Аспекти права Європейського Союзу та "Acquis communsutaire"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

Аспекти права Європейського Союзу та «Acquis communsutaire»

1. Правова природа Європейського Союзу. Організаційна структура Європейського Союзу

право європейський союз

Європейський Союз (ЄС) був створений як Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) у 1967 р. після злиття таких регіональних організацій:

· Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС, 1951 р.);

· Римський договір 1957 р. про створення ЄЕС;

· Європейське співтовариство по атомній енергії (ЄВРАТОМ, 1957 р.)

З 1 січня 1994 р. на основі Маастрихтського договору (1992 р.) ЄЕС стало називатися ЄС. Інтеграційний процес у ЄС йде двома напрямками - всередину і вшир. Інтеграція вшир означає збільшення кількості повноправних членів Союзу й асоційованих членів. На даний час учасниками ЄС є 15 держав Західної Європи (за чергою вступу): з 1957 р. - Німеччина, Франція, Італія, Люксембург, Нідерланди, Бельгія; з 1973 р. - Великобританія, Данія, Ірландія; з 1981 р. - Греція; з 1986 р. - Іспанія, Португалія; з 1995 р. - Фінляндія, Австрія, Швеція. Крім того, у період з 1991 р. по 1995 р. були укладені угоди про економічне і торговельне співробітництво з країнами Східної Європи і колишнього СРСР. У 2004 р. членами ЄС стали 10 країн Центральної та Східної Європи - Польща, Чехія, Угорщина, Словенія, Естонія, Болгарія, Румунія, Словаччина, Латвія, Литва, а також Мальта і Кіпр. У 2007 році останніми приєдналися Болгарія та Румунія. Усього зараз до ЄС входить 27 країн [1, 5].

Інтеграція всередину означає формування регіонального господарського механізму Західної Європи і розширення сфер, що піддаються міждержавному регулюванню й уніфікації.

Виникнення ЄЕС мало за мету створення загального ринку і підвищення на цій основі економічної стабільності та життєвого рівня. Договір про ЄЕС визначив послідовність заходів:

1) скасування мита, імпортних і експортних кількісних обмежень, а також всіх інших торговельних обмежень на шляху руху товарів усередині співтовариства;

2) уведення загального митного тарифу і єдиної торговельної політики відносно третіх країн;

3) забезпечення вільного руху факторів виробництва (капіталу і робочої с), свободи створення філій на території ЄЕС і вільної торгівлі послугами між країнами-учасницями;

4) проведення загальної аграрної і транспортної політики;

5) створення валютного союзу;

6) координація і поступове зближення економічних політик країн-учасниць;

7) уніфікація податкових законодавств;

8) вирівнювання внутрішньодержавних правових норм, що мають значення для загального ринку.

Сучасна правова наука має три основні теорії пояснення правової природи ЄС, за якими Союз -- це особливий різно­вид міжнародної міждержавної організації; специфічне дер­жавне утворення, різновид конфедерації або федерації; но­вий тип політико-правового утворення.

Більшість науковців не вважають Союз різновидом держави, навіть конфедерації, оскільки він не має класичних ознак держави, що використовуються в міжнародному публічному праві (власної території та населення, суверенної влади).

Деякі науковці розглядають ЄС як нову форму наднаціональної політичної організації, що прийшла на зміну міжнародній системі суверенних національних держав. ЄС разом із його державами-членами визначається як «компонентна (багаторівнева) конституційна система», «консоціативна федерація» та ін. Такі міркування ґрунтуються на тому, що легітимність Союзу має два джерела: волю держав-членів і громадян ЄС. Значення останнього джерела постійно зростає внаслідок посилення усвідомлення європейської ідентичності громадянами ЄС і формування європейського політичного простору. Ця точка зору має не лише політичне, але і правове підґрунтя. У Договорі про ЄС однозначно визначено, що він повинен стати «як ніколи тісним союзом між народами Європи» (ст. 1). Завдання ж Союзу полягає в тому, щоб «організовувати у спосіб, що демонструє послідовність і солідарність, відносини між державами?членами та між їхніми народами» (ч. 3 ст. 1). Утім по суті ці положення декларативні, оскільки в Договорі ідея не отримала подальшого розвитку: народи не фігурують як суб'єкти політичних і правових відносин.

