Нормативні підстави та порядок притягнення до адміністративної відповідальності

Проблема підстав адміністративної відповідальності безпосередньо пов'язана зі встановленням обсягу застосування заходів адміністративного стягнення, забезпеченням законності при притягненні до відповідальності, дотриманням прав і свобод громадян. Важливість їхнього визначення зумовлена нагальними потребами правозастосовної практики, ефективність якої прямо залежить від того, наскільки правильно і доцільно застосовується кожна адміністративно-деліктна норма[5, с. 123].

Для практичної реалізації необхідні підстави застосування, що розкривають умови й момент виникнення адміністративної відповідальності конкретної особи. Аналіз ознак адміністративної відповідальності дозволяє виділити три її підстави:

1) нормативну, тобто систему норм, що описують описують протиправне діяння й адміністративні стягнення, які встановлюються за його вчинення;

2) фактичну, тобто діяння конкретного суб'єкта, що порушують правові приписи, які охороняються адміністративно-правовими санкціями (адміністративні проступки);

3) процесуальну, тобто процедуру накладення конкретного стягнення за конкретне адміністративне правопорушення [24, с. 84].

Нормативна підстава -- це система норм, що закріплюють склади адміністративних проступків, систему адміністративних стягнень; коло суб'єктів, наділених правом застосовувати адміністративні стягнення і процедуру притягнення до адміністративної відповідальності. Основним нормативним актом про адміністративну відповідальність є КУпАП.

В адміністративно-правовій науці вчення про склад правопорушення (адміністративного делікту) посідає одне з центральних місць та має велике практичне значення. По-перше, воно сприяє виявленню найістотніших ознак антигромадських діянь, їх розмежуванню і встановленню справедливих санкцій; по-друге, допомагає правовим органам правильно кваліфікувати правопорушення та вживати адекватних їм заходів впливу; по-третє, дає можливість зрозуміти закон, допомагає навчанню юристів і правовому вихованню громадян.

Під складом адміністративного правопорушення розуміють абстрактний опис діяння, що являє собою фіксацію в законі найтиповіших характерних ознак проступку. Дослідивши деякі склади адміністративних правопорушень, можна зазначити, що для висновку про те, є чи ні якесь діяння проступком, його слід сполучити, порівняти з цією абстракцією. Під складом адміністративного правопорушення деякі вчені розуміють встановлену в адміністративно-правових нормах відповідних статей особливої частини КУпАП сукупність ознак, які визначають суспільну небезпеку, винність та протиправність діяння, що тягне застосування адміністративно-правових санкцій і відрізняють це діяння від інших видів правопорушення[42, с. 168-169].

Загальновідомо, що структуру складу адміністративного правопорушення становлять: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона. Об'єктом визнаються суспільні відносини, врегульовані правовими нормами, що охороняються адміністративними санкціями. Велике теоретичне і практичне значення має класифікація об'єктів проступків, яка допомогає визначити об'єкт кожного діяння, його місце в загальній системі відносин, що охороняються адміністративними санкціями. Так, залежно від ступеня узагальнення, рівня абстрагування розрізняють загальний, родовий, видовий і безпосередній об'єкти проступків.

Під загальним розрізняють суспільні відносини, що мають дві ознаки: по-перше, вони регулюються різними галузями права; по-друге, охороняються адміністративними санкціями.

Родовий об'єкт -- це однорідна група суспільних відносин, що є невід'ємною і самостійною частиною загального об'єкта, тобто самостійною частиною якогось цілого. Залежно від різних критерій, родовий об'єкт можна поділити на частини. Так, залежно від суспільних відносин, що охороняються адміністративними санкціями, родовий об'єкт можна поділити на частини залежно від того, якою нормою права вони регулюються: адміністративні, трудові, земельні, сімейні, цивільні та ін. За структурою соціально-господарського комплексу можна виділити такі родові об'єкти, як відносини в сільському господарстві, промисловості, охорони природи тощо. І, нарешті, за змістом суспільних відносин, що охороняються, розрізняють такі родові об'єкти, як власність, громадська безпека, порядок управління та інше.

Різновидом родового об'єкта є видовий, який утворює спільні для ряду проступків суспільні відносини. Наприклад, якщо взяти родовий об'єкт -- власність, то різновидом до нього будуть приватна, колективна, державна.

Безпосереднім об'єктом є конкретні суспільні відносини, що охороняються адміністративним правом. Наприклад, при незаконному посіві та вирощуванні снотворного маку -- це громадська безпека[42, с. 169].

Об'єктивну сторону адміністративного правопорушення характеризують ознаки самого акту зовнішньої поведінки правопорушника. Це суспільно шкідливі та протиправні діяння щодо посягання на охоронювані адміністративним правом суспільні відносини. До них віднесено передбачені законом діяння (дія чи бездіяльність), їх шкідливі наслідки, причинний зв'язок між першим і другим, а також місце, час, обстановку, спосіб, знаряддя та засоби вчинення правопорушення. Всі вони у комплексі й складають об'єктивну сторону правопорушення [71, с. 440].

