Конституційно-правове забезпечення доступу до Інтернету в країнах Європейського Союзу та України

Размещено на http://www.allbest.ru

Зміст

Вступ

Розділ І. Право на доступ до інформації як базове право людини

1.1 Конституційно-правова природа, поняття та види інформації

1.2 Конституційно-правове забезпечення права на доступ до інформації в Україні

1.3 Інтернет, як засіб реалізації права на доступ до інформації

1.4 Резолюція Організації обєднаних націй від 3 червня 2011 року та її значення в реалізації прав людини на доступ до інформації

Розділ ІІ. Конституційно-правове забезпечення доступу до Інтернету в країнах Європейського Союзу та України

2.1 Забезпечення доступу до інтернету в Европейському союзі

Електронний уряд в країнах ЄС

2.2 Законодавче гарантування права на доступ до інтернету в Україні Електронний уряд в Україні, перспективи розвитку

Висновки

Список використаної літератури

інформація правова доступ інтернет



Вступ

У світі в державах з демократичним режимом влада повинна належним чином забезпечувати діалог з громадськістю на всіх етапах прийняття рішень, робити постійний доступ до повної, об'єктивної, точної, зрозумілої інформації, про діяльність органів державної влади та її посадових осіб відповідно до законодавства. Від прозорості влади, від якості інформування громадськості про діяльність її органів у демократичній державі також залежить ефективність функціонування публічної адміністрації.

На етапі становлення української держави проблема забезпечення прозорості в роботі органів влади є однією з основних перешкод, які стоять на шляху розвитку демократичного суспільства. Прозорість влади є необхідною умовою забезпечення передбачених Конституцією України прав громадян на інформацію та участь в управлінні державними справами.

Основою права на свободу інформації є відкритість, ді якою розуміється відсутність перешкод в одержанні інформації і можливості інформувати інших, тобто можливість шукати, запитувати, одержувати, а також передавати і поширювати інформацію. Це - можливість людини одержувати інформацію не тільки щодо себе самої, але також щодо соціальних, політичних та інших питань.

Як традиційне право людини свобода думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань постійно змінюється відповідно до розвитку нових технологій. Сучасний стан розвитку мережі Інтернет дозволяє реалізовуватися свободі слова і думки, а також забезпечує швидку передачу необмеженому колу осіб інформації.

Інтернет являє собою частину світової комунікаційної технології, яка активно розбудовується й еволюціонує в нинішньому сторіччі в зовсім нову інформаційну індустрію.

Сьогодні Інтернет поєднує 48 тисяч мереж, розосереджених по всій земній кулі. Деякі із цих подсетей охоплюють цілі географічні регіони, інші ж носять сугубо локальний характер. У цей час підключитися до Інтернету можна через супутники зв'язку, радіо-канали, кабельне телебачення, телефон, стільниковий зв'язок, спеціальні оптико-волоконні лінії або електропроводи. Всесвітня мережа стала невід'ємною частиною життя в розвинених і країнах, що розвивати.

Протягом п'яти років, Інтернет досягся аудиторії понад 50 мільйонів користувачів. Іншим засобам комунікації було потрібно набагато більше часу для досягнення такої популярності:

Вихід Інтернету в космічний простір, назване об'єднанням глобальних просторів, лише перший крок такої модифікації.

Серйозний крок з погляду розвитку людства зробила Організація Об'єднаних Націй, визнавши право на доступ в Інтернет одним з невід'ємних прав людини. Згідно із прийнятим документом, поширення інформації в Мережі повинне бути максимально вільним. Виключенням із правил є дії здатні привести до порушення будь-чиїх прав або законів.

ООН символізує новий етап у розвитку суспільства, ведучий до змін філософії роботи з інформацією. Нематеріальні цінності усе більше будуть переважати над матеріальними речами. Економіка виробництва товарів усе більше переорієнтується в економіку виробництва послуг.

Інформація тепер, по суті справи, доступна всім без обмежень. Якщо раніше знання (ремесла, грамоти, науки) ретельно опікували, передавалися усередині соціальних груп і володіння тем або іншим знанням автоматично визначало місце людини в суспільстві, то тепер визначальним є тільки доступність джерела інформації й уміння ним користуватися.

І хоча заява ООН усього лише декларація, як і всі інші права людини, але багато в чому завдяки таким деклараціям і міняється мир. На новому етапі розвитку суспільства на провайдерів буде покладено більше відповідальності, тому що саме ми станемо тем механізмом, який реалізує право людини на доступ в Інтернет.

