Однак, про розширення предмета правознавства за рахунок його звернення до «неюридичної» проблематики можна говорити тоді, коли таке звернення переслідує мету поглиблення наших уявлень про природу, сутність, функції права, його роль у культурі і суспільстві тощо. Оцінювати цей процес як розмивання предмета юридичної науки можна, мабуть, тільки з позицій юридичного позитивізму. З огляду на методологію наукового пізнання це інтерпретується як формування знань про різні сторони об'єкта дослідження. І тут основна складність - співвіднесення таких знань, їхній синтез у межах єдиної теорії.

Це можна проілюструвати таким прикладом.

У 60-х рр. С.С. Алєксєєв розробив теорію механізму правового регулювання. Введений Н.Г. Александровим термін [2], що отримав розгорнуте теоретичне осмислення, теоретично структурований зміст, стає юридичною категорією, що являє собою окрему правову теорію. Описуючи юридичну модель правового регулювання, С.С. Алєксєєв запропонував поняття «психологічний механізм впливу права на суспільні відносини» [7]. Учений наводить цей термін у лапках, підкреслюючи цим, що теоретичний статус цього поняття для правознавства не є тотожним статусу поняття «механізм правового регулювання». Однак, психологічні аспекти правового регулювання вводяться у предмет юридичного дослідження. Слід зауважити, що психологічні фактори і тут беруться як «фрагменти реальності», тобто об'єктивно, і як теоретична ідеалізація, оскільки психологічний механізм пропонується розуміти як аспект правового регулювання. Таким чином, правове регулювання стає єдиним предметом - об'єктом дослідження, а механізм правового регулювання сприймається як опис юридичної реальності.

Звісно, психологічні фактори у праві завжди привертали увагу науковців при обговоренні юридичної проблематики. Услід за Л.І. Петражицьким, юристи навіть правові норми обговорювали як «душевні переживання», а осмислення психологічної дійсності, її значення для права можна виявити практично у публікаціях багатьох науковців [14]. Проте тут психологічні фактори уже обговорюються не в зв'язку з правом, не у плані його засад або факторів впливу, а поміщаються «всередину» позитивної юридичної теорії, і тим самим на них поширюються правила юридичної моделі і відношення як до грані юридичної дійсності. Відмінність вбачається лише у тому, що за допомогою механізму правового регулювання здійснюється результативний правовий вплив, тобто забезпечується передбачуваний і належний результат, а психологічний вплив позначається на досягненні належного результату і є ніби ще одним «каналом» дії права.

Далі до «психологічного механізму» ученим робляться нові «додатки». С.С. Алєксєєв у праці «Механізм правового регулювання…» (1966 р.) тільки окреслює соціальні аспекти правового регулювання, здебільшого як його зовнішнє середовище, а в 1972 р. вже пише про «соціальний механізм дії права» [6]. Причому сприйнятий підхід до правового регулювання через його механізм реалізується й іншими авторами, зокрема В.П. Казимирчуком, на дослідження якого вказує сам С.С. Алєксєєв [148, c. 63-68]. Характеризуючи соціальний механізм, дії права, учений, відзначає: «Щоправда, поняття «механізм» тут набуває своєрідного відтінку: воно виражає не цілісну систему тісно пов'язаних, взаємодіючих елементів правового регулювання, а радше окремі аспекти характеристики права. Але якщо і тут йдеться про процес правового впливу, то перед нами механізований підхід, і, отже, цілком допустимо говорити про соціальний механізм правового регулювання» [6, c. 212]. Таким чином, у межі цієї теорії включено ще одну дійсність, ще одну грань такого явища, як правове регулювання.

Послідовно розвиваючи теорію правового регулювання, С.С. Алєксєєв у 1981 р. вводить у її межі уявлення про інформаційний вплив права. Тут ставлення до права вже будується як до різновиду соціальної інформації, аналізується його ціннісно-орієнтаційний вплив, що базується на розгляді права не лише як самостійної цінності, а й як носія інших соціальних і культурних цінностей. При цьому свідченням того, що це не приватна думка автора, а процес органічного розвитку теорії правового регулювання, є активна участь у ньому певного кола науковців. До речі, сам С.С. Алєксєєв сприймає такими, наприклад, праці В.М. Кудрявцева.

Якщо ж відмовитися від натуралізації механізму правового регулювання і розглядати його як теоретичну модель правового регулювання, то психологічний, соціологічний та «інформаційний» механізми також повинні інтерпретуватися як моделі правового регулювання. Тут можна говорити про модельне «представлення» у предметі правової науки формально-юридичної, психологічної, соціологічної і інформаційної «сторін» правового регулювання. Це, безперечно, сприяє всебічному пізнанню права. Проте залишається нез'ясованим питання про співвідношення цих сторін правового регулювання.

Вважається, що «однобічні» знання про об'єкт приводять до його якісно нового теоретичного осмислення тільки за умови їхнього синтезу в єдиній теоретичній схемі, у межах концепції. У нашому правознавстві таким прикладом є об'єднання різнопланових уявлень про право через категорію «правова система» [7]. Тут соціологічні, психологічні, формально-юридичні уявлення про правове регулювання інтерпретуються як такі, що об'єднані лише відношенням до об'єкта дослідження. Такий стан справ не тільки допустимий, а й досить поширений у науці. Однак евристичний «прорив» передбачає створення теоретичної конструкції, що забезпечує синтез різнопланових знань про об'єкт, тобто досліджень і розробок у просторі предмета науки. Для аналізованої ситуації таку теоретичну конструкцію розробити, судячи з усього, не вдалося. Не випадково С.С. Алексєєв досить швидко відмовився від ідеї множинності механізмів правового регулювання (аспектів правового регулювання) і розгорнув інтерпретацію цієї проблематики у межах традиційної юридичної предметності через введення уявлень про загальні дозволи, загальні заборони і типи правового регулювання [3].

