Методологія правознавства: осмислення, тенденції та розвиток

Слід відзначити, що ідея соціально-економічної детермінації права досить серйозно впроваджувалися у наукову правосвідомість. Відповідні сліди її помітні і в сучасних теоретичних працях, зокрема тих, автори яких безперечно прагнуть висловити новий погляд на правову проблематику і звертаються до новітніх методологічних узагальнень. Так, досліджуючи правову культуру, С.С. Сливка виходить, зокрема, з того, що форма власності закономірно породжує низку цілком достатньо однозначних наслідків практично в усіх сферах життя суспільства.

Підкреслимо, що це відношення стосується не впливу економіки на право, а установки економічного детермінізму, що закривала перспективи дослідження власної природи і основ розвитку права. Заперечувати однак вплив економічних (як і багатьох інших) факторів на право, на його становлення та розвиток, звісно ж, безглуздо. Визнання залежності права від соціальних, насамперед економічних факторів, мало місце в нашій юридичній думці і на початку ХХ ст. Можливо, таке бачення місця права у соціальній дійсності зумовлюється, зокрема, і традиційною увагою дослідників до його формальних якостей. Так, наприклад, ще на початку ХХ ст. Б.О. Кістяківський, відносячи право до духовної культури, розцінюючи його саме як найбільш досконалу й розвинену форму, хоча й «частково», але пов'язував його зміст зі змінними «економічними і соціальними умовами» [14].

Цікавими є і його погляди на методологічну природу і характер правової науки, співвідношення і взаємодію у пізнанні права філософії, соціальних наук і правознавства. Можемо констатувати, що основні положення концепції Б.О. Кістяківського з розглянутої проблеми такі:

1) різноманіття права є факт емпіричної дійсності, інакше кажучи, предмет науки про право має емпіричний характер;

2) основне завдання полягає у забезпеченні самостійності правової науки;

3) щоб наука про право була методологічно правильно побудована, вона повинна орієнтуватися на філософію культури і на всі гуманітарні науки, об'єднані філософією в єдину систему наукового знання;

4) для розвитку правової науки надзвичайно важливе значення має напрямок, темп та інтенсивність філософського мислення, правова наука й у майбутньому змушена шукати опори у філософії.

Згодом, і В.С. Нерсесянц, розробляючи «лібертатно-юридичну» концепцію праворозуміння, характеризував її як формально-юридичну, в тому числі тому, що вважав право «формою відносин рівності, свободи і справедливості» [180, c. 50-56]. Через таку традицію підхід до права як до форми висвітлено у нашій літературі досить повно.

Слід відзначити, що тепер з'являються публікації, в яких не тільки виокремлюється як самостійна група факторів «саморозвитку права», а й проблематизується сам принцип економічного детермінізму як одна з важливих методологічних основ нашої науки, враховуючи потреби сьогодення. Проголошуючи звільнення права від ідеології детермінізму, науковець йде далі, наголошуючи на необхідності переосмислення уявлень про раціональність стосовно права. Обговорюючи проблему щодо термінів закономірності і випадковості, природного та штучного у праві, він, по суті, піддає сумніву безумовну цінність логічної організації права і догматичного правового мислення. Тим самим встановлюється цінність природності в праві, що хоч і непрямо але ототожнюється з ідеалом римської і сучасної англо-американської юриспруденції. А це вже передбачає інший тип раціональності, що суперечить нашій континентальній традиції.

Неважко помітити, що в цьому міркуванні тип організації свідомості дивним чином пов'язується з простором соціальної дії. Тим більше, що з огляду на правову політику значення має не доведення будь-якого положення, а його «прийнятність» як цінність. Тому вважати, що логічне мислення більшою мірою передбачає насильство, аніж природну свідомість означає робити досить сильне припущення. У будь-якому разі, історичне виправдання цього постулату - справа не зовсім проста. Коли йдеться про право, то можна навести свідчення, що дуже відрізняються за змістом від цієї тези. Маємо на увазі надзвичайно цікаве зауваження Г.Ф. Пухти, який свідчить про певний супротив в Європі поширенню римського права в зв'язку з переконанням, що воно буде надто сприяти зміцненню верховної влади. «Думка ця мала прихильників і між германськими вченими, - підкреслює науковець, - однак хибність її чудово довела історія, що спростувала багато інших теоретичних похибок; звичайний хід історичних подій був таким: із зростанням значення римського права зменшувалася сила верховної влади». Чи не перебуває ця обставина, підмічена мислителями і юристами, в числі факторів, які ініціювали ідею правової держави?!

Нарешті, чи варто при обговоренні цієї проблематики онтологізувати методологічну конструкцію «природного і штучного», оскільки, будь-який соціальний процес характеризується не як природний чи штучний, а як природно-штучний або штучно-природний? Отже, надмірна однозначність у висновках, особливо тих, що стосуються соціально значущих наслідків, здатна радше ускладнити, аніж просунути обговорення проблеми звільнення права від ідеології детермінізму і постановку питання про особливий тип правової раціональності.

Для багатьох науковців питання про власні засади і закономірності права все ще не надто популярні. Одна з причин полягає, мабуть, у неясності його перспектив і значення для вирішення конкретних прикладних завдань, що стоять перед юриспруденцією. Однак чи не пов'язана обговорювана криза, наприклад, західної правової традиції, не кажучи вже про Україну, з переважним ставленням до права як до способу оформлення цінностей сучасної цивілізації [40, c. 48]? Ця невизначеність, цілком ймовірно, може бути певною мірою усунена, якщо припустити, що у сучасному суспільстві право, як і наука, релігія, техніка, набуло іншого соціокультурного значення, аніж 200-300 років тому. У цьому випадку спектр ставлень до нього як до форми суспільних (насамперед економічних) відносин або як до етичного мінімуму або як до форми соціальної свободи нині має право щонайменше на розширення. Справді, при зверненні до історії становлення і розвитку права можна виокремити періоди, коли право переважно сприймалося суспільством з певного боку. Так, для Риму право було насамперед інструментом і регулятивною практикою. У Середньовіччі домінує релігійно-етичний план. Новий час, коли в європейському суспільстві формується інститут особистості, пов'язав право із соціальною свободою [108, арк. 1-27].

