Юридична служба на підприємствах

Підприємство як суб’єкт правової роботи. Порядок укладання господарських договорів. Позовна робота на підприємстві та участь в ній юридичної служби. Шляхи вдосконалення правової роботи. Особливості укладання окремих видів господарських договорів.

Рубрика Государство и право
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 21.07.2011
Размер файла 35,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Підприємство як суб'єкт правової роботи

2. Порядок укладання господарських договорів

3. Позовна робота на підприємстві та участь в ній юридичної служби

4. Шляхи вдосконалення правової роботи

5. Особливості укладання окремих видів господарських договорів (за державним замовленням, постачання, купівлі-продажу)

Список використаної літератури

1. Підприємство як суб'єкт правової роботи

Правова робота за своїм змістом має універсальний характер, тому що вона, охоплюючи всі сторони діяльності підприємств, одночасно пронизує всі сфери правової дійсності: нормотворчість і правореалізацію; аналіз практики застосування законодавства і правове виховання.

Поняття «підприємство» є узагальнюючим, або збірним. Воно, по-перше, визначає підприємства як суб'єкти господарського права стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств). По-друге, це поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торговельні та інші підприємства.

Правовий статус підприємства визначається гл. 7 ГК. Відповідно до ст. 62 ГК підприємство -- це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб способом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГК та іншими законами.

Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як господарюючий суб'єкт і суб'єкт права. За допомогою цих ознак, уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства.

Закон визначає, що підприємство є основною організованою ланкою народного господарства України. Ця організаційна ознака кваліфікує підприємство як організаційну форму господарської («бізнесової») організації, тобто організації, в якій власники засобів виробництва і робочої сили об'єднують свої виробничі ресурси для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку. Визначення «основна ланка», з одного боку, відмежовує підприємство від інших організаційних форм економічної діяльності (типу домашніх господарств, індивідуальних промислів без створення підприємств, так званих тіньових структур тощо), а з іншого - від суб'єктів господарського права, які не належать до основної ланки: об'єднань підприємств, фінансових і посередницьких інститутів, органів управління економікою.

Підприємство є самостійним господарюючим суб'єктом. Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства як товаровиробника. Юридичний аспект такого визначення полягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України.

Підприємство - це статутний господарюючий суб'єкт. Статут підприємства як локальний акт господарського законодавства нормативно визначає цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи.

Підприємство має необхідне для господарюючого суб'єкта майно - основні і оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власності або повного господарського відання). Це майно юридично відмежоване, як правило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб'єктом права. Основні і оборотні кошти знаходяться на самостійному бухгалтерському балансі, гроші - на розрахунковому рахунку підприємства в банку.

Підприємство є самостійним суб'єктом права. З одного боку, закон визначає його компетенцію (права та обов'язки) як господарюючого суб'єкта, з другого - зазначає, що підприємство є юридичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб. Цим підприємство суттєво відрізняється від об'єднань підприємств (господарських об'єднань), до складу яких входять юридичні особи.

Як господарюючий суб'єкт з правами юридичної особи підприємство починає діяти від дня його державної реєстрації.

Як правове поняття створення включає визначення засновників, їх засновницької компетенції, порядку діяльності щодо створення підприємства. Засновником є особа, що має право створити у встановленому порядку підприємство (організацію) як юридичну особу. Таким правом наділені безпосередньо власники засобів виробництва та іншого майна і уповноважені власником (власниками) органи, тобто фізичні і юридичні особи, що мають засновницьку право- і дієздатність. Отже, тут діє загальний принцип, згідно з яким засновниками (співзасновниками) можуть бути фізичні і юридичні особи, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.

Засновники реалізують засновницькі права шляхом обрання організаційної форми підприємства; визначення цілей і предмета його діяльності; прийняття рішення про його створення; затвердження в установленому порядку статуту; передачі безоплатно на баланс підприємства основних фондів та обігових коштів; формування органів управління, визначення у статуті меж їхніх повноважень тощо.

Створення підприємства в юридичному розумінні - це затвердження та одержання передбачених законом документів: рішення власника (власників) або уповноваженого органу про створення підприємства, статуту (якщо цього вимагає організаційна форма), посвідчення про державну реєстрацію. При необхідності для новостворюваного підприємства земельної ділянки сюди входять також документи на землекористування (землеволодіння), визначені земельним законодавством України.

Господарське законодавство регулює також способи створення підприємств. Так, підприємство може бути створене згідно з рішенням одного чи кількох власників або уповноваженого ним органу.

Підприємство може створюватися внаслідок примусового поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України. Примусовий поділ підприємства здійснюється згідно з рішенням Антимонопольного комітету України, його територіальних управлінь. Рішення про поділ підприємства-монополіста є обов'язковим для власника (власників) або уповноваженого органу. Рішення про примусовий поділ визначає строк створення нових підприємств, який не може бути менше шести місяців.

Підприємство може створюватись шляхом реорганізації діючого підприємства, тобто в результаті виділення із складу діючого підприємства одного або кількох структурних підрозділів за рішенням їх трудових колективів, якщо на це згода власника чи уповноваженого ним органу. Аналогічно може створюватися підприємство на базі структурної одиниці діючого об'єднання. Щодо таких підприємств діє правило про збереження за ними взаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами.

