Оскарження постанови про порушення кримінальної справи

Оскарження постанов про порушення кримінальної справи

Приводи і підстави до порушення кримінальної справи

Приводами до порушення кримінальної справи є:

1) заяви або повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових осіб, представників влади, громадськості або окремих громадян;

2) повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з поличним;

3) явка з повинною;

4) повідомлення, опубліковані в пресі;

5) безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину.

Справа може бути порушена тільки в тих випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину

Оскарження постанов про порушення кримінальної справи

Відомо, що дієвим механізмом вирішення проблем удосконалення кримінально-процесуальних процедур з метою підвищення ефективності захисту прав і основоположних свобод людини є прийняття відповідного закону, який би, в свою чергу, втілював у собі авангард наукової думки у галузі кримінально-процесуального права. Значним позитивним кроком у даному напрямі є Закон «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо оскарження постанови про порушення кримінальної справи» від 14.122006 р. № 462-V (далі -- Закон № 462-V). До цього часу фактично підвалини порядку оскарження постанови про порушення кримінальної справи складали положення постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникають під час розгляду судами України скарг на постанови органів дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи» від 11.02.2005 р. № 1 (далі - Постанова № 1). Ураховуючи обсяг статті, не буду зупинятись на детальному аналізі співвідношення положень Постанови №1 та Закону № 462-V, лише ще раз підкреслю на прикладі процедури оскарження постанови про порушення кримінальної справи те, що норми кримінально-процесуального права, як правило, перед тим, як зайняти своє місце в КПК, формуються в результаті правозастосовної практики, перш за все судової та отримують певну апробацію в окремих джерелах кримінально-процесуального права підзаконного характеру, наприклад, у постановах Пленуму Верховного Суду України. Нагадаю, що Закон № 462-V доповнив Кримінально-процесуальний кодекс України (далі -- КПК) рядом статей, якими встановлено порядок оскарження порушення кримінальної справи відповідним учасникам процесу та визначено відповідні юридичні наслідки вчинення даних дій. Надалі зосереджу свою увагу не тільки на окремих положеннях Закону № 462-V, які, на мою думку, є дещо спірними, а й зроблю спробу прокоментувати їх та внести певні пропозиції щодо подальшого розвитку наведених кримінально-процесуальних процедур. Подання скарги до суду Доповнивши КПК ст. 236-7, законодавець визначив, що можуть бути оскаржені до суду як постанова про порушення кримінальної справи щодо особи, так і постанова про порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину. Одразу викликає певні зауваження положення ч. 1 ст. 236-7 КПК щодо суду, до якого подається скарга на постанову про порушення кримінальної справи. Постанова про порушення кримінальної справи може бути оскаржена до місцевого суду за місцем розташування органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову, з дотриманням правил підсудності. Відомо, що не завжди підсудність визначається за місцем розташування органу або роботи посадової особи. На нашу думку, у даному випадку постанову про порушення кримінальної справи слід оскаржувати до місцевого суду за місцем розташування або роботи посадової особи. До суб'єктів, які можуть подати скаргу до суду на постанову про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи, законодавець відніс особу, щодо якої таку справу порушено, її захисника та її законного представника. Разом з тим, КПК надає вичерпний перелік осіб, щодо яких ведеться кримінальне переслідування на досудових стадіях: підозрюваний та обвинувачений. Очевидним є той факт, що прокурор, слідчий, орган дізнання, порушуючи кримінальну справу щодо конкретної особи, розпочинає здійснювати щодо неї кримінальне переслідування. На відміну від підозрюваного та обвинуваченого особа, щодо якої порушена кримінальна справа, не може мати захисника. Надання особі права оскаржувати винесене проти неї кримінально-процесуальне рішення теоретично з моменту його прийняття підкреслює значущість прав і свобод особи, що підлягають захисту. Водночас, якщо констатується потреба в юридичній допомозі захисника підозрюваному та обвинуваченому, то невірним є відмова в такій допомозі особі, щодо якої порушено кримінальну справу. Гадаю, що на кшталт КПК Російської Федерації доцільно визнавати особу, щодо якої порушено кримінальну справу, підозрюваним та наділяти її правом на захист. Дещо інакше визначено коло суб'єктів, наділених правом оскарження постанови про порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину. Такими суб'єктами є особа, інтересів якої стосується порушена кримінальна справа, її захисник та законний представник. Далі законодавець, встановлюючи вимоги до змісту скарги