Відзначимо, що обговорення поняття права або способів праворозуміння не належить до завдань, які вирішуються нами. Тому, перебуваючи на методологічній позиції, ми використовуємо термін «право» номінативно, для позначення того, що прийнято називати правовою дійсністю, правовою реальністю. У цьому контексті термін «право» відповідає будь-якому з існуючих у юридичній науці поняттю безвідносно до його змісту, істинності тощо. Іншими словами, «право» у цьому випадку - це просто поняття права, наприклад, як епістемологічна одиниця предмета юридичної науки. Ця ідея продовжує залишатися провідною і в сучасній юриспруденції. В європейській історії ідеї свободи, рівності і справедливості набули такої тотальної привабливості, що можуть розцінюватися як провідні поняття європейської свідомості епохи просвітництва. Щоправда, у філософській герменевтиці такими позначаються й інші поняття - освіта, здоровий глузд, здатність судження, смак [69, c. 50]. Як загальновизнані ідеї, як базові цінності сучасної цивілізації, вони є беззаперечними. Тому для сьогоднішньої правосвідомості само собою зрозумілим є, наприклад, ставлення до ідеї свободи як до змісту права, а до права як до форми свободи. «Щоправда, - зауважував Б.О. Кістяківський, - це свобода зовнішня, відносна, обумовлена суспільним середовищем. Але внутрішня, більш безвідносна, духовна свобода є можливою тільки при здійсненні свободи зовнішньої, і остання є найкращою школою для першої» [180, c. 45-56].

Незважаючи на домінування у різні епохи неоднакових ідей права, можна помітити, що всі вони ставили право у залежність від інших сфер суспільства. Якщо спробувати вийти за межі цього уявлення, то гіпотеза про зміну соціокультурного статусу права у сучасному суспільстві може бути цілком реальною. З методологічних позицій, не торкаючись обговорення конкретних теоретичних ідей, тут цікаве, наприклад, питання про коректність розгляду права як «рівноправної соціальної сфери, що перебуває з іншими сферами суспільства (економіка, політика, тощо) не у відносинах залежності чи інструментального забезпечення, а як мінімум взаємовпливу і взаємоозумовленості». Ця думка виправдовує і ставлення до догматичної юриспруденції, при якому вона може розглядатися вже як спеціальне, власне юридичне дослідження права.

Отже, якщо спробувати тепер узагальнити все викладене з приводу позитивістського характеру нашого правознавства, то можна виокремити щонайменше три значення, що можуть надаватися терміну «позитивізм» в юриспруденції. По-перше, це - прикладні напрацювання чинного (позитивного) права з метою забезпечення і відтворення поточної юридичної практики. По-друге, це - дослідження права у системі юридичних уявлень і власне юридичними «догматичними» методами; ми обмежуємося вказівкою на дослідження права, оскільки зосереджуємося на методології права, що імперативно обмежене рамками предмета правознавства; водночас не можна уникати можливості юридичних уявлень і в більш ширших дослідницьких контекстах, якщо визнано, що уявлення природничих наук відчутно вплинули на сучасну філософську картину світу, то логічно вважати можливим подібний вплив і з боку правової науки; правда, цим поки що з науковців ніхто не зацікавився. По-третє, це - дослідження права з позицій наукового позитивізму, оскільки, ототожнюючи себе з науковим способом пізнання, правознавство не може не звертатися до цієї методології, особливо у теоретичній сфері; як позитивістські у цьому сенсі, на відміну від догматичного юридичного дослідження, в тому числі і розуміння аналітичної юриспруденції, можуть розглядатися, наприклад, соціологічні дослідження права [8].

Отже, для забезпечення предметних змістовних дискусій усі сучасні претензії до нашого правознавства з приводу панування в ньому духу позитивізму мають отримати чіткіше визначення. Викладені уявлення за змістом є близькими до деяких поглядів у межах сучасної аналітичної юриспруденції, яка, на відміну від традиційного позитивізму, поряд з юридичною догматикою звертається і до соціальних контекстів права, і до рефлексії засад основ правових наук . Водночас із методологічних позицій, зважаючи на перспективи у сучасному правознавстві гносеологічного і методологічного плюралізму, нема достатньо раціональних підстав вважати цей науковий підхід єдиним придатним для юридичної науки, так само як і вважати його у сучасних умовах, як іноді це робиться, застарілим. Тим більше проблематично піддавати у сучасній ситуації таким однозначним оцінкам конкретні юридичні дослідження, присвячені спеціальним проблемам права. Завдання юристів, як вже зазначалося, не стільки у приєднанні до однієї з методологічних традицій, скільки в їх осмисленні з погляду власних дослідницьких завдань. Обрання ж відповідної лінії, що розвивається у філософії і методології науки, у формуванні юридичної думки, що узагальнюється як позитивне правознавство, пов'язане з нашою впевненістю у тому, що можливості цієї методологічної традиції юристи не тільки не вичерпали, а й не реалізували належною мірою. До того ж, враховуючи традиційний натиск на особливості правознавства, вони визначені його гуманітарністю.

Треба також зауважити, що, висуваючи можливі заперечення перспектив позитивізму як наукової методології і, отже, методології юриспруденції, слід враховувати, що іншої методології науки у певному сенсі на сьогодні просто нема. Якщо ж вважати позитивізм методологією, непридатною для правознавства, то доведеться «виводити» його з числа наук. У принципі, такий розвиток юриспруденції можна уявити, але складно сприйняти як перспективу. Тим більше, що всі докори нашій науці щодо її позитивістської обмеженості, формулюються не стільки в науковому, скільки в філософському просторі. Причому сучасне наукознавство, як зазначалось, більшість таких докорів фактично переосмислило за рахунок уявлень про некласичний і посткласичний типи наукової раціональності. Через це, перш ніж розгортати сьогодні боротьбу з позитивізмом у правознавстві, вбачаючи у цьому запоруку принципового відходу від усіх наших попередніх труднощів, доцільно ґрунтовно проаналізувати, наскільки ця методологічна традиція реально впливала на нашу дослідницьку діяльність і якими є її перспективи для правопізнання у некласичних і посткласичних трактуваннях. Наскільки нам відомо, ані українськими, ані радянськими юристами така робота практично не проводилася.

