Основи теорії держави і права

РОЗДІЛ I. ОСНОВИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА.

Тема 1. Загальні положення про державу і право

Держава є формою організації суспільного життя, системою соціального управління, що забезпечує цільність суспільства, його нормальне, стабільне функціонування. В теорії держави і права існують різноманітні концепції виникнення держави (теологічна, патріархальна, договірна, психологічна, органічна, космічна, теорія насильства).

Термін “держава” в юридичній літературі тлумачиться по-різному.

До основних ознак держави відносять: суверенітет, територіальне розселення населення, наявність апарату управління і примусу, здатність збирати податки та інші.

Основні напрямки діяльності держави, що характеризують її призначення у суспільстві, називають функції держави. Залежно від поділу влади, ролі в управлінні суспільством, сфери впливу та сфери здійснення, терміну виконання функції держави поділяють на зовнішні та внутрішні.

Кожна держава має відмінний від інших держав спосіб організації та здійснення політичної влади. Цей спосіб називають формою держави.

Поняття форми держави розкривається в характеристиці трьох її елементів: форми правління, форми державного устрою, політичного режиму.

Форма державного правління - це організація найвищих органів державної влади та порядок утворення їх.

За формою правління всі держави поділяються на республіки (парламентські, президентські, змішані) і монархії (абсолютні, конституційні, теократичні та інші).

Форма державного устрою - територіальні або національно-територіальна організація держави з відповідним розподілом влади.

За цією ознакою розрізняють прості держави (унітарні) та складні (федерації, конфедерації).

Політичний режим - це сукупність способів та методів здійснення політичної влади. Видами політичного режиму є демократичний, авторитарний та тоталітарний.

Для здійснення своїх завдань і функцій кожна держава створює різноманітні організації. Така система всіх державних організацій, що беруть участь у здійсненні завдань і функцій держави, називається її механізмом.

Систему державних органів, які наділені державно-владними повноваженнями, називають апаратом держави.

До системи державних органів України належать: законодавчі, глава держави, виконавчі органи, що поділяються на вищі, центральні, місцеві (обласні й районні, міст Києва й Севастополя, районів у місті Києві й Севастополі державні адміністрації на чолі з головами цих адміністрацій та їх відділи й управління, а також адміністрації державних підприємств і установ); виконкоми і голови сільських, селищних, міських рад.

До апарату належать також органи регіонального самоврядування, система судових органів та контрольно-наглядові органи (прокуратури, державні інспекції).

Історія української державності складна і суперечлива. На території нашої Батьківщини існували і занепадали різні держави: рабовласницькі, держави північного Причорномор'я, Русь, Галицько-Волинська держава, Литовсько-Руська, Річ Посполита, Запорізька Січ, держава Б.Хмельницького, Гетьманщина, українська державність 1917-1921рр, Радянська Україна.

Незалежна держава Україна виникла в результаті віковічних державотворчих шукань українського народу, його волевиявлення та в умовах розпаду СРСР. 24 серпня 1991 року Верховна Рада УССР прийняла Акт проголошення незалежності України, який був підтверджений Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року.

Держава, як регулятор суспільних відносин, встановлює загальнообов'язкові правила поведінки і забезпечує їх дотримання та здійснення у повсякденному житті. Такі правила поведінки називаються нормою права. Сукупність норм права характеризують поняття право.

До основних ознак права можна віднести: системність; загальнообов'язковий суспільний характер; взаємозв'язок норм права, які складаються в правові інститути, галузі права; визначеність та закріпленість в нормативно-правових актах. Норми права обов'язково встановлюються, санкціонуються, гарантуються і забезпечуються державою та її органами. Норми права формулюються у вигляді прав та обов'язків.

Функції права - це основні напрямки його впливу на суспільні відносини. Вони діляться на загально-соціальні і спеціально-юридичні.

До загально-соціальних функцій впливу права на суспільні відносини належать: гуманістична, організаторсько-управлінська, інформаційна, оціночно-орієнтаційна, ідеологічно-виховна, гносеологічна.

До спеціально-юридичних функцій права відносять: регулятивну (статичну й динамічну) та охоронну.

Джерело (форма) права - це спосіб зовнішньої форми вираження права, його організація в належну юридичну оболонку.

До джерел права відносять нормативний договір, нормативний акт, правовий звичай, судовий чи адміністративний прецедент.

Тема 2. Загальна характеристика права України.

Кожне суспільство потребує регулювання відносин між його членами, охорони та захисту їх.

Регулювання і охорона суспільних відносин здійснюється за допомогою соціальних норм.

Соціальні норми - це загальні правила поведінки людей у суспільстві, які є результатом діяльності його певної частини або всього суспільства і забезпечуються різними засобами впливу.

Призначення соціальних норм полягає в упорядкуванні поведінки суб'єктів, що забезпечує системність і певне передбачення розвитку суспільних відносин.

Соціальні норми регулюють поведінку, що має соціальний характер, пов'язану з взаємовідносинами між людьми, їх об'єднаннями, суспільними відносинами. Саме цим соціальні норми відрізняються від норм технічних, медичних, біологічних та ін.

Основними нормами соціальних норм є: моральні, звичаєві, правові, корпоративні, політичні.

Особливим видом соціальних норм є норми права. Сукупність норм права характеризують поняття право.

До основних ознак права України можна віднести: системність; загальнообов'язковий суспільний характер; взаємозв'язок норм права, які складаються в правові інститути, галузі права; визначеність та закріпленість в нормативно-правових актах. Норми права обов'язково встановлюються, санкціонуються, гарантуються і забезпечуються державою та її органами. Норми права формулюються у вигляді прав та обов'язків.