на постанову про порушення кримінальної справи, а саме, що в ній повинно міститись достатнє обґрунтування порушення прав та законних інтересів відповідної особи, робить спробу визначити критерії, за якими суд повинен встановлювати чи є скаржник саме тією особою, інтересів якої стосується порушена кримінальна справа. Отже, не встановлюючи конкретного кримінально-процесуального статусу особи, законодавець залишив на розсуд суду встановлення в кожному окремому випадку наявність або відсутність вищезазначених інтересів у скаржника. Вочевидь, що у даному випадку суддя повинен з'ясовувати наявність або відсутність вищезазначених інтересів у скаржника у судовому засіданні за участю самого скаржника. Отже, як наслідок, потребують законодавчого визначення правовий статус самого скаржника, конкретизація його прав та обов'язків. Оскільки рішення про відмову у відкритті провадження з розгляду скарги не перешкоджає подальшому рухові процесу, то оскарженню таке рішення підлягати не повинно. Разом з тим, відкритим залишається питання щодо права повторного звернення скаржника до суду. Думається, що він вправі звернутися повторно до суду у випадках, якщо з'являться нові, тобто не розглянуті судом, підстави для звернення, що обґрунтовують порушення його прав та інтересів. Особливості розгляду Окремі зауваження висловлю й щодо порядку розгляду судом скарги на постанову про порушення справи. Пункт 4 ч. 2 ст. 236-8 КПК визначає серед суб'єктів, яким направляється копія постанови про відкриття провадження за скаргою на постанову про порушення кримінальної справи, потерпілого або особу, за заявою якої було порушено справу. Відомо, що особа, за заявою якої було порушено кримінальну справу, не завжди може бути визнана у подальшому суб'єктом, який веде кримінальний процес, потерпілим. Тому недопустимо на вільний, законодавчо не обмежений розсуд суду обирати, кому з перелічених суб'єктів надати можливість узяти участь у судовому процесі, а кого такого права позбавити. Отже, і потерпілий, і особа, за заявою якої було порушено кримінальну справу, повинні бути окремо зазначені у пунктах ч. 2 ст. 236-8 КПК. Водночас слід зауважити, що залучення до процедури розгляду скарги на постанову про порушення кримінальної справи потерпілого вимагає надання останньому ефективних процесуальних правозахисних засобів, які, як правильно зазначає О. Шило, є складовими відповідних юридичних режимів і мають свою специфіку. (Шило О. Г. Правозахисні механізми та процесуальні режими // Актуальні проблеми застосування Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України: Тези доповідей та наукових повідомлень учасників міжнародної науково-практичної конференції (25--26 січня 2007 року) / За заг. ред. проф. В. В. Комарова. -- Х.: Нац. юрид. акад. України, 2007. -- С. 62). Визначаючи на законодавчому рівні права потерпілого доцільно скористатися досвідом, наприклад, Федеративної Республіки Німеччини. Концепція прав потерпілого ФРН серед прав потерпілого у ході попереднього розслідування містить вимоги надання останньому прав на активну участь у досудових стадіях, на захист і самозахист та на надання інформації. У зв'язку з цим потерпілому в ході судового розгляду скарги на постанову про порушення кримінальної справи повинно бути завчасно повідомлено про всі наявні у нього права та надана можливість реально скористатися ними під час цієї процедури. Суттєве значення для подальшої розбудови змагальних засад у сфері кримінального судочинства буде мати наділення потерпілого правом на захисника та, як наслідок, надання захиснику необхідного комплексу прав задля активної участі його в судовому розгляді скарги на постанову про порушення кримінальної справи. Особливої уваги потребує дослідження підстав та порядку прийняття рішення щодо особи, щодо якої порушено кримінальну справу, про заборону виїжджати за межі України (ст. 98-1 КПК) та можливість розгляду законності цього рішення під час розгляду судом скарги на постанову про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи. Перш за все слід звернутись до текстів міжнародних документів, у тому числі і рішень Європейського суду з прав людини (далі -- Євросуд), що визначають зміст права особи на свободу пересування. Так, ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (далі -- Пакт) передбачає, що кожному, хто законно перебуває на території будь-якої держави, належить, у межах цієї території, право на вільне пересування і свобода вибору місця проживання; кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну. Згадані права не можуть бути об'єктом ніяких обмежень, крім тих, які передбачено законом, які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення або прав та свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними в цьому Пакті. Загальний коментар права на свободу пересування, прийнятий Комітетом з прав людини зазначає, що свобода пересування є необхідною умовою вільного розвитку особистості; дозволені обмеження, які можуть бути накладені на права, що захищаються ст. 12 