Адміністративний арешт: порядок застосування даного виду стягнення та повноваження окремих органів і посадових осіб щодо внесення клопотань про застосування (заміну) на даний вид стягнення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Адміністративний арешт: порядок застосування даного виду стягнення та повноваження окремих органів і посадових осіб щодо внесення клопотань про застосування (заміну) на даний вид стягнення

М. Самбор

Забезпечення законності та правопорядку у державі здійснюється шляхом поєднання ряду функцій, використання різних правових та не правових, зокрема організаційних заходів, спрямованих на забезпечення виконання та дотримання усіма суб'єктами відносин загальноприйнятих правил поведінки у тих чи інших обставинах. Визначення певного порядку взаємодії учасників не гарантує виконання всіма суб'єктами взятих на себе зобов'язань. Така обставина зумовлює необхідність відновлення правопорядку. У свою чергу цей захід передбачає необхідність застосування заходів впливу з боку держави та її органів відносно суб'єктів, які зневажають загальноприйняті правила. Такий вплив виявляється у примусі, тобто примусовому виконанні зобов'язань та вжитті заходів, у наслідок яких суб'єкт зазнає певних втрат, іншими словами відбувається застосування юридичної відповідальності, одним з видів якої є адміністративна. Аби не розпорошувати суть та мету нашої статті на вивченні поглядів на поняття юридичної відповідальності, зосередимося саме на адміністративній відповідальності.

Сучасні концепції не мають єдиного підходу до розуміння поняття адміністративної відповідальності, але всі вони так чи інакше містять загальні для розуміння даного поняття істотні ознаки.

Адміністративна відповідальність - інститут адміністративного права. Це обов'язок особи, яка скоїла адміністративний проступок, нести відповідальність за свої протиправні дії у межах встановленого законом стягнення [5, с. 21]. Адміністративна відповідальність як різновид правової відповідальності - це специфічна форма реагування держави в особі її компетентних органів на вчинення адміністративних проступків, згідно з якою особи, що скоїли ці проступки, повинні відповісти перед уповноваженими державними органами за свої неправомірні дії і понести за це адміністративні стягнення в установлених законом формах і порядку [2, с. 97].

Адміністративні стягнення - це матеріальний вияв адміністративної відповідальності, негативний правовий наслідок неправомірної поведінки особи, яка вчинила адміністративний проступок і повинна відповісти за свій протиправний вчинок та понести за це відповідне покарання у вигляді певних несприятливих заходів морального, матеріального та фізичного впливу 2, с. 99]. Усі ці дефініції містять у собі вказівки на певні негативні фактори, які повинна зазнати особа, яка вчинила правопорушення. Таким негативним чинником виступає стягнення.

Адміністративні стягнення - це правовий наслідок скоєного адміністративного правопорушення, що є відповідним заходом державного примусу, своєрідним втручанням у сферу правових благ та майнових інтересів винного, адекватним абстрактній оцінці цього діяння законодавцем [1, с. 121]. Перш ніж вести мову про стягнення, має відбутися певний порядок, який визначить які саме стягнення можуть та повинні буди застосовані до правопорушника. Це відбувається під час вжиття відповідних процесуальних дій та прийняття на їх основі рішень. Загалом сам порядок розуміється як певне провадження.

Провадження в справах про адміністративні правопорушення в органах внутрішніх справ можна визначити двояко. З однієї сторони - як урегульований законом порядок здійснення відповідних процесуальних дій, що забезпечують винесення законних і об'єктивних рішень по підвідомчих їм справах про адміністративні правопорушення, з іншого - як основану на законі діяльність посадових осіб органів внутрішніх справ по розгляду підвідомчих їм справ про адміністративні правопорушення та прийняттю рішень по них в установлених законом формі та порядку, а також діяльність щодо застосування ними заходів, які забезпечують адміністративне провадження [1, с. 154].

