Юридична служба на підприємствах

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Стан і перспективи розвитку правової роботи на підприємстві.

2. Нормативно-правове регулювання реєстрації правових актів.

3. Поняття і види доказів.

4. Мета і форми правової допомоги підпорядкованим органам і підрозділам.

5. Форми захисту прав і інтересів господарюючих суб'єктів.

Список використаних джерел

1. Стан і перспективи розвитку правової роботи на підприємстві

У нових умовах господарювання особливого змісту набувають завдання правової роботи та відповідно зростає роль юридичних служб, оскільки у процесі розбудови правової держави та становлення громадянського суспільства актуальною стає законність - одностайне розуміння, суворе і неухильне дотримання законів державними органами, посадовими особами і громадянами в усіх сферах суспільного життя.

Указ Президента України від 11 грудня 2001 року № 1207 "Про деякі заходи щодо зміцнення юридичних служб державних органів", а також постанова Кабінету Міністрів України від 14 грудня 2001 року № 1693 "Про вдосконалення організації правової роботи в міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади" засвідчують зростання уваги держави до питань здійснення правової роботи у державних органах.

Саме на Міністерство юстиції України покладено завдання щодо координації та методичного керівництва цією роботою, впровадження ефективних форм і методів діяльності юридичних служб.

Упродовж останніх років основна увага Мін'юсту зосереджена на питаннях надання методичної допомоги юридичним службам та підвищення кваліфікації їх працівників, що суттєво підвищує рівень правової роботи як невід'ємного елементу управління господарським комплексом, основу якого складає діяльність керівників, спеціалістів, юрисконсультів в організації застосування і належного виконання вимог чинного законодавства.

Аналізуючи діяльність юридичних служб, Мін'юстом протягом 2000-2004 років підготовлено 26 методичних рекомендацій, спрямованих на розв'язання проблем, які виникають у їх діяльності. Крім того, з метою безперервного фахового вдосконалення спеціалістів юридичних служб центральних органів виконавчої влади щомісячно організовуються заняття постійно діючого семінару. За останні п'ять років проведено 54 заняття, на яких прочитано 85 лекцій з найбільш актуальних питань чинного законодавства. Така практика дає змогу колективно вирішувати актуальні проблемні питання, обмінюватись досвідом щодо вдосконалення правової роботи, спільно вносити пропозиції про усунення виявлених під час перевірок стану правової роботи недоліків і порушень та накреслити шляхи реалізації рекомендацій, наданих органами юстиції.

В умовах переходу до ринкових відносин важливим напрямком діяльності юридичних служб міністерств, інших центральних органів виконавчої влади є надання допомоги державним підприємствам, установам і організаціям відповідної галузі у правовому забезпеченні їхньої роботи.

Міністерство юстиції України, здійснюючи перевірки стану правової роботи у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, зосереджує увагу їх юридичних служб на необхідності організації на кожному підприємстві належного правового забезпечення господарської діяльності, що, безумовно, сприятиме підвищенню ефективності виробництва. Юридичні служби повинні надавати допомогу в підготовці відповідних правових документів, які регулюють діяльність по скороченню непродуктивних витрат, запобіганню безгосподарності та сприяють економії матеріальних ресурсів, правильному застосуванню законодавства про працю та підвищенню ефективності зовнішньоекономічної діяльності.

В організації роботи юридичних служб існують ще певні проблеми. Залишається невирішеним питання щодо наявності вакантних посад працівників юридичних служб центральних органів виконавчої влади, що негативно впливає на стан виконання юридичною службою основних завдань з організації правової роботи. Не краща ситуація і з питаннями укомплектування юридичними кадрами підприємств, установ, організацій, що входять до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади. Як наслідок - неналежний стан правової роботи, яка не відповідає сучасному рівню розвитку господарських і соціально-економічних відносин, не забезпечує належне запобігання порушенням чинного законодавства. Значних матеріальних збитків зазнають підприємства з причин неналежного виконання договірних зобов'язань, наявності порушень трудових та інших соціальних прав громадян.

Нині одним із головних завдань юридичної служби центрального органу виконавчої влади є перевірка на відповідність законодавству проектів нормативно-правових актів.

