Публічне адміністрування: суть та зарубіжний досвід

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ АДВОКАТУРИ УКРАЇНИ

Кафедра кримінального та адміністративного права

Есе з навчальної дисципліни: «Адміністративне право»

На тему: «Публічне адміністрування: суть та зарубіжний досвід»

Виконала: Студентка ІІ курсу І групи (2 в.о.) Спеціальність «Право» Ледвіжко Юлія Олександрівна

Викладач: Проф. Муза Олег Валентинович

Київ - 2018

Вступ

Постановка проблеми. Адміністративна система в Україні знаходиться в стані реформування. Сучасні проблеми проведення адміністративної реформи в Україні і трансформація суспільних відносин в Україні, внесли і продовжують вносити істотні зміни до змісту державно-управлінської діяльності, формування та реалізації державно-службових відносин. Саме тому на нинішньому етапі розвитку суспільства метою адміністративно-правового регулювання є вдосконалення форм і методів управлінської діяльності і створення такої системи публічного адміністрування, що забезпечить становлення України як високорозвиненої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, дозволить їй стати впливовим чинником у світі та Європі. Також метою державного управління є формування системи, яка стане близькою до потреб і запитів людей, а головним пріоритетом її діяльності буде служіння народові, національним інтересам [9] і безперечно ефективний захист цих прав і свобод у випадках їх порушень, згідно зарубіжного досвіду.

Актуальність. Актуальність зумовлюється глибокими трансформаційними процесами, які переживає Україна, необхідністю дослідження їх спрямованості, суті, умов, складових. Велику увагу слід приділити ознайомленню із досягненнями світової управлінської думки, вивчення та впровадження кращого зарубіжного досвіду, розумне поєднання його із вітчизняними напрацюваннями та традиціями.

Актуальним усе ще залишається залучення інститутів громадянського суспільства до ухвалення рішень та створення умов для його формування і зміцнення, що має стати головним пріоритетним напрямом розвитку партнерських відносин між владою і суспільством [15, с. 3]. Зарубіжний досвіду публічного управління саме на місцевому рівні прискорить процес вдалого реформування функціонуючої системи державного управління в Україні та прискорить досягнення рівня європейських країн, на які рівняється Україна в своєму розвитку. Перспектива вступу до ЄС примушує нашу державу працювати на майбутнє, враховувати вимоги, що застосовуються до більш розвинених держав та модерних форм управління. Теоретично це дає змогу говорити не лише про “модернізацію навздогін”, а й про “модернізацію на випередження” [10].

Дослідженню питань трансформації теорій публічного адміністрування присвятили свої наукові праці вітчизняні та зарубіжні вчені: В. Бакуменко, О. Ястремська, Л. Мажник, В. Коваленко, В. Колпаков, О. Кузьменко, Н. Мельтюхова, Ю. Палеха, О. Амосов, Н. Бренінг, М. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоурі, Г. Саймон, Д. Пейн, М. Браунштейн, В. Дункан та ін. Проблемі розвитку управлінських відносин приділяють увагу такі соціологи: Ю. Хабермас, Т. Парсонс, А. Тихонов. В Україні відомі роботи В. Авер'янова, Г. Атаманчука, А. Васильєва, Є. Кубка, Б. Лазарєва, Н. Нижник, В. Селіванова, М. Стрельбицького, В. Цвєткова та багатьох інших науковців.

Сьогодні в Україні відбуваються глибокі соціальні та економічні зміни, обумовлені поверненням країни в русло загальних процесів світового розвитку та визначення людини найвищою цінністю [13, с. 4]. Відповідно до Указу Президента України «Про стратегію сталого розвитку „Україна - 2020”» нагальним є «... приведення державних та урядових інституцій у відповідність з новою політичною системою та європейськими стандартами публічного адміністрування» [13].

Термін “публічне адміністрування” походить від англ. «public administration».