Таким чином, історія Інтернет нараховує більш 50 років. Враховуючи, як глобальні зміни відбулися й відбуваються в області комп'ютерних технологій за цей час, - це значний вік.

В останні роки Інтернет перетерплює великий підйом як у світі, так і в нашій країні. Усе більше функцій у сфері інформації виконує він у житті людини. Електронна адреса зайняла міцне місце на візитках фірм. Правда багато з людей, у тому числі й досить солідного віку, потрапляючи в павутину Інтернет, проводять у ній увесь свій вільний час. І таких досить багато, а поки Інтернет залишається найшвидшим і доступним постачальником інформації, надаючи швидкий зв'язок між людьми на відстані багатьох тисяч кілометрів.

Оскільки Інтернет міцно увійшов у наше повсякденне життя, став її невід'ємною частиною. Сьогодні важко уявити, що зовсім недавно подібної всесвітньої павутини зовсім ще не було. Не було тих фантастичних можливостей, які він нам надає в будь-якій області.

Але разом з Інтернетом виник і новий тип суспільних відносин, інтернет-відносини. Діяльність у Мережі народжує безліч проблем:

- етичних, економічних, соціальних і правових. Потрібно також врахувати відносно нову ідею яка була висловлена ??в ООН.

У 2011 році ООН вирішило наділити Інтернет юридичним статусом, як «базове право людини».

У роботі зроблена спроба представити доступ до Інтернету - як базове право людини і як сучасний напрям юридичної науки. Для обгрунтування цього положення було потрібно проаналізувати ціле коло проблем:

В дипломній роботі ставився акцент на регулювання, функціонування мережі Інтернет у світі, проте в якості матеріалу для аналізу використовувалися також законодавство країн (Європейського Союзу, та України) у сфері мережі Інтернет.

Одночасно була зроблена спроба врахувати в дослідженні вельми успішно зарекомендували себе на Заході великі ініціативи у сфері саморегулювання суспільних відносин, пов'язаних з використанням інформаційних технологій та мережі Інтернет.

Мета дипломної роботи - дослідити ряд важливих питань регулювання використання мережі Інтернет, таких як: доступ до самої мережі, доступ до інформації, безпека в мережі і власне головне сама Резолюція ООН від 3 червня 2011 року, яка зробила доступ в інтернет основним, невід'ємним правом людини, обмеження якого є незаконним.

Задачі дипломної роботи:

Для досягнення мети дослідження визначимо необхідність розв'язання таких завдань;

висвітлити поняття інформації та конституційно-правову природу доступу до неї;

охарактеризувати основні напрями формування державної правової політики щодо конституційного забезпечення прав людини в Україні на доступ до інформації;

зясувати поняття Інтернету як мережі та зрозуміти, чи має Інтернет мережа бути базовим правом людини за Резолюцією ООН «L13» від 3 червня 2011 року;

виявити особливості рішень провідних країн світу стосовно розвитку інформаційного суспільства та новації у вигляді «Електронного уряду»;

розкрити роль Резолюції ООН «L13» від 3 червня 2011 року у наділенні юридичним статусом Інтернету, як базове право людини згідно з іншими міжнародними правами людини.

Об'єктом дослідження - конституційно-правові відносини, пов'язані з забезпеченням прав людини на доступ до Інтернету та інформації в Україні та Європейському Союзі.

Предметом дослідження - є доступ до Інтернету як базове право людини (за резолюцією ООН від 3 червня 2011 року).

Світ потребує нових засобів для полегшення доступу до інформації. Інтернет - це глибокий та потужний інструмент завдяки якому можна знайти інформацію будь-якого характеру.

Структура роботи складається зі; вступу, першого розділу в якому розповідається про доступ до інформації за законами України, та доступ до Інтернету для отримання інформації. Другого розділу наводить чіткі позиції науковців Європейського Союзу, про те щоб надати доступу до мережі Інтернет статус, як «Базове право людини». Підсуки роботи закінчуються висновками та пропозиціями.



Розділ І. Право на доступ до інформації як базове право людини

1.1 Конституційно-правова природа, поняття та види інформації

Демократичність та ступінь цивілізованості кожного суспільства визначається, насамперед, тим, наскільки вільними почувають себе у цьому суспільстві його члени, наскільки реально здійснюються їхні громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні права. Можна констатувати, що останніми роками в Україні здійснено конкретні заходи розбудови нового демократичного суспільства. Звичайно, першим кроком стало прийняття нової Конституції України в 1996 році, а також численних законодавчих актів у різних галузях права -- конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного, фінансового, трудового, інформаційного тощо.