Відмінності між об'єктом і предметом юридичної науки дають підставу для ще одного репрезентованого представника механізму правового регулювання як окремої наукової теорії. Якщо не брати до уваги ці відмінності, то щодо механізму правового регулювання застосовуються переважно позитивно-юридичні інтерпретації, тобто здійснюється опис структури процесу правового регулювання суспільних відносин. Тому сприйняття цього механізму як певної юридичної реальності тривалий час домінувало у нашій теорії держави і права. Слід визнати, що онтологічне розуміння механізму правового регулювання було властиве й С.С. Алєксєєву, про що свідчать згадувані способи обґрунтування психологічного, інформаційного та інших механізмів правового регулювання. Таке ж ставлення до механізму правового регулювання характерне для декого в теоретиків права й сьогодні.

Якщо ж звернутися до недавньої історії вітчизняної науки права, то у цьому аспекті досить виразне політичне свідчення того, що механізм правового регулювання відіграв (і відіграє) у ній ще й методологічну роль. До того ж, з цих позицій саме методологічне значення конструкції механізму правового регулювання може вважатися першорядним. Але він важливий не тільки у теоретичному описі, а і як методологічна конструкція став належно оцінюватися наукою, хоч і таке визнання прийшло до нього лише недавно. Отже, вже сьогодні можна досить впевнено стверджувати, що наше правознавство сприйняло механізм правового регулювання не лише як поняття теорії права, як пояснювальний принцип правового впливу на суспільні відносини, а й як методологічну конструкцію, що багато у чому визначила характер юридичних досліджень, в тому числі у галузевих науках. Що стосується загальної теорії права, то тут механізм правового регулювання став методологічною схемою. І якщо теоретики не приділяли належної уваги обговоренню такої ролі механізму правового регулювання, то це можна пояснити якраз відсутністю в нашому правознавстві трактування послідовної відмінності об'єкта і предмета юридичної науки. Про це ж свідчать і поширені у 60-70-х рр. заперечення проти уведення поняття «механізм правового регулювання» на тій підставі, що в радянській теорії права вже існувала категорія, що охоплювала фактично те саме коло юридичних явищ, тобто правова надбудова суспільства. Проте як категорія історичного матеріалізму, вона в принципі не могла «творити» конструкцію предмета наукової теорії. Натомість як механізм правового регулювання, що був неідеальним об'єктом філософського характеру, а ідеалізованою теоретичною абстракцією, що редукує правове регулювання до структурно-функціональних уявлень, вважався «несучою конструкцією» наукового предмета теорії права. Незалежно від усвідомлення цього факту правознавцями теоретичне осмислення правової дійсності через категорію і структуру механізму правового регулювання стало помітно коригувати предмет теорії права, його організацію.

З традиційної точки зору предмет науки - це те, що наука вивчає у конкретному об'єкті. Таке розуміння об'єкту і предмета науки, на думку автора, страждає досить суттєвим недоліком, вадою принципового характеру - у ньому відсутня навіть постановка питання про цінність поняття «об'єкт науки», про функціональне призначення цього поняття, і про те, яку роль воно повинно виконувати у характеристиці конкретної науки і що взагалі цій науці воно дає. У даному випадку питання про цінність поняття підміняються одвічною данністю і соціальною цінністю того явища, яке розглядається як об'єкт науки.

Інша принципова вада традиційного підходу полягає у наданні поняттю «предмет науки» невластивих йому функції: «те, що вивчає наука», - це об'єкт науки, а не її предмет. У цій ситуації «предмет науки» традиціоналістами відокремлюють від об'єкту науки лише шляхом словесної еквілібристики: виявляється, що предмет науки - це те, що наука вивчає «в об'єкті». А «об'єкт науки» - деяке реальне явище, яке існує ще до наукового вивчення. Але тоді виникає питання: а яке відношення це реальне явище взагалі має до конкретної науки, який функціональний зв'язок того, що позначається як «об'єкт науки» і самої цієї науки? У традиційному підході до проблеми це питання залишено без відповіді.

Щоб визначити зміст і призначення цього поняття, слід у терміні «об'єкт науки» звернути увагу на слово «об'єкт». Під «об'єктом» у філософському значенні розуміється те, що протистоїть суб'єкту у його практичній і пізнавальній діяльності. Іншими словами, «об'єкт» - це не яка-небудь частина об'єктивної реальності, а така її частина, яка вступила у взаємодію із суб'єктом, залучена у діяльність людина (практичну або пізнавальну).

Без суб'єкта нема об'єкта. Об'єкт науки виникає у процесі включення деякого явища у пізнавальну діяльність людини. Тому визначати «об'єкт науки» як те, що існує до пізнавальної діяльності, неправильно. До процесу пізнання, спрямованого на деяке реальне явище, існує лише це явище, але не об'єкт науки. Отже, те, що називають «об'єктом науки», правильніше співвідносити не з наукою (як системою знань чи навіть сферою діяльності), а з постаттю вченого. «Об'єкт науки» - умовний термін, який позначає збірне поняття, що охоплює усе те коло явищ реальності, які залучені у пізнавальну діяльність вчених, які ідентифікують себе із відповідною цариною пізнання (тієї чи іншої науки). У строго функціональному розумінні «об'єкт науки» - це те явище реальності (частина дійсності), яке потрапило у поле зору вченого, залучене в коло його пізнавальної діяльності. Тому функціональне призначення поняття «об'єкт науки» полягає у тому, що з його допомогою визначається, намічається поле наукової діяльності, межі дослідницької уваги, сфера наукових інтересів.

«Предмет науки» - це спеціальний термін наукознавства (у його метатеоретичній частині), що позначає особливий параметр у характеристиці науки. Як вже було зауважено, функціональне призначення категорії «предмет науки» полягає в тому, щоб визначити, знання про що з усього того, що наукою вивчається, повинно ввійти в систему науки. Ця характеристика предмета науки уявляється принципово (методологічно) правильною. Однак вона потребує пояснення і детальнішої аргументації. Справа в тому, що, коли предмет науки визначається через науку (систему науки), може скластися враження логічно замкнутого ланцюга, оскільки наука (її суть, зміст, система) визначається, як відомо, її предметом. Як розірвати це логічне коло? Можливий варіант - це запровадження «третього елемента»: формулювання «методу науки» у його ширшому значенні, фіксації «кута зору» науки на її об'єкт через визначення її цілей і завдань.

