Розподіл влади як принцип правової держави

Виникнення теорії розподілу влади та її значення. Поняття системи розподілу влади в державі та її правове закріплення. Головне призначення законодавчої, виконавчої та судової влади. Конституція України, Верховна Рада та Конституційний Суд держави.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 21.11.2011
Размер файла 33,2 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

з дисципліни: Теорія держави та права

тема: Розподіл влади як принцип правової держави

Вступ

Розподіл влади - правова теорія, згідно якій державна влада повинна бути поділена на три незалежні одна від одної гілки: законодавчу, виконавчу та судову. З цьго приводу вже чимало написано і сказано. Hе буду повторювати аргументи, а лише зазначу, що принцип розподілу влади для правової держави не слід фетишизувати, що єдиним джерелом державної влади є народ, а державні органи виконують певні функції по здійсненню цієї влади, що суть питання полягає не тільки у науково обгрунтованому розподілі цих функцій, а, що не менш важливо, - у взаємодії всіх гілок влади.

Для забезпечення дійсної незалежності однієї гілки влади від іншої потрібно, щоб кожна з них мала реальну можливість впливати на іншу.[1] З допомогою розподілу влади правова держава організовується та діє правовими засобами.

Метою даної курсової роботи є дослідження та вивчення принципу розподілу влади в конституційній системі України, а також окремих державних органів як складову принципу розподілу влади, їх функції, взаємодію між собою, систему «стримувань і противаг» на принципі Української моделі державотворення.

Актуальність даної теми полягає в дослідженні принципу розподілу влади в Україні.

Розподіл влад включає в себе організаційно-правовий механізм їх взаємодії, взаємних утримок і противаг з ціллю утримання кожною з них своїх повноважень і разом з тим забезпечення її незалежності від інших влад в тих же межах. В системній одиниці розділених влад суверенітет держави знаходить своє найбільш адекватне організаційне втілення.

Пропоную розглянути цю цікаву і актуальну тему.

І. Виникнення теорії розподілу влади та її значення

Доктрина розподілу влади є важливою ланкою в історії розвитку політичної теорії та практики. Її головна ідея полягає в тому, що для утвердження свободи, забезпечення законності й усунення зловживання владою з боку будь-якої групи інтересів, закладу чи окремої особи необхідно розділити державну владу на законодавчу, виконавчу і судову. Кожна із цих гілок - самостійна; вона стримує інші та здійснює свої функції через особливі системи органів у специфічних правових формах. Оголошуючи розподіл влади, народ організовує державну владу так, щоб зробити її апарат дієвим, таким, що відповідає вимогам повсякденної практики на основі раціонального розподілу владних повноважень між державними інституціями.

Теорія розподілу влад зародилась у Франції в середині XVIII століття і була пов'язана, передусім з боротьбою буржуазії проти феодального абсолютизму, боротьбою з системою, що гальмувала розвиток суспільства і держави. Поява нової концепції була пов'язана з іменем Шарля Монтеск'є та його фундаментальною працею «Про дух законів» (1748 рік). Він систематизував всі роздроблено існуючі політико-правові знання, розглянувши їх, як єдине ціле, складові частини якого знаходяться в історичному взаємозв'язку та взаємодії. Розглядаючи державу, він був одним з перших, хто розмежував поняття суспільства і держави. Виходячи з цього, він пов'язував появу держави з певним етапом історичного розвитку суспільства. Згідно з Монтеск'є, головна мета держави - примирити розбіжності, що виникли між людьми у суспільстві, і скерувати їх у русло правової форми вирішення спорів між приватними особами, використовуючи загальну силу, якщо окремі індивіди не захочуть підпорядковуватися створеному правопорядку. Поділяючи концепцію суспільного договору, мислитель, разом з тим, розглядає державу не як довільну, а як історично необхідну умову, що визначається об'єктивними факторами суспільного розвитку. В цілому, слід зазначити, що для Монтеск'є характерне розуміння фізичного світу, як такого, що має у своїй основі природні причини і частиною якого є і соціальні явища. Разом з тим, він виділяв якісну відмінність суспільства і природи. Він не погоджувався з ідеями французьких матеріалістів, які стверджували, що суспільство розвивається на законах, аналогічних до законів розвитку природи, тобто суспільні явища є прямим продовженням природних явищ, тільки в інших проявах і якостях. На думку мислителя, саме загальний дух є основою державної влади. Монтеск'є заперечував договірні теорії, які розглядали утворення держави, як своєрідну цивільну угоду, де дві сторони визначають свої взаємні права і обов'язки. Розумну угоду між народами і правителями Монтеск'є трактував, як акт прийняття основних законів держави, які регулюють їхні взаємовідносини. Тобто, він обґрунтовував ідею правління законів, а не людей, ідею конституційного правління. Суверен, у концепції Монтеск'є, зобов'язаний виконувати не тільки природні, але й позитивні закони в державі.