Публічне адміністрування - «це цілеспрямована взаємодія публічних адміністрацій з юридичними і фізичними особами з приводу забезпечення реалізації законів та виконання основних функцій: орієнтованого планування, яке визначає бажані напрями розвитку, створення правових, економічних та інших умов для реалізації інтересів учасників взаємодії, розподілу праці, кооперування та координування діяльності, а також моніторинг результатів» [2, c. 77 - 78]. Останніми роками поняття «публічне адміністрування» набуло широкого значення та передбачає надання адміністративних послуг європейського рівня шляхом упровадження в практику діяльності принципів демократичного управління [18, с. 5]. ”

Тобто під публічним адмініструванням розуміють всю систему адміністративних інститутів із ієрархією влади, за допомогою якої відповідальність за виконання державних рішень спускається зверху донизу. Тому публічне адміністрування пов'язане із трьома сферами влади - законодавчою, виконавчою і судовою.

У вузькому розумінні публічне адміністрування пов'язане із виконавчою гілкою влади і розглядається як: професійна діяльність державних службовців, яка включає всі види діяльності, спрямовані на реалізацію рішень уряду [9]; вивчення, розробка та впровадження напрямів урядової політики; міждисциплінарна академічна сфера, що базується на теорії та концепціях економіки, політичних наук, соціології, адміністративного права, менеджменту [9].

В українській системі публічного адміністрування відбувається складний процес інтеграції до Європейського Союзу, де існує певний набір критеріїв щодо адміністративних процедур, яких повинні додержуватись органи публічної влади, щоб відповідати цінностям демократичного суспільства. Ці критерії формують сутність європейського адміністративного простору, чиї принципи повинні виконуватися й можуть бути взяті за основу відповідної моделі управління, близької до тієї, що існує в Європейському Союзі.

Слід зазначити, що критерії ефективності та якості діяльності органів влади щодо надання послуг мають певні відмінності в різних країнах, однак спільними для них є універсальні принципи побудови відносин між державою та громадянами, які, зокрема, визначені як пріоритетні для країн-членів Організації економічного співробітництва та розвитку. Діяльність органів публічної адміністрації повинна відповідати таким принципам: верховенства права, законності, відкритості, неупередженості, пропорційності, ефективності, підконтрольності, відповідальності [14,с. 19; 7].

Мені подобається думка провідних науковців О. Амосова, В. Мартиненка, та ін. про те, що публічне адміністрування - це модифікація класичного менеджменту в різних сферах життєдіяльності всього суспільства, тобто планування, організація та мотивація з акцентом на контролі за формуванням та використанням ресурсів, що має за мету їх ефективне використання органами влади (у тому числі, регіональними та місцевими), бізнесом, громадянами (всі зацікавлені сторони), і за процесом надання публічних послуг [2, с.7]. Проте, як свідчать дані ряду наукових досліджень, діюча система публічного адміністрування в Україні залишається неефективною, корумпованою та внутрішньо суперечливою, що є суттєвою перешкодою на шляху до позитивних змін у суспільстві та державі. Недостатній рівень прозорості та відкритості у сфері державного управління, нечіткість розмежування політичної та адміністративної сфер, недостатній професійний рівень державних службовців, відсутність єдиної системи оцінювання їх компетентності, низький рівень дисциплінарної відповідальності, недосконалість механізму політичного та адміністративного контролю в системі державного управління - всі ці фактори є деструктивними елементами в організації ефективної системі публічного адміністрування.

Так, за опублікованим Всесвітнім економічним форумом Індексом глобальної конкурентоспроможності 2017-2018 (The Global Competitiveness Index), Україна цього року посіла 81-е місце серед 137 країн світу, покращивши свої позиції лише на чотири пункти (рис.1).

Рис. 1. Позиція України та країн світу за Індексом глобальної конкурентоспроможності Джерело: [16].

Негативними факторами для ведення бізнесу у нашій країні визначено (в порядку зменшення): інфляцію, корупцію, політичну нестабільність, високі податкові ставки, складність податкового законодавства, нестабільність урядів, ускладнений доступ до фінансів, неефективну державну бюрократію, регулювання валютного ринку, недостатню освіченість працівників, погану етику робочої сили, недостатню здатність до інновацій, обмежувальне регулювання ринку праці, невідповідну якість інфраструктури, злочинність та крадіжки, низьку якість охорони здоров'я [16].