Об'єктивна сторона включає в себе передусім такі ознаки, як:

? саме протиправне діяння - дія чи бездіяльність (значна більшість порушення чинного законодавства вчиняється шляхом протиправних дій, наприклад, дрібне викрадення чужого майна (ст. 51 КУпАП), виробництво, зберігання, транспортування або реалізація продуктів харчування чи продовольчої сировини, забруднених мікроорганізмами та іншими біологічними агентами понад гранично допустимі рівні (ст. 42-3 КУпАП), псування і забруднення сільськогосподарських та інших земель (ст. 52 КУпАП), решта - у формі бездіяльності, коли особа для того, щоб не допустити протиправної поведінки, повинна вчинити позитивні дії, але вона з якихось причин їх не вчиняє: наприклад, неявка громадянина на виклик до військового комісаріату без поважних причин (ст. 211-1 КУпАП)[63, 139-140].

Третім елементом юридичного складу адміністративного правопорушення є суб'єкт вчиненого делікту. Цей елемент має важливе місце і принципове значення в системі елементів складу правопорушення. У спеціальній літературі саме цьому елементу присвячені праці вчених-адміністративістів, що підтверджує його процесуально-правове значення.

За чинним законодавством України суб'єктами адміністративного правопорушення визнаються фізичні й юридичні особи, що мають здатність і фактичну можливість нести юридичну відповідальність за вчинене протиправне діяння. Існує певна система суб'єктів адміністративних правопорушень. До суб'єктів адміністративних правопорушень належать фізичні і юридичні особи, незалежно від організаційно-правових форм і форм власності. «Їх об'єднує те, що всі вони володіють особливою юридичною якістю - адміністративною правоздатністю, тобто здатністю отримувати відповідний комплекс юридичних прав і обов'язків адміністративно-правового характеру й нести відповідальність за їх реалізацію. Для того, щоб суб'єкт адміністративного права став учасником адміністративно-правових відносин, він повинен мати адміністративну деліктоздатність, тобто практичну здатність реалізовувати свою адміністративну правоздатність у рамках конкретних адміністративно-правових відносин» [51, с. 23].

Суб'єктивна сторона - це ознаки, які характеризують психічне ставлення особи, яка скоїла правопорушення до скоєного ним діяння та його шкідливих наслідків.

До таких ознак відносяться: 1. Обов'язкові - вина. 2. Необов'язкові (факультативні) - мета та мотив діяння. Вина є обов'язковою ознакою адміністративного правопорушення і являє собою не тільки фізичну дію людини, а й продукт її внутрішнього світу, волі, свідомості. Форма, ступінь вини може впливати на обсяг адміністративної відповідальності, а не на невідворотність самої відповідальності. Треба зазначити, що відсутність її у діянні означає відсутність у ньому суб'єктивної сторони і складу правопорушення взагалі і тому громадянин не буде притягатися до адміністративної відповідальності. Необов'язкові рідко виступають конструктивними ознаками, але якщо законодавець прямо зазначив їх, як кваліфікуючи ознаки, то відсутність зазначених законодавством мети або мотивів протиправної поведінки громадян позбавляє можливості притягнення до адміністративної відповідальності [68, с. 434].

Суб'єктивна сторона правопорушення має умисну форму вини (ст. 10 КУпАП) та необережну (ст. 11 КУпАП).

Фактичною підставою адміністративної відповідальності, що дозволяє притягнути особу до неї, є вчинення адміністративного правопорушення (проступку). Частина 1, ст. 9 КпАП України визначає адміністративне правопорушення (проступок) як протиправну, винну (умисну або необережну) дію чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за який законом передбачено адміністративну відповідальність[3].

Необхідно звернути увагу, що в наведеному визначенні одночасно вживаються й ототожнюються два терміни і, тим самим, два поняття: «адміністративне правопорушення» і «адміністративний проступок».

З. Гладун розуміє під фактичною відповідальністю наявність у діянні особи складу адміністративного проступку, передбаченого Кодексом України про адміністративні правопорушення [26, с.123].

Науковці виділяють декілька загальнообов'язкових ознак, притаманних адміністративному проступку як діянню (дії чи бездіяльності):

1) суспільна шкідливість;

2) протиправність, полягає у здійсненні діяння, що порушує норми права. Ці норми можуть належати як адміністративному, так і іншим галузям права. Основним є те, що вони забезпечуються інститутом адміністративної відповідальності шляхом застосування адміністративних стягнень;

3) за вчинення цього діяння (дії чи бездіяльності) передбачене застосування адміністративної санкції;

4) винність, тобто є діянням, яке умисно або з необережності вчинене особою, що досягла 16 років і може усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Причому науковцями наголошується, що вина є обов'язковою ознакою правопорушення.

Тож відсутність вини виключає визнання діяння адміністративним проступком навіть при його формальній протиправності [64, с. 6].

Фактичної підстави не завжди достатньо для того, щоб провадження у справі розпочалося. Для цього необхідна ще й формальна, процесуальна підстава, тобто інформація про правопорушення. Іншими словами, крім підстави для порушення справи про адміністративне правопорушення має бути ще й привід[33, с. 25 ].

Процесуальною підставою адміністративної відповідальності є акт компетентного органу про накладення конкретного адміністративного стягнення за конкретний адміністративний проступок на конкретну винну особу[18, с. 281].

Приводом для порушення адміністративної справи посадовою особою органу виконавчої влади може бути: заява (письмова або усна) свідків, потерпілих та інших громадян; повідомлення посадових осіб, адміністрації підприємств, установ, організацій, судово-слідчих органів; повідомлення преси та інших засобів масової інформації; повідомлення громадських організацій, товариських судів або безпосереднє виявлення правопорушення.