Монтеск'є виклав результати довготривалого дослідження політико-правового становлення декількох держав і прийшов до висновку, що «свобода можлива при будь-якій формі правління, якщо в державі владарює право, гарантує дотримання законності через розподіл влад на законодавчу, виконавчу і судову, які взаємно стримують один одного». [2] В XIII главі 5-ої книги «Про дух законів» Монтеск'є порівнює деспотичне правління з звичаями дикунів Луізіани, котрі, бажаючи дістати з дерева плід, зрубують дерево під самий корінь. Так діє і деспотичне правління, само підрубуючи крону, на котрій воно тримається.

Звичайно, що теорія розподілу влад виникла не на порожньому місці, вона була логічним продовженням розвитку політико-правових ідей, що виникли в XVII столітті в Англії, теорія розподілу влад стала частиною теорії правової держави.

Розглянемо конкретніше основні положення теорії розподілу влад. По-перше, існує три гілки влади: законодавча, виконавча і судова, які повинні бути розділені між різними державними органами. Якщо ж в руках одного органа сконцентрується влада, різна за своїм змістом, то з'явиться можливість для зловживання цією владою, а відповідно, права і свободи громадян будуть порушуватись. Кожна гілка влади здійснює певні функції держави. Основне призначення законодавчої влади - «виявити право і сформулювати його у вигляді законів, які б були загальнообов'язковими. Виконавча влада у вільній державі призначена для виконання законів, що встановлюються законодавчою владою. Задача суддів в тому, щоб рішення і вироки завжди були лише точним застосуванням закону». [3]

По-друге, повинна діяти система стримань і противаг, щоб влади контролювали дії один одного. Безумовно, зараз передбачений набагато ширший і різноманітніший механізм «стримань і противаг», ніж той, який ми бачимо в працях Шарль Монтеск'є, але вже в його роботах закладені основні принципи і інститути, завдяки яким взаємодіють органи державної влади. В наш час, як правило, законодавча влада обмежується референдумом, президентським правом вето, Конституційним Судом. Виконавча влада обмежена відповідальністю перед Парламентом. Але в конституційному проекті Монтеск'є недостатньо чітко проводиться ідея рівноваги влад. Законодавча влада - домінуюча, виконавчу владу Монтеск'є називає обмеженою, а судову - взагалі напіввладою.

По-трєте, визначена гілка влади повинна представляти інтереси конкретної соціальної групи. Судова гілка влади представляє інтереси народу, виконавча - монарха, верхня палата законодавчого зібрання - аристократії, нижня палата зібрання - інтереси народу. Таким чином, ми бачимо, що існувало бажання досягнути компромісу в боротьбі буржуазії і прихильників абсолютизму.

Феодально-деспотичному режиму Монтеск'є протиставляє конституційно-монархічний або республіканський режим і подібно до Джорджа Локка розвиває компромісну теорію розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову, діючи ізольовано одна від одної. Монтеск'є був впевнений, що, якщо монарх буде управляти не втручаючись в судові функції, а законодавчі органи будуть видавати тільки закони, але не управляти країною, всі основні прошарки феодального суспільства будуть задоволені, зокрема буржуазія перестане бути ворогом аристократичної знаті.

Сама по собі теорія розподілу влад відігравала в часи Монтеск'є відому прогресивну роль, тому що в якійсь мірі обмежувала судову і законодавчу владу монарха. Але по суті вона страждала корінним недоліком, так як фактично вела до знищення єдності державної влади, робила виконавчу владу незалежною від законодавчих органів і по суті справи безконтрольною, а законодавчі органи перетворювала в заклади, які могли видавати закони але не мали права слідкувати за їх виконанням.

Пізніше теорія розподілу влад отримала сильний практичний і теоретичний розвиток. Передусім, необхідно згадати Жан-Жака Руссо. На відміну від Монтеск'є, Руссо вважав, що законодавча, виконавча і судова влади - особливі прояви єдиної влади народу. Після цього тезис про єдність влади використовувався різними силами. Точка зору Руссо відповідала потребам часу і революційним процесам у Франції кінця XVIII століття. Якщо Монтеск'є намагався знайти компроміс, то Руссо обґрунтовував необхідність боротьби з феодалізмом.