Децентралізація влади в Україні і надалі залишається одним з гострих питань щодо необхідності розширення повноважень місцевого самоврядування та передачі повноважень від центру на місця, а прийняття Закону України «Про добровільне об'єднання територіальних громад» [14] закладає підґрунтя інституційних змін на місцевому рівні, оскільки різні адміністративно-територіальні одиниці матимуть різні владні інституції, а відтак, моделі та механізми у правління і взаємодії органів влади.

Майже сім тисяч громад залишаються поки що не об'єднаними. За даними моніторингу процесу децентралізації влади та реформування місцевого самоврядування, оприлюдненого Мінрегіоном, у п'ятірку лідерів рейтингу областей за формуванням спроможних територіальних громад увійшли: Житомирська і Хмельницька (1 місце), Волинська (2 місце), Дніпропетровська (3 місце), Запорізька (4 місце), Чернігівська (5 місце).

Як зазначає М. Попова «Українська практика останніх років показала, що надмірна централізація влади призводить до погіршення справ на місцях, що спричиняє за собою збільшення протестного настрою громадян. Коли відповідальність за надання послуг і забезпечення інфраструктури децентралізована, місцеві органи можуть краще оцінювати співвідношення витрат і доходів, а також гнучкіше реагувати на потреби населення в рамках бюджетних обмежень [17, с.260]. Таким чином для кожної громади необхідно вказати на конкретні переваги об'єднання не лише загальними положеннями з реформ, а чітко зазначити які саме заходи будуть здійснені в конкретному селі, селищі, місті; як зміниться управління та що і чому залишиться незмінним. Реалізація такого підходу вимагає включення мотиваційного механізму до реалізації реформ.

Фінансове спонукання держави до об'єднання територіальних громад, яке передбачене внесенням змін до формування місцевих бюджетів «починаючи з 2015 року шляхом введення таких нових видів трансфертів: освітня субвенція, субвенція на підготовку робітничих кадрів та медична субвенція» [12], а також значної кількості інших змін є очевидним. Фінансова стимуляція процесу добровільного об'єднання громадян пояснюється бажанням центральних органів, передусім, зменшити організаційний тиск на управління місцевими справами. На це вказують дослідження А.Чернобай та В. Чайковської, які наголошують, що «чітке забезпечення повноважень органів місцевого самоврядування необхідними фінансовими ресурсами, в тому числі через їх участь у розподілі загальнодержавних податків; ліквідація державних адміністрацій і створення натомість державних представництв з контрольно-наглядовими і координаційними, а не виконавчими функціями» [19, с.107] є саме тим шляхом, який змінить ситуацію управління на місцях до кращого. Прагнення України успішно подолати кризові ситуації, орієнтація на європейські цінності державного управління нероздільно пов'язані з вирішенням проблем підвищення ефективності системи органів публічної влади на інноваційних засадах. У цьому контексті надзвичайно важливим є втілення ініціатив щодо конституційних змін з децентралізації влади, пріоритетних завдань Стратегії реформування державного управління України на 2016-2020 роки[13]; розроблення нової редакції Закону України «Про державну службу» [6], що регулюють основні принципи, правові та організаційні засади функціонування публічної державної служби. Однак, їх успішна реалізація гальмується широким колом назрілих болючих питань, що перешкоджають своєчасному, масштабному та якісному впровадженню визначених нововведень. Зокрема, експертним шляхом виявлено досить низький рівень готовності державних службовців до інноваційної діяльності; яскраво виражену в їх середовищі освітню неоднорідність з незначним відсотком фахівців, що мають спеціальну державноуправлінську освіту. Крім того, слід відмітити неналежний рівень розвитку інноваційної культури, відсутність підготовлених лідерів реформаторського типу, а також поширений фактор супротиву нововведенням типу «компетентнісна несумісність» [4, с.179]. Сьогодні до посадових осіб органів публічної влади ставляться такі вимоги, що дедалі ускладнюють та збільшують ступінь напруженості, відповідальності, професійної майстерності, необхідних для виконання службових завдань; відтак, саме в цих умовах професійна культура забезпечує необхідний рівень виконання фахових функцій та можливість подальшого самовдосконалення працівника. Вона виявляється через єдність особистісних та суспільних моральних цінностей індивіда, ступінь володіння ним інноваційними досягненнями та фаховими компетенціями, соціально-професійною мобільністю тощо. Саме тому професійна культура є необхідним інструментом успішного управління на будь-якому рівні та поєднує всі моральні аспекти діяльності посадових осіб органів публічної влади.