Реалії нашого суспільства такі, що відстань між прийняттям таких актів і реальним втіленням в життя закріплених у них прав і свобод людини ще величезна. Але головне і найважче у кожній справі -- це початок. А його, незважаючи на безліч труднощів і стереотипів, що склалися у нашому суспільстві за роки радянської влади, вже покладено. Не останню роль відіграв у цьому процесі інформаційний бум, який спостерігається нині завдяки розвитку недержавних засобів масової інформації, насамперед Інтернету. Але спочатку ми поговоримо про інформацію та зясуємо нарешті, що таке інформація, звідки вона має своє походження та потім плавно перейдемо до доступу до неї в мережі інтернет.

Інформаційний вплив на державу, суспільство, громадянина зараз є ефективнішим, ніж політичний, економічний і навіть військовий. Інформація стає реальною, майже фізично відчутною силою Черешкин Д.С. Оружие, которое может быть опаснее ядерного // Независимая газета. - 1995. - № 123..

Поняття «інформація» використовується в усіх галузях науки, зокрема в правовій. Воно набуло багатозначності й інтерпретується залежно від сфери вживання. У перекладі з латинької мови «інформація» (information) - це роз'яснення, виклад; Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (головна редкол.) та ін.. - К.: Укр. енцикл., 1998 - Т. 2. - с. 717. тобто йдеться про відомості (або їх сукупність), про предмети, явища й процеси навколишнього світу. Сьогодні немає установленого й вичерпаного тлумачення цього терміна; його можна розглядати, виходячі з досліджень філософів.

Поняття інформації неодноразово змінювалось, його межі то розширювалися то звужувалися. Спочатку під цим словом розуміли «уявлення», «поняття», потім - «відомості», «передачу повідомлень». Уперше термін інформація знайшов своє відображення у математичній теорії інформатики і теорії передачі даних каналами зв'язку Клода Шенона (1948 році), у якій він під інформацією розумів усі види повідомлень. К. Шеннон разом с У. Уівером запопропонували ймовірні методи для визначення кількості інформації, що передається. Однак такі методи описують лише знакову структуру інформації, не торкаючись її змісту.

Н. Вінер запропонував «інформаційне бачення» кібернетики, як науки про управління в живих організмах та технічних системах. Під інформацією почали розуміти вже не будь-які відомості, алише ті, які є новими та корисними для прийняття такого рішення, що забезпечить досягнення мети управляння. Інщі відомості не вважались інформацією.

У свою чергу, Л. Веккер, як і Н. Вінер, підкреслює у цьому понятті ознаку впорядкованості і зазначає: «Інформація може бути охарактеризована як збереження і відновлення її носієм упорядкованості станів і її джерела, яке впливає на цього носія».

Розглядаючи інформацію як предмет правовідносин у правовій системі, предмет взаємовідносин між державою та юридичними і мізичними особами доводиться повертатися до вихідних визначень інформаіїї. Прикладом цього може стати визначення, яке запропонував С. Ожегов. На його думку, інформація - це: 1) відомості про навколишній світ і процеси, що в ньому відбуваються; 2) повідомлення про стан справ, про стан чого-небудь. Копылов В.А. Информационное право // М.: Юристъ, 1997. - С. 22. І це правильно, адже більшість суспільних відносин виникає саме з приводу інформації як відомостей і повідомлень під час її створення, розповсюдження, перетворення та споживання.

Схожі визначення давали й інші науковці. Так, В. Ровенський, А. Уємов, Є. Уємова під інформацією розуміли «повідомлення про події, що відбуваються як у зовнішньому щодо системи середовищи, так і в самій системі». Ровенский В., Уемов А., Уемова Е. Машина и мысль. - М., 1960. - с. 69. С. Анісімов вважає, що «інформацією можна назвати будь-яке повідомлення або передачу відомостей про будь-що, яке заздалегідь не було відоме». Анисимов С.Ф. - Человек и машина. - М.б., 1959. - С. 8.

Однак були і більш витончені ідеалістичні інтерпретації поняття інформації. Відомий дослідник К. Фон Вайцзекер у своїх працях розкриває його за допомогою іншого поняття - форми, тобто стверджує, що маса й енергія еквівалентні інформації. На думку А. Блока, Г. Гунтера, П. Снайдера, інформація є взагаді чимось третім, «нейтральним», «проміжним» між духом і матерією. Арістова І.В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти // За ред. О.М. Бандурки. - Харків: Вид-во Університету внутрішніх справ, 2000. - С. 9.