Якщо перевести цю проблематику на мову сучасної теорії систем, то вирішення проблеми виглядає достатньо чітко: цілі і завдання науки визначають її функції, а функції визначають будову науки як інформаційної системи. Однак категорія «предмет науки» є «досистемною» (чи позасистемною) і на загал включає у себе (у деякій мірі навіть поглинає) характеристику цілей і завдань науки. Тому спроба окреслювати межі предмета науки через її систему залишає відчуття деякої логічної замкнутості. Ознайомлення із літературою (філософською і наукознавчою) показало, що ця проблема наукознавству і теорії пізнання відома. При цьому констатується, що виходу з цієї ситуації немає. Так, Л.К. Науменко зазначає: «Мета у її раціональному вираженні є не що інше, як деякий внутрішній, змістовний образ предмета», який ми хочемо бачити здійсненим. Мета також є деяким предметом, хоча і уявним. Цей предмет цілком може і повинен бути визначений у змістовних категоріях логіки: «предмет» визначається через науку, а наука визначається через предмет. «Завдання» - це просто нереалізований предмет, а предмет - лише реалізоване завдання. Де ж тут вихід? Його немає, скільки б ми його тут не шукали».

Насправді, сугубо формально-логічними засобами цю проблему не вирішити. Однак теорія і практика юриспруденції знають методи вирішення подібних проблем. З такого роду логічним завданням стикається правозастосовник: щоб встановити предмет доказу, потрібно знати норми, що стосуються справи, а щоб знайти ці норми, потрібно знати факти, що складають предмет доказу по цій справі. З позиції формальної логіки також створюється замкнуте коло. Вийти з нього можна за допомогою прийому, який може бути названий «методом човника»: правозастосовник повинен звертатися то до фактичної сторони справи, то до його юридичної сторони, поступово уточнюючи ту чи іншу. По суті, так і здійснюється робота вченого з предметом науки і системою її знань.

Отож функціональне призначення категорій «предмет науки», на думку автора, полягає в тому, щоб визначити, знання про що, з усього того, що наукою вивчається, повинно увійти в систему науки. А функціональне призначення поняття «об'єкт науки» полягає в тому, що з його допомогою визначається, намічається поле наукової діяльності, межі дослідницької уваги, сфера наукових інтересів вчених, що ідентифікують себе з тією чи іншою наукою.

Розділ 3. Професійне методологування

3.1 Рівні та категорії методології у професійній правознавчій діяльності

Прикладна методологія як спосіб виконання людиною будь-якої професійної діяльності існувала до виникнення науки як особливої, історично перехідної, форми організації знань і мислення. Тому, на думку Г.П. Щедровицького, остання виникає всередині цієї методології, а не сама собою, причому з'являється порівняно пізно - у XVII ст., коли створювалася онтологічна картина природи й Галілео Галілей відкривав дві науки механіки [588, c. 7-24]. Але в логіці реального історичного поступу людства все було навпаки: лишень після «Роздумів про метод» Р. Декарта і «Нового Органона» Ф. Бекона методологія стала обов'язковим компонентом спочатку наукових пошуків, а поступово й усіх інших форм людської діяльності. Так постає й набуває надуманої всезагальності науковий підхід чи метод, котрому притаманні такі об'єктивні складові: 1) наявність ідеального об'єкта, 2) вичленення з цього об'єкта предмета наукового пізнання, 3) обґрунтування способу, або методу дослідження, 4) проведення експерименту як практики виняткового типу[45, c. 5].

У результаті сьогодні реальному світу щоденної практики життя і конкретної миследіяльності людей у формі науки як сфери суспільного виробництва і специфічного соціального інституту протистоїть світ ідеальних сутностей з його могутніми засобами пізнання і мисленнєвого конструювання неявних - невидимих і навіть неможливих - законів наскрізь утаємниченої безодні-реальності.

Методологія правознавства як вчення про структуру, логічну організацію, принципи, способи і засоби діяльності, а також про понятійно-категоріальний апарат разом із формами і методами досягнення тих чи інших завдань дослідження, суб'єктно уможливлюється на індивідуальному чи колективному рівні як специфічна, вочевидь надскладна і багатопредметна, професійна правознавча діяльність - методологування. Хоча останнє тісно й пов'язане з типом філософування (щонайперше виділяють східне і західне, класичне, некласичне, посткласичне і постнекласичне), все ж має свої особливості, що безпосередньо залежать від конкретної науково-методологічної школи. І це зрозуміло чому, адже будь-яке наукове відкриття має не лише предметний, а й методологічний зміст, тому що спричинює критичний перегляд наявного понятійного апарату, концептів і підходів, норм і засобів інтерпретації досліджуваного матеріалу. Ось чому за кожною, а тим більше теоретичною чи інноваційною професійною діяльністю, мов тінь за освітленим рухомим об'єктом, слідує метод, тобто спосіб досягнення її упредметненої мети, а самій цій діяльності притаманна методологічність, котру треба належним чином об'єктивувати і відрефлексувати. У такий спосіб методологія науки, завдяки аналітико-рефлексивному вивченню низки конкретних науково-дослідницьких діяльностей, зокрема, у галузі правознавства, соціально утверджується як одна з фундаментальних форм самопізнання і самотворення цієї, найбільш інтелектоємної й переважно нематеріальної, сфери суспільного виробництва.

Задля вичерпної проблематизації вище сформульованих тематизмів звернемося до альтернативного типу методологування - системно-миследіяльнісної методології (СМД-методології), що розроблена школою Г.П. Щедровицького [181]. Вона, по-перше, усвідомлено відділяється від логіки, теорії пізнання, філософії і науки в цілому; по-друге, обґрунтовується як новий синтетичний спосіб мислення; по-третє, створює технологію синтезу різно-предметних знань і нові конфігурації із знаннєвих комплексів різного дисциплінарного походження; по-четверте, спрямована не на окремі науки і види діяльності, а на весь універсум людської діяльності; по-п'яте, оголошує мегатенденцією сучасної культури методологізацію усіх можливих сфер цієї діяльності; по-шосте, програмує і розповсюджує методологічний спосіб мислення у просторі реальної соціальної взаємодії; по-сьоме, програмує і зреалізовує практику організаційно-діяльнісних ігор; по-восьме, узагальнює ОДІ як метод розвитку колективної миследіяльності; нарешті по-дев'яте, організовує методологічне співробітництво як міжпрофесійний соціокультурний рух, а також перші методологічні лабораторії, журнал, альманах. У будь-якому разі професійне методологування тут здійснюється в ситуаціях розриву у системі попередньої і нової діяльностей чи мислєдіяльностей і містить дослідження, критику, нормування і власне методичну роботу. Відтак методологування як діяльність: а) взаємодоповнює опис (до минулого) і проектування (до майбутнього) у створенні нових засобів мислення і діяльності; б) поєднує три пояси миследіяльності: соціально організоване і культурно закріплене колективне миследіяння, поліпарадигмальну мисле-комунікацію і чисте мислення, яке розгортається в невербальних схемах; в) діяльно виявляється, оформляється та організується на підґрунті і завдяки рефлексії як специфічний механізм розвитку діяльності, котрий зумовлює вичленення структурних новоутворень-засобів, що й знаменують кроки такого розвитку.