Історія публічної адміністрації в Європі є прикладом перманентності змін та її вдосконалення, що є адекватною відповіддю на суспільні виклики, пов'язані насамперед з кардинальними змінами в політичній і економічній системах. Вважається, що нове осмислення процесу адміністративної модернізації спричинили три значні зміни, які відбулися в США та Західній Європі упродовж вісімдесятих років минулого сторіччя: реструктуризація економіки, оновлення політичних систем країн та зміни ідеологічної парадигми [18, c. 73-74]. Як будь-яка система, публічна адміністрація не може залишатися незмінною у світі, що постійно змінюється. Колишній прем'єр-міністр Франції Л. Жюспен у свій час зазначав, що “система державного управління повинна реформуватися, оскільки суспільство і весь світ змінюються, з'являються нові технології, а публічна адміністрація, як і організації приватного сектору, не може уникнути пошуку оптимальних шляхів своєї діяльності” .

В окремих країнах Європи цілі адміністративної реформи суттєво відрізнялися, що залежало від багатьох причин, зокрема від періоду їх здійснення. Так, у Західній Європі в сімдесятих роках минулого століття метою перетворень стало підвищення спроможності громад та посилення муніципальної влади, тоді як у дев'яностих роках під час впровадження моделі “New Public Management” домінували принципи результативності і приватизації. При цьому, як зазначають німецькі дослідники Д. Шиманке і Г. Ціммерманн, між вище зазначеними цілями у будь-який момент можуть виникнути напруга чи конфлікт. Наприклад, результативність або консолідація можуть перебувати в конфлікті з якістю послуг чи наближенням до громадянина публічної адміністрації [15, с. 38]. Держави Східної Європи, приймаючи основоположні рішення, з одного боку, дотримувалися принципів демократії, правової держави, багатопартійної системи, виборчої системи, поділу влади, місцевого самоврядування, а з другого - розробляли відповідно своє національне рішення. Потім на цій базі було здійснене реформування публічного врядування. Слід відзначити також, що досвід модернізаційних перетворень у країнах Європейського Союзу переконливо довів, що “дешева держава” повинна обслуговуватися добре організованою, компетентною, забезпеченою сучасними засобами управління і комунікації адміністрацією, яка має відповідне якісне кадрове забезпечення та тісно співпрацює із громадянами. Тому реформування публічної адміністрації вимагає досить значних інвестицій, а її функціонування передбачає наявність необхідних матеріальних та фінансових ресурсів. Наприклад, важливо добитися конкурентоспроможності держави на ринку праці, що дасть змогу мати кадри високої кваліфікації. Економія повинна досягатися не завдяки зниженню зарплат державних службовців, а за рахунок значного зростання ефективності дій публічної адміністрації. Скорочення кількості державних службовців не повинно бути самоціллю, а має пов'язуватися з ретельним функціональним обстеженням органів влади для уникнення дублювання функцій. Ключове значення має реформування права, визначення уніфікованих процедур, впровадження електронного обігу документів всередині адміністрації та між нею і громадянами [8, с. 77].

Велике значення має виявлення тенденцій розвитку громадянського суспільства і адекватних йому сучасних систем та організаційних структур публічного управління в європейських країнах і здійснення порівняльного аналізу розв'язання проблеми вибору оптимальної системи управління в цих державах та в Україні.