Пакту, не повинні зводити нанівець принцип свободи пересування. Вони диктуються вимогою необхідності, що забезпечується параграфом 3 ст. 12 Пакту та потребою узгодження з іншими правами, які передбачаються угодою та потребують своєї конкретизації в національному законодавстві (Рішення Євросуду у справі Бартик проти Росії). У світлі заданої тематики статті вважаю, що суд, розглядаючи скаргу на постанову про порушення кримінальної справи щодо особи, керуючись вищезгаданими положеннями міжнародних актів, вправі перевірити обґрунтованість застосування вище наведеного запобіжного обмеження і вирішити питання про його скасування. У постанові про відкриття провадження необхідно крім часу та місця судового засідання вказати і дату його проведення. Зупинення слідства Наступним наріжним каменем є підстави прийняття рішення судом про доцільність зупинення слідчих дій та, як наслідок, зупинення слідства. По-перше, таке рішення може бути прийнято судом лише під час розгляду скарги по суті із забезпеченням реалізації принципу змагальності. По-друге, враховуючи прагнення законотворців втілити в життя модель кримінального судочинства, в якій будуть збалансовані приватні і публічні інтереси, гарантії забезпечення основоположних прав і свобод людини в сфері кримінального судочинства та швидке і повне розкриття злочинів, притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності, в законі потрібно встановити, що суд вправі прийняти рішення про зупинення слідчих дій, якщо воно спрямоване на захист основоположних прав і свобод людини та не створює суттєвих перешкод виконанню суб'єктами, які ведуть кримінальний процес, їх обов'язків, швидкому і повному розкриттю злочинів, притягненню винних осіб до кримінальної відповідальності. І саме в рішенні суду повинно бути викладено таке його обґрунтування. По-третє, виходячи з редакції ст. 236-8 КПК досудове слідство може бути зупинене лише після проведення всіх необхідних і можливих процесуальних та оперативно-розшукових дій, окрім слідчих дій. По-четверте, з метою забезпечення вже згадуваного балансу приватних та публічних інтересів у кримінальному судочинстві та зважаючи на п. 4 ст. 206 КПК, який передбачає зупинення судом слідчих дій на весь час розгляду скарги на постанову про порушення кримінальної справи, слід передбачити право суб'єкта, в провадженні якого перебуває кримінальна справа, звертатися з поданням до суду про надання дозволу на проведення слідчих дій, зволікання з проведенням яких, наприклад, може призвести до втрати важливих доказів у кримінальній справі. Такими ж правами слід наділити прокурора та потерпілого. Суд, в свою чергу, зобов'язаний розглянути таке подання. По-п'яте, недостатньо обґрунтованим виглядає законотворчий крок щодо наділення суду правом зупиняти проведення слідчих дій лише при відкритті провадження і те, що у випадку прийняття такого рішення наведена заборона діє до завершення розгляду скарги. Розслідування кримінальної справи є, як правило, динамічним, певною мірою стрімким процесом, протягом якого можуть виникати та змінюватись окремі обставини. Це, в свою чергу, може викликати як необхідність прийняття рішення судом під час розгляду скарги про зупинення слідчих дій, навіть якщо такої необхідності не було під час відкриття постанови у справі, так і необхідність під час розгляду скарги прийняти рішення про надання дозволу на проведення слідчих дій навіть якщо під час відкриття провадження суд у своїй постанові визнав за необхідне зупинити проведення слідчих дій. Причому, надаючи дозвіл на проведення слідчих дій під час судового розгляду скарги на постанову про порушення кримінальної справи, суд повинен дослідити обставини, якими уповноважені особи обґрунтовують необхідність їх проведення. Так, судам, враховуючи практику Євросуду, доцільно з'ясовувати, чи вжито суб'єктами, які ведуть кримінальний процес, попередні необхідні і доступні заходи щодо перевірки інформації, яка слугує підставою для проведення даної слідчої дії (Комюніке Секретаря Європейського суду з прав людини стосовно рішення у справі «Кіган проти Сполученого королівства» // Юридичний вісник України. -- 2007. -- № 4. -- С. 12). По-шосте, не зовсім логічним виглядає законодавчий крок щодо прийняття загального рішення про зупинення будь-яких слідчих дій у справі. Вочевидь, що встановивши конкретні обставини справи, суд може дійти висновку в ході змагального судового розгляду щодо необхідності зупинення проведення лише окремих слідчих дій у справі, а не всіх одразу слідчих дій. Звідси випливає, що в КПК слід передбачити положення, відповідно до якого суд вправі приймати обґрунтоване рішення про зупинення як окремих слідчих дій, так і, за необхідності, всієї їх сукупності. Далі можна зробити висновок, що проведення слідчих дій у справі, в якій винесено рішення суду про зупинення цих дій, у межах дії даного рішення повинно вести до визнання доказів, отриманих у результаті таких слідчих дій, недопустимими. У зв'язку з цим актуальності набуває питання набрання чинності рішенням суду