Розподіл влади як принцип правової держави

Характеристика історичних етапів формування теорії розподілу влади в науковій літературі. Закріплення в Конституції України основних принципів перерозподілу повноважень між вищими владними інституціями. Особливості законодавчої та виконавчої гілок влади.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 21.11.2011
Размер файла 53,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

курсова робота

з дисципліни: "Теорія держави та права"

РОЗПОДІЛ ВЛАДИ ЯК ПРИНЦИП ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ВИНИКНЕННЯ ТЕОРІЇ РОЗПОДІЛУ ВЛАДИ ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ

РОЗДІЛ ІІ. ПОНЯТТЯ СИСТЕМИ РОЗПОДІЛУ ВЛАДИ В ДЕРЖАВІ ТА ЇЇ ПРАВОВЕ ЗАКРІПЛЕННЯ

РОЗДІЛ ІІІ. ЗАКОНОДАВЧА ВЛАДА

РОЗДІЛ ІV. ВИКОНАВЧА ВЛАДА

РОЗДІЛ V. СУДОВА ВЛАДА

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Темою моєї курсової роботи є "Розподіл влади як принцип правової держави".

Мною було обрано саме цю тему адже через механізм впровадження в життя принципу розподілу влад в тій чи іншій державі, на сучасному розвитку суспільства, можна зробити висновок про демократичність, незалежність, соціальний, економічний, політичний рівні країни.

Метою даної курсової роботи є дослідження та вивчення принципу розподілу влади в конституційній системі України та інших держав світу, історичний аналіз формування принципу розподілу влад, а також висвітлення порядку діяльності окремих державних органів як складову принципу розподілу влади, їх функції, взаємодію між собою, систему "стримувань і противаг", на прикладі Української моделі державотворення та порівняння цієї моделі з моделями інших країн світу.

При написання курсової роботи я ставив перед собою наступні задачі: вивчення та порівняння наукових праць та нормативно-правових актів, які висвітлюють принцип розподілу влад.

В даній курсовій роботі висвітлені відповіді на наступні питання: виникнення теорії розподілу влад, система розподілу влад її правове закріплення, характеристика трьох гілок влади - законодавчої, виконавчої, судової. Актуальність даної теми полягає в дослідженні принципу розподілу влади в Україні та зарубіжних державах. Адже Україна, як досить молода країна на даному етапі свого становлення експериментує з моделлю державного управління, визначаючи всі плюси і мінуси запропонованої і втіленої моделі будівництва державного апарату. В той час як більш "старші" країни, які мали змогу формувати свою самобутність та систему правових норм та принципів, вже виробили певні механізми втілення даного принципу в життя. Але основною проблемою є те, що чимало вчених ставлять перед собою та всією правовою спільнотою питання щодо того чи існує взагалі такий принцип, оскільки й до цього часу є досить багато суперечок і протиріч щодо правильного розуміння поділу державної влади на три гілки, а також з приводу його правильного тлумачення через осмислення вчень засновників Дж. Локка та Ш.Монтеск'є.

За весь історичний період свого свідомого існування суспільство в особі найяскравіших представників по-різному відповідало на запитання про ідеальну модель державного устрою. Основною світовою тенденцією кінця XX століття є пріоритет моделі правової держави і торжество теорії природного права. Україна в даний час переживає період економічних і соціально-політичних реформ, основною метою яких є створення умов для максимальної реалізації особистості в суспільстві і державі. Оскільки, базовим орієнтиром для цього служать сучасні уявлення про демократію та основні принципи її втілення, особливу важливість набуває вивчення основоположних принципів, що роблять таку демократію можливою на практиці. По-перше, "поділ влади", можна розглядати як теорію організації громадянського суспільства. По-друге, "поділ влади", як один з п'яти принципів функціонування сучасної правової держави.

У процесі дослідження я спирався на наступні джерела: Конституцію України та наукові дослідження таких відомих авторів як: М. І. Ославський, В.Б. Авер'янов, В.Ф. Опришка, О.Ф Скакун, В.В. Копєйчиков тощо. Розглядаючи проблему поділу влади неможливо проігнорувати першоджерела, а саме праці авторів самої теорії: Дж. Локка і Ш. Монтеск'є.

В цілому необхідно відзначити, що розгляд теорії та принципу поділу влади тільки на перший погляд, здається легким, поверхневим завданням. Насправді нині дослідження проблеми демонструє суперечливу одноманітність в підходах, особливості та нюанси у ставленні до моделі правової держави. Сама це я й намагався виявити при вивченні даної теми.

РОЗДІЛ І. ВИНИКНЕННЯ ТЕОРІЇ РОЗПОДІЛУ ВЛАДИ ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ

Міркування та ідеї про організацію та різні сторони діяльності держави можна знайти ще у пам'ятках Стародавнього Єгипту і Вавилону, Біблії, у творах мислителів Стародавньої Греції (у першу чергу Аристотеля), у висловлюваннях стародавніх римських юристів, а в середні віки - у працях М. Падуанського і Н.Макіавеллі, а також вітчизняного мислителя С. Оріховського.

При розгляді процесу формування теорії поділу влади в науковій літературі зазвичай виділяють три фази. По-перше, це створення такого світоглядного тла, обстановки, в якій стало можливим поява концепції поділу влади, оформлення складових її елементів. По-друге, це створення власне концепції, оформлення її окремих частин і гармонійне поєднання їх воєдино. І по-третє, це внесення перших коригувань, що з'явилися в результаті накопичення практичного досвіду з втілення основних положень теорії поділу влади в життя [9].