Прийнявши установку на виведення наукового теоретичного знання про право шляхом узагальнення аналізу емпіричних фактів, ми практично залишили без уваги пов'язаний з цим гносеологічний рівень побудови наших теорій. Досягнувши визнаних висот професійного, заснованого на юридичній догмі мислення, в сфері теорії наукового пізнання, правознавці схильні до досить вільного поводження з нормами і правилами дослідницької діяльності, що виправдовується посиланням на специфіку правознавства як науки гуманітарної, де вже сам об'єкт не дозволяє формалізувати ані процедури, ані результати досліджень. Вважається, що метод юриспруденції як система особливих, формалізованих правил наукового мислення з приводу права у нашій науці існувати не може. Судячи з усього, на сьогодні це справді так. Проте в чому ж причина такої особливості юриспруденції? Пояснення однією приналежністю за підставам об'єкта дослідження до гуманітарних, соціальних наук явно незадовільне. Адже відомі гуманітарні науки (психологія, соціологія), які мають достатньо «технічно» розроблені методики дослідження і способи формалізації результатів.

Таким чином, неточність гуманітарних досліджень (порівняно з природничонауковими) приймається не тільки як їхня характеристика, а й як одне з методологічних обґрунтувань обраного способу праці. Посиливши свою позицію тезою, що не можна мислити точно і про людину як про істоту, яка наділена свободою волею, учений підсумовує: «У гуманітарних науках не можна бути однозначним і безкомпромісним. Необхідно завжди звіряти систему ціннісних і цільових координат дослідження, враховуючи унікальність і багатоманітність аж до нескінченності суспільного життя і культур різних епох, часів і народів, не забуваючи, звичайно, і про універсальність, загальнолюдськість культури, проводячи аналіз найбільш глибинних, фундаментальних і в певній мірі безспірних базових цінностей людського існування: свободи, незалежності, гідності особистості. Загалом дуже приваблива і беззаперечна за своїм гуманістичним пафосом позиція з методологічної погляду все ж таки потребує суттєвих коректив. Легко помітити, що тут поєднано декілька різнопланових вимог до гуманітарного дослідження. Насамперед - етична, у частині нетерпимості і безкомпромісності, оскільки якщо інтерпретувати її як методологічну вимогу, то неясно, як ставитися до точності, визначеності наукової позиції і послідовного її обстоювання. Згадувані ціннісно-цільові координати дослідження у поєднанні з базовими цінностями людського існування тяжіють до постнекласичного розуміння науки, а безспірність базових цінностей людського існування говорить про філософські засади. Нарешті, найважливіша для нас вимога - враховувати унікальність і багатоманітність, аж до нескінченності, суспільного життя і культур різних епох. Підсумовуючи, зазначимо, що відповідно до загальновизнаного визначення трьох основних типів наукового знання, взаємодія яких багато в чому дозволяє структурувати форми й різновиди застосування дослідницького (наукознавчого) підходу в науці права, доведено, що невиправданим є твердження про зміну типів наукової раціональності щодо правової науки як чіткого і завершеного в епістемологічних формах процесу, оскільки в ній панівним залишається класичний тип наукової раціональності, що зазнає суперечливих за своїми поступами впливів з боку динаміки соціокультурного середовища. На підставі аналізу функцій науки з'ясовано необхідність використання у сучасних дослідженнях двох підходів до методологічної проблематики юридичної науки - генетичного та системного. Генетичний підхід дозволяє акцентувати увагу на юридичному мисленні, трактувати його як фактор правової культури, підтверджувати відносну самостійність поширення юридичної думки, спадкоємність досягнень юридичної науки поза прямою залежністю від зміни економічно-політичних епох в історії людства. Системний - пов'язаний з системним ставленням до предмета і методу правознавства, що й потребує розгляду проблем методології юридичної науки у співвіднесенні з відповідною проблематикою інших наук, метанауковими розробками, гносеологічними конструкціями. Виокремлення цих підходів з низки інших викликане особливою їх органічністю для правознавства. Це, з одного боку, дає можливість вийти за межі уявлень ортодоксального детермінізму, підтвердити ставлення до права та юридичної науки як до самостійних факторів суспільного буття, умов існування цивілізації, а з іншого - поглибити осмислення особливостей правознавства у контексті сучасних уявлень наукового пізнання.

2.3 Об'єкт і предмет правознавства

У сучасній методології науки прийнято розрізняти об'єкт і предмет науки [23]. Така методологічна установка виразно виникла у ХІХ ст. на етапі некласичної наукової раціональності, коли відбулася відмова від ставлення до однієї з конкретних наукових теорій як до єдино істинної і проведене «розототожнення» досліджуваного об'єкта і його «представлення» [169, c. 294] як теоретичного опису. Сутність її вбачається у тому, що «на противагу ідеалові єдино істинної теорії, що «фотографує» досліджувані об'єкти, допускається істинність декількох відмінних одне від одного конкретних теоретичних описів однієї і тієї ж реальності, оскільки в кожному з них може бути об'єктивно-істинне знання. Осмислюються кореляції між онтологічними постулатами науки і характеристиками методу, посередництвом якого освоюється об'єкт. Через це приймаються такі типи пояснення та опису, «котрі виразно містять посилання на засоби і операції пізнавальної діяльності» [30, c. 111]. Іншими словами, якщо у класичній раціональності наукова теорія вважалася поясненням та описом реального об'єкта таким, як він існує насправді, то тепер важливою вимогою, що ставиться до наукової теорії, стає обов'язковим, крім опису об'єкта, необхідне визначення засад і засобів її побудови. Це й призводить до творення гносеологічної конструкції, у межах якої наукова свідомість починає виходити з відмінностей об'єкта науки як зовнішньої реальності, у філософському сенсі цього поняття, і її теоретичного опису засобами науки як предмета. Отже, виникнення у зв'язку з цим необхідності багатопланових досліджень методів наукового пізнання, постановка проблеми співвіднесення іманентних законів об'єкта і теоретичних конструкцій предмета й приводять до методології науки в її сучасному вигляді.