щодо зупинення слідчих дій. Уявляється, що таке рішення повинно підлягати негайному виконанню суб'єктом, у провадженні якого знаходиться кримінальна справа, з моменту отримання останнім копії рішення суду. При цьому докази, отримані під час проведення слідчих дій та завершені до отримання копії рішення суду щодо зупинення слідчих дій суб'єктом, у провадженні якого перебуває кримінальна справа, не можуть бути визнані недопустимими, навіть якщо вони були отримані вже після прийняття судом цього рішення. Якщо проведення слідчої дії вимагає судового рішення (зняття інформації з каналів зв'язку, виїмки документів, що становлять банківську таємницю тощо) і дозвіл суду був наданий на проведення цих слідчих дій до отримання суб'єктом, у провадженні якого перебуває справа, рішення суду про зупинення слідчих дій, то дана слідча дія має бути проведена. Якщо ж рішення суду про зупинення проведення слідчих дій отримано слідчим під час розгляду судом питання про надання дозволу на проведення вищезазначених слідчих дій, то він негайно повинен звернутися до суду з клопотанням про зупинення розгляду питання про надання дозволу на проведення слідчих дій. Необхідні удосконалення Певного коригування потребує й ч. 6 ст. 236-8 КПК. Недоцільним є направлення до суду прошитих та пронумерованих матеріалів, на підставі яких було прийнято рішення про порушення кримінальної справи, оскільки це призведе до штучного створення двох і більше справ, порушених за одним злочином, що перебувають одночасно в провадженні різних суб'єктів, які ведуть кримінальний процес. Правильним буде направлення копій матеріалів кримінальної справи, на підставі яких було прийнято рішення про порушення кримінальної справи. Зважаючи на суттєвість юридичних наслідків неподання до суду вказних матеріалів, необхідно законодавчо встановити критерії, за якими суд буде визнавати причини неподання матеріалів поважними. Зауважу, що виходячи з вимог ч. 3 ст. 236-8 КПК подання матеріалів, на підставі яких було прийнято рішення про порушення справи, обмежено строком, визначеним судом. Вочевидь, якщо матеріали подані поза межами такого строку без поважних причин, то суд може кваліфікувати це як неподання матеріалів та визнати відсутність цих матеріалів підставою для скасування постанови про порушення кримінальної справи. Отже, з метою недопущення зловживання судами правом на вільний розсуд слід визначати строки подання до суду згадуваних матеріалів та встановити в КПК мінімальний строк подання матеріалів, який, наприклад, не може бути менший однієї доби. Ненадання ж з тих чи інших причин окремих матеріалів, на підставі яких було прийнято рішення про порушення кримінальної справи, не повинно одразу ж, без розгляду скарги по суті, тягнути за собою прийняття рішення про скасування постанови про порушення кримінальної справи. Адже може виявитись, що надані матеріали достатньо обґрунтовують прийняте рішення про порушення кримінальної справи та свідчать, що кримінальна справа була порушена на законних підставах, за законними приводами, в законному порядку та в межах компетенції суб'єкта, який приймав відповідне рішення. Суперечить логіці уніфікації національних кримінально-процесуальних процедур і положення ч. 16 ст. 236-8 КПК. Відповідно до зазначеної норми, за результатами розгляду скарги суддя своєю мотивованою постановою може задовольнити скаргу, скасувати постанову про порушення справи і винести постанову про відмову в порушенні справи. Водночас ч. 3 ст. 100 КПК дещо інакше визначає повноваження прокурора на даній стадії. Так, якщо справу порушено без законних підстав, прокурор закриває її, а у випадках, коли в цій справі ще не провадилося слідчих дій, скасовує постанову про порушення справи. Аналогічного змісту повинні бути й повноваження суду. А саме, якщо при порушенні справи не були додержані вимоги статей 94, 97, 98 КПК, то суд задовольняє скаргу і виносить постанову про закриття справи, а у випадках, коли в цій справі ще не провадилося слідчих дій, скасовує постанову про порушення справи. І останнє. У КПК слід передбачити необхідність як вручення копії постанови про порушення кримінальної справи особі, стосовно якої вона порушена, так і вручення копії постанови судді, винесеної за результатами розгляду скарги на постанову про порушення кримінальної справи. У ситуаціях, коли кримінальна справа порушена щодо особи, яка не володіє мовою, якою ведеться судочинство, зазначені процесуальні документи повинні вручатись їй на мові, якою вона володіє. Звісно, що наведені положення потягнуть за собою зміни в ст. 19 КПК. Скориставшись досвідом судової колегії з кримінальних справ Верховного Суду Російської Федерації зазначу, що обов'язок забезпечення перекладу зазначених документів на мову, якою володіє названа особа, слід покласти відповідно на слідчі органи та суд (Обзор законодательства и судебной практики Верховного Суда Российской Федерации за 3 квартал 2006 года, утвержден постановлением Президиума Верховного Суда Российской Федерации от 29 ноября 2006 года).

