Призначення органів державної влади

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

влада законодавчий судовий службовець

Вступ

Розділ 1. Поняття та ознаки органів державної влади

1.1 Формування поняття органів державної влади

1.2 Ознаки органів державної влади

1.3 Види органів державної влади

Розділ 2. Система органів державної влади

2.1 Особливості органів виконавчої, судової, законодавчої влади

2.2 Законодавча влада

2.3 Виконавча влада

2.4 Судова влада

2.5 Соціальне призначення державної влади

Розділ 3. Поняття, види, ознаки державної служби та державного службовця

3.1 Державна служба та її види

3.2 Державний службовець

Висновки

Список використаних джерел і літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. Систему оганів держави досліджують різні юридичні науки. Органи держави - це структурно організований колектив державних службовців, що є громадянами певної держави, наділені владними повноваженнями та необхідними засобами, утворений на законних підставах для виконання конкретних завдань і функцій держави.

Будь-який державний орган є складовою частиною державного апарату. Саме на державний апарат покладаються завдання щодо здійснення функцій держави. Він не створюється раз і назавжди визначеною системою органів. У результаті розвитку держави з'являються одні функції, а необхідність у здійсненні інших зникає. З появою нових функцій держави утворюються і нові державні органи, а в разі зникнення певних функцій припиняється й діяльність певних державних органів.

Кожен орган складається з державних службовців (одного службовця ), які обов'язково повинні бути громадянами конкретної держави (у нашій країні - громадянином України). Відсутність в особи українського громадянства не дає їй змоги обіймати певну посаду, тобто бути державним службовцем.

Органи держави утворюються відповідно до законів України. В Конституції України в ст. 92 зазначено, що виключно законами України, зокрема, визначаються : а) організація й проведення виборів; б) організація й порядок діяльності Верховної Ради України; в) статус народних депутатів України; г) організація й діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби; д) судоустрій, судочинство, статус суддів; є) організація й діяльність прокуратури, органів дізнання й слідства, нотаріату, органів й установ виконання покарань тощо.

Кожен орган наділяється на підставі закону владними повноваженнями. Ці повноваження мають публічний характер, бо спрямовані на вирішення суспільних справ, мають територіальні межі, розповсюджуються нв всіх осіб, що перебувають на певній території. Вони полягають в тому, що здійснюються особливим прошарком людей (службовцями), які професійно займаються управлінням. Орган та його службовці спроможні встановлювати формально-обов'язкові правила поведінки (як нормативні, так й індивідуальні) й вимагати їх виконання (дотримання).

Таким чином, практична значимість вказаних проблем, їх особливе значення для України в сучасних умовах, зумовлюють актуальність дослідження курсової роботи.

Об'єктом дослідження курсової роботи є законодавство України.

Предмет дослідження - основне призначення органів державної влади.

Метою курсової роботи є дослідження призначення органів державної влади, а також узагальнення результатів дослідження.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

- дослідити теоретичні засади основного призначення органів державної влади;

- охарактеризувати конституційну систему органів державної влади України.

Розділ 1. Поняття та ознаки органів державної влади

1.1 Формування поняття органів державної влади

Основоположну значущість для з'ясування змісту і форм державного владарювання має поняття державного органу (органу держави) або органу державної влади. Майже завжди держава сприймалася як своєрідний агрегат, складне утворення, сукупність або система певних елементів. І хоча про державні органи в різних словесних вираженнях почали писати лише за нових історичних часів, уже перші визначення держави, по суті, містили передбачення щодо існування певних складових державної організації.

Ще за античних часів держава розглядалась як людський організм (Платон). Органістичні погляди на державу були поширені в середньовіччі. Надалі вони знайшли відображення в цілісній теорії, відомої як органічна. Ця теорія поступово відійшла від антропогенних оцінок держави і вже у XVII ст. формулювались й окремими представниками природно-правового вчення про державу (Гоббс). Характеристика держави як політичного організму послугувала у подальшому доктринальному визначенню понять державного механізму і державного органу, генетично пов'язаних з розвитком теорії і практики конституціоналізму. Уже в перших основних законах були встановлені основи функціонування державного механізму та його найважливіших складових, хоча поняття і відповідні терміни не використовувались.

Поняття державного органу набуло вжитку в XIX ст., коли на грунті поширення ідей народного суверенітету і розподілу влад склалася уява про державу як засіб здійснення влади, що належить народові. Цей засіб (механізм) рзглядався як такий, що об'єктивно має складну організацію, елементами якої є державні органи. Уже Шарль Монтеск'є, спростовуючи практику функціональної неподільності державної влади за часів феодального абсолютизму, натякав на класифікацію державних органів за смислом пропонованої ним концепції розподілу влад. Однак головним у його концепції було розмежування трьох влад як політично зумовлених і відносно самостійних явищ, а не окреслення головних функцій (законотворчість, державне управління, правосуддя) у межах єдиної державної влади з виокремленням органів, призначених для їх здійснення.

Концепція розподілу влад відіграла важливу роль для становлення теорії компетенції державних органів. Саме у XIX ст. формулюються такі поняття, як "компетенція" і "повноваження". Тоді ж пропонуються більш-менш узагальнені тези щодо державних органів та їх різноманітні класифікації.

Першоджерелом вітчизняних теоретичних конструкцій щодо державних органів треба вважати погляди німецьких вчених XIX ст., найбільш відомим з яких є Г. Еллінек. Він запропонував, по суті, цілісну теорію державних органів. Відзначаючи "численність" органів сучасної йому держави, він сформулював своєрідний постулат, за яким "необхідність державних органів випливає вже із самої суті держави як єдиного організованого союзу" [1, с.400]. Тим самим непрямо засвідчувалося формальне поняття державного органу - структурний елемент "єдиного організованого союзу". При цьому вчений зазначав, що не існує "двох осіб - особи держави і особи органу, які б були між собою у правових відносинах; держава і орган, навпаки, утворюють єдине ціле" [2, с.412-413]. На його думку, держава може існувати лише опосередковано через існування своїх органів, поза якими вона є "юридично ніщо". Проте органи виражають не свою волю, а волю держави. Тому вони практично не є самодостатніми суб'єктами права.

Теоретичні здобутки німецької юридичної школи щодо державних органів були сприйняті так званими дореволюційними вченими. Зокрема, О.О. Жилін, який деякий час працював професором Київського університету, зазначав, що державний орган - це, по суті, "технічний термін для позначеня певних відносин у державному союзі, утворюваних існуючим у цьому союзі правопорядком" [3, с.84]. На його думку, державні органи покликані діяти від імені держави, виражаючи її волю. Ф.Ф. Кокошкін застерігав , що "органом держави можна назвати лише той, який вчиняє певні юридичні акти, які вважаються проявом волі держави у праві, або, щонайменше, беруть участь у вчиненні таких актів" [4, с.209].

За радянських часів поняття державного органу (органу держави), що було тоді широко визнане, певною мірою протиставлялось поняттю органу державної влади. Згідно з тодішньою політико-правовою теорією, державний механізм розглядався як система різних органів держави - насамперед органів державної влади, а також органів державного управління, судових і органів прокуратури. І лише ради усіх рівнів вважалися власне органами державної влади.

Як зазначалось у літературі, "поняття "орган державної влади" народилось у нашій країні у зв'язку з необхідністю закріпити верховенство Рад як головної державної форми народовладдя" [5, с.14].

Термін "орган державної влади" є вихідним за Конституцією України. Похідним від нього є терміни "орган законодавчої влади", "орган виконавчої влади" і "орган судової влади" ("суд"). Про органи стосовно держави в Конституції України йдеться не лише в контексті розподілу влад. Наприклад, в ній використаний успадкований з практики радянських часів термін "правоохоронні органи держави", який, по суті, є евфемізмом [6, ст.17].

Отже, "державний орган" - це виокремлена і відносно самостійна частина (елемент) механізму держави, яка наділена юридично встановленими владними повноваженнями для здійснення визначених завдань, що пов'язані з реалізацією з реалізацією тієї чи іншої функції держави. Головним є те, що влада держави не розподіляється між її органами і є цілісним явищем: державні органи наділені не частинами влади, а повноваженнями. Органи державної влади можуть вважатися різновидом державних органів, який має вищий рівень правового забезпечення статусу.

Так, безпосередніми державними органами України є Верховна Рада, Президент України, Кабінет Міністрів і Конституційний Суд. Одноособовим державним органом є Президент України. Креативні функції виконують Верховна Рада України, Президент України і, меншою мірою, Кабінет Міністрів України. Вторинними органами є комітети Верховної Ради України, тимчасові слідчі комісії і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України, урядові комітети тощо. Несамостійними органами є консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи, утворювані Президентом України для здійснення своїх повноважень.[7, ст.106].

1.2 Ознаки органів державної влади

1) Орган держави володіє певною самостійністю, автономією, але він є складовою одного єдиного механізму держави, займає своє місце і міцно пов'язаний з іншими її частинами.

2) Орган держави складається з державних службовців, що перебувають у правовідносинах з органом. Державні службовці не виробляють матеріальних благ, тому їх утримання залежить від суспільства.

3) Органи держави мають внутрішню структуру (будову). Вони складаються з підрозділів, об'єднаних спільністю цілей, і дисципліною, яку всі службоці повинні дотримуватися.

4) Найважливішою ознакою органу держави є наявність у нього компетенції - владних повноважень (сукупності прав і обов'язків) певного змісту та обсягу. Реалізація органом держави своєї компетенції - це не тільки його право, а й обов'язок.

5) Згідно своєї компетенції орган влади володіє владними повноваженнями, які виражаються: а) у можливості видавати обов'язкові до виконання правові акти. Ці акти можуть бути нормативними або індивідуально-визначеними (акти застосування норм права); б) у забезпеченні виконання правових органів держави шляхом застосування різних методів, у тому числі методів примусу.

6) Для здійснення своєї компетенції орган держави наділяється необхідною матеріальною базою, має фінансові кошти, свій рахунок у банку, джерело фінансування (бюджет держави).

7) Орган держави бере активну участь в реалізації функцій держави, використовуючи для цього відповідні форми і методи.

8) Орган держави, при необхідності, ліквідується в установленому законом порядку[8,с.384].

1.3 Види органів державної влади

За обсягом повноважень органи держави класифікуються на центральні (вищі) та місцеві. Проте, не всі місцеві органи є державними (наприклад, органи місцевого самоврядування).

Органи державної влади, що мають владні повноваження, можуть бути поділені за різними критеріями:

1. За способом утворення: а) виборні (представницькі органи); б)призначувані (наприклад, органи прокуратури, виконавчо-розпорядчі органи); в)що успадковуються (спадковий монарх).

2. За строком функціонування: постійні -- створюються без обмеження строку дії; тимчасові -- створюються для досягнення короткострокових цілей.

3. За територією дії: а) загальні (загальнофедеральні у федеративній державі) -- поширюються на всю територію держави; б) суб'єктів федерації -- у федеративній державі; в) місцеві -- діють в адміністративно-територіальних одиницях.

4. За характером компетенції: а) органи загальної компетенції -- уряд; б)органи спеціальної компетенції -- міністерства тощо.

5. За порядком здійснення компетенції: колегіальні -- парламент (Верховна Рада);єдиноначальні-президент.

6. За правовими формами діяльності: правотворчі; правозастосовні; правоохоронні;контрольно-наглядові;установчі.

7. За принципом поділу влади: законодавчі, виконавчі та судові.

8. За характером і змістом діяльності: законодавчі (парламент); виконавчі (уряд); правоохоронні (міліція, органи безпеки); судові (суди -- вищі і місцеві); контрольно-наглядові (прокуратура, державні інспекції) [9,с.392].

Підрозділом держави є її глава. Президент в Україні не віднесений Конституцією до посадових осіб виконавчої влади. Він вважається вищою посадовою особою держави. Фактично він є і главою держави, і главою виконавчої влади. Дане фактичне становище потребує конституційного закріплення. Що таке "поділ влади" як принцип організації роботи державного апарату? Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову має давню історію і традиційно пов'язується з ім'ям французького вченого Ш.-Л. Монтеск'є (1689--1755). Особливість його поглядів на "три влади" полягає у тому, що кожна з них оголошувалася самостійною і незалежною. Тим самим виключалася узурпація влади будь-якою особою або окремим органом держави. Вже в підході до принципу поділу влади Монтеск'є містилися засади стримування їх одна одною, що згодом в США при створенні Конституції 1787 р. було названо системою "стримувань і противаг". У вітчизняній історії ще задовго до Ш.Л. Монтеск'є мали місце спроби ("Пакти і Конституції" Пилипа Орлика, 1710 р.) створити конституційний проект незалежної України з урахуванням принципу поділу влади, їх єдності і взаємодії: законодавча влада -- Генеральна Рада, що обирається; виконавча влада -- гетьман, генеральна старшина та обрані представники від кожного полку; судова влада. "Пакти і Конституції" П. Орлика, написані під впливом західноєвропейського парламентаризму, заклали засадні принципи республіканської форми державного правління.

Принцип поділу влади складається із системи вимог:

1) поділ функцій і повноважень (компетенції) між державними органами відповідно до вимог поділу праці;

2) закріплення певної самостійності кожного органу влади при здійсненні своїх повноважень, недопустимість втручання в прерогативи один одного і їх злиття;

3) наділення кожного органу можливістю протиставляти свою думку рішенню іншого органу і виключення зосередження всієї повноти влади в одній із гілок;

4) наявність у органів влади взаємного контролю дій один одного і неможливість зміни компетенції органів держави поза-конституційним шляхом.

Юридичний прояв єдності і гармонійності влади полягає у тому, що: 1) органи державної влади в сукупності мають компетенцію, необхідну для здійснення функцій і виконання завдань держави; 2) різні органи держави не можуть приписувати тим самим суб'єктам за тих самих обставин взаємовиключні правила поведінки. Поділ влади треба сприймати як загальний принцип, а не як жорсткий регулятор у процесі реформування державної влади України [10,с.267].

Розділ 2. Система органів державної влади

Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України. Президент України є главою держави і виступає від її імені. Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципом територіальності та спеціалізації.

2.1 Особливості органів виконавчої, законодавчої, судової влади

Система державних органів утворить так званий державний апарат.

Державний апарат - це частина механізму держави в особі системи його державних органів.

Державні підприємства, установи, організації - це організовані групи осіб, призначенням яких є виконання робіт, надання послуг населенню або державі в цілому, його окремим органам, посадовим особам.

Державні підприємства створюються для господарської діяльності в державному секторі економіки (наприклад, космічний зв'язок, виробництво вибухових речовин і ін.).

Державні установи роблять послуги, наприклад, у сфері освіти, медичного обслуговування й т.д.

Державні організації виконують роботи, роблять послуги, наприклад, у сфері будівництва, перевезень і т.д.

Серед органів державної влади важливе місце посідають органи виконавчої влади, що здійснюють функції державного управління економічним, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом. Від результатів діяльності цих органів понад усе залежить соціально-економічний та політичний стан країни. Саме ці органи виступають основним суб'єктом адміністративного права [11,с.480].

