структуру апарату ДПтС України;

затверджує положення про структурні підрозділи апарату ДПтС України [6].

Загальна чисельність персоналу, який забезпечує діяльність установ виконанн покарань, слідчих ізоляторів, визначається в розмірі 33 відсотків кількості осіб, які в них утримуються, персоналу кримінально-виконавчої інспекції - п'яти відсотків кількості осіб, які перебувають на обліку в цій інспекції [3].

Державна пенітенціарна служба України також має свою відповідну структуру кримінально-виконавчої інспекції. (див. таблицю № 2).

Таблиця 2 - Структура кримінально-виконавчої інспекції Державної пенітенціарної служби України

Станом на 1 листопада 2012 року в 181 установі, що належать до сфери управління Державної пенітенціарної служби України, трималося 151 137 осіб.

При цьому:

Таблиця 3 - Характеристика установ Державної кримінально-виконавчої служби України, кількість засуджених

Серед засуджених:

13,2 тис. осіб засуджені на строк понад 10 років;

1802 осіб відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі;

819 осіб відбуває покарання у вигляді арешту.

Криміногенний склад засуджених до позбавлення волі:

16,7 тис. осіб - за умисне вбивство, у тому числі: 8,4 тис. осіб, які вчинили вбивство при обтяжуючих обставинах;

9,9 тис. осіб - за нанесення умисного тяжкого тілесного ушкодження;

28,6 тис. осіб - за розбій, грабіж та вимагання;

2,4 тис. осіб - за зґвалтування;

30 осіб за захоплення заручників;

21,8 тис. осіб - за злочини у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров`я населення [30].

Виробництво Державної пенітенціарної служби України представлене 115 промисловими, 12 сільськогосподарськими підприємствами установ виконання покарань та 168 майстернями. При 88 установах виконання покарань функціонують професійно-технічні навчальні заклади. Загальноосвітнє навчання засуджених забезпечує 151 загальноосвітній навчальний заклад. Для задоволення релігійних потреб засуджених функціонує 129 культових релігійних споруди, з яких: 78 - храми; 47 - каплиці; 4 - молитовні будинки.

На обліку у 697 підрозділах кримінально-виконавчої інспекції перебуває 153695 засуджених до кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та адміністративних стягнень [30].

У цілому, штатна чисельність персоналу пенітенціарної служби станом на 1 травня 2012 року становить 52183 одиниць. Працівники проходять курсове навчання з первинної професійної підготовки та підвищення кваліфікації в Білоцерківському, Дніпродзержинському та Хмельницькому училищах професійної підготовки персоналу.

Підготовка фахівців для пенітенціарної системи з вищою освітою здійснюється в Національному університеті «Юридична академія України ім. Ярослава Мудрого», Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна та Чернігівському юридичному коледжі Державної пенітенціарної служби України.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 березня 2011року № 201-р утворено Інститут кримінально-виконавчої служби у складі Національної академії внутрішніх справ, у якому навчається на денній формі - 330 курсантів та на заочній формі - 317 слухачів [9].

Органи державного управління пенітенціарною системою забезпечують реалізацію державної політики у сфері виконання покарань, виконують правозастосовні та правоохоронні функції, спрямовують, координують та контролюють діяльність Державної кримінально-виконавчої служби України [30].

Пенітенціарна система є державним інститутом, що відає виконанням кримінальних покарань, накладених на громадян відповідно до закону. Забезпечує виконання покарання у вигляді позбавлення свободи та утримання підслідних з моменту взяття під варту до суду. Ця система виконує ряд відповідних функцій у державі. Пенітенціарна система України відіграє значну роль у суспільстві. Формувалася кримінально-виконавча система ще з часів перших слов'ян і пройшла самобутній процес історичного розвитку відповідно до різних періодів часу. На сучасному етапі в країні діють органи державного управління пенітенціарною системою. Ці органи представляє Державна пенітенціарна служба України, яка має свою відповідну структуру і апарат, нормативно правову базу і спрямовує свою діяльність на виконання покарань за вчинені злочини.