Проте моніторинг нормопроектувальної діяльності міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, який щомісяця здійснює Мін'юст, свідчить про неналежний рівень нормопроектувальної діяльності цих органів, зокрема неналежний контроль за опрацюванням проектів нормативно-правових актів, недостатній рівень знання вимог нормопроектувальної техніки, чинного законодавства.

У зв'язку з необхідністю вжиття заходів щодо посилення роботи юридичних служб шляхом підвищення фахового рівня та професійної майстерності їх працівників Мін'юстом підготовлено та 13 грудня 2004 року за № 1657 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову "Деякі питання підвищення кваліфікації працівників юридичних служб центральних органів виконавчої влади".

Відповідно до зазначеної постанови Міністерству юстиції доручається організовувати підвищення кваліфікації працівників юридичних служб центральних органів виконавчої влади для укомплектування цих служб висококваліфікованими фахівцями в галузі права.

Запровадження систематичного підвищення кваліфікації вищезгаданої категорії працівників у Мін'юсті забезпечуватиме належний рівень правової роботи та поліпшить якість підготовки проектів нормативно-правових актів.

Висновок. У нових умовах господарювання особливого змісту набувають завдання правової роботи та відповідно зростає роль юридичних служб, оскільки у процесі розбудови правової держави та становлення громадянського суспільства актуальною стає законність - одностайне розуміння, суворе і неухильне дотримання законів державними органами, посадовими особами і громадянами в усіх сферах суспільного життя.

Упродовж останніх років основна увага Мін'юсту зосереджена на питаннях надання методичної допомоги юридичним службам та підвищення кваліфікації їх працівників, що суттєво підвищує рівень правової роботи як невід'ємного елементу управління господарським комплексом, основу якого складає діяльність керівників, спеціалістів, юрисконсультів в організації застосування і належного виконання вимог чинного законодавства.

В умовах переходу до ринкових відносин важливим напрямком діяльності юридичних служб міністерств, інших центральних органів виконавчої влади є надання допомоги державним підприємствам, установам і організаціям відповідної галузі у правовому забезпеченні їхньої роботи.

Міністерство юстиції України, здійснюючи перевірки стану правової роботи у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, зосереджує увагу їх юридичних служб на необхідності організації на кожному підприємстві належного правового забезпечення господарської діяльності, що, безумовно, сприятиме підвищенню ефективності виробництва. Юридичні служби повинні надавати допомогу в підготовці відповідних правових документів, які регулюють діяльність по скороченню непродуктивних витрат, запобіганню безгосподарності та сприяють економії матеріальних ресурсів, правильному застосуванню законодавства про працю та підвищенню ефективності зовнішньоекономічної діяльності.

2. Нормативно-правове регулювання реєстрації правових актів

Державна реєстрація нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та інших державних органів, здійснюється відповідно до Указу Президента України від 3 жовтня 1992 року № 493 "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" та Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 № 731.

Порядок подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію здійснюється відповідно до Порядку подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України та проведення їх державної реєстрації, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 12.04.2005 № 34/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12.04.2005 за № 381/10661.

Державну реєстрацію здійснюють:

· нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади - Мін'юст;

· нормативно-правових актів міністерств і республіканських комітетів Автономної Республіки Крим та територіальних органів центральних органів виконавчої влади в Автономній Республіці Крим - Головне управління юстиції Мін'юсту в Автономній Республіці Крим;

· нормативно-правових актів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, їх управлінь, відділів, інших підрозділів, територіальних органів центральних органів виконавчої влади - головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі;

· нормативно-правових актів районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, їх управлінь, відділів, інших підрозділів - районні, районні у містах Києві та Севастополі, міськрайонні (у разі утворення) управління юстиції.

На державну реєстрацію подаються нормативно-правові акти, прийняті уповноваженими на це суб'єктами нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, що містять норми права, мають неперсоніфікований характер і розраховані на неодноразове застосування, незалежно від строку їх дії (постійні чи обмежені певним часом) та характеру відомостей, що в них містяться, у тому числі з грифами "Для службового користування", "Особливої важливості", "Цілком таємно", "Таємно" та іншими, а також прийняті в порядку експерименту.

Державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти будь-якого виду (постанови, накази, інструкції тощо), якщо в них є одна або більше норм, що:

а) зачіпають соціально-економічні, політичні, особисті та інші права, свободи й законні інтереси громадян, проголошені й гарантовані Конституцією та законами України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколами до неї, міжнародними договорами України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та acquis communautaire, а також з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, встановлюють новий або змінюють, доповнюють чи скасовують організаційно-правовий механізм їх реалізації;

б) мають міжвідомчий характер, тобто є обов'язковими для інших міністерств, органів виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що не входять до сфери управління органу, який видав нормативно-правовий акт.

Нормативно-правовий акт подається на державну реєстрацію у п'ятиденний строк після його прийняття у трьох примірниках: оригінал та дві завірені в установленому законодавством порядку копії розпорядчого документа (наказу, розпорядження, рішення, постанови тощо), а також затвердженого ним положення (інструкції, порядку тощо) і додатків до них.

Державна реєстрація нормативно-правового акта проводиться протягом 15 робочих днів з дня, наступного після надходження його до органу державної реєстрації.

У разі потреби (необхідність проведення аналізу нормативно-правового акту із залученням експертів, вивчення значної кількості актів чинного законодавства тощо) ці терміни можуть бути продовжені керівником органу державної реєстрації, але не більш як на 10 робочих днів, про що повідомляється орган, який надіслав нормативно-правовий акт на державну реєстрацію.

У разі наявності положень, норм та доручень, що поширюються на інші органи, нормативно-правовий акт повинен бути погоджений з відповідними заінтересованими органами у формі, встановленій законодавством.

Спільно виданий нормативно-правовий акт подається на державну реєстрацію органом, підпис першої особи якого на акті стоїть першим.

Нормативно-правовий акт, що подається на державну реєстрацію, має відповідати вимогам законодавства про мови та інших актів законодавства, узгоджуватися з раніше прийнятими актами і викладатися згідно з правописом та з дотриманням правил нормопроектувальної техніки.

Разом з нормативно-правовим актом до органу державної реєстрації подаються:

а) обґрунтування підстав для видання нормативно-правового акта чи окремих його норм;

б) відомості про чинні акти з цього питання, інформація про строки приведення їх у відповідність з нормативно-правовим актом, поданим на державну реєстрацію, а також про акти, що втрачають чинність у зв'язку з прийняттям цього акта;

в) копія нормативно-правового акта, до якого вносяться зміни або який визнається таким, що втратив чинність, у контрольному стані та порівняльна таблиця;

г) відомості про офіційне погодження акта із заінтересованими органами незалежно від того, чи є таке погодження обов'язковим згідно з законодавством. У разі коли на державну реєстрацію міністерства та інші центральні органи виконавчої влади подають нормативно-правовий акт з питань, що стосуються соціально-трудової сфери, вони також повідомляють про позицію уповноваженого представника від всеукраїнських профспілок, їх об'єднань та уповноваженого представника від всеукраїнських об'єднань організацій роботодавців щодо цього акта та про проведену роботу з врахування їх зауважень і пропозицій. При цьому необхідність врахування зазначених зауважень і пропозицій визначають міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, які приймають цей акт;

ґ) оригінал та дві копії рішення Держкомпідприємництва чи його територіального органу про погодження проекту регуляторного акта або копія рішення Урядового комітету з питань економічної політики та європейської інтеграції чи оригінал та дві копії рішення апеляційної регуляторної комісії про задоволення скарги головного розробника проекту регуляторного акта щодо відмови у погодженні проекту регуляторного акта (для регуляторних актів);

д) довідку щодо відповідності нормативно-правового акта aquis communautaire за формою, визначеною в додатку 1 до Регламенту Кабінету Міністрів України, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 р. № 950;

е) висновок Мін'юсту, Головного управління Мін'юсту в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, районних, районних у містах Києві та Севастополі, міськрайонних (у разі утворення) управлінь юстиції щодо відповідності нормативно-правового акта положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини.

Висновок. Отже, державна реєстрація нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та інших державних органів, здійснюється відповідно до Указу Президента України від 3 жовтня 1992 року № 493 "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" та Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 № 731.

Порядок подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію здійснюється відповідно до Порядку подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України та проведення їх державної реєстрації, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 12.04.2005 № 34/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12.04.2005 за № 381/10661.