Протокол є єдиною формалізованою підставою для подальшого провадження у справі про адміністративне правопорушення. Від того, наскільки грамотно він складений, залежить правильність розгляду справи по суті та обґрунтованість застосування стягнення. У ст. 256 Кодексу України про адміністративні правопорушення наводяться приблизний перелік таких відомостей і правила їх внесення в протокол.

Завершується стадія порушення справи про адміністративний проступок та попереднє з'ясування її обставин передачею протоколу та інших матеріалів справи (пояснень порушника, потерпілого, свідків, актів перевірок, протоколів огляду, вилучення речей та документів тощо) органові чи посадовій особі, уповноваженій її розглядати, якщо посадова особа не має права самостійно вирішити цю справу.

Другою стадією провадження у справі про адміністративне правопорушення є розгляд справи і винесення постанови. Завдання цієї стадії полягають у встановленні винних і забезпеченні правильного застосування законодавства з тим, щоб до кожного правопорушника було застосовано справедливі заходи адміністративного впливу.

Зазначена стадія згідно з відповідними положеннями Кодексу України про адміністративні правопорушення включає три етапи: підготовку справи до розгляду; розгляд справи; прийняття щодо неї постанови.

З метою правильного і своєчасного вирішення кожної справи посадова особа зобов'язана ретельно підготуватися до її розгляду. У ст. 278 Кодексу України про адміністративні правопорушення визначено питання, які необхідно вирішити під час підготовки: чи належить до компетенції органу виконавчої влади розгляд цієї справи; чи правильно складено протокол та інші матеріали справи; чи сповіщено осіб, які беруть участь у розгляді справи, про час і місце її розгляду; чи затребувані необхідні додаткові матеріали; чи підлягають задоволенню клопотання особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілого, їх законних представників і адвоката.

У разі встановлення неповноти матеріалів, які надійшли з інших органів, поданих до розгляду посадовою особою, мають бути затребувані додаткові відомості та матеріали, або справу повернуто за місцем складання протоколу чи інших матеріалів для усунення недоліків.

У Кодексі України про адміністративні правопорушення закріплено детальну процедуру розгляду справ. Відповідно до ст. 279 розгляд розпочинається з представлення посадової особи, яка вирішує справу. Після цього посадова особа, що розглядає справу, оголошує, яка справа підлягає розгляду та хто притягується до адміністративної відповідальності. Усім учасникам провадження роз'яснюють їхні права та обов'язки. Далі оголошується протокол про адміністративне правопорушення, зміст якого, як зазначалося, певною мірою нагадує обвинувальний акт. Загальний строк розгляду справ про адміністративне правопорушення - 1, 3, 5, 7 та 15 діб.

Розгляд справи закінчується винесенням постанови. Постанова остаточно оцінює поведінку особи, яка притягується до відповідальності, встановлює її винність або, навпаки, невинуватість, визначає захід адміністративного впливу.

Третьою (факультативною) стадією провадження у справі про адміністративне правопорушення є оскарження (опротестування) постанови і перегляд справи.

Право на оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення є однією з гарантій захисту прав особи, забезпечення законності притягнення до адміністративної відповідальності. Відповідно до ст. 287 Кодексу України про адміністративні правопорушення постанову може бути оскаржено особою щодо якої її винесено, а також потерпілим. Крім цих осіб, від їхнього імені скаргу можуть подати законні представники або адвокат. Скарги від осіб, які не мають права на оскарження, мають бути повернені скаржникові.

Порядок оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення встановлено ст. 288 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Четвертою, заключною, стадією провадження у справі про адміністративне правопорушення є виконання постанови про накладення адміністративного стягнення. Від того, наскільки своєчасно і повно виконується постанова, значною мірою залежить ефективність зазначеного провадження, усього інституту адміністративної відповідальності.

Для того, щоб постанова була обов'язковою для виконання, вона повинна набрати чинності. На жаль, у Кодексі України про адміністративні правопорушення момент набрання постановою чинності не визначено. За загальним правилом, встановленим ст. 299, постанова про накладення адміністративного стягнення підлягає виконанню з моменту її винесення. У разі оскарження або опротестування постанови вона набирає чинності після залишення скарги чи протесту без задоволення, тобто з дня прийняття відповідного рішення.

Постанова про накладення адміністративного стягнення звертається до виконання посадовою особою. Право відстрочити виконання постанови має лише посадова особа, яка її винесла. За змістом ст. 301 Кодексу України про адміністративні правопорушення, відстрочка виконання постанови - це право, а не обов'язок посадової особи, вона застосовується на її розсуд тільки у виняткових випадках. До таких випадків належать, наприклад, хвороба особи, підданої адміністративному стягненню, складні сімейні обставини або інші поважні причини, які перешкоджають негайному виконанню постанови. Коло осіб, які мають право клопотати про відстрочку виконання постанови, законодавством не визначено; найчастіше, це - самі правопорушники, хоча клопотання можуть подати і їхні рідні, трудові колективи, об'єднання громадян, ініціатором може бути також сама посадова особа, яка винесла постанову. Строк, на який допускається відстрочення виконання постанови про накладення адміністративного стягнення, обмежений одним місяцем [33, с.25-26].