На сьогодні переважає думка, що з погляду міжнародного права ЄС є міжнародною міждержавною організацією, хоча і досить специфічною. Це об'єднання міжнародно-правове, оскільки створене шляхом укладання державами міжнародних договорів, що регулюються міжнародним публічним правом; ці договори становлять основу, на якій ґрунтуються інституційна структура та внутрішнє право Союзу. Його держави-члени залишаються суверенними, незважаючи на передачу деяких своїх суверенних повноважень, яка здійснена добровільно та без порушення міжнародного права. Слід підкреслити, що, хоча за походженням Союз є явищем міжнародно-правовим, водночас численні правові інститути ЄС не завжди можна пояснити категоріями та поняттями міжнародного публічного права.

Специфіка Союзу як міжнародної організації проявляється в такому: метою діяльності є інтеграція держав-членів; інституційна структура забезпечує представництво не лише держав-членів (через Європейську Раду та Раду Союзу), а й різних суспільних сил та інтересів (через Європейську Комісію -- загального інтересу, Європейський Парламент -- інтересу громадян, Суд Європейських співтовариств -- правових цінностей); наявні розвинуте внутрішнє право, аналогічне за обсягом і системою внутрішньодержавному, верховенство та пряма дія права ЄС у правопорядках держав-членів, передача Союзу компетенції з питань, що традиційно охоплюються суверенними повноваженнями держав.

У рішенні у справі Van Gend en Loos (1963 р.) Суд європейських співтовариств постановив, що Договір про ЄЕС -- це більше ніж звичайний міжнародний договір, що визначає взаємні зобов'язання його сторін; Співтовариство є новим правопорядком у міжнародному праві, на користь якого держави-члени обмежили, хоча і в певних межах, свої суверенні права; це правопорядок, суб'єктами права якого є не тільки держави-члени, а й приватні особи. У рішенні у справі Costa v. ENEL (1964 р.) було постановлено, що на відміну від звичайних міжнародних договорів Договір про ЄЕС утворив свій власний правопорядок, який став складовою частиною правопорядків держав-членів і якого національні суди зобов'язані дотримуватися.

1986 р. в рішенні у справі Les Verts v. European Parliament Суд визначив Договір про створення ЄЕС як основоположну конституційну хартію Співтовариства. Це визначення має певний сенс, оскільки установчий договір Співтовариства виконує ті самі функції, що і конституція держави: встановлює органи влади, надає їм певні повноваження, організує політичний процес, визначає статус і права індивідів. Тому в науковій літературі зустрічається термін «конституційне право Європейського Союзу», яким охоплюються його установчі договори й основоположні нормативні акти. Звісно, термін «конституція» використовується для позначення установчих договорів у переносному значенні. У порівнянні з конституцією держави відмінності очевидні: установчий договір є міжнародним договором; він не може бути змінений органами самого Союзу, оскільки це компетенція його держав-членів, кожна з яких має право вето; зміст договору значно відрізняється від змісту конституцій держав.

Отже, на сьогодні Союз є регіональною міжнародною організацією інтеграційного й наднаціонального типу із сильним федеративним потенціалом, членами якої є суверенні держави [2].

До основних органів регулювання ЄС належать:

· Європейська Комісія - виконавча влада;

· Рада Європейського Союзу, Європейський парламент - законодавча влада;

· Суд Європейського Союзу - судова влада.

Європейська Комісія

Європейська Комісія ? виконавчий орган Європейського Союзу, що складається з 27 членів (рахуючи президента), які призначаються на п'ять років національними урядами, але повністю незалежні у виконанні своїх обов'язків. Склад Комісії затверджується Європейським Парламентом. Кожен член Комісії відповідає за певну сферу політики ЄС і очолює відповідний Генеральний Директорат.

Європейський Парламент

Європейський Парламент ? зібрання з 785 депутатів, що безпосередньо обираються громадянами країн-членів ЄС строком на п'ять років. Голова Європарламенту обирається на два з половиною роки. Депутати Європарламенту вивчають законопроекти і затверджують бюджет. Вони приймають спільні рішення з Радою Міністрів з конкретних питань і контролюють роботу Рад ЄС і Європейській Комісії. Європарламент проводить пленарні засідання в Страсбурзі (Франція) і Брюсселі (Бельгія).

Рада Європейського Союзу (Рада міністрів)

Рада міністрів ? в ЄС ? основний орган ухвалення рішень, який збирається на рівні міністрів національних урядів, і його склад міняється залежно від обговорюваних питань: Рада міністрів закордонних справ, Рада міністрів економіки і так далі В рамках Ради представники урядів держав?членів обговорюють законодавчі акти ЄС і приймають або відкидають їх шляхом голосування.

Європейський Суд

Європейський суд ? судовий орган ЄС вищої інстанції, регулюючий розбіжності:

· між державами-членами ЄС;

· між державами-членами ЄС і самим Європейським Союзом;

· між інститутами ЄС;

· між ЄС і фізичними або юридичними особами.

Рахункова палата

Рахункова палата (Суд аудиторів) ? орган Європейського Союзу, створений з метою проведення аудиторської перевірки бюджету ЄС і його інститутів.

Європейський Омбудсмен

Займається скаргами європейських приватних і юридичних осіб на інститути і установи ЄС.

Фінансові структури

Європейський центральний банк (ECB)

· визначає валютну політику країн ЄС;

· встановлює ключові процентні ставки;

· управляє офіційними резервами Європейської системи Центральних Банків (ESCB), головним завданням якої є підтримка стабільності цін;

· має право санкціонувати емісію банкнот в межах валютного союзу.

Європейський інвестиційний банк (EIB)

Європейський інвестиційний банк ? орган ЄС, заснований в 1959 р. Європейським Союзом для сприяння розвитку, інтеграції і співпраці шляхом надання інвестиційних позик. Позики надаються під однаковий відсоток, що забезпечує збалансованість управління позикою в частині погашення заборгованості. Позики надаються для розвитку відсталих європейських регіонів і реалізації проектів, що представляють спільний інтерес.

Консультативні органи

Економічний і соціальний комітет

Економічний і соціальний комітет ? консультативний орган ЄС, що спостерігає за функціонуванням єдиного внутрішнього ринку. Комітет складається з 317 членів, які представляють різні сфери економіки і соціальні групи і незалежні у виконанні своїх обов'язків.

Комітет регіонів

Комітет регіонів ? консультативний орган Ради ЄС і Комісії, який розробляє висновки з усіх питань, що зачіпає інтереси регіонів. Комітет складається з 317 членів ? представників регіональних і місцевих органів, повністю незалежних у виконанні своїх обов'язків [3].

2. Джерела права Європейського Союзу

Право Європейського Союзу (EU law; European Union law) - унікальний правовий феномен, що склався в ході розвитку європейської інтеграції в рамках Європейських співтовариств і Європейського Союзу, результат реалізації наднаціональної компетенції інститутів Європейського Союзу. Правом Європейського союзу є специфічний правопорядок, правова система, що склалася на стику міжнародного права і внутрішньодержавного права держав-членів Європейського Союзу, володіє самостійними джерелами і принципами. Автономність Права Європейського Союзу підтверджена рядом вирішень Європейського Суду.