3. Поняття і види доказів

Доказом є не факт чи обставина, а фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Факт -- це явище об'єктивної соціальної дійсності. Факти існують незалежно від того, чи знають про них особи, які здійснюють судовий розгляд. Фактичні дані, тобто відомості про факт, -- це інформація, за допомогою якої можна пізнати факт. За допомогою доказів відбувається пізнання фактів, що мають значення для правильного вирішення справи.

Отже, основним способом пізнання обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, є встановлення їх за допомогою доказів, тобто доказування. Доказування у господарському процесі -- це врегульована правовими нормами діяльність господарського суду та учасників господарського процесу зі збирання і закріплення, дослідження і оцінки доказів. Процесуальна форма і правовий порядок збирання, закріплення, перевірки й оцінки доказів є гарантіями досягнення істинного знання.

Доказування як пізнавальна діяльність має свій предмет. Предмет доказування -- це те, що необхідно доказувати у кожній господарській справі, тобто коло фактів, які необхідно встановити для прийняття обґрунтованого рішення у господарській справі. До таких фактів належать обставини, якими обґрунтовуються позовні вимога чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи (причини пропущення позовної давності тощо) та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі. Предмет доказування конкретизується з урахуванням особливостей кожної господарської справи.

Докази у господарському процесі можна класифікувати за різними підставами, основними з яких є:

а) за способом формування докази поділяються на первісні і похідні (первісними називають докази-першоджерела, похідними називають докази, що відтворюють зміст іншого доказу);

б) за характером зв'язку змісту доказів з тими фактами, які необхідно встановити, докази поділяються на прямі (вказують на наявність чи відсутність факту) і непрямі (дозволяють зробити не один, а кілька імовірних висновків про факт);

в) за джерелом одержання докази поділяються на особисті і речові залежно від того, хто є джерелом доказу: людина чи матеріальний об'єкт (до особистих доказів відносять пояснення сторін, третіх осіб, висновки експертів, до речових -- письмові і речові докази).

До засобів доказування, якими можуть встановлюватися докази у господарському процесі, належать письмові і речові докази, висновки судових експертів, пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі. У господарському процесі не застосовується такий засіб доказування, як показання свідків.

Пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників -- це повідомлення суду відомих їм обставин, які мають значення для справи. Пояснення оцінюються судом поряд з іншими доказами у справі. Пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, можуть бути дані в усній і письмовій формах. В усній формі пояснення даються у ході судового розгляду. У письмовій формі пояснення сторін містяться у позовній заяві та у відзиві на позовну заяву. Якщо пояснення, що містяться у зазначених документах, та усні пояснення є неповними, суперечливими, та в інших необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі, мають бути викладені письмово. При цьому надання пояснень -- це право сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі, а не їхній обов'язок.

Висновок. Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Ці дані встановлюються такими засобами:

- письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів;

- поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово.

4. Мета і форми правової допомоги підпорядкованим органам і підрозділам

Юридична служба здійснює надані їй повноваження через використання системи різноманітних форм. Під формою треба розуміти окремий варіант відображення змісту певного виду діяльності.

Форми управління мають як внутрішнє, так і зовнішнє спрямування. Зміст зовнішньої діяльності полягає в безпосередньому впливі на відповідний об'єкт, що перебуває в підпорядкуванні. В іншому разі мета управління взагалі не досягається. До внутрішньої специфіки необхідно віднести управлінські дії, що мають внутріорганізаційний характер і забезпечують порядок роботи окремого виконавчого органу.

Юридична служба підприємства:

- організує та забезпечує правильне виконання актів законодавства, інших нормативних актів і документів, подає керівництву пропозиції щодо вирішення правових питань виробничої, економічної та соціальної діяльності підприємства.

- координує роботу і бере безпосередню участь у підготовці наказів та інших актів підприємства, що регулюють відносини структурних підрозділів, їх майнову відповідальність.

- разом з іншими структурними підрозділами складає висновки за проектами наказів та іншими актами, готує і вносить у встановленому порядку пропозиції про зміну чи скасування відомчих нормативних актів та актів підприємства, що фактично втратили чинність, не відповідають умовам господарювання або видані з порушенням вимог законодавства.

- здійснює контроль за відповідністю законодавству актів, прийнятих керівниками структурних підрозділів, доповідає керівнику підприємства для вжиття заходів до їх зміни чи скасування.