Підкреслимо, що ця відмінність існує лише як гносеологічна установка. Іншими словами, розмежування об'єкта і предмета науки слід розуміти не як їх самостійне, окреме існування, а як зміну гносеологічних уявлень, що виражається, зокрема, у зміні способів обґрунтування наукового знання, ідеалів і норм доведення у науковому дослідженні, уявленні про наукову істину тощо. У гуманітарних сферах, мабуть, найважливішим наслідком здійсненої відмінності стала можливість обґрунтувати розгляд як наукових об'єктів складні системи, що саморозвиваються. Для правової думки, яка розвивалася до цього часу як юридична догма або філософія права, у зв'язку з цим виникли підстави звернутися до пізнання права за нормами наукового дослідження, розпочати розробку наукової теорії права.

Ставлення до відмінності об'єкта і предмета науки відображено, з різним ступенем деталізації і послідовності відображення і у наукових публікаціях. Так, у трактуванні А.М. Васильєва об'єктом теорії держави і права «є вся сфера державно-правового життя суспільства, тобто державно-правова надбудова загалом, а в якості її предмета «виступає закономірне і необхідне, загальне і суттєве у цьому об'єкті» [54, c. 178].

Виразно фіксує свої вихідні положення у дослідженні відповідної проблематики В.С. Нерсесянц: «Об'єкт - це те, що ще підлягає науковому вивченню за допомогою пізнавальних засобів і прийомів відповідної науки. У процесі наукового вивчення вихідні емпіричні знання про об'єкт доповнюються теоретичними знаннями, тобто системою понять про основні суттєві властивості, ознаки і характеристики досліджуваного об'єкта, про закономірності його генезису, функціонування та розвитку. Наукове (теоретичне) пізнання тим самим являє собою творчий процес глибинного осягнення досліджуваного об'єкта у мисленні, у свідомості його мисленнєвого образу (моделі) у вигляді певної системи понять про суттєві властивості цього об'єкта. Ці знайдені сутнісні властивості об'єкта (у їх понятійному вираженні) і є предметом відповідної науки».

Ґрунтовний аналіз питання у контексті проблем структури загальної теорії права зробив В.А. Козлов. Для нього принциповим є те, що «об'єкт, його окремі сторони і властивості не входять у систему науки. Поняття і речення, що описують реальний об'єкт, його властивості, зв'язки і відношення, закони його розвитку і функціонування становлять невід'ємну частину науки. У процесі пізнання формується предмет науки, котрий постає у вигляді ідеалізованого об'єкта науки, його теоретичної моделі» [98, c. 54].

У своїх роздумах В.М. Сирих прийшов до переконання у виправданості розгляду предмета загальної теорії держави і права як «системи загальних закономірностей права як тотального цілого, а також соціологічних, економічних, політичних та інших закономірностей, котрі впливають на дію і розвиток права, його закономірностей, і систему закономірностей пізнання предмета цієї науки». Об'єктом же «загальної теорії права і інших галузей правознавства», на думку вченого, виступають «право, правова політика, а також соціально-політична та інша (неюридична) практика у тій частині, в якій вона обумовлює формування і розвиток правових явищ і процесів» [49, c. 113].

Аналіз найпоширеніших серед науковців поглядів на це питання показує, що їх увагу в частині об'єкта і предмета правознавства привертають, в основному, засади визначення понять та їх відмінності. Підкреслимо, що теоретичне обговорення понять предмета та об'єкта юридичної науки в категоріях «закон», «реальність», «дійсність», визначення понять тощо не входить у предмет нашого дослідження. Тут ми торкаємося лише того, що стосується виявлення методологічних сенсів розмежування предмета і об'єкта правознавства. Тому питання змісту предмета юриспруденції, його структури, характеристики об'єкта юридичної науки тощо будуть далі розглядатися лише у тій мірі, в якій це потрібно для з'ясування методологічного відношення до проблеми. Необхідність і актуальність таких розробок є безсумнівною. Проте нормативна інтерпретація загальнометодологічних конструкцій у матеріалі юридичних досліджень, що будуються на відношенні до методології правознавства як до окремого випадку методології науки, повинна поєднуватися з розглядом їхнього виправдання враховуючи традиційні особливості юриспруденції. Один із напрямків таких досліджень, на наш погляд, і полягає у зверненні до методологічних змістів відмінностей об'єкта і предмета юридичної науки.

Для подальших роздумів над наслідками ототожнення або відмінностей об'єкта і предмета юридичної науки доцільно спростити проблему до граничних засад і розглядати її з двох поглядів. Тоді сутність першого з них буде полягати у тому, що предмет науки права подається в «об'єктному відношенні», тобто як «об'єктивна реальність», яка існує поза науковим знанням і не залежить від засад і методів наукового дослідження. З цього погляду наукове пізнання мислиться як безпосереднє відношення об'єкта до дослідника, в котрому і формується знання про об'єкт. Тому предмет правознавства тут постає як сама, дана у спогляданні, реальність права («правові явища»), його іманентні властивості, закономірності виникнення, функціонування і розвитку. Така позиція являє собою значною мірою реалізацію натуралістичної гносеологічної моделі, що панувала до ХІХ ст. у класичній науковій раціональності, котрій «властива тенденція так званої «філософії тотожності», «тотожності мислення та буття». У цьому сенсі, ставлячись до свого предмету як до правових явищ, що перебувають поза юридичним знанням, як до об'єктивних закономірностей права, правова наука повинна розглядати уявлення про правову реальність як тотожні цій реальності. Такий (певною мірою натуралістичний) погляд на об'єкт будується на прийнятті положення про існування деякої системи знань, «вихідні положення якої уявляються абсолютно безспірними і виступають як очевидні факти самої дійсності». Постолювання цих вихідних положень і дає змогу трактувати предмет науки як об'єктивну реальність (закони об'єктивної реальності), а отримуване у дослідженні знання розглядати, абстрагуючись від умов та засобів його продукування, тобто в установці, що об'єкт дослідження є таким самим, якими є наші знання про нього. Якщо дотримуватися такої натуралістичної точки зору, то засад для виявлення відмінностей об'єкта і предмета науки, а також з'ясовування змісту такої відмінності нема. У правознавстві такої схеми міркувань як актуальної дотримуються і нині, а у галузевих науках - вона вважається панівною. «Оскільки норми цивільного права втілені у численних актах цивільного законодавства, - підкреслює А. Довгерт, - то останні також входять у предмет науки цивільного права» [86]. Безсумнівні плюси цього підходу, якщо його оцінювати з позицій позитивної юриспруденції, полягають у відповідності юридичного дослідження ідеалові об'єктивності, у природному забезпеченні погодженості наукового знання, усуненні суперечностей між різними його сферами вже завдяки пізнанню законів самого об'єкта, що відповідає як постулатам тривалий час панівної у нас версії матеріалізму, так і традиційним уявленням про природу права [171, c. 136].