Як правило, виділяють чотири основні стадії провадження: 1) порушення справи про адміністративне правопорушення та адміністративне розслідування, якою охоплюється комплекс першочергових процесуальних дій, що забезпечують згодом можливість розгляду справи по суті. У рамках цієї стадії установлюється факт протиправної поведінки, особа правопорушника, інші фактичні обставини у справі, збираються і аналізуються докази, дається первісна правова оцінка скоєному, тобто здійснюється повне адміністративне розслідування у справі з відповідним процесуальним оформленням результатів такого розслідування з метою підготовки справи для розгляду по суті; 2) розгляд справи по суті та винесення по ній постанови - це основна, центральна стадія провадження в справах про адміністративні правопорушення; 3) перегляд справи у зв'язку із оскарженням або опротестуванням постанови по справі є факультативною, тому що не кожна постанова по справі оскаржується або опротестовується; 4) виконання постанови про справі - заключна стадія провадження в справах про адміністративні правопорушення. Суть і важливість даної стадії - в кінцевій реалізації винесеної по справі постанови про накладення адміністративного стягнення [1, с. 155-160]. Найбільше нас цікавить стадія винесення постанови за справою про адміністративне правопорушення та виконання останньої. З огляду на те, що ефективність усієї судової, адміністративної гілок влади оцінюється з позиції не прийняття того чи іншого рішення, а його виконання, так само і нас цікавить не стільки винесення такої постанови про притягнення правопорушника до адміністративної відповідальності, скільки виконання такої постанови, зізнання правопорушником тих негативних чинників, які є результатом реагування держави в особі її компетентних органів на діяння, які є антисуспільними та суспільно негативними.

Ураховуючи вищевикладене, метою статті є дослідження нормативного регулювання та юридичної практики, пов'язаної із виконанням адміністративних стягнень у вигляді адміністративного арешту, зокрема під час провадження у справах про заміну адміністративних стягнень у вигляді громадських робіт та виправних робіт на адміністративне стягнення у вигляді адміністративного арешту, а також пошук шляхів усунення прогалин чинного законодавства, пов'язаних із виконанням зазначеного адміністративного стягнення.

На підставі аналізу процесуальних норм Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) [8], можна дійти висновку, що найбільше видів правопорушень, за вчинення яких складаються протоколи про адміністративні правопорушення, відноситься саме до повноважень органів внутрішніх справ. Забезпечення законності а адміністративній діяльності органів внутрішніх справ - це створення такого адміністративно-правового режиму в суспільстві, при якому вся система органів, виконуючи функції щодо охорони громадського порядку, громадської безпеки та боротьби зі злочинністю, зобов'язана, з однієї сторони, суворо дотримуватись вимог законів, а з другої - вимагати від посадових осіб та громадян безумовного виконання цих законів та інших законодавчих актів, здійснювати інші правоохоронні та правозастосовні заходи з метою зміцнення правопорядку в державі [4, с. 38]. Однак, значна частина справ про адміністративні правопорушення, протоколи за якими складаються органами внутрішніх справ, розглядаються по суті та приймаються рішення третьою гілкою влади, а саме судами.

Отже, аби зрозуміти послідовність виконання дій щодо впровадження такої форми реалізації права як застосування у справах про адміністративні правопорушення з виконання адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту слід розглянути загальні правила накладення стягнень.

Ч. 2 ст. 38 КУпАП зазначає, що у разі підвідомчості справи про адміністративне правопорушення відповідно до КУпАП чи інших законів суду (судді), стягнення може бути накладено не пізніш як через три місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - не пізніш як через три місяці з дня його виявлення, крім справ про адміністративні правопорушення, зазначені у ч. 3 ст. 38 КУпАП. Поряд з цим ч. 1 ст. 32 КУпАП вказує на те, що адміністративний арешт призначається районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею). У свою чергу слід відмітити, що застосування у вигляді адміністративного стягнення адміністративного арешту відноситься до виключної компетенції суду (ст. 32 КУпАП). При цьому адміністративний арешт застосовується як виключне адміністративне стягнення, що можна розуміти так, що у разі неефективного впливу інших адміністративних стягнень на правопорушника, застосовується найжорсткіший його вид - адміністративний арешт. У свою чергу останній характеризується значними обмеженнями прав, свобод та інтересів особистості і у цьому контексті найперше - обмеження волі.

