Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Юридичний факультет

Кафедра земельного права

Курсова робота

План

• Вступ
• Поняття і правова природа землекористування
• Зміст відносин землекористування
• Види землекористування
• Висновок
• Список використаних джерел

Вступ

Земля є необхідною умовою, джерелом, засобом і місцем забезпечення життєдіяльності, матеріальною і біологічною основою формування сфери життя для людини та інших живих організмів. Вона є основою самого існування і буття людини; земля становить просторовий, операційний базис, що використовується для розташування населених пунктів. А тому не викликає суперечностей положення статті 14 Конституції України, відповідно до якої земля є основним національним багатством України.

Конституцією України гарантовано кожному право користуватися об'єктами права власності народу. Дані конституційні положення знайшли своє відображення у Земельному кодексі України, а також ряді спеціальних законодавчих актів. Зокрема практична реалізація конституційних норм вбачається у закріпленні форм власності на землю, підстав їх набуття та припинення, а також інших правових титулів, що дають можливість володіти й користуватися земельними ділянками на законних підставах. Багатоаспектність напрямів функціонування землі є передумовою виникнення різноманітних форм та видів її використання.

Інститут землекористування має тривалу історію, яка як дозволила врахувати досвід минулих поколінь у питаннях регулювання земельних відносин, так і створила певні труднощі в адаптації цих відносин до ринкових умов. У свою чергу це призвело до значних прогалин та суперечностей земельного законодавства у даній сфері.

Поняття і правова природа землекористування

Інститут землекористування використовувався найповніше в СРСР. Радянська доктрина визнавала виключну власність держави на землю. Тому за громадянами, а також підприємствами, установами, організаціями земельні ділянки закріплювалися на праві користування. Серед усіх видів користування державною власністю право користування землею безумовно було найпоширенішим.

Ст.7 Основ земельного законодавства СРСР суб'єктами права користування землею визнавала колгоспи, радгоспи та інші державні організації, установи та підприємства; кооперативні та громадські підприємства; громадяни нашої країни; інші організації та особи у випадках, передбачених союзним законодавством [17, с.72].

Відповідно залежно від господарського призначення та суб'єкта користування землею розрізняли землекористування:

1) колгоспів, радгоспів, інших сільськогосподарських державних, кооперативних, громадських підприємств, установ і організацій;

2) промислових, транспортних, інших несільськогосподарських державних, кооперативних, громадських підприємств, установ, організацій;

3) громадян (колгоспників, робітників, службовців та ін.);

4) інших організацій і осіб у випадках, передбачених законодавством СРСР [17, c.71].

Радгоспи являли собою вищу форму організації соціалістичного сільського господарства. За кожним радгоспом закріплювалася певна кількість землі відповідно до акту відводу уповноваженими органами держави, усі вони виступали як самостійний суб'єкт користування.

Після проведення процедури укрупнення колгоспів у 1950 р. основна частина земель опинилася у користуванні колгоспів. Така земля надавалася у безстрокове користування, що було закріплено ще в Примірному статуті сільськогосподарської артілі 1935 р. Цим самим підкреслювалася сталість права колгоспу на користування землею, що сприяло організації планомірного сільськогосподарського виробництва. До того ж Примірний статут закріплював принцип недоторканності та незменшуваності колгоспних земель. Категорично заборонялося наділення землею осіб, що вибули з колгоспу, землею за рахунок земельної площі колгоспу. Єдиною підставою для вилучення таких земель було з мотивів державних чи громадських потреб. Колгоспи також не сплачували будь-яких податків чи зборів. Таке користування було безоплатним. На такому ж правовому титулі землі сільськогосподарського призначення закріплювалися за товариствами спільного обробітку землі (ТСОЗ) і сільськогосподарськими комунами [18, с.90-93].

Існувало також право присадибного землекористування колгоспних дворів: кожний колгоспний двір може мати в особистому користування невелику присадибну ділянку землі й вести на ній підсобне господарство у розмірах, передбачених Статутом сільськогосподарської артілі. Таке право є похідним від права громадського колгоспного землекористування, оскільки колгоспний двір отримує присадибну ділянку не безпосередньо від держави, а від колгоспу за рахунок земель його присадибного фонду, який входить в єдиний масив земель, закріплених за колгоспом [18, с.104-105].

Конституція СРСР допускала користування державною землею і ведення на виділених земельних ділянках дрібного сільського господарства без застосування найманої праці одноосібними селянськими господарствами (ст.9 Конституції СРСР). Землекористування одноосібних селянських господарств детально регламентувалося Земельним кодексом РРФСР 1922 р. та земельними кодексами союзних республік. Суб'єктом права трудового землекористування селян-одноосібників був селянський двір. Таке право користування належить всім членам двору незалежно від статі і віку. При цьому у користуванні землею немає будь-яких частин окремих членів двору, усі вони користувалися землею спільно. На відміну від колгоспних дворів, які користувалися тільки присадибними ділянками, земля, яка надана одноосібному селянському господарству, складається з двох частин: а) присадибної ділянки, на якій розташовані житлові та господарські будівлі, а також сад і город, б) польової землі. Польові землі одноосібників мали бути розміщеними за межами земель колгоспів [18, с.112].