Для протилежної позиції принциповою є вимога розмежовувати об'єкт як реальність, що пізнається, і предмет науки як створювану певними дослідницькими засобами теоретичну модель цієї реальності. З цієї точки зору предмет - «це реальність, створена самою наукою, що існує лише постільки, оскільки є знання про об'єкт» [171, c. 124]. Так, обґрунтовуючи необхідність розмежування об'єкта і предмета загальної теорії права, В.А. Козлов відзначає: «Кожний складний об'єкт має сутності різного порядку, що характеризують всебічно його, багатоманітні зв'язки і відносини, і кожна наука досліджує свою власну сутність, що й робить її відносно самостійною. Тому один і той самий об'єкт вивчається різними науками, кожна з котрих фіксує в своїй системі знань специфічний предмет. Однак об'єктивна орієнтація, трактування предмета як системи об'єктивних законів приводить до абстрагування від діяльності суб'єкта пізнання і до ототожнення законів науки і законів реальної дійсності» [14, c. 109]. У такому розумінні об'єкт юридичної науки «існує», а предмет формується у процесі пізнавальної діяльності правознавців залежно від тих чи інших світоглядних уявлень, гносеологічних установок і дослідницьких засобів.

Від прийняття однієї з цих позицій точок зору нерідко залежить трактування обговорюваних питань, розуміння конкретних проблем правознавства, підходи до їх вирішення. Зокрема, точне наслідування за першою вимагає абстрагуватися від умов, цілей та засобів наукового пізнання права, що не лише мінімізує можливості критики засад отриманого знання, змушує приймати «на віру» його предметну репрезентативність, а й фактично знімає питання про самостійність методологічних досліджень у межах юридичної науки. За другою - дослідницькі засоби перебувають залежно і від гносеологічної установки, і характеру соціокультурної ситуації, можуть створюватися шляхом методологічного конструювання, а отже, цільові методологічні дослідження і розробки є умовою побудови розгорнутого предмета правознавства і відповідного забезпечення найповнішого пізнання права. Крім того, оскільки наукове дослідження права, правових явищ здійснюється певними, властивими юриспруденції засобами і методами, то оцінити адекватність теоретичних конструкцій правової реальності (і відповідно істинність юридичного знання) можна лише настільки, наскільки характер і особливості застосовуваних методів дослідження виявляться спроможними у процесі опису і пояснення досліджуваних об'єктів. Це означає, що за цією установкою філософські методологічні розробки вже не можуть сприйматися «шляхом замовчування» і розглядаються як достатня умова для наукової обґрунтованості правових теорій. Відтак методологія визнається фундаментальною сферою юридичної науки. Доречно нагадати, що серед методологів науки поширена думка, про те що філософія покликана давати тільки дефініцію істини, а проблема її критеріїв повинна вирішуватися винятково конкретними науками.

Наслідки акцентування на одній з цих установок виявляються і в дискусіях правознавців з конкретних питань юридичної науки. Прикладом можуть послужити розбіжності у розумінні наукового факту як фрагмента реальної дійсності і наукового факту як форми знання про цю дійсність. Так, позиція науковців, які наполягають на включенні у склад правознавства наукових фактів як фрагментів реальної дійсності [10, c. 217], може бути співвіднесена з онтологічною установкою на ототожнення об'єкта і предмета правознавства, що веде до його натуралістичного розуміння. Критикуючи таку позицію, А.Ф. Черданцев розглядає наукові факти як такі, що становлять емпіричний базис науки, не самі «реальні факти», тобто фрагменти реальної дійсності, а форми достовірних знань про цю дійсність, тобто по суті, теоретичні конструкції реальної дійсності. До того ж, А.Ф. Черданцев не тільки розрізняє факт як подію реальної дійсності і науковий факт як форму знання, а й наголошує на важливості знакового існування наукового факту, мови юридичної науки. Тим самим учений, ігноруючи доцільність спеціального обговорення цієї проблеми, фактично користується конструкцією відмінності об'єкта і предмета юридичної науки.

У ширшому контексті відмінності об'єкта і предмета юриспруденції полягають, наприклад, у тому, що правова система, правовий статус, правовідносини, правозастосування, типи правового регулювання, правосвідомість тощо повинні розглядатися як теоретичні конструкції, що входять до предмета юридичної науки, які створюються під час наукового пізнання з приводу відповідних соціальних реалій і відповідними методами. Тому, оперуючи у процесі наукового дослідження цими поняттями, ми перебуваємо у межах предмета юридичної науки, оскільки правила такого оперування задаються не досліджуваною дійсністю, а методом науки. Вона виникала в теоретичній юриспруденції не тепер. «Встановлена у межах спостереження однотипність відносин між явищами, - зазначає Ф.В. Тарановський, - носить назву емпіричного закону і протиставляється закону у науковому сенсі, або математичному, тобто необхідному відношенню між явищами». «Часто закони у тому вигляді, в якому вони фіксуються в науці, проектуються на об'єктивну реальність, тобто ті властивості, які притаманні закону як феномену пізнання, механічно переносяться на об'єктивні закони. Для вирішення проблеми визначення предмету важливо те, що теорія відображає дійсність, формулюючи закони не відносно емпіричних даних об'єктів, а відносно абстрактних (теоретичних) об'єктів, їх систем. Іншими словами, теорія має своїм безпосереднім предметом системи абстрактних об'єктів». Звідси випливає, що формульовані правознавцями у процесі юридичних досліджень твердження про факти правової дійсності є справедливими стосовно предмета науки, а їхнє співвіднесення з об'єктом дослідження як правовою реальністю, їх онтологічна інтерпретація - це вже окрема проблема. Таке розуміння дає підставу стверджувати, що не можна ототожнювати формульовані юридичною наукою закони правового регулювання з правовою реальністю, так само як і поширювати висновки наукових досліджень безпосередньо на юридичну практику, оскільки правознавство має справу з правовою реальністю опосередковано, через свій предмет, який поєднує об'єкт і засоби його дослідження. При цьому виправдано вважати, що закони об'єкта і конструкції предмета науки перебувають, з методологічної точки зору, у відношеннях не тотожності, а пізнавальної відповідності. Звідси у правовому дослідженні неминуче актуалізуються проблеми способів обґрунтування, доказовості критеріїв істинності наукового юридичного знання тощо.