Установчими документами підприємства називається комплект документів встановленої законом форми, згідно з якими підприємство виникає і діє як суб'єкт права. З точки зору правової природи, установчі документи є локальними нормативними актами, тобто актами, які набувають юридичної сили внаслідок затвердження їх одним або кількома засновниками підприємства.

Форму і зміст установчих документів визначають залежно від видів підприємств загальні закони про підприємства та закони про окремі види підприємств. До установчих документів належать: по-перше, це рішення одного чи кількох власників або уповноваженого ним (ними) органу про створення підприємства. Якщо власників чи органів два і більше, таким рішенням визначено установчий договір. По-друге, це статут підприємства.

Зміст установчих документів (статутів, установчих договорів) господарських товариств регулюється ст. 4, 37, 51, 65, 67 і 76 Закону «Про господарські товариства». Ці статті визначають переліки основних даних, що підлягають включенню до установчих документів товариств окремих видів.

Щодо підприємств окремих видів законодавець застосовує типові форми установчих документів (наприклад, Типовий статут державного підприємства, Типовий статут казенного підприємства, Типовий статут закритого акціонерного товариства, Типовий статут відкритого акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації державного підприємства тощо).

Державна реєстрація підприємств є обов'язковою юридичною дією при їх створенні. Реєстрація підприємства є процесуально-правовою дією, внаслідок якої підприємства включаються до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій. Днем включення визначено день реєстрації підприємства. Зазначена дія має за мету надати підприємству формально-юридичних ознак суб'єкта права, згідно з якими воно починає функціонувати у господарсько-правовому обігу як загальновідома для третіх осіб і органів держави юридична особа. Запис у Єдиному державному реєстрі про реєстрацію підприємства становить собою юридичний факт виникнення підприємства - суб'єкта права з правами юридичної особи. Відповідно до законодавства України підприємство визнається діючим, стає юридичною особою, набуває прав та обов'язків з дня його державної реєстрації. Діяльність незареєстрованих підприємств не допускається. З іншого боку, підприємство вважається таким, що припинило свою діяльність, з моменту внесення запису про це до державного реєстру. Цей запис є скасуванням реєстрації.

Припинення діяльності підприємства - одне з юридичних понять господарського права. До змісту поняття «припинення» входять юридичні підстави («умови»), акти та процесуально-правові дії щодо припинення діяльності підприємства як суб'єкта права. Ці підстави, акти та дії передбачені законодавством про підприємства.

Особливі підстави і форми припинення діяльності підприємств окремих видів встановлені також законами про ці підприємства та іншими нормативними актами (зокрема, про корпоратизацію, приватизацію та ін.).

Діяльність підприємства припиняє його власник (вищий орган підприємства, уповноважений орган). Припинення за юридичними підставами, як зазначалося вище, може бути двох видів: добровільним і примусовим.

Юридичними підставами добровільного припинення підприємства є ініціатива власника підприємства або передбачені законом чи установчими документами обставини. Мотиви ініціативи підприємства (підприємця) закон не регулює. Це можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо.

До передбачених законом чи установчим договором обставин належить:

а) закінчення строку, на який створювалось підприємство;

б) досягнення мети, поставленої засновниками під час створення підприємства (ст. 19 Закону «Про господарські товариства»).

Установчі документи підприємств можуть включати й інші підстави цього виду. Рішення про припинення діяльності підприємства з цих підстав приймає його вищий орган. Підприємці зобов'язані припиняти свою діяльність також у разі закінчення строку дії ліцензії.

Види юридичних підстав примусового припинення підприємства визначені в законодавстві про підприємства у вигляді примірного переліку (ст. 19 Закону «Про господарські товариства»).

Примусово підприємства припиняються, по-перше, на підставі рішень суду (арбітражного суду) про визнання недійсними установчих документів підприємства (невідповідність їх чинному законодавству) та акту (рішення засновника) про створення підприємства. По-друге, підприємство припиняється на підставі рішення суду (арбітражного суду) за поданням органів, що контролюють його діяльність, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства. По-третє, підприємство припиняється на підставі рішення суду (господарського суду) у разі несвоєчасного повідомлення ним про зміну свого місцезнаходження (при зміні місцезнаходження підприємство повинно в семиденний термін повідомити про це реєструючий орган). По-четверте, підприємство припиняє свою діяльність на підставі рішення арбітражного суду про визнання його банкрутом. Порядок такого припинення визначає Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як організаційні форми, види і категорії підприємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними ознаками.

Загалом організаційна форма і вид визначають суб'єкта, який має право присвоювати результати діяльності підприємства. З точки зору організаційної форми існують такі види підприємств:

1) приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

2) підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

3) комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

4) державне підприємство, що діє на основі державної власності;

5) підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

2. Порядок укладання господарських договорів

Загальний порядок укладання господарських договорів визначається ст. 181 ГК і є досить заформалізованим, а також установлює завеликий строк для врегулювання можливих розбіжностей між сторонами.

Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладання господарських договорів у спрощений спосіб, тобто через обмін листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також способом підтвердження взяття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладання даного виду договорів.