2.2 Адміністративні стягнення та інші адміністративні санкції

Адміністративне стягнення є правовим наслідком вчиненого особою адміністративного правопорушення, мірою державного примусу, своєрідним вторгненням у сферу правових благ і майнових інтересів винної особи. Міра державного примусу в даному випадку є адекватною абстрактній оцінці цього діяння законодавцем, а також конкретній оцінці за правилами провадження по справам про адміністративні правопорушення органами або посадовими особами, уповноваженими розглядати такі справи. Оцінка протиправного діяння законодавцем виражається у встановленні виду і меж розміру адміністративного стягнення у статті Особливої частини КпАП або, наприклад, у відповідних статтях Митного Кодексу України (далі - МК). У свою чергу конкретна оцінка протиправного діяння виражається у визначенні реального адміністративного стягнення (його виду і розміру), що накладається за вчинення конкретного адміністративного правопорушення на конкретну особу з урахуванням всіх обставин справи, особистості правопорушника тощо. Елемент примусовості в адміністративному стягненні проявляється в тому, що вони застосовуються незалежно від волі або проти волі тих осіб, правових інтересів яких вони так чи інакше торкаються [44, с. 192].

В юридичній літературі прийнято всі стягнення, які накладаються в адміністративно-правовому порядку, залежно від характеру впливу поділяти на особисті, майнові та змішані -- особисто-майнові, а також на ті, що мають тільки виправно-виховний вплив, і ті, що поряд з виховним впливом виключають можливість вчинення подібних правопорушень в майбутньому цією особою. Ті стягнення, які спрямовано безпосередньо на особу правопорушника, прийнято називати особистими, це попередження та адміністративний арешт. Майновими вважаються штраф, виправні роботи, оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, а також конфіскація предмета, грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення. Особисто-майновим стягненням можна вважати позбавлення спеціального права, адже через позбавлення права (наприклад, права керування транспортними засобами) держава впливає на особу, позбавляючи її як об'єктивного права, наданого раніше, так і матеріальних благ, які вона могла б отримати (влаштуватися на роботу, пов'язану Із керуванням транспортним засобом, або керувати транспортним засобом, що належить особі на праві приватної власності тощо). До адміністративних стягнень, що мають виправно-виховний вплив, відносяться попередження, штраф, виправні роботи, адміністративний арешт. Оплатне вилучення предмета, конфіскація та позбавлення спеціального права відносяться до адміністративних стягнень, які створюють умови виключення можливостей вчинення певною особою відповідного виду правопорушень. Наприклад, після конфіскації зброї і бойових припасів особа не в змозі вчинити адміністративне правопорушення, передбачене статтею 174 КпАП, а саме стрільбу з вогнепальної, метальної чи пневматичної зброї в населених пунктах і не відведених для цього місцях або з порушенням установленого порядку[8, c. 18].

Кодексом України про адміністративні правопорушення визначаються наступні виді стягнень:

? попередження (ст. 26 КУпАП);

? штраф (ст. 27 КУпАП);

? оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення (ст. 28 КУпАП);

? конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення (ст. 29 КУпАП);

? позбавлення спеціального права, наданого громадянинові (ст. 30 КУпАП);

? громадські роботи (ст. 30-1 КУПАП);

? виправні роботи (ст. 31 КУпАП):

? адміністративний арешт (ст. 32 КУпАП).

Попередження. Цей вид адміністративного стягнення має достатньо специфічний характер, завдяки морально-психологічній, особистісно-виховній, превентивній його складовим, спрощеності процедури накладення, мінімізації витрат відповідної процедури воно максимально наближене до моменту вчинення проступку, відповідно психологічний, виховний, превентивний, а також і каральний вплив на особу правопорушника істотно зростають, що сприяє максимальному досягненню мети адміністративного стягнення.

Попередження фактично поєднує у собі офіційний осуд протиправної поведінки особи (адміністративного правопорушення із незначним ступенем суспільної шкідливості, в тому числі малозначного) й інформування особи про не припустимість такої поведінки у майбутньому. Беручи до уваги специфіку юридико-фактичних підстав накладання попередження, можна стверджувати, що саме така реакція держави є оптимальною, адекватною. Як правило, такі проступки вчиняються особою, яка в цілому має позитивні характеристики, наявні обставини, що пом'якшують адміністративну відповідальність, отже, є потреба не стільки «максимально покарати особу», яка вже все усвідомила, а проінформувати та попередити про не припустимість протиправних діянь у майбутньому.

Саме тому у вітчизняній адміністративно-правовій науці цей вид адміністративного стягнення розглядається як такий, що зорієнтований переважно на виховний ефект, пов'язаний із виховно-трудовим впливом, захід морально-виховного, переконуючого впливу, стягнення громадсько-морального впливу, стягнення особистісне, стягнення особистісного характеру із безпосереднім психологічним впливом на особу правопорушника тощо.

Попередження достатньо активно накладається всіма уповноваженими суб'єктами, про що свідчать статистичні дані щодо правозастосовної діяльності [66, с. 110-111].

Штраф. Серед видів адміністративних стягнень штраф як вид майнового стягнення має найбільше превентивне, виховне та стримуюче значення, однак у кожному конкретному випадку його застосування особливого значення набуває його розмір, який у кінцевому результаті виражає принцип ефективності санкції як засобу забезпечення законності. Не є секретом, що від того, який розмір стягнення покладено на правопорушника за вчинення правопорушення (на сьогодні в рамках цього поняття йде мова також про протиправні дії юридичних осіб) чи делікту (відповідно ця категорія охоплює фізичних осіб), в кінцевому результаті залежить вплив на свідомість порушника правового примусу (міри впливу).