Важливо відзначити велику увагу польських дослідників до якості діяльності публічної адміністрації, яку вони характеризують словом “гарна” (dobra). Зокрема, на основі європейського Кодексу Гарної адміністрації виділено такі принципи: відповідність праву, недискримінація, пропорційність, визначеність завдань, безсторонність, об'єктивність, ввічливість, привітність, відповідь на листи мовою звернення, підтвердження отримання листів, направлення звернення до компетентного органу у разі його неправильного адресування, дотримання термінів, попередження про можливість оскарження, охорона таємниці, вмотивоване прийняття рішень, надання інформації тощо. Досить поширеною є у Польщі критика організаційного забезпечення реформ, що особливо помітно із робіт професора В. Кізюна. Основою для розвитку органів влади він назвав чіткість роботи публічної адміністрації, включаючи в це поняття ефективність та економічність. Виділяючи основні недоліки управління в Польщі, що заважали її європеїзації, Кізюн на перше місце ставить гігантоманію, тенденцію до надмірної розбудови організаційних структур, кількості організаційних ланок та щаблів управління тощо. На другому місці відзначено люксоманію - тенденцію до створення чиновниками для себе суперкомфортних умов праці та відпочинку: кабінетів, будинків, меблів, автомобілів, закордонних подорожей тощо. Третьою названо корупцію, яка стала звичайним явищем. Наступною проблемою була ароганція - відрив влади від мас, а п'ятою - організаційна фікція, що полягала у розходженні проголошених прав самоврядування із дійсним станом справ, а також у низькому рівні фінансового забезпечення цих прав.

Сучасні тенденції організації публічної адміністрації країн ЄС базуються на демократичній децентралізації влади, що здійснюється шляхом передання достатніх повноважень на найближчий до людей рівень влади. Наслідком таких реформ стало розширення компетенції регіональних та місцевих органів влади, тобто децентралізація управління, а також укрупнення адміністративно-територіальних одиниць (Швеція, Бельгія, Німеччина, Данія, Польща). Таким чином, децентралізована модель в умовах сталого соціально-економічного розвитку довела свою перевагу над централізованою. На сьогоднішній день у світі не існує жодної універсальної моделі чи методології, яку б можна в повному обсязі і без змін застосувати в Україні. Причина цього, на мою думку, є різні історичні умови розвитку формування моделей організації місцевого самоврядування, специфічними ознаками яких є типи та форми взаємовідносин органів місцевого самоврядування з органами державної влади. На разі в європейських країнах виділяють три основні моделі місцевого самоврядування, які склалися під час муніципальних реформ, а саме: англосаксонська, континентальна, змішана. Основні характеристики зазначених моделей місцевого самоуправління наведені в таблиці

У сучасних умовах виділяють п'ять основних характеристик, що притаманні децентралізації в європейських країнах:

- демократизація шляхом розвитку місцевої та регіональної автономії;

- максимально ефективне вирішення місцевих проблем;

- свобода через місцеву та регіональну автономію;

- забезпечення культурної, мовної та етнічної різноманітності;

- економічна конкуренція між місцевим та регіональним рівнями.

Зарубіжний досвід свідчить про значущість децентралізації для країн, які перебувають у стадії глибинних змін у системі регулювання суспільних відносин. Для країн перехідного періоду децентралізація є дієвим способом зміни суттєвих характеристик суспільства і має значний потенціал та перспективи для місцевого розвитку.

Результатом проведення реформування публічної влади в Італії стало формування трирівневої системи організації влади в країні: регіон - провінція - комуна. Видатки на забезпечення функціонування освіти, охорони здоров'я, транспортних мереж, цивільної авіації, надання адміністративних послуг для промисловості та бізнесу зосереджені у регіональних бюджетах. До компетенції регіонів віднесені також питання територіального планування та розвитку. Для ефективного здійснення своїх повноважень регіони мають бути забезпечені достатніми ресурсами, котрі включають як власні ресурси (насамперед податки та інші надходження, розмір та кількість яких визначає регіональна рада), так і кошти в рамках рівномірного розподілу фондів, які забезпечуються державою для підтримки економічного розвитку та зменшення соціальних та економічних дисбалансів. До компетенції провінцій належать підтримка та розвиток громадського транспорту, авторизація та контроль приватного транспорту, дороги в межах провінцій та супутня інфраструктура, опіка інфраструктурою середньої освіти, економічний розвиток, у т. ч. центри занятості, центри надання соціальних послуг, промоція культури, туризму та спорту. Окремим завданням провінції є підтримка та розвиток співробітництва та партнерства між комунами. Завданнями комун є запровадження та акумулювання місцевих податків, регулювання діяльності місцевої поліції, закладів охорони здоров'я, початкової та середньої освіти, громадського транспорту, надання соціальних послуг на місцевому рівні, дозволу на торгівлю, збір та утилізація сміття, місцева транспортна інфраструктура та освітлення вулиць, соціальне житло. децентралізація адміністративний правовий