- забезпечує облік і зберігання текстів законодавчих й інших нормативних актів, а також актів нормативного характеру, виданих підприємством, підтримує їх у контрольному стані.

- бере участь у підготовці, укладенні та контролі за виконанням господарських договорів (контрактів) з іншими підприємствами, установами та організаціями, дає правову оцінку їх проектам.

- надає правову допомогу в процесі створення, освоєння та впровадження науково-технічних розробок, новітніх технологій, а також у здійсненні заходів щодо поліпшення якості продукції (робіт, послуг), зменшення втрат від випуску недоброякісної продукції.

- організує претензійну і веде позовну роботу. представляє у встановленому законодавством порядку інтереси підприємства в судах, інших органах під час розгляду правових питань і спорів. дає правову оцінку претензіям, що пред'явлені підприємству чи підприємством у зв'язку з порушенням його майнових прав і законних інтересів.

- контролює додержання структурними підрозділами встановленого на підприємстві порядку пред'явлення і розгляду претензій.

- аналізує наслідки розгляду претензій, позовів і судових справ, практику укладання та виконання договорів (контрактів).

- вносить керівнику підприємства пропозиції щодо удосконалення правового забезпечення господарської діяльності.

- сприяє додержанню законності у реалізації прав трудового колективу під час вирішення ним питань виробничого характеру і соціального розвитку.

- бере участь у підготовці та укладанні колективного договору, консультує виборні органи трудового колективу з питань законодавства, що стосуються їх повноважень.

- разом з відповідними підрозділами підприємства бере участь у підготовці заходів щодо зміцнення трудової дисципліни, забезпечення охорони праці на виробництві. надає правову допомогу працівникам підприємства, які потребують соціального захисту.

- забезпечує правильне застосування норм трудового, житлового, пенсійного, іншого законодавства, що зачіпають права й законні інтереси працівників, вносить пропозиції керівнику підприємства про поновлення порушених прав. в разі невиконання вимог законодавства при звільненні працівника з роботи, переведенні на іншу роботу, притягненні до дисциплінарної чи матеріальної відповідальності дає письмовий висновок з пропозиціями щодо усунення порушень.

- бере участь у забезпеченні додержання законодавства про охорону навколишнього природного середовища та вжиття заходів, спрямованих на запобігання його порушенням.

- сприяє своєчасному вжиттю заходів за протестами та поданнями прокуратури, окремими ухвалами суду, рішеннями, постановами, ухвалами арбітражного суду, відповідними документами інших правоохоронних і контролюючих органів.

- організує і проводить роботу, пов'язану із підвищенням рівня правових знань працівників.

Під методами слід розуміти спосіб реалізації завдань і функцій юридичної служби через вплив їх на волю і свідомість підпорядкованих органів, а також громадян.

У літературі не існує єдиної загальноприйнятої, класифікації методів управління. Доцільно погодитись із думкою тих науковців, які вважають, що основу методів управління складає оптимальне співвідношення заходів переконання і примусу. Зазначені методи властиві будь-якій формі управління. Вони являють собою єдине ціле, тобто виступають механізмом забезпечення належної поведінки та правопорядку.

Метод переконання є провідним в управлінській діяльності. З допомогою цього методу здійснюється вплив на свідомість людей та дотримання з їхнього боку певної поведінки. Він формує у громадян правосвідомість, внутрішню готовність сприймати і виконувати загальнообов'язкові правила поведінки. Метод переконання найперше стимулює належну поведінку учасників управлінських відносин. Необхідно зазначити, що інтереси тих, хто управляє, і тих, хто підпорядковується, в адміністративно-правових відносинах, а також завдання, що стоять перед ними, є спільними. Тому, виконання законів, приписів, планових завдань здійснюється на добровільній основі через високу організованість і дисципліну учасників управлінських відносин. Для досягнення поставлених завдань використовуються різноманітні засоби переконання, а саме: роз'яснення, виховання, поширення передового досвіду, моральне та матеріальне стимулювання.

Метод примусу -- спосіб впливу на суб'єкти Управління (громадян), нездатних керувати власною поведінкою відповідно до волі держави. Заходи примусу застосовуються тоді, коли вичерпано засоби переконання до тих осіб, які не дотримуються чи порушують вимоги законів та інших нормативних актів, дисципліну.