Поняття системи права характеризується єдністю усіх чинних юридичних норм держави та їх розподілом за галузями та інститутами. Правова система має свою структуру. Первинною ланкою системи права є норма права. Правові норми об'єднуються в інститути прав - систему юридичних норм, що регулюють певну групу однорідних відносин, що складають особливу частину галузі права.

Галузь права - це сукупність правових норм, що становлять самостійну частину системи права та регулюють однорідну сферу суспільних відносин.

Основними галузями сучасного права України є державне (конституційне), адміністративне, фінансове, земельне, цивільне, трудове, сімейне, кримінальне, цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне, виправно-трудове право.

Джерела права - це способи вираження та закріплення правових норм. Розрізняють такі джерела права: правовий звичай (правила поведінки, що склались історично), прецедент (рішення судів по конкретних справах), нормативно-правові акти (письмові документи, в яких закріплено загальнообов'язкові правила поведінки, що забезпечуються державою); конституція, закони та підзаконні акти (укази, постанови, розпорядження, статути, правила, інші акти).

Верховна Рада України видає закони і постанови, Президент - укази. Органи виконавчої влади України такі нормативно-правові акти: кабінет Міністрів - декрети і постанови; керівники міністерств і відомств - інструкції, вказівки, нормативні накази; місцеві ради народних депутатів - рішення і нормативні ухвали; виконавчі комітети місцевих рад - рішення, а керівники їх управлінь і відділів та керівники обласних і районних держадміністрацій - нормативні накази; адміністрація державних підприємств. Установ, організацій - нормативні накази і інструкції.

Чинність нормативно-правових актів поширюється не тільки на громадян України, а й за деякими обмеженнями - на іноземців, осіб без громадянства, які перебувають на території України (винятки лише для дипломатичних представників і деяких інших осіб).

Елементарною часткою права є норма права. Це обов'язкове, формально-визначне правило поведінки загального характеру, що у встановленому порядку приймається, змінюється, відміняється та забезпечується відповідними державними органами у межах їх компетенції.

У будь-якій державі існує та постійно розвивається значний масив правових норм. Ця обставина робить доцільним і необхідним поділ їх на певні види.

Так, за функціональною спрямованістю норми права поділяються на:

а) регулятивні;

б) правоохоронні.

За предметом правового регулювання на норми державного, цивільного, адміністративного і інших галузей права.

Галузеві норми поділяються на матеріальні і процесуальні.

Існують інші види норм права відповідно інших ознак.

Норма права складається з диспозиції (частина норми, де зазначаються права та обов'язки суб'єктів), гіпотези (частина норми, де зазначаються умови здійснення диспозиції) та санкції (частина норми, де зазначаються заходи примусу у випадку, передбаченому диспозицією).

Втілення у життя правил поведінки здійснюється у процесі реалізації норм права. Особливою формою реалізації норм права є застосування норм права - це один із видів державної діяльності, завжди має активний творчий характер і здійснюється у певних процесуальних формах. Застосування норм права існує у так званих стадіях правозастосування:

1) вихідна стадія (мета - встановлення об'єктивної істини);

2) юридична кваліфікація;

3) тлумачення норм права - переклад його абстрактних приписів на зрозумілу і доступну мову конкретних понять і висновків.

Право регулює суспільні відносини, учасники яких виступають носіями прав та обов'язків. Такі, врегульовані правом суспільні відносини мають назву правовідносини. Юридичним змістом правовідносин є права та обов'язки суб'єктів права до його об'єктів.

Об'єкти права - це матеріальні, духовні та інші соціальні блага, що служать задоволенню інтересів і потреб громадян та їх організації.

Суб'єкти права - це учасники правових відносин, які мають суб'єктивні права та виконують юридичні обов'язки. Вони мають властивості правоздатності і властивості дієздатності. Суб'єктами права можуть бути індивіди (фізичні особи), організації та об'єднання, соціальні спільності (держава, народ, нація, трудові колективи).

Умовою виникнення, зміни або припинення правовідносин є юридичні факти (конкретні життєві обставини).

Суб'єкт права вступає у сферу дії права і виявляє свій вибір між різними варіантами вчинків (правових і не правових). Здійснення ж порушення правової норми (правопорушення) тягне за собою юридичну відповідальність.

Сенс юридичної відповідальності у тому, що держава може застосувати, якщо громадянин не виконує своїх обов'язків, заходи примусу.

За характеристиками видів правопорушень розрізняють і види юридичної відповідальності (кримінальна, адміністративна, цивільна, дисциплінарна).

Система відображення правової дійсності у поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль щодо забезпечення свободи особи є правосвідомість. Вона складається за рівнем відображення правової дійсності - з правової ідеології та правової психології, за суб'єктами - індивідуальна, групова, колективна, національна, за характером діяльності суб'єктів - професійна і побутова.

Одним з основоположних принципів діяльності і поведінки громадян є законність. Це такий режим державного і суспільного життя, при якому забезпечується повне і неухильне дотримання і виконання законів, підзаконних актів усіма. Порушення вимог законності веде до недотримання і підриву правопорядку. Зміцнення законності має своїм наслідком більш високий рівень правопорядку, і навпаки, порушення його ведуть до послаблення правопорядку.

РОЗДІЛ II. ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА.

Провідною галуззю системи права України є конституційне право. Ця галузь права складається з принципів і норм Конституції України, охоплює правові відносини, які виникають і розвиваються на основі цих норм.

Конституційний статус людини і громадянина, загальні положення та принципи щодо організації державної влади і розвитку суспільства, визначення соціальної спрямованості та правового статусу кожної з ланок державного апарату України, закріплення статусу системи органів місцевого самоврядування - всі ці питання є змістом конституційного права.

На захист людини, особистості її демократичного статусу спрямовані принципи і норми Конституції України.

Первинним вічком у системі конституційного права є норма права, яка встановлює відповідні права та обов'язки, є основою для виникнення та розвитку у відповідних конституційних правовідносин, їх практичного здійснення.

Норми конституційного права за характером і змістом об'єднуються у відповідні інститути цієї галузі права (інститут конституційного права і свобод людини і громадянина, інститут загальних засад конституційного устрою, інститут народного волевиявлення, інститут законодавчої влади, інститут президентства та ін.).

Джерелами конституційного права є сама Конституція України, законодавчі акти, інші закони та нормативні постанови Верховної Ради України (наприклад її Регламент), нормативні акти Президента України, Кабінету Міністрів України, також рішення Конституційного Суду України про відповідність Конституції України законів та інших правових актів.

Конституція розглядається, як основний головний закон держави, який регламентує найважливіші з погляду держави суспільні відносини. До них належать засади суспільного ладу, політики, правового становища особи, державного устрою організації та діяльності органів держави. Конституція також визначає герб, прапор, гімн і столицю держави.

Термін “конституція” походить від латинського слова “constituto”, що означає “устрій”, “встановлення”.

Конституцію України визначають, як писану, жорстоку, реальну, унітарну. Вона має найвищу юридичну силу. Прийняттям 28 червня 1996 року Конституції України був завершен процес становлення України, як суверенної держави.

Перший розділ Конституції України називається “Загальні засади” і складається з 20 статей. У ньому закріплено основні принципи конституційного регулювання найважливіших суспільних відносин.

Конституція України, проголошуючи права людини і громадянина, поділяє їх на особисті, політичні, економічні, соціальні та культурні.

Демократизм держави визначається рівнем розвитку народовладдя. Проявами прямого народовладдя в нашій країні є вибори та референдум.

Згідно з теорією поділу гілок влади, прийняття нормативних актів вищої юридичної сили - Конституції, законів, покладається на законодавчу владу - парламент України - Верховну Раду.

Правозастосована влада, на яку покладається функція виконання рішень законодавчої влади, є виконавча влада. До органів державної виконавчої влади України належать: Кабінет Міністрів, міністерства, державні комітети, їхні органи на місцях, а також виконавчі органи місцевого та регіонального самоврядування.

По Конституції Президент України є главою держави і виступає від її імені.

Особливе місце посідає судова влада. Її функцією є застосування прийнятих законодавчою владою законів та інших нормативних актів до конкретних умов, життєвих ситуацій і забезпечення верховенства права у житті суспільства, здійснення правосуддя.

Конституція України розглядає прокуратуру як організаційно самостійну державно-правову інституцію, що забезпечує додержання режиму законності в нашій державі.

Невід'ємною складовою частиною України є Автономна Республіка Крим.

Порядок внесення змін до Конституції України врегульовано у розділі XIII Конституції.

Розробка й прийняття Конституції України закономірно зумовлені якісними змінами, що сталися у житті нашої країни.

РОЗДІЛ III. ОСНОВИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА.

Тема 1. Основні засади адміністративного права.

Адміністративне право як складова частина правової системи держави характеризується насамперед тим, вона виступає регулятором особливої категорії суспільних відносин, а саме: відносин, які складаються у сфері державного управління. Термін “адміністративне” походить від слова “адміністрація” (латинською мовою - “управління”). Тому словосполучення адміністративне право можна трактувати як управлінське право. Норми адміністративного права забезпечують реалізацію соціально-економічних і політичних прав громадянина. Воно регулює суспільні відносини у сфері управління народним господарством, освітою, охороною здоров'я, наукою, культурою тощо.

Адміністративно-правові відносини поділяються на 3 основні групи:

1) відносини між органами державного управління і суспільними організаціями;

2) відносини між органами державного управління і державними підприємствами;

3) відносини між органами державного управління і громадянами.

Адміністративне право - це найоб'ємніша, наймобільніша, найнестабільніша і найскладніша з усіх існуючих юридичних галузей.

Особливість адміністративних правовідносин полягає в тому, що однією з сторін в них завжди виступає орган державного управління.

Адміністративне право наділяє правосуб'єктністю велике коло участників. Суб'єктами адміністративного права є органи державної виконавчої влади, а також внутрішні частини їх апарату, органи громадських організацій, адміністрація підприємств, установ, організацій, виконавчо-розпорядчі структури органів місцевого самоврядування, громадяни, особи без громадянства, іноземні громадяни.

Суб'єктами адміністративного права є також суди і органи прокуратури. Суб'єктів адміністративного права можна поділити залежно від належності до державних структур (державні і недержавні), на суб'єктів колективних та індивідуальних, фізичних та юридичних осіб тощо.

Держава здійснює управління за допомогою правових актів державного управління. Це владні, підзаконні, втілені в установлену форму волевиявлення суб'єктів державного управління.

Правові акти різноманітні й великі за чисельністю. За юридичними властивостями усі правові акти державного управління поділяються на нормативні та ненормативні; за межами дії - діють на всій території без обмеження у часі, діють на всій території протягом певного терміну, діють без обмеження у часі на частині території, діють на частині території протягом певного терміну; за характером компетенції органів, які видають акти - акти загального, галузевого і функціонального управління.

Акти класифікуються також залежно від того, які органи їх видають. Для різних органів управління встановлені різні назви актів.

Президент України видає укази і розпорядження. Кабінет Міністрів України - постанови і розпорядження. Міністерства, комітети, відомства, як правило, видають накази й інструкції. Голови держадміністрацій - розпорядження, а керівники структурних підрозділів держадміністрацій - накази.

Тема 2. Адміністративні правопорушення і адміністративна відповідальність.

Правопорушення, як це випливає з самого терміну, є порушення права. Скоїти правопорушення - означає порушить право.

Адміністративне правопорушення - це противоправна винна дія, або бездіяльність, що посягає на державний або громадський порядок, державну власність, права та свободи громадян, на встановлений порядок управління.

Адміністративне правопорушення має ознаки:

1) вчинок, тобто дія чи бездіяльність;

2) протиправність, тобто заборона нормам відповідного вчинку;

3) винність - наявність у особи відповідного власного психічного ставлення до відповідного вчинку і його наслідків. Це умисел і необережність;

4) адміністративна карність.

Адміністративне правопорушення відрізняється від злочину меншим рівнем суспільної небезпеки.

У складі адміністративного правопорушення виділяють чотири чинники:

1) об'єкт - це те, на що спрямоване посягання;

2) об'єктивна сторона - це зовнішній прояв суспільно небезпечного посягання на об'єкт, що перебуває під охороною адміністративно-правових санкцій;

3) суб'єкт - осудна особа, що досягла певного віку (16-річного віку) і виконала описаний у законі склад адмінпроступку;

4) суб'єктивна сторона - психічне ставлення суб'єкта до вчиненного антигромадського діяння.

Специфічне реагування держави на адміністративне правопорушення, що полягає в застосуванні уповноваженим органом або посадовою особою передбаченого законом стягнення до суб'єкта правопорушення є адміністративна відповідальність.

Мета адміністративного стягнення є попередження більш серйозних правопорушень, а також ствердження неминучості покарання за скоєння правопорушення. Це зафіксовано в ст.23 КпАП.

Види адміністративних стягнень установлює ст.23 КпАП (попередження, штраф, оплатне вилучення предмета, конфіскація предмета, позбавлення спеціального права, виправні роботи, адміністративний арешт).

Адміністративні стягнення накладають у межах, встановлених нормативним актом, який передбачає відповідальність за вчинення правопорушення. При цьому беруться до уваги характер вчиненого правопорушення. Ступінь вини, обставини, що пом'якшують або обтяжують відповідальність. Адміністративне стягнення можна накласти не пізніше як через 2 місяці з дня вчинення проступку. Стягнення є основні й додаткові.

Органи, що розглядають справи про адміністративні правопорушення ( повний їх перелік міститься в розділі III ст..218-244КпАП) це:

1) адміністративні комісії при виконкомах районних, міських, сільських рад;

2) виконкоми селищних і сільських рад;

3) суди;

4) органи внутрішніх справ, державні інспекції.

РОЗДІЛ IV. ОСНОВИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА.

Тема 1. Загальні засади цивільного права.

Цивільне право, як самостійна галузь права, має відповідний предмет, метод цивільно-правового регулювання. Цивільне законодавство регулює майнові відносини та особисті немайнові відносини. Це є предмет цивільного права.

Цивільне право - це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють на засадах юридичної рівності відносини власності, товарно-грошові відносини і деякі особисті немайнові відносини за участю громадян, організацій та інших соціальних утворень з метою повнішого задоволення матеріальних і духовних потреб громадян.

Джерелами цивільного права є конституція України. Вона передбачає цивільно-правові засади регулювання відносин власності в статтях 13,14 і 41. Статті 21,23,24,27,28,29,31 і 32 Конституції України заклали підвалини цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин. Однім з найважливіших законів є Цивільний Кодекс України, який був затверджений 18 липня 1963 року. В нього внесено зміни і доповнення. В 1993 році був прийнятий Повітряний кодекс України, в якому містяться цивільно-правові норми. Елементом системи цивільного законодавства України є укази Президента, постанови і розпорядження кабінету Міністрів.

З питань цивільного законодавства приймають рішення голови місцевих державних адміністрацій. Елементами системи цивільного законодавства є також примірні статути організацій. Удосконаленню майнових відносин служать також акти Вищого арбітражного Суду України.

Норми цивільного права регулюють суспільні відносини за участю громадян і різних організацій. Цивільно-правові відносини - це форма, завдяки якій норми цивільного права реалізуються в житті.

Елементами цивільно-правових відносин є суб'єктивний цивільний обов'язок.

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи (державні підприємства та установи, кооперативи, громадські організації, акціонерні товариства, орендні підприємства), Українська держава, інші організації (наприклад, релігійні організації).

Суб'єктам цивільно-правових відносин притаманні такі якості: цивільна правоздатність і цивільна дієздатність.

Об'єктами цивільно-правових відносин є:

а) речі;

б) дії, у тому числі послуги;

в) результати духовної та інтелектуальної творчості у особисті немайнові блага.

Цивільно-правові відносини досить різноманітні і вони поділяються на види: регулятивні та охоронні, абсолютні, відносні та загально-регулятивні, активні та пасивні, речові та зобов'язальні, майнові та особисті немайнові відносини.

Підставами виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин є юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини.

Стаття 4 ЦК України передбачає приблизний перелік юридичних фактів, які народжують цивільні правовідносини.

До найпоширеніших юридичних фактів належать угоди, тобто дії громадян та організацій, спрямованні на встановлення, зміну або припинення цивільних справ або обов'язків.

Угоди - це вольові і правомірні дії. Щоб угода мала належну юридичну силу, вона повинна задовольняти ряд умов. Вони називаються умовами дійсності угод.

До них належать умови:

а) про форму;

б) про сторони;

в) про зміст угоди;

г) про відповідність (єдність) внутрішньої волі і волевиявлення сторін.

Норма волевиявлення - це форма угоди.

Угоди можуть укладатися усно або у письмовій формі (простій чи нотаріальній). Порушення умов закону про вчинення угоди у простій письмовій формі є підставою для визнання її недійсною у тому разі, якщо це прямо передбачено правовою нормою, що регулює даний вид угод (статті 180 та 191 ЦК України).

Угоди можуть укладати лише особи, які володіють дієздатністю. Трапляються випадки, коли цілком дієздатна особа перебуває, наприклад, у стані сильного душевного хвилювання, внаслідок чого не може розуміти значення своїх дій. Законодавець, охороняючи майнові інтереси цих осіб, встановив правило, за яким угода може бути визнана судом недійсною за позовом цього громадянина.

Недійсні угоди, які укладаються під впливом насильств, погрози, обману, мнимі та удавані угоди.

Угоди бувають одно -, двох або багатосторонніми. Двостороння угода називається договором. Залежно від способу укладання угоди поділяються на консенсуальні і реальні. За особливостями мети угоди поділяються на платні і безплатні, каузальні і абстрактні.

Важливим правовим засобом цілеспрямованого регулювання діяльності громадян та організацій є строки, які встановлюються у цивільних правовідносинах.

Строки у цивільному праві групуються за різними критеріями:

1. За джерелами встановлення можна виділити строки (терміни) які визначаються:

а) законом (наприклад, авторське право діє протягом усього життя автора і 50 років після його смерті);

б) адміністративним актом;

в) угодою (договором);

г) рішенням суду.

Також є строки за ступенем самостійності учасників(імперативні і диспозитивні), за розподілом обсягу прав та обов'язків сторін (загальні й окремі).

Загальне значення має наділ строків за способами їх встановлення. Строк визначається закінченням періоду часу, що обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями, годинами.

Правовідносини прийнято поділяти на охороню вальні та регулятивні. У регулятивних правовідносинах встановлювані строки:

а) гарантійні;

б) оперативного захисту;

в) претензійні;

г) процесуальні;

д) позовної давності, яка визначається як строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено.

Сучасне цивільне законодавство передбачає два види строків позовної давності: а) загальні і б)спеціальні. Останні ще називають скороченими.

Загальний строк позивної давності, встановлений тривалістю у природі незалежно від того, хто подає позов: громадянин, юридична особа, держава.

Спеціальні строки позивної давності встановлено законодавчими актами для окремих видів вимог (ст.72 ЦК України, ст.237, п.3 ч.1 ст.343, ст..350, ч.2 ст.366, ч.1 ст.343) - шість місяців. Строки давності (двомісячні) встановлено для позовів, що випливають з договорів перевезення.

Перебіг позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Після початку перебігу позовної давності можуть виникати обставини, які або перешкоджають уповноваженій особі своєчасно пред'явити позов, або іншим способом впливають на нормальний перебіг давності. Ці обставини можуть призводити до:

а) зупинення перебігу давності (ст.78 ЦК України);

б) переривання її (ст.79);

в) відновлення пропущеного строку позовної давності (ч.2 ст.80,81).

Коли особа не має за законом можливості вчиняти юридичні дії, тоді виникає представництво. Це здійснення однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) через повноваження, що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті.

Представник здійснює від імені особи, яку він представляє, певні юридичні дії внаслідок повноваження. Наявність у представника повноважень є обов'язковою умовою будь-якого представництва.

Довіреністю визначається письмове уповноваження, яке видає одна особа іншій особі для представництва перед третіми особами. Вона має бути укладена тільки в письмовій формі. Довіреність є завжди строковою угодою. У довіреності обов'язково має бути зазначена особа, якій вона видана. За змістом та обсягом повноважень, що їх отримує представник, розрізняють три види довіреностей: генеральні, спеціальні та разові.

Письмова форма довіреності може бути посвідченою нотаріусом.

Строк дії довіреності не може перевищувати трьох років. Якщо строк не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення.

Чинність довіреності припиняється внаслідок умов, які передбачені законодавством (ст..69 ЦК України).

При припиненні довіреності особа, якій її видано, або її правонаступники повинні негайно повернути довіреність (ст.70 ЦК України).

Тема 2. Право власності.

Власність можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ на встановлення влади над ними, належності їх конкретній особі. Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого утверджується панування власника над належними йому речами та його повноваження з володіння, користування та розпорядження ними.

Зміст понять “власність” і “право власності” може мати різне значення, залежно від мети його вживання. Перше визначає його економічний зміст, друге - юридичний.

Право власності - це визнане законом право, яке закріплює абсолютну належність майна особі (власникові) та визначає її права та обов'язки, щодо цього майна.

Суб'єктами права власності чинне законодавство визнає громадян (фізичних осіб), юридичних осіб, державу, народ України. Свої правомочності вони можуть здійснювати самостійно або через своїх представників чи спеціально утворювані органи.

Об'єкти права власності являють собою певні різновиди об'єктів цивільних прав, які законодавець часто називає “майно”. Коло об'єктів права власності значно розширило законодавство України. Такими визнані цінні папери, результати інтелектуальної праці та інш.

Право власності формується як сукупність трьох найголовніших правомочностей: права володіння, права користування, права розпорядження.

Право володіння є закріплена у відповідних нормах права можливість фактичного володіння річчю.

Право користування - це правові норми, які встановлюють порядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб. Це право нерозривно пов'язане з правом володіння.

Право розпорядження - це закріплена у нормах права можливість визначити юридичну чи фактичну долю майна.

