Верховенство права

Свого часу Конституційний Суд України дійшов висновку, що відповідно до частини першої статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права ? це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. [48]

Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, зокрема, обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. Правову позицію щодо дотримання справедливості Конституційний Суд України висловив у рішенні від 30.01.2003 р. № 3-рп/2003 [58] у справі про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора: «Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 р. [17] передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (ст. 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (ст.2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (ст.13)». [27]

Однак, всупереч приписів Статуту Ради Європи від 05.05.1949 року [40], зокрема, про те, що кожний член Ради Європи обов'язково має визнати принципи верховенства права та здійснення прав людини і основних свобод всіма особами, які знаходяться під його юрисдикцією, - таке визнання в Україні відбулося лише теоретично - у вигляді ухвалення нормативно-правових актів, котрі містять у собі принцип верховенства права, ідея цього принципу сприйнята представниками наукових кіл й послідовно викладається у вищих навчальних закладах. Натомість безпосереднього й послідовного використання, наслідування, підпорядкування принципу верховенства права представниками публічної адміністрації, зокрема й судами, - фактично не відбулося.

У процесуальній науці одним із узвичаєних (традиційних) засобів захисту суб'єктивних прав, свобод та законних інтересів є зустрічний позов, який, однак, категорично заперечується в адміністративному судочинстві. Вищим адміністративним судом України роз'яснено, що відсутність процесуального інституту зустрічного позову є особливістю адміністративного судочинства порівняно з цивільним та господарським процесами. Аналогія закону на підставі статей 123, 124 Цивільного процесуального кодексу України не може бути застосована у адміністративному процесі, оскільки КАС не передбачено об'єднання справ за участі одних і тих же сторін, які в одній справі мають статус позивача, а в іншій - відповідача. Відповідач у справі може заявити свої вимоги до позивача у формі окремого позову і таким чином реалізувати своє право на судовий захист. [15, С.7] Висловлене Вищим адміністративним судом України ставлення до зустрічного адміністративного позову підтримується й іншими адміністративними судами.

Тож зважаючи на вище викладене, по-перше, вважаємо, що при здійсненні правосуддя в адміністративних справах насамперед слід керуватися принципом верховенства, який, на жаль, не враховується суддями, поза їх увагою лишається критерій справедливості, як спосіб належного вирішення публічно-правової суперечки. По-друге, навіть за умови виконання приписів норм Кодексу адміністративного судочинства України, у вітчизняній судовій практиці допускається бюрократія і формалізм, що значно перешкоджає захисту суб'єктивних прав, свобод, законних інтересів публічного змісту. Тому про існування в Україні ефективних засобів юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження, говорити не доводиться. По-третє, в Україні відсутній правовий механізм ефективного поновлення прав кожної людини у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом. По-четверте, Україна не дотримується взятих на себе зобов'язань, зокрема щодо забезпечення будь-якій особі, права і свободи якої, визнані європейським правом, порушено, ефективного засобу правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні; забезпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими властями або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту.

Таким чином, задекларовані європейським правом принципи здійснення правосуддя в адміністративних судах хоча й перейняті сучасним адміністративним процесуальним законодавством України, втім лишаються формальностями, запровадження яких (тобто принципів) обумовлене лише вимогами Європейського Союзу, а не намаганням вітчизняної влади поліпшити правовий захист фізичних осіб в Україні. Важливо, що положення acquiscommunautaire, запроваджені у національному адміністративному процесуальному законодавстві не лише формалізовані, але й достатньою мірою обмежені або ж недоступні для повноцінного застосування.

Розділ 3. Верховенство права: українські реалії та перспективи

3.1 Принцип верховенства права в Україні: основі загрози

Сучасна держава все більше сприймається як організація суверенної публічної влади, яка втілює правопорядок у суспільстві. У цьому контексті верховенство права виступає фундаментальним принципом державно-організаційного суспільства. Підкреслюємо при цьому, що мова йде не лише про певну суспільну цінність, а й про засадничу норму правопорядку, яка дає змогу зробити державно-організаційне суспільство внутрішньо впорядкованим та інтегрованим. Навпаки, дефіцит верховенства права робить державу неефективною. Власне актуальність цієї проблематики випливає не лише з огляду на «престижність» верховенства права в сучасному світі, що нерідко є характерним для значного масиву юридичної літератури і для правотворчої діяльності, а зважаючи на необхідність усвідомлення його доцільності та корисності для вибудови сучасної української держави.

Принципу верховенства права в Україні з перших років її незалежності, особливо після схвалення Конституції 1996 р., приділяється, на перший погляд, достатньо уваги на доктринальному рівні - юридичною наукою, на рівні правотворчості й правозастосування - законодавцем і судами. Проте невирішені проблеми правової реформи, низька результативність публічної влади у вирішенні суспільних проблем примушують ще раз звернути увагу на взаємозв'язок цих проблем з рівнем здійснення верховенства права в Україні. Тому спробуємо виокремити основні проблеми (загрози) нормативного закріплення офіційного розуміння та впровадження верховенства права. Більшість з наведених нижче загроз є не потенційними, а такими, що реально і активно діють в Україні, впливаючи на основи її правопорядку.