Особливості державного управління полягають у тих функціях, на виконання яких воно спрямоване. Ці функції складають зміст державного управління як самостійної форми діяльності, що має певну мету, однак запланований результат може бути досягнутий лише в разі правильного встановлення завдань управління, забезпечення матеріальними, людськими ресурсами, законодавчою основою, об'єктивною інформацією. Проте головне призначення органів управління -- це здійснення в інтересах галузі чи сфери, її підприємств, установ і організацій функцій координації та регулювання діяльності. Відповідно до цих вимог мають формуватися системи управління. Законодавство у сфері організації державного управління мусить регулювати різноманітні відносини, що мають загальний, галузевий, міжгалузевий характер, територіальний аспект та ін. Створення організаційної системи державного управління обмежується відсутністю стабільної, внутрішньоузгодженої системи законодавства, необхідного для чіткого визначення організації, функцій, повноважень суб'єктів управління. В Концепції адміністративної реформи здійснено спробу дати цілісне бачення розв'язання проблем державного управління шляхом проведення взаємоузгоджених заходів, спрямованих на структурну перебудову органів управління, методів та форм їх діяльності, підкреслюючи тим самим пріоритетність законодавчого регулювання в цій справі. Вирішальним кроком у встановленні засад здійснення державного управління стала Конституція України, яка визначила систему і загальні повноваження органів виконавчої влади, порядок їх утворення і реорганізації, а також в загальному вигляді закріпила структуру економіки, соціально-культурної та адміністративно-політичної діяльності.

2.2 Законодавча влада

Верховна Рада Українияк єдиний законодавчий орган в Україні

Верховна Рада України розглядає та вирішує питання державного і суспільного життя, що потребують врегулювання законами України, а також здійснює установчі та контрольні функції, передбачені Конституцією України.

Вона приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією.

До повноважень Верховної Ради України належать:

1) внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбаченими розділом XІІІ Конституції України;

2) призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених ст. 73 Конституції;

3) прийняття законів;

4) визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики;

5) призначення виборів Президента України у строки, передбачені Конституцією;

6) заслуховування щорічних і позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

7) усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту);

8) надання згоди про призначення Президентом України Прем'єр-міністра України;

9) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України і т. ін. [12,с.197].

Конституція України встановлює також, що виключно законами визначаються:

1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина;

2) громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства;

3) права корінних народів і національних меншин;

4) порядок застосування мов;

5) правовий режим власності;

6) правові засади і гарантії підприємництва;

7) засади зовнішніх зносин;

8) засади регулювання демографічних і міграційних процесів тощо.

Конституція передбачає, що виключно законами України встановлюються:

1) Державний бюджет України та бюджетна система України;

2) система оподаткування, податки і збори;

3) засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків тощо.

Отже, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент -- Верховна Рада України [ст.75]. Конституційний склад Верховної Ради України 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування [13,ст.76].

2.3 Виконавча влада

Основними напрямками діяльності органів державної виконавчої влади в Україні є реалізація двох основних функцій: виконавчої та розпорядчої. Виконавча функція характеризується тим, що ці органи безпосередньо виконують нормативні приписи та інші акти законодавчої влади. Розпорядча функція характеризується тим, що для виконання актів законодавчої влади органи виконавчої влади від свого імені видають управлінські акти, дають відповідні розпорядження.

Президент України - глава держави

Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина [ст.102].

Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень.

Президент України має такі повноваження:

1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

2) звертається з посланнями до народу та із щорічними й позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

3) приймає рішення про визнання іноземних держав;

4) призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені Конституцією;

5) припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом ЗО днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;

6) призначає, за згодою Верховної Ради України, Прем'єр-міністра України;

7) припиняє повноваження Прем'єр-міністра України, приймає указ про його відставку та ін. [ст.105-106].

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів -- вищий орган у системі органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. У своїй діяльності Кабінет Міністрів України керується Конституцією України і законами України, актами Президента України.

До складу Кабінету Міністрів входять: Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-мі-ністри, міністри. Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом України на подання Прем'єр-міністра України [14,ст.113-114].

Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України:

1) забезпечує державний суверенітет та економічну самостійність України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України;

2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки та культури, охорони природи, екологічної безпеки та природокористування;

4) розробляє та здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;

6) організовує та забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи тощо [ст.116].

Центральні та місцеві органи виконавчої влади в Україні

Друге після Кабінету Міністрів місце у виконавчій вертикалі влади посідають центральні органи виконавчої влади. їх система передбачена Указом Президента України "Про систему центральних органів виконавчої влади" від 15 грудня 1999 року.

Систему центральних органів виконавчої влади складають:

1) міністерства;

2) державні комітети (державні служби);

3) органи виконавчої влади із спеціальним статусом (Антимонопольний комітет, Державний комітет з питань регулятивної політики і підприємництва, Фонд держмайна, Управління державної охорони, СБУ, Національна комісія регулювання електроенергетики).

Діючими міністерствами на сьогодні в Україні є:

1. Міністерство внутрішніх справ.

2. Міністерство екології і природних ресурсів.

3. Міністерство праці і соціальної політики.

4. Міністерство економіки.

5. Міністерство аграрної політики.

6. Міністерство транспорту.

7. Міністерство іноземних справ.