Загальна тривалість за часом цих фаз, на думку вчених, далеко неоднакова. Перша фаза охоплює період з XVI століття до другої половини XVII століття. Друга, основна фаза - з другої половини XVII століття. до середини XVIII століття. І третя, завершальна фаза охоплює період з середини XVII століття. і до кінця першої половини XIX століття.

З точки зору соціально-економічного та державно-правового розвитку це були багато в чому дуже різнорідні періоди.

До другої фази можна віднести боротьбу буржуазії, яка на ранньому етапі виражала інтереси широких прошарків населення, проти феодального абсолютизму. Ідеологи буржуазії, намагаючись ліквідувати абсолютизм, не завжди вимагали повного скасування монархії і королівської влади, а висунули тезу про необхідність поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Передбачалось, що перша буде вручена органу народного представництва - парламенту, друга - главі державі. Судова влада повинна була здійснюватися незалежними судами.

Теорія поділу влади, що іменується нерідко принципом поділу влади, в тому вигляді, як вона сприймається в сучасному світі стосовно державного режиму, з'явилася більше трьохсот років тому. Засновниками її вважаються англійський філософ-матеріаліст, творець ідейно-політичної доктрини матеріалізму Джон Локк (1632 - 1704 роки життя) і французький просвітитель, філософ і правознавець Шарль Луї Монтеск'є (1689-1755 роки життя).

Ідеї Локка щодо необхідності та важливості поділу влади були викладені в головній його праці "Два трактати про державне правління" (1690 року), а ідеї Монтеск'є про поділ влади й інші його суспільно-політичні погляди - в романі "Персидські листи"; історичному нарисі "Роздуми про причини величі і падіння римлян" і основному його творі - "Про дух законів" (1748 року) [11].

Подібно до інших наукових ідей та концепцій теорія розподілу влади виникла не на порожньому місці. Вона була підготовлена усім попереднім соціально-політичним розвитком і накопиченням історичного досвіду в організації державно-правового життя та підтримці стабільності в суспільстві та державі.

До передумов виникнення поділу влади в країні відносять:

- дозрівання всіх необхідних передумови для активної участі широких верств суспільства в соціально-політичному житті й політичних процесах країни;

- тріумфування хоча б у формальному плані політичного та ідеологічного плюралізму;

- серед інтелектуальних верств суспільства йде посилений пошук шляхів і засобів створення надійних гарантій прав і свобод підданих або громадян;

- робляться спроби огородження громадян країни, а разом з ними всього суспільства і держави від можливої узурпації всієї державної влади як збоку окремих осіб, так і з боку окремих органів держави.

Проте відомий французький мислитель Ж.-Ж. Руссо (1712-1778 роки життя), висунув іншу точку зору щодо теорії розподілу влади, він відкидав саму ідею розподілу влад не стільки з організаційно-правових позицій (він докладно не аналізував структуру державної влади), скільки з політологічних позицій. Він стверджував, що уся влада повинна належати народові, її не можна поділити, відчужувати від народу, а формою здійснення влади народу, на його думку, повинні були служити народні збори.

Різні концептуальні позиції Монтеск'є і Руссо та відповідно їх прихильників стали вихідними не тільки для створення різних напрямків у питанні про структуру державної влади, але й призвели до змішування двох різних підходів: розподілу влад, який відстоювався з організаційно-правових позицій, та єдності влади, який трактувався з політологічних позицій. Згодом концепція єдності влади у марксизмі-ленінізмі стала розглядатися з точки зору вручення усієї повноти державної влади одному виду органів - радам.

Обидва ці різні підходи знайшли своє відображення вже у першому писаному Основному законі - Конституції Сполучених Штатів Америки 1787 рік. Словами преамбули "Ми, народ Сполучених Штатів…" творці конституції проголосили суверенітет, владу народу (це - політологічний підхід, який визнає усю повноту влади тільки за народом). З іншого боку, творці Конституції Сполучених Штатів Америки, встановивши чітку систему органів держави із суворим розмежуванням повноважень між ними (конгрес, президент, суди), закріпили організаційно-правовий розподіл влад [10].

Отже, що те, що зробили американці було новацією у конституційній доктрині та практиці: вони уперше застосували теорію розподілу влад у практику державного будівництва. Сповідуючи теоретичну модель Дж. Локка і Ш. Монтеск'є, американські політичні діячі Дж. Адамс, А.Гамільтон, Дж. Джей і Джеймс Медісон в середині 70-х роках ХVІІІ століття висунули ряд нововведень на користь доповнення теорії розподілу влад ідеєю системи "стримувань і противаг". Відповідно до оновленої концепції, в ім'я досягнення рівноваги між конфліктуючими "гілками" влади вважають бажаним не тільки відокремлення, але і часткове поєднання тих чи інших повноважень, які належать і відокремленню, і зрівноваженню. Система передбачувала механізм взаємоконтролю і суміжної компетенції: Президент володіє правом вето, яке обидві палати можуть подолати, Сенат і Палата представників володіють правом абсолютного вето відносно один одного, Верховний суд може визнати як такі, що не відповідають конституції, закони, прийняті конгресом і підписані президентом, однак самі судді призначаються президентом, затверджуються сенатом і мають бути усунені від посади в порядку "імпічменту", Сенат має право блокувати призначення посадових осіб, запропонованих президентом, а обидві палати здатні усунути самого президента від влади в порядку "імпічменту", Президент укладає договори від імені Сполучених Штатів Америки, проте ратифікації вони підлягають тільки за згодою двох третин сенаторів [9].

Деякі вчені ствердили думку про те, що саме доповнення класичної теорії розподілу влад американською системою "стримувань і противаг" справило вирішальний вплив у справі перетворення теорії розподілу влад у відповідний конституційний принцип [10].