Крім переконання та примусу, вирізняють адміністративний та економічний методи.

Адміністративний метод полягає в тому, що органи управління безпосередньо встановлюють підпорядкованим суб'єктам (органам, колективам, громадянам) певну поведінку. Вплив на суб'єкти, що управляються, здійснюється через запровадження для них правил поведінки, обов'язків і завдань, у разі порушення яких може бути вжито заходів адміністративного примусу.

Економічний метод не передбачає адміністративних заходів, а здійснює вплив на суб'єкти управління через застосування до них різноманітних форм економічного стимулювання, зокрема цінового й тарифного регулювання, прибутку, вартості, матеріальних санкцій, кредитів, субсидій, монетарної й цінової політики преміювання тощо. Наявність цих стимулів дає можливість суб'єктам самим обирати форми діяльності для якісного виконання кінцевих виробничих завдань.

Поєднання цих методів дозволяє впливати на поведінку суб'єктів управління і домагатися від них більшої ефективності в реалізації завдань і функцій юридичної служби.

5. Форми захисту прав і інтересів господарюючих суб'єктів

Основним законодавчим актом, що регулює стан і розвиток підприємництва в Україні, є Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року, який визначає загальні правові, економічні і соціальні засади здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) і його державної підтримки.

Стаття 42 Господарського кодексу визначає підприємництво як самостійну ініціативу, систематичну, на власний ризик господарську діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання і підприємцями з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Матеріальну основу підприємницької діяльності складає власність. Власник має право використовувати належне йому майно (будівлі, споруди, будинки, засоби виробництва, виготовлену продукцію, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери тощо) для здійснення підприємницької діяльності. При цьому всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Основними методами господарського права є метод автономних рішень, метод владних приписів, метод рекомендацій. Ці методи засновані на виконанні вимог законів; моделюванні поведінки суб'єктів підприємницької діяльності, їх взаємовідносин між собою та державою; дають методичні рекомендації - форми угод, звітності, надають підприємствам, установам і організаціям ініціативу, самостійність у плануванні своєї діяльності.

Залежно від форми власності розрізняють державне, колективне і приватне підприємництво.

Державне підприємництво основане на діяльності державних підприємств, що випускають товари і послуги, необхідні для розвитку національної економіки.

Приватне підприємництво ґрунтується на власності окремих громадян України з правом наймання робочої сили.

Колективне підприємництво ґрунтується на власності трудового колективу, іншого структурного товариства, суспільної і релігійної організації.

Що стосується форм підприємництва, то у дрібному бізнесі переважатиме приватний бізнес, а у великому і середньому підприємництві пріоритет повинен належати формам бізнесу, який базується на обмеженій матеріальній відповідальності його учасників.

Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах на вибір підприємця. Порядок створення, діяльності, реорганізації і ліквідації окремих організаційних форм підприємництва визначається відповідними актами України. У випадку, коли цей порядок спеціальним законодавством не передбачений, підприємець керується ГК України (ст. 43 -46). Відповідно до ГК України повинна бути державна підтримка підприємництва (ст. 48).

Поняття суб'єкта господарського права обґрунтоване теорією господарського права, яка виходить з того, що суб'єктами господарського права є учасники господарських відносин.

Найбільшу й найважливішу для господарської діяльності групу суб'єктів господарського права складають суб'єкти господарювання.

Ч. 1 ст. 55 ГК визнає суб'єктами господарювання учасників господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Наведене визначення дає підстави виділити наступні ознаки суб'єкта господарювання:

1) цей суб'єкт є учасником господарських відносин;

2) він безпосередньо здійснює господарську діяльність;

3) він наділений господарською компетенцією (сукупністю господарських прав і обов'язків), яку реалізує при здійсненні господарської діяльності, набуваючи при цьому нових прав і обов'язків. Цю ознаку суб'єкта господарського права, ще називають господарською правосуб'єктністю. Суб'єкт господарського права має засновану на законі можливість набувати від свого імені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов'язання, виступати у судових органах. Правосуб'єктність суб'єкта господарювання доктринально визначається як господарська компетенція, тобто сукупність встановлених законодавством і набутих у господарських правовідносинах прав і обов'язків;

4) він має відокремлене від інших суб'єктів (в тому числі і від власника) майно;

5) він несе відповідальність за своїми зобов'язаннями у межах закріпленого за ним майна.