Проект договору може бути запропонований будь-якою зі сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.

За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження в договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.

Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей самий строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей самий строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.

У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена в письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).

Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона--виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).

Певні різновиди господарських договорів мають свої особливості укладання (спрощений спосіб укладання договору, обов'язковість укладання договору, відповідальність за неукладення договору, незастосування загального порядку укладання договору взагалі тощо). ГК установлює особливості укладання таких договорів: попередніх договорів (ст. 182 ГК), договорів, що укладаються на підставі державного замовлення (ст. 183 ГК), договорів, що укладаються на основі вільного волевиявлення сторін, зразкових і типових договорів (ст. 184 ГК), господарських договорів, що укладаються на біржах, ярмарках та публічних торгах (ст. 185 ГК), організаційно-господарських договорів (ст. 186 ГК), договорів, що укладаються за рішенням суду (ст. 187 ГК).

За попереднім договором суб'єкт господарювання зобов'язується у визначений строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором.

Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору. До укладання попередніх договорів не застосовується загальний порядок укладання господарських договорів. У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку.

Угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім договором і не призводить до юридичних наслідків.

Договори за державним замовленням укладаються між визначеними законом суб'єктами господарювання -- виконавцями державного замовлення та державними замовниками, що вповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти), в яких визначаються господарські зобов'язання сторін та регулюються відносини замовника з виконавцем щодо виконання державного замовлення.

Ухилення від укладення договору за державним замовленням є порушенням господарського законодавства і тягне за собою відповідальність, передбачену ГК та іншими законами.

У разі укладення господарського договору на основі вільного волевиявлення сторін проект договору може бути розроблений за ініціативою будь-якої зі сторін у строки, погоджені самими сторонами.

Укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватись у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладання господарських договорів.

Виокремлення господарських договорів, що укладаються на основі вільного волевиявлення сторін, та встановлення особливого порядку укладання таких договорів є ще одним чинником, що свідчить про глибоку відмінність цивільно-правових договорів від господарських договорів. Вільне волевиявлення сторін у цивільно-правовому договорі є загальним правилом (засадничим положенням), тоді як у господарському договорі вільне волевиявлення сторін виглядає, скоріше, як виняток.

Укладання господарських договорів на підставі зразкових і типових договорів має здійснюватися з додержанням загальних умов укладання договорів, що породжують господарські зобов'язання, не інакше як способом викладу договору у вигляді єдиного документа, оформленого згідно з вимогами ГК та відповідно до правил, установлених нормативно-правовими актами щодо застосування зразкового або типового договору.

До укладання господарських договорів на біржах, оптових ярмарках, публічних торгах застосовуються загальні правила укладання договорів на основі вільного волевиявлення, з урахуванням нормативно-правових актів, якими регулюється діяльність відповідних бірж, ярмарків та публічних торгів.

Договірне оформлення організаційно-господарських зобов'язань може здійснюватись учасниками господарських відносин як на основі вільного волевиявлення сторін, так і на основі примірних договорів, якщо укладання таких договорів передбачено відповідними нормативно-правовими актами. Спрощений спосіб укладання організаційно-господарських договорів не допускається.

Спори, що виникають під час укладання господарських договорів за державним замовленням або договорів, укладання яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, установлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду в разі, якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору.

День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше.

Порядок зміни та розірвання господарських договорів визначається ст. 188 ГК. За загальним правилом зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або в разі неодержання відповіді в установлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір уважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

3. Позовна робота на підприємстві та участь в ній юридичної служби

Висунення претензій сторонами за договором і їх розгляд є однією з ознак господарського розрахунку. Шляхом висування претензій до контрагентів з приводу тих чи інших договірних зобов'язань підприємство захищає свої законні права і вимагає відновлення порушеного права, захисту майнових і моральних інтересів.

Для забезпечення захисту інтересів підприємств розроблено систему норм, які покликані якнайшвидше вирішувати спори між контрагентами відповідно до основ законності та господарського розрахунку.

Спір, як правило, виникає за наявності недоліків виробництва, наприклад порушення ритму роботи, постачання неякісної сировини, які необхідно якнайшвидше усунути задля відновлення нормальної діяльності підприємства.

Таким чином, основна мета претензійної роботи -- усувати або попереджати негативний вплив на виробництво з боку контрагентів підприємства шляхом застосування до них правових норм.

Завдання претензійної роботи на підприємстві полягають у такому:

* відновленні порушених прав і захисті законних інтересів підприємства;

* виявленні причин і умов невиконання завдання і зобов'язання, виготовлення продукції неналежної якості, крадіжок майна, безгосподарності та інших порушень;

* попередженні порушень державної, планової, договірної дисципліни та чинного законодавства;

* покращенні економічних показників господарської діяльності підприємства;

* відшкодуванні за рахунок винних осіб нанесених підприємству збитків.

Практика юридичних служб визначила загальні методи і прийоми претензійної роботи, її організаційні форми. На кожному підприємстві повинен бути виданий наказ або інструкція про порядок організації і ведення претензійно-позовної роботи, де визначались би підрозділ або посадова особа, що має готувати претензію в разі порушення договору. Цей підрозділ або посадова особа мають право вимагати від інших підрозділів матеріали, необхідні для висунення претензій або підготовки відповіді на неї.