Ст. 268 КУпАП прямо вказує на те, що справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Під час відсутності цієї особи справу може бути розглянуто лише у випадках, коли є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи. При розгляді справ про адміністративні правопорушення, передбачені частиною першою статті 44, статтями 51, 146, 160, 160-2, 172-2 - 172-9, 173, частиною третьою статті 178, статтями 185, 1851, статтями 185-7, 187 цього Кодексу, присутність особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, є обов'язковою. Однак, поряд із вищеперерахованими складами адміністративних правопорушень, під час розгляду справ за якими обов'язкова присутність самої особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, відсутній такий склад правопорушення як керування транспортними засобами або суднами особами, які перебувають у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції (ст. 130 КУпАП). Хоча санкція даної статті передбачає такий вид адміністративного стягнення як адміністративний арешт. Фактично саме це й зумовило написання даної статті, метою якої визначено порядок застосування адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту за окремі види адміністративних правопорушень.

Іншим напрямком дослідження предмета є з'ясування порядку заміни одного виду стягнення на інший, а саме на адміністративний арешт.

Ст. 321⁴ КУпАП вказує на те, що у разі ухилення порушника від відбування громадських робіт постановою судді невідбутий строк громадських робіт може бути замінено адміністративним арештом з розрахунку один день арешту за п'ять годин громадських робіт, але не більш як на п'ятнадцять днів, ст. 325 КУпАП веде мову про те, що у разі ухилення особи від відбування виправних робіт, застосованих за вчинення дрібного хуліганства, постановою судді невідбутий строк виправних робіт може бути замінено штрафом від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративним арештом з розрахунку один день арешту за три дні виправних робіт, але не більш як на п'ятнадцять діб.

У контексті вищезазначеного, неможливо оминути увагою ту обставину, що дійсно постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про застосування громадських робіт надсилається на виконання органу Державного департаменту України з питань виконання покарань (Державну пенітенціарну службу України, яка утворена у наслідок реорганізації Державного департаменту України з питань виконання покарань у відповідності до Указу Президента України від 9 грудня 2010 року № 1085/2010 "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" і саме так називається дана державна інституція після реформування органів виконавчої влади. Отже, фактично відсутній суб'єкт владних повноважень, який виконує дану постанову суду.). Таким чином, виходячи з положень ст. 92 Конституції України [9] установи виконання покарань є конституційними органами виконавчої влади, зважуючи на ту обставину, що п. 14 ч. ст. 92 Конституції України зазначає, що виключно законами України визначаються організація і діяльність органів і установ виконання покарань.

Виходячи з положень п. 15 ст. 106 Конституції України Президент України утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади. Саме з метою оптимізації системи центральних органів виконавчої влади, усунення дублювання їх повноважень, забезпечення скорочення чисельності управлінського апарату та витрат на його утримання, підвищення ефективності державного управління був виданий Указ Президента України 9 грудня 2010 року № 1085/2010 "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" [10], яким утворено Державну пенітенціарну службу України, реорганізувавши Державний департамент України з питань виконання покарань. Ч. 2 ст. 6 Конституції України зазначає, що органи виконавчої влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України, а ч. 2 ст. 19 Конституції України вказує на те, що органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З цього слід зробити логічний висновок про те, що Державна пенітенціарна служба України та її посадові особи зобов'язані діяти виключно у межах своєї компетенції, визначеної у нормах Конституції та законів України. Враховуючи те, що КУпАП не містить згадки про Державну пенітенціарну службу України, тому, на нашу дімку, посадові особи даної служби не мають права перебирати на себе повноваження посадових осіб Державного департаменту України з питань виконання покарань. Адже у такому разі цілком можна говорити про присвоєння владних повноважень, що пов'язані із застосуванням до осіб заходів державного примусу, у даному випадку адміністративних стягнень за вчинені адміністративні правопорушення. З одного боку начебто Державна пенітенціарна служба України виконує функції, якими вона повинна бути наділена, фактично функції, які до реорганізації виконував Державний департамент України з питань виконання покарань.

