Призначення покарання

Причиною виникнення сильного душевного хвилювання можуть бути будь-які неправомірні, у тому числі злочинні, або аморальні дії потерпілого. При цьому важливим є те, що стан сильного душевного хвилювання виник відразу після вчинення потерпілим вказаних дій, а не через значний проміжок часу після цього. Протиправні або аморальні дії можуть бути спрямовані не лише проти самого винного, а й проти його рідних, близьких або інших осіб, суспільства загалом [17, 37].

Вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності означає, що злочин було вчинено в умовах крайньої необхідності, але з перевищенням її меж.

Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених КК України, може бути визнано обставиною, яка пом'якшує покарання, лише у разі вчинення особою, яка виконує зазначене завдання, умисного особливо тяжкого злочину, пов'язаного з насильством над потерпілим, або умисного тяжкого злочину, пов'язаного з заподіянням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому чи настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків [18, 43].

Наведений у статті 66 КК України перелік обставин, які пом'якшують покарання, не є вичерпним. При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом'якшують, й інші обставини, не зазначені у цій статті. Ними, зокрема, можуть бути: вчинення злочину вперше; визнання вини особою, що вчинила злочин; молодий вік цієї особи; позитивна характеристика за місцем праці, навчання чи проживання; стан її здоров'я; наявність малолітніх дітей чи інших осіб на її утриманні.

Згідно з частиною 3 статті 66 КК України, якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує покарання, у тому числі прямо не визначена у частині 1 статті 66 КК України, передбачена в статті Особливої частини КК України як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує. Так, не може бути врахована як вказана обставина вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого, при засудженні особи за статтями 116 і 123, в яких вона є обов'язковою ознакою складу злочину.

б) обставини, що обтяжують покарання.

При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визнаються:

1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;

2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (частина 2 або 3 статті 28 ККУ);

3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;

4) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;

5) тяжкі наслідки, завдані злочином;

6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;

7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;

8) вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;

9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;

10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;

11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;

12) вчинення злочину загально небезпечним способом;

13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

Суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати будь-яку із зазначених у частині 1 статті 67 КК України обставин, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12, такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у Вироку.

При призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в частині першій статті 67 КК України.

Якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини КК України як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.

Обставини, що обтяжують покарання, - це визначені у КК України фактори, які характеризують підвищений ступінь суспільної небезпеки особи винного та вчиненого ним злочину.

На відміну від обставин, які пом'якшують покарання, Закон (стаття 67 ККУ) встановлює вичерпний перелік обставин, які обтяжують покарання. Тому суд не вправі визнавати як такі, що обтяжують покарання, обставини, які не вказані в статті 67 КК України, і має чітко дотримуватися змісту обставин, визначених у частині 1 статті 67 КК України.

Повторність, сукупність та рецидив злочинів, про які йдеться у статтях 32-34 КК України, є різновидами множинності злочинів, під якою розуміється вчинення однією особою двох або більше злочинів.

Кожне із діянь, які становлять повторність, передбачену статтею 32 КК України, є самостійним злочином. Специфіка повторності як особливого виду множинності злочинів полягає у тому, що її утворюють тотожні або, у разі особливої вказівки законодавця, однорідні чи схожі за своїми ознаками злочини. За загальним правилом (викладеним у частині 1 статті 32 КК України) повторністю визнаються лише ті злочини, які передбачені однією статтею, а для тих випадків, коли в одній статті КК України вміщено кілька різних складів злочинів (наприклад, статті 143, 223, 228 КК України), - однією частиною статті Особливої частини КК України.

Повторність виникає незалежно від того, чи була винна особа засуджена раніше за вчинення одного чи кількох злочинів, які утворюють повторність; поняттям повторності охоплюється і рецидив злочинів (стаття 34 КК України).

Повторність злочинів виникає і у тих випадках, коли один, декілька або й усі злочини, які її утворюють, вчинено у співучасті або коли якісь із вчинених злочинів є незакінченими і кваліфікуються як замахи чи готування.

Рецидив злочинів виникає у випадках, коли особа, яка раніше була засуджена за вчинення умисного злочину, вчиняє новий умисний злочин, маючи не зняту, непогашену у встановленому Законом порядку судимість за попередній злочин. При цьому немає значення, кваліфікуються всі вчинені винним злочини за однією чи за різними статтями Особливої частини КК України.

Злочини, вчинені за умов, визначених у статті 34 КК України, є рецидивом як у випадках, коли винний вже відбув покарання за попередній злочин, так і у випадках, коли новий умисний злочин вчинено особами, які звільнені від відбування покарання або яким невідбуту частину покарання замінено більш м'яким покаранням на підставі статей 75, 79, 81, 82, 83, 85 КК України.

Не можуть вважатись рецидивом випадки, коли судимість за попередній злочин (злочини) було погашено або знято.

Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб означає спільне вчинення цього злочину декількома (двома і більше) суб'єктами злочину, які заздалегідь домовились про спільне його вчинення. Домовитись про спільне вчинення злочину заздалегідь - означає дійти згоди щодо його вчинення до моменту виконання його об'єктивної сторони. Таким чином, ця домовленість можлива на стадії до готування злочину, а також у процесі замаху на злочин. Як випливає із частини 2 статті 28 КК України, домовленість повинна стосуватися спільності вчинення злочину (узгодження об'єкта злочину, його характеру, місця, часу, способу вчинення, змісту виконуваних функцій). Така домовленість може відбутися у будь-якій формі - усній, письмовій, за допомогою конклюдентних дій.

Учасники вчинення злочину такою групою діють як співвиконавці. При цьому можливий технічний розподіл функцій, за якого кожен співучасник виконує певну роль. Так, з урахуванням конкретних обставин справи та змісту спільного умислу осіб, що вчинюють вбивство за попереднім зговором, до таких дій можуть бути віднесені передача іншому співучаснику зброї, подолання опору потерпілого або приведення його у безпорадний стан з метою полегшити заподіяння йому смерті іншим виконавцем.

Під діями, спрямованими на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі і гідності слід розуміти будь-які дії, метою яких є значне посилення серед певних груп населення настроїв неприязні, почуття сильної ворожнечі та огиди до інших етнічних або расових груп чи конфесій, приниження позитивних якостей тієї чи іншої нації порівняно з іншими. Це можуть бути публічні підбурювання до вигнання за межі України або переселення в інші її регіони представників відповідних етнічних чи расових груп, розповсюдження матеріалів із завідомо неправдивими вигадками щодо таких груп, пропаганда расової, національної, релігійної винятковості або нетерпимості, наруга над певними історичними та культурними реліквіями національних меншин або титульної нації, заборона відзначення національних свят чи відправлення релігійних культів, знищення або пошкодження пам'ятників чи споруд, які являють собою релігійну або культурну цінність якої-небудь групи населення, примушування до відмови від своєї національності. Діяння, умисно вчинені з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи, а також публічні заклики, виготовлення матеріалів із закликами до вчинення таких діянь з метою їх розповсюдження або розповсюдження таких матеріалів утворюють склад геноциду і потребують кваліфікації за відповідною частиною статті 442 КК України.

В основі расової, національної ворожнечі або розбрату, як вважає автор курсової роботи, лежать антинаукові погляди про неповноцінність людей певної раси, національності, а також релігійної ворожнечі або розбрату - хибні уявлення про переваги одного віросповідання над іншим чи однієї конфесії над іншою всередині одного віросповідання.

Вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку означає вчинення його винним з метою перешкодити правомірній діяльності потерпілого у зв'язку з виконанням ним свого службового або громадського обов'язку, а так само з мотиву помсти за таку діяльність незалежно від часу, що пройшов з моменту виконання потерпілим своїх обов'язків до вчинення винним злочину. Під виконанням службового обов'язку слід розуміти таку діяльність особи, що входить до кола її службових повноважень, а громадського обов'язку - здійснення спеціально покладених на особу громадських повноважень чи будь-яких інших дій в інтересах суспільства або окремих громадян (припинення правопорушення, повідомлення органам влади про злочин або готування до нього). У тих випадках, коли злочин було спрямовано проти родичів чи близьких потерпілого у зв'язку з виконанням ним службового чи громадського обов'язку, це також визнається обставиною, що обтяжує покарання.

Під тяжкими наслідками, завданими злочином, у пункті 5 частини 1 статті 67 КК України розуміються ті суспільно небезпечні (майнові, фізичні, моральні) зміни в об'єкті кримінально-правової охорони, які викликані вчиненням злочину, але виходять за межі його складу. Визнання наслідків вчиненого злочину тяжкими віднесено до компетенції суду, за винятком тих випадків, де вони прямо зазначені у відповідних статтях Особливої частини КК України (частина 3 статті 188 та частина 2 статті 423 ККУ). З урахуванням конкретних обставин справи тяжкими наслідками можуть зокрема визнаватися: смерть однієї чи декількох осіб; значна шкода здоров'ю людей; майнова шкода у великому й особливо великому розмірах; масова загибель об'єктів рослинного чи тваринного світу або забруднення довкілля, технологічна чи екологічна катастрофа; істотне порушення прав людини.

Вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані, має місце тоді, коли потерпілими є лише перелічені особи.

Малолітніми вважаються особи, які не досягли на момент вчинення злочину 14-річного віку. Під особою похилого віку розуміється чоловік віком понад 60 років і жінка віком понад 55 років. Але на можливість усвідомлення винним відповідного вікового стану особи суттєво впливають не тільки їх фактичний вік, а й зовнішній вигляд, зріст, стан здоров'я, наявність інвалідності та інші фактичні обставини.

Безпорадний стан - це обумовлений об'єктивними і суб'єктивними факторами стан особи, в якому вона не може чинити опір злочинцеві або уникнути злочинного посягання. В основу розуміння даного поняття може бути покладено вироблене судовою практикою поняття безпорадного стану при зґвалтуванні - фізичний чи психологічний стан потерпілої (малолітній вік, фізичні вади, розлад душевної діяльності, хворобливий або непритомний її стан), за якого вона не могла розуміти характеру і значення вчинюваних з нею дій або не могла вчинити опір насильнику.

Вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, яка страждає психічним захворюванням чи недоумством, передбачає використання для вчинення злочину двох видів осіб - малолітніх і осіб, які страждають на психічні захворювання чи недоумство. Використання таких осіб для вчинення злочину здійснюється з прямим умислом.

Втягнення неповнолітніх, у тому числі малолітніх, у злочинну діяльність у ряді випадків утворює самостійний склад злочину (наприклад, частина 3 статті 303 та стаття 304 ККУ).

Вчинення злочину з особливою жорстокістю передбачає прояв при вчиненні злочину безжалісності, безсердечності до потерпілого, що свідчить про підвищену суспільну небезпеку вчиненого та особи злочинця. Особлива жорстокість належить до числа оціночних понять. Судова практика виходить з того, що особлива жорстокість при вчиненні злочинів проти життя і здоров'я може проявлятися в завданні потерпілому особливих страждань шляхом глумління, тортур, мордування, мучення, в тому числі з використанням вогню, струму, кислоти, радіоактивних речовин, отрути, яка завдає нестерпного болю, заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, які завідомо для винного завдавали потерпілому особливих страждань, глумління над трупом. Діяння, що є проявом особливої жорстокості, завжди вчиняються з прямим умислом при завданні потерпілому фізичних і моральних страждань. Вони можуть бути спрямовані не лише щодо потерпілого, а й щодо інших, близьких потерпілому осіб, коли винний усвідомлював, що, вчиняючи такі діяння, він спричинює йому особливі страждання.

Воєнний стан - це особливий правовий режим (політико-економічна ситуація), що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню і органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав та свобод людини й громадянина і прав та законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Воєнний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моменту звернення Президента України. Режим воєнного стану існує, зокрема, в часових межах від дня і часу оголошення Верховною Радою України за поданням Президента України стану війни і до дня і часу оголошення Верховною Радою України за поданням Президента України про укладення миру.

Надзвичайний стан - це особливий правовий режим, який може тимчасово запроваджуватися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних витрат, створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства. До числа інших надзвичайних подій слід зокрема відносити повінь, землетрус, пожежу, зсув, обвал, інші події стихійного характеру, епідемію, епізоотію, епіфітотію, аварію, техногенну чи екологічну катастрофу, масові заворушення.

Під вчиненням злочину загально небезпечним способом розуміється вчинення його, зокрема, такими способами, як: вибух, підпал, зараження чи отруєння водойм, затоплення, використання автоматичних пристроїв, електричного струму, газу. Вчинення злочину загально небезпечним способом підвищує суспільну небезпечність вчинюваного злочину і особи злочинця, оскільки при цьому виникає загроза для багатьох об'єктів кримінально-правової охорони і настання тяжких наслідків.

Сп'яніння залежно від речовини, вживанням якої викликається сп'яніння, його поділяють на: алкогольне, наркотичне і токсичне.

Алкогольне сп'яніння - психічний стан людини який виникає внаслідок вживання алкогольних напоїв (алкогольної інтоксикації), що призводить до фізіологічних, психічних, вегетативних і неврологічних розладів. Чим більша кількість абсолютного алкоголю на 1 кг. маси тіла і його концентрація в крові, тим важчий ступінь (клініка) сп'яніння. Ступінь алкогольного сп'яніння - легкий, середній чи тяжкий - залежить і від інших факторів: кількості і міцності алкогольного напою; часу, протягом якого вживалась певна доза алкоголю; віку та індивідуальних особливостей організму; кількості та якості вжитого харчу; фізичного .і психічного стану людини в момент вживання алкогольних напоїв. Ступінь сп'яніння згідно з частиною 2 статті 67 КК України може бути врахований судом при вирішенні питання про невизнання вчинення злочину особою, яка перебуває у стані алкогольного сп'яніння, обставиною, що обтяжує покарання.

Розрізняють просте (фізіологічне) і патологічне сп'яніння. У статті 21 КК України йдеться саме про фізіологічне сп'яніння. Патологічне сп'яніння є формою тимчасового розладу психічної діяльності. Патологічне сп'яніння - це якісно відмінний від простого сп'яніння психічний стан людини. Воно зустрічається після вживання, як правило, невеликої кількості алкогольних напоїв, триває незначний час (хвилини, інколи години) і характеризується відсутністю об'єктивних ознак сп'яніння (хода і мова не змінені) і водночас глибоким порушенням свідомості, що настає миттєво і завершується раптово. Такому сп'янінню передує дія факторів, що ослаблюють організм: напружена робота, перенесені в минулому інфекції, інтоксикації, черепно-мозкові травми, інші ураження центральної нервової системи. У подібних випадках констатується поєднання медичного та юридичного критеріїв неосудності, такі особи не підлягають кримінальній відповідальності.

За вчинення суспільно небезпечного діяння у стані фізіологічного сп'яніння, на відміну від патологічного сп'яніння, особа підлягає кримінальній відповідальності, оскільки вона зберігає можливість усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Наркотичне сп'яніння - це психічний стан людини, викликаний вживанням наркотичних засобів. Постійне вживання цих засобів розвиває фізичну залежність людського організму від наркотику, в основі якої лежить абстинентний синдром - комплекс розладів, що виникають у наркоманів після раптового й повного припинення вживання наркотичних засобів і часто є внутрішніми детермінантами вчинення злочинів, насамперед насильницьких. Залежно від виду наркоманії абстиненція проявляється по-різному, але завжди пов'язана з відхиленнями у психічній діяльності людини. Іноді вона може бути причиною неосудності особи щодо конкретних діянь.

Токсичне сп'яніння - це психічний стан людини, викликаний вживанням психотропних та інших одурманюючих речовин (окрім алкогольних напоїв і наркотичних засобів).

Якщо виникають обґрунтовані сумніви щодо осудності особи, яка вчинила злочин у стані сп'яніння, призначається судово-психіатрична експертиза. В обов'язковому порядку це стосується осіб, які страждають наркологічним захворюванням (алкоголіків, наркоманів і токсикоманів).

Обов'язковою умовою застосування перелічених обставин при призначенні покарання є те, що вони могли бути і повинні були усвідомлюватися винним.

Суд не може ще раз враховувати як обтяжуючу покарання обставину, що визначена у відповідній статті Особливої частини КК України як ознака злочину, за вчинення якого призначається покарання (частина 4 статті 67 ККУ). Наприклад, не можуть бути враховані як обтяжуючі при кваліфікації відповідних злочинів такі обставини, як: вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі чи розбрату - при кваліфікації за частиною 2 статті 110 і статтею 161 КК України; вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку - при кваліфікації за статтею 112, пунктом 8 статті 115, статтею 345 КК України; вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в безпорадному стані - при кваліфікації за статтями. 135, 152, 153 КК України; вчинення злочину з особливою жорстокістю - при кваліфікації за статтями 126 і 127 КК України; вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій - при кваліфікації за частиною 1 статті 111, частиною 2 статті 238, частиною 3 статті 402 КК України; вчинення злочину загально небезпечним способом - при кваліфікації за пунктом 5 частини 2 статті 115, частиною 2 статті 194 КК України.

Закон (частина 2 статті 67 ККУ) надає суду право, залежно від характеру вчиненого злочину, навівши мотиви свого рішення у Вироку, не визнавати ряд з перерахованих в цій статті обставин такими, що обтяжують покарання. Це правило не поширюється на такі обставини, як вчинення злочину: групою осіб за попередньою змовою; щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані; щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала в стані вагітності; з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством; з особливою жорстокістю; загально небезпечним способом.

ІІІ. Закордонний досвід призначення покарання:

1. Італія;

Основні положення про призначення покарання сформульовані в КК Італії в статтях 132-133-1. Згідно статті 132 КК Італії у межах, встановлених Законом, суддя може призначити покарання за своїм розсудом, при цьому суддя повинен вказати мотиви використання своїх дискреційних повноважень. При збільшенні або зменшенні покарання суддя не може порушувати межі, встановлені для кожного виду покарання, крім випадків, прямо зазначених у Законі.

При винесенні вироку суддя повинен оцінити всі елементи злочину й всі обставини його здійснення з метою визначення ступеня відповідальності підсудного й призначення йому розмірного покарання. При цьому від судді не потрібно докладного коментування критеріїв оцінки, досить тільки вказівки на обрані елементи, що послужили основою для формування судового рішення, а також на оцінку обставин здійснення злочину, щоб було видно, що суддя врахував усі компоненти злочинного діяння [19, 235]

Таким чином, призначення покарання в межах максимуму й мінімуму, встановленого КК Італії, буде законним тільки у випадку повної оцінки суддею елементів діяння й характеристики особистості винного, а також досить мотивовано. Вибір виду покарання у випадку, коли Закон передбачає альтернативні санкції залишається за суддею й не може бути переглянутий ніякою інстанцією, керуючись принципом законності, якщо вибір покарання у Вироку був досить мотивований.

У випадку призначення покарання декільком підсудним суддя не тільки повинен мотивувати вибір того або іншого покарання, але також оцінити й зрівняти ступінь участі в злочинному діянні кожного обвинувачуваного й залежно від цього диференціювати для кожного з них призначене покарання.

Судова практика в Італії при призначенні покарання виходить із принципу, закріпленого статтею 27 Конституції Італії, про необхідність враховувати мету перевиховання засудженого.

КК Італії вимагає обов'язкового врахування суддею при здійсненні своїх дискреційних повноважень ваги зробленого кримінально-караного діяння залежно від:

1) природи, виду, засобів, об'єкта, часу, і місця здійснення діяння;

2) ваги заподіяної шкоди або небезпеки, яку отримав потерпілий від діяння;

3) інтенсивності наміру або ступеня необережності.

Крім того, суддя повинен оцінити здатність винного до здійснення караних діянь, пов'язану:

1) зі злочинними мотивами й характером злочинця;

2) з попереднім залученням до караної й іншої юридичної відповідальності, а також з поводженням і способом життя підсудного до здійснення караного діяння;

3) з поведінкою під час здійснення й після здійснення караного діяння;

4) з особистими, сімейними й соціальними умовами життя підсудного [20, 133]

Таким чином, Закон, проголошуючи принцип вільного розсуду судді при призначенні покарання, докладно вказує на ті об'єктивні й суб'єктивні обставини, яким суд зобов'язаний дати оцінку при виборі покарання в кожному випадку

Однак судова практика виходить із положення, що суддя при виборі міри кримінальної відповідальності підсудного не зобов'язаний у Вироку описувати всі елементи, зазначені в статті 133 КК Італії, але повинен вказати ті елементи першорядної важливості, які вплинули на вибір виду й розміру покарання. Це означає, що інші обставини не вплинули на призначення покарання.

В 1981 році КК Італії з метою соціальної справедливості був доповнений новою нормою про оцінку судом матеріального становища підсудного при призначенні покарання. Згідно статті 133-1 КК Італії при визначенні загальної суми штрафу або грошового стягнення суддя повинен враховувати крім обставин, зазначених у статті 133 КК Італії також матеріальне становище особи, що скоїла кримінальне діяння. Суддя може збільшити суму штрафу або грошового стягнення, встановленого Законом в 3 рази або зменшити на 1/3, якщо порахує, що у зв'язку з матеріальним становищем винного максимальний розмір цього покарання не ефективний або мінімальний розмір занадто важкий.

Зазначена норма була прийнята для розвитку принципу рівності всіх громадян перед Законом, проголошеного статтею 3 Конституції Італії. У теорії й практиці італійського кримінального права прийнято вважати, що конституційний принцип рівності означає не тільки застосування рівного правового режиму до об'єктивно однакових ситуацій, але й також застосування диференційованого правового режиму до об'єктивно різних ситуацій. В сфері злочинності й караності поведінка громадянина для диференціації відповідальності має особливе значення. Норми статей 133 і 133-1 КК Італії дозволяють судді в рамках здійснення своїх дискреційних повноважень індивідуалізувати покарання для осіб, що скоїли злочини.

При призначенні покарання в Італії враховуються зм'якшуючу й обтяжуючу відповідальність обставини. Італійський КК передбачає обов'язкове посилення або, навпаки, зм'якшення відповідальності залежно від наявності однієї або декількох обтяжуючих або пом'якшувальних обставин.

У статті 61 КК Італії передбачаються загальні обтяжуючі обставини, перелік яких є вичерпним. До таких обставин ставляться:

1) здійснення діяння з неповажливих мотивів;

2) здійснення діяння з метою сховати інший злочин, або з метою забезпечити собі або третім особам вигоду чи прибуток від здійснення злочину, або з метою уникнути покарання за інший злочин;

3) здійснення необережного злочину, незважаючи на передбачення настання злочинного результату;

4) використання болісного способу або здійснення злочину з жорстокістю стосовно інших осіб;

5) використання таких обставин часу, місця або властивостей особистості, які перешкоджають здійсненню суспільного або приватного захисту;

6) здійснення діяння в період свідомого відхилення від виконання приписань про арешт, затримку у місця позбавлення волі у зв'язку з раніше скоєним злочином;

7) заподіяння значного збитку потерпілому при здійсненні злочинів проти власності або інших корисливих злочинів;

8) обтяження або спроба загострити наслідки зробленого діяння;

9) здійснення діяння в результаті зловживання службовим становищем або порушенням обов'язків посадової особи чи державного службовця, чи служителя культу;

10) здійснення діяння проти державного службовця або особи, що виконує обов'язки державного службовця, або наділеного повноваженнями служителя католицького культу чи іншого дозволеного державою культу, а також проти дипломатичного представника або консула іноземної держави у зв'язку з виконанням зазначеними особами службових обов'язків;

11) здійснення злочину в результаті зловживання авторитетом у родині, або зловживанням службовими, трудовими відносинами або відносинами спільного проживання чи гостинності.

Наявність однієї обтяжуючої обставини згідно статті 64 КК Італії тягне обов'язкове збільшення строку покарання на одну третину в порівнянні з тим покаранням, що повинне бути призначено за здійснення такого злочину без обтяжуючої обставини. При цьому строк позбавлення волі з урахуванням збільшення не може перевищувати 30 років.

Згідно статті 66 КК Італії збільшення покарання не повинне перевищувати більш ніж в 3 рази максимальний строк покарання, встановлений за дане діяння. У кожному разі призначений з урахуванням збільшення строк позбавлення волі не може перевищувати 30 років; строк арешту - 5 років; сума штрафу або грошового стягнення - двадцяти мільйонів лір і чотирьох мільйонів лір відповідно.

Перелік пом'якшувальних обставин в італійському КК не є вичерпним. Згідно статті 62 КК Італії до пом'якшувальних обставин відносяться:

1) здійснення діяння за мотивами особливої моральної або соціальної значимості;

2) здійснення діяння в стані гніву, викликаного неправомірними діями іншої особи;

3) здійснення діяння під впливом юрби при хвилюванні, коли мова не йде про збори або збіговиська, заборонені Законом або державними органами, і коли винний не є звичайним або професійним злочинцем, або злочинцем по схильності;

4) заподіяння потерпілому незначного збитку при здійсненні діяння проти власності або іншого корисливого діяння;

5) заподіяння злочинного результату, якому сприяли дія або бездіяльність винного або навмисне діяння потерпілої особи;

6) відшкодування заподіяної шкоди до винесення Вироку.

Згідно статті 62 КК Італії суддя може врахувати будь-які інші обставини з метою зм'якшення покарання.

Якщо є одна пом'якшувальна обставина, то згідно статті 65 КК Італії довічне позбавлення волі заміняється позбавленням волі на строк від 20 до 24 років; інші види покарань зменшуються не більш, ніж на 1/3.

При наявності декількох пом'якшувальних обставин згідно статті 67 КК Італії призначене покарання після зменшення не може бути менш 10 років позбавлення волі, якщо за злочин передбачається довічне позбавлення волі, розмір інших видів покарання не може бути менш 1/4 встановленого покарання.

2. Німеччина.

Правовому регулюванню даного інституту присвячена в Розділі третьому «Правові наслідку діяння» глава друга КК ФРН.

§ 46 КК ФРН передбачає, що підставою для призначення покарання є вина особи, що скоїла злочинне діяння. При призначенні покарання суд повинен враховувати вплив покарання на життя засудженого після винесення покарання, а також ряд інших обставин, зокрема, мотиви особи, що скоїла злочинне діяння, її погляди, що виявилися в діянні, і її волю, спрямовану на здійснення діяння, вид виконання й винні наслідки діяння, минуле життя правопорушника, його особисті й економічні умови, якості, а також поведінка особи після здійснення діяння, а також особливості прагнення відшкодувати заподіяну шкоду й досягти згоди з потерпілим [21, 329]

Також § 46 КК ФРН встановлює, що при призначенні покарання суд повинен надавати особливого значення оцінці того факту, чи відшкодувала особа, що скоїла злочинне діяння, шкоду потерпілому й у якому обсязі це було зроблено. За певної ситуації, при повному або частковому відшкодування шкоди на підставі § 49 КК ФРН суд може зм'якшити покарання або відмовитися від покарання взагалі. Це можливо лише в тому випадку, якщо за здійснення даного злочинного діяння не може бути призначене більше строге покарання, чим позбавлення волі на строк до одного року або грошовий штраф у розмірі до трьохсот шістдесяти денних ставок.

У цій же главі міститься норма про можливості призначення у виключних випадках короткострокового позбавлення волі, тобто на строк менше шести місяців (§ 47 КК ФРН). Це приписання перетинається з § 38 КК ФРН, що встановлює строки позбавлення волі. Автор курсової роботи хоче відзначити, що за КК ФРН термінове позбавлення волі призначається на строк від одного місяця до п'ятнадцяти років. Законодавець ФРН не міг відмовитися від короткострокового позбавлення волі взагалі, тому що в нього в розпорядженні немає іншого кримінально-правового засобу реагування відповідного впливу, бо грошовий штраф не являє собою достатньої заміни позбавленню волі в цьому випадку. При залишенні в системі покарань короткострокового позбавлення волі законодавець ФРН посилався й на досвід закордонних країн (наприклад, Бельгії, США, Швейцарії й Швеції). У судовій практиці ФРН покарання у вигляді короткострокового позбавлення волі призначаються тільки тоді, коли особливі обставини, що стосуються діяння або особистості вчиненого діяння, роблять неминучим призначення позбавлення волі для впливу на засудженого або для захисту правопорядку. У противному випадку (тобто тоді, коли призначення покарання у вигляді короткострокового позбавлення волі не є неминучим) суди ФРН вважають більш доцільним призначити покарання у вигляді грошового штрафу.