До функцій юридичної служби входять контроль за правильністю висунення претензій і відповідей на них; узагальнення результатів претензійної роботи; підготовка керівництву пропозицій щодо усунення недоліків у претензійній роботі підрозділів і посадових осіб.

На кожному підприємстві повинна організовуватись належна реєстрація і облік претензій і позовів, що, по-перше, забезпечує зберігання документів, а по-друге, дає змогу періодично аналізувати стан справ на підприємстві: встановлювати причини висунення претензій, рівень їх задоволення і на цій основі розробляти необхідні пропозиції і заходи щодо їх усунення. Як правило, на підприємстві реєструють претензії та позови юридичні служби шляхом журнальної форми ведення обліку. В одному журналі ведеться облік претензій і позовів, висунутих підприємством, у другому -- висунутих до підприємства.

Загальним питанням є також строки висунення і розгляду претензій. Недотримання встановлених строків може позбавити підприємство права на подання позову, що спричиниться до значних втрат. І навпаки, дотримання встановлених строків висунення та розгляду претензій найчастіше захищає підприємство від розгляду спорів в арбітражних судах та грошових витрат на виплату державного мита, на відрядження тощо.

Претензія підлягає розгляду в місячний строк з дня її одержання. Якщо обов'язковими для обох сторін правилами або договором передбачено право перевірки забракованої продукції підприємством-виробником, то претензії, пов'язані з якістю та комплектністю продукції, розглядаються впродовж двох місяців.

Якщо відсутні окремі необхідні для розгляду претензії документи, їх витребовують у заявника із зазначенням строку їх подання, але не менше п'яти днів, не враховуючи часу на поштове пересилання. При цьому розгляд претензії призупиняється до одержання цих документів або закінчення строку їх подання. Якщо витребувані документи не надійшли у встановлений строк, претензія розглядається за наявними документами.

Правильне висунення претензії уможливлює своєчасне врегулювання спорів, поновлення порушених прав та інтересів підприємства.

Необхідні для висунення претензії матеріали готують заінтересовані підрозділи (відділ постачання, бухгалтерія та ін.) і передають до підрозділів, що виконують претензійну роботу; останні повинні перевірити наявність права на висування претензії, повноту одержаних матеріалів та їх належне оформлення.

У разі потреби від відділів вимагаються необхідні додаткові матеріали, а оформлені неналежним чином повертаються до них для доопрацювання у встановлений строк.

Порядок висування і розгляду претензій, які виникають під час виконання господарських договорів та на інших підставах, регулюється Арбітражним процесуальним кодексом України, де визначені основні положення доарбітражного врегулювання господарського спору.

Підприємства, що порушили майнові права та законні інтереси інших підприємств, зобов'язані поновити їх, не чекаючи висунення претензії.

Підприємства, чиї права та законні інтереси порушені, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником звертаються до нього з письмовою претензією, де зазначають:

* повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та підприємства, до якого висунуто претензію, дату пред'явлення і номер претензії;

* обставини, через які висунуто претензію; докази, що підтверджують ці обставини, посилання на відповідні нормативні акти;

* вимоги заявника;

* суми претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці; платіжні реквізити заявника претензії;

* перелік документів, що додаються до претензії, а також інших доказів.

Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах чи належним чином посвідчених копіях. Документи, які є в іншої сторони, можуть не додаватись до претензії із зазначенням про це у претензії.

Претензію підписує керівник або заступник керівника підприємства. Надсилається претензія адресатові рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку.

Недодержання встановленого порядку висування і розгляду претензій є порушенням державної дисципліни і тягне за собою юридичну відповідальність винних у цьому посадових осіб.

Про результати розгляду претензії заявнику повідомляється в письмовій формі.

У відповіді на претензію зазначаються:

* повне найменування і поштові реквізити підприємства, що дає відповідь, та підприємства, якому надсилається відповідь;

* дата і номер відповіді; дата і номер претензії, на яку дається відповідь;

* якщо претензію визнано повністю або частково, -- визнана сума, номер і дата платіжного доручення на перерахування цієї суми чи строк та засіб задоволення претензії, якщо вона не підлягає грошовій оцінці;

* якщо претензію відхилено повністю або частково, -- мотиви відхилення з посиланням на відповідні нормативні акти і документи, що обґрунтовують відхилення претензії;

* перелік доданих до відповіді документів та доказів. Відповідь на претензію підписує керівник або заступник керівника підприємства. Надсилається відповідь рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку.

У практиці претензійно-позовної роботи найчастіше розглядаються претензії, що випливають:

* із порушення договорів постачання продукції (товарів), сировини і матеріалів, устаткування і машин, у тому числі в разі недостачі, за постачання продукції нижчого ґатунку, бракованої, некомплектного устаткування;

* із договору перевезення залізницею, морським, річковим, повітряним та автомобільним транспортом;

* із невиконання підрядних робіт з капітального будівництва, проектних та конструкторських;

* із надання підприємством різних послуг.

Узагальнення і аналіз результатів розгляду судових і арбітражних справ, розробка пропозицій щодо усунення виявлених недоліків є одним з найважливіших функціональних обов'язків юридичних служб.