В рамках перегляду основних положень про види адміністративних стягнень Загальної частини Кодексу про адміністративні проступки (в аспекті практики їх застосування) актуальності набуває питання про вдосконалення найбільш дієвого їх виду, ? «майнового стягнення, що має на меті вплив на порушника матеріально» ? штрафу.

Важливим моментом у реалізації штрафу як виду адміністративного стягнення та міри відповідальності, встановленої нормами матеріального права є дотримання правової процедури, яка встановлюється нормами процесуального права. Це дозволяє вести мову про правовий примус в повному сенсі, про застосування правових заходів впливу, нормованих, інституціоналізованих, законних у вигляді саме юридичної і саме відповідальності (оскільки в інших випадках ? без збереження процедури ведеться мова не про вид юридичної відповідальності), яка надає особі, котра притягується до неї, можливості захисту, змагальності, що робить примус та відповідну діяльність органів держави правовим [6, с. 115-117].

Оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в його примусовому вилученні за рішенням суду і наступній реалізації з передачею вирученої суми колишньому власникові з відрахуванням витрат по реалізації вилученого предмета[3].

Оплатне вилучення предмета призначається і як основне, і як додаткове стягнення за такі адміністративні правопорушення:

? повторне протягом року керування транспортним засобом без номерного знака, не зареєстрованим чи перереєстрованим, з номерним знаком, який не належить даному транспортному засобу, знаходиться в неправильному місці, перевернутий чи забруднений (такий, який не можна визначити на відстані 20 метрів) ? ч.7 ст. 121 КУпАП; факультативне стягнення (тобто може призначатись, а може і не призначатись)

? повторне протягом року керування транспортним засобом в стані алкогольного чи іншого сп'яніння, під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, відмова від проходження огляду на стан сп'яніння чи вживання таких лікарських препаратів -- ч.2 ст. 130 КУпАП; факультативне стягнення;

? керування транспортним засобом в стані сп'яніння, відмова від проходження огляду на стан сп'яніння чи вживання лікарських препаратів, які знижують увагу та швидкість реакції, вчинені особою, яка двічі протягом року притягувалась до адміністративній відповідальності за вчинення зазначених дій ? ч.3 ст. 130 КУпАП; обов'язкове стягнення;

? порушення правил перевезень небезпечних речовин або предметів на повітряному транспорті ? ч.3 ст. 133 КУпАП; факультативне стягнення;

порушення правил зберігання, носіння, перевезення вогнепальної мисливської чи холодної зброї, пневматичної зброї (у якої калібр -- понад 4,5 мм, швидкість польоту кулі -- понад 100 м/с) і бойових припасів громадянами, які мають дозвіл на зберігання такої зброї ? ч.1 ст. 191 КУпАП; факультативне стягнення;

? ухилення від реалізації мисливської, холодної, пневматичної зброї, бойових припасів громадянами, у яких анульовано дозвіл на їх зберігання і носіння -- ст. 193 КУпАП; обов'язкове стягнення.

Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави за рішенням суду. Конфісковано може бути лише предмет, який є у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено законами України [3].

Відповідно до ч. 5 ст. 41 Конституції України конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. У зв'язку з цим справи про адміністративні правопорушення, за вчинення яких законом передбачено конфіскацію приватного майна особи, повинні розглядатися тільки судами.

Конфіскація означає примусову безоплатну передачу майна у власність держави. Адміністративне законодавство допускає конфіскацію лише конкретного майна: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, і грошей, одержаних у результаті вчинення такого правопорушення.

Адміністративно-правова конфіскація завжди є спеціальною (має спеціальний характер). Це означає, що конфіскується не все майно і не будь-які предмети. Конфіскація провадиться тільки щодо речей, безпосередньо пов'язаних із адміністративним правопорушенням і прямо зазначених у законі (рушниць та інших знарядь полювання, предметів спекуляції тощо). Конфіскація предметів застосовується досить часто (предметів дрібної спекуляції, контрабанди, вогнепальної зброї тощо). Конфісковано може бути, як правило, предмет, який є в особистій власності порушника. Предмети контрабанди конфіскуються незалежно від того, встановлено їх власника чи ні. Не може застосовуватися конфіскація вогнепальної зброї, бойових припасів, інших знарядь полювання до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування. Конфіскація грошей допускається, наприклад, у разі вчинення правопорушень у сфері підприємницької діяльності (дрібна спекуляція, незаконна торговельна діяльність), азартних іграх тощо. Конфіскації в зазначених випадках підлягають одержаний незаконно прибуток або ставки у грі [39, с. 55].

Позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові. Позбавлення наданого даному громадянинові права полювання застосовується на строк до трьох років за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом.

Позбавлення наданого даному громадянинові права керування транспортними засобами застосовується на строк до трьох років за грубе або повторне порушення порядку користування цим правом або на строк до десяти років за систематичне порушення порядку користування цим правом.

Законодавство України містить норми про адміністративні правопорушення, що мають судову юрисдикцію та за які передбачено стягнення кримінально-правового змісту (короткостроковий арешт, конфіскація майна, позбавлення спеціального права тощо). Особи, які притягуються до відповідальності за такі правопорушення, не отримують належних процесуальних гарантій, зокрема щодо права на правову допомогу, права на оскарження судових рішень тощо, передбачених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Отже, в сучасних умовах реформування соціально-політичної системи України питання юридичної відповідальності за діяння, що не становлять значної суспільної небезпеки, потребують іншого підходу[67].

Дане стягнення передбачено за ряд порушень Правил дорожнього руху, а також за ряд інших правопорушень, пов'язаних з керуванням транспортними засобами. В Кодексі України про адміністративні правопорушення стягнення може бути накладено за такі правопорушення (громадянин позбавляється права керування відповідними транспортними засобами; стягнення, як правило, зазначається як альтернативне):

? грубе порушення механізаторами правил технічної експлуатації сільськогосподарських машин і техніки безпеки (ст. 108) ? до одного місяця;

ряд порушень правил охорону порядку і безпеки руху на маломірних суднах і річковому транспорті (ч.2, 3 ст. 116) ? до одного року;

? повторно вчинене порушення водієм правил керування транспортним засобом, правил користування ременями безпеки або мотошоломами (ч.4 ст. 121) ? від трьох до шести місяців;

? порушення ряду правил дорожнього руху, що призвели до створення аварійної обстановки (ч.4 ст. 122), ? від півроку до одного року;

? невиконання вимог про зупинку (ст. 122-2) ? від трьох до шести місяців.

Позбавлення права на полювання застосовується в разі порушення правил ведення мисливського господарства і мисливства (за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом) на строк до трьох років. Не може застосовуватися до осіб, для яких полювання ? єдине джерело існування. В Кодексі України про адміністративні правопорушення дане стягнення може бути накладено лише за повторне порушення правил полювання (ч.2 ст. 85 КУпАП). 

Громадські роботи полягають у виконанні особою, яка вчинила адміністративне правопорушення, у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування.

Громадські роботи призначаються районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею) на строк від двадцяти до шістдесяти годин і відбуваються не більш як чотири години на день.

Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, жінкам, старше 55 років та чоловікам, старше 60 років[3].

З метою підвищення ефективності організації виконання громадських робіт як адміністративного стягнення виникає необхідність у класифікації їх видів.

В залежності від сфери суспільного життя та за профілем громадських робіт:

? соціальна робота (догляд за особами похилого віку та інвалідами, допоміжні роботи у дитячих будинках та домах для людей похилого віку, соціальна робота з особами без визначеного місця проживання тощо);

? робота в медичних установах (догляд за хворими в закладах охорони здоров'я, прибирання територій лікарень та поліклінік; актуальним є, зокрема, направлення правопорушників, на яких накладено адміністративне стягнення у вигляді громадських робіт за порушення правил дорожнього руху, до травматологічних відділень лікарень, в яких проходять лікування постраждалі внаслідок дорожньо-транспортних пригод особи);

? суспільно-корисні господарські роботи на підприємствах комунального господарства (благоустрій та озеленення територій населених пунктів, кладовищ, зон відпочинку і туризму, придорожніх смуг; впорядкування територій населених пунктів з метою ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій; впорядкування територій державних органів виконавчої влади, органів міського самоврядування та закладів освіти);

? суспільно-корисні роботи пов'язані з будівництвом та ремонтами (підсобні роботи на будівництві або ремонті об'єктів соціальної сфери (дитячих дошкільних закладів, спортивних майданчиків, закладів культури і охорони здоров'я, будинків для осіб похилого віку та інвалідів, ремонтні роботи в дитячих оздоровчих таборах, інших об'єктах соціальної сфери));

? сільськогосподарські роботи для обслуговування закладів соціальної сфери (дитячі будинки та школи-інтернати, будинки для осіб похилого віку, заклади охорони здоров'я тощо);

? роботи пов'язані з підвищенням рівня культурного життя суспільства (впорядкування місць меморіального поховання, які мають офіційний статус; підсобні роботи з відновлення пам'яток архітектури, історії та культури).

В залежності від форми власності підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів:

? громадські роботи на державних та комунальних підприємствах, установах, організаціях;

? громадські роботи на приватних підприємствах чи в громадських організаціях, які здійснюють суспільно-корисні роботи (з благоустрою населених пунктів, організації соціальної роботи тощо, наприклад, здійснюють приготування харчування в будинках для осіб похилого віку та інвалідів, організовують волонтерську роботу).

До виконання адміністративного стягнення у вигляді громадських робіт доцільно в перспективі залучити і викладачів професійно-навчальних закладів освіти, які б змогли на договірних засадах здійснювати професійне навчання осіб, на яких накладено адміністративне стягнення у вигляді громадських робіт. Таким чином, колишній правопорушник окрім виконання суспільно-корисних робіт зможе освоїти і нову професію (маляра, штукатура, робітника садового господарства тощо) із перспективою подальшого працевлаштування[38, с. 3-4].

Виправні роботи застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, і з відрахуванням до двадцяти процентів її заробітку в доход держави. Виправні роботи призначаються районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею)[3].

Виправні роботи застосовуються до осіб, які вчинили правопорушення, які порушують охоронювані законом права та інтереси, та становлять істотну небезпеку цим правам та інтересам[46, с. 87].

Виправні роботи - це вид адміністративного стягнення, що застосовується виключно судом до правопорушника, полягає у покладені на нього обов'язку протягом певного строку бути залученим до праці з відрахуванням певної частини його заробітної плати на користь держави, та спрямоване на перевиховання правопорушника в умовах трудового колективу за місцем його постійної роботи, профілактику вчинення правопорушень та покарання винної особи. Це стягнення - триваючий захід (за дією у часі); відбувається тільки за місцем постійної роботи порушника (за порядком застосування); може застосовуватися лише в судовому порядку (за суб'єктом застосування); основне (за характером та змістом); передбачає перевиховання правопорушника та профілактику правопорушень за допомогою праці в умовах трудового колективу (за методом досягнення мети)[46, с. 81].