При призначенні покарання судова практика ФРН часто використовує норму § 49 КК ФРН «Особливі пом'якшувальні обставини, передбачені Законом». Вона використовується, насамперед, у тих випадках, коли в конкретній нормі КК ФРН міститься пряма вказівка на можливість призначення покарання судом на підставі § 49 КК ФРН. Так, наприклад, у випадку викрадення людини з метою вимагання суд може зм'якшити покарання на підставі § 49 КК ФРН, якщо виконавець відмовляється від необхідної винагороди й відпускає потерпілого. На практиці іноді зустрічаються випадки, коли виконавець добровільно відмовляється від подальшого здійснення злочинного діяння або іншим способом запобігає небезпеці. У цих випадках суд зм'якшує покарання за своїм розсудом на підставі § 49 КК ФРН [22, 49]

Висновок

Покарання є логічним, найбільш характерним наслідком вчинення злочину. Воно є методом кримінально-правової боротьби зі злочинністю.

Застосування покарання, його вплив на ситуацію із злочинністю в країні не треба переоцінювати та чекати від нього вирішення всіх проблем, які виникають у ході боротьби зі злочинністю (так звана легісломанія - сподівання на всесилля застосування Закону). Але не треба й недооцінювати покарання як метод впливу на злочинність. Саме шляхом застосування справедливого, невідворотного і своєчасного покарання держава стримує злочинність, веде «наступ» на неї, маючи на меті її приборкання й максимальне обмеження її проявів. До того ж наявність караності як ознаки кожного злочину, а також реальне застосування покарання сприяє профілактиці злочинності на всіх її рівнях і у всіх її проявах.

Призначення покарання - це один із етапів застосування кримінально-правових норм, який характеризується такими особливостями:

1) призначення покарання може здійснюватися лише судом в обвинувальному Вироку;

2) призначення покарання відбувається лише після визнання особи винною у вчинені злочину;

3) призначення покарання за своєю юридичною природою є різновидом так званого індивідуального піднормативного регулювання кримінально-правових відносин.

Суд визначає і вказує у Вироку:

1) яке основне покарання призначається особі, що вчинила злочин, а у певних випадках - який його розмір та інші показники;

2) чи призначається особі додаткове покарання, якщо ж призначається, то який його вид, а у певних випадках - розмір;

3) яке покарання остаточне призначається особі, якщо мають місце обставини, зазначені в статтях 66 та 67 КК України.

Загальні засади призначення покарання спрямовані на забезпечення індивідуалізації, гуманності і справедливості покарання. Вони являють собою систему найбільш істотних критеріїв, що визначають порядок і межі діяльності суду при призначенні покарання.

Суд має призначити особі покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Таке покарання є результатом інтелектуальної діяльності суду, в процесі якої він оцінює ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, всі пом'якшуючі та обтяжуючі обставини, ступінь здійснення злочинного наміру, а в разі вчинення злочину у співучасті - характер та ступінь участі особи у вчиненні цього злочину.

Призначенню судом особі необхідного і достатнього для її виправлення і попередження нових злочинів покарання сприяють санкції норм КК України, які за своєю конструкцією є, як правило, альтернативними і відносно визначеними.

Перелік посилань

1. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. - К.: МАУП, 2004. - с. 260.

2. Стаття 62 Конституції України № 254к/96-ВР від 28 червня 1996 року.

3. Стаття 50 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.

4. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М.І. Бажанов. - К.: Кондор, 2005. - с. 271.

5. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / П.Л. Фріс. - К.: Кондор, 2004. - с. 234.

6. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Я.Ю. Кондратьєв. - К.: Алерта, 2002. - с. 258.

7. Стаття 6 Кримінально-виконавчого кодексу України № 1129-ІV від 11 липня 2003 року.

8. Мої пропозиції щодо змін у кримінальному законодавстві / В. Кубарєв // Право України. - 1991. - № 7. - с. 42.

9. Стаття 62 Конституції України № 254к/96-ВР від 28 червня 1996 року.

10. Стаття 335 Кримінально-процесуального кодексу України № 1001-05 від 28 грудня 1960 року.

11. Стаття 66 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.

12. Стаття 334 Кримінально-процесуального кодексу України № 1001-05 від 28 грудня 1960 року.