Сформульоване Шарлем Монтеск'є вчення про розподіл влад утворило підвалини відповідного конституційного принципу, який був визнаний в теорії і практиці ряду країн вже на кінець XVIII ст.

ІІ. Поняття системи розподілу влади в державі та її правове закріплення

Згідно статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, але деякі науковці виділяють ще дві окремі гілки влади, а саме: інститут президента України та інститут Прокуратури. Законодавцем закладено в Основний Закон такі першочергові конституційно-правові інститути як: основи конституційного ладу України, основи правового статусу людини і громадянина, виборче право, інститут референдуму, конституційний контроль, інститут парламентаризму, інститут президента, територіальний устрій, громадянство, місцевого самоврядування та інші.

Верховною Радою України були прийняті: Постанова від 16 березня 2006 року «Про Регламент Верховної Ради України», яка повністю врегульовує всі виключні повноваження, що належать до відання Верховної Ради України порядок її організації та діяльності; Закон України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 року, що визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні та Закон України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року, який врегульовує діяльність прокуратури щодо здійснення прокурорського нагляду за дотриманнями Законів України.

Законодавча і судова гілки влади мають чітко визначені рамки своєї діяльності на підставі діючого законодавства, а виконавча гілка влади до якої можна віднести Кабінет Міністрів України і Президента України знаходиться в невизначеному стані, але зміни до Конституції України, що були прийняті 8 грудня 2004 року значною мірою полегшили становище українського політикуму. Згідно змін внесених до Конституції України стався значний розподіл державно-владних повноважень між трьома основними гілками влади, такі зміни теоретично повинні покращити принцип розподілу влади та системи «стримувань і противаг». Зазначена система допускає конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для їх взаємного стримування і підтримування відносної рівноваги сил. «Стримування» і «противаги», з одного боку, сприяють співробітництву і взаємному пристосуванню органів влади, а з іншого боку - створюють потенціал для конфліктів, які найчастіше вирішуються шляхом переговорів, угод і компромісів. Суб'єктами системи стримувань і противаг за Конституцією України є Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд і Верховний Суд. Дана система виражається насамперед через повноваження цих органів, що включають суворо визначені взаємні обмеження. Після внесення змін до Основного закону, президента, як одну з частин виконавчої влади, було позбавлено деяких державно-владних повноважень, але він отримав важелі значно більшого впливу на результативну діяльність Верховної Ради України.

У Конституції України передбачені такі інститути системи «стримувань і противаг»:

1) право «вето» Президента України на законопроект, прийнятий Верховною Радою України;

2) імпічмент Президента України з боку Верховної Ради України, що призводить до його усунення з посади;

3) прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України, яка має наслідком його відставку;

4) участь Верховної Ради України у формуванні Конституційного Суду;

5) контроль Конституційного Суду за відповідністю Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

6) парламентський контроль Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини за дотриманням конституційних прав і свобод людини;

7) Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України.

ІІІ. Законодавча влада

Чинна Конституція України закріпила якісно нову організацію державної влади. Відмовившись від ієрархічної, вертикальної системи організації державної влади, яка існувала в Україні до здобуття незалежності, вона сприйняла загальновизнаний принцип організації державної влади - принцип поділу її на законодавчу, виконавчу і судову. Органи державної влади України стали рівноправними і незалежними один від одного.

Законодавча влада - одна з гілок державної влади. Головним призначенням законодавчої влади є здійснення державної влади шляхом законотворення. В умовах репрезентативної демократії законодавчу владу переймає парламент. В державах з елементами прямої демократії в ролі законодавця може виступати народ.

Законодавча влада є представницькою. Саме на основі виборів народ передає владу своїм представникам і вповноважує представницькі органи здійснювати державну владу. У цьому змісті можна говорити про первинність представницьких органів у механізмі державної влади. Проте, є сутнісні і політико-юридичні обмеження цієї влади. Сутнісні обмеження випливають із її делегованості, визначаються принциповою залежністю від волі виборців. Політико-юридичні обмеження пов'язані з тим, що будь-який закон, щоб не залишатися набором фраз на папері, повинний відповідати політичним і юридичним реаліям, а також фундаментальному праву - Конституції України.

Назва даної гілки «законодавча» не означає, що крім законодавчої діяльності, представницькі органи не виконують ніяої іншої. Не менше істотною функцією є фінансова - щорічне затвердження бюджету. Є і розпорядницькі функції - формування визначених органів виконавчої і судової влади. Законодавча влада вправі давати політичну оцінку тим або іншим діям виконавчої влади і на цій основі залучати їх до політичної відповідальності.