Шляхом Конституції Сполучених Штатів Америки від 17 вересня 1787 року, прийнята на Конституційному Конвенті у Філадельфії, пішла переважна більшість конституцій держав світу: вони закріпили обидва підходи - організаційно-правовий (про "гілки" влади) і політологічний (про владу народу). Так, у Конституції Македонії від 17.11.1991 року, зафіксовано, що суверенітет Республіки виходить від народу і належить народові; а також згадується посеред основоположних цінностей конституційного ладу Республіки поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Такий же підхід прийнятий і Конституцією Росії від 12.12.1993 року: в якій проголошується влада народу, а також говориться про розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Водночас у деяких сучасних конституціях тріада розподілу влад піддана модифікаціям і доповненням. У Конституції Ірландії 1937 роки, наприклад, називаються чотири види влади - управління, законодавча, виконавча та судова. В Конституції Єгипту із поправками 1980 роки згадується інформаційна влада, під якою розуміються засоби масової інформації.

Розкриваючи зміст даного питання не можна оминути своєю увагою Конституцію Пилипа Орлика, прийняту 5 квітня 1710 року на Козацькій Раді. Проаналізувавши розділ VI цієї Конституції можемо побачити, що Пилип Орлик пропонує проводити державне управління розмежувавши повноваження і об'єднавши всі гілки влади в єдиний державний механізм: "Якщо в незалежних державах дотримуються похвального і корисного для публічної рівноваги порядку, а саме - під час війни, і в умовах миру збирати приватні й публічні ради, обмірковуючи спільне благо батьківщини, на яких і незалежні володарі у присутності Його Величності не відмовлялися підкорити свою думку спільному рішенню урядовців і радників, то чому ж вільній нації не дотримуватись такого ж прекрасного порядку?". Далі визначалось, що влада в країні належить Генеральній старшині, якій підпорядковуються Полковники, що за характером обов'язків прирівнюються до радників. Щодо законодавчого органу, то від кожного полку повинні були бути обрані декілька знатних ветеранів "досвідчених і вельми заслужених мужів, що повинні були складати публічну раду. Ясновельможний Гетьман (так називає Пилип Орлик в Конституції гетьмана України) за Конституцією прирівнюється до президента у республіці з президентською формою правління. Взаємовідносини в державному механізмі визначаються так: "Генеральній старшині, Полковникам і Генеральним радникам належить давати поради теперішньому Ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо і про всі публічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди, на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися...і. Після обрання гетьмана повинні бути обрані три Генеральні Ради" [17].

Отже, ще до прийняття Конституції у Сполучених Штатів Америки від 17 вересня 1787 року, в нашій державі було визначено поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, але через її декларативний характер та через відсутність матеріального вираження й до нині обґрунтованою є думка, що саме Конституція Сполучених Штатів Америки, 1787 року є першим джерелом, яке офіційно визначило та закріпило концепцію поділу влади.

В нашій державі також діє принцип розподілу влад на законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча влада в нашій країні належить - Верховній Раді України, виконавча - виконавчим органам влади на чолі з Кабінетом Міністрів України, а судова - Конституційному Суду України та судам загальної юрисдикції. Також в Україні запроваджено інститут Президента України, який не належить до жодної з гілок влади та є гарантом суверенітету та незалежності нашої держави. З огляду на те, що наш Основний Закон кожного разу змінювався під новообраного Президента України, можна зробити невтішний висновок, що Конституція України від 28.06.1996 року, що прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України, діє при формуванні гілок влади та державного механізму у всіх інших положеннях, вона нажаль, носить декларативний характер.

Отже, теорія поділу влади займає значне місце в сучасній юридичній та соціально-політичній літературі як Заходу, так й постсоціалістичних країнах. З'ясування і роз'яснення основних положень даної концепції присвячена наукова, популярна та навчальна література. Практично немає таких підручників і навчальних посібників в яких не містилися б глави або розділи, що стосуються даної теорії.

Таким чином, в раціонально влаштованій державі, якою є правова держава, влада здійснюється за допомогою спеціальних органів. Звідси різні галузі влади: законодавча, виконавча і судова. Для того, що запобігти зловживанню владою і виникненню авторитарної, абсолютної влади, не зв'язаної правом, ці гілки не повинні з'єднуватися в руках одного органу, тобто повинні бути роздільні. Розподіл влад таким чином є структуроутворюючим і функціональним принципом раціональної організації і контролю. Розмежування орієнтовано на те, щоб утримати державну владу від можливих зловживань. Всі органи і гілки державної влади покликані бути хоронителями Конституції. Конституція повинна стояти над цими владами, а не влади над Конституцією. Розподіл влад виражається в розподілі компетенції, у взаємному контролі, в системі здержувань і противаг, збалансованості, тобто рівновага досягається через процеси налагодження і взаємопогодження [9].

Правова держава означає відсутність будь-якої необмеженої, абсолютної влади не зв'язаної правом і принципами конституції. З допомогою розподілу влад правова держава організовується і функціонує правовим методом.

Принцип розподілу влад має два аспекти. По-перше, це розподіл влади між самими органами держави. Жодному з органів не належить вся державна влада в її повному об'ємі. Забороняється реалізовувати функції, що належать іншому органу. Розподіл влади слугує засобом стримування влади держави в рамках принципів розвинутого суспільства, слугує механізмом захисту прав особи, закріплених в конституції. По-друге, розподіл влад полягає і в тому, щоб ні один з органів не зайняв авторитарно-абсолютного положення і не перевернув право і конституцію. Таким чином, положення про те, що розподіл влад являє собою розподіл роботи в державному механізмі з ціллю раціоналізації та контролю є цілком прийнятним щодо реалій нинішнього життя.