Однак, якщо ми збираємося будувати правову державу, де проголошуватиметься принцип верховенство права, фундаментом якого має стати принцип діяльності державних органів та їх посадових осіб, який визначає їх компетенцію як принцип "дозволено лише те, що прямо передбачено законом", то ж виникає пряма необхідність у приведенні у відповідність всіх законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів, у змісті яких визначається компетенція Державної пенітенціарної служби України, у тому числі шляхом заміни слів "Державний департамент України з питань виконання покарань" у всіх відмінках та числах словами "Державна пенітенціарна служба України" у відповідному відмінку та числі. Оскільки на даний час під час виконання службових обов'язків та використання наданих для цього прав посадові особи Державної пенітенціарної служби України користуються правами та обов'язками Державного департаменту України з питань виконання покарань, тому виконання зазначених вище адміністративних стягнень можуть здійснювати посадові особи Державної пенітенціарної служби України, але це повинно мати перехідний характер, зумовлений реформуванням та гармонізацією чинного законодавства.

Особливо гостро, на наш погляд, це питання має поставати під час виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, що супроводжується обмеженням прав, свобод та інтересів людини і громадянина, під час участі посадових осіб Державної пенітенціарної служби України у судових засіданнях, коли останні заявляють клопотання про заміну кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі на кримінальне покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк, чи то ж, як у нашому випадку, під час подання клопотань про заміну адміністративного стягнення у вигляді громадських або виправних робіт на адміністративний арешт.

З огляду на сказане, ще одним дискусійним та не менш важливим є наділення суб'єкта правом виконання постанови про застосування громадських робіт. Ст. 321¹ КУпАП зазначає, що постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про застосування громадських робіт надсилається на виконання органу Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі - ДДУПВП) не пізніше наступного дня після її винесення.

Кримінально-виконавчий кодекс України (далі - КВК України) від 10 липня 2003 року [6] зазначає, що органами виконання покарань є:

центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань,

його територіальні органи управління,

кримінально-виконавча інспекція.

Кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими (ст. 1 КВК України). Жодним словом законодавець не обмовляється про виконання адміністративних стягнень. Таким чином, на наш погляд, контроль за виконанням таких адміністративних стягнень як громадські та виправні роботи не належить до компетенції ДДУПВП, оскільки норми КУпАП та КВК України жодним чином не узгоджуються та виявляється колізія нормативного забезпечення. Використання аналогій закону, що можемо спостерігати у даному випадку, жодним чином не виправдовується, оскільки по аналогії застосовуються до правопорушників (осіб, які вчинили менш суспільно небезпечні діяння, ніж злочинці) норм кримінально-виконавчого законодавства, вважаємо погіршує статус осіб, щодо яких застосовано адміністративне стягнення. По-іншому ще можна було б більш лояльно віднестися до використання аналогії законодавства про адміністративні правопорушення стосовно осіб, які вчинили злочини, тобто більш лояльного законодавства за більш суспільно небезпечні вчинки, але не навпаки. адміністративний арешт виправний робота

Навіть порівнюючи норми власне КУпАП, бачимо значні прогалини у належному опрацюванні законопроектів їх розробниками, а саме можна відмітити, що ст. 321¹ та ст. 322 КУпАП по-різному називають фактично один і той же орган виконання покарань, саме у ст. 321¹ КУпАП мовиться про Державний департамент України з питань виконання покарань, тоді як норма ст. 322 КУпАП (до речі зміни до неї вносилися пізніше, ніж КУпАП було доповнено ст. 321¹) вживає словосполучення "центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань", що засвідчує логічність та послідовність у законотворчій діяльності, у тому числі узгоджуються норми КУпАП та КВК України. Однак поряд з цим підкреслює її вузьку направленість, відсутність масштабності та всеосяжності, які мають виявлятися у комплексному підході до внесення змін, аналізуючи все чинне законодавство (хоча б усі норми одного кодифікованого акту, яким є КУпАП).