У сучасній науці земельного права точаться дискусії з приводу розмежування понять "користування землею" та "використання землі". Варто підтримати позицію щодо розмежування цих понять. Використання землі реалізується через правомочність користування, як змісту права власності. Користування землею як окремий правовий титул є лише однією із форм використання землі поряд із використанням її на титулі права власності.

Чинне законодавство не дає визначення землекористування. Традиційно землекористування розглядають у суб'єктивному та об'єктивному розумінні.

У суб'єктивному розумінні:

1) Як правомочність користування земельними ділянками, тобто використання їх корисних властивостей;

2) Як правовий титул, що надає фізичним та юридичним особам суб'єктивне право використовувати земельну ділянку не на титулі права власності.

У об'єктивному розумінні - це інститут земельного права, тобто сукупність правових норм, що регулюють здійснення суб'єктивного права землекористування, його виникнення, зміну та припинення [23, c.220].

Відповідно до ст.13 Конституції України кожен має право користуватися природними об'єктами права власності українського народу відповідно до закону [1]. Тому земельне законодавство покликано реалізувати дане конституційне положення шляхом визначення об'єктів, суб'єктів, правових форм, видів, змісту прав на користування земельними ділянками.

Так, Кулинич П.Ф. розглядає інститут права землекористування як похідний від інституту права власності на землю. Під правом землекористування він розуміє сукупність правових норм, які регулюють порядок отримання у користування та використання земельних ділянок особами, які не є власниками таких ділянок [19, c.149]. Казанцев Н.Д. визначає право землекористування як сукупність правових норм, що регулюють правильне та раціональне використання землі землекористувачами у відповідно до тієї мети, для якої вона їм надана [20, c.131]. Аксєньонок Г.О. відмічає, що отримавши у встановленому законом порядку земельну ділянку, громадянин стає суб'єктом права землекористування [16, c. 204].

М.В. Шульга розглядає право землекористування як суб'єктивне право через забезпечену і гарантовану державою можливість конкретної особи добувати у встановленому порядку корисні властивості землі [25, c.182].

На підтримку позиції про похідний характер землекористування варто відзначити, що таке право може виникати тільки за волевиявленням власника, який може передавати користувачеві певний обсяг правомочностей, що йому безпосередньо належать. Оскільки виходячи з основоположних засад цивільного права власник не може передати більше прав чи обов'язків, ніж має сам. Якщо право користування власника земельної ділянки є його правомочністю, на підставі якого він використовує корисні властивості землі,

то землекористувачі здійснюють право користування нею в обсязі й у межах, визначених власником. При цьому власник може передати право користування як у повному обсязі, так і в обмеженому. Наприклад, держава як власник землі, що надає земельну ділянку в постійне користування через свої уповноважені органи, може передавати землекористувачу право користування в повному обсязі. Юридична або фізична особа - власник земельної ділянки, передаючи її у володіння та користування за договором оренди, може обумовити обсяг прав орендаря щодо користування, залишаючи окремі з них за собою [21, c.135-136]. Крім того власник земельної ділянки, наданої у користування, може вимагати припинення права землекористування на підставах і в порядку, передбаченому законом. Крім того сам характер використання земельної ділянки значною мірою обумовлений і визначається правом власності на землю.

А.М. Мірошниченко також звертає увагу на необхідність розмежування окремого речового титулу на використання земельної ділянки від використання ділянки з дозволу володільця титулу на зобов'язальному праві. Зокрема наголошується на непослідовність самого законодавця у розмежуванні даних категорій. Так хибною є думка, що для будь-якого використання земель державної власності необхідний окремий речовий титул [23, c.222]. Чинне законодавство містить окремі вказівки на можливість користування земельними ділянками без надання відповідного титулу, на основі дозволу на використання ділянки зобов'язального характеру. Це, зокрема, використання земельних ділянок для проведення розвідувальних робіт на підставі угоди з власником землі або за погодженням із землекористувачем (ст.97 Земельного кодексу) [2], користування земельними ділянками лісогосподарського призначення тимчасових лісокористувачів (довгострокове та короткострокове), користування земельними ділянками мисливських угідь (Закон України "Про мисливське господарство та полювання") [6].

Право землекористування як важливий правовий інститут земельних правовідносин та правомочності землекористування, базується на фундаментальних конституційних положеннях ти вимогах земельного законодавства. Він ґрунтується на певних принципах, що являють собою основні засади правового регулювання. Вони відображені в загальних принципах земельного законодавства, що передбачені в ст.5 ЗК, закріплені в нормах, що регулюють використання окремих категорій земель.