Розділ 2. Політика держави щодо засуджених

2.1 Правовий статус засуджених

Правовий статус - це юридичне закріплене положення особи в державі й суспільстві. В правовій доктрині виділяється декілька видів правового статусу: 1) загальний, або конституційний, статус людини і громадянина; 2) спеціальний, або родовий, статус окремих категорій громадян; 3) індивідуальний статус громадянина; 4) статус іноземців, осіб без громадянства, осіб із подвійним громадянством; 5) галузеві правові статуси особи. Правовий статус засуджених являє собою різновид спеціального статусу, який, у свою чергу, поділяється на правові статуси осіб, які відбувають різні види кримінальних покарань.

У найбільш загальному вигляді правовий статус засуджених можна визначити як засновану на загальному статусі громадян України і закріплену в нормативно-правових актах різних галузей права сукупність їх прав, законних інтересів і обов'язків, що залежать від призначеного виду кримінального покарання та поведінки в період його відбування [15, с. 20].

Правовий статус засуджених визначається законами України, а також цим Кримінально-виконавчим Кодексом, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання. Правовий статус засуджених іноземців і осіб без громадянства визначається законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України [2].

КВК України містить окрему главу «Правовий статус засуджених» в якій закріплені основи правового статусу засуджених, основні права засуджених та основні обов'язки засуджених, право засуджених на особисту безпеку. Положення цих статей стосуються всіх засуджених незалежно від виду призначеного судом покарання [15, с. 20].

Як зазначено в КВК, держава поважає і охороняє права, свободи, законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку. Такий захист забезпечується за допомогою прокурорського нагляду, судового та громадського контролю, а також безпосередньо відомчими органами. При цьому держава застосовує спеціальні заходи для виправлення та ресоціалізації засуджених.

Засуджені в період відбування ними тих чи інших видів покарань залишаються громадянами України, у зв'язку з чим на них поширюються всі права людини і громадянина, законні інтереси та юридичні обов'язки, як і на всіх інших громадян, за винятком обмежень, які пов'язані з фактом їх засудження. Обсяг та рівень цих право обмежень залежить від виду покарання, що призначено за вироком суду, та умов його відбування. Проте такі обмеження мають тимчасовий характер, оскільки вони діють лише в період відбування покарання і встановлюються лише законом. Ці право обмеження зумовлені метою захисту основ конституційного устрою, внутрішньої і зовнішньої безпеки, моральності суспільства, здоров'я, прав, свобод і законних інтересів інших осіб.

Зміст правового статусу, виходячи з теорії права, становлять суб'єктивні права, законні інтереси та обов'язки.

Суб'єктивне право засудженого - це закріплена законом і гарантована державою можливість певної поведінки засудженого або користування ним соціальними благами, що забезпечується юридичним обов'язком посадових осіб органів виконання покарання, інших суб'єктів правовідносин, які виникають при цьому [10, с. 28].

Стаття 63 Конституції України встановлює, що Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду [1].

Основні права засуджених

Засуджені мають право:

на отримання інформації про свої права і обов'язки, порядок і умови виконання та відбування призначеного судом покарання;

на гуманне ставлення до себе і на повагу гідності, властивої людській особистості;

звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами і скаргами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх вищестоящих органів, а також до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Європейського суду з прав людини, а також інших відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, до уповноважених осіб таких міжнародних організацій, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян;

давати пояснення і вести листування, а також звертатися з пропозиціями, заявами і скаргами рідною мовою. Відповіді засудженим даються мовою звернення. У разі відсутності можливості дати відповідь мовою звернення вона дається українською мовою з перекладом відповіді на мову звернення, який забезпечується органом або установою виконання покарань;

на охорону здоров'я в обсязі, встановленому Основами законодавства України про охорону здоров'я, за винятком обмежень, передбачених законом. Охорона здоров'я забезпечується системою медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних і платних форм медичної допомоги. Засуджені, які мають розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи інших одурманюючих засобів, можуть за їх письмовою згодою пройти курс лікування від вказаних захворювань;

на соціальне забезпечення, у тому числі й на отримання пенсій, відповідно до законів України.

Засудженому гарантується право на правову допомогу. Для одержання правової допомоги засуджені можуть користуватися послугами адвокатів або інших фахівців у галузі права.

Засуджені іноземці мають право підтримувати зв'язок з дипломатичними представництвами і консульськими установами своїх держав, особи без громадянства, а також громадяни держав, що не мають дипломатичних представництв або консульських установ в Україні, - з дипломатичними представництвами держави, яка взяла на себе охорону їхніх інтересів, або міжнародними органами чи організаціями, які здійснюють їх захист [2].