Узагальнюючи, можна виділити дві концепції інформації. Прихильники першої концепції зробили спробу співвіднести інформацію х поняттям «відображення», розкриваючи водночас необхідність єдності відображення й взаємодії як діалектичної єдності полярних категорій.

Друга концепція інформації, на думку багатьох учених, є більш плідним підходом до вирішення проблеми інформації, - «різноманітна» концентрація інформації. У рамках даного підходу інформацію можна трактувати як «зняту нерозрізненість», як розмаїтість. Інформація, - підкреслює Б. Бірюков, - існує там, де є розмаїття, неоднорідність. Інформація «виявляється» тоді, коли хоча б два «елементи» у сукупності різняться, і вона «зникає», якщо об'єкти «склеюються», «ототожнюються». Там само. - С. 10 Багато авторів використовують у своїх дослідженнях ті визначення інформації, які наведені в енциклопедичному словнику: «Інформація - це відомості, що передаються людьми усним, письмовим або іншим способом». Советский энциклопедический словарь. - М., 1983. - С. - 498.

Одночасно розглядається і більш узагальнене системне визначення: «Інформація - це загально наукове поняття, що включає обмін відомостями між людьми, людиною й автоматом, автоматом і автоматом; обмін сигналами у тваринному й рослинному світі; передачу ознак від клітини, від організму до організму». Там само. - С 498. Зазначено, що для цих двох визначень характерна єдина внутрішня сутність, що дає підставу застосовувати їх для різноманітних систем.

Категорія «інформація» виступає одним із найважливіших факторів системи суспільних відносин. У зв'язку з цим у сучасній філософії, теоретичних та прикладних науках не можуть підібрати однозначного трактування (змісту) категорії «інформація».

Під інформацією також розуміють зміст про річ, явище, факт, людину, суспільство, державу тощо, тобто вилучені із них чи про них дані. При цьому категорія «дані» розглядається як абстрактна категорія. Їх конктретий зміст визначається з прив'язкою до сфери пізнання. Інформатизація, право, управління: організаційно-правові питання / Р.А. Калюжний, О.Д. Крупчан, В.Д. Павловський, М.В. Гуцалюк, В.С. Цимбалюк, М.Я. Швець. - К., 2002.

Існує думка, що з точки зору праксеологічного аспекту, на практиці дуже часто неправомірно (нераціонально) встановлюють однозначність між даними та інформацією. На думку прихильників цієї теорії, дані реєструють явища і події, що відбуваються, а інформація - результат переробки та аналізу даних на рівні індивідуального інтелекту, тобто, їх усвідомлення конкретною людиною. Там само.

Поняття інформації має ширше поняття, тому неможна слово «Інформація», розглядати в окремій галузі. Можна тільки погодитися з тим, що вчені які по своєму тлумачать це визначення бажали внести в нього дрібну особливість під ту чи іншу науку.

Тому для того щоб окреслити інформацію у правовому контесті ми повинні виділити такі юридично значимі ознаки, які зумовлюють специфіку інформації як об'єкта правового регулювання.

До таких ознак найчастіше відносять Международное информационное право: Методические материалы к междисциплинарному спецкурсу / Сост. Т.М. Смыслова. - М.: СТЭНСИ, 2002. - 192 с.:

Нематеріальний характер («самостійність носія», тобто цінність інформації полягає в її суті, а не в матеріальному носії, на якому вона зафіксована);

Суб'єктивний характер («інформація виникає внаслідок діяльності суб'єкта, який наділений свідомістю», тобто вона є результатом інтелектуальної діяльності);

Необхідність об'єктивації для включення у правовий обіг;

Кількісна визначеність;

Неспоживчість, можливість багаторазового використання;

Зберігання інформації у суб'єкта, який її передає;

Здатність до відтворення, копіювання, збереження і накопичення.

Отже, інформація - це багатофункціональний об'єкт. Вона ствоюється й застосовується в усіх сферах діяльності і забезпечує виконання багатоманітних функцій і завдань, що постають перед найрізноманітнішими суб'єктами - органами державної влади, місцевого самоврядування, перед фізичними і юридичними особами, іншими соціальними утвореннями. Саме тому Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року розуміє інформацію як «документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі» Закон України «Про інформацію». - 02.10.1992. - С. 1. . Проте таке визначення потребує суттєвого уточнення.

Розуміння інформації як відомостей лише про події та явища (статичні поняття) залишає поза увагою відомості про процеси (щось тривале у часі). Адже під інформацією слід розуміти і створювані в процесі інтелектуальної діяльності відомості про стан справ.

Закон України «Про інформацію» визначає перелік сфер, де інформація має місце. Це - суспільство, держава та навколишнє природне середовище. Обсяг кожної з цих сфер можна розуміти по-різному. Одночасно не має визначення термінів «сіспільство» чи «держава». Швидше за все, цей перелік не є вичерпним.

Отже, краще чітко конкретизувати й розширити дію Закону, зазначивши в статті 1 весь перелік сфер діяльності, які існують, а також ті, які можуть виникнути. Але з огляду на недоцільність такого викладу не слід обмежувати Закон вищезгаданим переліком, а вказати, що інформація - це відомості про осіб, предмети, факти, події, явища й процеси, незалежно від форма їх вираження.

Тому слід зважати на те, що порівняно з філософським підходом законодавча дефініція є недосконала, а тому провокує термінологічні конфлікти.

Однак 11 січня 2001 року було прийнято Закон України «Про захист економічної конкуренції», у п. 1 ч. 2 статті першої якого подано визначення терміна «інформація», яке використовується для цілей даного Закону, а саме під інформацією тут розуміються «відомості в будь-якій формі й вигляді та збережені на будь-яких носіях (у тому числі листування, книги, помітки, ілюстрації ( карти, діаграми, органіграми, малюнки, схеми тощо), фотографії голограми, кіно-, видео-, мікрофільми, звукові записи, бази даних комп'ютерних систем або повне чи часткове відтворення їх елементів), пояснення осіб та будь-які інші публічно оголошені чи документовані відомості». Аналізуючи це визначення, можна побачити значний поступ законотворця в інформаційній сфері.

Що ж до інформації органів виконавчої влади, то, згідно з Принципами законодавства про свободу інформації міжнародної організації «Article 19. Всесвітня кампанія за свободу слова», «інформація» включає всі записи, які знаходяться в органах виконавчої влади, незалежно від форми, в якій інформація зберігається (документі, магнітофонна стрічка, електронний запис, тощо), їхні джерела (чи її було створено публічним органом, чи якоюсь іншою організацією) і дату створення. Законодавство повинно також застосовуватися до записів, які були засекречені піддаючи їх такій самій перевірці, як і всю іншу інформацію. Міжнародні стандарти забезпечення свободи слова.: Збірник публікацій міжнародних організацій «Артикль 19». - К.: Міленіум, 2003. - С. 8.

Однак варто зауважити, що доступ до інформації не є тим самим, що доступ до документів. Перше поняття є значно ширшим. Для того щоб мати доступ до документів, спочатку треба отримати інформацію про їхнє існування. Отож для повноцінного доступу до інформаці необхідно, щоб хтось був зобов'язаний надавати таку інформацію. Таким чином, природа права на доступ до інформації є подвійною. З одного боку, влада мусить утримуватися від обмеження дій суб'єкта інформаційних правовідносин, зацікавленого в отриманні інформації, а з іншого - сама повинна сприяти поширенню такої інформації, сповіщаючи про факти та події, які є предметом громадського інтересу. Право на приватність: condition sine qua non / Харківська правозахисна група. - Харків: Фоліо, 2003. - С. 117.

Існують різні підходи до того, що слід вважати документом. Ми знаємо, що існують певні ознаки, за якими можна визначити традиційні паперові документі. Але значно складніше зясувати подіні ознаки стосовно електронної документації. Стрімке зростання такого виду документації, включно з легалізацією електронних документів у багатьох країнах світу шляхом ухвалення законів про цифровий підпис, вимагає врахування багатьох нових елементів, необхідних для подальшого розвитку законодавства про доступ до інформації. Вважаю, цікавим наприклад є шведський підхід, де документом вважається будь-яка інформація записана на будь-якому носії, тому поняття доступу до інформації та доступу до документів майже збігаються за своїм змістом. Проте такий підхід може створювати й певні складнощі. Так, Державний архів Швеції свого часу був змушений копіювати розміщену й доступну інформацію з усіх шведських сайтів в Інтернеті. Адже за новим законодавством країни кожен автономний шматок подібної інформації визнається документом, а останній підлягає зберіганню в архіві. Для цього була зроблена спеціальна програма-робот, яка копіює інформацію з друкованих виданнь та записує її на електронні носії.

Враховуючи стрімкий розвиток технічних засобів і зростаючі обсяги інформації, така робота вимагає великих фінансових витрат і може перетворити архів на музей комп'ютерної техніки. Але в такий спосіб держава гарантує реалізацію права на доступ до інформації. Там само.

Якщо розглядати інформацію в контесті інформаційного суспільства, то вона (інформація) разом із знаннями виступає головним продуктом і основою його функціонування. Функціонування інформаційного суспільства забезпечується розвитком інформаційної інфраструктури, одним з основних елементів якої є інформаційні ресурси. Інформаційні ресурси становлять собою документи та масиви документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, фондах, банках даних, депозитаріях, музейних сховищах та ін.) Голобуцький О.П., Шевчук О.Б. Електронний уряд. - К., 2002.; тобто вони виступають джерелами інформації.

Інформаційне суспільство у правовому відношенні функціонує на основі нормативних актів, які регламентують інформаційні відносини (особлива однорідна група суспільних відносин, що виникають під час руху інформації в інформаційній сфері в результаті здійснення інформаційних процесів у порядку реалізації кожним інформаційних прав і свобод, а також у порядку виконання обов'язків органами державної влади і місцевого самоврядування щодо забезпечення гарантій інформаційних прав і свобод) Копылов В.А. Информационное право: Учебник. - 2-е изд., перераб. И доп. - М.: Юристъ, 2002. - С. 99. і процеси, у тому числі відносини власності на інформаційні ресурси та авторські права, доступ до публічної інформації, захист інформації, права на інтелектуальну власність, використання інформаційних технологій у державному управлінні. З точки зору функціонування інформаційного суспільства цікавим є питання саме використання інформації (задоволення інформаційних потреб суб'єктів інформаційних відносин), проблема доступу до неї. Право на доступ до інформації та недоторканності особистості є загальними правами людини, їх законодавче оформлення створює правовий фундамент інформаційного суспільства.

Таким чином, інформація виступає об'єктом інформаційних правовідносин - відносин, які пов'язані з реалізацією права на інформацію та інформаційною діяльністю у галузі створення, збирання, отримання, використання, поширення та зберігання інформації.

Конституція України закріпила право людини на свободу інформації. Стаття 34 Конституції України гарантує кожному право на свободну думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб і на свій вибір.

Поняття «свобода інформації» охоплює цілу групу прав і свобод: свободу слова (свободу вираження думок), свободу преси й інших засобів масової інформації право на одержання інформації будь-яким законним способом. поширення інформації будь-яким законним способом. Свобода інформації гарантується забороною цензури. Водночас Конституція України містить обмеження свободи інформації. Головним обмеженням свободи інформації є заборона будь-якої пропаганди й агітації, що збуджують соціальну, національну, расову, релігійну ненависть і ворожнечу, а також пропаганди соціальної, расової, національної, релігійної або мовної переваги.

Конституцією Украйни також передбачено, що свобода інформації може бути обмежена лише законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охороги здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших любей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримки авторитету й неупередженості правосуддя.

Свобода інформації не є абсолютним правом і не може бути обмежена в період дії надзвичайного або воєнного стану.

Отже, з вищенаведеного випливає, що право на доступ до інформації є складовою закріпленого Конституцією України права на свободу інформації. Дана норма Конституції ґрунтується на положення Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 10), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (статті 18, 19) тощо.

Україна нині перебуває на шляху формування і розвитку в ній інформаційного суспільства, існування якого можливе у демократичній правовій державі, де панує принцип верховенства права і максимально забезпечується реалізація прав людини. Право на доступ до інформації є одним із невідємних прав людини і громадянина, а тому знаходить своє закріплення як на міжнародному рівні, так і в національному законодавстві.

В умовах сучасного рівня світової глобалізації розвиток нашої держави не може відбуватися сепаративно від інших країн. Тому для ефективного функціонування і розвитку інформаційних відносин з метою забезпечення доступу до публічної інформації необхідно враховувати норми міжнародного та європейського права.

Так, Загальна декларація прав людини (ЗДПЛ) Резлюція Генеральної Асамблеї ООН 217А (III), 10 грудня 1948. є основним загально прийнятим документом проголошення прав людини, що відноситься до прецедентного міжнародного права. Стаття 19 Декларації прав людини гарантує не тільки право на свободу вираження поглядів, а й право на доступ до інформації; це положення сформульоване так:

«….Кожний має право на свободу думки і вираження; це право включає також право вільно виражати думки та збирати, отримувати та поширювати інформацію і думки через засоби масової інформації, незаважаючи на кордони… Зазначені свободи можуть бути обмежені у випадках, коли «це встановлено законом з метою забезпечення належного визнання і поваги прав та свобод інших осіб, задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві» (стаття 29 Загальної декларації).»

У Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (МПГПП) Резлюція Генеральної Асамблеї ООН 2200 (XXI) від 16 грудня 1966, вступила в силу 23 березня 1976 року., ратифікованому Україною у 1973 р., гарантії доступу до інформації сформульовані подібно до ЗДПЛ, а саме:

«… Кожен повинен мати право на свободу думки і слова: це право включає свободу збирати, отримувати і поширювати інформацію та думки різних видів усно, письмово чи друком, незважаючи на кордони…»

Свобода слова та думки також забезпечується Конвенцією з прав людини, ETS Series No. 5, прийнята 4 листопада 1950, вступила в силу 3 вересня 1953 року. На 7 липня 2003 підписана 44 країнами. ратифікованою в Україні у вересні 1997 р., та двома регіональними системами захисту прав людини, статтею 13 Американської Конвенції з прав людини Американська Конвенція з прав людини. Прийнята 22 листопада 1969 року, вступила в силу 18 липня 1978 року. та статею 9 Хартії прав людини та народів Африки Хартія прав людини та народів Африки. Прийнята 26 червня 1981, вступила в силу 21 жовтня 1986 року.. Посилаючись на Конвенцію з прав людини, Парламентська Асамблея Переконувала Країни-члени, які ще не схвалили нормативних актів про інформацію, доповнити національне законодавство відповідним регулюванням.

У статі 10 Конвенції з прав людини чітко зазначено, що в країнах-членах Ради Європи свобода доступу кожного до офіційних документів розглядається як засіб публічного нагляду за діями влади і як показник ступеня розвитку демократії в цих странах.

Для забезпечення свободи інформації та запровадження принципів вільного доступу до документів у Рекомендаціях Ради Міністрів (81) 19, схвалених у 1987 році, були визначені конкретні заходи щодо доступу до інформації, яка знаходиться у розпорядженні органів державної влади Recueil des resolution's et recommendations du Comite des Ministres du Conseil de L'Europe relatives au droit administrative aves leurs rapport explicatifs/ Ducument prepare par la Direction des Affairs Juridiques CJ-DA (94) Info 1, Strasburg 1994. . Згідно з положеннями згаданого документа для крахн членів ЄС є обов'язковими такі принципи:

Всі громадяни країн-членів мають право складати запит на інформацію, яка знаходиться в розпоряджені органів публічної влади.

Заборонено відмовляти у запиті на інформацію лише тому, що інформація, на яку складається запит, не стосується особистих інтересів зацікавленої сторони.

Кожен запит на інформацію повинен бути роглянутий у визначений термін, а в разі відмови у наданні документів, повинно бути чітко пояснено (обгрунтовано) причини відмови.

Доступ до інформації може бути обмежений лише у випадках, визначених законом, та які стосуються інтересів національної безпеки, громадського порядку, розслідування кримінальних злочинів, або які можуть порушити право на приватність.

ООН визнає право на доступ до інформації як складову права на свободу думки і слова.

У 2002 році Комітет Міністрів Ради Європи прийняв детальну Рекомендацію стосовно доступу до офіційних документів Комітет Міністрів Ради Європи - «Рекомендація стосовно доступу до офіційних документів». Прийнята 21 лютого 2002 року., у якій проголошено:

«Загальний принцип доступу до офіційних документів»

Країни-учасниці повинні забезпечити право особи на доступ за запитом до офіційних документів, що належать органам державної влади. Цей принцип повинен застосовуватися в сіх без винятку випадках, без дискримінації на будь-якій основі, у тому числі на основі національності особи.

«Можливі обмеження доступу до офіційних документів»

Країни-учасниці можуть обмежувати право на доступ до офіційних документів. Ці обмеження повинні були чітко визначені законом, служити розвитку демократичного суспільства та відповідати меті захисту. Обмеження допускається стосовно інформації про:

національну безпеку, оборону та міжнародні стосунки;

громадську безпеку;

III) попередження, розслідування та переслідуванні злочинної діяльності;

IV) особисте життя та інші законні особисті інтереси;

V) громадські чи приватні комерційні та інші економічні інтереси;

VI) рівність сторін судового процесу;

VII) екологічну безпеку;

VIII) інспекцію, контроль та нагляд органів державної влади;

XI) економічну, грошову та валютну політику держави;

X) конфіденційність нарад органів державної влади під час внотришньої підготовки питання.