Ще одним не вирішеним питанням є суб'єкт владних повноважень, який має вирішувати, де правопорушникові відбувати громадські чи випр авні роботи. Цікавою є та обставина, що згідно ст. 321 КУпАП постанова про застосування громадських робіт надсилається ДДУПВП, а виконання стягнення у вигляді громадських робіт здійснюється на основі участі порушників у суспільно корисній праці, види якої визначають органи місцевого самоврядування. Але яким чином від ДДУПВП така постанова має дістатися органів місцевого самоврядування невідомо. Якщо ДДУПВП не наділений повноваженнями виконання адміністративних стягнень, тоді яка його участь у виконанні адміністративного стягнення у вигляді громадських робіт.

Інструкція про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, затверджена наказом ДДУПВП та МВС України від 19 грудня 2003 року №270/1560 [7], зазначає, що відповідно до статті 322 КУпАП цією Інструкцією визначається порядок виконання адміністративного стягнення у виді виправних робіт. Однак, у відповідності до КВК України кримінально-виконавча інспекція наділена повноваженнями виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт; здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, а також звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років; встановлення періодичності та днів проведення реєстрації засуджених до покарань у виді громадських і виправних робіт, а також осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням (ст. 13 КВК України). Поряд з цим жодним словом не обмовився законодавець про виконання адміністративних стягнень, у тому числі виправних робіт. Таким чином, можна вважати, що спільний наказ ДДУПВП та МВС України від 19 грудня 2003 року №270/1560 суттєво та безпідставно розширив повноваження кримінально-виконавчої інспекції, наділивши останню повноваженнями з виконання адміністративного стягнення у вигляді виправних робіт, оскільки КВК України, чиї норми регламентують основні завдання центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань, не передбачив покладення обов'язків з виконання адміністративних стягнень, зокрема громадських робіт. У зв'язку з цим органи ДДУПВП без наявності на те законних підстав самостійно суттєво розширили свої повноваження у частині виконання адміністративних стягнень, зокрема громадських робіт.

Про порядок виконання громадських робіт, як адміністративного стягнення, дана Інструкція змовчує. Норми КУпАП містять лише загальні вказівки на порядок застосування та виконання такого виду адміністративного стягнення, передбаченого п. 5¹ ч. 1 ст. 24, ст. 30¹, КУпАП. Знову стикаємося з тим, що застосування заходів державного примусу відбувається за аналогією, що на нашу думку є неприпустимим.

У цьому разі вважаємо за необхідне прийняття нового виконавчого кодексу, або внесення змін до нині чинного Кримінально-виконавчого кодексу, шляхом доповнення нормами, які надають КВІ право виконання адміністративних стягнень, у зв'язку з цим, постає нагальна потреба у перейменуванні власне КВК України, оскільки норми цього кодексу регламентуватимуть не лише виконання кримінальних покарань, але й адміністративних стягнень.

Визначеність компетенції державних органів щодо виконання адміністративних стягнень не є однією проблемою чинного адміністративного законодавства України. Предметом дослідження нашої статті виступають актуальні проблеми виконання адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту. Виконання даного стягнення зумовлює декілька проблем:

1) можливість розгляду справи про адміністративне правопорушення без участі порушника (наприклад, ст. 130 КУпАП);

2) можливість розгляду у суді подання кримінально-виконавчої інспекції про ухилення порушника від виконання адміністративного стягнення у вигляді виправних або громадських робіт адміністративним арештом за відсутності правопорушника;

3) відсутність імперативної норми про необхідність обов'язкової присутності під час розгляду вищеперерахованих справ у судових інстанціях у якості третіх осіб представників органів внутрішніх справ України, які мають негайно звернути до виконання постанову суду про застосування до правопорушника адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту.