Окремі права засуджених деталізуються Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань. Важливе значення має забезпечення права засуджених на особисту безпеку. При цьому у нормах ст. 10 КВК гарантується особиста безпека засудженого незалежно від того, від кого виходить загроза його безпеці.

Закон спеціально закріплює право засуджених на свободу совісті та віросповідання. Вони вправі сповідувати певну релігію, приходити до місць, де проводиться богослужіння, користуватися предметами культу та релігійною літературою.

В період відбування покарання на засуджених поширюються норми інших законодавчих актів, що дає їм можливість реалізовувати й інші права. Так, засуджений має право розпоряджатися своїм майном відповідно до норм Цивільного кодексу України. Норми сімейного права дають змогу укласти або навпаки розірвати шлюб. Житловий кодекс України дозволяє засудженому укладати угоди стосовно житлового приміщення, яке належить йому на праві власності.

Отже, засуджені в період відбування кримінального покарання користуються усіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, які пов'язані з фактом їх засудження [10, с. 30].

В якості одного із елементів правового статусу засуджених потрібно розглядати їх законні інтереси. Соціально-правове призначення законних інтересів полягає в тому, що вони дозволяють забезпечити диференційований підхід до засуджених, стимулювати їх виправлення в процесі відбування покарання. Сутність законного інтересу засуджених полягає в можливості, яка носить характер прагнення до автономної, самостійної поведінки, в свободі користування будь-яким соціальним благом за своїм розсудом.

Зміст законних інтересів, що складається із трьох елементів.

Перший - це прагнення отримати передбачене законом соціальне благо як матеріальне (отримання додаткових посилок, передач, додаткове витрачання грошей на придбання продуктів харчування і предметів першої потреби), так і духовне (надання додаткового побачення, телефонної розмови). В якості другого елементу змісту законних інтересів засуджених необхідно назвати можливість клопотати перед вказаними повноважними суб'єктами стосовно їх відповідних дій щодо реалізації законних інтересів засуджених. Третій елемент - можливість звертання до компетентних органів за захистом законних інтересів [14, с. 50-51].

Законні інтереси засуджених можуть бути досить різними. За соціально-політичним призначенням їх можна поділити на:

законні інтереси, направлені на отримання заохочення;

законні інтереси, направлені на отримання пільг;

законні інтереси, направлені на отримання благ, які за своєю суттю
не є для засуджених ні заохоченнями, ні пільгами [15, с. 24].

Обов'язок засудженого - це передбачена чинним законодавством міра і вид необхідної поведінки засудженого під час відбування кримінального покарання, що забезпечує досягнення мети покарання, підтримання правопорядку, забезпечення прав і законних інтересів як самого засудженого, так й інших осіб [14, с. 48].

Соціально-правове значення обов'язків виявляється в тому, що вони є засобом формування моральної і правової свідомості засуджених, зміцнення законності і правопорядку, дисципліни й організованості під час відбування покарання. Сутність юридичних обов'язків засуджених полягає у вимозі необхідної з точки зору держави, влади і закону поведінки. Ця поведінка засуджених обов'язкова, незаперечна і забезпечується заходами державного примусу.

Сутність юридичних обов'язків засуджених проявляється через їх зміст або структуру, в яку входить два елементи. Це, по-перше, необхідність вчинення певних дій ; по-друге, необхідність стриматися від встановлених законом дій [14, с. 52].

Основні обов'язки засуджених викладені у ст. 9 КВК:

1. Засуджені зобов'язані:

виконувати встановлені законодавством обов'язки громадян України, неухильно додержуватися правил поведінки, які передбачені для засуджених, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб;

виконувати законні вимоги адміністрації органів і установ виконання покарань;

ввічливо ставитися до персоналу, інших осіб, які відвідують установи виконання покарань, а також до інших засуджених;

з'являтися за викликом адміністрації органів і установ виконання покарань.

Невиконання засудженими своїх обов'язків і законних вимог адміністрації органів і установ виконання покарань тягне за собою встановлену законом відповідальність [2].

Відповідно до статті 7 Кримінально-виконавчого кодексу України держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку. Засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законами України та кодексом і встановлених вироком суду. Правовий статус засуджених іноземців і осіб без громадянства визначається законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Правовий статус засуджених визначається законами України, а також вказаним вище Кодексом, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання.