Новий порядок оскарження постанови про порушення кримінальної справи

У січні 2007 року (з 18.01.) набрали чинності зміни до Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК України), які визначають порядок оскарження постанови органу дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи.

Ще в ході “малої судової реформи” з червня 2001 року у процесуальне законодавство були внесені положення, що передбачали судовий порядок оскарження усіх дій слідчого чи прокурора (частини 5, 6 ст. 234 та частини 2, 3 ст. 236 КПК України)..

Проте такі скарги розглядалися судом першої інстанції лише на стадіях попереднього розгляду справи або при розгляді її по суті, тобто після того, як досудове слідство було закінчене, обвинувальний висновок складено і справа після перевірки прокурором надійшла до суду. Конституційний Суд України 30.01.2003 р. розглянув справу за поданням Верховного Суду України щодо конституційності окремих положень КПК України, які стосувалися оскарження рішень і дій органів дізнання, слідчого і прокурора. У мотивувальній частині свого рішення Конституційний Суд зазначив, що положення ч. 6 ст. 234 та ч. 3 ст. 236 КПК України, які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого та прокурора про порушення кримінальної справи щодо певної особи, обмежують право людини на судовий захист. Далі суд вказав, що такі скарги повинні розглядатися судом у порядку кримінального судочинства. При цьому суд, розглядаючи такі скарги на стадії досудового слідства, перевіряє наявність приводів і підстав для винесення зазначених постанов і не повинен розглядати та вирішувати заздалегідь ті питання, які повинен вирішувати суд при розгляді кримінальної справи по суті, оскільки це буде порушенням конституційних засад правосуддя.