Першою загрозою принципу верховенства права є те, що він не отримав належного нормативного закріплення та офіційного тлумачення. На доктринальному рівні останнім часом ряд учених-правознавців займався розробкою різних аспектів принципу верховенства права (В. Авер'янов, С. Головатий, А. Заєць, М. Козюбра, О. Петришин, П. Рабінович тощо), які дали ефективні результати у цьому напрямі. Більшість із них сходяться на позиції, що верховенство права відображає пріоритет прав людини у суспільстві, підпорядкуванню останнім діяльності публічної влади. Слід погодитися: першою вимогою до утвердження в суспільстві верховенства права є те, що природні, невід'ємні та невідчужувані права і свободи людини набувають вирішального значення у відносинах між нею та державною владою.[23, С.4]

На рівні поточних законів принцип верховенства права згадується неодноразово, але його зміст розкритий лише в одному - у ч.1 ст.8 Кодексу адміністративного судочинства України, де передбачено: «Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями тат визначають зміст і спрямованість діяльності держави». При цьому слід урахувати також ч.2 цієї ж статті: «Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини». [20] Разом із тим треба мати на увазі, що наведена норма, через свій процесуальний характер, адресована лише адміністративному суду.

Тому важливе значення відіграє правова позиція Конституційного Суду України з цього питання. У пункті 4.1 мотивувальної частини його Рішення від 2 листопада 2004 р. зазначено: «Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо…». [48]

Разом із тим серед основних проблемних питань доктринального окреслення верховенства права залишається визначення його співвідношення з верховенством закону. Їх протиставлення чи надмірне дистанціювання є неприпустимим як з логічної, так і з практичної точок зору. У наведеній правовій позиції Конституційного суду України щодо верховенства права ставиться вимога до змісту законів, які мають відображати ряд ідей (на першому місці, більш ніж сумнівно, - соціальна справедливість). Проте виникає запитання про суб'єкта визначення рівня такого відображення законами (нормами позитивного права) рядом певних ідей. Для правозастосовної діяльності відповідь на таке запитання є принциповою. На нашу думку, верховенство права потрібно пов'язати не тільки і не стільки з вимогами до змісту законів, а й насамперед - з процедурами їх прийняття. Прийнятий за демократичними процедурами закон не може суперечити верховенству права. Цю позицію вже висловлювали в літературі. Так, на думку Ю. Габермаса, «сучасний правовий устрій може бути легітимним, тільки якщо він базується на ідеї самовизначення: громадяни завжди мають бути здатними вважати себе творцями закону, об'єктом дії якого вони є». Далі він продовжує розвиток цієї ідеї: «Демократичне походження, а не апріорні принципи, яким відповідає зміст закону, робить закон справедливим. Справедливість закону гарантується окремою процедурою його створення і набуття ним чинності». У такому механізмі, на думку Ю. Габермаса, «легітимність позитивного права розуміється як процедурна раціональність». [62, С.115]

Другою загрозою для принципу верховенства права в Україні є його поширення на соціально-економічні права і, врешті, - на соціальні пільги. Як засвідчує зміст Конституції України, вітчизняний законодавець обрав підхід, відповідно до якого соціально-економічні права є такими ж цінними, як і особисті чи політичні. Не зупиняючись на ідейному підґрунті такого підходу, підкреслимо його специфіку - «право на достатній рівень життя» ставиться наприклад, поряд із «правом на життя». Більше того, законодавець пішов на доволі розширене закріплення соціально-економічних прав у Конституції 1996р. У свою чергу такий підхід означає поширення на цей блок прав людини загальних конституційних гарантій щодо прав людини. Частина 1ст. 22 Конституції України встановлює: «Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними». «Невичерпність» означає, що, принаймні, перелік прав людини не обмежується назвати тих прав, які закріплені в Конституції. У частині 2 цієї ж ст.. 22 Конституції передбачено, що «конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані». У такий спосіб чітко встановлено, що й передбачені Основним Законом соціально-економічні права «не можуть бути скасовані», тобто, власне, заборонені дії щодо раціоналізації (скорочення) їх переліку чи змісту в самому тексті Конституції. [35, С.30]

У розвиток ідеї прирівнювання соціально-економічних прав до «основних» у ч.3 ст. 22 Конституції було передбачено: «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Конституційна норма встановила, отже, що не можуть бути «звужені» вже не лише конституційні права і свободи, а «існуючі права і свободи», тобто й ті з них які передбачені поточними законами. На нашу думку, вітчизняний законодавець при цьому не врахував своєрідності соціально-економічних прав людини, під якими треба розуміти не юридично можливу поведінку претензії людини на відновлення певних мінімальних позицій у соціально-економічній сфері, утрачених через скрутні життєві ситуації, шляхом надання соціального захисту та допомоги з боку державно-організованого суспільства. Останнє можливо лише через перерозподіл економічних ресурсів у суспільстві. Ситуацію ускладнює і той факт, що в Конституції України не встановлено застережень щодо обсягу соціально-економічних прав, зокрема, щодо зв'язку з економічними ресурсами держави. У міжнародно-правових документах, які закріплюють соціально-економічні права, зокрема в Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 р. (ст.22) та у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. (п.1 ст.2) такі застереження мають місце. Наведений конституційний підхід окрім посилання патерналістських установок у суспільстві, несе загрозу з багатьох точок зору. По-перше, зрівняння соціально-економічних прав з іншими правами об'єктивно принижує роль і значення особистих політичних прав («основних прав»). По-друге, через неможливість дієвої реалізації та неможливість судового захисту соціальних та економічних прав принижує авторитет прав людини як фундаментальної суспільної цінності й одночасно - авторитет конституційних норм, які закріплюють соціально-економічні права. У посттоталітарному суспільстві створюється ілюзія про «умисне» невиконання публічною владою «хороших норм» Конституції і, як наслідок, принижується авторитет держави.