Нагадаємо, що для нашого дослідження доцільно розглядати аналізовані точки зору не просто як опозиційні гносеологічні конструкції, одна з яких є неадекватною науковому пізнанню, а як різні методологічні установки, що підлягають оцінці на можливість їх застосування у сфері юриспруденції, зокрема, щодо юридичної догми. Як зазначалося, натуралістична точка зору на процес пізнання має місце тоді, коли дослідження спирається на систему знань, вихідні положення котрої сприймаються як абсолютно безспірні і розглядаються як очевидні факти самої дійсності. Саме таким чином будуються міркування на рівні юридичного позитивізму, де правова дійсність обмежена чинним правом, а засобами його аналізу є конструкції юридичної догми, цілі визначаються забезпеченням завдань юридичної практики, а не пізнанням сутності законів правової реальності. Тому в юридичних розробках такого роду сама постановка питання про відмінність об'єкта дослідження і предмета як створюваної у процесі знакового заміщення його теоретичної моделі втрачає сенс, оскільки досліджуваний об'єкт - позитивне право, що вже існує як знакова система, адекватна характеру завдань, що вирішуються, - дійсно дані правознавцеві у безпосередньому спогляданні. У зв'язку з цим необхідності знакового заміщення такого об'єкта нема, а юрист мислить не концептуальними схемами, а термінами і поняттями закону. Таким чином, на рівні юридичного позитивізму виходити з того, що аналітичні твердження стосуються самого позитивного права як об'єкта дослідження і не потребують подальшої практичної інтерпретації, не лише допустимо, а й цілком виправдано.

Такі судження можуть сприйматися як зайві, якщо врахувати викладене розуміння юридичного позитивізму як сфери інтелектуальної діяльності правознавців. В інших контекстах можливі інакші трактування цього питання, зокрема, якщо поглянути на нього з певних аспектів уявлень про постнекласичну наукову раціональність. Наприклад, можна вважати, що коли йдеться про ціннісно-цільові структури суспільства, то юристи випередили постнекласичне розуміння науки і природознавство мінімум на 500-600 років. Ця обставина дозволила, як це уже зазначалось, Г.Дж. Берману стверджувати, що право повинне розглядатися як прототип західної науки, а «юристи схоластичної школи створили науку права, науку радше у сучасному західному, а не платонівському чи арістотелевому розумінні» [40, c. 234]. Проте до цього твердження вченого слід ставитися з певною обережністю. Адже сучасна постнекласична раціональність, на відміну від класичної, справді розглядає науку в системі ціннісно-цільових структур суспільства, але це можна трактувати як зміну в стратегіях розвитку науки, але не як зміну ставлення до методів наукового дослідження. Щодо методології пізнання юриспруденції з природознавством, як зазначалося, навряд чи це правомірне. Насамперед слід мати на увазі принципову різницю у способах обґрунтування і перевірки постулатів. Розглядати природничо-науковий експеримент і реалізацію юридичних ідей як рівнозначні способи перевірки гіпотез надто малоймовірно. Не випадково й сам Г.Дж. Берман поспішив дещо послабити напругу в заявленій тезі. «Що й казати, - пише він, - це не була точна наука на кшталт сучасної фізики або хімії, вона не піддавалась лабораторним дослідам, характерним для багатьох (нехай і не всіх) природничих наук, хоча й користувалася власним видом дослідної перевірки» [40, c. 154].

Однак й таке паліативне тлумачення науковості не знімає основних пересторог у позиції автора. Насамперед, це стосується характеристики західної науки нового часу як такої, що зосередилася «на формулюванні гіпотез» [40, c. 154]. Вбачаючи основу методу науки у висуванні гіпотез як способів упорядкування явищ, учений, на наш погляд, ігнорує тією обставиною, що наукова гіпотеза будується у межах предмета дослідження, теоретичної схеми, «сконструйованої» самою наукою, а не на основі певним чином зрозумілої потреби практики, не на розсуд дослідника. «Гіпотези розгортаються з базової схеми природи і вписані у неї, - зазначає він. - Експеримент є образ дій, котрий у своїй підготовці і проведенні обґрунтований і керується покладеним в основу законом і покликаний виявити факти, які підтверджують закон або відмовляють йому в підтвердженні. Чим точніше спроектована основна схема природи, тим точніше окреслена можливість експерименту. Часто згадуваний середньовічний схоласт Роджер Бекон ніяк не може тому вважатися попередником сучасного дослідника-експерименатора, він залишається поки що просто спадкоємцем Арістотеля» [51, c. 90-97]. Інакше кажучи, наукова гіпотеза не береться з соціальної реальності, а формується у предметі правознавства, «упорядковує» не явища, а знання і тому не може бути наслідком практичного розсуду юриста. Отже, без теорії і поза теорією наукова гіпотеза неможлива «за визначенням». Тому догматична юриспруденція завжди займалась обґрунтуванням правових положень, а не їхньою теоретичною концептуалізацією і перевіркою на істинність у науковому розумінні.

У такій логіці ставити знак рівності між класичною науковою раціональністю нового часу і «наукою схоластів», а отже, і догматичною юриспруденцією, досить проблематично. Тому розглядати прикладні юридико-позитивістські розробки з позицій наукового пізнання, у тому числі щодо об'єкта і предмета дослідження, сенсу нема. Водночас догматичний науковий і філософський підходи до права у дослідницькій практиці нерідко реалізуються синкретично і в конкретних дослідженнях можуть бути виділені тільки шляхом методологічного аналізу. Тому обговорювана відмінність працює, в тому числі, як інструмент такого аналізу.