Систематично (двічі на рік) юридична служба повинна аналізувати претензійну роботу та узагальнювати її результати. Така робота має плануватись. Узагальнення результатів дає змогу намітити та здійснити заходи щодо усунення недоліків у господарській діяльності підприємства. У загальному аналізі, де розкриваються невиробничі витрати підприємства, підбиваються підсумки роботи з відшкодування збитків шляхом отримання грошових сум за висунутими претензіями. Поряд із цим юридична служба поглиблено вивчає окремі категорії справ.

Особливу увагу на підприємстві потрібно приділяти категоріям справ, що викликають найбільше занепокоєння. Вивчивши і узагальнивши претензійну та арбітражну практику за окремими категоріями справ або підбивши підсумки цієї роботи за певний період, юридична служба подає матеріали з відповідними висновками і пропозиціями керівництву підприємства.

Матеріали узагальнення претензійної роботи рекомендується обговорювати на засіданнях керівних працівників підприємства. При цьому роботу з підготовки цих матеріалів слід виконувати разом із співробітниками відповідних служб та структурних підрозділів з метою поглибленого вивчення причин спорів.

Позовна заява подається до арбітражного суду в письмовій формі, її підписують керівник підприємства, інша особа, повноваження якої визначені законодавством або установчими документами, прокурор або його заступник, громадянин-суб'єкт підприємницької діяльності або його представник.

Позовна заява повинна містити:

* найменування арбітражного суду, до якого подається заява;

* найменування сторін, їх поштові адреси;

* документи, що підтверджують за громадянином статус суб'єкта підприємницької діяльності;

* ціну позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці, і суму договору (у спорах, що виникають при укладенні, зміні та розірванні господарських договорів);

* зміст позовних вимог; якщо позов до кількох відповідачів -- зміст позовних вимог до кожного;

* виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; докази, що підтверджують позов; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; акт законодавства, на підставі якого подається позов;

* відомості про вжиття заходів доарбітражного врегулювання спорів;

* перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви. До позовної заяви додаються документи, що підтверджують:

* вжиття заходів доарбітражного врегулювання господарського спору з кожним із відповідачів;

* відправлення відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів;

* сплату державного мита у встановленому порядку і розмірі;

* обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги.

До заяви про визнання акта недійсним додається також копія оспорюваного акта або засвідчений витяг з нього.

В одній позовній заяві може бути об'єднано кілька вимог, пов'язаних між собою підставою виникнення або поданими документами.

Суддя має право об'єднати кілька однорідних позовних заяв або справ, в яких беруть участь одні й ті самі сторони, в одну справу, про що зазначається в ухвалі про порушення справи або в рішенні.

Відповідач зобов'язаний не пізніше трьох днів з дня одержання ухвали про порушення справи надіслати:

* арбітражному суду -- відповідь на позовну заяву і документи, що підтверджують заперечення проти позову;

* позивачу, іншим відповідачам, а також прокурору, який бере участь в арбітражному процесі, -- копію відповіді.

Відповідач так само має право до прийняття рішення зі спору подати до позивача зустрічний позов для спільного розгляду з первісним позовом. Зустрічний позов повинен бути пов'язаний з первісним.

Звернення до арбітражного суду з позовною заявою підбиває підсумки великої попередньої роботи структурних підрозділів і юрисконсультів.

Задоволення обґрунтованих претензій і позовів і, навпаки, вмотивоване відхилення їх свідчить не тільки про рівень претензійно-позовної роботи, а й про професійну підготовленість юрисконсультів, їхнє вміння правовими засобами забезпечити захист прав і законних інтересів не тільки підприємств, а й держави і суспільства в цілому.

4. Шляхи вдосконалення правової роботи

Відповідно до Положення про Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, Головні управління юстиції в областях, м. Києві та Севастополі затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 14.02.02007 № 47/5, органами юстиції здійснюється методичне керівництво правовою роботою в місцевих органах виконавчої влади, на державних підприємствах, в установах, організаціях та надання зазначеним органам, а також органам місцевого самоврядування методичної допомоги у приведенні їхніх нормативно-правових актів у відповідність до чинного законодавства.

Основною формою забезпечення виконання покладених на органи юстиції завдань щодо методичного керівництва правовою роботою є здійснення перевірок стану організації правової роботи в місцевих органах виконавчої влади, на державних підприємствах, в установах, організаціях та внесення відповідних рекомендації щодо поліпшення цієї роботи.

Організація правової роботи на підприємствах, в установах, організаціях, в місцевих органах виконавчої влади здійснюється відповідно до Загального положення про юридичну службу міністерства, іншого органу виконавчої влади, державного підприємства, установи та організації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2008 року № 1040.

Основним завданням юридичної служби відповідно до Загального положення про юридичну службу є організація правової роботи, спрямованої на правильне застосування, неухильне дотримання та запобігання невиконанню вимог законодавства, інших нормативних актів органом виконавчої влади, підприємством, їх керівниками та працівниками під час виконання покладених на них завдань і функціональних обов'язків, а також представлення інтересів органу виконавчої влади, підприємства в судах.