Таким чином з 2003 р. громадяни отримали право оскаржувати до суду постанови про порушення кримінальної справи на стадії досудового слідства, проте спеціального порядку розгляду таких скарг судом не існувало. І лише останніми змінами до КПК України шляхом його доповнення статтями 236⁷ і 236 ⁸, така процедура була встановлена. Особливості даного порядку полягають у наступному:

- постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи оскаржується до місцевого суду за місцем розташування органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову;

- оскаржувати можна постанови про порушення кримінальної справи як щодо конкретної особи так і за фактом вчинення злочину;

- скарга може бути подана до суду особою, щодо якої було порушено кримінальну справу, її захисником чи законним представником;

- скарга на постанову про порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину може бути подана до суду особою, інтересів якої стосується порушена кримінальна справа, її захисником чи законним представником з достатнім обґрунтуванням порушення прав та законних інтересів відповідної особи;

- скарга на постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про порушення справи розглядається суддею одноособово не пізніше п'яти днів з дня її надходження до суду;

- про відкриття провадження за скаргою суддя протягом доби від дня надходження скарги до суду виносить постанову. У даній постанові суддя вирішує питання про доцільність зупинення слідчих дій у справі на час розгляду скарги;

- обов'язок доведення правомірності порушення справи покладається на прокурора, неявка якого в судове засідання не перешкоджає розгляду справи;

- розглядаючи скаргу на постанову про порушення справи, суд повинен перевіряти наявність приводів і підстав для винесення зазначеної постанови, законність джерел отримання даних, які стали підставою для винесення постанови про порушення справи, і не вправі розглядати й заздалегідь вирішувати ті питання, які вирішуються судом при розгляді справи по суті, тобто питання чи мало місце діяння у якому обвинувачується особа, чи має це діяння склад злочину, чи винна особа у вчиненні злочину і чи підлягає вона покаранню;

- за результатами розгляду скарги, залежно від того, чи були при порушенні справи додержані вимоги статей 94, 97, 98 КПК України суддя своєю мотивованою постановою може залишити скаргу без задоволення або задовольнити скаргу, скасувати постанову про порушення справи і винести постанову про відмову в порушенні справи;

- набрання законної сили постановою судді про скасування постанови про порушення справи тягне за собою скасування запобіжних заходів, повернення вилучених речей та поновлення прав, щодо яких на час досудового слідства встановлювались обмеження;

- у разі скасування постанови про порушення справи та відмови у порушенні справи подані до суду документи, на підставі яких було прийнято рішення про порушення справи зберігаються в матеріалах провадження по скарзі у суді;

- на постанову судді протягом семи діб з дня її винесення може бути подана апеляція до апеляційного суду. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді.

Підсумовуючи слід зазначити, що із набранням чинності вищевказаних доповнень до кримінально-процесуального законодавства почав діяти повноцінний механізм судового контролю за діями і рішеннями органів і посадових осіб, які провадять досудове слідство уже на стадії порушення кримінальної справи. При належному його застосуванні, вирішальне значення у чому має об`єктивність і неупередженість суддів, громадяни отримали додаткові гарантії захисту від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності. З іншого боку, застосування даного механізму при дотриманні цих засадничих принципів правосуддя, не призведе до порушення прав потерпілих від злочинів.