Верховна Рада України, за Конституцією України, остаточно втратила колишній статус найвищого органу державної влади та вперше набула всіх основних рис парламенту - єдиного, загальнонаціонального, представницького, колегіального, виборного, однопалатного, постійно діючого органу законодавчої влади України.

Пріоритетною рисою українського парламенту як органу законодавчої влади є його єдиність, виключність, універсальність в системі органів державної влади, що зумовлено насамперед унітарним характером нашої держави, тобто державним устроєм, вже згаданим поділом державної влади, його внутрішньою структурою та ін.

Нині в Україні не існує інших органів законодавчої влади - загальнонаціональних або місцевих - крім її Верховної Ради. До 1992 року в період між сесіями Верховної Ради України законодавчу владу здійснювала її Президія шляхом внесення змін і доповнень до чинних законодавчих актів. Верховна Рада України є загальнонаціональним представницьким органом державної влади, оскільки вона представляє увесь український народ - громадян України всіх національностей і виступає від імені всього народу. Це випливає як з Преамбули Конституції України та її змісту, так і з назви парламенту - «Верховна Рада України».

Верховна Рада України складається з 450 народних депутатів (стаття 76 Конституції України) і є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу (стаття 82 Конституції України). Рішення Верховної Ради України приймаються на її пленарних нарних засіданнях шляхом голосування (стаття 84 Конституції України). Закони та інші акти Верховна Рада приймає більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією (стаття 91 Конституції України).

Виборний характер українського парламенту, як і парламентів інших країн, полягає в тому, що він формується виключно шляхом виборів народних депутатів. Ці вибори є, як правило, вільними і демократичними. Вони проводяться на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Постійно діючий характер українського парламенту полягає, зокрема, в тому, що народні депутати обираються до Верховної Ради України строком на чотири роки і здійснюють свої повноваження на постійній основі. Верховна Рада України, за Конституцією України (стаття 82), працює сесійно. Чергові сесії Верховної Ради починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня щороку (стаття 83 Конституції України). Новообрана Верховна Рада Укрїни збирається на першу сесію не пізніше як на тридцятий день після офіційного оголошення результатів виборів. Якщо протягом тридцяти днів будь-якої чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися, то Президент України може достроково припинити повноваження Верховної Ради України.

Постійно діючий характер Верховної Ради України є одним з найістотніших результатів реформування держави, державної влади, в тому числі законодавчої, яке здійснюється від часу проголошення незалежності України. Завдяки цим та багатьом іншим зрушенням Верховна Рада Украни як орган законодавчої влади остаточно перетворилась на парламент, який став реальним органом законодавчої влади.

Ці та інші риси парламенту зумовлюють властиве лише йому місце в системі органів державної влади. Парламент України є пріоритетним органом в системі органів державної влади України, першим серед рівних. Він здійснює законодавчу владу, бере участь у формуванні органів виконавчої і судової влади, є загальним представником народу і виразником його волі.

Парламент України має багатогранні відносини з іншими органами державної влади та з суб'єктами політичної системи: політичними партіями тощо. Досить тісною є взаємодія парламенту з органами правосуддя у процесі здійснення парламентського контролю. [4]

Принципово новим у Конституції є положення про те, яким чином у разі невиконання народним депутатом вимог щодо несумісності депутатського мандату з іншими видами діяльності його депутатські повноваження припиняються достроково На відміну від чинного законодавства про статус народного депутата, за яким рішення про дострокове припинення повноважень приймалося Верховною Радою, за Конституцією воно має бути прийняте судом. [5]

ІV. Виконавча влада

Серед органів державної влади важливе місце посідають органи виконавчої влади, що здійснюють функції державного управління економічним, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.

Виконавча влада - це вторинна підзаконна гілка державної влади, що має універсальний, предметний і організуючий характер і спрямована на забезпечення виконання законів і інших актів законодавчої влади.

Виконавча влада реалізується державою через уряд (президента) і його органи на місцях. Уряд (президент) здійснює верховне політичне керівництво і загальне керування справами суспільства. Урядова влада може складати прерогативу однієї особи (у президентських республіках) або колегіального органа. У першому випадку уряд виступає як група найближчих радників глави держави - президента, а повноваження уряду є похідними від повноважень останнього. В другому випадку уряд формується на основі спеціальної процедури за участю парламенту. Він повинен по загальному правилу користуватися підтримкою парламентської більшості і мати власні повноваження.