Під час проведення перевірок стану організації правової роботи підприємств, установ, організацій, місцевих органів виконавчої влади органами юстиції, вивчається дотримання Загального положення про юридичну службу, норм трудового законодавства, законодавчих актів щодо порядку ведення претензійно-позовної та договірної роботи, ведення діловодства відповідно до положень Примірної інструкції з діловодства у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 1997 року № 1153 (із змінами і доповненнями).

Відповідно до Положення органи юстиції вживають заходів до підвищення кваліфікації працівників юридичних служб у формі проведення стажувань, семінарів й нарад з працівниками юридичних служб спільно з іншими органами виконавчої влади. Поширюють сучасні новітні форми й методи роботи з правового забезпечення господарської діяльності.

На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 14 грудня 2001 року № 1693 “Про вдосконалення організації правової роботи в міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади”, постанови Кабінету Міністрів України від 01 грудня 1994 року № 804 “Про затвердження Положення про порядок стажування у державних органах”, з метою підвищення професійного рівня працівників юридичних служб підприємств, установ, організацій, забезпечення законності в роботі міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, запобіганню порушенню прав і законних інтересів громадян, підприємств, установ, організацій, залучення висококваліфікованих фахівців до роботи в юридичних службах центральних органах виконавчої влади, активізації та вдосконалення правової роботи, посилення контролю за цією роботою, органами юстиції практикується проведення стажування спеціалістів юридичних служб. Стажуванню підлягають особи, які навчаються у вищих навчальних закладах або не мають досвіду роботи, після прийняття їх на роботу до юридичної служби протягом першого року роботи.

Відбір кандидата на стажування проводиться з ініціативи органу, де має відбуватися стажування. При цьому необхідна відповідна згода стажиста та згода відповідних керівників за місцями стажування та основного місця роботи.

Зарахування на стажування, терміни та зміни порядку його проходження оформлюються наказом керівника державного органу, де проводиться стажування.

Стажування проводиться з відривом від основного місця роботи. За працівником направленим на стажування зберігається його посада та заробітна плата за основним місцем роботи. Зміст стажування визначається індивідуальним планом, що затверджується керівником органу де проводиться стажування.

За результатами стажування у державному органі стажисту надається довідка для подання за основним місцем роботи.

Для сприяння забезпеченню належного рівня правової роботи у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, у тому числі методичного керівництва правовою роботою на державних підприємствах, в установах, організаціях, що належать до сфери їх управління, з метою вжиття заходів до впровадження ефективних форм і методів діяльності юридичних служб та для реалізації рекомендацій органів юстиції в їх структурі створюються Методичні кабінети. В Методичному кабінету зосереджуються законодавчі, інші нормативні акти, методичні розробки періодичні видання, добірки статей з періодичних видань стосовно правової роботи, відео-, фото- та аудіоматеріали, довідкові матеріали.

Основними завданнями Методичного кабінету є:

- надання методичної та практичної допомоги з питань застосування законодавства спеціалістами юридичних служб міністерств, інших центральних органів виконавчої влади;

- створення відповідних умов для безперервного фахового вдосконалення, підвищення кваліфікації спеціалістів юридичних служб міністерств, інших органів виконавчої влади та укомплектування їх досвідченими кадрами;

- узагальнення та поширення кращого досвіду роботи юридичних служб міністерств, інших центральних органів виконавчої влади;

- організація і проведення представницьких методичних заходів: виставок юридичної літератури, практичних конференцій тощо.

Відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 15 січня 2004 року № 8/5 “Про огляд-конкурс на кращу організацію правової роботи в міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади”, з метою виявлення кращих форм і методів організації правової роботи, вивчення, узагальнення та поширення кращого досвіду з питань організації правової роботи, у тому числі методичного керівництва правовою роботою на підприємствах, в установах, організаціях, що належать до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, територіальними органами юстиції проводяться відповідні огляди-конкурси.

Для проведення конкурсу встановлюються такі критерії:

- підготовка проектів нормативно-правових актів, господарських договорів (контрактів);

- організація роботи з приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України та актів законодавства;

- підвищення кваліфікації працівників юридичних служб, участь у роботі семінарів, що проводяться органами юстиції;

- забезпечення захисту майнових прав;

- участь в організації і проведенні семінарів, інших занять з правових питань з працівниками центральних органів виконавчої влади та підвищення кваліфікації працівників юридичних служб підприємств, установ, організацій, що належать до сфери їх управління.

Досвід роботи переможців та лауреатів номінацій Конкурсу узагальнюється і поширюється серед центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій, а також висвітлюється в місцевих засобах масової інформації.

господарський договір позовний юридичний

5. Особливості укладання окремих видів господарських договорів (за державним замовленням, постачання, купівлі-продажу)

Господарський договір -- це збірне (узагальнююче) поняття, до якого належать різні договірні типи (купівлі-продажу, поставки, перевезення, оренди, підряду на капітальне будівництво та ін.), що мають схожі принципи нормативної регламентації.

Значення господарського договору полягає в тому, що, регулюючи зв'язки суб'єктів господарювання, він є інструментом налагоджування виробничої інтеграції та кооперації, розвитку та поглиблення суспільного поділу праці. Крім того, він дає змогу вирішувати правовим способом організаційні, економічні, технічні, соціальні та інші питання, що виникають у діяльності суб'єктів господарювання'.