Конкретно окреслені типи методологування (сцієнтистське і системно-миследіяльнісне), на наше переконання, не стільки заперечують чи виключають один одного, скільки взаємодоповнюють і навіть в окремих змістових сегментах взаємозбагачують відмінною мисленнєвою інтенційністю, зреалізовуючи в багатоваріантних аспектах суспільного життя різні програми діяльно-наукового пізнання і перетворення світу. Крім того, вони не лише проблематизують сутність методологічної роботи, а й вказують на онтологічну наявність різного за масштабністю і досконалістю методологічного професіоналізму, котрий оргдіяльнісно формовиявляється у різних рівнях методологування. Рефлексивне виокремлення останніх, а також критичний аналіз категоріального апарату відповідних літературних джерел [13, 148, 257] дали змогу побудувати шестирівневу модель методологування як професійної правознавчої діяльності специфічного, надскладного типу життєво-мисленнєвого зреалізування людини в метасистемі суспільного виробництва (наука, економіка, культура, право, освіта, дозвілля тощо) (Додаток А.).

Характерними особливостями цієї моделі є: 1) метаметодологічний план мисленнєвого осягнення сутності методологічних конструктів (передусім категорій) у їхніх зв'язках і взаємозалежностях; 2) логіка розгортання методологічного професіоналізму (як генеральна, так і ситуативна), що організується як нарощування засобів, процедур, технік і мислесхем від першого рівня до шостого, а відтак символізує ускладнення та розширення актуального простору методологування; 3) відносна автономність рівнів методологічної професійної правознавчої діяльності, що зумовлена таким фактом: за кожним із них об'єктивується своя специфічна дійсність, де перші три відображаються між собою та специфічно поєднуються на трьох наступних з допомогою механізмів переоформлення та інтегрування, а в системній сукупності інтенційно спрямовані до межі абсолютної методологічної досконалості - чистого мислення, котра у просторі пізнавальної творчості тотожна теоретичному мисленню. 4) змістове підтвердження кожного рівня специфічним критерієм як мірилом достовірності здійснюваних методологічних дій-інтенцій, їх відповідності об'єктивній логіці розгортання-постання дійсності; 5) деталізоване зреалізування ідей і принципів відомої схеми колективної миследіяльності як базового засобу віта-практичного здійснення методологічної роботи на трьох взаємозалежних поясах (соціально організованого колективного миследіяння, думки-комунікації, котра виявляється й закріплюється у словесних текстах, і чистого мислення, яке розгортається в невербальних схемах, формулах, графіках, таблицях, картах, діаграмах і т. ін.) [181, c. 286-293].

Очевидно, що аргументоване обґрунтування як вище окреслених, так і не названих особливостей запропонованої моделі виходить за стислий формат цього повідомлення, потребує окремого, більш ґрунтовного і логічного, висвітлення. Тому обмежимося дотичним аргументуванням модульних зв'язків між встановленими рівнями методологування та їх відповідними критеріями.

У царині науки предметом методологічного аналізу, як відомо, є не створення нової теорії, а дослідження загальної структури і типології наявних методів дослідження, з'ясування тенденцій і напрямків їх розвитку, а також проблема взаємозв'язку різних методів, методології і підходів у процесі наукової творчості. Саме ґрунтовність такого аналізу зрештою й визначає докорінну зміну точки зору професійного науковця: замість того, щоб обговорювати той об'єкт, що пізнається у предметі, він починає вивчати те, як сам мислить, якими поняттями користується, які пізнавальні ситуації є у предметі аналізування, яких принципів і правил дотримується та які засоби і способи задіює при цьому. Відтак зародження методологічного аналізу датується цим мисленнєвим поворотом - зміною предметного погляду від об'єкта до діяльності з ним і мислення про нього. І коли ця зміна реально відбувається, то вона закономірно спричинює розгортання методологічної рефлексії котра вимагає піти далі - від певної миследії до виходу в рефлексивну позицію, тобто подивитися на себе як дослідника, з боку, уявити, що, власне, ти робив. У такий спосіб методолог зосереджується на рефлексивно-мисленнєвому напруженні, котре не лише відіграє критеріальну роль на цьому рівні методологування, а й дає змогу побачити все багатство змісту як у ретроспективі, так і в перспективі. Тому рефлексія, вичерпуючи зміст діяльності на противагу абстрактному мисленню, до межі конкретна і суто суб'єктивна та повна хвилювань. Більше того, вона організує наші простір і час і «врешті-решт наше бачення власного життя, створює структуру нашої життєдіяльності... Одиницею є не дія, а дія плюс наступне рефлексивне прогумовування, наше переживання: як я діяв і що відбувалося?» [25, c. 43-44]. Звідси зрозуміло, чому методологічна рефлексія діє як об'єктивний механізм розвитку діяльності: від неможливості цілепокладання через усвідомлення розупредметнених форм діяльності та її функціонального збагачення до пошуку адекватних засобів-новоутворень прийнятного розв'язку системних проблем. Саме «з її допомогою новоутворення в матеріалі мислення можуть бути усвідомлені, функціоналізовані й описані як засоби, що розв'язують проблемну ситуацію».