Адміністративний арешт установлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до п'ятнадцяти діб. Адміністративний арешт призначається районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею).

Адміністративний арешт не може застосовуватись до вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до дванадцяти років, до осіб, які не досягли вісімнадцяти років, до інвалідів першої і другої груп.

Під час відбування адміністративного арешту їх можуть залучати до виконання фізичних робіт, при цьому заробітну плату їм не виплачують. Застосовується адміністративний арешт лише районним (міським) судом (суддею) і лише в тих випадках, коли за обставинами справи і з врахуванням особи порушника застосування інших заходів буде визнано недостатнім, тобто, якщо суддя прийде до висновку, що інші види стягнення будуть неефективними.

У зв'язку з цим, в адміністративно-правових санкціях за жоден адміністративний проступок арешт не встановлено як єдиний захід стягнення. Тобто, арешт як вид стягнення притаманний лише альтернативним санкціям правової норми, і, завжди є можливість застосувати або штраф, або виправні роботи тощо[47, с.171].

На підставі ч.1 ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» ? іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення[2].

Стаття 461 Митного Кодексу України визначає види адміністративних стягнень за порушення митних правил, за як можуть бути накладені такі адміністративні стягнення:

1) попередження;

2) штраф;

3) конфіскація товарів, транспортних засобів комерційного призначення - безпосередніх предметів порушення митних правил, товарів, транспортних засобів із спеціально виготовленими сховищами (тайниками), що використовувалися для приховування товарів - безпосередніх предметів порушення митних правил від митного контролю (крім транспортних засобів комерційного призначення, які використовуються виключно для перевезення пасажирів і товарів через митний кордон України за визначеними маршрутами та рейсами, що здійснюються відповідно до розкладу руху на підставі міжнародних договорів, укладених відповідно до закону), а також транспортних засобів, що використовувалися для переміщення товарів - безпосередніх предметів порушення митних правил через митний кордон України поза місцем розташування митного органу[4].

Адміністративно-господарські санкції за своїми матеріальними і процесуальними властивостями мають загальні риси з адміністративною відповідальністю. Логічна структура норм адміністративно-господарських санкцій допускає наявність гіпотези, диспозиції і санкції, які за змістом тотожні адміністративно-деліктним нормам з їх імперативним, державно-владним характером.

Одним із моментів, який дає змогу стверджувати, що адміністративно-господарські санкції є одним із різновидів адміністративних санкцій, це те, що Господарський кодекс України розмежовує адміністративно-господарські та інші види господарських санкцій за критерієм суб'єкта застосування даних санкцій.

Відповідно до ст. 217 ГКУ господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції - за ініціативою уповноважених органів державної влади або місцевого самоврядування.

Можна виділити наступні основні ознаки:

? адміністративно-господарські санкції застосовуються до суб'єктів господарювання;

? адміністративно-господарські санкції за змістом є заходами організаційно-правового характеру або майнового;

? метою застосування адміністративно!господарських санкцій є припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідація його наслідків;

? адміністративно-господарські санкції застосовуються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування;

? підставою застосування адміністративно-господарських санкцій є порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності[29, с. 105].

Стаття 239 ГКУ встановлює, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб'єктів господарювання такі адміністративно-господарські санкції:

? вилучення прибутку (доходу);

? адміністративно?господарський штраф;

? стягнення зборів (обов'язкових платежів);

? застосування антидемпінгових заходів;

? припинення експортно!імпортних операцій;

? застосування індивідуального режиму ліцензування;

? зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання

? певних видів господарської діяльності;

? анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання окремих видів господарської діяльності;

? обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарювання;

? скасування державної реєстрації та ліквідація суб'єкта господарювання;

? інші адміністративно-господарські санкції, встановлені ГКУ та іншими законами.

Таким чином, адміністративне стягнення ? це міра відповідальності, передбачена адміністративно-деліктними нормами і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

Адміністративно-господарські санкції це заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, у результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. 

2.3 Органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення та порядок притягнення до адміністративної відповідальності

Відповідно до ст. 213 КУпАП ? справи про адміністративні правопорушення розглядаються:

1) адміністративними комісіями при виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад;

2) виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад;

4) районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними
судами (суддями), а у випадках, передбачених КУпАП, місцевими адміністративними та господарськими судами, апеляційними судами, вищими спеціалізованими судами та Верховним Судом України;

5) органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на те КУпАП .

Правильне вирішення питань підвідомчості - необхідна умова кваліфікованого, оперативного розгляду справ про адміністративні правопорушення. Для наукової організації досліджуваної юрисдикційної діяльності має велике значення чітке визначення того, який суб'єкт влади якими справами відає, хто які справи оформляє, розглядає, вирішує.

Відповідно до статті 217 КУпАП, посадові особи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, можуть накладати адміністративні стягнення в межах наданих їм повноважень і лише під час виконання ними службових обов'язків. У статті 213 КУпАП визначений перелік органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, проте він не є вичерпним і може доповнюватися вказівками інших нормативно-правових актів, про що свідчить й історія розвитку адміністративного права. Така ситуація звісно не свідчить про детальну регламентацію даного явища, а тому виникає потреба більш змістовної уніфікації норм, що регулюють питання підвідомчості справ про адміністративні правопорушення. Немає в юридичній літературі і єдиної точки зору щодо обмеження переліку органів (посадових осіб), яким підвідомчі справи про адміністративні правопорушення [17, с. 10].