2.2 Виправлення і ресоціалізація засуджених

З давнини до сьогодення особливо спірними стояли питання щодо виправлення та перевиховання засуджених, попередження вчинення нових злочинів. В різні часи це питання розглядали Ч. Беккаріа, М. Таганцев, Ю. Антонян, М. Мелентьєв, М. Стручков, А. Степанюк, В. Трубніков, М. Шаргородський та ін. [12, с. 187-191].

В більшості юридичних енциклопедій та словників виправлення і перевиховання, як цілі покарання, стоять поруч і є невід'ємними за смислом поняттями. Це єдиний, послідовний процес, що ставить завданням адаптацію колишнього злочинця до умов законослухняного життя у суспільстві та недопущення з його боку злочинного рецидиву. На першому етапі виправлення має відбуватися заміщення криміногенних якостей. Програмою-максимум є перевиховання засудженого - другий етап, тобто прищеплення йому таких стійких якостей, які б стали суттю його життєвої позиції, зробили неприйнятною саму думку про скоєння злочину. Також, виправлення засуджених - це формування у них поважливого ставлення до людини, суспільства, праці, нормам, правилам та традиціям людського співжиття і стимулювання правослухняної поведінки [26, с. 110-112].

Відповідно до ст. 6 частини 1 кримінально-виконавчого кодексу України визначає наступне: виправлення засудженого - процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки [2].

У чинному Кримінальному кодексі України виправлення засуджених, поряд із карою і запобіганням вчиненню нових злочинів, як засудженими, так і іншими особами, виступає як одна із цілей покарання. Білоруський законодавець вважає, що мета покарання охоплюється триєдиною метою кримінальної відповідальності: 1) виправлення особи, яка вчинила злочин; 2) запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами; 3) поновлення соціальної справедливості [25, с. 63-67].

Загальноприйнятим на сьогодні у доктрині кримінального права є те, що розрізняють два види виправлення: юридичне та моральне. Переважна більшість науковців під метою виправлення розуміють юридичне виправлення - не вчинення винним нового злочину. Під моральним виправленням розуміють таку побудову особистості засудженого за якої нового злочину він не вчинить не з причин загрози покарання, а тому, що це суперечило б новим поглядам і переконанням, тому що в ньому народився зовсім інший страх - страх совісті [18, с. 153].

Дуже часто вчені ототожнюють такі поняття як виправлення засудженого та ресоціалізацію, що є помилковим.

Проблема ресоціалізації не нова, тривалий час вона перебуває у центрі уваги кримінологів і фахівців в галузі кримінального, кримінально-виконавчого права, педагогіки, психології, соціології та інших суспільних наук. «Ресоціалізація» - поняття соціальне, яке за визначенням Ю.В. Жулевої означає «поновлення або повторність дії, яка є протидією соціальній деградації особистості». Вперше цей термін був використаний американськими психологами А. Кеннеді і Д. Кебером для визначення процесу 2вторинного» входження індивіда в соціальне середовище [17, с.7].

У законодавстві України, зокрема у чинному Кримінально-виконавчому кодексі України ст. 6 закріплено що:

Ресоціалізація - свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві.
Необхідною умовою ресоціалізації є виправлення засудженого [2].

Процес ресоціалізації складний і неоднозначний. Процес ресоціалізації особи злочинця проходить у два етапи. На першому руйнуються негативні наслідки соціалізації в субкультурі злочинного світу і відбувається переорієнтування основних складових особистості, тобто її десоціалізація. На другому особа адаптується в суспільстві, здійснюється вторинна соціалізаія, або ресоціалізація, після її звільнення з місць позбавлення волі. Н. А. Стручков називає ці два етапи - 1) пенітенціарний 2)постпенітенціарний [17, с.9-10].

Аналіз соціально-правової природи ресоціалізації дає можливість дати таку класифікацію етапів ресоціалізації:

ресоціалізація в місцях позбавлення волі;

ресоціалізація під час підготовки засудженого до звільнення з УВП;

ресоціалізація після звільнення з пенітенціарних установ;

ресоціалізація осіб з психічними аномаліями, інвалідів І та II груп, хворих на туберкульоз;

ресоціалізація неповнолітніх, звільнених від відбування покарань [17, с.16-17].

Основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив.