Кабінет Міністрів як вищий орган виконавчої влади

Становлення Кабінету Міністрів України, діяльність урядів за часів незалежності. Поняття виконавчої влади. Порядок формування Кабінету Міністрів України. Структура та розподіл повноважень між посадовими особами уряду України, взаємодія з іншими органами.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 30.09.2014
Размер файла 81,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru

ПЛАН

Вступ

Розділ І. Історичні віхи творення влади в Україні

Розділ ІІ. Становлення Кабінету Міністрів України. Діяльність урядів за часів незалежності

Розділ ІІІ. Кабінет Міністрів як вищий орган виконавчої влади

3.1 Поняття виконавчої влади в Україні

3.2 Порядок формування Кабінету Міністрів України

3.3 Структура та розподіл повноважень між посадовими особами уряду України

3.4 Взаємодія з іншими органами державної влади

Розділ ІV. Нормативно-правові акти, які видає Кабінет Міністрів України

Розділ V. Перспективи розвитку конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів України

Висновки

Список використаних джерел

кабінет міністр виконавча влада

ВСТУП

Наукові дослідження конституційно-правового статусу суб'єктів публічного права завжди є актуальними, що обумовлюється можливістю цих суб'єктів ефективно здійснювати свої завдання, функції, компетенцію і повноваження, права та обов'язки, місцем у системі державного управління. Особлива увага в науковій літературі приділяється встановленню конституційно-правового статусу органів виконавчої влади, які посідають важливе місце серед органів державної влади, забезпечуючи реалізацію законів, законності, дотримання прав та свобод особи, загальнодержавних програм. З огляду на те, що вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, визначення його конституційно-правового статусу, взаємовідносин з іншими органами державної влади, вищими посадовими особами, зокрема Президентом України та Головою Верховної Ради України, набувають особливого значення у контексті подальшого удосконалення чинного законодавства.

Актуальність теми зростає й з огляду на ті зміни, які відбулися в політичному і правовому житті України і які знайшли своє відображення в національному законодавстві, насамперед, внесення змін і доповнень до Конституції України щодо правового статусу Кабінету Міністрів України і прийняття Закону «Про Кабінет Міністрів України» (2008 р.).

Приведення конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів України у відповідність до цілей та пріоритетів сучасного розвитку України, докорінних змін у змісті його діяльності та компетенції як вищого органу в системі органів виконавчої влади та вдосконалення функцій, контрольної діяльності, форм та методів у сфері державного управління значною мірою залежить від науково-теоретичних напрацювань і створення цілісної теоретичної бази щодо органів виконавчої влади.

У ракурсі нашої курсової роботи нам цікаві праці таких відомих учених як: В. Авер'янов, О. Андрійко, І. Бачило, Л. Біла, Ю. Битяк, І. Голосніченко, Є. Додін, А. Заєць, І. Залюбовська, Д. Калаянов, В. Карташкін, С. Ківалов, А. Коваленко, Б. Кормич, В. Краснов, Л. Кривенко, В. Лафітський, Г. Мальцев, О. Марцеляк, О. Мурашин, Н. Нижник, Л. Окуньков, М. Орзіх, В. Погорілко, В. Савицький, Н. Саліщева, О. Скакун, Ю. Соколова, Ю. Тихомиров, О. Фрицький, Ю. Фрицький, Н. Хаманєва, О. Харитонова, В. Цвєтков, М. Цвік, В. Шаповал, М. Якимчук, Х. Ярмакі та ін. Їхні напрацювання збагатили юридичну науку і створили теоретичний фундамент для подальших наукових досліджень проблемних питань органів державного управління. Отже, ці та інші напрацювання дозволять нам, з урахуванням змін у чинному законодавстві, розкрити теоретичні аспекти конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів України.

Об'єктом дослідження є правовий статус Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади.

Предметом дослідження є конституційно-правовий статус Кабінету Міністрів України.

Мета нашої роботи полягає у науково-теоретичному розкритті сутності та змісту конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів України.

Для досягнення зазначеної мети поставлено такі завдання:

- охарактеризувати історичні віхи творення влади в Україні;

- розкрити становлення Кабінету Міністрів України та діяльність урядів за часів незалежності;

- показати особливості Кабінету Міністрів України як вищого органу виконавчої влади;

- охарактеризувати нормативно-правові акти, які видає Кабінет Міністрів України у контексті основних напрямків удосконалення системи і структури державних органів;

- показати перспективи розвитку конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів України.

РОЗДІЛ І. ІСТОРИЧНІ ВІХИ ТВОРЕННЯ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Насамперед, вважаємо за необхідне, зупинитися на історичних аспектах творення влади в Україні. У цьому сенсі нам будуть цікаві діяльність урядів Центральної Ради, гетьмана Скоропадського та Директорії, ЗУНР, Кримської Демократичної Народної республіки та ін.

У становленні й творенні влади в Україні важливу роль відіграла лютнева революція в Росії (23 лютого 1917 р.). Відразу ж після петроградських подій 3-4 березня 1917 р. в Києві було створено Центральну Раду (ЦР) як представницький орган київських українських громадських організацій. Її очолив видатний український історик, професор Михайло Грушевський.

10 червня 1917 р. Центральна Рада обнародувала свій Перший Універсал, в якому проголошувалася автономія України. 15 червня М.Грушевський на сесії Ради виступив з повідомленням про створення нового виконавчого органу - Генерального Секретаріату, що мав здійснювати функції уряду України і складався з восьми генеральних секретарів і генерального писаря. Генеральним секретарем народної освіти призначено Івана Стешенка - відомого історика, літературознавця, письменника і громадського діяча, дійсного члена Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка [8].

Зміст Другого Універсалу свідчить, що ЦР зробила істотні поступки Тимчасовому уряду, який прагнув обмежити національно-визвольний рух певними рамками. Зокрема, не окреслювалася територія, на яку мала поширюватися влада ЦР та її Генерального секретаріату; не окреслювалися повноваження Секретаріату. У серпні 1917 року Тимчасовий уряд видав «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату», яка значно обмежувала права України [11].

7 листопада 1917 року ЦР виступила з Третім Універсалом, що проголошував Українську Народну Республіку (УНР), яка мала перебувати у федеративних відносинах з Росією. Згідно з цим документом, уся влада в державі повинна була належати ЦР та її виконавчому органу - Генеральному секретаріатові, а на місцях - думам і земствам [4].

Четвертий універсал ЦР проголосив незалежність УНР, що стало переломним етапом у державотворчому процесі.

29 квітня 1918 р. відбувається останнє засідання Малої ради (виконавчого комітету Центральної Ради). Починається період Гетьманату (30 квітня 1918 р. до ліквідації - 15 грудня 1918 р.) [20].

Тимчасово, до обрання парламенту, законодавча влада зосереджується в руках гетьмана, який залишив за собою всю повноту виконавчої і судової влади. 30 квітня Микола Василенко призначається головою Ради Міністрів, фомує уряд, і того ж дня передає прем'єрські повноваження Федору Лизогубу - прихильникові російської орієнтації, а сам очолює Міністерство народної освіти.

14 листопада 1918 р., коли гетьман П.Скоропадський проголосив Акт федерації, українська опозиція сформувала альтернативний орган влади - Директорію на чолі з Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою, які відкрито виступали проти гетьманського режиму. Останній заявляв, що виступатиме за встановлення влади, відповідальної перед парламентом. 14 грудня, коли Гетьман Павло Скоропадський зрікся влади, війська Директорії вступили до Києва.

Головою першого уряду Директорії УНР - Ради народних Міністрів - став В. Чеховський. Було відновлено закони УНР. 25 грудня 1918 р. керівництво Директорії запропонувало ректорові Кам'янецького університету Івану Огієнку очолити Міністерство освіти. За його пропозицією при Міністерстві освіти було створено Велику раду, до складу якої ввійшли видатні вчені та громадські діячі [19].

За часів Директорії (середина грудня 1918 р. до початку листопада 1919 р.) було прийнято постанови про запровадження в Україні всенародного і безкоштовного навчання, про поліпшення матеріального становища вчителів, про децентралізацію управління освітою; підготовлено „Проект єдиної школи в Україні”, який передбачав створення такої системи загальної освіти: молодша школа (4 роки), старша школа (4 роки), колегія (4 роки). Перших два ступені утворювали основну школу, а третій - середню. Директорія видала декрет про державну українську мову в Українській Народній Республіці [3].

2 лютого 1919 р., Директорія, у зв'язку з наступом більшовицьких військ змушена була переїхати до Вінниці. Російські частини вдруге захопили Київ і знову в місті розгортається масовий терор проти українців, як і на початку 1918 р.

16 грудня 1919 р. більшовики вибили Денікіна з Києва. Цього ж місяця Іван Огієнко, як міністр УНР, створив при Кам'янець-Подільському державному університеті три комісії: для вироблення правничої термінології, для складання історичного словника української мови та комісію при богословському факультеті університету для перекладу Святого Письма українською мовою.

14 лютого 1919 р. радянський уряд України перебрався з Харкова до Києва. Державною мовою стає російська. На селах почалися репресії, жертвами якого стали відомі діячі культури і науки України: це український педагог Юхим Щириця; Володимир Науменко - член київської «Старої Громади», відомий український громадський і педагогічний діяч, історик, філолог, журналіст, колишній редактор часопису «Киевская старина»; Петро Дорошенко - культурний діяч, засновник української гімназії в Чернігові, один із засновників українського драматичного театру у Києві; професор Київського університету, геолог Петро Армашевський.

28 квітня 1920 р. уряд Директорії підписав з Польщею Варшавський договір, а також окрему військову конвенцію, згідно з якій Польща визнала УНР і зобов`язалася надати їй військову підтримку. Варшавський пакт Семена Петлюри з Польщею від 21 квітня 1920 р. про спільний наступ проти більшовиків дорого обійшовся Україні. В кінцевому результаті різні частини її опинилися під різними окупантами: Буковина - під румунськими (з 1918 р.), Закарпаття - під чеськими (з 1919 р.), Галичина - під польськими (з 1919-1920 рр.) і Наддніпрянщина - під російсько-радянськими (з 1920 р.).

Варто зауважити, що на всіх окупованих землях доля української школи - початкової, середньої, вищої - складалась по-різному. Спільним було одне - обмеження прав українців на освіту рідною мовою. Це відбувалось повсюди, на всіх територіях. Русифікація освіти, як і всього культурного та суспільно-політичного життя Наддніпрянської України, не була винятком із загального правила поведінки окупантів. Прикладом може слугувати політика так званої утраквізації (шкільна ситема, згідно з якою навчання учнів здійснюється двома мовами, причому офіційною стає не українська мова) на українських територіях. Це призвело практично до знищення українського шкільництва [8].

18 березня 1921 р. в м. Рига між Польщею, РСФРР та УСРР був підписаний мирний договір, який фактично анулював попередній Варшавський договір між Польщею і урядом УНР від 21 квітня 1920 р. Згідно з Ризьким договором було проведено новий поділ українських земель, цього разу вже між Польщею і радянськими Росією та Україною. Польський окупаційний режим взагалі забороняв діяльність українських шкіл.

Відновлення у 1917-1918 рр. державності України, зокрема в західних землях, після багатовікового поневолення та розчленування її земель сусідніми країнами - феноменальне явище у політичній історії українського народу. Воно, однак, не було випадковістю, а зумовлювалося кількома обставинами загальноукраїнського та міжнародного характеру.

Створений 4 серпня у Львові політичними діячами Наддніпрянської України, Союз визволення України солідаризувався з ухвалами Головної Української Ради (5 травня 1915 р. вона перетворилася в Загальну Українську Раду - репрезентанта всього українського народу перед Центральними державами). Головою її залишився К. Левицький. Від 3 листопада 1916 р. керівником політичного життя в Галичині стала Українська парламентарна репрезентація, яку очолив Є. Петрушевич. 13 листопада 1918 року Проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР).

У внутрішній політиці уряди ЗУНР особливу увагу звертали на функціонування й розвиток народного господарства. З огляду на те, що більшість населення краю була зайнята в сільському господарстві, яке за час війни було зруйноване, органи влади розробляли програму його докорінного реформування. Підготовлений спеціальною урядовою комісією проект закону про земельну реформу 14 квітня 1919 р. було схвалено. Закон передбачав збереження приватної власності на землю.

Зовнішня політика уряду ЗУНР спиралася на фундаментальні принципи - визнання за кожним народом природного права на самовизначення і державну незалежність. Водночас керівництво ЗУНР рішуче відкинуло будь-які спроби поставити під сумнів право українського народу на державну самостійність та соборність, а тим більше спроби силою зброї його поневолити. У зв'язку з цим, головні зусилля зовнішньополітичних відомств були підпорядковані тому, щоб донести до міжнародної громадськості та урядів країн Європи й Америки об'єктивну інформацію про боротьбу українського народу за незалежність і таким чином створити сприятливіші умови для захисту, самозбереження й визнання молодої держави [2].

Великим успіхом було винисення на Генуезьку конференцію розгляд питання про вирішення долі Східної Галичини, але недосягнувши результатів, а саме незалежності, отримавши лише автономію від Польщі, 30 червня 1923 року ЗУНР само розпустився.

Вважаємо за доцільне приділити увагу діяльності уряду Криму часів Жовтневої революції 1917 року, коли утворилася Кримська Демократична Народна республіка. У республіці було затверджено конституцію і сформовано національний уряд - Раду директорів (Директорію). До її складу увійшли 5 директорів: голова Ради та директор юстиції Ч. Челебієв, директор з зовнішніх та військових справ Д. Сейдамет, директор фінансів та вакуфів С. Хаттатов, директор у справах релігії А. Шукрі, директор народної просвіти І. Озенбашли. Одразу ж після проголошення, Кримську республіку визнала ЦР [11].

Такий стан речей не влаштовував більшовицьку владу, якою по черзі були захоплені найбільші міста Криму. Татарський уряд чинив відчайдушний опір, але більшовики застосували флот та артилерію, яка змусила ховатись місцеве населення у гірській місцевості [11].

Після численних спроб, все ж таки радянська влада закріпилась у Криму. За часів правління Ради директорії було здійснено ряд дипломатичних переговорів зі Скоропадським, Німеччиною, щодо незалежності цього краю, який у період 1917-1921 відчував на собі владу різних режимів.

Після розпаду Австро-Угорської імперії, закарпатські українці активно виступали за об'єднання Карпатської України з іншими українськими землями. 21 січня 1919 року на Народних Зборах («Соборі Русинів») у Хусті, де зібралося більше 400 депутатів з усього Закарпаття, було проголошено об'єднання Карпатської України з Українською Народною Республікою. Однак несприятлива міжнародна ситуація і критичне становище Директорії УНР, внаслідок агресії більшовицької Росії, не дозволили здійснити надії закарпатських українців на возз'єднання в єдиній Українській державі.

На основі рішень Сен-Жерменського мирного договору 1919 р. і Тріанонського мирного договору 1920 р., Карпатська Україна увійшла до складу Чехо-Словаччини на правах автономії. Проте реальний автономний статус Карпатської України, передбачений договорами, так і не був забезпечений чехословацьким урядом. Українська громадськість і політичні партії на Закарпатті активно виступали за надання Карпатській Україні автономії, створення Української національної держави і возз'єднання у Соборній незалежній українській державі. Для цього регулярно проводилися «народовецькі» з'їзди [5].

Після Мюнхенського договору чотирьох держав (30 вересня 1938 року), складне міжнародне становище Чехо-Словаччини і всезростаюча боротьба українського населення за політичні права примусили чехословацький уряд погодитися надати Карпатській Україні статус автономної республіки. 8 жовтня 1938 р. було утворено перший автономний уряд на чолі з А. Бродієм (затверджений центральною владою 11 жовтня 1938 р.). 22 листопада 1938 р. празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, після чого Чехо-Словаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців.

26 жовтня 1938 року А. Бродія, який намагався проводити проугорську політику, було усунуто з посади голови уряду і прем'єр-міністром Карпатської України обрано Августина Волошина. Рішенням Першого Віденського арбітражу 2 листопада 1938 року значна частина Карпатської України (Ужгородський, Мукачевський і Севлюський повіти) з містами Ужгород, Мукачево і Берегово були приєднані до Угорщини. За цих умов столицю Карпатської України 10 листопада було перенесено до Хуста.

Під час окупації Гітлером у 1939 році Богемії і Моравії, було дозволено угорському Міклошу Хорті здійснювати аналогічні дії щодо Закарпаття. Згодом після опору місцевого уряду, Августин Волошин змушений був емігрувати до Румунію.

В Україні перший радянський уряд називався Народним Секретаріатом, а другий створений 28 листопада 1918 під назвою «Тимчасовий Робітничо-Селянський Уряд України». З цією назвою він діяв до січня 1919, до поки його не перейменовано на «Раду Народних Комісарів України» (РНКУ).

Проіснувавши недовгий час, з 1919 по 1920 рр. РНК УСРР була ліквідована, а її обов'язки були делеговані Всеукраїнському Революційному Комітету. Згідно з ст. 16 конституції УРСР 1919 року, раднарком УРСР міг розглядати всі справи законодавства й управління країною, але вирішувати тільки ті з них, що були передані йому ВУЦВК на основі загального або спеціального уповноваження. Конституція УРСР 1919 року не називала кількості народних комісарів і не визначала їх функцій. Рядом галузей управління в УРСР керували відповідні наркомати РРФСР (військової справи, зовнішньої торгівлі, пошти і телеграфа, транспорту тощо), що мали при наркоматі УРСР представників. У 1919-1921 рр., відповідно до спеціальних угоди між УРСР і РРФСР, права керівництва галузями було передано у відання наркоматів РРФСР.

Після утворення СРСР, у 1923 році компетенції центральних органів СРСР були дещо обмежені: раднарком СРСР отримував від ЦВК СРСР законодавчі повноваження тільки у важливіших справах СРСР. Раднарком УРСР складався з народних комісарів, уповноважених народних комісарів СРСР при уряді УРСР, уповноваженого ДПУ СРСР та інших осіб, включених в його члени на основі постанови ЦВК. Згідно з конституцією СРСР 1924 року, УРСР мала 11 народних комісаріатів, у тому числі 5 одноіменних з союзними народними комісаріатами (в. т. ч. об'єднані наркомати): фінансів, праці, робітничо-селянської інспекції, продовольства (пізніше перейменований на внутрішньої торгівлі) і Вищої Ради народного господарства та 6 самостійних (юстиції, внутрішніх справ, освіти, соціального забезпечення, земельних справ й охорони здоров'я). Крім того, до складу РНК УРСР входило 5 уповноважених, в. т. ч. «злитих», тобто загально-союзних народних комісаріатів СРСР з правом дорадчого або вирішального голосу за вирішенням ЦВК СОСР (закордонних справ, військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошти і телеграфу) [15].

Конституція 1936 року, в принципі, зберегла цей поділ, увівши нові назви для наркоматів: а) загально-союзні, що керували дорученою їм галуззю державної адміністрації на всій території СРСР безпосередньо або через підлеглі їм органи; б) союзно-республіканські, що керували відповідною галуззю за списком підприємств чи установ через однойменні наркомати в республіці; в) республіканські, підпорядковані тільки РНК республік. Крім наркоматів, до РНК УРСР належали державні комітети і центральні управління (Держплан, Головне управління організованого набору робітників і переселення та ін.). Відповідно до реформи управління господарством у 1932-1934, кількість народних комісаріатів СРСР збільшилася. Згідно з офіційною теорією РНК стала найвищим адміністративним органом, який під керівництвом партії у межах своїх компетенцій мав виконувати обов'язки уряду радянської держави з метою побудови соціалістичного суспільства.

Голову і членів РНК УРСР формально призначав ВУЦВК, з 1937 року Верховна Рада УРСР, яким РНК була підзвітна. Проте вирішальний вплив мало московське керівництво ВКП(б) та ЦК КПУ. Під їх контролем РНК УРСР здійснювала доручені їй законодавчі й виконавчі обов'язки. Нормативні акти РНК, за конституцією СРСР 1924 року, мали форму декретів і постанов, а за конституцією 1936 року - постанов і розпоряджень.

Війна внесла свої корективи в виконавчу владу України, завданнями якої в перші післявоєнні роки було здійснення відбудови промисловості.

У середині січня 1944 року Раднарком, ЦК КП(б)У, Президія Верховної Ради УРСР, ряд наркоматів та інших республіканських організацій були перебазовані в м. Київ. З метою зосередження управління відбудовними роботами в одних руках, перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов з лютого 1944 року очолив й Раднарком. Таке поєднання функцій ніколи раніше не практикувалося [15].

Раднарком утворювався Верховною Радою і становив найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади УРСР. Він об'єднував і направляв роботу наркоматів республіки, координував діяльність уповноважених загальносоюзних наркоматів, керував виконкомами обласних Рад депутатів трудящих.

Відповідно до Конституції СРСР і Конституції УРСР наркомати поділялись на союзні, союзно-республіканські та республіканські, їх кількість у складі Раднаркому УРСР не залишалась незмінною. У червні 1938 року було утворено наркомат харчової промисловості УРСР. У зв'язку з появою наркомату промисловості будівельних матеріалів СРСР, 1 квітня 1939 року було утворено союзно-республіканський наркомат промисловості будівельних матеріалів УРСР. 22 квітня 1939 року наркомат легкої промисловості республіки було розділено на два наркомати: текстильної і легкої промисловості, а у травні 1939 року з наркомату харчової промисловості виділено наркомати молочної і рибної промисловості. 11 липня 1939 року утворений наркомат автомобільного транспорту УРСР.

У 1940 році, з метою посилення державного контролю, комісію радянського контролю було реорганізовано в наркомат державного контролю СРСР. 29 листопада 1940 року в Україні теж створено союзно-республіканський наркомат державного контролю УРСР.

5 червня 1941 року Раднарком СРСР прийняв постанову про утворення державної штатної комісії. Урядам союзних республік і відомствам було заборонено проводити без її дозволу будь-яку реорганізацію апарату, утворювати нові установи і організації та ін.

Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) 13 березня 1938 року прийняли постанову «Про утворення колегій при Народних комісаріатах СРСР». На цій основі при наркоматах УРСР було знову утворено колегії, склад яких затверджувався Раднаркомом УРСР.

Органи державного управління УРСР в особі Ради Міністрів УРСР, державних комітетів, міністерств та відомств на початку періоду, що розглядається, були суттєво перебудовані передусім у зв'язку з господарською реформою 1965 року. На початку 1967 року система органів державного управління УРСР складалася з Ради Міністрів УРСР, 27 союзно-республіканських і 5 республіканських міністерств, державного планового комітету Ради Міністрів УРСР, державного комітету Ради Міністрів УРСР у справах будівництва, комітету народного контролю УРСР, державного комітету Ради Міністрів УРСР з професійно-технічної освіти, державного комітету Ради Міністрів УРСР з хлібопродуктів і комбікормової промисловості, державного комітету Ради Міністрів УРСР з нагляду за безпечним веденням робіт у промисловості й гірничого нагляду, комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР, українського об'єднання Ради Міністрів УРСР із продажу сільськогосподарської техніки, запасних частин, мінеральних добрив та інших матеріально-технічних засобів, організації ремонту та використання машин у колгоспах і радгоспах, головного управління Ради Міністрів УРСР з матеріально-технічного постачання, центрального статистичного управління при Раді Міністрів УРСР. До зазначеної системи входили також деякі спеціальні комітети і головні управління при Раді Міністрів УРСР, створені урядом республіки на підставі ст. 43 Конституції УРСР 1937 року.

У подальшому система державних комітетів, міністерств та інших центральних органів управління України неодноразово перебудовувалась. Створювались нові галузеві органи, змінювались їх підпорядкованість та найменування. У середині 70-х років система органів Державного управління УРСР складалась із Ради Міністрів УРСР, 29 союзно-республіканських міністерств, 6 республіканських міністерств, головних управлінь Ради Міністрів УРСР, комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР, українського об'єднання Ради Міністрів УРСР «Укрсільгосптехніка», центрального статистичного управління при Раді Міністрів УРСР, комітетів при Раді Міністрів УРСР.

Глава 13 Конституції УРСР 1978 року цілком присвячена визначенню правових основ організації та діяльності Ради Міністрів УРСР. У ст. 115 Рада Міністрів УРСР - уряд республіки - визначалась як найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади Української РСР. Рада Міністрів УРСР була відповідальною перед Верховною Радою УРСР і мусила не рідше одного разу на рік звітувати про свою роботу перед нею (ст. 117). При визначенні прав Ради Міністрів УРСР, Конституція виходила із такого загального положення: «Рада Міністрів Української РСР правочинна вирішувати всі питання державного управління, що належать до відання Української РСР, оскільки вони не входять, згідно з Конституцією Української РСР, до компетенції Верховної Ради Української РСР та її Президії, Голови Верховної Ради Української РСР» (ст. 118). 19 грудня 1978 року був прийнятий Закон «Про Раду Міністрів Української РСР», який докладно регламентував правове становище уряду України. Так, в ст. 2 цього Закону перелічувались основні напрями діяльності Ради Міністрів УРСР. Розділ II докладно визначав компетенцію Ради Міністрів, тобто основні повноваження уряду в таких галузях: розвитку економіки; соціального розвитку і культури; планування економічного й соціального розвитку; фінансів, кредиту та цін; науки і техніки; забезпечення законності, безпеки і обороноздатності країни; зовнішньополітичної діяльності.

Рада Міністрів УРСР утворювалася Верховною Радою УРСР у складі голови Ради Міністрів, його перших заступників і заступників, міністрів УРСР, голів державних комітетів УРСР. За поданням голови Ради Міністрів УРСР, Верховна Рада УРСР могла включити до складу уряду УРСР керівників інших органів і організацій УРСР. Для вирішення питань, пов'язаних із забезпеченням керівництва народним господарством, та інших питань державного управління, як постійний орган Ради Міністрів УРСР, діяла Президія Ради Міністрів УРСР у складі голови Ради Міністрів, його перших заступників і заступників, а також інших членів уряду. Відповідно до Закону про Раду Міністрів Української РСР від 19 грудня 1978 року, Рада Міністрів УРСР мала право видавати постанови і розпорядження, які були обов'язковими на всій території УРСР.

За Конституцією УРСР, центральними органами державного управління виступали союзно-республіканські та республіканські міністерства та державні комітети УРСР, інші органи, підвідомчі Раді Міністрів УРСР. Перелік зазначених органів державного управління містився у Законі про Раду Міністрів Української РСР. Союзні республіканські міністерства і державні комітети були покликані керувати дорученими їм галузями управління, підлягаючи як Раді Міністрів УРСР, так і відповідному союзно-республіканському міністерству або державному комітету СРСР. Республіканські міністерства і державні комітети повинні були керувати дорученими їм галузями управління або здійснювати міжгалузеве управління, підлягаючи Раді Міністрів УРСР.

РОЗДІЛ ІІ. СТАНОВЛЕННЯ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ. ДІЯЛЬНІСТЬ УРЯДІВ ЗА ЧАСІВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Кабінет Міністрів України був створений на підставі Закону Української РСР від 18 квітня 1991 року № 980-XII. До його складу входили прем'єр-міністр, перший віце-прем'єр, віце-прем'єр, державний секретар Кабінету Міністрів, державні міністри і міністри Української РСР.

Згідно статті 116 Конституції України від 20 квітня 1978 р. (в редакції Закону України від 14 лютого 1992 р. № 2113-XII) до складу Кабінету Міністрів України входили: Прем'єр-міністр України, Перший віце-Прем'єр-міністр, Віце-прем'єр-міністр, керівники міністерств закордонних справ, оборони, фінансів, економіки, юстиції, внутрішніх справ, зовнішніх економічних зв'язків, зв'язку, транспорту, Служби національної безпеки, Державного комітету у справах охорони державного кордону та Державного митного комітету. Президент України міг ввести до складу Кабінету Міністрів України інших керівників центральних органів державної виконавчої влади України.

Указом Президента України від 25 лютого 1992 р. № 98 до складу Кабінету Міністрів України введені додаткова посада Віце-прем'єр-міністра України, Міністр Кабінету Міністрів України, Голова правління Фонду державного майна України, скасовано інститут державних міністрів України.

У жовтні 1990 р. на Вітольда Фокіна було покладено виконання обов'язків Голови Ради Міністрів України. У листопаді того ж року був затверджений на цій посаді. З березня 1991 р. став Прем'єр-міністр України.

В. Фокін один з тих, хто підписав Угоду урядів Білорусії, Росії та України про впровадження узгодженої економічної політики. У цьому документі передбачалося проведення скоординованих реформ з послідовним впровадженням ринкових механізмів, продумана трансформація форм власності, забезпечення вільного підприємництва. Було, зокрема, записано: «... підприємці трьох країн будуть утримуватися від заподіяння шкоди один одному». У цьому документі містилася домовленість - будувати економічні відносини на базі існуючої грошової одиниці-карбованця (рубля), а перехід, у перспективі, на національну валюту вимагав попереднього сповіщення. Глави урядів зобов'язувалися проводити політику обмеження грошової емісії, впроваджувати механізми ефективного контролю над грошовою масою, удосконалювати систему взаємозаліків, проводити узгоджену політику скорочення дефіциту бюджетів, координувати ставки податку на додану вартість.

2 жовтня 1992 року Вітольд Фокін подав у відставку, на його місце було назначено виконуючого обов'язків Прем'єр міністра Валентина Симоменка (перший віце-прем'єр в попередньому уряді). Але пробувши на посаді всього 11 днів, він її звільнив. Далі уряд очолив Леонід Кучма, і відразу ж стикнувся з проблемами економічної кризи. Уряд всіляко намагався стабілізувати становище шляхом відновлення командно-адміністративної системи управління державними підприємствами, введення директивних цін, обмеження доходів. Але ці кроки лише віддалили Україну від цивілізованої економіки.

Цікавим фактом була прийняття Закону України «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання», що передбачав затвердження декретів урядом з приводу відносин власності, митної політики. Наголосимо, що закон мав лише тимчасову дію, і не був продовжений, на чому всіляко наполягав Л. Кучма. Після отримання негативної відповіді щодо продовження дії закону, Л.Д. Кучма подав у відставку.

Далі посаду Прем'єр-міністра обійняв Юхим Звягільський, але лише як виконувач обов'язків. Зазначимо, що у зв'язку з хворобою Ю. Звягільського, даний пост фактично очолював Л. Кравчук, відповідно до Указа Президента України від з 27 вересня 1993 р.

27 березня 1994 р. відбулись вибори до Верховної Ради України. Було обрано 338 народних депутатів, половина з яких були членами політичних партій. Найбільше місць отримали КПУ - 96, Народний Рух України - 20, СелПУ - 18 і СПУ - 14, що засвідчило домінування лівих сил. Головою Верховної Ради було обрано Олександра Мороза. Новий парламент затвердив Прем'єр-міністром Віталія Масола. Один з основних доробків прем'єр міністра стало зменшення ставки податку. Він подав у відставку в березні 1995 р. [10].

Президент Л. Кучма указом від 3 березня 1995 року (N 166/95) призначив Євгена Марчука виконувачем обов'язків Прем'єр-міністра.

Під час підписання Конституційного договору між президентом і парламентом (08.06.1995. № 1к/95-ВР), Указом Президента Л. Кучми (N 433/95) Перший віце-прем'єр-міністр Є. Марчук призначений Прем'єр-міністром України [9].

Є. Марчук відсторонений з посади голови уряду 27 травня 1996 «за формування власного політичного іміджу». Хоча, вважається, що причини були набагато прозаїчніші - нестача економічних знань у Євгена Кириловича. Є. Марчук був депутатом Верховної Ради України 13 скликання (обраний в одному з округів на Полтавщині ще в грудні 1995 року - під час прем'єрства, це передбачалось тогочасним законодавство України).

28 травня 1996 року Павла Лазаренка (у минулому Народний депутат Верховної Ради України, представник президента в Дніпропетровській області, губернатор Дніпропетровської області, перший Віце-прем'єр) було назначено Прем'єр-міністром України. Основним його досягненням стало запровадження національної грошової одиниці - гривні. Цікавим фактом залишається те, що Віктор Ющенко у цей період був Головою Національного банку України.

П. Лазаренко 2 липня 1997 року був відправлений у відставку за станом здоров'я. Експерти відзначають, що справжньою причиною є зупинка корупції і розвиток авторитету П. Лазаренка як політичного діяча [7].

Указом Президента України від 2 липня 1997 р. Василь Васильович Дурдинець призначений виконуючим обов'язки Прем'єр-міністра України. 30 липня 1997 року - звільнений з посади в. о. Прем'єр-міністра України й призначений директором Національного бюро розслідувань України.

З 16 липня 1997 року Валерій Пустовойтенко очолює український уряд. Одним з перших його кроків на цій посаді стало створення Інституту економічного прогнозування при Кабінеті Міністрів України, метою якого була розробка стратегічних планів розвитку української економіки. При відновленні економіки держави Прем'єр В. Пустовойтенко зробив акцент на відродженні трьох провідних галузей: енергетики, транспорту та агропромислового комплексу. Також за час свого прем'єрства В. Пустовойтенко відновив галузь вітчизняного кораблебудування (за його підтримки в 1998 році на воду було спущено 17 українських кораблів). Тоді ж був реконструйований олімпійський стадіон та розпочато відновлення Успенського та Михайлівського соборів у Києві, були виділені кошти на реконструкцію старовинного міста-музею Кам'янця-Подільського та відкрита лінія швидкісного трамвая в Кривому Розі [14].

Після інавгурації Президента України Л. Кучми у листопаді 1999 р. уряд В. Пустовойтенка склав повноваження згідно з Конституцією України.

Від 22 грудня 1999 року очолив Кабінет міністрів України Віктор Ющенко. На відміну від усіх попередніх Прем'єр-міністрів, - Ющенко вів себе досить незалежно по відношенню до Президента Кучми, і проводив (в першу чергу в галузі економіки) досить новаторську політику: 

- «Першим кроком Ющенка» була «відмова від практики використання» короткострокових кредитів, узятих у комерційних банків «для бюджетних виплат зарплат і пенсій» - тобто бюджет був збалансований, що дозволило заощадити «вельми значні кошти» на виплаті «відсотків за короткострокові кредити».

 - Другим джерелом «додаткових коштів» - стало впорядкування платежів у паливно-енергетичному комплексі (що здійснила віце-прем'єр Ю Тимошенко).

 - Третім важливим джерелом було «виведення з тіні - сплати податків великим бізнесом». В результаті цих дій: 

1) В галузі виробництва: вперше за роки незалежності Україна отримала приріст ВВП (6,6% за 2000 рік) - було зупинено падіння ВВП, яке тривало з 1991 року. Вдалося радикально змінити механізм розрахунків і платежів у центральний та місцеві бюджети; відмовитися від бартеру і запозичень, суттєво збільшити надходження до бюджету. 

2) У соціальній сфері: - Вперше (з 1992 р.) була ліквідована заборгованість держави з виплати пенсій та стипендій, але продовжувала існувати «заборгованість по зарплатах» (до «Кабміну Ющенко - Тимошенко» у ряді регіонів, особливо в сільській місцевості - існувала затримка з виплатою пенсій до 4 місяців, а «частина пенсії» нерідко виплачували продуктами, крупами, цукром). 

- Припинилися «відключення від електроенергії» в містах і селах (які до «Кабміну Ющенко - Тимошенко» - відбувалися нібито через брак потужностей електростанцій). 

- Однак зарплати і пенсії залишалися злидарськими (близько 50 доларів США на місяць - середні зарплати; 25 доларів США - середні пенсії.).

На початку своєї діяльності (з квітня 2000 року) «Кабмін Ющенка» підвищив у два рази тарифи на квартплату. За 2000 рік чисельність населення скоротилася на 382 тис. осіб, а за три місяці 2001 року ще на 100 тис осіб [22]. В. Ющенка звільнено з посади прем'єр-міністра 29 травня 2001 р.

В травні 2001 року Верховна Рада підтримує кандидатуру А. К. Кінаха на посаду Прем'єр-міністра України. Півтора року уряд Анатолія Кінаха впроваджував стратегію, спрямовану на підвищення платоспроможності внутрішнього ринку, вдосконалення експортної політики, консолідацію зусиль влади та суспільства для захисту національного економічних та політичних інтересів. Результати не забарились. Зростання ВВП у 2001 році перевищило 9%, промислового виробництва - 14 %. Майже вчетверо скоротилися темпи зростання інфляції. Суттєво - на 32,1 % - збільшився приріст іноземних інвестицій. Позитивне сальдо з зовнішній торгівлі склало $980,3 млн., натомість приріст імпорту товарів і послуг - всього 9,4 %. В умовах розширення ЄС і прагнення України до вступу в СОТ ця тенденція якомога краще рекомендувала країну [1].

Більш комфортно і упевнено став почуватися й внутрішній ринок - ціни на продтовари у 2002 зменшилися на 2,3%. Відчутний крок зробила соціальна сфера. Реальні доходи громадян збільшилися на 17,8%, середньомісячна зарплата - на 18,2%. Зростала кількість робочих міст, збільшувалися пенсії. Активно впроваджувалася концепція адресної соціальної допомоги. У 2002 році на кожен відсоток росту валового продукту припадало близько п'яти відсотків приросту реальних доходів населення.

Уряд Анатолія Кінаха запам'ятався серйозними справами. Так, до його приходу в будинок на Грушевського, відбулися міжурядові домовленості про те, що Україна виступить державним гарантом повернення боргів РФ за постачання газу, який придбали недержавні структури. Насправді це означало виплату Росії $1,342 млрд. А. Кінах зайняв принципову позицію і домігся, що газовий борг не зафіксували як державний, а угода про його реструктуризацію була укладена на вигідних для країни умовах Паризького клубу кредиторів. Його рішення були державницькими за суттю та реформаторськими за змістом. Беззаперечним пріоритетом просування країни вперед, на думку Прем'єра А. Кінаха, має бути національний інтерес, підтримка внутрішнього ринку, вітчизняного товаровиробника, бо за тим всім стоять нові робочі місця та добробут простих людей. Звільнений з посади в листопаді 2002 року

У листопаді 2002 року президент України Леонід Кучма висунув на посаду прем'єр-міністра кандидатуру Віктора Януковича. За обрання Віктора Януковича на посаду Прем'єр-міністра проголосувало 234 народних депутати. Вперше за десять років, уряд України впритул наблизилося до вирішення завдання повного погашення заборгованості в державі по заробітній платі. Як зазначив перший президент України Леонід Кравчук, Кабінет міністрів під керівництвом Віктора Януковича зміг домогтися реального зростання доходів українського населення. Його уряд з усіх урядів на Україні виявився найбільш успішним в економічному плані. Проте в цілому, зарплати, пенсії, стипендії на Україні були в 2-3 рази меншими, ніж у Росії та Білорусії. Наприклад, за підсумками 2004 року середня пенсія становила лише 182,2 грн. (34 долари США), стипендія у ВНЗ в червні - 2004 року - 17 грн, з липня 2004 року - 25 грн.

Незважаючи на гостру потребу у фінансах, приватизація державних підприємств здійснювалася за дуже малим цінами. Зокрема, найбільшу популярність здобула приватизація найбільшого металургійного комбінату України «Криворіжсталь» - в червні 2004 року Кабмін В. Януковича продав його компанії Р. Ахметова та В. Пінчука за 0,8 млрд дол, 17 квітня 2004 року 335 голосами депутати Верховної Ради схвалили представлену прем'єром програму діяльності Кабінету міністрів. Разом з пропрезидентською більшістю за програму проголосувала опозиція (соціалісти, БЮТ і частина «Нашої України»), в обмін на прийняття законів, запропонованих опозицією. Однак, в цей час (весь 2004 рік) у Верховній Раді були вельми сильні протистояння між опозицією і «пропрезидентською більшістю». Віктор Янукович подав у відставку з посади Прем'єр-міністра України 31 грудня 2004 року, після оголошення попередніх результатів президентських виборів 2004 року, перемогу на яких в 3-му турі здобув опозиційний кандидат Віктор Ющенко. Відставка була прийнята президентом Леонідом Кучмою 5 січня 2005 року [25].

24 січня 2005 року Юлія Тимошенко призначена в. о. Прем'єр-міністра України. 4 лютого 2005 року Верховна рада України затвердила Юлію Тимошенко Прем'єр-міністром країни - 375 голосів «за» (з 450).

Основними моментами, що характеризували внутрішньо-економічну діяльність кабінету міністрів Юлії Тимошенко, були:

- Підвищення зарплат, пенсій, стипендій - у півтора-два рази (у вересні 2005 року в порівнянні з червнем 2004 року). Виконуючи передвиборні обіцянки Президента В. Ющенка, уряд у 2005 році у 12 разів підвищив розмір виплат за програмою «Одноразова допомога при народженні дитини» та провів кампанію «Контрабанда-стоп».

16 червня 2005 року президент України Віктор Ющенко, голова Верховної Ради Володимир Литвин та Юлія Тимошенко підписали меморандум про гарантії прав власності та забезпечення законності при їх реалізації [18].

8 вересня 2005 президент Віктор Ющенко призначив Юрія Єханурова виконуючим обов'язки Прем'єр-міністра України.

Найбільш значні події в економічному і політичному житті країни за час роботи уряду Юрія Єханурова:

конфлікт між Росією і Україною щодо цін на газовий конфлікт;

між законодавчою і виконавчою владою в січні 2006 року, який призвів до прийняття Верховною радою постанови про відставку уряду;

парламентські вибори в березні 2006 року.

26 березня 2006 року відбулися парламентські вибори, на яких Партія регіонів отримала найбільшу кількість голосів. В. Янукович став народним депутатом за списком Партії регіонів і очолив її фракцію у Верховній раді. Після тривалого парламентської кризи Віктор Янукович 18 липня 2006 року був висунутий кандидатом на пост прем'єр-міністра України від «Антикризової коаліції» (Партія регіонів - СПУ - КПУ) і 4 серпня 2006 року він призначений на цю посаду.

21 вересня 2006 року В. Янукович відвідав Москву, де поза офіційним графіком був прийнятий Президентом Володимиром Путіним. Уряди України та Росії домовилися розпочати роботу міждержавної комісії зі співробітництва та підписали угоди про збереження для України ціни на російський газ на рівні $ 95 за 1000 м і до кінця 2006 року.

У день першого засідання Кабінету міністрів в 2007 році В. Янукович, В. Ющенко та О. Мороз провели чотиригодинні переговори, в ході яких домовилися створити робочу групу для підготовки спільного плану діяльності державних інститутів. Однак, у цей же час, представники «Антикризової коаліції» у Верховній Раді (Партія регіонів, СПУ і КПУ) вели переговори з лідером фракції БЮТ Юлією Тимошенко про солідарне голосування для подолання президентського вето на Закон «Про Кабінет Міністрів», який Президент повернув до парламенту. 12 січня 2007 року депутати «Антикризової коаліції» і опозиційної фракції БЮТ змогли подолати вето Президента на Закон «Про Кабінет міністрів». Набуття чинності Закону «Про Кабінет Міністрів» означало втрату Президентом частини повноважень, що дозволяють впливати на дії органів виконавчої влади. У березні 2007 року на політичній сцені України відбулися події, що призвели до чергової політичної кризи. «Антикризова коаліція» почала активно розширюватися за рахунок депутатів опозиційних фракцій - «Наша Україна» і Блок Юлії Тимошенко. При продовженні цього процесу, парламентська коаліція могла б отримати конституційну більшість, чого В. Ющенко не бажав допустити. 2 квітня 2007 року В. Ющенко підписав Указ «Про дострокове припинення повноважень Верховної ради» і призначив позачергові вибори народних депутатів на 27 травня. Представники коаліції оскаржили Указ Президента в Конституційному суді. На боці В. Ющенка виступила об'єднана опозиція, до якої увійшли три основних політичних сили - Блок Юлії Тимошенко, Блок політичних партій «Наша Україна» і громадський рух «Народна самооборона» Ю. Луценка. 25 квітня В. Ющенко підписав новий Указ про розпуск Верховної Ради, перенісши дострокові вибори на кінець червня. У той же день він змінив керівника Генеральної прокуратури, а в кінці квітня відправив у відставку двох суддів Конституційного Суду. У ситуації, коли президент зміцнив контроль над силовими органами і Конституційним Судом України, В. Янукович 5 травня пішов на домовленість з В. Ющенком про проведення дострокових парламентських виборів - щоправда, у більш пізні терміни. КПУ і СПУ сприйняли це рішення як зраду їхніх інтересів. 23 листопада 2007 року В. Янукович пішов у відставку з поста Прем'єр-міністра і був призначений виконуючим обов'язки Прем'єр-міністра України. 18 грудня 2007 року В. Янукович звільнений Верховною радою від обов'язків Прем'єр-міністра України у зв'язку з призначенням нового прем'єр-міністра - Юлії Володимирівни Тимошенко.

18 грудня 2007 року Юлія Тимошенко очолює український уряд.

Уряд Ю. Тимошенко забезпечив виконання більше десяти антикризових програм - у гірничо-металургійному комплексі, агропромисловому комплексі, хімічній промисловості, будівництві тощо. Завдяки антикризовим заходам у будівельній галузі, уряду вдалося розпочати програму забезпечення житлом малозабезпечених категорій громадян і пільговиків, які протягом десятиліть стояли на квартирному обліку.

За час свого прем'єрства Юлія Тимошенко змогла відмовитися від посередницької компанії «Росукренерго» при постачанні російського природного газу в Україну.

Незважаючи на кризу, чинний Кабінет Міністрів забезпечив своєчасне і повне фінансування і підвищення виплат за всіма соціальними програмами, включаючи виплату пенсій, стипендій і заробітних плат у бюджетній сфері.

Окрім того, уряд Ю. Тимошенко забезпечив виплати компенсацій у розмірі однієї тисячі гривень 6 мільйонам громадян, які були вкладниками радянського «Ощадбанку», але продовження цих виплат було заблоковано парламентом через відмову ухвалити відповідні зміни до Державного бюджету.

Уряд, під керівництвом Ю. Тимошенко, також ухвалив рішення про безоплатну видачу актів землекористування громадянам, одночасно оголосивши війну «земельній мафії». У результаті півмільйона з 6,5 мільйонів громадян отримали акти на право користування землею.

За ініціативою Ю. Тимошенко Кабінет Міністрів забезпечив передачу у державну власність шельфу Чорного моря, в надрах якого знаходяться стратегічні запаси нафти і газу, а також розпочав процедуру повернення в державну власність урядової резиденції «Межигір'я».

За часи прем'єрства Ю. Тимошенко в уряді було засновано інститут Уповноваженого Кабінету Міністрів з питань боротьби з корупцією та ухвалено пакет антикорупційних законів та нормативних актів уряду.

24 жовтня 2009 року на Майдані Незалежності в Києві IX з'їзд Всеукраїнського об'єднання «Батьківщина», на якому були присутні делегати і близько 200 тис вільних громадян незалежної України, висуває Ю. Тимошенко кандидатом в Президенти.

Після перемоги на виборах Президента України В. Януковича, новим Прем'єр-міністром стає Микола Азаров. За нього проголосували 242 з 450 депутатів Верховної ради України. 25 березня 2010 року на зустрічі з Прем'єр-міністром Росії Володимиром Путіним заявив, що відносини України і Росії можуть бути розпочаті з чистого аркуша. У липні 2010 року М. Азаров повідомив, що уряд України веде переговори про створення газотранспортного консорціуму між Україною, ЄС і Росією. 3 грудня 2012 року уряд М. Азарова відправлено у відставку у зв'язку з обранням нового парламенту, хоча закони України з нинішньою редакцією конституції не вимагають обов'язкової відставки уряду.

9 грудня 2012 року Президент Віктор Янукович вніс до нової Верховної Ради напрямок про призначення Миколи Азарова на посаду Прем'єр-міністра України. 13 грудня парламент розглянув і підтримав цю кандидатуру. У той же день він видав указ про призначення Миколи Азарова на посаду.

РОЗДІЛ ІІІ. КАБІНЕТ МІНІСТРІВ ЯК ВИЩИЙ ОРГАН ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

3.1 Поняття виконавчої влади в Україні

Відповідно до ч.1 ст. 6 Конституції України «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову».

Виконавча влада - це одна з гілок державної влади, основним призначенням якої є організація виконання законів та інших нормативно-правових актів, реалізація внутрішньої та зовнішньої політики держави, охорона прав і свобод людини і громадянина, що здійснюється через побудовану на принципі вертикальної підпорядкованості систему спеціально створюваних і наділених відповідною компетенцією органів [16].

Слід виділити також основні ознаки виконавчої влади в Україні:

Самостійність (незалежність) - існують відокремленою системою органів державної влади.

Відмінність від інших гілок влади - сформований в результаті історико-правового розвитку даного інституту.

Здійснення виконавчих функцій - виконання Конституції України та законів України, міжнародних договорів указів Президента України, оперативного управління суспільними та державними справами.

Постійність - безперервність функціонування органів виконавчої влади.

Системність - система органів виконавчої влади, які мають своє законодавчо закріплене підпорядкування.

Система органів виконавчої влади в Україні представлена Вищим органом виконавчої влади (Кабінет Міністрів України), центральними органами виконавчої влади (міністерства та інші органи), нижчими органами (місцеві, районні та обласні державні адміністрації). Також існує класифікація органів виконавчої влади, яка передбачає розподіл на загальнодержавні (Кабінет Міністрів, міністерства) і місцеві (Рада Міністрів АРК, обласні державні адміністрації).

Конституцію України та Законом України «Про Кабінет Міністрів України» від 07.10.2010 р. із змінами встановлено, що Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених статтями 85,87 Конституції України [16].


Подобные документы

  • Місце Кабінету Міністрів України в системі органів виконавчої влади. Внутрішня структура та організація роботи Кабінету Міністрів, його компетенція та повноваження. Склад та порядок формування уряду. Акти Кабінету Міністрів та організація їх виконання.

    курсовая работа [73,9 K], добавлен 23.02.2011

  • Кабінет Міністрів як вищий орган у системі органів виконавчої влади, який здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства. Регламент Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій.

    контрольная работа [45,7 K], добавлен 02.04.2011

  • Кабінет Міністрів України — вищий орган в системі органів виконавчої влади України. Місце Кабміну у системі виконавчої влади, порядок його формування та склад. Зміна балансу гілок влади в Україні після прийняття Закону "Про Кабінет Міністрів України".

    реферат [26,3 K], добавлен 09.02.2009

  • Україна як правова демократична держава. Місце Кабінету Міністрів України в системі органів державної виконавчої влади. Аналіз організаційно-правових аспектів діяльності Президента України. Характеристика державної виконавчої влади, основні задачі.

    контрольная работа [46,8 K], добавлен 22.09.2012

  • Місце та роль Кабінету Міністрів України в системі органів державної влади, конституційні засади його формування. Порядок призначення на посаду Прем’єр-міністра України. Повноваження і акти Кабінету Міністрів України, питання про його відповідальність.

    курсовая работа [41,8 K], добавлен 06.03.2010

  • Поняття виконавчої влади. Проблеми органів виконавчої влади. Система органів виконавчої влади. Склад та порядок формування Кабінету Міністрів України. Правовий статус центральних та місцевих органів виконавчої влади. Статус і повноваження міністерства.

    курсовая работа [54,4 K], добавлен 13.12.2012

  • Вищий орган виконавчої влади. Функції Кабінету Міністрів. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом. Аграрні правовідносини як предмет аграрного права. Відповідальність та кваліфікація злочину "Незаконне зберігання наркотичних засобів".

    контрольная работа [17,5 K], добавлен 28.02.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.