Розподіл влад - це не тільки юридичний і організаційний, але й соціально-політичний принцип, що дозволяє з'єднати такі протиречиві аспекти соціального життя, як влада і свобода, закон і право, держава і суспільство.

РОЗДІЛ ІІ. ПОНЯТТЯ СИСТЕМИ РОЗПОДІЛУ ВЛАДИ В ДЕРЖАВІ ТА ЇЇ ПРАВОВЕ ЗАКРІПЛЕННЯ

Джерелом влади є народ, який передає її відповідно до Основного Закону органам влади, що формуються його волею через процедуру виборів. Владні інституції одержують певні повноваження, визначені Основним Законом, відносно народу. При визначенні цих владних повноважень слід пам'ятати, що влада, яка вкрай необхідна для нормального функціонування держави, для захисту її громадян від зовнішніх і внутрішніх загроз, може виявитися неспроможною виконувати свої функції, а також застосовувати повноваження на шкоду народу чи навіть перетворитися на деспотію.

Саме тому одним із головних завдань і проблем будь-якої конституції є питання повноважень органів державної влади та їх взаємовідносин між собою. Для прихильників теорії розподілу влад ще в давні часи було зрозуміло, що держава існує для людей, а не навпаки. Тому органи державної влади повинні мати стільки влади, скільки необхідно для забезпечення прав і свобод громадян, охорони їх власності, захисту від загроз. Однак, щоб не допустити надмірної концентрації влади в одному органі, що неминуче веде до встановлення тоталітарного режиму, владні повноваження повинні бути розподілені між різними органами [9].

Доктрина розподілу державної влади на три гілки - законодавчу, виконавчу і судову, авторами якої були англійський філософ Джон Локк та французький вчений і просвітитель Шарль Монтеск'є, визнана у цивілізованих державах світу як загальнодемократичний принцип та існує вже понад двісті років. Хоча в Україні, як уже зазначалося в попередньому розділі, спроба законодавчого закріплення цього принципу була зроблена ще на початку XVIII століття у Конституції Пилипа Орлика від 05.04.1710 року, однак до його осмислення і послідовного втілення у життя наше суспільство підходить лише тепер [7].

Вперше принцип розподілу влади був запроваджений на практиці у 1787 році творцями Конституції Сполучених Штатів Америки, яка є чинною й сьогодні, Гамільтоном, Джейом, Медисоном у знаменитих "Federalist Paperes". Юридична форма закріплення ідей розподілу влад тут мала вигляд функціонального визначення кожного з вищих органів держави (конгресу, президента, верховного суду) як органів, які здійснюють відповідно законодавчу, виконавчу і судову владу. Саме така форма закріплення ідей розподілу влад стала найпоширенішою в конституційній практиці країн світу.

На відміну від теорії розподілу влад демократичних країн, у тоталітарних суспільствах цей принцип ніколи не визнавався навіть концептуально. В.І.Ленін вказував, що радянська система не визнає буржуазного поділу влад і виходить з єдності законодавчої та виконавчої діяльності при верховенстві Рад. На території Союзу Радянських Соціалістичних Республік та й в інших країнах соціалістичного табору, де при владі були комуністичні партії, мало в кого виникав сумнів у ненормальності ситуації, коли вся повнота влади в державі належала єдиному органу, причому, здебільшого, він не мав будь-якої конституційної легітимності, оскільки був найвищим партійним статутним органом. Багато хто й досі пам'ятає, як у Радянському Союзі найважливішими постановами, що регулювали все життя країни, були спільні постанови Політбюро Комуністичної партії та Ради Міністрів Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Це стосувалось і України, хоча за Конституцією Української Радянської Соціалістичної Республіки від 1978 року вища державна влада належала зовсім іншому органові - Верховній Раді Української Радянської Соціалістичної Республіки. Фактично ж владу здійснювала Комуністична партія на підставі стаття 6 Конституції Союзу Радянських Соціалістичних Республік, яка проголосила її ядром політичної системи, державних і громадських організацій. Навіть у період перебудови кінця 80-х років структура вищої влади Союзу Радянських Соціалістичних Республік у цьому аспекті залишалася незмінною. Створений так би мовити представницький орган - З'їзд народних депутатів Союзу Радянських Соціалістичних Республік - був вищим державним органом (законодавчим, розпорядчим і контрольним одночасно), який міг розглянути і прийняти рішення з будь-якого питання [8].

Всі інші державні органи (Президент, Уряд, суди) формувалися ним і відповідали перед ним. За всю історію існування Радянського Союзу у ньому ніколи не було органу конституційної юрисдикції. Місцеві ради вважалися органами державної влади на місцях, тобто місцеве самоврядування як таке було відсутнім. Усе це свідчило про не сприйняття розподілу або сегментації (розпорошення по горизонталі та вертикалі) публічної влади навіть у формально-правовому розумінні [8].

Як бачимо, конституційне закріплення концентрації влади в одному органі, при засиллі однієї політичної партії, веде до повного підкорення всієї влади в країні владою партійною. А це прямий шлях до встановлення партійної диктатури.

Хоча принцип розподілу державної влади був проголошений в Україні ще в 1990 році у Декларації про державний суверенітет, реальне розмежування всіх гілок влади знайшло втілення лише у Конституції України від 28.06.1996 року, що прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України. Вона не лише сформулювала поділ влади як один із принципів конституційного ладу держави, а й закріпила його через перерозподіл повноважень між вищими владними інституціями [6].

Це зроблено двома способами:

1) наділення гілок влади самостійними повноваженнями,

2) створення системи стримувань і противаг між суб'єктами владних стосунків (Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України і Конституційним Судом України).

Значення сегментації публічної влади для українського суспільства виражається в таких її завданнях:

1. Необхідність створення механізму стримувань і противаг для недопущення узурпації влади чи зловживання нею.

2. Утворення механізму співробітництва і взаємодії вищих органів влади на основі принципів їх взаємозв'язку та спеціалізації.

3. Обмеження (лімітування) державної влади як такої для становлення інститутів громадянського суспільства.

4. Відокремлення місцевого самоврядування від системи державних органів, сприяння його становленню та розвитку [6].

Отже, оцінюючи двохсотлітню дію системи поділу влади, американські автори констатували: "Незважаючи на те, що ця система стала причиною певної неефективності центрального уряду, вона була колосально успішною у досягненні цілі, поставленої творцями конституції, - уникнення тиранії" [13].

РОЗДІЛ ІІІ. ЗАКОНОДАВЧА ВЛАДА

Законодавча влада - це делегована народом своїм представникам у парламенті державна влада, що має виключне право приймати закони [12].

В різних країнах законодавча влада іменується по різному: в Україні це Верховна Рада України, в Росії - Державна Дума, в Сполучених Штатах Америки - Конгрес тощо.

Назва гілки влади "законодавча" не означає, що, крім основної законодавчої діяльності (законодавча функція), представницькі органи не здійснюють ніякої іншої діяльності.

Не менш істотною функцією законодавчої влади є фінансова, яка реалізується в праві щорічно затверджувати бюджет країни.

Є засновницька функція, яка здійснюється через участь парламенту у формуванні вищих виконавчих і судових органів. Показником прояву "стримувань і противаг" слугує контроль, здійснюваний законодавчим органом, за роботою уряду, інших посадових осіб виконавчої влади (контрольна функція). Вираження недовіри уряду, перевірка виконання законів, парламентські розслідування слугують потужними стимулами парламентського контролю. Проте головною особливістю організації та діяльності парламенту є його представницький характер. Парламент можна назвати владою прямого загальнонародного представництва [15].

Таким чином, слід виділити такі укрупнені функції парламенту:

- представницьку,

- законодавчу,

- фінансову,

- засновницьку,

- контрольну.

Розглянемо діяльність законодавчої гілки влади на прикладі Українського парламенту.

Відповідно до Конституції України від 28.06.1996 року, що прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України [1].

Назва „Верховна Рада" вперше була вжита в радянській конституції 1937 року, але існування представницьких структур влади - давня українська політична традиція, яка періодично відновлювалася протягом сторіч. У давньоруських містах і князівствах Київської Русі в якості представницького органу існувало віче, в часи Запорізької Січі - козацькі ради, пізніше існували сходи по селах та повітах, у 1917-1918 роках діяла Центральна Рада Української Народної Республіки.

Верховна Рада незалежної України розпочинає свій відлік від 16 липня 1990 року. У цей день Верховна Рада Української Радянська Соціалістичної Республіки ХІІ-го скликання проголосувала за Декларацію про державний суверенітет України. Згідно з цим документом було скасовано статтею 6 Конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки про керівну роль Комуністичної партії та проголошено розмежування влади на законодавчу, виконавчу та судову як принцип побудови державного механізму [7].

З 24 серпня 1991 року, коли Верховна Рада України одностайно підтримала "Акт проголошення незалежності України", почалося відродження парламенту в нових умовах суверенної держави. У лютому 2000 року Верховною Радою України було прийнято рішення про зміну обчислень її скликань. Відтепер ХІІ скликання парламенту, яке працювало на постійній основі з 1990 року по 1994 рік, стало іменуватися першим скликанням Верховної Ради України.

В Україні запроваджено однопалатний Парламент, що в цілому на сучасному етапі відповідає конституційній формі державного устрою України як унітарної держави.

Конституційний склад Верховної Ради України становить 450 народних депутатів, котрі обираються шляхом таємного голосування на п'ять років на основі загального, рівного і прямого виборчого права [1].

Керує Верховною Радою України Голова Верховної Ради України, який обирається народними депутатами таємним голосуванням. У Голови Верховної Ради України є два заступники, які обираються народними депутатами таємним голосуванням за пропозицією Голови. Роботу Голови Верховної Ради України і його заступників забезпечують відповідні секретаріати [1].

Основними галузевими органами Верховної Ради України є її комітети, які здійснюють законопроектну роботу. Комітет, визначений головним розробником з певного законопроекту чи проекту іншого акту Верховної Ради України, узагальнює та систематизує пропозиції, поправки та висновки інших комітетів та готує їх на розгляд Верховної Ради України.

Верховна Рада України у межах своїх повноважень може організовувати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань.

Для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, Верховна Рада України може створювати тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувало не менше третини від конституційного складу Верховної Ради України [7].

Для контролю за використанням коштів Державного бюджету від імені Верховної Ради України створюється Рахункова палата.

Народні депутати здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі.

Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги на вірність Україні. Відмова скласти присягу призводить до втрати депутатського мандата.

Народним депутатам гарантується депутатська недоторканість [1].

Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України [16].

Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менше двох третин від її конституційного складу. Верховна Рада України працює сесійно. Чергові сесії Верховної Ради України починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року. Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування, яке здійснюється народними депутатами особисто. Нажаль цей принцип не дотримується самими депутатами, але нинішня влада робить намагання щодо виправлення порушення цієї норми Конституції України від 28.06.1996 року, що прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України [1].

Парламент України розпочинає свою діяльність з обрання зі свого складу Голови Верховної Ради України, Першого заступника Голови Верховної Ради України і заступника Голови Верховної Ради України. Також парламент затверджує перелік комітетів, які здійснюють законодавчу роботу.

Закони, прийняті Верховною Радою України, підписує Президент України, який має право вето щодо них.