На третьому рівні методологування на перший план виходить методологічне розуміння, а його критерієм стає «здатність методолога відтворювати без спотворень думку опонента і передбачати її можливе продовження» [87, c. 21-39]. Це вимагає активної ситуативної участі в діалозі та дискусії, котрі стимулюють свідоме створення методологом певних ідеалізацій результатів колективної роботи. Тоді його власна свідомість організується у вигляді топів (просторових зон) або фасет (зон, що мають функціональне призначення), котрі продукують нерозуміння, тобто пустоту в усвідомленні, яку неможна заповнити знанням чи звести до наявних уявлень. Таке нерозуміння робить свідомість методолога проблемною, котра депроблематизусться шляхом переводу утвореної фасети в топи, тобто у структуру просторових місць, і в такий спосіб переходу інтенційної свідомості спочатку від нерозуміння до розуміння з усвідомленням того, чого саме він не осягає, а потім, на підґрунті постання все більш глибинного розуміння, - до методологічного мислення, котре становить домінантну сутність вищого, четвертого, рівня методологування. І це має логічне пояснення, адже інтенційно-діяльний рух-поступ такого конструктивно зорієнтованого мислення здійснюється не в пустоті, а в складно-організованому смисловому полі - полі розуміння, яке формується за умов дискусії і комунікації методолога з колегами і представниками інших наук. «Саме методологічне мислення, - пише Ю.В. Громико, - є дуже цікавим організмом, котрий, прагнучи виробити і сформувати нове бачення складного об'єкта, в якийсь момент раптом починає виробляти уявлення про самого себе, «повертається» від розгляду об'єкта до рефлексії і розуміння самого мислення. Подібна зміна інтенціональної спрямованості свідомості, організованого відповідно до принципів методогічного мислення з об'єкта на мисленнєву діяльність, вельми часто зреалізовується у проблемній ситуації, коли уявлення про об'єкт сформувати не вдається. У цьому випадку важливим є аналіз засобів миследіяльності, спрямованої на визначення і з'ясування відсутніх, недостатніх для розв'язання задачі засобів, які треба сконструювати» [87, c. 30].

Отже, зазначені проміжні рівні методологування співорганізовані у такий спосіб, що між ними, за умов належної методологічної професійності, налагоджується відкритий системний зв'язок, що як певний значущий продукт методологічної роботи уможливлюється на відповідних семінарах, диспутах, конференціях. «При цьому функція розуміння стосовно мислення полягає в тому, щоб постачати останньому матеріал для організації і конструктивної переробки, втручаючись в усе нові професійно-предметні сфери. Функція мислення щодо розуміння полягає у позначенні того, що є проблемним, які мисленнєві засоби в даний час у людства відсутні» [87, c. 21-39]. Так і методолог фатумно задає формат подвійності свого професійного життя: він одночасно живе в соціальному світі і в культурі.

Методологічна робота, поряд з методологічною діяльністю, не випадково характеризує один із двох вершинних рівнів професійного методологування. Вона становить не лише сутнісне ядро СМД-методології (у 1981 р. Г.П. Щедровицький дав її характеристику за шести ознаками), а й чітко відмежовує від філософської, теоретичної, проектної, методичної видів робіт, пояснює відмінності між різними типами знань, науковими знаннями і рефлексивними, різними предметними позиціями у виробленні об'єктивних знань, нарешті між схемами об'єкта діяльності та схемами самої діяльності в індивідуальній та колективній миследіяльності [13,]. Серед основних рис методологічної роботи називаються такі:

1)методологічна робота не є дослідницькою у «чистому вигляді»; вона містить також критику і схематизацію, програмування і проблематизацію, конструювання і проектування, онтологічний аналіз і нормування; її суть полягає не стільки у пізнанні, скільки у створенні методик і проектів, у творенні заново; тому вона обслуговує весь універсум людської діяльності проектами і приписами, що перевіряються не на істинність, а на можливість реалізації;

2)методологія відрізняється від методики тим, що до межі насичена знаннями, й обіймає чітко відмежоване рафіноване дослідження, котре підпорядковане нормуванню у єдності з проектуванням і критикою як складовими методологічного мислення;

3)методологія розширює науковий підхід, створюючи композиції із знань різного типу і підтримуючи лінію на розрізнення типів знання й відповідних їм типів мислення, надаючи підґрунтя для такого розрізнення вона створює і використовує знання про знання, плекаючи саму себе;

4)методологія поєднує знання про діяльність і мислення зі знаннями про об'єкти цієї діяльності та мислення, безпосередньо об'єктивні знання з рефлексивними саме у способах такого поєднання й закладена найважливіша особливість методології, що задає логіку рефлексії;

5)методологія враховує відмінності та множинності позицій дослідника стосовно об'єкта, що веде до роботи з різними уявленнями про одне і те ж як характерної риси миследіяльності; лише після цього ставиться питання про реконструкцію об'єкта в такому вигляді, у якому він існує «насправді», не забуваючи про те, що онтологічне уявлення справжнє лише з історично обмеженого погляду, а тому треба зв'язувати між собою всі типи знання і поперемінно приписувати їм індекс об'єктивності;

6)у методології об'єднання знань відбувається не за схемами об'єкта, а за схемами самої діяльності шляхом фокусування професіоналами своїх уявлень, участі в єдиній кооперації та мисленнєвій обробці окремо взятого об'єкта методологування відтак у методологічній роботі виробляється як онтологічне уявлення щодо структури професійно-кооперативної діяльності, так і аналогічне уявлення про об'єкт діяльного мислення-перетворення.

Сутнісна характеристика ознак методологічної роботи, їх мислесхеми та пояснювальні функції дана у працях Г. Щедровицького.

Таким чином, «методологічна робота спрямована не на природу як таку, а на миследіяльність та її організованості, причому останні мають ніби подвійне існування: один раз як елементи і компоненти мислення та діяльності, а другий - як незалежні атомарні утворення (здебільшого штучно-природничі), що розмножені в різних формах і пов'язані між собою процесами миследіяльності» [181, c. 7-24]. Щоб професійно працювати із знаннями різних типів (про діяльність, про об'єкти) треба розробляти логіку рефлексії, синтетично обіймаючи при цьому й методологічну рефлексію, і методологічне розуміння, і методологічне мислення з його критерієм «чистоти-досконалості».