Надзвичайно важливим є принцип цільового використання земель. При чому чинний Земельний кодекс розрізняє поняття "основного цільового призначення" та "цільового призначення". Основне цільове призначення земель, що є підставою для встановлення категорій земель, визначених в ч.1 ст. 19 ЗК [2]. Воно фіксується в рішенні про надання земельної ділянки у постійне користування, державному акті, у договорі оренди земельної ділянки і відображається у державному реєстрі. Цільовим призначенням є використання землі в певних цілях і в певний спосіб, але в межах конкретної категорії. Так, наприклад, Земельний кодекс у межах земель сільськогосподарського призначення виділяє землі фермерських господарств (ст.31), земельні ділянки особистих селянських господарств (ст.33), землі для сінокосіння і випасання худоби (ст.34), садівництва (ст.35) тощо. Порядок встановлення і зміни цільового призначення земель регулюються ст.20 ЗК. Зокрема ч.5 ст.20 встановлює, що вид використання земельної ділянки у межах певної категорії земель визначається її власником або користувачем самостійно в межах вимог, які встановлюються законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою. Дана правова норма не поширюється на використання земель сільськогосподарського призначення та земель оборони. Отже, землекористувач може самостійно визначати вид використання землі, але якщо інше не буде встановлено власником (наприклад, у договорі оренди земельної ділянки). Використання земельної ділянки всупереч її цільовому призначенню може призвести до негативних наслідків для такої особи. Зокрема відповідно до ст.141 Земельного кодексу України порушення даного законодавчого положення є підставою для припинення права користування такою ділянкою. Особи, винні у невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням, притягуються до адміністративної відповідальності.

Не менш важливим принципом, передбаченим статтею 5 Земельного кодексу є раціональне використання та ефективна охорона земель. Даний принцип поєднує економічно необхідне й екологічно обґрунтоване використання земельних ресурсів. Тобто мають бути враховані як економічні, так і екологічні інтереси. У Постанові Верховної Ради "Про основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки" від 5 березня 1998 року раціональне природокористування розглядається поряд із охороною довкілля [13]. Крім того основні пріоритети охорони навколишнього природного середовища визначені через раціональне використання природних ресурсів. Пріоритетними вбачаються формування збалансованої системи природокористування і адекватної структурної перебудови виробничого потенціалу економіки та екологізація технологій у сільському господарстві, промисловості, енергетиці, будівництві та на транспорті. Дані пріоритети мають бути реалізовані за допомогою охорони земельних ресурсів від забруднення та нераціонального використання, а також збереження та розширення територій з природним станом ландшафту.

Викладене дає підстави розглядати право землекористування як сукупність правових норм, що регулюють порядок використання земельних ділянок у межах їх цільового призначення з метою задоволення рекреаційних, оздоровчих, духовних та матеріальних потреб особами, які не є власниками таких ділянок.

Суб'єктами права землекористування є фізичні та юридичні особи, що в установленому законом порядку набули це право для досягнення відповідних цілей і мають у зв'язку з цим певні земельні права та обов'язки.

Фізичними особами землекористувачами можуть бути як громадяни України, так й іноземні особи та особи без громадянства. Тобто обмеження щодо кола суб'єктів, встановлені для права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення ч.5 статті 22 Земельного кодексу, не поширюється на правовідносини землекористування.

Дані обмеження знімаються і щодо іноземних юридичних осіб. Поняття юридичної особи визначається статтею 80 Цивільного кодексу [3]. Відповідно до неї юридичною особою є організація, створена та зареєстрована в установленому законом порядку. У науці цивільного права існує поділ юридичних осіб приватного та публічного права. Останні створюються розпорядчими актами Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Створені у такому порядку юридичні особи здійснюють землекористування для реалізації завдань публічного характеру.

Передбачена законом можливість підприємств, установ і організацій виступати як самостійний суб'єкт землекористування становить їх земельну правоздатність. Така правоздатність завжди відповідає цілям та завданням діяльності юридичної особи, які закріплені в її установчих документах. Поняття земельної правоздатності застосовується лише до суб'єктів, які здійснюють землекористування. Правомочності різних органів державної влади та місцевого самоврядування щодо розпорядження, управління землею, регулювання земельних відносин випливають із компетенції цих органів, якою вони наділені державою.

Серед суб'єктів землекористування розрізняють сільськогосподарські та несільськогосподарські державні та комунальні підприємства, установи, організації. Першим надаються земельні ділянки у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва (ст.24 Земельного кодексу України), другим - для здійснення відповідної несільськогосподарської діяльності (ст.65 Земельного кодексу України). Крім того, вони можуть використовувати земельні ділянки на умовах оренди. Недержавні й некомунальні юридичні особи можуть виступати суб'єктами лише орендного землекористування.

Існують випадки, коли земельна ділянка юридично закріплюється за певним громадянином, а право користування нею здійснюю всі члени сім'ї або родичі, які володіють земельною правоздатністю. Це стосується, зокрема, особистих селянських господарств, які не мають статусу юридичної особи. Відповідно до Закону України "Про особисте селянське господарство" такі господарства можуть створюватися фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб у порядку, встановленому законом [7]. Громадяни - члени особистого селянського господарства використовують на умовах оренди відповідні земельні ділянки.