До основних повноважень і завдань Верховної Ради України належить:

1) внесення змін до Конституції України,

2) призначення всеукраїнського референдуму з визначеного кола питань,

3) прийняття законів,

4) затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього,

5) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики,

6) призначення виборів Президента України,

7) надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України,

8) оголошення за поданням Президента України стану війни і укладання миру,

9) схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України,

10) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля тощо [6].

Верховна Рада України за пропозицією не менш третини народних депутатів від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від її конституційного складу [15].

Отже, законодавча влада є представницькою. Саме на основі виборів народ передає владу своїм представникам і вповноважує представницькі органи здійснювати державну владу. У цьому змісті можна говорити про первинність представницьких органів у механізмі державної влади. Проте, є сутнісні і політико-юридичні обмеження цієї влади. Сутнісні обмеження випливають із її делегованості, визначаються принциповою залежністю від волі виборців. Політико-юридичні обмеження пов'язані з тим, що будь-який закон, щоб не залишатися лише купою фраз на папері, повинний відповідати політичним і юридичним реаліям, а також фундаментальному праву - конституції.

влада поділ законодавчий виконавчий

РОЗДІЛ ІV. ВИКОНАВЧА ВЛАДА

Виконавча влада - це влада, що має право безпосереднього управління державою. Носієм цієї влади в масштабах усієї країни є уряд [2].

Назва уряду встановлюється конституцією і законодавством. Частіше за все уряд має офіційну назву - Ради або Кабінети міністрів. У Швейцарії, наприклад - це Федеративна Рада, в Італії - Рада Міністрів, у Японії - Кабінет.

Основною діючою особою уряду є його глава. Найчастіше він зветься прем'єр-міністром, хоча прийняті і інші титули: голова, канцлер тощо. У президентських республіках, наприклад Сполучених Штатах Америки, систему органів виконавчої влади очолює президент, а посада прем'єр-міністра відсутня.

У ряді країн зі змішаною формою правління, до яких відноситься й Україна, виконавчої влади роль центру розподіляється між главою та президентом. При цьому головні повноваження можуть бути сконцентровані або у президента, або у прем'єр-міністра.

Відставка прем'єр-міністра з будь-яких причин практично завжди веде до відставки уряду в цілому. Склад уряду визначається його главою, а участь парламенту та глави держави в цьому процесі багато в чому має формальний характер. Вибір же прем'єр-міністра зумовлений не тільки його особистими уподобаннями, а й передусім загальними політичними чинниками - розстановкою сил у парламенті та в партії, яку він репрезентує [5].

Той факт, що глава уряду у відповідних країнах у своїх діях спирається на правлячу партію або коаліцію, зовсім не означає послаблення його позицій в державному механізмі. Навпаки, враховуючи те, що він звичайно є лідером такої партії, це дає йому змогу не тільки домінувати в уряді, а й контролювати депутатську більшість у парламенті. В результаті глава уряду набуває реальних можливостей спрямовувати роботу представницького органу. Ситуація може дещо ускладнюватися для нього у випадку створення коаліційних урядів.

Уряд забезпечує виконання законів та інших актів законодавчої влади, є відповідальним перед нею, підзвітним і підконтрольним їй. Проте виконавча влада не вичерпується одним лише "виконанням законів". Вона покликана відпрацьовувати шляхи та засоби реалізації законів, займатися поточним управлінням, здійснювати розпорядчу діяльність. З цією метою із усіх питань своєї компетенції уряд видає нормативно-правові акти (укази, розпорядження та ін.), що мають підзаконний характер.

Таким чином, органи виконавчої влади охоплюють:

* виконавчу діяльність -- здійснення тих рішень, що прийняті органами законодавчої влади;

* розпорядчу діяльність -- здійснення управління шляхом видання підзаконних актів і виконання організаційних дій [5].

Деякі вчені звертають увагу на поділ виконавчої влади відповідно до поділу права на континентальну і англо-американську моделі визначення складу уряду.

При континентальній моделі до складу уряду входять керівники міністерств і відомств із загальнодержавною компетенцією. У сукупності всі вони і становлять урядову колегію як єдиний орган. Це зумовлює досить велику чисельність уряду, що іноді може призвести до зниження ефективності його роботи.

Тому в ряді країн, де запроваджено таку модель, у структурі уряду утворюється більш вузька колегія. До неї входять глава уряду, його заступники та деякі найбільш авторитетні за посадою міністри.

В англо-американській моделі, яку запровадило більшість країн, до складу уряду (кабінету) входять не всі політичні керівники міністерств і відомств, а лише ті, які очолюють найважливіші з них. Уряду як колегії всіх цих керівників тут просто не існує, а поняття уряду та кабінету за суттю збігаються. Тому відповідну модель називають "моделлю кабінету". Члени кабінету за своїми реальними повноваженнями у вирішенні питань урядової політики суттєво відрізняються від інших міністерств, котрі не мають такого статусу. Рішення ж самого кабінету, створеного в країнах із парламентарною та змішаною формами правління, є за своєю природою офіційними урядовими рішеннями, а за суттю - рішеннями вищого органу виконавчої влади.

Вищим виконавчим органом в Україні є її уряд - Кабінет Міністрів України [1].

Кабінет Міністрів України - своєрідний штаб з організації виконавчо-розпорядчої діяльності всіх органів виконавчої влади. Його очолює Прем'єрі міністр України, який призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України. Персональний склад уряду призначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України. Уряд складається з Прем'єр-міністра України, Першого віце-прем'єр-міністра України, трьох віце-прем'єр-міністрів України, міністрів. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у визначених межах [1].

Особливість української моделі організації виконавчої влади полягає в тому, що:

1) повноваження, які має виконувати голова виконавчої влади, поділені між Президентом України і Кабінетом Міністрів України;

2) самостійні владні повноваження у Прем'єр-міністра України відсутні. Роль Прем'єр-міністра України зводиться до формування програми діяльності уряду, яку затверджує Верховна Рада України і керівництва Кабінетом Міністрів України.

Кабінет Міністрів України об'єднує і спрямовує роботу міністерств, інших підвідомчих йому органів. Він забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції України, її законів, актів Президента України.

Кабінет Міністрів України забезпечує:

- проведення фінансової, цінової, інвестиційної і податкової політики;

- політики у сфері праці і зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки, культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування.

До його функцій входять:

1. розробка і здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку;

2. забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності;

3. здійснення управління об'єктами державної власності відповідно до закону;

4. розробка проекту Закону про Державний бюджет і забезпечення його виконання після прийняття Верховною Радою України;

5. здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, суспільного порядку, боротьби зі злочинністю;

6. організація і забезпечення здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи та інше.

Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення, прав і свобод людини і громадянина.

Акти Кабінету Міністрів України (постанови і розпорядження) підписує Прем'єр-міністр України.

Кожне міністерство є центральним органом виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України. Воно здійснює управління відповідним народногосподарським комплексом або розробку пропозицій щодо соціально-економічного розвитку України, формує економічний механізм їх здійснення. До компетенції міністерства входить узагальнення практики застосування законодавства з підвідомчих йому питань, організація виконання актів законодавства, здійснення систематичного контролю над їх реалізацією.

Серед інших центральних органів виконавчої влади важлива Роль приділяється державним комітетам. Завдання державного комітету дещо схожі до завдань міністерства - здійснення державного управління у певній, здебільшого невеличкій, галузі господарства, керівництво підпорядкованими йому об'єктами [5].

До виконавчої влади також віднесено центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені Конституцією України та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його голова.

Для забезпечення реалізації державної політики в особливо важливих сферах діяльності та державного управління ними у складі окремих центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом у межах коштів, передбачених на їх утримання, можуть бути утворені департаменти (служби).

Утворення департаменту (служби), призначення на посаду і звільнення з посади його керівника та затвердження положення про департамент (службу) здійснює Президент України.

До таких органів відносять Державну податкову службу України, Державну судову адміністрацію України тощо.

Виконавчу владу на місцевому рівні, тобто в областях, районах, Автономній Республіці Крим, у містах Києві та Севастополі, здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, а також місцеві (територіальні) органи центральних органів виконавчої влади.

Міністерства, державні комітети та деякі інші центральні органи мають у своєму підпорядкуванні управління та інші структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій, хоча є і деякі самостійні місцеві органи, що не входять до складу місцевих державних адміністрацій (наприклад, територіальні органи Міністерства юстиції тощо).

Місцеві державні адміністрації є єдиноначальними органами виконавчої влади загальної компетенції. Їх очолюють голови, які призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України (частина 4 стаття 118 Конституції України від 28.06.1996 року, що прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України) [1]. Голови відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня (частина 5 статті 118 Конституції України від 28.06.1996 року, що прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України) [1].

Місцеві державні адміністрації є органами виконавчої влади на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, які виконують повноваження державної влади, делеговані їм виконавчі функції відповідних рад через створювані управління, відділи та інші структурні підрозділи й діють під керівництвом голови місцевої державної адміністрації.

Основними завданнями місцевих державних адміністрацій є:

- виконання Конституції України, законів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших актів виконавчої влади вищого рівня;

- забезпечення законності й правопорядку, додержання прав і свобод громадян;

- виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку;

- підготовка та виконання відповідних бюджетів і програм;

- взаємодія з органами місцевого самоврядування;

- реалізація інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами місцевих повноважень.

До повноважень місцевих державних адміністрацій належить вирішення питань:

1) забезпечення законності, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян;

2) соціально-економічного розвитку відповідних територій;

3) бюджету, фінансів та обліку;

4) управління майном, приватизації та підприємництва;

5) промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту і зв'язку;

6) науки, освіти, культури, охорони здоров'я, фізкультури і спорту, сім'ї, жінок, молоді та неповнолітніх;

7) використання землі, природних ресурсів, охорони довкілля;

8) зовнішньоекономічної діяльності;

9) оборонної роботи та мобілізаційної підготовки;

10) соціального захисту, зайнятості населення, праці та заробітної плати.

Місцеві державні адміністрації вирішують і інші питання, віднесені законами до їх повноважень.

Кабінет Міністрів України в межах, визначених законами України, може передавати місцевим державним адміністраціям окремі повноваження органів виконавчої влади вищого рівня. Передача повноважень інших органів супроводжується передачею їм відповідних фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів, необхідних для здійснення цих повноважень.

В управлінні місцевих державних адміністрацій перебувають об'єкти державної власності, передані їм в установленому законом порядку. Місцеві державні адміністрації здійснюють на відповідній території державний контроль.

Для реалізації своїх повноважень місцеві державні адміністрації мають право:

1) проводити перевірки стану додержання Конституції України та законів України, інших актів законодавства органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами, керівниками підприємств, установ, організацій, їх філіалів та відділень незалежно від форм власності і підпорядкування;

2) залучати вчених, спеціалістів, представників громадськості до проведення перевірок, підготовки і розгляду питань, що входять до компетенції місцевих державних адміністрацій;

3) одержувати відповідну статистичну інформацію та інші дані від державних органів і органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, політичних партій, громадських і релігійних організацій, підприємств, установ та організацій, їх філіалів і відділень незалежно від форм власності;

4) давати згідно з чинним законодавством обов'язкові для виконання розпорядження керівникам підприємств, установ, організацій, їх філіалів та відділень незалежно від форм власності і громадян з контрольних питань, порушувати питання про їх відповідальність у встановленому законом порядку;

5) здійснювати інші функції і повноваження згідно з чинним законодавством.