Значення відмінності об'єкта і предмета дослідження у правознавстві загалом, а в юридичній науці як системі може бути подане через складність права як об'єкта наукового пізнання і багатоаспектність юридичних досліджень. Вважається, що складність, багатогранність права як соціального явища передбачає, що воно тією або іншою мірою досліджується не лише правознавством, а й цілим комплексом суспільних наук, «виникає та існує незалежно від держави» [79, c. 96-114]. Поряд з цим і самі юристи досить активно звертаються до питань політології, економічної теорії, теорії управління, займаються соціологічними, соціально-психологічними, антропологічними, інформаційними та іншими аспектами права. У нинішніх умовах такі дослідження отримують додатковий імпульс у зв'язку з пошуком нових підходів до права і проблем правового регулювання.

Можна вважати, що всі такі дослідження тією або іншою мірою розкривають природу права, його роль у культурі та суспільстві. Водночас їхній змістовний дотик та перетин за недостатньо виразної відмінності об'єкта і предмета правознавства постає насамперед як проблема «меж» юридичної науки, визначеності її предмета. Виглядати це може, наприклад, як питання про межу між юридичним дослідженням психологічних, антропологічних тощо аспектів права і дослідженням права психологами, філософами, соціологами і т.д. [42]. Ототожнення об'єкта і предмета правознавства, що виходить з тотожності дійсності та знання про неї, призводить до натуралізації наших уявлень про права і ставлення до його моделей як до самої реальності права. При такій дослідницькій установці вихід за рамки панівної онтології права може виглядати виходом за межі права як явища. Звідси активізація звернень юристів до різного роду «неюридичної» проблематики нерідко розглядається як небезпека втрати правознавством своєї предметної визначеності, «розмивання» меж предмету юридичної науки. Висловлюючи таке ставлення до питання, О.Ф. Скакун вважає можливим уникнути цього завдяки певному «самообмеженню» правознавства, яке має полягати у зверненні до «неюридичних» абстракцій тільки в зв'язку з дійсністю позитивного права і реалізацією правових норм [75], тобто з позицій аналітичної юриспруденції. Для В.В. Копейчикова звернення правознавства до питань, що традиційно належать до інших сфер знань (філософія, економічна теорія, соціологія тощо), також є виходом за межі його предмету, який учений допускає за умови, що відповідними науками вони розроблені у стані, недостатньому для дослідницьких завдань юристів. Тому з цим юридична наука змушена займатися «неюридичними» проблемами, однак повинна звертатися до них «лише у тому зв'язку і в тому обсязі, в яких це необхідно для вичерпного, всебічного і детального вивчення саме держави і права»[22, c. 43].

Неважко помітити, що у межах наведених концепцій методологічне ставлення до проблеми пов'язане з прагненням позначити межі власного юридичного пізнання права, оскільки від цього залежить дослідницька «власність» юриспруденції на право і право юристів на «наукову автономію» через визначення явищ, закономірності яких і повинна розкривати правова наука. Як предмет юридичної науки тут розглядаються деякі явища, узяті у своєму теоретичному описі, але в об'єктному відношенні. Таким чином, при обговоренні цих питань поза відмінністю об'єкта і предмета правознавства ми змушені співвідносити різні онтологічні твердження, а по суті - робити оцінки явищ як таких, що підлягають юридичному дослідженню, так і тих, що перебувають за межами його «компетенції». Основою таких оцінок будуть виступати домінуючі правові поняття (право, правосвідомість, правова реальність, правова дійсність тощо), котрі розглядаються не як теоретичні конструкції, створені на певних засадах і за певними правилами, тобто як наукова реальність [99, c. 82], а як явища об'єктивної реальності. Отже, обмеження щодо розширення предмета юридичної науки будуть задаватися не властивостями права, а панівними уявленнями про них. «Поняття предмету дослідження, - підкреслює Е.Г. Юдін, - за своїм змістом виражає залежність усякого конкретного акту пізнання від існуючої у певний час системи знань». Наприклад, якщо панівні уявлення про право, правову реальність будуються на фундаменті юридичного позитивізму, то й будь-які дослідження, що виходять за сферу позитивного права (за винятком суто прикладних) будуть розглядатися як «неюридичні». І навпаки, якщо право починає розглядатися як складний соціокультурний феномен, то сфера досліджень, що визнаються юридичними, починає розширятися до проблем правової ментальності, народного духу як джерела права і відношень між теорією права і юридичною методологією. Таким чином, поза відмінністю об'єкта і предмета правознавства розмежування «юридичних» і «неюридичних проблем» у правових дослідженнях багато у чому перетворюється на питання онтологічної оцінки і в цьому сенсі не вирішує питання про предметну визначеність юридичної науки.

Дискутуючи з приводу предметної визначеності юридичної науки, ми пропонуємо інше бачення ситуації. На наш погляд, «побоювання деяких правознавців «розмивання» меж предмета юридичної науки не має під собою будь-яких раціональних підстав». У своїх міркуваннях Д.А. Керімов виходить з того, що держава і право - елементи єдиної соціальної дійсності, що підпорядковуються «загальним об'єктивним закономірностям розвитку суспільства» [171, c. 15], через що для юридичного дослідження майже завжди існує необхідність вийти за межі державно-правових явищ, а неюридичні проблеми, органічно пов'язані з проблемами суто юридичними, разом з останніми становлять предмет правової науки» [171, c. 36]. Така логіка приводить ученого до висновку про безплідність спроб провести «абсолютну розмежувальну лінію» між предметами суспільних наук, що не заперечує можливості визначення предмета конкретної науки, але означає, що «відмежування предмета однієї науки від інших повинно йти не тільки лінією розчленування об'єктів дослідження, а й аспектами і рівнями дослідження у разі збігу їхніх об'єктів» [171, c. 42]. З такою інтерпретацією проблеми можна погодитися в частині «безплідності» пошуку абсолютної межі між «юридичним» і «неюридичним» в дослідженні права у тому сенсі, що ця межа, коли й може бути визначена, то лише як «ковзаюча», оскільки в процесі історичного розвитку правознавства вона помітно зсувається у бік того, що раніше вважалося «неюридичним». Щоправда, у розмірковуваннях Д.А. Керімова у цьому випадку переважає онтологізований підхід до проблеми. Так, зусилля з абсолютного розмежування предметів суспільних наук для нього є малопродуктивними, «оскільки самі суспільні явища органічно між собою пов'язані, взаємодіють і взаємо проникають у процесі свого розвитку» [171, c. 41]. Інакше кажучи, такі розмежування не носять абсолютно нормативного характеру, пов'язані з соціокультурною ситуацією, пізнавальною традицією, визначаються філософсько-методологічними установками, а отже, здійснюються не щодо узятих як фрагменти реальності об'єктів дослідження, а через характеристики і співвіднесення їхніх теоретичних моделей, тобто предметів наук.