На жаль, своєю правовою позицією з цього питання Конституційний Суд України ще більше ускладнив ситуацію. З одного боку, він, власне, ототожнив дві категорії - «соціально-економічні права» і «пільги» з усіма можливими для останніх наслідками. З другого боку, Суд поширив соціально-економічні права особи (суб'єкта з загальним правовим статусом) на суб'єктів зі спеціальним статусом, наприклад, державних службовців, суддів. У такий спосіб було виведено специфічні «соціально-економічні права» для спеціального суб'єкта, які полягають у сукупності належних йому конкретизованих соціальних пільг. Наприклад у Рішенні Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 р. №8-рп/2005 (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання) проявляється його правова позиція, відповідно до якої держава не має права встановити обмеження (граничну межу) на розмір пенсії (довічного утримання), якщо таке обмеження не встановлене законом на момент такої спроби. Процитуємо мотивувальну частину цього Рішення: «Закон звузив обсяги цього права, встановивши граничну межу для таких виплат суддям, і водночас знизив досягнутий рівень гарантій незалежності працюючих суддів». [52] Така позиція Конституційного Суду означала прирівнювання категорії «розмір пенсії на пільгових умовах» з категорією «права людини» з цього питання, тим більше щодо суддів (особи зі спеціальним правовим статусом). Підкреслимо, що у цьому випадку мова йшла навіть не про особливі умови пенсії (довічне утримання), а лише про спробу встановлення законом їх граничної межі (максимального розміру). Конституційний Суд заперечив для Верховної Ради України саму можливість такого обмеження.

У Рішенні, схваленому 18 червня 2007 р. (справа про гарантії незалежності суддів), в якому його позиція проявилася ще чіткіше, відзначається: «Конституційний Суд України неодноразово розглядав проблему, пов'язану з реалізацією прав на соціальний захист, неприпустимістю обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція та закони України виокремлюють певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, яким пенсія призначається за спеціальними законами. У рішеннях Конституційного Суду підкреслюється, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів ст.22 Конституції України не допускається» (абзац 2 пп.3.1 мотивувальної частини).

Поширення верховенства права на сукупність соціальних пільг, закріплених законодавством не лише для «людини» (загальний правовий статус суб'єкта), а й для носіїв спеціального правового статусу, створило парадоксальну соціальну модель, «недоторкане» існування якої є загрозою не лише для ефективності економіки, а й для фінансової спроможності України. Повний захист соціально-економічних прав як прав особистих призведе до хаосу - слушно підкреслив відомий угорський вчений А. Шайо. [74, С.4] Тим більше судовий захист невпорядкованої сукупності соціальних пільг в Україні від «обмеження» чи «звуження» в період фінансово-економічної кризи може призвести до непередбачуваних наслідків.

Третя загроза принципу верховенства права полягає у недостатньому рівні законності, зокрема конституційної законності в Україні. Наведені недоліки у нормативному закріпленні та офіційному тлумаченні не сприяють ефективному здійсненню верховенства права в Україні. Порушення конституційної законності проявляються як латентне, так і у відкритих формах. По-перше, навіть у сфері здійснення конституційної реформи слід констатувати формування традиції використання незаконних методів, початком якої слід вважати схвалення Конституційного договору 8 червня 1995 р. Цим документом було зупинено більшу частину норм чинної у той час Конституції України всупереч процедурі внесення змін до неї. Пізніше були спроби відступу від відповідної процедури, передбаченої вже нормами Конституції 1996 р. При цьому має місце постійне намагання виведення народу як суб'єкта здійснення публічної влади з-під дії принципу верховенства права, тобто надання конституційному принципу народовладдя (ст.5 Конституції України) пріоритету порівняно з принципом верховенства права. По-друге, слід констатувати невідповідність реально функціонуючих інституційно-правових відносин у системі «уряд - парламент» моделі, визначеній конституційними нормами. Від вересня 2008 року до лютого 2010 р у Верховній Раді України відсутньою була «коаліція депутатських фракцій», а ситуативній парламентській більшості не відповідав персональний склад Кабінету Міністрів України. По-третє, залишаються неврегульованими на рівні законів України ті ланки публічної влади, які згідно зі ст. 92 Конституції можуть бути врегульовані «виключно законами України». Верховна Рада України лише після ряду рішень Конституційного Суду України закріпила власну регламентну норму окремим законом України. Повноваження ж більшості центральних органів виконавчої влади визначені не законами України, а підзаконними актами. По-четверте, непоодинокими є випадки публічної відмови органів державної влади від виконання певних законів під приводом їх «неправомірності». Саме з цього приводу німецькі вчені (І. Ріхтер і Г. Шупперт) слушно вказують, що «з міркувань захисту права забороняється демонстрація будь-якою особою недійсності норми шляхом її недотримання. Саме у спорі про недотримання норми необхідна формальна процедура». [39, С.12]

Частина з наведених загроз принципу верховенства права пов'язана з рівнем правової культури українського суспільства та його політичної еліти. Проте усвідомлення наведених загроз може дати змогу виокремити пріоритетні завдання для вирішення відповідних державно-правових проблем, більшість з яких знаходяться у сфері реалізації правової реформи.