Об'єктом права землекористування є індивідуально визначена та юридично відокремлена земельна ділянка (або її частина), яка перебуває у державній, комунальній або приватній власності, що закріплена за конкретним суб'єктом для використання згідно з її цільовим призначенням. Саме з приводу цієї ділянки виникають і здійснюються відповідні земельні правовідносини як форма реалізації суб'єктивного права, а також відповідні повноваження землекористувача. В.І. Семчик визначає об'єкт землекористування як земельну ділянку, місце розташування і межі якої визначаються на місцевості з урахуванням її розміру [25, c.187].

Також об'єкти землекористування класифікують за різними критеріями. Залежно від того, за рахунок яких земель вони надані, розрізняють об'єкти державної, комунальної та приватної власності. За основним цільовим призначенням земель об'єкти землекористування поділяють на сільськогосподарського та несільськогосподарського призначення.

Отже, суб'єктно-об'єктний склад відносин з приводу землекористування доволі різноманітний. Законодавством встановлено певні обмеження й вимоги щодо кола суб'єктів, які мають право користування окремими видами земельних ділянок.

Зміст відносин землекористування

Сутність права землекористування як правовідносин, які виникають у процесі використання земельних ресурсів, полягає в тому, що вони включають сукупність прав та обов'язків, пов'язаних зі здійсненням права землекористування.

Землекористувачу належать право володіння (крім права загального землекористування), користування, а також і певною мірою право розпорядження, але в обмеженому вигляді (наприклад, передача земельної ділянки в суборенду). Право володіння розглядається як фактичне, реальне володіння, що виникає в результаті відмежування земельної ділянки в натурі і забезпечує можливість її цільового використання. Право користування включає безпосередню експлуатацію цієї ділянки, використання її корисних властивостей з метою отримання доходів та інших благ як матеріального, так і нематеріального характеру. Часткове право розпорядження, що може бути закріплене за землекористувачем, у літературі ще називають правом внутрішньогосподарського управління відведеною земельною ділянкою [21, c. 200].

Право на безпосередню експлуатацію земельної ділянки передбачає наявність у землекористувача ряду конкретних суб'єктивних прав, які зумовлюються цільовим призначенням земельної ділянки. Загальні права землекористувачів встановлені у ст.95 Земельного кодексу України. Зокрема землекористувач має право самостійно господарювати на землі, використовувати для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі. Такі особи також мають право на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом. Перелік підстав для відшкодування збитків встановлено ст.156 ЗК, даний перелік є вичерпним.

Залежно від цільового призначення земельної ділянки виникають право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію, на спорудження жилих будинків, виробничих та інших будівель і споруд.

Однак варто зазначити, що не кожен землекористувач може мати усі права, перелічені в ст.95 Земельного кодексу України. До того ж положення п. в) ч.1 ст.95 щодо використання корисних копалин, лісів, водних об'єктів тощо слід розглядати як декларативне. Оскільки перелічені об'єкти є окремими природними ресурсами, особливості виникнення прав на які регулюються спеціальним законодавством. Тому, отримавши у користування земельну ділянку, ми не можемо, наприклад, вирубувати ліс чи споруджувати дамбу на водному об'єкті. Дане положення узгоджується лише з Кодексом України про надра: відповідно до статті 23 землекористувач у межах наданої йому земельної ділянки має права без отримання спеціального дозволу (ліцензії) та гірничого відводу видобувати для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф.

Крім того перелічені права є більш вузькі за змістом, ніж права власників, визначені в ст.90 Земельного кодексу України. Крім того у ст.95 ЗК відсутня вказівка на правомочності володіння та користування земельною ділянкою, що притаманні землекористувачам.

У літературі зустрічається поділ прав землекористувачів залежно від їх змісту на 1) права у сфері ефективного використання земельних ділянок та 2) права у сфері реалізації інших майнових та немайнових прав [21, c. 201]. До першої групи відносять право на самостійне господарювання на землі; використання загальнопоширених корисних копалин, торфу, лісових угідь, водних об'єктів, інших корисних властивостей землі. Другу групу прав складають право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур; на вироблену сільськогосподарську продукцію; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; на спорудження жилих будинків, виробничих та інших будівель і споруд.

Самостійне господарювання полягає в тому, що відповідна особа може самостійно визначати напрями своєї виробничої та іншої діяльності, умови надання земельної ділянки [19, c. 201]. Також відповідно до ч.5 ст.20 Земельного кодексу користувач земельної ділянки може самостійно визначати вид її використання в межах певної категорії земель в межах встановлених законом вимог, а також з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою. Дане право обмежується цією ж нормою щодо земель сільськогосподарського призначення та земель оборони. Такі землекористувачі зобов'язані використовувати земельну ділянку в межах конкретного виду використання, встановлених статтями 31, 33-37 ЗК щодо земель сільськогосподарського призначення та з урахуванням вимог Закону України "Про використання земель оборони" [8].

Усі права землекористувачів мають здійснюватися тільки в порядку, встановленому законом. Порушені права підлягають відновленню. Способи захисту земельних прав передбачені статтею 152 Земельного кодексу. Крім того землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (ч.2 ст.152 ЗК).