Уряд покликаний забезпечити охорону існуючого порядку, захист зовнішніх інтересів держави, здійснення економічних, соціальних і інших функцій в області сфери державного управління. Уряд (президент) призначає на вищі військові і цивільні посади, у його веденні знаходиться адміністративний апарат.

Найбільше значимі рішення, що породжують юридичні наслідки і відповідальність за їхнє виконання, уряд видає у виді регламентарних актів. Крім власне регламентарної влади уряд може мати право на видання актів делегованого законодавства. Уряд більшості країн має право законодавчої ініціативи і може робити вирішальний вплив на законодавчий процес.

За проведений курс і здійснювану управлінську діяльність уряд несе, як правило, солідарну політичну відповідальність. Відмова уряду в довірі виражається в суворій юридичній формі і шляхом спеціальної парламентської процедури. Вотум недовіри призводить до відставки уряду і по загальному правилу до його заміни новим. Проте потерпіти поразку уряд може, не виходячи у відставку, удатися до дострокового розпуску парламенту (нижньої палати) і проведенню позачергових загальних виборів.

Виконавча влада на місцях здійснюється за допомогою або призначуваних центром місцевих органів виконавчої влади, або виборних органів місцевого самоврядування. Звичайно керівництво місцевими справами поручається призначуваному представнику центральної влади - губернатору, префекту. Він очолює апарат місцевого керування, що складає частину апарата державного керування. У випадку, коли керування реалізується виборними органами, вони мають визначену самостійність стосовно центральних органів виконавчої влади.

В нашій державі органи виконавчої влади реалізують функції держави, виконуючи положення Конституції та законів України, актів Президента України, а також нормативні акти органів державного управління вищого рівня.

Кожен орган виконавчої влади, діючи від імені та за дорученням держави, має певний правовий статус, виступає носієм відповідних повноважень юридично-владного характеру, реалізація яких забезпечує йому досягнення мети виконавчо-розпорядчої діяльності. Органи виконавчої влади наділяються необхідною оперативною самостійністю, що виражається в їх компетенції - предметах відання, правах, обов'язках, територіальних межах діяльності кожного окремого органу.

Кожен орган виконавчої влади має офіційне найменування та повноваження використовувати різні атрибути з державною символікою (гербовим штампом, бланками з офіційними найменуваннями та інше). Більшість органів виконавчої влади та методи їх діяльності визначаються Конституцією та законами України, актами Президента України.

Діяльність цих органів має вторинний, підзаконний, виконавчо-розпорядчий характер, бо вони здійснюють свої функції на підставі та на виконання закону. Але, реалізуючи свою компетенцію, виконуючи положення законів та правових актів інших державних органів, органи виконавчої влади мають повноваження розпоряджатися з конкретних питань та приймати підзаконні нормативні акти. Отже, в процесі виконавчої та розпорядчої діяльності органи управління діють юридично-владно, застосовуючи різні правові засоби нормо-творчого, оперативно-виконавчого (розпорядчого) та юрисдикційного (правоохоронного) характеру. Всі дії й акти відповідних органів грунтуються на законі, не повинні йому суперечити, спрямовані на виконання закону. Звідси і назва влади - виконавча.

Задачі виконавчої влади залишаються незмінними по своїй природі і полягають у виконанні доручень, даних їй носіями влади, і в розв'язанні згідно з цим приватних питань.

Будучи частиною державного апарату, органи виконавчої влади мають власну внутрішню структуру та штат службовців. Організаційна структура державного апарату - це поділ цілого на організаційно відокремлені одиниці та мережа управлінських зв'язків у ньому, особлива форма поділу і кооперації управлінської діяльності, стійка схема розподілу його завдань та функцій.

Орган виконавчої влади становить собою організацію - колектив людей - державних службовців, який сформований шляхом їх призначення або конкурсного відбору на посаду для здійснення конкретної виконавчо-розпорядчої діяльності в юридично-владній формі. В рамках колективу даного органу поміж структурними підрозділами і службовцями розподілені повноваження і відповідальність за доручену справу, встановлені та розвиваються різні організаційно-правові зв'язки. Усе це спрямоване на забезпечення ефективної діяльності органів виконавчої влади.

Органи виконавчої влади багато в чому відрізняються від органів законодавчої та судової влади - своїм цільовим призначенням, функціями, характером діяльності, порядком утворення окремих органів та взаємовідносинами між різними органами, складом службовців та порядком заміщення ними посад, формами та методами здійснення своїх юридично-владних повноважень.