Найбільш розповсюдженим видом господарського договору є договір купівлі-продажу - це угода, за якою одна сторона зобов'язується передати майно у повне господарське використання чи оперативне управління іншій стороні, а інша сторона зобов'язується прийняти це майно і оплатити за нього належну суму коштів. Такий договір вважається укладеним, якщо сторони погодились про передачу майна і оплату коштів. Відносини, які виникають при підписанні та виконанні таких договір регулюються ст.ст. 655- 697 Цивільного кодексу України. Предметом договору купівлі-продажу може бути рухоме або нерухоме майно, яке є в наявності продавця на момент підписання договорів, а також те, яке ще виготовлятиметься або буде придбане для наступного продажу продавцем. Суттєвою умовою договору є умова про предмет (його назва, якісні характеристики, кількість, ціна).

Покупець стає власником майна в момент його передачі. Ухилення продавця від передачі майна дає покупцю право вимагати такої передачі або розірвати угоду. Одночасно покупець може вимагати повернення збитків, які йому нанесені внаслідок затримання передачі майна, або розірвати таку угоду. Такі ж наслідки наступають при відмові покупця прийняти куплене майно чи його оплатити. У випадку виявлення неякісного товару відповідно до ст. 678 Цивільного кодексу України покупець може пред'явити такі вимоги:

- пропорційно зменшити ціну;

- безплатно усунути недоліки товару;

- відшкодувати покупцеві збитки;

- відмовитися від виконання умов договору і вимагати повернення сплаченої за товар суми;

- замінити товар.

Відповідно до ст. 258 Цивільного кодексу України покупець має право заявити продавцю претензію з приводу незастережених недоліків проданої речі, на яку гарантійний термін відсутній, протягом 1 року з дня передачі товару, а стосовно нерухомого майна - 3 роки з дня укладення договору купівлі-продажу.

Досить широко в діяльності господарюючих суб'єктів використовується договір поставки. Договір поставки - це договір, за яким одна сторона зобов'язується поставити певний вид продукції, а інша сторона її прийняти та оплатити належну суму коштів.

В залежності від мети продажу і придбання, галузевої приналежності чи місця знаходження виділяють різновиди договору поставки :

- продукції чи товарів для державних потреб;

- сільськогосподарської техніки, пально-мастильних і інших матеріалів для підприємств сільськогосподарського комплексу;

- мобілізаційних ресурсів.

Для такого виду договорів характерне самостійне правове регулювання, а також підвищені вимоги відповідальності постачальника за недопостачання або перевищення терміну постачання.

Від договору купівлі-продажу договір поставки відрізняється двома основними ознаками:

- правовим статусом постачальника (за постачальника повинен виступати підприємець);

- метою продажу (продаж здійснюється виключно для використання у підприємницькій діяльності).

Відповідно до ст. 265 Господарського кодексу України договір поставки укладається на розсуд сторін або відповідно до державного замовлення.

Предметом договору є визначені родовими ознаками продукція чи вироби з точним найменуванням і технічними умовами.

Термін договору поставки визначається ст. 267 Господарського кодексу України: до 1 року або визначений безпосередньо угодою сторін.

Якість товару засвідчується постачальником належними товаросупровідними документами, якщо інше не передбачається договором.

Відповідно до ст. 268 Господарського кодексу України у разі поставки товарів низької якості покупець має право відмовитися від їх прийняття та оплати і вимагати повернення перерахованих коштів.

Товари повинні поставлятись комплектно згідно з вимогами стандартів, технічних умов або прейскурантів. Якщо комплектність не визначена такими документами, то вона визначається договором. Згідно зі ст. 270 Господарського кодексу України у разі поставки некомплектних виробів постачальник на вимогу одержувача повинен у 20-ти денний термін після одержання вимоги доукомплектувати товар.

Договір поставки укладається у письмовій формі. Сторони можуть укласти такий договір на тривалий період. Для цього використовується такий спосіб укладення договору, як складання його у вигляді одного документа, де вказуються умови договору, передбачені в специфікації (асортимент, кількість і ціна товару), що є невід'ємною частиною договору.

Зміни або одностороннє припинення договору поставки неможливе. В той же час є окремі винятком:

- при порушенні умов покупець може в односторонньому порядку повністю або частково відмовитися від виконання договору;

- при неодноразовій поставці неякісного товару;

- при неодноразовій затримці у поставці товару;

- періодичне порушення якості товару.

В той же час практика підтверджує неможливість одностороннього припинення договору при згаданих порушеннях умов договору з боку постачальника при незначних порушеннях.

Одна із сторін договору постачання має право визначати розмір неустойки, штрафу чи пені за порушення тих чи інших умов договору. При цьому сторони можуть збільшити або зменшити розмір санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань, які встановлені Положенням про поставки продукції виробничо-технічного призначення.

Відповідно до ст. 712 Цивільного кодексу України недопоставлена постачальником продукція повинна бути поставлена в обумовлений термін. Покупець має право, повідомивши постачальника, відмовитись від прийняття продукції, постачання якої прострочено, якщо договором передбачено інше.