Термін «право Європейського Союзу» увійшов до вживання з початку 1990-х рр. з появою Європейського Союзу, до цього правовий масив, що склався, позначався як «право Європейських співтовариств», «право Європейського співтовариства», хоча останні поняття не рівнозначні поняттю «Право Європейського Союзу». Деякі учені розглядають поняття «Право Європейського Союзу» як синонім ширшого поняття «Європейське право», використовуваний у вузькому змісті.

Центральною ланкою, ядром права Європейського Союзу і права Європейських співтовариств є право Європейського Співтовариства (право ЄС). Стрижнем же, конструкцією права ЄС, що несе, є принципи права ЄС - вихідні положення найбільш спільного характеру, що визначають сенс, вміст, реалізацію і розвиток всіх останніх норм права ЄС.

Принципи права ЄС розділяються на функціональні і загальні. До функціональних принципів відносяться принцип верховенства права ЄС і принцип прямої дії права ЄС. Принцип верховенства права ЄС означає пріоритет норм права ЄС над нормами національного законодавства держав-членів, норми національного права держав-членів не повинні суперечити нормам права ЄС. Принцип прямої дії права ЄС означає безпосереднє застосування права ЄС на території держав-членів, дія норм права Співтовариства без якої-небудь трансформації в правопорядок держави-члена. Дані принципи були вироблені практикою Суду шляхом тлумачення установчих документів організації. До загальних принципів права ЄС належать принцип охорони прав і свобод особистості, принцип правової визначеності, принцип пропорційності, принцип недискримінації, принцип субсидіарності, а також низка процесуальних принципів.

Право Європейського Союзу володіє оригінальною системою джерел. Форми (джерела) права Європейського Союзу утворюють цілісну систему джерел з властивою для такої системи ієрархією актів. Система джерел права Європейського Союзу включає дві групи актів - акти первинного права і акти вторинного права (Рис. 5.1.):

До актів первинного права відносяться всі засновницькі договори Європейського Союзу. По своїй юридичній природі акти первинного права є міжнародними договорами. Норми актів первинного права володіють вищою юридичною силою по відношенню до всіх інших норм Європейського Союзу, що містяться в актах вторинного права.

Особливістю Європейського Союзу є те, що в його основі лежать декілька міжнародних договорів установчого характеру. В першу чергу це Паризький договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі (ECSC) 1951 р., Римський договір, що засновував Європейське Співтовариство 1957 р., Римський договір, що засновував Евратом 1957 р., , Маастріхтський договір про Європейський Союз 1992 р., так звані «засновницькі договори у вузькому сенсі». Дані договори носять «конституюючий» характер для Європейського Союзу. До «засновницьких договорів в широкому сенсі» зазвичай відносять всі перераховані вище акти, а також міжнародні договори, що змінюють і доповнюють їх: Брюссельський договір, що засновував єдину Раду і єдину Комісію європейських співтовариств (Договір про злиття) 1965 р., Бюджетний договір 1970 р., Бюджетний договір 1975 р., Єдиний європейський акт 1986 р., Амстердамський договір про зміну Договору про Європейський Союз, договорів, що засновували європейські співтовариства, і низки пов'язаних з ними актів 1997 р. На Конференції держав-членів, що завершилася 11 грудня 2000 р. в Ніцці, були схвалені чергові зміни в засновницькі договори Союзу (Ніццький договір). Ці зміни були остаточно оформлені 14 лютого 2001 р.

До актів вторинного права відносяться акти, що видаються інститутами Союзу, а також всі інші акти, що приймаються на основі засновницьких договорів. У визначенні джерел вторинного права ми спостерігаємо зіткнення підходів до розуміння джерел в континентальній і англо-саксонській правових сім'ях (визнання як джерела юрисдикційних актів), а також вплив концепції джерел в міжнародному праві.