3.2 Базові рівні професійного методологування у правознавстві

Обґрунтування методологічних аналізу і рефлексії як базових рівнів професійного методологування зумовлене їх винятковою роллю в утвердженні самого методологічного відношення людини до дійсності, не зважаючи на те, яка дійсність підлягає освоєнню - реальних чи ідеальних об'єктів. При цьому таке відношення зароджується тоді і там, коли і де дослідник переходить від вивчення предметного змісту певного фрагмента реальності до з'ясування способів і засобів такого вивчення. Ф. Бекон як родоначальник методології вперше аргументував вирішальну роль методу в організації успішного пізнання: оскільки головна перепона на шляху до істини міститься не в предметі, а у застосуванні розуму людини, то треба спрямовувати зусилля насамперед на відшукання такого методу, який дозволяв би правильно зорієнтовувати теоретичну і практичну діяльності, підвищувати їх ефективність з допомогою системи методів, що дає змогу найкоротшим шляхом досягти істини. Отож, крім знань про світ, котрі вказують на те, що пізнається чи перетворюється, фактично з часів Ф. Бекона утверджується інший тип знань - знання про знання, котрі визначають те, яким чином (шляхом чи способом) досягається будь-яке нове знання. Так на історичній арені людства з'являється методологія, лише спочатку як учення про принципи, форми і способи побудови науково-пізнавального діяння, а в XX ст. як необхідна складова не тільки однієї наукової, а взагалі будь-якої діяльності тією мірою, якою остання стає предметом усвідомлення, навчання, оптимізації і творення.

На сьогодні методологія правознавства у найзагальнішому парадигмальному форматі - це вчення про структуру, логічну організацію, принципи, методи, засоби і форми діяльності дослідника в процесі пізнання ним досліджуваних державно - правових явищ. У цьому визначенні, зважаючи на зміст поданої мислесхеми, принциповими принаймні є три моменти.

По-перше, методологія правознавства ґрунтується на діяльнісному підході, який дає змогу з'ясувати її смисл, обґрунтувати способи творення різнопредметних міждисциплінарних та інших видів знань про право та правові явища, бо професійне правове методологування є важливою складовою будь-якої повноцінної правознавчої діяльності, без якої вона втрачає не лише спрямування, а й внутрішню організацію. «Діяльність - зауважує Г.П. Щедровицький, - єдина реальність», а тому вона «має розглядатися не як атрибут окремої людини, а як базова універсальна цілісність, значно більш широка, ніж самі «люди». Не окремі індивіди тоді створюють і продукують діяльність, а навпаки: вона сама «захоплює» їх і примушує «поводитися» певним чином. Стосовно окремої форми діяльності - мовлення-мови - В. Гумбольдт висловив схожу думку так: не люди оволодівають мовою, а мова оволодіває людьми» [181, c. 93-97]. Відтак, освоюючи упродовж життя різні види діяльності, кожна особа закономірно долучається до методологування, котре, на жаль, відбувається стихійно і малоусвідомлено, і лише одиниці досягають його вищих рівнів.

По-друге, методологія правознавства не обмежується аналізом лише вже усвідомлених, раціонально обраних дослідником засобів, а передбачає також осмислення не завжди чітко визначених засад, передумов або ситуацій пізнавальної діяльності. У цьому функціональному форматі методологія, на переконання Е.Г. Юдіна, постає як «рефлексія стосовно смислу і спрямованості того чи іншого виду діяльності, причому рефлексія, мета якої - не тільки раціоналізація діяльності, але й виявлення її мотивів, моральних і ціннісних регуляторів», а відтак реалізація усіх духовних, особистісних сил людини Загалом рефлексія - це «уявлення у свідомості того, що і як я роблю» (Г.П. Щедровицький); вона є межово конкретна, суб'єктивна, повна переживань, а тому діє як протилежність абстрактному мисленню [181, c. 41-49]. Природно, що в СМД-методології рефлексія - найважливіший конституційний момент миследіяльності. Але якщо вона у професійній і предметній роботі визначає умови і межі докладання відповідних знань, норм, умінь і навичків, то у процесі колективного пошуку - під час конфлікту, при проблематизації чи розробці методологічних засобів - вона уможливлює саму МД як реальність.

По-третє, сучасна методологія правознавства (правознавчої діяльності) виходить за рамки наукового пізнання, миследіяльнісно обіймаючи увесь соціокультурний світ у його мультипроблемності, багатопредметності, конкретно-історичном часовому просторі. А це означає, що її цікавить те, як чи у який спосіб діють люди, з одного боку, за законами соціальності (формовідповідності), з іншого - за законами культури або змісту. Зрозуміло, що це лише межові, ідеальні типи поведінки, між якими наявна нескінченна кількість траєкторій життєзреалізування кожної особи. Причому для одних життя в суспільстві характеризується переважанням соціальної форми, для інших - культурного змісту, ще для інших - певною збалансованістю його формозмістових витоків. За будь-яких обставин тотальна проблемність життя у методологічному опрацюванні знаходить відображення як проблема створення-вибору певного плану чи окремої програми дій, а її адекватний розв'язок можливий лише в контексті постійно змінних вітаісторичних ситуацій. При цьому проблемний простір методології характеризується своєрідною тривимірністю рефлексивного відношення до: а) традиційних проблем, зафіксованих у культурі, б) сучасних соціокультурних ситуацій, до їх індивідуальних та колективних діячів, їхніх ставлень, цінностей і цілей, в) власної миследіяльності самих методологів і тих дослідників, управлінців, мислителів, котрі самостійно здійснюють методологування. Отже, методологія «як сфера чи організм діяльності, що охоплює масу різних утворень чи функціональних елементів - цілі і завдання діяння, засоби, процедури, продукти та ін.» (За Г.П. Щедровицьким [181, c. 365]), інтенсивно розвивається у трьох напрямах: 1) розширює свій горизонт діяльного впливу, тобто все більше проникає у різні сфери людського життя та форми повсякденного практикування; 2) збільшує перспективу, себто детально обґрунтовує принципи і форми мислення, діяльності, МД і ПМ; 3) заглиблює свою інструментальну присутність у культурі і соціальному житті - безперервно збагачує та удосконалює наявну номенклатуру засобів методологування на всіх його рівнях (аналізу, рефлексії, розуміння, мислення, методологічних роботи і діяльності). Звідси закономірною є діяльнісна цілісність методології, адже будь-яка діяльність набуває методологічної вагомості як тільки стає предметом усвідомлення, навчання, оптимізації, творення.