Наведений перелік прав не є вичерпним. Законом можуть бути встановлені як додаткові права землекористувачів, так і певні їх обмеження, що пов'язано з особливостями використання певних категорій земель. Наприклад, відповідно до Закону України від 02.10.2003 "Про оренду землі" встановлено право орендаря земельної ділянки на її переважне придбання у власність [9].

Здійснення прав передбачає і дотримання певних обов'язків, пов'язаних із використанням конкретних земельних ділянок. Загальні обов'язки встановлені в статті 96 Земельного кодексу України.

За змістом усі обов'язки землекористувачів також можуть бути поділені на групи:

1. Обов'язки у сфері ефективного використання земельних ділянок (забезпечувати використання землі за цільовим призначенням тощо);

2. Обов'язки у сфері відтворення і комплексної охорони земель (за свій рахунок приводити земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни рельєфу; додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля, підвищувати родючість ґрунтів, зберігати інші корисні властивості землі тощо);

3. Обов'язки у сфері реалізації інших майнових та немайнових обов'язків (своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; не порушувати прав власників суміжних ділянок і землекористувачів; своєчасно надавати органам виконавчої влади та місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів; дотримуватися правил добросусідства тощо) [25, c. 201].

Обов'язок щодо сплати земельного податку чи орендної плати випливає також і зі статті 206 Земельного кодексу України, відповідно до якої використання землі в Україні є платним, а об'єктом плати за землю є земельна ділянка.

Правовідносини щодо добросусідства врегульовані Земельним кодексом у статях 103-109. Так згідно із ч.1 ст.103 власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок, при яких власникам і землекористувачам земельних ділянок завдається найменше незручностей. Також на землекористувачів покладено обов'язок утримуватися від використання земельних ділянок способами, які не дозволяють власникам (землекористувачам) сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).

Деякі обов'язки безпосередньо випливають із цільового призначення земель. Зокрема обов'язок підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі стосується перш за все земель сільськогосподарського призначення.

Безумовно широке коло обов'язків закріплюються спеціальними нормами. Наприклад, Закон України від 14.01.2000 р. "Про меліорацію земель" зобов'язує землекористувачів зберігати та відтворювати родючість ґрунтів, біологічну різноманітність та екологічну рівновагу у навколишньому природному середовищі [10].

інститут землекористування україна правовий

Види землекористування

На доктринальному рівні існують різноманітні класифікації права землекористування. В їх основу покладені суттєві ознаки чи критерії, які відображають спільні та відмінні риси між окремими його видами.

І. За цільовим призначенням:

право сільськогосподарського землекористування

право несільськогосподарського землекористування

Також за цією підставою відповідно до ст. 19 Земельного кодексу України можна виділити більш детальні групи: право сільськогосподарського, житлового та громадського, природно-заповідного та іншого природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного, лісогосподарського, водного, промислового, транспортного та іншого землекористування.

У межах кожної з даних груп можна виокремити свої підвиди землекористування, які характеризуються родовими ознаками. Наприклад, у межах земель сільськогосподарського призначення відповідно до класифікації видів використання земель за чинним Земельним кодексом можна виокремити користування землями фермерського господарства (ст.31, 32 ЗК), особистих селянських господарств (ст.33 ЗК), для сінокосіння і випасання худоби (ст.34 ЗК), для садівництва (ст.35 ЗК), для городництва (ст.36 ЗК).

За таким же принципом у межах земель житлової і громадської забудови можна виокремити землекористування земельними ділянками для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва (ст.40 ЗК), земельними ділянками житлово-будівельних (житлових) і гаражно-будівельних кооперативів (ст.41 ЗК), багатоквартирних жилих будинків (ст.42 ЗК).

ІІ. За суб'єктом права землекористування:

- землекористування фізичних осіб:

а) громадян;

б) іноземних громадян;

в) осіб без громадянства;

- землекористування юридичних осіб:

а) сільськогосподарських підприємств, установ, організацій;

б) несільськогосподарських підприємств, установ, організацій.

ІІІ. За обсягом повноважень користувача:

ь повне - користування на підставі правового титулу, що виключає користування земельною ділянкою іншими особами на іншому правовому "повному" праві, у тому числі власником (право постійного користування, оренда). Обсяг користування тотожний повноваженням власника.

ь неповне - дане право землекористування може співіснувати із користуванням цією ж земельною ділянкою третіми особами або самим власником (право загального землекористування, право земельного сервітуту) [23, c.224].

IV. За терміном користування:

· постійне - не встановлюється строк користування земельною ділянкою;

· тимчасове - особі передається на праві користування земельна ділянка на визначений строк. Зокрема відповідно до ст. 19 Закону України "Про оренду землі" термін оренди земельної ділянки встановлюється за домовленістю сторін, але не більше як на 50 років [9].

Дана класифікація була закріплена на законодавчому рівні в УРСР та Земельному кодексі 1990 року. Чинний Земельний кодекс не вживає такого поняття як "тимчасове землекористування". Однак відповідно до Перехідних положень ЗК суб'єкти, які одержали до введення в дію чинного Земельного кодексу України на певний строк, тобто в тимчасове користування, зберігають право на ці ділянки до закінчення строку.