8. Міністерство оборони.

9. Міністерство юстиції.

10. Міністерство культури та мистецтв.

11. Міністерство освіти і науки.

12. Міністерство фінансів.

13. Міністерство палива і енергетики.

14. Міністерство охорони здоров'я.

15. Міністерство з питань надзвичайних ситуацій.

Згідно з ч. 2 ст. 120 Конституції України організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України. Наприклад, правовий статус Кабінету Міністрів України визначений Законом України від 16 травня 2008 року "Про Кабінет Міністрів України", правовий статус місцевих державних адміністрацій -- Законом України від 9 квітня 1999 року "Про місцеві державні адміністрації" [15,с.63]. Триває робота над законопроектом про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

Діяльність органів виконавчої влади як системи забезпечують управлінські відносини, в яких перебувають ці органи між собою. У монографії В.А. Дереця зазначено,що управлінські відносини -- це суспільні відносини, що виникають між органами виконавчої влади, незалежно від їхнього організаційно-правового рівня в системі з приводу кінцевого результату діяльності, пов'язаної з розробленням і втіленням державної політики, управлінням різноманітними сферами суспільного життя [16,с345]. У вказаній праці запропонована така класифікація управлінських відносин у системі органів виконавчої влади:

1. Залежно від організаційно-правового рівня органів у системі органів виконавчої влади -- вертикальні та горизонтальні відносини. Вертикальні складаються між органами виконавчої влади, що знаходяться на різних рівнях у системі (наприклад, міністерство -- територіальний орган міністерства), а горизонтальні -- між органами, що знаходяться на одному організаційно-правовому рівні (наприклад, міністерство -- міністерство).

2. Залежно від способу досягнення кінцевого результату перебування органів у відносинах -- субординаційні, координаційні та реординаційні відносини.

2.4 Судова влада

Необхідність реформування судової влади постала від часу проголошення суверенності й незалежності Української держави, початку процесу реального забезпечення прав і свобод людини і громадянина, затвердження верховенства права в суспільному житті. Саме на це зорієнтована Концепція судово-правової реформи, схвалена Верховною Радою України 28 квітня 1992 р. Цей процес поглиблюється і розвивається Конституцією України. Так, уже в ст. 6 Конституції України використано категорію "судова влада", яка є частиною доктрини поділу влади у правовій державі. Це веде до реального поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову, а щодо останньої визнається самостійність і незалежність, неможливість для інших державних органів і посадових осіб виконувати функції й повноваження, які є компетенцією органів правосуддя [17,с.64].

Органи судової влади мають свою чітко виражену сферу діяльності і мають діяти на основі Конституції та законів України. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, які є відносно незалежними від виконавчої і законодавчої влади.

Судова влада - це діяльність всіх створених у державі судів, яка реалізується з допомогою притаманних їм і законодавчо засобів з метою впливу на поведінку суб'єктів права та суспільні відносини за участю цих суб'єктів. Для виконання покладеної на неї функції судова влада наділена владними повноваженнями і засобами примусу до виконання прийнятих нею рішень. Зокрема, конституційною засадою судочинства є обов'язковість виконання рішення суду, що вимагає від державних органів, посадових осіб, усіх громадян неухильного підкорення велінню судової влади.

Судова влада займає особливе місце в системі державної влади. Взаємодія судової влади з іншими гілками влади в Україні здійснюється на основі "механізму стримувань і противаг", який полягає у тому, що органи законодавчої влади впливають на суди, створюючи для них законодавчу базу діяльності. Крім того Верховна Рада України разом із Президентом України беруть участь у формуванні судової системи - призначені суддів. Але суди їм не підлеглі і зазначені органи не вправі контролювати законність вироків та інших судових рішень. Суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України, що узгоджується з Головою Верховного Суду України чи головою вищого спеціалізованого суду. Судова влада є незалежною, втручання будь-яких державних органів, посадових осіб в її діяльність є неприпустимим. При вирішенні справ судді керуються внутрішнім переконанням, обґрунтовуючи відповідне рішення доказами поданими сторонами у справі.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникли у державі. Якщо в разі спору з правовідносин має право звернутися до суду, компетенцією якого є розв'язання такого спору і суд не вправі відмовити в розгляді і вирішенні такого спору на підставі лише того, що її вимоги можуть бути розглянуті іншим органом у досудовому порядку. Характерною особливістю судової влади є суворо регламентований законом процес, порядок її здійснення.

Отже, судова влада:

1) здійснює особливий вид державної діяльності (здійснення правосуддя); 2) є незалежною, самостійною, виключною, відокремленою, підзаконною гілкою влади. 3) реалізується за визначеною законом процедурою.

Суд як орган судової влади, судова система України

Суд - це конкретний державний орган, юрисдикція якого поширюється на визначене адміністративно-територіальне утворення; структурне утворення Збройних Сил України (гарнізон, регіон, вид ЗСУ); спори і справи, що підлягають розгляду судом відповідно до його спеціалізації (система спеціалізованих судів).

Судова система - це сукупність всіх судів, яка об'єднаних у відповідності з їх компетенцією, завданнями і цілями організації та функціонування, побудована на принципі територіальності та спеціалізації та ґрунтується на конституційних засадах правосуддя. В Україні діє два види судів - Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції, при цьому суди загальної юрисдикції утворюють систему судів, а Конституційний Суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.