Проблеми оскарження постанов про порушення кримінальної справи

Рішенням Конституційного Суду України від 30.06.2009р. № 16-рп/2009 у справі № 1-17/2009 (далі - Рішення) визнані неконституційними окремі положення ст. 236-8 Кримінально-процесуального Кодексу України. Тим самим втратили чинність положення: «у разі неподання без поважних причин до суду матеріалів, на підставі яких було прийнято рішення про порушення справи, у встановлений суддею строк суддя вправі визнати відсутність цих матеріалів підставою для скасування постанови про порушення справи”; неявка якого в судове засідання не перешкоджає розгляду справи”; “якщо він з'явився у судове засідання”; “ і виносить постанову про відмову в порушенні справи”. Зазначене Рішення, яке змушені виконувати учасники процесу оскарження постанов про порушення кримінальної справи, не підлягало широкому, всебічному обговоренню та оцінці. Мабуть, це пов'язане з тим, що прикладів оскарження зазначених документів не так вже й багато.

Рішення не відповідає ст. 6, 13 Європейської конвенції з прав людини (далі - Конвенція) і ст. 3 Конституції України, відповідно до якої права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльність держави. Практична, безпосередня участь у судах під час розгляду скарг громадян на постанови про порушення кримінальної справи переконливо свідчить про численні, систематичні порушення прав скаржників органами досудового слідства та прокуратурою. Зараз можна стверджувати: Рішення КСУ стало підставою для ще тривалішого розгляду скарг, який виходить за межі розумних строків (це порушує ст. 6 Конвенції та ст. 236-8 КПКУ), для численних перенесень засідань судів і, як наслідок, для тривалих моральних, психологічних страждань громадян, їхньої невизначеності та додаткових матеріальних витрат, а також для свавілля органів досудового розслідування та прокуратури. Суди перестали бути ефективним способом захисту (порушено ст. 13 Конвенції).

Зміни до КПКУ, якими користуються слідчі

Перш за все зазначимо, що доповнення КПКУ ст. 236-7 і 236-8 мало на меті практичну реалізацію ст. 3 Конституції та міжнародних зобов'язань України щодо гарантування прав людини, у тому числі судовий нагляд за законністю порушення кримінальної справи. Стаття 236-7 КПКУ передбачила право оскарження постанов про порушення кримінальної справи, винесених органом дізнання, слідчим і прокурором. На жаль, всупереч ст. 3, 21, 55 Конституції вона не передбачає оскарження постанов, які виносяться судом на підставі ст. 4, 27 КПКУ. Мають місце й інші недоліки закону.

Після доповнення КПКУ ст. 236-7, 236-8 слідчі миттєво навчилися обмежувати право громадян на оскарження. Так, справи все частіше стали порушувати «за фактом», а не стосовно особи, яку допитують як свідка. За цих обставин важко довести, що порушення справи суттєво, «достатньо» впливає на права та інтереси особи, а тому суд має прийняти скаргу. Є й інший спосіб позбавити права на оскарження постанови: закінчуючи розслідування справи, слідчі після ознайомлення особи з постановою про порушення кримінальної справи стосовно неї та постановою про пред'явлення їй обвинувачення негайно, без будь-якої перерви ознайомлюють обвинуваченого з постановою про закінчення досудового слідства.

Щоб скласти чи надрукувати та здати до суду скаргу на постанову про порушення кримінальної справи, потрібен час. Згідно зі ст. 236-7 КПКУ скарга громадянина повинна мати «достатнє обґрунтування порушення прав та законних інтересів». Тож залежно від складності постанови слідчого, її обсягу й обґрунтованості для складання скарги громадянину та захиснику потрібно до двох діб, а то й більше часу. Таким чином, зазначеними діями слідчий позбавляє обвинуваченого можливості скласти та подати скаргу.

Відповідно до ст. 236-7 КПКУ суд приймає до розгляду скаргу «до моменту закінчення досудового слідства». Отже, ознайомлюючи громадянина з постановою про закінчення досудового слідства саме в день винесення постанови про порушення справи щодо нього, його позбавляють права на оскарження. Очевидно, що ці дії слідчого мають розцінюватися як порушення права на захист. Проте, незважаючи на скарги прокурору та акцентування на них в суді, зазначені дії не оцінюють як порушення права на захист, і слідчий та прокурор не несуть відповідальності.