3.2 Проблеми реалізації принципу верховенства права у сфері діяльності судової влади в Україні

У 1991 р. Україна стала на шлях демократичного розвитку. Тоді ж разом із незалежністю було проголошено побудову правової держави, заснованої на владі народу, принципах ринкової економіки та розподілу державної влади, визнано за основу в побудові вітчизняної правової системи природно-правову (європейську) концепцію, а людину (конкретну фізичну особу) - найбільшою соціальною цінністю. Утвердження верховенства права було визначено як основне завдання у побудові правової держави Україна. Тому цей принцип має застосовуватися у всіх сферах державного і суспільного життя, а особливо в діяльності апарату державної влади. Оскільки саме його виконання забезпечує практичну реалізацію прав і свобод особи, безпосередньо гарантує невід'ємні природні права людини.

Разом з тим слід визнати, що принцип верховенства права для національної правової культури ще новий і тому не усіма сприймається як загальнообов'язкова норма, в тому числі у сфері судового правозастосування. Так, якщо в системі цінностей країн ЄС основоположними засадами є особа, честь, гідність, порядок, нормативність, суспільне благо, то вітчизняна правосвідомість і дотепер має ознаки державоцентризму (пріоритету обов'язків особи перед її правами в державі).[31] Тому, як зазначає В.Б. Авер'янов, і донині на доктринальному рівні багато юристів не вбачають різниці між верховенством права і верховенством закону.[1, С.31] Але закони і підзаконні правові акти не завжди відповідають критеріям справедливості та гуманізму (в деяких випадках у них на шкоду загально соціальним потребам закріплюється пролобійований державний чи корпоративний інтерес). Натомість наявна і позитивна тенденція. У законодавстві України, яке визначає діяльність судів щодо судового захисту прав, свобод і законних інтересів особи, є приклади поступового унормування верховенства права засадою судової діяльності (зокрема, зміст і значення цього принципу вперше нормативно розкрито у ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України, який набрав чинності з 1 вересня 2005 р.). Визнання в Україні принципу верховенства права свідчить про гармонізацію національної правової системи із європейською правовою доктриною, оскільки термін «верховенство права» походить з англійської мови (від словосполучення theruleoflaw) і означає «панування права». Ця категорія залишається одним із найпрогресивніших здобутків цивілізаційної історії всього людства у сфері регулювання суспільних відносин. [39, С.12]

Верховенство права прийнято вважати ідеальним принципом, адже воно означає кінцеву мету, те, до чого слід прагнути (верховенство прав і свобод людини в державі та суспільстві), а також вимагає від держави втілення у законодавство і правозастосування засад природного права (ідей соціальної справедливості, свободи, рівності тощо).[6] Разом з тим у практичній державно-владній діяльності навіть у розвинутих демократичних країнах воно не завжди реалізується у повному обсязі. На заваді цьому стоять конфлікти інтересів осіб, які перебувають при владі, особливості бюрократичного апарату, конкуренція між окремими приватними інтересами у суспільстві та державі в цілому тощо.

Велике значення для усвідомлення ролі конституційного принципу верховенства права в Україні мало прийняття Конституційним Судом України Рішення від 2 листопада 2004 р. № 15-рп у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст. 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання), в якому єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні вказав, що «верховенство права - це панування права в суспільстві. Одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції». Сучасне розуміння принципу верховенства права у країнах ЄС свідчить про складність, багатогранність цього явища правової культури, державного та суспільного життя. Тому непросто зробити висновок про його повну чи наближену до повної реалізацію в тій чи іншій сфері функціонування держави. Також це стосується оцінок з точки зору відповідності критеріям цього принципу стану діяльності судової влади в Україні. Адже зарубіжні юристи та філософи у наш час розрізняють три основні підходи до тлумачення змісту цього принципу: формально-юридичний, субстанційний (матеріально-правовий) і функціональний. Формальний підхід ґрунтується на аналізі нормативного закріплення принципу верховенства права в цілому та аналізі окремих критеріїв його дотримання. До таких критеріїв, зокрема, в європейських країнах відносять: формальну незалежність та безсторонність судової влади; офіційно встановлений порядок прийняття законів; відсутність законів, які застосовуються тільки до окремих соціальних груп, класів; відсутність зворотної сили законів; положення про судовий контроль за діяльністю уряду. Матеріально-правовий підхід заснований на моральних уявленнях про належну правову систему та визначає стан реалізації верховенства права тим, наскільки ця система відповідає таким уявленням. При цьому виокремлюються три основні цінності, які становлять основу такого принципу: захист від анархії та війни проти всіх; надання можливості людям планувати свою діяльність із розумною впевненістю, що вони можуть передбачати наслідки різних дій (наприклад, дії органів публічної влади); гарантії від принаймні деяких видів дискреційного розсуду (свавілля) державних посадовців. Функціональний підхід до визначення верховенства права подібний до матеріально-правового (сутнісного), але увага в ньому зосереджується на тому, наскільки ефективно право та правова система в цілому виконують функції захисту інтересів людини. Наприклад, чи унеможливлюють вони прийняття рішень органами влади на власний розсуд і забезпечують їх прогнозованість. [39, С.20]

Таким чином, оцінка стану реалізації верховенства права у сфері судового правозастосування - це досить складний процес, оскільки необхідно вивчити дотримання широкого комплексу критеріїв, які складають сучасний зміст цього принципу. Разом з тим забезпечити застосування верховенства права в діяльності судової влади є найважливішим завданням у формуванні правової демократичної Української держави. Це пояснюється тим, що суди виконують функцію арбітра між суспільством та державою, окремими приватними особами, гарантують обґрунтованість і правомірність допущення примусового обмеження фізичних свобод особи, збалансовують владні повноваження законодавчої та виконавчої державної влади. На юридичну непередбачуваність судових рішень в Україні (крім стану колізійності та складності законодавства, недостатніх гарантій матеріального і соціального забезпечення суддів, їх чимале навантаження з розгляду судових справ) впливає чинник неприйняття політичними інститутами української влади самостійності судової влади, оскільки протягом тривалого радянського періоду було сформовано уявлення про суд як інструмент в реалізації ідеології держави, а не правозахисну неупереджену інституцію.

На формальному (законодавчому) рівні в Україні поки ще не сформовано умов для того, щоб судді у своїй професійній діяльності могли вільно керуватися верховенством права, зокрема в цивільних, кримінальних, господарських справах. Адже цей принцип навіть не зазначено у ч. 3 ст. 129 Конституції засадою судочинства в Україні. Закріплюється лише обов'язок суддів здійснювати правосуддя виключно на основі закону (принцип законності у діяльності судів).

Крім того, на законодавчому рівні й досі не визначені гарантії інституційної та функціональної незалежності суддів при здійсненні правосуддя як об'єктивної передумови послідовної реалізації ними цього принципу. Всупереч положенням міжнародних стандартів гарантування незалежного і неупередженого правосуддя (Монреальська універсальна декларація про незалежність правосуддя (Монреаль, 1983 р.); Основні принципи незалежності судових органів, схвалені резолюціями Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада 1985 р. № 40/32 та від 13 грудня 1985 р. № 40/146;[33] Рекомендація № 94(12) «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухвалена Комітетом Міністрів Ради Європи 13 жовтня 1994 р.; Європейська хартія про закон «Про статус суддів», прийнята Радою Європи 8-10 липня 1998 р.; Загальна (універсальна) хартія судді, схвалена Міжнародною асоціацією суддів 17 листопада 1999 р. (м. Тампей, Тайвань); Бангалорські принципи поведінки суддів, схвалені резолюцією 2006/23 Економічної та Соціальної Ради ООН від 27 липня 2006 р.) у посадових осіб виконавчої влади та Президента України існують повноваження ліквідовувати та призупиняти діяльність судів, здійснювати адміністративні функції в судовій сфері, вносити подання про порушення дисциплінарного провадження стосовно судді під час розгляду ним конкретної судової справи, у тому числі й про звільнення з посади.

У голів судів також є повноваження, що дозволяють забезпечувати бажаний результат судового розгляду справи (вирішення питань щодо відводу суддів, подовження терміну судового розгляду справи, передання справи на розгляд до іншого судді чи суду, право розподілу справ між суддями). Не у всіх судах запроваджено автоматизований розподіл справ (на випадковій основі) залежно від часу їх надходження до суду і кількості працюючих суддів. Перепоною на шляху до повного дотримання суддями у своїй професійній діяльності засади верховенства права є, значною мірою, незадовільні гарантії їх належного матеріального забезпечення, які не відповідають складним психологічним умовам інтенсивності виконання ними службових обов'язків. Рівень оплати праці суддів та працівників апарату судів, особливо місцевого рівня, відповідає лише мінімальним соціальним вимогам. Так, заробітна плата судді місцевого загального суду, якого призначено на посаду вперше, складає 2 тис. 931 грн., а судді такого ж суду, обраного безстроково - 5 тис. 862 грн. (фактично середня заробітна плата суддів місцевих судів становить 4 тис. 663 грн.).Згідно з чинними правовими актами Уряду України для спеціалістів, секретарів судового засідання в апаратах місцевих загальних судів установлено посадовий оклад в межах від 677 до 693 грн.; для керівника апарату (завідуючого секретаріату) у таких судах - від 1 тис. 364 до 1 тис. 428 грн. [49]

На морально-етичний стан суддів та працівників судової системи крім незадовільного їх матеріального забезпечення значною мірою впливає і те, що вони працюють у непридатних для відправлення правосуддя приміщеннях судів, більшість з яких не ремонтували вже понад 20 років та які не відповідають елементарним санітарно-епідеміологічним нормам. В Україні відсутній ефективний організаційний механізм забезпечення дотримання суддями у своїй діяльності принципу верховенства права, відповідальності за допущені порушення законодавства під час здійснення судочинства. Питаннями дисциплінарної відповідальності займаються кваліфікаційні комісії суддів, які працюють час від часу на громадських засадах і через брак часу не в змозі здійснювати ґрунтовні перевірки правомірності дій суддів у певних конфліктних ситуаціях. Крім того, на рівні закону не визначено гарантій прав і самого судді з метою захисту від висунутого, у значній кількості випадків необґрунтованого, обвинувачення у неналежному виконанні службових обов'язків (це вимагається міжнародними стандартами гарантування незалежного і неупередженого правосуддя).