Висловлені аргументації дають змогу стверджувати, що засадничою умовою налагодження власне методологічного відношення людини до дійсності є аналіз самого різноаспектного знання про здійснювану діяльність, а достатньою - рефлексія процесу отримання цього знання. Власне у взаємодоповненні цих умов і виникає методологування - спочатку як специфічне ставлення і розуміння, згодом і як складна робота та унікальна діяльність, а в підсумку здобуваються методологічні знання, основна функція яких полягає у тому, щоб внутрішньо організувати і відрегулювати процес пізнання чи практичного перетворення того чи іншого об'єкта. До того ж, скажімо, у системі наукового пізнання, де має місце ієрархічна організація знань, майже завжди під час їх використання пласти знань більш високого рівня абстрактності виконують методологічні функції щодо більш конкретних, спеціалізованих. І це зрозуміло чому, адже «всіляке об'єктивне знання, - як пише Е.Г. Юдін, - послуговується людям двічі - спочатку як пояснення навколишньої реальної дійсності, а потім у ролі засобу, методу під час розв'язання тих чи інших проблем. Фактично будь-яка наукова теорія виконує методологічні функції, коли вона використовується за межами її власного предмета, а наукове знання у цілому відіграє роль методології стосовно сукупно практичної діяльності людини».

Загальна характеристика методологічного аналізу, що свого часу здійснена відомими науковцями (В.А. Лекторський, В.С. Швирев, Е.Г. Юдін та ін.), вказує на те, що реальне уможливлення цього аналізу є надскладною справою професіоналів, зважаючи на його різні завдання і форми, типи і рівні. Тим більше, що останні традиційно прирівнюються до типів і рівнів методології загалом, що не зовсім коректно, принаймні тому, що співвідношення між методологією і методологічним аналізом з філософського погляду виявляється як діалектика загального та одиничного, а з позицій системного підходу розглядається як відношення «ціле - елемент».

У XX столітті в англо-американському культурному просторі (головно після війни) утвердилася у ролі домінантного напрямку аналітична філософія, яка спричинила розвій певного типу філософського мислення, що вимагав чіткості і точності використання термінології поряд з обережним ставленням до широких філософських узагальнень та спекулятивних суджень. У її лоні «особлива увага приверталася до проблематики значення, постулювання методу аналізу як підґрунтя філософської рефлексії з метою організації філософії як «строгого знання», заперечення жорсткого водоподілу між власне філософськими проблемами і питаннями логістики, лінгвістики, методології» [90, c. 34-36]. Задаючи загальну спрямованість на максимально можливе розчленування об'єктів досліджуваної дійсності, цей метод утворився у процесі рефлексії науковцями предметних теорій і забезпечував регуляцію та контроль як пізнавальної, так і практичної діяльності за логікою «руйнівного» проникнення думки і дії у світ невидимого, непроявного, безформеного, фрактального.

Предметом методологічного аналізу, як вважає А.Г. Спіркін, є не створення нової теорії, яка б давала повний і систематизований опис усіх існуючих і можливих методів, а дослідження загальної структури і типології наявних методів, з'ясування тенденцій і напрямків їх розвитку, а також проблема взаємозв'язку різних методів у науковому дослідженні. Про методологічний аналіз як цілісне діяння можна говорити після виходу у світ роботи Р. Декарта «Міркування про метод», у якій мислитель уперше охарактеризував пізнання як відношення суб'єкта і об'єкта й завдяки цьому обґрунтував такий аналіз як роздуми про обставини та передумови пізнавальної діяльності, про інтелектуальні засади і методи міркування, що потрібні для досягнення істинного знання [102, c. 123].

Вагомий внесок у розвиток методології в XVIII столітті здійснює Іммануїл Кант, котрий чітко розмежував конститутивні і регулятивні принципи пізнання, об'єктивний зміст знань і форми, з допомогою яких воно організується у систему, й у такий спосіб визначив особливий статус методологічного знання та виокремив методологію від теорії пізнання (див., наприклад, розділ «Трансцендентальна методологія» у «Критиці чистого розуму») [152]. І звичайно ж еталонної досконалості філософський аналіз пізнання був здійснений Г. Гегелем, котрий створив своєрідну методологію раціоналізованої діяльності абсолютного духу і похідної від неї діяльності людського пізнання, яким властива діалектика як всезагальний метод.

Отже, розуміння ролі і функцій методології і методологічного аналізу зокрема у системах наукового пізнання і практичного перетворення дійсності за кілька останніх століть істотно змінилося: вузький формально-логічний підхід поступився місцем моделям і теоріям, що змістовно та інструментально збагатили проблематику професійного методологування, котра охопила соціокультурні, гуманітарні, ціннісні та інші виміри знань і пізнавальної діяльності. У проекції на сучасну науку як сферу духовного виробництва методологічний аналіз є формою її самосвідомості, авторефлексії (Г.П. Щедровицький). Він висвітлює моделі та інваріанти поєднання знань і діяльності, з'ясовує будову, організацію, способи отримання та обґрунтування перших, передумови і чинники утвердження другої, водночас типологізуючи і систематизуючи сферу людського діяння-перетворення. Нарешті цей аналіз перетворює всі ці та інші організованості у засоби усвідомленого вибору, наукового пошуку, проектування, конструювання, ситуативного виживання та буденного практикування.