Згідно з положенням згаданої вище статті Цивільного кодексу України продукція повинна поставлятись в асортименті, який передбачено договором. За недопоставки окремих видів продукції постачальник сплачує неустойку.

Статтею 258 Цивільного кодексу України терміни позовної давності за невиявлені недоліки у поставленій продукції становлять 1 рік з дня встановлення покупцем недоліків в отриманій продукції.

Державними замовниками, згідно з законом, є міністерства, інші центральні органи державної виконавчої влади України, уряд Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації і установи, уповноважені Кабінетом Міністрів України укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення. Державні замовники мають право на договірній підставі делегувати частину своїх функцій відповідним підприємствам, установам і організаціям на умовах, що визначаються Кабінетом Міністрів України.

У свою чергу виконавці державного замовлення -- це суб'єкти господарської діяльності України всіх форм власності, які виготовляють і постачають продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту. Державні замовники, виходячи з інтересів держави, укладають з виконавцями державного замовлення державний контракт (договір), самостійно визначаючи його умови, крім тих, які випливають із державного замовлення або передбачені чинним законодавством.

Для виконавців державного замовлення, заснованих повністю або частково на державній власності (державних підприємств, установ і організацій, акціонерних товариств, у статутному фонді як контрольний пакет акцій належить державі, орендних підприємств, заснованих на державній власності), а також для суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності -- монополістів відповідному ринку продукції, державні замовлення на постачання продукції є обов'язковими, якщо виконання державного замовлення не завдає збитків указаним виконавцям державного замовлення.

У разі необгрунтованої відмови такого виконавця від укладення державного контракту, за наявності технічних можливостей його виконання, виконавець сплачує державному замовнику штраф у розмірі вартості державного контракту. Спори, що виникають між державним замовником і виконавцем державного замовлення при укладенні контракту, внесенні змін до нього в процесі виконання, а також по відшкодуванню завданих збитків, розглядаються господарськими судами відповідно до чинного законодавства України.

Список використаної літератури

1. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р.

2. Цивільний кодекс України// Відомості Верховної Ради України. - 2003. - №№ 40-44.

3. Бойко М. Д., Співак В. М., Хазін М. А. Цивільно-правові документи. - К.: Наук. думка, 1999.

4. Горевий В.І. Організація юридичної служби на підприємстві: Навчальний посібник. - 2-ге вид., випр. і доп. - Суми: ВТД «Університетська книга», 2008. - 319 с.

5. Дашков Л. П. Комерційний договір: від укладення до виконання. - К., 2001. - 111 с.

6. Домбровський С.Ф. Організація правової роботи та юридичного обслуговування підприємств, установ, організацій. - X.: Консум, 2005. - 396 с.

7. Попович В.М., Шакун В.І. Комерційне право. - К.: Правові джерела, 2003.

8. Саніахметова Н.О. Коментар до Господарського кодексу України. - Х.: ТОВ “Одіссей”, 2004. - 534 с.

9. Щербина В.С. Господарське право. - К.: Юрінком Інтер, 2007. - 356 с.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Узагальнення наслідків претензійно-позовної роботи. Порядок дослідження і реєстрації претензій, позовних заяв. Особливості організації договірної роботи. Юридична допомога при укладенні договорів. Заходи щодо усунення недоліків в господарській діяльності.

    презентация [265,5 K], добавлен 03.08.2012

  • Роль та основні завдання юридичної служби в здійсненні правової роботи. Забезпечення виконання договірних зобов’язань. Участь юридичної служби у перегляді рішень в апеляційному порядку. Поточні та перспективні плани. Умови і порядок користування реєстром.

    контрольная работа [20,1 K], добавлен 21.07.2011

  • Поняття господарського договору. Укладання господарських договорів. Зміна, розірвання та пролонгація дії договору. Виконання договорів. Способи забезпечення виконання договорів. Відповідальність за порушення господарських договорів: поняття та форма.

    контрольная работа [55,5 K], добавлен 12.09.2007

  • Роль та завдання правової роботи - комплексу заходів, що здійснюються державними органами управління, посадовими особами з метою забезпечення суворого дотримання закону у всіх сферах господарської діяльності. Організація роботи юридичної служби.

    реферат [25,2 K], добавлен 15.10.2014

  • Розвиток правової роботи на підприємстві. Нормативно-правове регулювання реєстрації правових актів. Поняття і види доказів. Мета і форми правової допомоги підпорядкованим органам і підрозділам. Форми захисту прав і інтересів господарюючих суб’єктів.

    контрольная работа [29,4 K], добавлен 21.07.2011

  • Дослідження діяльності юридичної служби, безпосереднього організатора правової роботи в народному господарстві, який є складовою апарату управління виробництвом. Вивчення завдань, функцій і прав юридичних служб міністерств та господарських об’єднань.

    контрольная работа [27,2 K], добавлен 21.07.2011

  • Загальна характеристика господарських зобов’язань. Поняття, ознаки та види господарських договорів. Порядок укладання, зміни та розірвання господарських договорів. Особливість зобов'язання особистого характеру. Господарський процесуальний кодекс України.

    контрольная работа [21,7 K], добавлен 28.10.2013

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.