В органах виконавчої влади, починаючи з центральних і закінчуючи місцевими (районними), всі службовці здійснюють різні функції управління, а їх праця є одним із видів управлінської діяльності. Одна частина працівників зайнята безпосередньо у виробничому процесі або процесі соціального обслуговування, вона виробляє певні матеріальні цінності, послуги. Інша, менша частина працівників, здійснює управлінську, владно-організаційну діяльність. Ця діяльність не є основною для установи, але вона забезпечує, створює належні умови для основної - виробничої діяльності або діяльності з соціального обслуговування.

Істотна ознака виконавчої влади - її універсальний і предметний характер. Перша ознака відбиває той факт, що виконавча влада, її органи діють безупинно і скрізь, на всій території держави. Цим вони відрізняються і від законодавчих, і від судових органів влади. Інша ознака означає, що виконавча влада, також на відміну від законодавчої і судової, має інший зміст, оскільки спирається на людські, матеріальні, фінансові й інші ресурси, використовує інструмент службових просувань і систему заохочень. В руках виконавчої влади знаходиться дуже грізна сила, адже існування державної влади знаходить своє вираження саме в чиновниках, армії, адміністрації.

Зазначені ознаки, і особливо предметний характер виконавчої влади, складають об'єктивну основу для можливої узурпації всієї повноти державної влади саме виконавчими органами. Тут надзвичайно важливі механізми стримувань і противаг і ефективні важелі політичної відповідальності як з боку законодавчої влади, так і з боку судової влади.

V. Судова влада

законодавчий виконавчий судовий влада

Судова влада - це діяльність всіх створених у державі судів, яка реалізується з допомогою притаманних їм і законодавчо закріплених засобів з метою впливу на поведінку суб'єктів права та суспільні відносини за участю цих суб'єктів.

Для виконання покладеної на неї функції судова влада наділена владними повноваженнями і засобами примусу до виконання прийнятих нею рішень. Зокрема, конституційною засадою судочинства є обов'язковість виконання рішення суду, що вимагає від державних органів, посадових осіб, усіх громадян неухильного підкорення волі судової влади.

Судова влада займає особливе місце в системі державної влади. Взаємодія судової влади з іншими гілками влади в Україні здійснюється на основі «механізму стримувань і противаг», який полягає у тому, що органи законодавчої влади впливають на суди, створюючи для них законодавчу базу діяльності. Крім того Верховна Рада України разом із Президентом України беруть участь у формуванні судової системи - призначені суддів. Але суди їм не підпорядковуються і зазначені органи не вправі контролювати законність вироків та інших судових рішень.

Суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України, що узгоджується з Головою Верховного Суду України чи головою вищого спеціалізованого суду.

Власне, головне призначення судової влади - вирішення віднесених законодавством до її компетенції правових конфліктів, які виникли у суспільстві.

Судова влада функціонує на засадах:

1) незалежності;

2) самостійності;

3) відокремленості;

4) виключності;

5) підзаконності.

Судова влада є незалежною, втручання будь-яких державних органів, посадових осіб в її діяльність є неприпустимим. При вирішенні справ судді керуються внутрішнім переконанням, обґрунтовуючи відповідне рішення доказами поданими сторонами у справі.

Самостійність судової влади означає:

- суди нікому не підзвітні і мають для здійснення судових функцій усі необхідні повноваження, якими наділені законом;

- судові рішення не потребують попередньої згоди чи затвердження будь-якої посадової особи чи державного органу;

- вирок, рішення, постанова чи ухвала суду, які набрали законної сили є обов'язковими для адресатів, мають для них силу закону і є обов'язкові для виконання на території України;

- діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури не підміняє діяльність суду, а лише сприяє їй.

Відокремленість судової влади означає те, що суди не входять до будь-якої іншої системи державних органів, займають особливе місце в державному механізмі.

Виключність судової влади полягає у неможливості делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами.

Підзаконність судової влади означає те, що у своїй діяльності судді керуються виключно Конституцією та законами України. Підкорення суддів лише законові відбувається на підставі точного виконання ними матеріального і процесуального законодавства. Законами врегульовані компетенція, порядок утворення, структура, функції судів, питання їх кадрового та матеріально-технічного забезпечення.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникли у державі. В разі спору з питання правовідносин особа має право звернутися до суду, компетенцією якого є розв'язання такого спору і суд не вправі відмовити в розгляді і вирішенні такого спору на підставі лише того, що його вимоги можуть бути розглянуті іншим органом у досудовому порядку.