Спрямування аналітичної діяльності залежить від типу методологування - нормативного чи дескриптивного, хоча очевидно, що будь-яка методологія більшою чи меншою мірою завжди виконує нормативні функції. За нормативного методологічного аналізу природно переважають конструктивні завдання, пов'язані з розробкою позитивних рекомендацій і правил здійснення діяльності. Тоді методологічні знання об'єктивуються у формі приписів, правил чи норм, які фіксують зміст і послідовність зреалізування певних видів діяльності і виконують, на думку Е.Г. Юдіна, три основних функції: а) забезпечують правильну постановку проблеми як із змістовного, так і з формального погляду; б) надають у розпорядження дослідника засоби для розв'язання вже поставлених завдань і проблем, тобто висвітлюють інтелектуальну техніку ведення наукової роботи; в) оптимізують організацію досліджень та інших способів професійного практикування. Яскравим прикладом реалізації останньої функції була оригінальна праця Є.С. Жарикова, в якій ставилася і вирішувалася проблема зведення до мінімуму нерезультативності зусиль учених і водночас підвищення підсумкової продуктивності їхньої праці шляхом дотримання певних принципів, створення відповідних можливостей, використання прихованих організаційних та психологічних резервів і засобів найкращого перебігу наукової діяльності як на індивідуальному рівні, так і груповому, колективному.

Дескриптивний методологічний аналіз полягає у ретроспективному описі наявних процесів наукового пізнання. Його головне завдання - «вивчення тенденцій і форм розвитку пізнання з боку його методів, категоріального і понятійного складу, а також характерного для кожного конкретного етапу схем пояснення». Прикладом цього типу аналізу є здійснена ще у 1965 році спроба В.А. Лефевра, Г.П. Щедровицького та Е.Г. Юдіна дати загальну характеристику системному підходу з окремої, внутрішньо єдиної дослідницької позиції . У підсумку вся картина опису зростання складності основоположних підходів до дослідження і методів наукового пізнання диференційована зазначеними авторами на чотири етапи або рівні організованого пошуку, котру можна подати у вигляді мислесхеми (Додаток В.), що побудована за формулою «3+1=1». У її зміст фіксує основні способи або етапи чи рівні дескриптивного аналізу в ретроспективі опису добре опрацьованих методологами процесів наукового пізнання. При цьому кожний наступний, спосіб охоплює всі попередні й водночас вирішує певні нові завдання. У форматі презентованої наступності поетапного дослідження-опису системний підхід природно пов'язується або з функціональним описом, або з описом поведінки, або ж розглядається як новий, ще більш складний і метасистемний, тобто «комбінований».

За принципом кватерності (схема «3+1») існує принаймні чотири рівні організації (виробництва, передачі) методологічного знання, що за логікою дедуктивного підходу презентують загальну схему метоології від її найвищого рівня - філософської методології - до окремонаукового (Додаток Г.). Очевидно, що методологічний аналіз на кожному з цих рівнів є різним за спрямуванням, функціями, змістом та результатами діяння, що повно підтверджує інформація таблиці 1.

Зрозуміло, що, з одного боку, завдяки цій своєрідній функціональній спеціалізації всі рівні методології утворюють складну систему, у межах якої між ними наявне досить визначене підпорядкування, з іншого - вкрай цікавими є взаємозв'язки і взаємопереходи аналітичного методологування між зазначеними рівнями. Вкажемо на основні динамічні залежності.

По-перше, філософський рівень, як зауважує Е.Г. Юдін, постає як змістовне підґрунтя всілякого методологічного знання, оскільки лише на ньому формуються пізнавальні установки дослідника і, більше того, тільки під час філософського аналізу виявляються історично конкретні межі кожної наукової теорії, кожного методу, усвідомлюються переломні ситуації у розвитку тієї чи іншої наукової дисципліни, нарешті здійснюється світоглядна інтерпретація результатів науки.

По-друге, єдність філософського і загальнонаукового рівнів методологування є в основі дисципліни, що отримала назву «методологія наукового пізнання». Вона може бути визначена як «філософське вчення про систему апробованих принципів, норм і методів науково-пізнавальної діяльності, про форму, структуру і функції наукового знання. її призначення - виявити та осмислити рушійні сили, передвісти, засади і закономірності зростання та функціонування наукових знань і пізнавальної діяльності, організувати проектно-конструктивну діяльну роботу. її аналіз і критику». Загалом методологія науки обіймає всю сукупність пізнавальних засобів, у т. ч. понятійно-категоріальний апарат наукового дослідження, використовувані в ньому методи і теоретичні моделі, методологічні принципи і настановлення, дослідницькі проекти і програми.

По-третє, філософське знання набуває дієвості і методологічної вагомості в конкретному науковому дослідженні не само собою, не ізольовано, а у тісному взаємозв'язку з іншими рівнями методологування. «Філософсько-методологічні положення і принципи в сучасній науці переломляються, конкретизуються принаймні двічі: спочатку на рівні загальнонаукових принципів і концепцій, а згодом на рівні спеціально-наукової методології». Водночас методики і конкретні дослідницькі прийоми відносно незалежні від базових принципів і методів наукового пізнання і застосовуються майже незмінно в різних методологічних системах.

По-четверте, необхідним компонентом філософської методології є соціокультурний аналіз науки. Це означає, як підкреслює Е.Г. Юдін, що методологічне знання, крім науки, має своїм об'єктом усю культуру, і насамперед той її пласт, в котрому наявне діяльнісне джерело і пов'язаний з ним могутній імпульс раціоналізації, що стимулює розвиток наукового знання і багато в чому визначає його проникнення у найрізноманітніші сфери життя. У цьому разі методологічний аналіз виходить за межі внутрішньонаукових проблем методології, а розповсюджується на проблеми взаємодії науки та інших сегментів культури і суспільства. А Г.П. Щедровицький, виділяючи у взаємодії методології і науки кілька стратегій, обґрунтовує найприйнятнішу - соціокультурну [181, c. 294-310].

Отже, реальна практика методологічного аналізу способів продукування нового знання передбачає переплетення і взаємодоповнення рівнів його проведення з тенденцією переважання того чи іншого рівня методологування і відповідно до його завдань виконання специфічних функцій. У будь-якому разі стратегічно він спрямований на утвердження співвідношення між теорією і методологією як ціллю і засобом, оскільки перша спрямована на отримання знань про той чи інший фрагмент дійсності, а друга - на сам процес - спосіб чи шлях - добування цих знань. Звідси цілком закономірно є давня прискіплива увага методологів науки до структури і процесу наукового дослідження [76, c. 248] і навіть в окремих випадках визначення предмета методології як «внутрішньої будови науково-дослідної діяльності, що розглядається як з боку змісту, так і з боку організації».