Отже, вважаємо за вкрай необхідне аби гармонізувати систему законодавства, що регламентує виконання адміністративних стягнень, доповнити кодифікований нормативно-правовий акт у сфері адміністративних правопорушень, яким є Кодекс України про адміністративні правопорушення, відповідними нормами, які б регламентували порядок виконання адміністративних стягнень у вигляді громадських робіт, зокрема статтею, яка розкриватиме повноваження центрального виконавчого органу з питань виконання покарань та адміністративних стягнень, статтею, яка міститиме права та обов'язки правопорушника, відносно якого застосовано адміністративне стягнення у вигляді громадських робіт, порядок взаємодії КВІ та органів місцевого самоврядування; порядок та підстави заміни адміністративного стягнення у вигляді громадських робіт іншим адміністративним стягненням - штрафом чи адміністративним арештом.

Ч. 2 п. 1.2. Розділу ІІІ Інструкції про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі , та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань зазначає лишень, що стягнення у виді виправних робіт виконується на підставі постанови суду з урахуванням особливостей, передбачених законодавством України про адміністративні правопорушення, за місцем роботи засуджених осіб відповідно до статті 322 Кодексу України про адміністративні правопорушення. У свою чергу ч. 2 п. 1.7 Розділу ІІІ Інструкції про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань підкреслює, що виправні роботи у відповідності до статті 31 Кодексу України про адміністративні правопорушення відбуваються за місцем постійної роботи правопорушника. У Розділі ІІІ даної Інструкції більш ані слова про виконання даного виду адміністративного стягнення, так само як і жодної згадки про порядок здійснення контролю за виконанням даного адміністративного стягнення, можливості його заміни на адміністративне стягнення у вигляді штрафу чи адміністративного арешту. Зрозуміло було б якби нормотворець використовував у тексті даної інструкції поняття засуджений самостійно (у такому разі хоча б із розширеного тлумачення даного поняття можна було б (але досить таки нечітко) розуміти як осіб, засуджених за вчинення злочинів, так і осіб, відносно яких судом прийнято рішення про застосування адміністративних стягнень). Однак, норми цієї Інструкції використовують словосполучення "засуджена особа до відбування покарання у виді виправних робіт". Таким чином підкреслюється розуміння виправних робіт саме як кримінального покарання і аж ніяк не адміністративного стягнення.

Отже, на першому етапі нормативного урегулювання піднятого нами питання, слід внести зміни та доповнення до КУпАП, доповнивши відповідні статті, а саме ч. 3 ст. 268 КУпАП після слів "статтями 51", словосполученням "статтею 130" та далі за змістом, а також доповнити ст. 268 КУпАП частиною 4 наступного змісту: "У разі розгляду справи про заміну одного виду адміністративного стягнення на адміністративне стягнення у вигляді адміністративного арешту присутність особи, яка притягнена до адміністративної відповідальності, та вирішується питання про заміну встановленого одного виду адміністративного стягнення на адміністративне стягнення у вигляді адміністративного арешту є обов'язковою". Таким чином існуючу частину 4 ст. 268 КУпАП рахувати частиною 5 цієї статті.

Главу 30-А доповнити статтею, у якій передбачити можливість та порядок провадження у справі щодо заміни адміністративного стягнення у вигляді громадських робіт на адміністративний арешт. При цьому слід передбачити обов'язки особи, яка піддана адміністративному стягненню у вигляді громадських робіт, визначити порушення, які можуть стати підставою для такої заміни.

Главу 31 КУпАП доповнити статтями, у яких відповідно визначити обов'язки та права особи, яка піддана адміністративному стягненню у вигляді виправних робіт, порядок їх відбуття та причини, що можуть стати для внесення подань про заміну даного виду стягнення адміністративним арештом.

Норми статей КУпАП потребують узгодження щодо використання у їх змісті словосполучень "Державний департамент України з питань виконання покарань" та "центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань", адже натепер така установа як Державний департамент України з питань виконання покарань не існує.