Суб'єктами господарювання згідно з ч. 2 ст. 55 ГК є:

1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;

3) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій(структурні одиниці) утворені ними для здійснення господарської діяльності (це положення було закріплене в ч. 2 ст.55 ГК України, проте Законом України від 4 лютого 2005 р. структурні одиниці без належних для того підстав і наукового обґрунтування були виключені з числа суб'єктів господарювання).

Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання та права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у ГК та інших законах.

Суб'єкти господарювання - господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначаються цивільним законодавством та Господарським кодексом.

Суб'єкти господарювання - відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій можуть діяти лише на основі права оперативно-господарського використання майна, без статусу юридичної особи.

Не допускаються до заняття підприємницькою діяльністю такі категорії громадян: військовослужбовці, посадові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, нотаріату, а також органів державної влади і управління. покликаних здійснювати контроль за діяльністю підприємств.

Згідно ч.1 ст. 56 ГК суб'єкт господарювання може бути утворений:

а) за рішенням власника (власників) майна або уповноваженим ним (ними) органу. Уповноважені органи визначає власник (загальний порядок);

б) у випадках, спеціально передбачених законодавством, - за рішенням інших органів, організацій і громадян (спеціальний порядок).

Згідно з методом автономних рішень, заснованих щодо суб'єктів господарювання, підприємці мають право за власною ініціативою приймати рішення, які не суперечать законодавству України.

Метод власних приписів зобов'язує суб'єктів підкоряться обов'язковим моделям правовідносин, які визначені законодавством (наприклад, обов'язковість реєстрації суб'єкта підприємництва, отримані рецензії на окремі види діяльності та обов'язки дотримання вимог антимонопольного законодавства);

Метод рекомендацій полягає в тому, що держава регулює поведінку об'єктів господарських відносин шляхом рекомендованих моделей відповідних правовідносин (наприклад, зразки угод, бланків, методичних рекомендацій).

Будь-яка держава повинна захищати права суб'єктів господарювання. В ст. 20 Господарського кодексу України, щодо захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів передбачено:

1) Держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів.

2) Кожен суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом:

а) визнання наявності або відсутності прав;

б) визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів;

в) визнання недійсними господарських угод з підстав передбачених законом;

г) відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання;

д) припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

е) присудження до виконання обов'язків в натурі;

є) відшкодування збитків;

ж) застосування штрафних санкцій;

з) застосування оперативно-господарських санкцій;

і) установлення, зміни й припинення господарських правовідносин;

к) іншими способами передбаченими законом.

3) Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом. Іншими законами.

Держава також законодавчо забезпечує захист цивільних прав та інтересів кожної особи, незважаючи на те, чи є ця особа суб'єктом господарювання, чи то фізична особа. В ст.16 Цивільного кодексу України передбачені права та захист особистого немайнового або майнового права та інтересу. Кожна особа через суд має право захищати цивільне право або інтерес способом, що встановлений законом або договором, але суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особі у разі порушення нею положень цивільного законодавства, при порушенні права інших осіб, та інших положень передбачених ст.13 ЦК України.

Список використаних джерел

правовий робота підприємство акт

1. Горевий В.І. Організація юридичної служби на підприємстві: Навчальний посібник. - 2-ге вид., випр. і доп. - Суми: ВТД «Університетська книга», 2008. - 319 с.

2. Господарське право: Навчальний посібник/ Жук Л.А., Жук І.Л., Не- живець О.М. - К.: Кондор, 2007. - 400 с.

3. Долгополов A.M. Організація юридичної служби на підприємствах. Конспект лекцій. - К.: Вид-во МАУП, 2000. - 68 с.

4. Домбровський С.Ф. Організація правової роботи та юридичного обслуговування підприємств, установ, організацій. - X.: Консум, 2005. - 396 с.

5. Костенко Л. Особливості роботи юридичної служби малого підприємства. - К., 2003. - 154 с.

6. Тихомиров М.Ю. Юридическая служба на предприятии. - М., 2003. - 684 с.

7. Щербина В.С. Господарське законодавство України. - К., 2001. - 298 с.

8. Щербина В.С. Господарське право: Підручник. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 656 с.

Размещено на Allbest.ru