Всі юридичні факти, які утворюють правові відносини власності можна поділити на первісні і похідні.

До первісних способів права власності належать: створення нової речи (виробництво), переробка речі, володіння плодами, доходами, націоналізація, конфіскація, знахідка, скарб, безхазяйне майно.

Похідні способи набуття права власності пов'язані з переходом права власності як правило, з актом розпорядження майна, яке має місце з боку попереднього власника.

Припинення права власності у відгукувала і виникнення цього права у набувача відбуваються, як правило, водночас, зокрема договору купівлі-продажу, передачі речі за договором позики тощо.

Похідними способами набуття права власності визнаються договори купівлі-продажу, поставки, міни, дарування, позики.

Підстави припинення права власності поділяють на такі, що залежать, і такі, що не залежать від волі власника.

Залежать:

а) угоди з відчуження майна або витрат грошових коштів;

б) користування майном, внаслідок якого це майно повністю споживається;

в) знищення або викидання майна власником.

Не залежать від волі власника:

а) примусовий продаж або примусове вилучення майна у випадках, передбачених законом;

б) загибель майна внаслідок стихії або протиправних дій інших осіб;

в) набуття майна проти волі власника добросовісним набувачем.

Законодавством України встановлені такі форми права власності, як право приватної власності, право державної та комунальної власності, право спільної власності, право інтелектуальної власності, право промислової власності та інш.

Кожна цивілізована держава закріплює за своїми громадянами певні права та обов'язки. Захист законних прав громадян є найголовніші завдання держави (ст.13 Конституції України).

Основні засоби захисту цивільних прав перелічуються у ст..6 ЦК України. Захист здійснюється шляхом:

- визнання цих прав;

- відновлення становища яке існувало до порушення права і припинення дій, які порушують право;

- компенсація моральної шкоди;

- припинення або зміни правовідносин;

- присудження до виконання обов'язку в натурі;

- стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків.

Основними способами захисту є витребування майна з чужого незаконного володіння (індикаційний позив) та усунення перешкод у здійсненні власником права власності (негативний позив).

Також існують допоміжні речово-правові засоби захисту:

- позов про визнання права власності;

- позов про виключення майна з опису;

- позови про захист прав співвласника у разі виділу, наділу та продажу спільного майна; і зобов'язально-правові засоби;

- способи захисту права власності в договірних відносинах (відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору; повернення речей, наданих у користування за договором); способи захисту права власності в делікатних зобов'язаннях; повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна.

Цивільне законодавство України має норми спеціальних засобів захисту. Це позови про визнання угоди недійсною і способи захисту права власності померлих та осіб, визначених безвісно відсутніми або оголошених померлими; способи захисту прав власників від неправомірного (ст..56 і 57 Закону України “Про власність”) чи правомірного (ст..48,51,52-54 Закону) втручання державних органів.

Тема 3. Зобов'язальне право.

В системі цивільного права України посідає важливе місце інститут зобов'язального права. Це право охоплює сукупність цивільно-правових норм, які регулюють майнові відносини, що складаються у зв'язку з передачею майна, надання послуг, виконання робіт, заподіянням шкоди або безпідставним придбанням майна.

Зобов'язання - це цивільні правовідносини. Вони можуть виникати :

а) між юридичними особами;

б) між юридичними та фізичними особами;

в) між фізичними особами.

Правомочна сторона у зобов'язальних правовідносинах дістала назву кредитора, а зобов'язальна - боржника. У деяких зобов'язаннях один із суб'яєктів виступає виключно як кредитор, інший - виключно як боржник. Однак, здебільшого, кожен з учасників зобов'язання є водночас і кредитором і боржником, зокрема продавець і покупець у договорі купівлі-продажу.

Зміст зобов'язальних правовідносин утворюють суб'єктивні права та обов'язки його учасників. Оскільки зобов'язання є правовідносинами майнового характеру, то і зміст їх становлять суб'єктивні права та обов'язки також майнового характеру. Кредитор має право також вимагати вчинення і дій немайнового характеру.

Зобов'язальні відносини виникають з обставин, передбачених законом у якості юридичних фактів. зобов'язання можуть виникати:

1) з угод (у тому числі договорів);

2) з адміністративних актів;

3) внаслідок створення творів науки, літератури, мистецтва, а також винаходів та інших результатів творчої діяльності;

4) внаслідок заподіяння шкоди іншій особі та інш. (ст..4 ЦК України).

Під виконанням зобов'язань розуміють здійснення кредитором і боржником дій по вчиненню прав та обов'язків, що випливають із зобов'язань. Необхідною умовою належного виконання зобов'язання визнається виконання його особисто боржником. Боржник може покласти виконання обов'язку на третю особу (передоручення зобов'язання), а кредитор має право доручити третій особі право прийняти виконання (переадресування виконання).

Місце, в якому має бути виконане зобов'язання, визначається нормами, які регулюють даний вид зобов'язань. Іноді місце виконання може випливати із адміністративного акта. В ряді випадків місце виконання визначається виходячи із суті зобов'язання.

Коли жоден з наведених способів не дає змоги встановити в якому місці має бути виконане зобов'язання, застосовують загальні правила - місце проживання боржника (ст..167 ЦК України).

Строк виконання зобов'язання може бути визначений календарною датою або закінченням відповідного періоду часу, а також вказівкою на відповідну подію, яка обов'язково має настати.

При простроченні боржника, кредитор має право або вимагати виконання зобов'язання в натурі, або відмовитися від прийняття виконання. Можливо дострокове виконання зобов'язань.