Будь -які інші державні і недержавні утворення, в тому числі у назві яких звучить слово "суд" (третейські суди, Міжнародний комерційний арбітраж), не належать до судової системи і органів судової влади. Система судів загальної юрисдикції складається з загальних і спеціалізованих судів окремих юрисдикцій [18,с.75].

Загальні суди - це місцеві суди (району, району у місті, міські та міськрайонні суди, військові суди гарнізонів), апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд АРК, військові суди регіонів, апеляційний суд ВМС України, Апеляційний суд України. Спеціалізованими судами є господарські та адміністративні суди. Ці суди окремо становлять підсистему, що входить до системи судів загальної юрисдикції. Господарські суди України складаються з місцевих господарських судів (суди АРК, областей, міст Києва та Севастополя), апеляційних господарських судів у відповідних округах Вищого господарського суду. Адміністративні суди складаються з місцевих адміністративних судів у округах, апеляційних адміністративних судів у округах, Вищого адміністративного суду. Найвищим судовим органом судів загальної юрисдикції Конституції України є Верховний Суд України [19,ст.125].

Конституційний Суд України

Конституційний Суд України входить до судової влади як її самостійний суб'єкт, є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Конституційний Суд України складається з 18 суддів Конституційного Суду. Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.

Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40-річного віку, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як 10 років, проживає в Україні протягом останніх 20 років і володіє державною мовою. Суддя Конституційного Суду України призначається на дев'ять років без права бути призначеним на повторний строк [20,ст.147-148].

Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України таємним голосуванням лише на один трирічний строк.

Конституційний Суд має також повноваження офіційно тлумачити Конституцію України та закони України.

Рішення Конституційного Суду є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і таким, що не може бути оскарженим.

Конституцією та законами України гарантується незалежність і недоторканність суддів. Незалежність суддів означає, що вони підкоряються тільки законам і що будь-який вплив на суддів заборонений. Недоторканність суддів поширюється на листування, засоби зв'язку, документи, службові та приватні приміщення. Судді всіх рівнів без згоди Верховної Ради України не можуть бути затриманими та заарештованими до винесення обвинувального вироку судом.

Верховний Суд України

Голова Верховного Суду України обирається на посаду і звільняється з посади таємним голосуванням Пленуму Верховного Суду України в порядку, встановленому законом.

До відання Вищої ради юстиції належать:

а) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;

б) винесення рішення відносно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;

в) здійснення дисциплінарного провадження стосовно до суддів Верховного Суду України та суддів вищих спеціалізованих судів і розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних і місцевих судів, а також прокурорів.

2.5 Соціальне призначення державної влади

Однією з актуальних методологічних проблем, що потребує вирішення вітчизняною юридичною наукою і тим самим сприяння передусім більш глибшому дослідженню сучасних національних процесів державотворення і юридичного нормотворення в Україні з метою їх удосконалення, є проблема вивчення закономірностей державної влади, зокрема її сутності та соціального призначення.

Соціальне призначення державної влади -- постійна та багато в чому дискусійна проблема філософської та юридичної наукової літератури. Насамперед питання про соціальне призначення державної влади заслуговує на увагу тому, що без такого аналізу неможливо дати більш або менш об'єктивну оцінку не тільки існування, а й організації та функціонування державної влади на всьому її багатовіковому шляху. Адже якщо б державна влада була б тільки "паразитом на тілі людства", навряд чи людство терпіло б її так довго та навряд чи з'явилися б такі поняття, як "патріотизм", "символи держави", "захист від ворогів", "внутрішня мобілізація народу", спрямовані на збереження держави в критичні моменти її історії тощо. Адже абсолютно очевидно, що держава та її державно-владні інституції нерідко вживають заходів, які відповідають інтересам всього суспільства, всіх соціальних груп, всіх верств населення, наприклад організація будівництва доріг, тобто налагодження шляхів сполучення, боротьба із стихійними лихами, охорона природи, забезпечення безперебійного зв'язку, підтримка громадського порядку, боротьба із злочинністю, підтримка науки, культури, мистецтва, охорони здоров'я тощо.

Даючи характеристику державній владі та її функціям, не можна стверджувати, що вона має таке саме соціальне призначення, як і 200-300 років тому. Соціальна складова в процесі розвитку держави постійно зростає, особливо в епоху науково-технічної революції. Необхідно усвідомлювати, що немає та не може бути ні в держави, ані в державної влади кінцевої мети, оскільки немає кінцевої точки існування суспільства, його розвитку. Може, і має бути головна мета, яка характеризує історичну місію держави, її основне призначення, яке робить її незамінним та безумовно необхідним соціальним інститутом. Таким чином, погоджуючись з тим, що соціальне призначення є іманентною ознакою держави, державної влади та її функцій, вважаємо, що соціальне призначення державної влади полягає в її різноманітній, широкій діяльності, спрямованій не на вирішення вузько класових завдань, а завдань, які випливають з необхідності нормального, безконфліктного існування та прогресивного розвитку суспільства. Адже сучасна держава -- соціальний арбітр, орган вирішення загальних справ, організатор багатьох важливих заходів, без вжиття яких не може нормально функціонувати суспільство. У зв'язку з цим одне з перших місць належить закріпленню та захисту прав і свобод людини, екологічній безпеці, технічному прогресу, здоров'ю нації, безконфліктному існуванню суспільства, забезпеченню належного прожиткового мінімуму людей (мінімального рівня заробітної плати, пенсій, інших соціальних виплат), підтримці науки, культури, освіти, захисту материнства та дитинства [21,с.71].

На наш погляд, у сутності державної влади можуть бути виділені такі рівні, на яких проявляються її ціннісні властивості:

1) сутність державної влади першого порядку -- функції державної влади як основні напрями та види її здійснення в процесі вирішення різноманітних питань державного значення та інших, щільно пов'язаних із ними питань, в яких відбиваються і конкретизуються сутність та соціальне призначення цього виду публічної влади;

2) механізм державної влади, який за допомогою специфічних способів, засобів, методів забезпечує реалізацію цих функцій та задоволення певних соціальних потреб (цьому рівню сутності державної влади властиві суперечності між інституціональною стороною держави (механізмом) та виконуваними нею соціальними функціями);

3) сутність державної влади третього порядку -- політична організація суспільства, в якій відбувається самоусвідомлення державноорганізованим суспільством самого себе як цілого; виявляються та відображаються в соціальній свідомості найбільш: загальні, істотні відносини (котрі носять характер соціальних закономірностей і об'єднують суспільство в єдине ціле), з якими пов'язані виживання суспільства та його здатність до саморозвитку; визнається необхідність впровадження та захисту вказаних відносин у соціальній практиці; ця необхідність конкретизується та набуває розвинених форм за допомогою створення спеціальних інститутів державної влади.

На підтвердження даних висновків наведемо висловлення відомого російського вченого-юриста М.М. Коркунова, який більш ніж століття тому писав: "Які б не ставили цілі перед державою, дійсно виконати вона може тільки завдання, які відповідають її внутрішній природі та організації. Щодо інших, не споріднених їй завдань держава не в змозі буде витримати конкуренцію інших суспільних союзів" [22,с.58].

Наведене висловлення М.М. Коркунова не втратило значення і дотепер. Його варто мати на увазі при дослідженні проблем модернізації сучасної державності.

Розділ 3. Поняття, види ознаки державної служби та державного службовця

3.1 Державна служба та її види

Державні комітети (державні служби) України є центральними органами виконавчої влади, діяльність яких спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або віце-прем'єр-міністри чи міністри. Їх існує біля півтора десятка. Державні комітети вносять пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечують її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснюють управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до їх підпорядкування. Державні комітети -- органи єдиноначальні. В межах своєї компетенції вони можуть видавати загальнообов'язкові нормативно-правові акти.

Державна служба - це механізм здійснення цілей та завдань держави. Державна служба є важливим соціально-правовим явищем і може бути досліджена з різних точок зору: політичної, соціальної, організаційної, психологічної, етичної, соціологічної.

Державна служба ґрунтується на таких основних принципах:

- служіння народу;

- демократизму і законності;

- гуманізму і соціальної справедливості;

- пріорітету прав людини і громадянина;

- професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі;

- персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни;

- дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування;

- дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян [23,ст.3].

Державна служба відрізняється від усіх інших видів служби своєю публічністю, професійністю, постійністю та функціонуванням у сфері державного управління.

Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

* виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;

* законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;

* виконання державних і регіональних програм соціально-економічного і культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин також програм їх національно-культурного розвитку;

* підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів; " звіт про виконання відповідних бюджетів і програм;

* взаємодію з органами місцевого самоврядування;

* реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень[24,с.24].

Види державної служби

У науковій літературі найчастіше державну службу класифікують як публічну службу і поділяють на два види :

1) державну службу;

2) муніципальну службу (для України -- служба в органах місцевого самоврядування).

У свою чергу, державна служба залежно від гілок влади поділяється на такі види:

1) в апараті єдиного органу законодавчої влади;

2) в органах виконавчої влади;

3) у судових органах і органах прокуратури.

Державна служба також класифікується як цивільна і мілітаризована.

Цивільна служба, у свою чергу, поділяється на два види: цивільна загальна служба -- здійснення загальних, стандартних функцій, що характерні для всякого виду державної служби, яка не відрізняється галузевою специфікою; цивільна спеціальна служба -- її реалізація встановлюється особливими правовими актами, за якими державні службовці обіймають певні посади в державних органах конкретної, спеціальної компетенції, що відображається на практичній діяльності персоналу (наприклад, суддівська, залізнична, нотаріальна, дипломатична служба та ін.).

Для мілітаризованої служби є характерними захист життя і здоров'я людей, забезпечення безпеки громадян, порядку управління, основних прав громадян.

Щоб зрозуміти особливості різних видів державної служби, необхідно розглянути сутність, роль, структури, організацію, завдання, права, обов'язки, відповідальність кожного такого органу виконавчої влади, проходження служби, статус та соціальний і правовий захист її працівників, і в першу чергу в таких органах державної влади України:

-військова служба;

-органи прокуратури;

-апарат судів;

-служба безпеки;

-органи внутрішніх справ (міліції);

-органи податкової служби;

-органи митного контролю;

-дипломатична служба.