Місцеві органи влади Італії наділені правом самостійно встановлювати місцеві податки та збори, які є потужним джерелом фінансування локальних потреб. Італія належить до складу розвинених країн світу, для яких характерна множинність місцевих податків, що включають: групу прямих реальних податків (на нерухоме і рухоме майно, з власників транспортних засобів, на професію, екологічний і т. д), групу прямих податків на доходи (прибутковий та на прибуток підприємств), податків на спадщину і дарування, непрямі податки на продаж (на роздрібний продаж, на продаж спиртних напоїв, на споживання електроенергії та газу, акцизи на бензин, тютюн, спиртні напої), збори і мита. Як свідчить практика, італійська модель державного будівництва виявилася досить дієвою та сприяла підвищенню ефективності використання бюджетних фондів, якості надання публічних послуг, зростанню економічної активності на регіональному рівні.

Потреба в децентралізації у Польщі виникла у зв'язку з масштабними процесами лібералізації та реалізації ринкових реформ, а її метою було максимальне забезпечення самостійного функціонування кожного регіону, створення більш ефективних і прозорих політичних інститутів, і посилення інститутів громадянського суспільства. Реформа у Польщі проходила кількома етапами. Першим кроком було створення гмін - територіальних громад. Гміною може бути місто, село, кілька сіл або район міста. Другий крок був спрямований на вищі рівні: повіти та воєводства. Так, з 1999 р. у Польщі існує 16 воєводств замість 49. Як наслідок, у країні змінився розподіл повноважень між центральними і місцевими органами влади. У процесі реформи була скорочена також кількість державних службовців, що позитивно вплинуло на зменшення бюджетних витрат на управління. Крім того, було реформовано механізм перерозподілу податкових надходжень між державним та місцевими бюджетами. На сьогоднішній день у місцевих бюджетах зосереджено близько 40% прибуткових податків, майже 7% доходів від корпоративних податків і 100% податків на нерухомість. У процесі проведення централізації у Польщі за основу було обрано співпрацю регіонів, що включало створення вільних економічних зон і надання допомоги одного регіону іншому в умовах профіциту і дефіциту бюджету. Важливими наслідками проведення адміністративно-територіальної реформи стало відокремлення влади та бізнесу, що гарантувало кожному громадянину право вільно і на вигідних умовах здійснювати підприємницьку діяльність.

Результатом проведення децентралізації стало чітке розмежування функцій та повноважень між державною та місцевою владою. Так основними цілями польського уряду стали зовнішня політика, національна безпека та оборона, розробка стратегічних напрямів розвитку держави. Перед місцевою владою були поставлені завдання управління власними справами, зокрема: економічний розвиток регіонів, розпорядження бюджетними коштами та майном територіальної громади, ведення самостійного фінансового господарства, а також наближення системи надання послуг до населення.

Отже, на сьогоднішній день основні повноваження та фінансові ресурси у Польщі перебувають на рівні територіальних громад.

Експерти сходяться на тому, що саме громадам слід надати можливість вирішувати питання свого розвитку. Заходи, що були здійснені урядом Польщі у напряму децентралізації, сприяли зростанню державних інвестицій, розвитку малого бізнесу та громадянського суспільства на рівні адміністративно-територіальних одиниць, що, у свою чергу, позитивно вплинуло на умови життя для членів територіальних громад і призвело до їх суттєвого поліпшення.

Проведення децентралізаціних змін у Польщі мало значний позитивний вплив не тільки на розвиток місцевих спільнот, але й країни в цілому. Так, на думку експертів, на сьогоднішній день Польща є найбільш інвестиційно привабливою країною серед інших країн Східної Європи, а її основними інвесторами є Європейський Союз, компанії з США, Німеччини та Франції.