V. За оплатністю:

v оплатне землекористування: оренда земельної ділянки.

v безоплатне землекористування: право постійного користування земельною ділянкою.

VI. За ступенем правового захисту та пріоритетом:

- Речове землекористування: має абсолютний характер, своїм предметом мають індивідуально визначену річ, характеризуються "правом слідування", є залежними від права власності. Перехід права власності на земельну ділянку не є підставою для припинення інших речових прав на неї. Захист таких прав відбувається в порядку, передбаченому для захисту права власності.

- Зобов'язальне землекористування: виникають на основі укладених договорів (угод). До них відноситься оренда земельної ділянки, а також право землекористування на підставі договорів ренти, довічного утримання, застави тощо [24, c.294].

VII. За відношенням до права власності:

Л Первинне - особа отримала право користування безпосередньо від власника (наприклад, оренда земельної ділянки);

Л Вторинне - особа набуває права землекористування від первісного землекористувача (суборенда земельної ділянки, а також "службове користування", що є пережитком нині вже не дійсного законодавства) [23, c.224].

VIIII. Екологічне законодавства, зокрема Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" за характером використання природних ресурсів розрізняє:

- Загальне використання: характерним є безоплатність користування, безстроковість, таке право належить усім громадянам, не закріплюється за конкретними особами, не потребує отримання спеціальних дозволів на використання земельної ділянки; таке право виникає на підставі прямої вказівки закону;

- Спеціальне використання: природні ресурси надаються громадянам, підприємствам, установам, організаціям у володіння, користування або оренду за плату, на підставі спеціальних дозволів, які мають бути зареєстровані у відповідному порядку.

Однак чинний Земельний кодекс закріпив інститут землекористування в оновленому вигляді. Зокрема у главі 15 кодексу йде мова про три різновиди права користування землею: право постійного користування земельною ділянкою (ст.92), право оренди (ст.93) та право концесіонера на земельну ділянку (ст.94). Також у даній главі йде мова про користування землею підприємствами, установами, організаціями, які проводять розвідувальні роботи (ст.97). Такою є легальна класифікація права землекористування. У даній главі не обумовлюється право загального користування землею.

Відповідно до ч.1 ст.92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - право володіння та користування без встановлення строку земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності. Як зазначає Мірошниченко А.М. право постійного користування земельною ділянкою є речовим правом виключного, постійного, первинного, оплатного характеру [23, c.224]. Даному правовому титулу характерний обмежений суб'єктно-об'єктний склад. Відповідно до статті 92 Земельного кодексу України на такому титул надаються виключно земельні ділянки державної та комунальної власності. Відповідно до ч.2 ст.92 ЗК отримати такі земельні ділянки мають право:

1) Підприємства, установи, організації, що належать до державної та комунальної власності;

2) Громадські організації інвалідів України, їх підприємства, установи, організації;

3) Релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.

Земельний кодекс 2001 року значно скоротив перелік осіб, які можуть отримати земельну ділянку на такому праві. Тому на момент набрання чинності новим Земельним кодексом значна частина земель перебувала у постійному користуванні осіб, які не мають на це право за чинним законодавством. Була спроба вирішити дану ситуацію, зобов'язавши таких осіб переоформити право власності або право оренди на них (п.6 Перехідних положень ЗК). Однак рішенням Конституційного Суду України від 22.09.2005 р. пункт 6 Перехідних положень Земельного кодексу було визнано неконституційним. А тому право постійного користування продовжує зберігатися за особами, які не переоформили цього права [14].

Мірошниченко А.М. зауважує на проблемності існуванні даного правового титулу, що негативно впливає на економічну ситуацію в державі й є предметом значних маніпуляцій. Він, зокрема, пропонує замінити даний правовий титул на право власності. А також звертає увагу на те, що право постійного користування суперечить міжнародним зобов'язанням України щодо адаптації вітчизняного законодавства до законодавства Європейського Союзу. Адже з точки зору законодавства ЄС про конкуренцію надання права постійного користування може розглядатися як державна допомога, що має застосовуватися в обмежених випадках і в окремих цілях [23, c.226].

Поряд із користуванням земельними ділянками на постійній основі Земельний кодекс закріплює строкове користування земельним ділянками - право оренди. Дані відносини регулюються також Законом України "Про оренду землі" [9]. Відповідно до ст.1 даного закону, а також ч.1 ст.93 ЗК орендою земельної ділянки є засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької діяльності. Традиційно право оренди є зобов'язальним правом. Але такій правовій природі суперечать останні зміни у законодавстві, які передбачили "право слідування" та можливість відчуження права оренди. Варто погодитися із думкою Мірошниченка А.М., що вітчизняне законодавство надало праву оренди речового характеру, нівелювавши зобов'язальну природу таких відносин [23, c.226].