Рішення КСУ все ускладнило

Відповідно до ст. 236-8 КПКУ суд зобов'язаний розглянути скаргу не «пізніше п'яти днів з дня її надходження до суду». Системний аналіз статей КПКУ, які передбачають обчислення строків та їх поновлення, дозволяє дійти висновку: поновлення п'ятиденного строку не передбачене законом. Отже, розгляд судом скарги на постанову пізніше п'яти днів з дня її надходження до суду має вважатися достатнім для скасування постанови суду першої інстанції апеляційним судом, бо документ складено поза процесуальними строками.

Дотримання п'ятиденного строку можливе лише за умови отримання судом не пізніше встановленого ним строку матеріалів,, на підставі яких було прийняте рішення про порушення справи, і участі в судовому засіданні прокурора.

Якщо раніше, до Рішення КСУ, у разі неподання матеріалів, на підставі яких було прийняте рішення про порушення справи, суддя мав право визнати відсутність цих матеріалів і, як наслідок, скасувати постанову про порушення справи, то зараз він позбавлений цього права. Не отримавши матеріали, суддя змушений переносити розгляд скарги на іншу дату, внаслідок чого порушується передбачений п'ятиденний строк. Перенесення справи на іншу дату має місце і тоді, коли прокурор не з'явився на засідання суду. Якщо після цього суддя «пішов у відпустку» чи «захворів», скарга буде розглянута не раніше як через 60 днів після її реєстрації в суді.

Не дотримуються суди і передбаченої ст. 236-8 КПКУ вимоги щодо витребування «матеріалів, на підставі яких було прийнято рішення про порушення справи». У більшості випадків суду надають матеріали кримінальної справи в повному обсязі. Вони можуть складати кілька томів обсягом 300 аркушів кожний. Усупереч закону суди їх приймають. При цьому порушується право особи на захист, бо суд не має права видати для ознайомлення томи кримінальної справи і водночас має надати для ознайомлення «матеріали, на підставі яких було прийнято рішення про порушення справи, які повинні бути прошиті та пронумеровані із зазначенням посади та прізвища особи, яка склала опис».

Подання тому або томів необхідно розцінювати як порушення чітко визначеної законом процедури. Тому постанова суду має бути скасована. Подання тому або томів є психологічним впливом, тиском на суддю з боку органу досудового слідства та прокурора: подивись, мовляв, скільки доказів вже отримано, скільки ми на нього «накопали»! Професійний, відповідальний суддя не повинен приймати томи. І навпаки, повинен виносити ухвали про вирішення питання про порушення кримінальної справи за розголошення таємниці слідства. Але нерідко томи кримінальної справи лежать не лише на столах у суді першої інстанції, але і в апеляційному суді. Тож порушення закону стало скоріше нормою, ніж винятком.

Якщо до Рішення КСУ від 30 червня 2009 р. відсутність прокурора не позбавляла суд права за наявності матеріалів, отриманих від слідчого, розглянути скаргу, то зараз він не має цього права. Водночас відомо: жоден орган дізнання чи слідчий не винесе постанову, якщо її текст не погоджений із прокурором. Крім того, відповідно до ст. 100 КПКУ копія винесеної постанови не пізніше доби реєструється в прокуратурі. Тож, якщо прокурор не згідний з постановою, він має право негайно, тобто наступного дня, скасувати її. Відсутність постанови прокурора про скасування постанови про порушення кримінальної справи свідчить лише про одне: прокурор згідний з постановою про порушення і підтримує її.

Отже, оцінка прокурором постанови відома. Тому представник прокуратури в суді виконує лише формальну роль. Це зрозуміло всім учасникам процесу. Тому перенесення справи на іншу дату за відсутності прокурора є помилковим.

Висновок

З огляду на викладене, можна констатувати: суди першої інстанції стали заручниками волі інших осіб - органу дізнання, слідчого та прокурора. Невиконання останніми закону й ухвали суду про надання матеріалів, неявка до суду не були і, очевидно, ніколи не будуть підставами для притягнення до відповідальності. Втрачено судовий контроль за досудовим слідством. Через це право громадян на оскарження постанов про порушення кримінальної справи стало декларативним.