Децентралізаційні процеси в різних країнах мають як переваги, так і недоліки. Серед основних переваг децентралізації є такі: створення передумов для успішного розвитку громадянського суспільства; отримання мешканцями територіальних громад практичного досвіду участі у демократичних змінах; більш ефективний розподіл бюджетних ресурсів з метою вирішення нагальних потреб територіальної громади; створення сприятливих умов для розвитку місцевого господарства; сприяння розвитку економіки регіону і стратегічному плануванню; забезпечення прозорості і гласності прийняття рішень на місцях, підвищення якості надання послуг та їх максимальне наближення до споживачів; підвищення відповідальності місцевих органів за результати своєї діяльності.

Однак поряд із позитивними аспектами децентралізації існують і певні недоліки, до яких відносять: ускладнення спроможності впливати на макроекономічну ситуацію на державному рівні; зниження скоординованості виконання делегованих повноважень; гальмування реалізації державних програм на фоні надання більшого значення місцевим політичним пріоритетам; намагання центральними органами влади уникнути відповідальності за надання державних послуг населенню, самоусунення центральних урядів від вирішення нагальних питань; неузгодженість делегованих повноважень і обов'язків із ресурсами для їх виконання.

Дослідження експертами специфіки впровадження децентралізаційних реформ різних країн свідчать, що досвід кожної з них є унікальним та відображає специфіку розвитку окремої країни.

Тому, на думку експертів, є недоцільним упровадження зарубіжного досвіду без урахування особливостей економічного та політичного розвитку конкретної країни [19].

На основі аналізу зарубіжного досвіду можна виокремити основні шляхи впровадження реформ з децентралізації влади в Україні:

- розмежування повноважень, прав та обов'язків різних рівнів влади відповідно до сутності правової, демократичної держави та громадянського суспільства, що дозволить досягти балансу інтересів у системі публічних відносин;

- розробка та реалізація ефективної регіональної політики, спрямованої на забезпечення рівномірного місцевого і регіонального розвитку;

- забезпечення втілення принципу субсидіарності як способу подолання конфлікту інтересів між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;

- упровадження адміністративно-територіальної реформи із забезпеченням збереження цілісності держави та її унітарного устрою ;

- забезпечення розширення прав територіальних громад щодо вирішення проблем їх життєзабезпечення;

- проведення бюджетної реформи з урахуванням загальнонаціональних та місцевих інтересів.

Досвід реформ у зарубіжних країнах свідчить, що децентралізація відіграє важливу роль у демократизації і трансформації суспільства, переходу до інститутів, заснованих на ініціативі та відповідальності окремої людини та громади. Тенденція до широкого її впровадження спостерігається в адміністративній, політичній, бюджетно-фінансовій, соціальній сферах, сприяє розвитку людського потенціалу, відповідальності влади, покращанню якості надання державних і громадських послуг, консолідації суспільства, вирішенню економічних, правових, політичних, етнічних проблем. Проведений аналіз доводить, що зростання ефективності публічного адміністрування в Україні можливе за умов:

1. Децентралізації функцій державних структур на територіальному рівні, а результатом децентралізації має стати побудова розвиненої, сильної демократичної держави із самодостатнім місцевим самоврядуванням, здатним ефективно вирішувати місцеві проблеми та якнайкраще забезпечити населення широким спектром публічних послуг.

2. Необхідно уніфікувати нормативно-правову, законодавчу бази.

3. Має бути продуктивний розвиток управління публічними організаціями з метою підвищення їх організаційної та соціальної ефективності.

4. Якісна фахова підготовки державних службовців з високим рівнем свідомості та кваліфікації, готових до інноваційної діяльності.

5. Потрібно змінити ієрархічне адміністрування на нову форму управління, оскільки при цьому змінюються умови політики й управління громадськими справами в політичній сфері, відкриваються можливості мережевого підходу до політики й публічного управління.

Список використаних джерел

1. Адміністративна реформа в Україні: сучасний стан, проблеми та перспективи / за ред. Н. Р. Нижник та Н. Т. Гончарук. - К. : Моноліт, 2009. - С. 10.