Характерною особливістю судової влади є суворо регламентований законом процес, порядок її здійснення. Отже, судова влада:

1) здійснює особливий вид державної діяльності;

2) є незалежною, самостійною, виключною, відокремленою, підзаконною гілкою влади;

3) реалізується за визначеною законом процедурою.

Згідно з Конституцією України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. А це означає, що судовому захистові підлягають усі права, свободи та обов'язки громадян, а також те, що всі суспільні відносини, врегульовані нормами права, в разі виникнення спору можуть бути предметом судового розгляду.

В Конституції України зазначено, що судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Конституційний Суд України входить до судової влади як її самостійний суб'єкт, є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Конституційний Суд України складається з 18 суддів Конституційного Суду. Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.

Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України таємним голосуванням лише на один трирічний строк.

До повноважень Конституційного Суду України належить вирішення питань про відповідність Конституції України:

- законів та інших правових актів Верховної Ради України;

- актів Президента України;

- актів Кабінету Міністрів України;

- правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і таким, що не може бути оскарженим.

Суди загальної юрисдикції забезпечують захист прав і свобод громадян через розгляд кримінальних, цивільних, адміністративних та інших справ. До них відносять районні (міські) суди, військові суди гарнізонів, Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласні, міжобласний. Київський і Севастопольський міські суди, військові суди регіонів та Військово-Морських Сил, арбітражні суди областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя, Вищий арбітражний суд, Верховний Суд України та всі інші суди, які мають бути утворені відповідно до Конституції України.

Судові рішення ухвалюються судами іменем України. Вони є обов'язковими для всіх суб'єктів на всій території України. За їх невиконання встановлено юридичну відповідальність.

Система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності й спеціалізації. Принцип територіальності означає, що місцеві суди, до яких відносять районні (міські) суди, військові суди гарнізонів та арбітражні суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, будуть утворюватися переважно з огляду на адміністративно-територіальний поділ України. Принцип спеціалізації передбачає внутрішню спеціалізацію суддів у судах, запровадження організаційних структур із спеціалізації здійснення правосуддя - галузевих судів для розгляду окремих категорій справ, зокрема кримінальних, цивільних. Реалізація цього принципу сприяє підвищенню кваліфікації суддів, компетентному розглядові юридичних справ. Саме як спеціалізовані нині діють військові та арбітражні суди.

До того ж в Україні можуть бути створені й інші спеціалізовані суди, наприклад, адміністративні суди, метою діяльності яких є розгляд спорів між громадянином та органами державного управління.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції е Верховний Суд України, який має повноваження переглянути будь-яке судове рішення судів нижчих ланок; вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди.

В Україні відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди. Це практично означає, що рішення місцевих судів можна оскаржити в апеляційних судах, до яких здебільшого відносять суди областей, міст Києва і Севастополя, Автономної Республіки Крим, військових регіонів і Військово-Морських Сил та інших прирівняних до них судів. Саме ці суди згідно з процесуальним законодавством мають перевіряти законність та обґрунтованість рішень районних (міських) і прирівняних до них судів в апеляційному і касаційному порядку. Звісно, вищі спеціалізовані суди мають бути апеляційною та касаційною інстанцією щодо спеціалізованих судів нижчої ланки, а Верховний Суд України, повинен мати право переглянути будь-яке судове рішення судів нижчих ланок.

Судочинство в Україні провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Основними його засадами є: законність; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їхньої переконливості; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом; обов'язковість рішень суду.

Висновки

Отже, вчення Шарля Монтеск'є взято в основу конституційного права в більшості країн світу (починаючи з кінця XVIII століття і до сьогодні). Форма закріплення ідеї розподілу влади в конституціях стала досить поширеною в країнах, що утворились у результаті розпаду колишньої соціалістичної системи та Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Безпосереднє закріплення ідеї розподілу влади в конституціях цих країн є насамперед декларуванням намірів розбудови демократичного суспільства.

Розглянувши питання про принцип розподілу влади можна дійти висновку:

1) Принцип розподілу влади є важливим чинником в прояві демократичного устрою країни.

2) Основним виконавцем принципу розподілу влади є державний орган, який наділений повноваженнями видавати і втілювати в життя правові норми.

3) Досконалість правової бази, яка покликана обмежувати тиск з боку конкуруючої гілки влади, визначає рівень демократичного розвитку, щабель цивілізованості і людяності України.

4) Необхідність розвитку і вдосконалення правової бази є запорукою гармонійного життя держави і всього народу України.