Судовому захисту прав і свобод громадян, прав та законних інтересів юридичних осіб на основі верховенства права стоїть на заваді також недосконалість чинного процесуального законодавства. У сфері кримінального судочинства досі чинний Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 р., у сфері судового розгляду справ про адміністративні правопорушення - Кодекс України про адміністративні правопорушення 1984 р. Процесуальні норми цих кодексів не відповідають сучасним потребам формування громадянського суспільства в Україні. Не краща ситуація й у сфері правового регулювання порядку судочинства в господарських справах. Господарський процесуальний кодекс України прийнято в 1991 р. на етапі становлення ринкових відносин в Україні, тоді як сьогодні сфера господарювання значно ускладнилася.[45, С.78]

Зазначені та багато інших чинників, у тому числі зовнішніх (наприклад, відсутність реформ, репресивна спрямованість діяльності суміжних державно-правових інститутів - прокуратури, органів дізнання і досудового слідства, пенітенціарних установ) зумовлюють значні труднощі в утвердженні верховенства права в діяльності судової влади. Проте, як свідчать соціологічні опитування, незважаючи на низький рівень довіри до судів (64 % недовіри) майже дві третини громадян (68,4 %) все ж таки вважають за необхідне звертатися до суду в разі виникнення відповідних проблем (наприклад, при незаконному позбавленні права власності на майно; при незаконному звільненні з роботи; при порушенні права на свободу слова та віросповідання тощо).[5, С.56] Отже, більшість громадян України все ж таки вірить у можливість справедливого вирішення правового спору через звернення до суду і в діяльність суддів на основі верховенства права.

Однак чи не найважливішою проблемою, яка заважає наближенню діяльності судової влади до відповідності критеріям ідеального поняття «верховенство права» (не враховуючи морально-етичні вади окремих представників суддівського корпусу) є поки що низький рівень правосвідомості та правової культури самого населення, перебування України на ранньому етапі формування громадянського суспільства загалом. У процесі соціологічних досліджень з'ясувалося, що 62,7 % громадян вважають прийнятним отримання посадовими особами вищих та місцевих органів влади коштів, подарунків та послуг від відповідних залежних від них осіб. Причиною формування негативного іміджу судової влади в громадській свідомості є і те, що процес здійснення судочинства передбачає вирішення певного соціального конфлікту, тобто спору щодо прав чи інтересів різних учасників правовідносин. Тому очевидно, що за результатами судового розгляду одна зі сторін залишається незадоволеною незалежно від відповідності судового рішення закону. [39, С.38]

Професійний суддя постійно перебуває у відносинах із конфліктуючими сторонами процесу, які не завжди звертаються за допомогою для представництва своїх інтересів до кваліфікованих юристів і не знають достатньо законодавство та судові процедури, а інколи навіть нігілістично налаштовані до права. За таких умов правосвідомість судді зазнає в етичному аспекті професійної «деформації» через опосередкований вплив на нього відповідного середовища. Загальна атмосфера правового безкультур'я має несприятливий вплив на рівень неупередженості правосуддя, особливо правової культури суддів місцевих судів, які безпосередньо контактують із відповідними учасниками судового розгляду.

Отже, проблема реалізації принципу верховенства права у судовій сфері має комплексний характер і може бути вирішена тільки шляхом подальшого проведення судово-правової реформи в Україні. З цією метою обґрунтованим вважається удосконалення конституційно-правового регулювання засад організації та діяльності судової влади, статусу суддів в Україні, а саме визначення в Конституції: права особи на справедливий суд протягом розумного строку незалежним і неупередженим судом; верховенства права однією із засад судочинства, можливості постановлення суддями рішень на основі цього конституційного принципу; гарантій фінансування потреб судів на рівні, не нижчому за фактичні потреби на процесуальну діяльність, узгодження проекту видатків на функціонування судової влади з органами суддівського самоврядування. Справедливе судочинство та належний захист прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичної особи можливі лише за наявності досконалого матеріального і процесуального законодавства.

Принцип верховенства права на даний час в більшості залишається декларацією, потребує подальшого закріплення та реалізації на практиці. Основними аспектами, які потребують вдосконалення для подальшого розвитку правосуддя в напрямі ствердження верховенства права, є забезпечення справедливої судової процедури, належної організації судової системи, незалежності, безсторонності та професіоналізму суддів, ефективності судового захисту та доступності правосуддя. Використовуючи дискреційні повноваження в кожній справі, суд в першу чергу повинен винести рішення, яке відбиває особливості даного спору. Розсуд надає суду можливість виявити гнучкість при вирішенні справи, але таким чином, щоб був повністю дотриманий принцип верховенства права, який треба розуміти, як зв'язаність держави правами людини, пріоритет прав людини при вирішенні справи, поєднання правового регулювання суспільних відносин із застосуванням звичаїв, традицій, норм моралі та принципів справедливості, розумності, добросовісності, верховенство закону як нормативно-правового акту вищої юридичної сили і його відмінність від права, при цьому слід відмітити, що водночас намагання віднайти загальне визначення поняття верховенства права може призвести до обмеження його змісту. При здійсненні судочинства суд повинен завжди робити вибір оптимального варіанту застосування певної норми, що повинне свідчити про реальне утвердження пріоритету прав людини і громадянина при здійсненні правосуддя.