2. Амосов О. Публічне адміністрування в Україні: зв'язок з архетипами та пріоритети розвитку / О. Амосов, Н. Гавкалова / збірник наукових праць “Публічне управління: теорія та практика” № 2 (18) , Харків: видво “ДокНаукДержУпр” , 2014, С.7-13

3. Біла книга. Реформа публічної адміністрації в Україні // Білі книги. Підготовлені учасниками груп аналізу політики. - К., 2006. - Верес. - С. 90-134; Реформування публічної адміністрації в Україні: місцевий та регіональний рівні. Документ для консультацій щодо державної політики (Зелена книга). - К., 2006. - Вересень. - 38 с.

4. Гайдученко С.О. Теоретико-методологічні засади формування та розвитку організаційної культури публічного управління: дис. докт. держ. упр.: 25.00.01. / Гайдученко Світлана Олександрівна - Харків, 2016. - 437с.

5. Деева Н. М. Потенціал соціалізації і його регулювання в економіці: теорія, методологія, перспективи : монографія / Н. М. Деева. - Дніпропетровськ : АРТ-ПРЕС, 2006. - 444 с.

6. Закон України "Про державну службу" № 889-VIII від 10.12.2015 // [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/889-19

7. Зарубіжний досвід публічного адміністрування : метод. рек. / авт. кол. : Державне управління та місцеве самоврядування, 2018, вип. 2(37) 18 Теорія та історія державного управління Н. М. Мельтюхова, В. В. Корженко, Ю. В. Дідок [та ін.] ; за заг. ред. Н. М. Мельтюхової. - Київ : НАДУ, 2010. - 28 с.

8. Концепція реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні вiд від 1 квітня 2014 р. // Офіційний вісник України. - 2014. - № 333-р.

9. Купряшин Г. Л. Государственный менеджмент: возможности и ограничения / Г. Л. Купряшин // Государственное управление. Электронный вестник. ? 2003. ? № 1. ? Режим доступа : http://www.spa.msu.ru.

10. Лахижа М. І. Модернізація публічної адміністрації: теоретичні та практичні аспекти : монографія / М. І. Лахижа. - Полтава : РВВ ПУСКУ, 2009. - 289 с.

11. Мельтюхова Н. М. Становлення і розвиток публічної адміністрації в Україні / Надія Мельтюхова // Європеїзація публічного адміністрування в Україні в контексті європейської інтеграції : матеріали наук.-практ. конф. 17 груд. 2009 р., м. Дніпропетровськ / за заг. ред. Л. Л. Прокопенка. - Дніпропетровськ : ДРІДУ НАДУ, 2009. - С. 77 - 78

12. Набатова Ю.О. Формування місцевих бюджетів в умовах децентралізації фінансових ресурсів / Ю.О. Набатова, Т.В. Ус // Електронне наукове фахове видання «Ефективна економіка», 2015. - № 5. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=4100

13. Про Стратегію сталого розвитку «Україна - 2020» : Указ Президента України від 12 січня 2015 р. № 5/2015. - Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/5/2015.

14. Про добровільне об'єднання територіальних громад: Закон України від 5 лютого 2015 року № 157- VIII [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/157-19/ed20150205

15. Публічне адміністрування : навч. посіб. / О. М. Ястремська, Л. О. Мажник. - Харків : ХНЕУ ім. С. Кузнеця, 2015. - 132 с.

16. Позиція України в рейтингу країн світу за Індексом глобальної конкурентоспроможності 2017-2018 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://edclub.com.ua/analityka/pozyciya-ukrayiny-v-reytyngu-krayin-svitu-zaindeksom-globalnoyi-konkurentospromozhnosti-2

17. Попова М.Ф. Децентралізація влади як механізм розвитку громад / М.Ф. Попова // Актуальні проблеми політики. 2015. - Вип. 54. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/appol_2015_54_31

18. Романюк С. А. Політика регіонального розвитку в Україні: сучасний стан і нові можливості: регіональні дослідження : монографія / С. А. Романюк. - К. : Вид-во УАДУ, 2001. - С. 73-74.

19. Чернобай А. Децентралізація як шлях оновлення системи територіальної організації влади в Україні / А. Чернобай, В. Чайковська // Науковий часопис Національної академії прокуратури України. - 2015. - № 2. - С.103- 109. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.chasopysnapu.gp.gov.ua/ua/pdf/6-2015/chernobaj.pdf

Размещено на Allbest.ru