13. Роздуми про майбутній Кримінальний кодекс України / М. Косюта // Право України. - 1992. - № 7. - с. 29.

14. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 05 квітня 2001 року / За реакцією М.І. Мельника та М.І. Хавронюка. - К.: Каннон, 2001. - с. 112.

15. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 05 квітня 2001 року / За реакцією М.І. Мельника та М.І. Хавронюка. - К.: Каннон, 2001. - с. 113.

16. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. - К.: МАУП, 2004. - с. 264.

17. Вдосконалюваємо кримінальне законодавство / І. Івашкович // Право України. - 1993. - № 9. - с. 37.

18. Стаття 43 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.

19. Уголовное право зарубежных стран: Учебник / Ф.М. Решетников. - М.: Наука, 1989. - с. 235.

20. Стаття 133 Кримінального кодексу Італії 1930 року.

21. Уголовное право зарубежных государств: Учебное пособие / Под ред. И.Д. Козочкина. - М.: Омега, 2003. - с. 329.

22. Параграф 49 Кримінального кодексу Федеративної Республіки Німеччина від 13 листопада 1998 року.

Список використаної літератури

1. Конституція Італії 1947 року.

2. Конституція України № 254к/96-ВР від 28 червня 1996 року.

3. Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1922 року.

4. Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1927 року.

5. Кримінальний кодекс Італії 1930 року.

6. Кримінально-процесуальний кодекс України № 1001-05 від 28 грудня 1960 року.

7. Кримінальний кодекс Федеративної Республіки Німеччина від 13 листопада 1998 року.

8. Кримінальний кодекс України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.

9. Кримінально-виконавчий кодекс України № 1129-ІV від 11 липня 2003 року.

10. Закон України «Про правовий режим воєнного стану» № 1647-ІІІ від 06 квітня 2000 року.

11. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» № 7 від 24 жовтня 2003 року.

12. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» № 12 від 25 грудня 1992 року.

13. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про зґвалтування та інші статеві злочини» № 4 від 27 березня 1992 р.

14. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи» № 2 від 07 лютого 2003 року.

15. Уголовный кодекс ФРГ / Перевод с немецкого И.И. Иванченкова. - М.: Зерцало, 2001. - с. 598.

16. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 05 квітня 2001 року / За реакцією М.І. Мельника та М.І. Хавронюка. - К.: Каннон, 2001. - с. 1104.

17. Уголовное право зарубежных стран: Учебник / Ф.М. Решетников. - М.: Наука, 1989. - с. 493.

18. Преступление и наказание в Англии, США, Франции, ФРГ, Японии: Учебное пособие / И.Д. Козочкин. - М.: Омега, 1992. - с. 332.

19. Проблемы наказания по законодательству России и зарубежных стран: Учебное пособие / И.Д. Козочкин. - М.: Омега, 1999. - с. 318.

20. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Я.Ю. Кондратьєв. - К.: Алерта, 2002. - с. 432.

21. Уголовное право буржуазных стран: Общая часть: Сборник законодательных актов / Под ред. А.Н. Игнатова и И.Д. Козочкина. - М.: УДН, 2002. - с. 601.

22. Кримінальне право України. Альбом схем: Загальна частина: Навчальний посібник / Ж.Ю. Половніков. - К.: Алерта, 2003. - с. 132.

23. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Н.В. Чернишова. - К.: Атіка, 2003. - с. 288.

24. Уголовное право зарубежных государств: Учебное пособие / Под ред. И.Д. Козочкина. - М.: Омега, 2003. - с. 576.

25. Кримінальне право України: Навчальний посібник / О.М. Омельчук. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - с. 297.

26. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. - К.: МАУП, 2004. - с. 328.

27. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / П.Л. Фріс. - К.: Кондор, 2004. - с. 512.

28. Кримінальне право України: Підручник / М.І. Мельник. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - с. 680.

29. Кримінальне право України: Навчальний посібник / В.О. Кузнєцов. - К.: Кондор, 2005. - с. 384.

30. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М.І. Бажанов. - К.: Кондор, 2005. - с. 480.

31. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Ю.Ф. Іванов. - К.: Кондор, 2005. - с. 554.

32. Мої пропозиції щодо змін у кримінальному законодавстві / В. Кубарєв // Право України. - 1991. - № 7. - с. 42-45.

33. Роздуми про майбутній Кримінальний кодекс України / М. Косюта // Право України. - 1992. - № 7. - с. 28-30.

34. Вдосконалюваємо кримінальне законодавство / І. Івашкович // Право України. - 1993. - № 9. - с. 36-40.

35. Обставини, що обтяжують кримінальну відповідальність за зґвалтування / Є. Пономаренко // Право України. - 2006. - № 7. - с. 82-87.