Коли суб'єктами зобов'язання є кілька боржників або кілька кредиторів, з точки зору способу виконання зобов'язання поділяються на часткові та солідарні.

У частковому зобов'язанні кожен із боржників зобов'язаний надати кредиторові виконання лише у певній частці з тим, щоб боржник, який виконав зобов'язання, вибув, але воно зберігало силу для решти боржників, поки вони не виконають на них обов'язок перед кредитором.

У солідарному зобов'язанні кожен із кредиторів має право вимагати від боржника виконання в повному обсязі. Як тільки боржник надасть повне виконання хоч би одному із кредиторів, зобов'язання припиняється.

Субсидіарна відповідальність - це додаткова цивільно-правова відповідальність, коли інша особа несе відповідальність за боржника. Наприклад, на підставі ст.447 ЦК України, батьки несуть відповідальність за шкоду, заподіяну їхніми дітьми у віці від 15 до 18 років, при відсутності у неповнолітніх майна або заробітку, достатнього для відшкодування збитків.

Закон передбачає наступні способи забезпечення виконання зобов'язань:

1) зобов'язально-правові способи, до яких належать неустойка, завдаток, порука та гарантія;

2) речово-правові способи, що об'єднують заставу і утримання.

У цивільному законодавстві є відповідальність за порушення зобов'язань. Вона поділяється на договірну та позадоговірну. Цивільно-правова відповідальність настає за наявності таких умов:

- протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи;

- шкідливого результату такої поведінки (шкоди);

- причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою;

- вини особи, яка заподіяла шкоду.

Закон регламентує способи припинення зобов'язань: виконання, зарахування, збіг боржника і кредитора в одній особі, угода сторін, зміна плану, неможливість виконання, смерть громадянина або ліквідація юридичної особи.

Проект ЦК України передбачає такі нові підстави припинення зобов'язань за згодою сторін, як відступна та прощення боргу.

Тема 4. Окремі види зобов'язань.

Однією з найпоширеніших підстав виникнення зобов'язань закон називає договір (ст.151 ЦК України).

Поняття договору розкривається через поняття угоди, бо договір є одним з видів угод.

Договори - це дво - або багатосторонні угоди.

Договору властиві такі ознаки:

1) в договорі виявляється воля не однієї особи (сторони), а двох чи кількох;

2) договір - це та спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків. Саме за цією ознакою цивільно-правовий договір відрізняється від договірних форм, що використовуються в інших галузях права (трудовому, екологічному тощо).

Оскільки договір є різновидом угоди, то поділ договорів на окремі групи можна проводити за тими самими критеріями, що й поділ угод: консенсуальні та реальні, оплатні та безоплатні. Але договорам можна покласти нові критерії.

За ознакою розподілу прав та обов'язків між сторонами у зобов'язанні, що виникло з договору, виділяють односторонні та двосторонні договори.

Залежно від послідовності досягнення цілей, договори можна поділити на попередні та основні.

Групування договорів можливе і за тими правовими наслідками, створення яких домагаються учасники відносин. Можна виділити такі групи договорів:

1) договори про передачу майна у власність, повне господарське відання або оперативне управління (купівля-продаж, поставка, позика, міна, дарування, контрактація тощо);

2) договір про передачу майна у тимчасове користування (оренда, побутовий прокат, лізинг тощо);

3) договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне будівництво тощо);

4) договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори тощо);

5) договори про надання послуг ( дарування, перевезення, схов, кредит, комісія тощо);

6) договори про спільну діяльність (установчий договір тощо).

Зміст договору - це ті умови, на яких укладена відповідна угода сторін. Договір вважається укладеним, коли між сторонами у потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами.

Договір купівлі-продажу - це угода, за якою продавець 9одна сторона) зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (ст.224 ЦК України).

Це оплатній, двосторонній і консенсуальний договір. Правове регулювання відносин купівлі-продажу здійснюється ЦК України (статті 224-240), законами України “Про захист споживачів”, “Про цінні папери і фондову біржу” тощо.

Розрізняються кілька видів договору купівлі-продажу, зокрема:

а) договори купівлі-продажу в торгівлі; договори, які укладають на біржах та аукціонах;

б) договори купівлі-продажу, які укладаються у внутрішньому та зовнішньоекономічному обігу;

в) договори купівлі-продажу земельних ділянок, валюти, автомашин, квартир, жилих будинків;

г) договори купівлі-продажу об'єктів приватизації та ін.

Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет та ціну.

Договір міни (бартеру) спрямований на невідворотне відчуження кожною із сторін належного їй майна. За своїми юридичними ознаками договір міни є оплатним, двостороннім і консенсуальним.

За договором дарування, одна сторона (дарувальник) передає безоплатно другій стороні (обдарованому0 майно у власність (ст.243 ЦК України). Цей договір вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому, та він належить до реальних угод.

Дарувальник повинен бути власником відчужуваного майна. Договір дарування є завжди безоплатним, одностороннім. Він укладається у формі усної або письмово.

Позика займає самостійне місце в системі цивільно-правових інститутів. Відносини позики полягають у наданні в борг грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Для позики характерно існування особливого виду довіри, якою користується особа, що прийняла на себе обов'язок майбутнього платежу, з боку особи, яка має право на цей платіж, тобто договору , яку позикодавець надає боржникові.

За своїми правовими ознаками договір позики є односторонньою, реальною, оплатною або безоплатною угодою.

Договір позики, що укладається на суму понад 50 крб., має бути вчинений у письмовій формі.

Тема 5. Зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди.