Отже, виконавча влада діє безупинно і скрізь на території держави (на відміну від законодавчої і судової), спирається на людські, матеріальні та інші ресурси, здійснюється чиновниками, армією, адміністрацією тощо. Це створює основу для можливої узурпації всієї повноти державної влади саме виконавчими органами, що є основною негативною рисою в її діяльності. Тут важливі діючі механізми "стримувань і противаг" як із боку законодавчої (через розвинуте законодавство і контроль), так і з боку судової влади (через судовий контроль і конституційний нагляд).

РОЗДІЛ V. СУДОВА ВЛАДА

Судова влада, відповідно до теорії і практики розподілу влади, є самостійною незалежною сферою публічної влади і являє собою сукупність повноважень із здійснення правосуддя, тлумачення норм права, з відповідними контрольними повноваженнями спеціально уповноважених органів - судів [3].

Американська версія теорії розподілу влади, яку створили "батьки-засновники" конституції Сполучених Штатів Америки Дж. Вашингтон, Т. Джефферсон, О. Гамільтон, Дж. Медісон та інше, судова влада стала повноправною гілкою у системі розподілу влади.

І хоча судову владу прийнято називати "третьою владою" після законодавчої і виконавчої гілок, це жодною мірою не применшує її значення і чітко окресленої самостійності.

Як відомо, кожній гілці влади притаманні специфічні форми діяльності. На відміну від законодавчої влади, суд не створює загальні правила поведінки (виняток становить судовий прецедент, характерний для країн англосаксонської правової сім'ї), не здійснює виконавчо-розпорядчих повноважень (хоча у судових установах можуть існувати посади судових виконавців). Державна влада суду має конкретний характер. А основною специфічною формою діяльності суду є правосуддя, тобто вирішення на підставі чинного права із застосуванням особливої процесуальної форми конкретних справ і спорів, які виникають внаслідок різних конфліктів у суспільстві між людьми, між людиною і державою, між різним структурам держав. Отже, судовій владі належить роль арбітра у спорах про право [16].

Схематично можна виділити такі напрями здійснення судової влади:

- охорона прав і законних інтересів громадян;

- охорона правопорядку від злочинних й інших правопорушень;

- контроль за тим, щоб діяльність державних органів не виходила за правові межі.

Основа судової влади - це, передусім, сукупність судових органів, які можуть бути наділені різною компетенцією. Слід зауважити, що судова влада належить не судовій установі будь-якого, навіть найвищого рангу, а судовій колегії (3-5 професійним суддям) або "одноособовому" судді, які розглядають справу.

Як правило, у країнах тоталітарного соціалізму у процесі беруть участь один суддя та два народних засідателі, у багатьох європейських країнах - суддя та 6-9 присяжних шеффенів, асизів (Німеччина, Франція), у країнах англосаксонського права - суддя і 12 присяжних (Сполучені Штати Америки). Народні засідателі мають у процесі однакові з суддею права, і приймають рішення на рівних із ним підставах (хоча, як правило, фактично лише забезпечують присутність). Присяжні, за рідкісним винятком, беруть участь лише у кримінальному процесі і вирішують більшістю голосів лише питання наявності або відсутності вини підсудного (вирішують питання факту, а не права).


Подобные документы

  • Виникнення теорії розподілу влади та її значення. Поняття системи розподілу влади в державі та її правове закріплення. Головне призначення законодавчої, виконавчої та судової влади. Конституція України, Верховна Рада та Конституційний Суд держави.

    курсовая работа [33,2 K], добавлен 21.11.2011

  • Визначення принципу поділу влади як одного із головних для функціонування демократичної правової державності. Особливість розподілу праці між різними органами політичного верховенства. Характеристика законодавчої, виконавчої та судової систем держави.

    статья [30,5 K], добавлен 18.08.2017

  • Загальні положення теорії Дж. Локка, Ш.Л. Монтеск’є, Ж.Ж. Руссо. Розподіл влади у зарубіжних країнах Європи, парламентарних монархіях і республіках, в державах зі змішаною формою правління. Принцип розподілу влади у практиці конституціоналізму України.

    курсовая работа [42,4 K], добавлен 28.03.2009

  • Походження права як одна із проблем теоретичної юриспруденції, його сутність. Природа розподілу влади згідно теорії конституційного права. Структура законодавчої, виконавчої та судової систем України. Проблеми реформування органів державної влади.

    курсовая работа [56,7 K], добавлен 02.11.2010

  • Конституційний статус та ієрархічний характер системи місцевих органів виконавчої влади. Склад і структура місцевих державних адміністрацій, їх компетенція. Основні галузеві повноваження, взаємовідносини з іншими владними та громадськими інституціями.

    реферат [33,5 K], добавлен 05.12.2009

  • Кабінет Міністрів України — вищий орган в системі органів виконавчої влади України. Місце Кабміну у системі виконавчої влади, порядок його формування та склад. Зміна балансу гілок влади в Україні після прийняття Закону "Про Кабінет Міністрів України".

    реферат [26,3 K], добавлен 09.02.2009

  • Забезпечення органами державної виконавчої влади регулювання та управління фінансами в межах, визначених чинним законодавством та Конституцією України. Діяльність держави у сфері моделювання ринкових відносин. Принцип балансу функцій гілок влади.

    контрольная работа [214,7 K], добавлен 02.04.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.