Ч.1 ст.94 Земельного кодексу передбачає надання в оренду земельної ділянки концесіонеру для здійснення концесійної діяльності. Загалом концесія як форма підприємницької діяльності властива використанню природних об'єктів та освоєнню їх ресурсів. Вона була відома ще дореволюційному законодавству [21, c.152]. Нині зі статті 94 ЗК випливає, що концесія не є самостійним правовим титулом землекористуванням, а розглядається лише як різновид оренди. Проте концесійна діяльність нині відроджується в Україні, про що свідчить прийняття Законів України від 16.07.1999 р. "Про концесії" [11] та від 14.12.1999 р. "Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг" [12]. Бахуринська М.М. наполягає на внесенні змін до Земельного кодексу з метою закріплення можливості використання земельної ділянки на титулі концесії відповідно до концесійного договору [26, c.230].

Також неналежним чином Земельним кодексом урегульовано право загального користування. Дослідженню даного питання значну увагу приділив І.О. Костяшкін [22]. Він звертає увагу, що право загального землекористування громадян виникає з приводу використання землі як необхідної умови, джерела, засобу і місця забезпечення життєдіяльності людини; частини довкілля, що задовольняє пізнавальні, естетичні, освітні, наукові, рекреаційні, оздоровчі, туристичні та інші потреби людини. Саме ці ознаки землі дають підставу твердити про необхідність та можливість її вільного використання без закріплення лише за конкретним суб'єктом. Крім того, через право загального землекористування громадян реалізується можливість вільного використання земель як шляхів сполучення, а відтак, є неодмінною умовою свободи пересування. Право загального землекористування, крім того, невід'ємно пов'язане з екологічним правом громадян на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище, яке включає: право на охорону життя і здоров'я від несприятливих природних умов і природно-антропогенних факторів; право на якісне, сприятливе, здорове навколишнє природне середовище [22, c.15].

ЗК України виділяє землі загального користування в межах населених пунктів (ст.83 ЗК України), регламентує правовий режим окремих категорій земель, що обмежує господарську діяльність та допускає можливість їх загальнодоступного використання. Землі загального користування в населених пунктах є першочерговим об'єктом реалізації права загального землекористування громадян, що зумовлено їх винятковим значенням в процесі життєдіяльності людини. Землі загального користування призначені для розміщення різного роду загальнодоступних об'єктів, що обслуговують культурно-побутові, гігієнічні й інші потреби міського населення (переважно на безоплатній основі за рахунок місцевих бюджетів). На землях загального користування розташовані транспортні й інші артерії. На їх території знаходяться об'єкти міського благоустрою і місця масового відпочинку міських жителів. Законодавець визначає перелік земель загального користування: майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо (ст.83 ЗК України).

Однак ЗК України не містить визначення відповідного права, лише опосередковано фіксує можливості та гарантії його здійснення щодо різних категорій земель. сфера застосування права загального землекористування не обмежується лише землями загального користування. Його дія поширюється в певних межах і на землі рекреаційного, оздоровчого, природно-заповідного призначення, землі лісового та водного фонду, сільськогосподарського призначення, житлової та громадської забудови.

Науковець пропонує власне визначення права загального землекористування як комплексного міжгалузевого інституту, що ґрунтується на природно-правовій доктрині і регламентує права та обов'язки, межі та порядок вільного, без закріплення за конкретним суб'єктом і отримання дозволів, безоплатного, рівноправного використання земель як необхідної умови, джерела, засобу і місця забезпечення життєдіяльності людини для задоволення пізнавальних, естетичних, освітніх, наукових, рекреаційних, оздоровчих, туристичних, комунікативних та інших потреб, гарантує можливість вимагати від держави, всіх юридичних та фізичних осіб виконання ними їх обов'язків в сфері цільового використання, відтворення та охорони земель, щодо яких реалізується відповідне право, а при необхідності звертатись за державним чи громадським захистом порушеного права [22, c.36].

Необґрунтованим, а подекуди протиправним, видається стягнення плати за користування пляжем, прохід до природних об'єктів (АР Крим), паркування автомобіля чи, скажімо, будівництво платних доріг. Так, у разі якщо земельна ділянка прибережної смуги передана в порядку відведення у тимчасове користування (оренду) фізичній чи юридичній особі для рекреаційних цілей, остання вправі встановлювати певні правила користування цією ділянкою (ст.85 ВК України), однак не вправі забороняти вільний доступ до такої ділянки, що суперечило б її використанню за цільовим призначенням. Враховуючи положення Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища” [5], плата з громадян при користуванні вищеназваними ділянками може встановлюватись лише за надані послуги та утримання місця відпочинку в належному стані, і, в усякому разі, не за можливість реалізації права загального землекористування [22, c.47].

Варто зазначити, що в Україні існують права землекористування, які не встановлені Земельним кодексом, але продовжують існувати в силу вже нечинних норм права. До них, наприклад, відносяться права довічного успадковування; права постійного володіння землею (за Земельним кодексом УРСР в редакції 1990 р.); права індивідуальної забудови (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 26.08.1948 р. "Про право громадян на купівлю та будівництво індивідуальних житлових будинків") [15]; право тимчасового користування землею, що існувало відмінно від права тимчасового користування землею на умовах оренди (Земельний кодекс УРСР в редакції 1992 р.) тощо.