Однією з підстав виникнення зобов'язань, згідно за ст.440ЦК України, є заподіяння шкоди іншій особі. Цей вид забов'язань виникає з неправомірних актів, яким є правопорушення, протиправне, винне заподіяння шкоди особою, тобто особою, яка зобов'язана відшкодувати шкоду особистості громадянина або його майну, чи майну організації.

Учасники цивільних правовідносин називаються кредитором і боржником. Громадянин виступає як боржник за умови, що він здатний відповідати за свої дії. Це, за чинним цивільним законодавством України, настає з 15 років не лише для громадян України, а й на іноземців та осіб без громадянства. Організація відповідає за умови, що вона користується правами юридичної особи.

Об'єктом зобов'язань є відшкодування, яке боржник зобов'язаний надати потерпілому. Відповідно до ст.453 ЦК України, воно полягає у поновленні майнової сфери потерпілого в натурі (надати річ того самого роду і якості, виправити пошкоджену річ та ін.) або в повному відшкодуванні заподіяних збитків. При ушкодженні здоров'я та заподіяння смерті відшкодування заробітку, а також інших витрат.

Стаття 450 ЦК України регулює зобов'язальні відносини, що виникають із факту заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки.

Тема 6. Спадкове право.

Спадкове право - це сукупність встановлених державою правових норм, що регулюють умови та порядок переходу після смерті громадянина майнових і деяких особистих немайнових прав та обов'язків.

Відповідно до ст.525 ЦК України, часом відкриття спадщини визначається день смерті спадкодавця. За загальним правилом, момент смерті фіксується на підставі медико-біологічних даних, офіційним підтвердженням яких є свідоцтво про смерть. Факт смерті може встановлюватись також і на підставі рішення суду.

Місцем відкриття спадщини визначається останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме, місцезнаходження майна або його основної частини. В свою чергу, місцем проживання визнається місце, де громадянин постійно чи переважно мешкає.

За місцем відкриття спадщини необхідно звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини.

Чинним ЦК України передбачено такі підстави спадкування: спадкування за законом та спадкування за заповітом.

Кожний громадянин має право за життя розпорядитися своїм майном на випадок смерті. Таке розпорядження, зроблене у встановленій законом формі, називається заповітом.

Заповіт - це одностороння угода. Заповіт може бути укладений у всіх випадках лише особисто, заповідачем, при цьому заповідач обов'язково має бути дієздатною особою.

Заповіт має бути укладений у письмовій формі і нотаріально посвідчений. Порушення зазначеної форми тягне за собою недійсність заповіту.

У деяких випадках заповіт може бути посвідчений не тільки нотаріусом. Це регламентує ст.542 ЦК України.

Заповіт складається у двох примірниках, обов'язково зазначається місце та час його укладення. Він має бути підписаний самим спадкодавцем у присутності нотаріуса чи іншої особи, яка має право відповідно закону посвідчувати цей документ.

Громадянин не може надати прав комусь за дорученням підписати заповіт. Він має право запросити нотаріуса додому.

Якщо заповідач не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням у його присутності заповіт має право підписати інша особа. Вона підписує заповіт у присутності нотаріуса або іншої службової особи, яка має право посвідчувати цей документ. При цьому слід зазначити причини, з яких заповідач не міг підписати заповіт власноручно. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його складено.

Заповідач не повинен представляти нотаріусу документи чи будь-які інші докази належності йому майна. Цей факт перевіряється вже після відкриття спадщини.

Особлива форма розпоряджень на випадок смерті передбачена законом щодо вкладів у банках.

Розпорядження відносно вкладу може бути зроблено у формі напису як на ощадній книжці, так і на обліковій картці вкладника.

Підпис вкладника посвідчує завідуючий відповідним відділенням банку.

Кожний громадянин має право залишити за заповітом усе своє майно або частину його одній чи кількома особам, як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або організаціям.

Спадкодавець може поділити майно в будь-яких частках.

Свобода заповідальних розпоряджень обмежується в інтересах неповнолітніх і непрацездатних дітей, непрацездатних дружини, батьків та утриманців померлого. Вони успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше 2/3 частки, яка б належала кожному з них при спадкуванні за законом.

Коли громадянин не залишив заповіту або заповіт виявився недійсним, або спадкоємці за заповітом не прийняли спадщину, або не закликаються до спадкування, або громадянин розпорядився лише частиною свого майна, настає спадкування за законом.

При спадкуванні за законом майно померлого переходить до осіб, зазначених у законі.

Спадкоємці за законом поділяються на дві черги.

До складу спадкоємців першої черги входять такі особи: діти, дружина (чоловік), батьки, онуки та правнуки лише за умови, коли їх мати чи батько (відповідно дід або баба), які мали право на спадщину, померли ще до її відкриття.

До складу спадкоємців другої черги входять такі особи: брати та сестри померлого, дід і баба померлого.

Внаслідок відкриття спадщини у спадкоємців за законом або заповітом виникає право спадкування. Прийняття спадщини - це не обов'язок, а право спадкоємців.

Для прийняття спадщини спадкоємець повинен подати заяву до відкриття спадщини щодо її прийняття або фактично вступити в управління чи володіння спадковим майном.

Зазначені дії мають бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Якщо спадкоємець не прийняв спадщини, його частина переходить до інших спадкоємців, які закликаються до спадкування. Якщо всі спадкоємці не прийняли спадщини або не закликаються до спадкування, майно за правом спадкування переходить у власність держави.

Спадкоємці несуть відповідальність за борги спадкодавця лише в межах дійсної вартості спадкового майна.

Особливості спадкування окремих видів майна регулюються у спеціальних нормативних актах. Законом України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 року встановлено спеціальний порядок на підставі набуття спадкоємцями права на вступ до товариства.