Висновки

Верховенство права як принцип побудови всієї правової системи України проголошений Конституцією нашої держави та багатьма іншими нормативними актами. Фактично, закріплення даного принципу демонструє прагнення нашої держави будувати свою правову систему на основі принципів, що визнаються фундаментальними для будь-якого демократичного суспільства вже протягом кількох століть (наприклад, аналіз рішень Європейського суду з прав людини свідчить, що останній вважає наявність верховенства права хіба що не визначальною ознакою правової держави). Крім того, даний принцип, підкріплення поваги до якого, як одного із найбільших здобутків людської цивілізації, визначено ООН, як завдання тисячоліття, чинить могутній вплив на розвиток всієї правової системи, а відтак, і на регулювання всіх правових відносин, що мають місце в її межах, в тому числі і приватноправових відносин за участю іноземного елементу. На сьогодні проблема визначення принципу верховенства права, який відповідно до ст. 8 Конституції діє в Україні, є однією з найбільш актуальних в українській юриспруденції. Тим паче, що єдиного погляду на це не існує ні в Україні, ні закордоном, про що можуть свідчити численні публікації з даної тематики та й, зрештою, суперечлива судова практика. Змістовне тлумачення принципу верховенства права зумовлює потребу зміни акцентів й у тематиці правових досліджень. Право має розглядатися як продукт суспільства, насамперед взаємовідносин між соціалізованими індивідами, які набувають загальної значимості зі всіма її публічно-владними атрибутами. Для цього зміст поняття права має бути поширеним не лише за межі «наказу держави», а й сукупності норм права як лише потенційних, хоча й загальнообов'язкових, правил поведінки в напрямі врахування певних ненормативних аспектів, які є необхідними складовими реалізації правових норм, розуміння права як специфічної соціальної реальності.

Підсумовуючи все вище сказане, можна зробити висновок, що, зародившись як природне право, принцип верховенства права деякий час зводили тільки до верховенства закону, але в сучасних умовах позначилися тенденції щодо зближення двох підходів. Якщо раніше природне право певною мірою відкидало позитивне, а позитивне, навпаки, не визнавало інших джерел права, крім закону, то сьогодні можна помітити деяке їх взаємопроникнення і взаємозв'язок, що яскраво демонструють численні праці вчених із цього питання та приклади закордонної судової практики. Сучасна«поміркована» доктрина юридичного позитивізму в цілому не заперечує певного зв'язку між мораллю та правом. Водночас школа природного права намагається надати своїм засадам більшої певності й визначеності через вираження цих принципів у писаному праві. При цьому саме концепція конституціоналізму, що передбачає, насамперед, обмеження державної влади, виступає тією основою, завдяки якій і можливе зближення двох доктрин. Офіційне тлумачення принципу верховенства права Конституційним Судом України, а також успішне застосування принципу верховенства права Верховним Судом України свідчать, що попри нормативне закріплення принципу верховенства права, його суть і значення виводиться саме під кутом зору природного права, що в цілому відповідає сучасним тенденціям розвитку принципу верховенства права у світі.

Послідовне втілення в життя принципу верховенства права можливе тільки за умов сильної, незалежної та неупередженої судової влади. У цивілізованому суспільстві суду належить центральне місце у цьому процесі. Адже саме він уособлює справедливість, ставить «останню крапку» в пошуку й утвердженні права при вирішенні конкретних справ. Чим вищий у країні авторитет суду і правосуддя, чим більшу незалежність має суд у взаємовідносинах із законодавчою і виконавчою владою, тим вищий рівень правовості та демократичності самої держави, тим надійніше захищені від можливих посягань права і свободи громадян. Саме це зумовило суттєве зростання ролі та розширення сфери компетенції судової влади в сучасному світі. Фактична незалежність суддів визначається не тільки Конституцією і законами, а й особистістю самого судді, його компетентністю і моральними якостями. На жаль, високим європейським стандартам, що ставляться до судді, чимало вітчизняних суддів не відповідає. Тому позитивно оцінюючи посилення значення судової влади в утвердженні принципу верховенства права, разом з тим не можна не звернути увагу на межі такого посилення, які б убезпечували суспільство від надмірної концентрації влади в руках певної групи, перетворивши верховенство права на верховенство суддів, що суперечить принципу розподілу влади. Невирішеність цього питання викликає тривогу на Заході, де авторитет суду традиційно високий. В умовах замкнутості, непрозорості, громадської не контрольованості судової влади, непрофесійності й корумпованості значної частини суддівського корпусу, що нині має місце в Україні, ця небезпека стає тим більш реальною.

Проте проблема монополізації влади, компетентності та моральності її носіїв - це не лише проблема судової влади. Верховенство права за самим своїм визначенням не може зайняти в суспільному житті подобаю чого йому місця, якщо в суспільстві створена відповідна моральна атмосфера, якщо сама влада є аморальною, використовується у групових вузько-корпоративних інтересах. Аморальну владу неспроможні ввести у правове русло навіть такі принципи - вимоги верховенства права як верховенство Конституції, розподіл влади, законність тощо, скільки б їх не удосконалювали. Як відомо, в аморальній країні закони безсильні. «Неписані правила і традиції», які склалися практично в усіх сферах суспільного життя, часто виявляються сильнішими за найгуманніші закони. Таке суспільство у принципі не спроможне стати правовим, тобто тим, у якому утверджується верховенство права.

Це зовсім не означає, що ми маємо відмовитися від аналізу цих проблем та пошуків шляхів і засобів подолання тієї вкрай небезпечної ситуації, яка склалася в країні сьогодні. Навіть якщо це виглядатиме романтизмом. На зміну нинішнім поколінням неодмінно прийде нова хвиля політиків і фахівців-правників, не обтяжених попередніми традиціями, з новим, справді європейським мисленням, для яких верховенство права стане не політичною декларацією, а реальним дороговказом у їхній практичній діяльності.

Список використаних джерел та літератури

1. Адміністративна юстиція : європейський досвід і пропозиції для України / автори упоряд. І.Б. Коліушко, Р.О. Куйбіда. - К. :Факт, 2003. - 536 с.

2. Адміністративне право України. Академічний курс : підруч. : у 2-х т. Т. 1. Загальна частина / ред. колегія : В.Б. Авер'янов (голова) та ін. - К. : Юрид. думка, 2007. - 592 с.