Крім того, КВК України не визначає повноважень Державний департамент України з питань виконання покарань щодо контролю за виконанням адміністративних стягнень, зрештою і норми КУпАП не визначають повноважень цього органу щодо контролю за виконанням адміністративних стягнень, а лише констатують, що такий контроль здійснюється цими органами (або ДДУПВП, або центральним органом виконавчої влади з питань виконання покарань).

Глава 32 КУпАП має визначати порядок відбуття адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту, повноваження органів внутрішніх справ та міліції, зокрема. Порядок негайного звернення до виконання постанови про застосування до порушника адміністративного арешту та можливості оскарження такої постанови зацікавленими особами, зокрема особою, щодо якої винесено постанову про накладення (або заміну) адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту.

Підсумовуючи сказане, вважаємо, що порядок виконання адміністративних стягнень у вигляді громадських робіт та виправних робіт потребує законодавчого врегулювання шляхом внесення відповідних змін як до Кодексу України про адміністративні правопорушення, так і законодавчого акту, Кримінально-виконавчого кодексу України, який визначає повноваження органів виконання покарань в Україні. Ці зміни по-перше, мають гарантувати реалізацію прав, свобод та інтересів людини і громадянина, що пов'язано із обмеженням свободи особи; по-друге має бути чітко визначена процедура виконання такого адміністративного стягнення як адміністративний арешт, що з одного боку гарантуватиме права і свободи людини і громадянина, а з іншого - унеможливить свавілля державних органів та їх посадових осіб під час застосування заходів державного примусу у вигляді адміністративного стягнення, а загалом, ефективне законодавче забезпечення порядку застосування стягнень забезпечуватиме принцип законності у суспільстві. Вважаємо неприпустимим регулювання порядку виконання такого адміністративного стягнення (до того найжорсткішого) як адміністративний арешт відомчим нормативно-правовим актом - наказом МВС України [3]. Порядок виконання адміністративних стягнень, у тому числі й адміністративного арешту, має знайти себе у нормах виключно законодавчих, прийнятих Верховною Радою України, що підкреслюватиме їх значимість, вказуватиме на те, що держава дійсно опікується питаннями гарантування, охорони та захисту прав, свобод та інтересів людини і громадянина, адже останні становлять найвищу соціальну цінність. Такі зміни у комплексі мають становити правову політику держави щодо гарантування проголошених соціальних цінностей, слугувати розвитку конституційних положень щодо найвищої соціальної цінності, якою є людина з її правами, свободами та інтересами, а також стати орієнтиром для впровадження правової реформи в Україні.

Бібліографія:

1. Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ. Загальна частина: Підручник / [Голосніченко І.П., Шакун В.І., Кириченко І.П. та ін.]; за ред. І.П.Голоснічяенка, Я.Ю.Кондратьєва. - К.: КМУЦА, 1999. - 180 с.

2. Гончарук С.Т. Адміністративне право України: навч. Посібник / С.Т. Гончарук. - К.: "Видавничий дім "Аванпост-прим", 2000. - 240 с.

3. Наказ МВС України від 18 вересня 1992 року №552 "Про затвердження Положення про спеціальний приймальник для утримання осіб, підданих адміністративному арешту".

4. Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ (узагальнені матеріали з загальної та особливої частин курсу) / [Олефір В.І., Кузьміних Г.Б., Братель Г.М.]. - К.: НАВСУ, 1999. - 112 с.

5. Голосніченко І.П. Адміністративне право України (основні категорії і поняття). Загальна та особлива частини: посіб. / І.П. Голосніченко. - Ірпінь, 1998. - 52 с.

6. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 року. - ВВР. - 2004. - №3-4. - ст. 21.

7. Наказ ДДУПВП та МВС України від 19 грудня 2003 року №270/1560 "Про затвердження інструкції про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань.

8. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року - [Електронний ресурс]. - Режим доступу. - rada.gov.ua

9. Конституція України від 28 червня 1996 року. - К.: Вид-во "Право", 1996. - 56 с. 10. Указ Президента України від 9 грудня 2010 року №1085/2010 "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади".

Размещено на Allbest.ru