Таким чином, за виразного розмежування об'єкта і предмета юридичної науки проблема багатоаспектності юридичних досліджень і питання предметної визначеності правознавства набувають інших понять і переміщуються з плану онтологічних тверджень про право у сферу гносеологічних характеристик правової науки, методології пізнання права.

Стосовно теорії права і наукових напрямків у правознавстві В.А. Козлов, окрім онтологічних тверджень і методологічних особливостей, розглядає й інші критерії предметної визначеності [94, c. 21-29]. Це дозволяє звернути увагу на методологічні проблеми юридичної науки, пов'язані з співвіднесенням різнопланових уявлень про право, їхнім синтезом у межах єдиної теоретичної системи. При такому підході до різних аспектів дослідження права, з одного боку, досягається розширення предмета юридичної науки, а з другого - виникають проблеми співвіднесення нових уявлень про право з усталеними поняттями і категоріями, що оформляють певну концепцію права. М.І. Козюбра слушно зазначає: «Необхідність переосмислення предмета загальної теорії держави і права обумовлюються також процесами інтеграції, які характерні практично для всіх наук».

Розширення предмета юридичної науки, в тому числі й за рахунок досліджень різних аспектів права, можна вважати однією з характеристик її еволюції. Але необхідно розрізняти прикладні дослідження та розробки, що здійснюються юристами у ході вирішення певних окремих проблем, та їхні спроби поглянути на право з різних ракурсів для поглиблення знань про нього як про ціле. У першому контексті повернення до різних «неюридичних» питань пов'язане з вирішенням конкретних дослідницьких або практичних завдань юриспруденції, коли з'ясовуються не стільки цілі відкриття деяких властивостей самого права, скільки встановлюються суттєві для правового регулювання закономірності суспільних відносин і соціальних процесів, доцільність використання в юридичних практиках інформацій інших наук. Тому, мабуть, точніше йдеться не про розширення предмета правознавства, а про комплексний характер сучасної науки права, її «поступове» входження до системи сучасного наукового пізнання, що зумовлює залежність отримання обґрунтованого «юридичного» знання про права лише у взаємозв'язку з даними інших, насамперед суспільних наук.

Цю думку доречно пояснити, процитувавши висловлювання вітчизняного вченого. «Багато питань цивільного права, - зазначає М.В. Гримич, - не могло б бути вирішено без використання положень: психології - при дослідженні, наприклад, ціленаправлених вольових актів; логіки - при формуванні понять і систематизації досліджуваного матеріалу; історії - при простежуванні шляхів розвитку цивільного законодавства; пізнаних законів технічного (при обґрунтуванні сутності винахідницького права), наукового (при виявленні природи права на наукове відкриття) та інших видів творчості (при розкритті змісту авторського права)» [90, c. 145]. Відзначаючи, що проблеми правотворчості не досліджувалися представниками інших наук, Д.А. Керімов пише: «Але у кожному конкретному випадку створення нормативно-правового акту, скажімо, при вирішенні тих чи інших значних за обсягом народногосподарських завдань, не було випадку, щоб до розробки цього акту не залучались у тій чи іншій формі спеціалісти багатьох галузей наукового знання. І було б великою наївністю вважати, що всі проблеми, які постають перед теорією і практикою правотворчості, можуть бути самостійно вирішені юридичною наукою. Без звернення за допомогою до інших суспільних, природничих і навіть технічних наук (у відповідних випадках), без інтеграції знань, накопичених цими науками, не може бути й мови про пізнання і використання тих спільних і специфічних закономірностей, котрі необхідні для правотворчості, що йде в ногу з потребами сучасного світу…» [171, c. 41].

Самостійність цих контекстів, звісно ж, є відносною, оскільки навіть у процесі власне теоретичного дослідження, через історично сформовану практичну орієнтацію професіональної свідомості, юриспруденція неминуче робить проекцію досліджуваної проблеми у простір реального життя і ніби паралельно «бачить» план її реалізації. Реалізація ж вимагає саме всебічної оцінки існуючих умов, врахування різних процесів і закономірностей (від психологічних - до економічних). Звідси правознавець, який здійснює теоретичне дослідження, неминуче кожного разу повинен співвідносити свої ідеальні побудови з наявною соціальною реальністю, тобто постійно здійснювати їхню мисленнєву експериментальну перевірку шляхом такого співвіднесення. Додавши до цього сформовану у нашому суспільстві традицію, оцінювати наукові праці залежно від їх виходів у сферу практичних пропозицій, умовно кажучи, інженерного конструювання, що вимагає визначеності, в тому числі за своєю адресністю відносно професійної практики, тобто реалізованості цих пропозицій, ми отримуємо винятково складний простір юридичного дослідження. Притому специфіка цього дослідницького простору полягає у тому, що домінує в ньому не план ідеальних побудов, а емпірично сприйнята реальність і уявне конструювання фрагментів цієї реальності. Якщо перевести таку дослідницьку роботу правознавців у систему уявлень класичної науки, то виникає аналогія синкретичного поєднання в юридичному дослідженні кількох діяльностей: теоретичної (робота з поняттями), експериментальної (інтерпретація теоретичних суджень в уявленнях і термінах соціальної практики), інженерно-проектувальної (розроблення пропозицій з удосконалення законодавства), професіональної практики і організаційно-технічної діяльності (забезпечення реалізації чи впровадження таких пропозицій). Отже, правознавці у своїй дослідницькій діяльності змушені виконувати такий обсяг роботи, до якого у природничих сферах залучаються представники чотирьох «спеціальностей».