Вторинне право Європейського Союзу має своїми джерелами різні категорії правотворчих форм. Перша категорія актів вторинного права - це нормативні акти, до них відносяться регламенти, директиви, рамкові рішення, спільні вирішення ECSC, рекомендації ECSC. Друга категорія - це індивідуальні акти, до них відносяться рішення (окрім спільних вирішень ECSC). Третя категорія - це рекомендаційні акти, до яких відносяться рекомендації (окрім рекомендацій ECSC) і висновки. Наступною категорією актів вторинного права є акти про координацію Спільної зовнішньої політики і політики безпеки, а також Співпраці поліцій і судових органів в кримінально-правовій сфері. До даної категорії актів відносяться принципи і спільні орієнтири, спільна позиція, спільна акція, спільна стратегія. Окрему категорію актів складають юрисдикційні акти - вирішення Суду. До джерел вторинного права відносяться акти sui generis - «неофіційні» форми права, не передбачені засновницькими договорами акти, що видаються органами Союзу (зазвичай виражаються, як вирішення конкретного органу або резолюція). Останню категорію джерел вторинного права можна позначити як міжнародні акти, в неї входять рішення і акти представників держав-членів, конвенції між державами-членами,зв'язані на основі засновницьких договорів, міжнародні договори Європейського Союзу.

Своєрідність Європейського Союзу зумовлює і структурні особливості права Європейського Союзу. Структуру права Європейського Союзу складають декілька взаємозв'язаних елементів. Елементами даної структури є засновницькі договори Європейського Союзу, положення про права і основні свободи людини, а також право Європейських співтовариств.

У праві Європейського Союзу сьогодні спостерігаються тенденції кодифікування і вдосконалення (Enforcement). Лаакенська декларація 2001 р., прийнята на саміті глав держав/урядів держав-членів в рамках Європейської Ради підкреслює необхідність реформи джерел первинного і вторинного права Європейського Союзу, спрощення правових форм і створення на основі засновницьких договорів Європейського Союзу і Хартії Європейського Союзу про основні права 2000 р. повноцінної Конституції Європейського Союзу [3].

3. Особливості права Європейського Співтовариства

У рамках Співтовариств були створені особливі юридичні механізми, що суттєво полегшують реалізацію права Співтовариства. Стаття 10 Договору про Європейське співто­вариство встановлює: «Держави-члени зобов'язані вживати всі необхідні заходи, як загальні, так і конкретні, щоб забезпечити виконання зобов'язань, що випливають із цьо­го договору або з діяльності інститутів Співтовариства. Вони повинні полегшувати досягнення завдань Співтовариства. Вони повинні утримуватися від будь-якого заходу, що може зашкодити досягненню цілей цього договору». Ця стаття стала правовою підставою для розробки Судом Співтовариств двох важливих принципів, що визначають зобов'язання держав-членів із реалізації права Співтовариства, -- співробітництва й ефективності.

Відповідно до принципу співробітництва (солідарності) зобов'язання, зазначені у ст. 10, є обов'язковими для держав-членів незалежно від їхньої інституційної та конституційної структури, а також для всіх гілок влади. Той факт, що виконавча влада представляє країну в інститутах Співтовариства, не звільняє органи законодавчої та судової влади від зобов'язань поважати та виконувати норми права Співтовариства, навіть якщо за чинною конституцією вони є незалежними та верховними органами. Цей принцип був використаний Судом Європейських співтовариств, щоб закріпити обов'язок національних судів забезпечувати юридичний захист прав приватних осіб, набутих ними на підставі норм права Співтовариства, що мають пряму дію. Стаття 10 Римського договору була розтлумачена Судом як така, що закріплює принцип ефективності, оскільки накладає обов'язок на держав-членів робити все можливе для досягнення цілей права Співтовариства. Цей принцип був використаний для розширення кола норм права Співтовариства, на які приватні особи мають право посилатися в національних судах як на юридичну підставу своїх прав.

Через те що реалізація права Співтовариства залежить від національних органів влади, необхідно було врегулювати питання про порядок дії його норм у правопорядках держав-членів. Установчі договори не містять відповідних положень. Проблема була вирішена Судом Співтовариств, що своїми рішеннями встановив принципи верховенства та прямої дії права Співтовариств у національних правопорядках.