Органи державної податкової служби України у своїй діяльності керуються Конституцією України, Законом України "Про державну податкову службу в Україні", іншими законами і нормативно-правовими актами органів державної влади, а також рішеннями Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з питань оподаткування, виданими у межах їх повноважень. [25,с.157].

3.2 Державний службовець

Щодо терміну "службовець" то він є похідним від терміна "служба" і широко використовується в юридичній літературі. Загальноприйнято вважати, що службовці - це особи, які проходять якийсь певний вид служби (державної, громадської чи комунальної).

Враховуючи законодавчу невизначеність терміна "державний службовець", та перманентні дискусії щодо визначення поняття "державна служба", доводиться констатувати, що до цього часу єдиного підходу до розуміння поняття "державні службовці" в Україні не вироблено.

Застосовуються два основних підходи: 1) державний службовець в широкому розумінні - працівник, який здійснює на професійній основі у будь-якій державній установі, закладі, організації, підприємстві суспільно-корисну діяльність та одержує за таку працю заробітну плату; 2) державний службовець у вузькому розумінні - особа, яка перебуває на службі у держави на посаді, віднесеній до державної служби в державному органі або його апараті, з метою здійснення специфічного виду публічної суспільно-корисної діяльності - професійного державного управління або регулювання, за що одержує винагороду з коштів державного бюджету.

Відповідно виокремлюються наступні ознаки службової особи:

1) здійснення функцій представника влади;

2) виконання організаційно-розпорядчих функцій згідно з посадою;

3) виконання адміністративно-господарських обов'язків згідно з посадою;

4) виконання організаційно-розпорядчих функцій або адміністративно-господарських обов'язків на підставі адміністративного акта.

Отже, державними службовцями є службові особи, які склали Присягу державного службовця України та проходять державну службу в державних органах (їх апаратах) за рахунок державних коштів з метою реалізації відповідної частини завдань та функцій держави [26,с.128].

Висновки

Сьогодні в Україні повним ходом йде розбудова правової, демократичної, соцальноорієнтованої держави. З цією метою постійно приймаються нові закони, видаються постанови й розплрядження, які направлени на врегулювання нових економічних політичних та інших відносин, а також на зміцнення і укріплення державності та суверенитету України, вдосконавлення державної влади. Йде робота по створенню сильної та незалежноі судової влади.

Зараз створений і діє Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Діє чіткий механізм розподілу компетенції між органами законодавчої й виконавчії влад. Але як ми тепер переконуємось, втілення принципу розподілу влад пов'язане з ломкою усталених стереотипів, створенням принципово нових інструментів, яких у нас до цього часу не було. Hа заваді стоять об'єктивні та суб'єктивні фактори, головними з яких є важкий тягар недавнього колоніального минулого, відсутність демократичних традицій у сфері державного будівництва, політичні, соціальні, психологічні стереотипи.

Зрозуміло, що в системі влади найбільш вразливою і малоефективною є виконавча влада, головним призначенням і основною функцією якої є реалізація прийнятих рішень. Hавіть гарний, досконалий закон нічого не вартий, якщо він не виконується або виконується аби як.

Утворення органів виконавчої влади, формування їх системи та її функціонування здійснюються згідно з принципами демократизму і законності. Конституція України надає громадянам право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повно-важень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України). Організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби визначаються законами України.

Важливою особливістю побудови та функціонування органів виконавчої влади є організаційні зв'язки структурних одиниць системи, що виявляються в розпорядництві, підпорядкованості, підконтрольності, підзвітності та координації.

Як вже зазначалося, система органів виконавчої влади має свої підсистеми, ланки та окремі органи, які відрізняються між собою за певними критеріями. Найбільш важливими з них є обсяг компетенції та територіальний масштаб діяльності. Згідно з цими критеріями до системи органів виконавчої влади входять такі ланки:

- Кабінет Міністрів України - вищий орган в системі органів ви-конавчої влади;

- міністерства, державні комітети та інші центральні органи ви-конавчої влади;

- органи виконавчої влади АРК;

- обласні державні адміністрації, управління, відділи міністерств, інших центральних органів виконавчої влади;

- Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, уп-равління, відділи міністерств та інших центральних органів виконав-чої влади в містах;

- районні державні адміністрації, відділи та відділення мініс-терств та інших центральних органів виконавчої влади;

- адміністрації державних підприємств, установ, організацій.

Система та підсистеми органів виконавчої влади мають відповідні організаційні структури, які відображують взаємозв'язки між окремими ланками системи і підсистем, субординацію по вертикалі та горизонталі, стосунки з вищими органами, підпорядкованими і підконтроль-ними об'єктами. Оптимальність організаційних структур цієї системи с одним із чинників підвищення ефективності виконавчої влади.

Невід'ємним компонентом управління державою є державна служба та її суб'єкти - державні службовці. Професійні службовці належать до певної групи населення - осіб найманої праці, зайнятих у сфері управління та реалізації управлінських рішень в порядку службових завдань.