Підвідомчість слід також розглядати як правовий засіб регламентації розподілу повноважень розгляду справ про адміністративні правопорушення між окремими органами (посадовими особами), адже нормативне закріплення даного інституту дає змогу уникнути "дублювання" у діяльності різних органів (посадових осіб) при розгляді, у нашому випадку, справ про адміністративні правопорушення. Негативним наслідком такого явища може бути "конкуренція" між окремими органами чи посадовими особами, коли відповідні суб'єкти будуть одночасно реагувати на один і той же факт правопорушення або, навпаки, не реагувати, вказуючи на повноваження один одного у розгляді справ про адміністративні правопорушення.

Як приклад можна привести підвідомчість адміністративним комісіям справ про адміністративні правопорушення, що передбачені статтею 111 КУпАП "Порушення правил безпеки польотів" або статтею 99 КУпАП "Порушення Правил охорони електричних мереж", які б доцільно було б віднести до виключної компетенції спеціалізованих органів виконавчої влади, оскільки розгляд таких справ потребує не лише оперативності та об'єктивності розгляду, але й фаховості осіб, які здійснюють їх розгляд.

З цією метою необхідно законодавчо регламентувати критерії визначення та розмежування підвідомчості розгляду справ про адміністративні правопорушення. Так, на нашу думку, головними критеріями при визначенні підвідомчості справ про адміністративні правопорушення повинні бути: об'єкт адміністративного правопорушення; суб'єкт адміністративного правопорушення; територія вчинення правопорушення; суспільна небезпека та шкода від вчиненого адміністративного правопорушення; санкція, яка передбачена нормою за вчинення певного правопорушення.

Вірне визначення підвідомчості розгляду справ про адміністративні правопорушення залежить, перш за все, від визначення об'єкта адміністративного правопорушення (як загального, так і безпосереднього), проте специфіка правовідносин, на які здійснюється посягання, не завжди дає змогу визначити підвідомчість справи, бо можливе дублювання повноважень різних органів. Наприклад, справи про адміністративні правопорушення передбачені статтею 120 КУпАП "Порушення правил пожежної безпеки на залізничному, морському, річковому і повітряному транспорті", розгляд яких можуть здійснювати як спеціалізовані державні органи ? органи пожежного нагляду, а також органи залізничного, морського і річкового, повітряного транспорту (статті 223-228 КУпАП).

Суб'єкт вчинення адміністративного правопорушення є важливим критерієм визначення правопорушення у випадках вчинення правопорушення неповнолітньою особою (стаття 221 КУпАП), іноземним громадянином чи особою без громадянства (стаття 16 КУпАП).

Територіальний критерій підвідомчості визначає територіальну приналежність справ про адміністративні правопорушення, адже за загальним правилом, справи про адміністративні правопорушення розглядаються за місцем їх вчинення чи місцем проживання правопорушника.

В окремих випадках, входячи зі суспільної значимості, складності справи, законодавець повинен визначати так звану "ієрархічну" підвідомчість, тобто випадки, коли справу слід передавати на розгляд вищесточому органу або надавати йому право брати до свого провадження справи у нижчестоящих органів. В системі органів внутрішніх справ така підвідомчість має часткову регламентацію (стаття 222 КпАП України).

В провадженні у справах про адміністративні порушення дуже часто одні органи (посадові особи) вправі розслідувати справи, інші - розглядати їх і приймати постанови, треті ? розглядати скарги на постанови. Тому в процесі розгляду справ про адміністративні правопорушення актуальним є питання про постадійну підвідомчість справ, а також підвідомчість при здійсненні окремих дій (хто надає відстрочку виконання постанови, складає протокол і т.д.).

Визначення підвідомчості справ про адміністративні правопорушення повинне віддзеркалювати співвідношення між конкретними справами про адміністративні правопорушення та визначеним у законодавстві органом (посадовою особою), який уповноважений, відповідно до своїх повноважень, здійснювати розгляд та вирішення справи, а для цього важлива чітка регламентація критеріїв підвідомчості [43, с.88].

На сьогодні існує потреба у правовому закріпленні критеріїв підвідомчості справ про адміністративні правопорушення та послідовності визначення підвідомчості справ про адміністративні правопорушення що унеможливило б "дублювання" у діяльності різних органів (посадових осіб) при розгляді справ.

Адміністративне провадження поділяється на два види: загальний і спеціальний, які, залежно від обсягу та складності процесуальної діяльності, можливо поділити на спрощене та звичайне. Спрощене провадження застосовується щодо невеликої кількості проступків, прямо передбачених ст. 258 Кодексу України про адміністративні правопорушення, що характеризується мінімумом процесуальних дій та їх оперативністю. У таких випадках протокол про адміністративний проступок не складається, посадова особа, яка виявила проступок, приймає і виконує рішення про накладення стягнення (штрафу або попередження). Проте, якщо порушник заперечує щодо правомірності накладеного стягнення, то складається протокол про адміністративний проступок і провадження здійснюється у звичайному порядку [59, с. 161-162].

Звичайне провадження здійснюється у більшості справ і детально регламентовано чинним законодавством. Воно передбачає складання протоколу, визначає зміст, запобіжні заходи і порядок їх застосування, права й обов'язки учасників провадження, порядок розгляду справ, факти, обставини, що є доказами.