Принцип верховенства (пріоритету) права Співтовариства вперше був проголошений Судом Співтовариств у 1963 р. при вирішенні справи Van Gend en Loos. Незабаром у рішенні у справі Costa v. ENEL Суд постановив, що за будь-яких умов національне право не може мати пріоритету перед правом Співтовариства, бо «в іншому разі все право Співтовариства не мало б сенсу».

Зміст принципу полягає в тому, що будь-яка норма права Співтовариства, незалежно від того, міститься вона в установчому договорі чи в нормативних актах інститутів ЄС, має вищу юридичну силу щодо будь-якої норми національного права, незалежно від того, закріплена вона в конституції чи іншому нормативному акті. При цьому нормативний акт Співтовариства може бути скасований лише Співтовариством, але не державою-членом, а національні суди не мають права застосовувати національне право, що суперечить праву Співтовариства. З іншого боку, ні Суд Співтовариств, ні будь-який інший орган ЄС не мають права скасувати національний нормативний акт -- це виключна компетенція держави-члена.

Цей принцип був неоднозначно сприйнятий державами-членами, особливо їхніми судовими органами. Загалом не було проблем у держав, у яких міжнародне право застосовується на основі моністичного підходу: будь-яка норма права Співтовариства, як і будь-яка юридично обов'язкова для такої держави норма міжнародного права, завжди має пріоритет перед національним правом. До таких держав належать Австрія, Бельгія, Іспанія, Люксембург, Нідерланди. Виняток становила Франція, Державна рада якої тривалий час не визнавала верховенства права Співтовариства щодо французького права.

Більш невизначеною була ситуація у країнах із дуалістичним підходом до міжнародного права, який вимагає обов'язкової зміни національного законодавства відповід­но до взятих державою міжнародних зобов'язань. Конституційні або верховні суди цих держав зробили застереження про своє право здійснювати остаточний контроль за дотриманням права ЄС у національних правопорядках. Проте на сьогодні такі застереження мають скоріше теоретичний характер, серйозних практичних проблем із наданням пріоритету праву Співтовариства не існує. Утім періодично конфлікт відроджується, коли судовий орган певної держави-члена формально визнає відповідність праву ЄС норм на­ціонального законодавства, які насправді йому суперечать.

Принцип прямої дії права Співтовариства був сформульований Судом Співтовариств у низці справ, починаючи з рішення у справі Van Gend en Loos. Він полягає в тому, що права приватних осіб, встановлені нормами права Співтовариства, що мають пряму дію, можуть захищатися цими особами шляхом подання позовів до національних судів.

Яка саме правова норма має пряму дію, встановлюється Судом при розгляді конкретної справи. На підставі практики визнання Судом прямої дії за правовою нормою можна стверджувати, що критеріями Суду є чіткість норми (така, щоб з неї можна було вивести конкретне недвозначне зобов'язання) та її безумовність (застосування такої норми не залежить від її імплементації чи тлумачення державними органами держав-членів або інститутами ЄС).

Важливим доповненням до принципу прямої дії є інститут відповідальності держав-членів перед приватними особами за порушення права Співтовариства. Держава-порушник не може обмежитися відповідальністю лише перед Співтовариством та іншими державами-членами, як це має місце у традиційному міжнародному праві. Особливого значення мала справа Francovich, під час вирішення якої Суд Співтовариств постановив, що за певних умов держава-член мусить відшкодувати приватній особі збитки, завдані внаслідок неімплементації або неналежної імплементації директиви Співтовариства.

Застосування Судом принципів верховенства та прямої дії права Співтовариства дуже прискорило європейську інтеграцію, оскільки юридичні та фізичні особи отримали змогу безпосередньо користуватися правами, закріпленими в установчих договорах, незалежно від виконання державами-членами та інститутами ЄС зобов'язань із законодавчого забезпечення їхньої дії [2].

4. Перша опора Європейського Союзу: економічне та соціальне співробітництво в рамках Європейського Співтовариства

На сьогодні перша опора охоплює два співтовариства. Зважаючи на обсяг питань, що належать до компетенції кожного з них, зазвичай першу опору ототожнюють з Європейським Співтовариством.

Завдання Європейського Співтовариства визначені у ст. 2 Договору про його створення: шляхом створення єдиного ринку, економічного та валютного союзу, а також шляхом здійснення спільної політики та діяльності у визначених галузях сприяти гармонічному, збалансованому та стабільному розвитку економічної діяльності, високому рівню зайнятості та соціального захисту, рівності між чоловіками та жінками, стійкому та безінфляційному росту, високому рівню конкурентоспроможності та конвергенції економічних показників, високому рівню захисту та покращенню якості навколишнього середовища, підвищенню життєвого рівня та якості життя, а також економічному та соціальному згуртуванню і солідарності держав-членів.

Стаття 3 Договору визначає питання, які охоплюються компетенцією Європейського Співтовариства: скасування митних зборів і кількісних обмежень на імпорт і експорт товарів у торгівлі між державами-членами, а також інших подібних заходів; спільна торговельна політика; внутрішній ринок, що характеризується скасуванням перешкод для вільного руху товарів, осіб, послуг та капіталу між державами-членами; візи, притулок, імміграція та інші заходи щодо в'їзду та переміщення осіб; спільна політика у сфері сільського господарства та рибальства; спільна транспортна політика; забезпечення конкуренції на внутрішньому ринку; зближення національних законодавств держав-членів до межі, необхідної для функціонування спільного ринку; сприяння координації політик зайнятості держав-членів; політика в соціальній сфері; посилення економічної та соціальної єдності; політика у сфері навколишнього середовища; посилення конкурентоспроможності промисловості Співтовариства; сприяння дослідженням і технологічному розвитку; заохочення створення та розвитку транс'європейських комунікаційних мереж; внесок у досягнення високого рівня охорони здоров'я; внесок в освіту, професійне навчання та культурний розвиток держав-членів; політика співробітництва з питань сприяння розвитку; створення асоціацій з іншими країнами та територіями з метою розширення торгівлі та спільного сприяння економічному та соціальному розвитку; внесок у зміцнення захисту прав споживачів; заходи у сферах енергетики, соціального захисту та туризму.

5. Друга опора Європейського Союзу: спільна закордонна та без пекова політика

Правовою основою співробітництва в цій галузі є розділ V Договору про ЄС (статті 11-28). Цілями співробітництва визнано: захист спільних цінностей, основоположних інтересів, незалежності та єдності Союзу відповідно до принципів Статуту ООН; посилення безпеки Союзу; збереження миру та посилення міжнародної безпеки згідно з принципами Статуту ООН, принципами Гельсінського заключного акта НБСЄ, цілями Паризької Хартії НБСЄ; сприяння міжнародній співпраці; розвиток і консолідація демократії, верховенства права, поваги до прав людини й основних свобод.

Співробітництво з питань безпекової політики передбачає поступове запровадження спільної політики з питань оборони, що в будь-якому разі не повинна зашкоджувати зобов'язанням держав -- членів ЄС у межах НАТО. У межах міжнародних організацій і конференцій держави-члени повинні координувати свої дії, дотримуватися спільних позицій, здійснювати обмін інформацією.

Відносини держав-членів та ЄС у межах другої опори регулюють такі види актів: принципи та загальні керівництва - політичні акти, що ухвалюються Європейською Радою та визначають пріоритети співробітництва; спільні стратегії - правові акти загального характеру, що ухвалюються Європейською Радою з метою встановлення цілей і засобів їх досягнення.

Вони потребують імплементації Радою ЄС, зокрема шляхом прийняття спільних дій і спільних позицій; спільні дії -- обов'язкові для держав-членів правові акти, що ухвалюються Радою ЄС для регулювання конкретних ситуацій, коли Союзу необхідно оперативно діяти; спільні позиції - правові акти, що ухвалюються Радою ЄС і визначають ставлення Союзу до конкретного питання географічного або тематичного характеру; інші види правових і політичних актів, випадки прийняття та специфіка яких визначаються конкретними положеннями розділу V Договору про ЄС.

Співробітництво в рамках другої опори має інституційні особливості. Головним політичним органом є Рада ЄС, що забезпечує єдність, послідовність і ефективність дій Союзу.

З питань, що охоплюються другою опорою, Союз представляє Президентство, тобто держава-член, що головує в Раді ЄС. Високий представник із питань спільних зовнішньої політики та політики безпеки, функції якого виконує генеральний секретар Ради ЄС, повинен надавати допомогу Президентству. Повноваження Європейського Парламенту та Європейської Комісії набагато менші, ніж в рамках першої опори [4].

6. Третя опора Європейського Союзу: співробітництво в галузі кримінальної юстиції

Правовою основою співробітництва в цій галузі є розділ VI Договору про ЄС (статті 29--42). Метою діяльності Союзу в межах третьої опори є забезпечення громадянам ЄС високого рівня безпеки в рамках простору свободи та правосуддя шляхом розвитку співробітництва між державами-членами в галузі сприяння поліції та судовим органам із кримінальних питань, а також через попередження та боротьбу з расизмом і ксенофобією.

Поліцейське співробітництво охоплює такі спільні заходи: оперативне співробітництво між правоохоронними органами держав-членів щодо попередження, виявлення та розслідування кримінальних злочинів; збір, зберігання, обробку, аналіз та обмін відповідною інформацією; співробітництво в навчанні й обміні персоналом, використанні обладнання, здійсненні судових експертиз; спільну оцінку методик розслідування небезпечних форм організованої злочинності. Для посилення співробітництва з цих питань було створене Європейське поліцейське бюро (Європол).

Судове співробітництво у кримінальних справах передбачає такі спільні заходи: посилення співробітництва між відповідними міністерствами та судовими органами держав-членів із процесуальних питань і примусового виконання рішень; спрощення здійснення екстрадиції між державами-членами; посилення сумісності правових норм, що застосовуються в державах-членах; попередження конфліктів юрисдикцій держав-членів; запровадження мінімальних стандартів складів злочинів у галузі боротьби з організованою злочинністю, тероризмом і незаконним обігом наркотиків. Деякі форми співробітництва здійснюються через Підрозділ з питань європейського судового співробітництва (Євроюст).

Для досягнення цих завдань Рада ЄС ухвалює такі види актів: спільні позиції - визначають ставлення Союзу до конкретних питань; рамкові рішення - мають за мету гармонізацію законодавства держав-членів (вони є обов'язковими для держав-членів лише щодо цілей, які необхідно досягти); рішення - ухвалюються з усіх інших питань; конвенції - пропонуються державам-членам для ратифікації. Договір про ЄС прямо встановлює, що норми рішень, у тому числі рамкових, не можуть мати прямої дії [4].

Література

1. Офіційний сайт Європейського Союзу [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://europa.eu/index_en.htm

2. Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М.В. Буроменського - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 336 с.

3. Все про ЄС [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://euinfo.tut.su/

4. Центральний юридичний портал України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://studrada.com.ua

5. Вікіпедія [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Європейський_Союз

6. Волошин, Ю.О. Конституційно-правове забезпечення європейської міждержавної інтеграції: теоретико-методологічні аспекти: монографія / Ю.О. Волошин; за ред. М.О. Баймуратова - К. : Логос, 2010. - 428 с.

7. Право Європейського Союзу: Навчальний посібник / За заг. ред. Р.А. Петрова. - 3-тє видання, змінене і доповнене. - К.: Істина, 2010. - 376 с.

Размещено на Allbest.ru