Висновок

Землекористування є різновидом права природного природокористування, що є підставою для застосування до відносин із землекористування загальних актів екологічного законодавства, насамперед Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища".

У Земельному кодексі не міститься визначення поняття "землекористування" чи "користування землею". Також законодавство не розкриває зміст даної правової категорії. Крім того чинний Земельний кодекс закріплює не всі види права користування землею. Зокрема кодекс називає право постійного користування земельною ділянкою та право оренди земельної ділянки. При цьому фактично існують й інші різновиди права землекористування, які продовжують функціонувати як "залишкові" форми від нині вже нечинного законодавства, що входить в суперечність із положеннями Земельного кодексу 2001 року. Також існують прогалини у правовому регулюванні деяких з них, наприклад, права загального користування земельними ділянками, концесії земельної ділянки.

Перехід від виключно державної власності на землю до плюралізму форм власності зумовив зменшення сфери застосування права землекористування. Усе більшою популярністю у суспільстві користується володіння землею на праві власності. Однак, на мою думку, після закінчення перехідного періоду у нашій країні щодо роздержавлення земель, припинення стихійності переходу земельних ділянок від одного власника до іншого та прийняття узгодженої нормативної бази до сфери земельних відносин повернеться стабільність. А за існування такої стабільності інститути права власності та право користування земельними ділянками мають органічно розвиватися, рівною мірою застосовуючись на практиці, а не конкурувати між собою. Підґрунтям для такого рівня відносин є безумовно належним чином сформована законодавча база, яка розв'яже значні суперечності чинного законодавства та заповнить існуючі прогалини.

Список використаних джерел

Нормативно-правові акти:

1. Конституція України від 28.06.1996 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://search. ligazakon.ua/l_doc2. nsf/link1/Z960254K.html

2. Земельний кодекс України від 25.10.2001 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://search. ligazakon.ua/l_doc2. nsf/link1/T012768.html

3. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://search. ligazakon.ua/l_doc2. nsf/link1/T030435.html

4. Кодекс України про надра від 27.07.1994 1996 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2. rada.gov.ua/laws/show/132/94-%D0%B2%D1%80

5. Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" 14.12.1999 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2. rada.gov.ua/laws/show/1264-12

6. Закон України "Про мисливське господарство та полювання" від 22.02.2000 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon1. rada.gov.ua/laws/show/1478-14

7. Закон України "Про особисте селянське господарство" від 15.05.2003 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2. rada.gov.ua/laws/show/742-15

8. Закон України "Про використання земель оборони" від 27.11.2003 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon1. rada.gov.ua/laws/show/1345-15

9. Закон України "Про оренду землі" від 02.10.2003 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2. rada.gov.ua/laws/show/161-14

10. Закон України "Про меліорацію земель" від 14.01.2000 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon3. rada.gov.ua/laws/show/1389-14

11. Закон України "Про концесії" від 16.07.1999 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2. rada.gov.ua/laws/show/997-14

12. Закон України "Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг" 14.12.1999 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon1. rada.gov.ua/laws/show/1286-14

13. Постанова Верховної Ради "Про основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки" від 05.03.1998 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon1. rada.gov.ua/laws/show/188/98-%D0%B2%D1%80

14. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу X "Перехідні положення"Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) від 22.09.2005 № 5-рп/2005 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2. rada.gov.ua/laws/show/v005p710-05

15. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 26.08.1948 р. "Про право громадян на купівлю та будівництво індивідуальних житлових будинків"

Наукові джерела:

16. Аксенёнок Г.А. Земельное право. - М: Юрид. лит., 1969. - 471с.

17. Індиченко П.Д. Радянське земельне право. - К.: Вища школа, 1971

18. Земельне право: Підручн. / За ред. М.Д. Казанцева / Укр. видання за ред. В.3. Янчука. - К., 1960. - 302 с.

19. Земельне право: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. В.І. Семчика і П.Ф. Кулинича. - К.: Ін Юре, 2001. - 424с.

20. Земельное право / Под ред. проф. Н.Д. Казанцева и проф. И.В. Павлова. - М.: Юрид. лит., 1971. - 462с.

21. Земельне право України: Підручник / За ред.О. О. Погрібного та І.І. Каракаша. - Вид.2, перероб. і доп. - К.: Істина, 2009. - 600 с.

22. Костяшкін Іван Олександрович. Право загального землекористування громадян: дис. канд. юрид. наук: 12.00.06/Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 2005.

23. Мірошниченко А.М. Земельне право України: Підручник. - 2-ге видання, допов. і перероб. - К.: Алерга; ЦУП, 2011. - 678 с.

24. О.И. Крассов. Земельное право современной России: Учеб. пособие. - М.: Дело, 2003. - 624 с.

25. Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. /В.І. Семчик, П.Ф. Кулинич, М.В. Шульга. - К.: Вид. Дім "ІнЮре", 2008. - 600 с.

26. Правові засади концесії земельної ділянки за законодавством України / М.М. Бахуринська. - К.: Знання, 2010. - 230 с.

Размещено на Allbest.ru