З 1 січня 2005 року в Україні запропонований і реалізований новий розподіл державно-владних повноважень, він покликаний стати більш демократичним та обмежити узурпацію влади. Ми стоїмо на самому початку реалізації даної моделі і робити висновки з цього питання ще зарано, але, втілюючи зазначену модель розподілу державної влади, ми знову стикаємося з недоліками законодавця в певних питаннях діяльності державних органів. У правовій державі всі державні органи й громадяни однаковою мірою відповідальні перед законом; реалізуються всі права людини; здійснюється розподіл влади (на законодавчу, виконавчу, судову).

Список використаних джерел та літератури:

Нормативні джерела:

1) Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № ЗО. Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України від 8 червня 1995 року // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 18. -Ст. 133.

2) Закон України «Про внесення змін до Конституції України» // Відомості Верховної Ради України, 2004, № 2222-IV ( 2222-15 ).

3) Закон України «Про судоустрій та статус суддів» // Відомості Верховної Ради України, 2010, N 41-42, N 43, N 44-45, ст.529.

4) Закон України «Про Кабінет Міністрів України» // Відомості Верховної Ради України, 2011, N 9, ст.58.

Наукова література:

1) «Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультктов» под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова - М.: Издательская группа ИНФРА М-НОРМА, 1997. - 570 с.

2) Скакун О.Ф. «Теория государства и права: Учебник» - Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. - 704 с.

3) В.М. Шаповал «Розподіл влад і конституціоналізм: досвід України» - К. : НІСД, 1994. - Вип. 28. - 32 с.

4) «Великие мыслители запада» / Пер. с англ. В. Федорина - М.: Крон-пресс, 2009. - 188 с.

5) «Разделение властей: история и современность» / Под ред. Марченко М.Н. М.: Юрайт, 2004.

6) Вениславский Ф. «Взаимодействие ветвей государственной власти как принцип основ Конституционного порядка Украины//Право Украины» - 2006. - №1.

[1] - Н.М.Азаркин. Монтеск'є. -М., 1988г.

[2] - Н.М.Азаркин. Монтеск'є. -М., 1988г.

[3] - Н.М.Азаркин. Монтеск'є. -М., 1988г.

[4] - Конституційне право України. / За ред. В.Ф.Погорілка. - К. - 1999.

[5] - Коментар до Конституції України/За ред. В.Ф. Опришка. - К. - 1996.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Характеристика історичних етапів формування теорії розподілу влади в науковій літературі. Закріплення в Конституції України основних принципів перерозподілу повноважень між вищими владними інституціями. Особливості законодавчої та виконавчої гілок влади.

    курсовая работа [53,7 K], добавлен 21.11.2011

  • Походження права як одна із проблем теоретичної юриспруденції, його сутність. Природа розподілу влади згідно теорії конституційного права. Структура законодавчої, виконавчої та судової систем України. Проблеми реформування органів державної влади.

    курсовая работа [56,7 K], добавлен 02.11.2010

  • Визначення принципу поділу влади як одного із головних для функціонування демократичної правової державності. Особливість розподілу праці між різними органами політичного верховенства. Характеристика законодавчої, виконавчої та судової систем держави.

    статья [30,5 K], добавлен 18.08.2017

  • Сутність органів влади; їх формування та соціальне призначення. Загальна характеристика конституційної системи України. Особливості органів виконавчої, судової та законодавчої влади. Поняття, види, ознаки державної служби та державного службовця.

    курсовая работа [289,7 K], добавлен 24.03.2014

  • Загальні положення теорії Дж. Локка, Ш.Л. Монтеск’є, Ж.Ж. Руссо. Розподіл влади у зарубіжних країнах Європи, парламентарних монархіях і республіках, в державах зі змішаною формою правління. Принцип розподілу влади у практиці конституціоналізму України.

    курсовая работа [42,4 K], добавлен 28.03.2009

  • Судова влада як засіб стримування законодавчої і виконавчої влади від крайностей. Поняття судової влади і її співвідношення з іншими гілками влади. Основні ознаки судової влади. Суд як орган судової влади та його ознаки. Поняття та ознаки правосуддя.

    курсовая работа [20,1 K], добавлен 10.11.2010

  • Поняття судової влади та її співвідношення з іншими гілками влади. Основні ознаки судової влади, суд як орган судової влади. Поняття та ознаки правосуддя, правовий статус суддів в Україні. Розподіл влади та виділення судової влади як самостійної гілки.

    реферат [30,7 K], добавлен 16.04.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.