3. Алексеев С.С. Восхождение к праву: поиски и решения. - М., 2001. -С.89.

4. Аналітичний звіт за результатами дослідження «Корупція та надання послуг у судовій системі України» / Київський міжнародний інститут соціології. - К., 2008.- С. 56.

5. Андрощук С. Принцип верховенства права: визначення, співвідношення із суміжними поняттями, особливості законодавчого закріплення та реалізації //http://www.justinian.com.ua/article.php?id=2008.

6. Бринцев В., Андрущенко І. Застосування та інтерпретація стандартів (принципів) правової держави в конституційному судочинстві // Вісник Конституційного Суду України. - 2008. - № 2. - С. 73 - 74.

7. Висновок «Про конституційну ситуацію в Україні» / Європейська Комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) [Електронний ресурс].Режимдоступу:http://zakon1.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=994_a36.

8. Георгіца А. Принцип верховенства права як принцип сучасного вітчизняного конституціоналізму // Українське право. - 2006. - Число 1. - С. 30-32.

9. Годованець В.Ф. Конституційне право України: Навч. посібник. - К.: МАУП, 2005. - С. 46, 52.

10. Головатий С. Верховенство права: Монографія: У 3-х кн. - К.: Фернікс, 2006. - Кн.2: Від доктрини до принципу. - С.1169 - 1221.

11. Головатий С. «Верховенство права» у розумінні українських вчених // Українське право. - 2002. - №1. - С.8 - 27.

12. Дністрянський С. Соціальне поняття права: Академічна юридична думка / За редакцією Ю.С. Шемшученко. - К., 1998. - С.233-234.

13. Ільков О. Рішення Верховного Суду України: верховенство права чи політична доцільність? // Вибори та демократія. - 2004. - №2. - С.33 - 36.

14. Інформаційний лист Вищий адміністративний суд України «Про деякі питання практики застосування адміністративними судами норм Кодексу адміністративного судочинства України та інших нормативно-правових актів» : від 25.07.2007 р., № 09.1- 22/688 // Адвокат Бухгалтера. - 2007. - № 26.- С.7.

15. Заєць А. Принцип верховенства права (теоретико-методологічне обґрунтування) // Вісник Академії правових наук України. - 1998. - № 1 - С. 3.

16. Загальна декларація прав людини, прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН : від 10.12.1948 р. // Офіційний вісник України. - 2008. - № 93. - Cт. 3103.

17. Кампо В.М. Суспільство і право: 2004 - 2006. Роздуми українського вченого конституціоналіста. - К., 2007. - С.49.

18. Кант И. Сочинения на немецком и русском языках. - 1983. - Т.4. - Ч.2. - С. 218.

19. Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 р. № 2747-IV// Офіційний вісник України. - 2005. - №32. - Ст. 1918.

20. Козюбра М.І. Права і свободи людини і громадянина в умовах становлення правової держави в Україні. Права громадян у сфері виконавчої влади: адміністративно-правове забезпечення реалізації та захисту / За ред. В.Б. Авер'янова. - К., 2007. - С. 20 - 21.

21. Козюбра М.І. Принцип верховенства права і права людини // Права людини і правова держава (До 50-ї річниці Загальної декларації прав людини. - 1998. - С.47 - 48.

22. Козюбра М.І. принципи верховенства права і правової держави: єдність основних вимог // Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. - 2007. - Т.64. - С.4.

23. Козюбра М.І. Принцип верховенства права у конституційному Правосудді // Закон і бізнес. - 2000. - №17. - С. 10.

24. Комаров В. Взірець втіленого правосуддя // Юридичний вісник України. - 2004. - №50(494). - 11 - 17 грудня. - С.8 - 9.

25. Коментар до Конституції України / В.Б. Авер'янов, В.Ф. Бойко та ін.. - К.,1996. - С.47.

26. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, підписана 4 листопада 1950 року, зі змінами, внесеними Протоколом № 11 // Офіційний вісник України. - 1998. - № 13 / № 32. - Ст. 270.

27. Конституція України : від 28.06.1996 р. // ВВР України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

28. Кузнецова Н. Верховенство права і право законність // Юридичний журнал. - 2005. - №11. - С.112 - 113.

29. Обґрунтованість та юридична правильність даного Рішення, яке дозволяло Президенту України Л. Кучмі втретє балотуватись на цей пост, ставилась під сумнів багатьма суддями Конституційного Суду - див.: Окрема думка судді Шаповала В.М., Окрема думка судді Ткачука П.М., Окрема думка судді Савенка М.Д. // Вісник Конституційного Суду України. - 2004. - № 6. Про це також див.: Кармазіна М. Президентство: український варіант. - К., 2007. - С. 360.

30. 31.Оборотов Ю.Н. О верховенстве права и продвижении к правовой гармониивУкраине//http://www.kspmr.idknet.com/MAG/?id=141&id_article=bd650f7a63b8b42e1f0d4c1b73a453cc&lang=ru

31. Орлов М. Роль верховенства права в захисті прав людини у сфері екології // Вісник Академії правових наук України. - 2002. - №1. - С.117 - 124.

32. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийнято 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН : Міжнародний пакт ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР : від 19.10.1973 р.,. № 2148-VIII.

33. Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Конституційне право України: Підручник. - К.: Наукова думка, 2006. - С.106.

34. Погребняк С. Принцип верховенства права: деякі теоретичні проблеми // Вісник Академії правових наук України . - 2006. - №1. - С.30.