2. У доступі до офіційного документа може бути відмовлено, якщо оприлюднення інформації, що в ньому міститься, може зашкодити або, скоріше за все зашкодить інтересам, зазначеним у пункті 1, якщо тільки користь від оприлюднення не переважає потенційної шкоди.

Рада Європи рекомендувала всім країнам-учасницям керуватися цими принципами як у законодавчій діяльності, так і застосовувати їх на практиці» Конвенция о доступе к информации Совета Европы. Преамбула;.

Також слід враховувати два важливих документи Article 19 - Право громадськості знати: принципи законодавства про свободу інформації (Принципи Артикля 19) Лондон червень 1999; та Модельний закон про свободу інформації (Модельний закон АРТИКЛЯ 19). Лондон червень 2001. Ці документи ґрунтуються на порівнянні та використовуються для аналізу інформаційного законодавства країн світу.

У Європі існує ще один базис для захисту права на інформацію - Заключний акт Конференції Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), прийнятий 1 серпня 1975 року. Цей Акт ще раз підтвердив всі зобов'язання, які були зазначені в Загальній декларації та Міжнародних пактах з прав людини. Новим елементом у цьому документі є створення механізмів співпраці країн на практичному рівні щодо скасування будь-яких барєрів та обмежень вільного обігу інформації між суспільствами. Документ також запровадив загальноприйняті стандарти щодо збору та поширення інформації у сфері комерції та промисловості, захисту довкілля, наукових досліджень та новітніх технологій.

Закріплення права на доступ до інформації широко відображено в Йоганнесбурзьких принципах, які були ухвалені 1 жовтня 1995 року групою експертів з міжнародного права, національної безпеки та прав людини, скликаною Article 19. Цей документ складається з 25 принципів, які визначають право на свободу інформації, обмеження свободи слова, обмеження свободи інформації, засобів правового захисту права на свободу інформації.

Принципом 11 - «Загальні норми доступу до інформаціх» - передбачено, що кожна особа має право одержувати інформацію від органів влади, а також інформацію стосовно національної безпеки. На це право не можна накладати жодних обмежень на підставі захисту інтересів національної безпеки, хіба що уряд зможе довести, що це обмеження приписане законом і є необхідним у демократичному суспільстві для захисту занних інтересів національної безпеки».

Міжнародна організація «Article 19» також розробила принципи законодавства про свободу інформації, щоб встановити стандарти , на основі яких будь-хто може визначити, чи насправді закони його країни дозволяють мати доступ до офіційної інформації. До таких принципів відносяться:

Принцип максимального оприлюднення: «Законодавство про свободу інформації повинно керуватися принципом максимального оприлюднення». Даний принцип встановлює презумпцію, яка полягає в тому, що вся інформація, яку зберігають державні органи влади, підлягає оприлюдненню і що цю презумпцію може бути подолано тільки в дуже обмеженій кількості випадків. Якщо державна влада намагається заборонити доступ до інформації, вона повинна нести відповідальність щодо обґрунтування відмови на кожному етапі розгляду справи. Інакше кажучи, державна влада повинна довести, що інформація, яку вона бажає приховати, підпадає під сферу режиму винятків.

Обовязок публікувати: «Публічні органи повинні бути зобов'язаними публікувати основну інформацію». Закон повинен встановлювати як загальний обов'язок публікувати інформацію, так і її основні категорії, що підлягають опублікуванню. Публічні органи повинні принаймні бути зобов'язаними опублікувати такі категорії інформації:

Оперативна інформація про те, як публічна адміністрація функціонує, включаючи кошти, цілі, перевірені рахунки, стандарти, досягнення тощо, особливо якщо орган надає безпосередні послуги суспільству;

Інформація на будь-які запити, скарги чи інші безпосередні дії, які члени суспільства можуть здійснити щодо цієї публічної адміністрації;

Інструкції стосовно процедур, через які члени суспільства можуть втрутитися в основну політику чи внести законодавчі пропозиції;

Визначення типів інформації, якими володіє ця інституція і форми, у яких ця інформація зберігається;

Зміст будь-яких адміністративних чи політичних рішень, що впливають на суспільство, разом з причинами прийняття подібних рішень і матеріали щодо обґрунтування їх необхідності.

Стимулювання відкритого уряду: «Публічні органи повинні активно сприяти відкритому уряду». Інформування громадян про їхні права і сприяння культурі відкритості уряду є головним, зо має на меті здійснення законодавства про свободу інформації.

Обмежена сфера винятків: «Винятки повинні бути зрозумілими, описуватися вузько і підлягати суворому контролю стосовно категорій «шкоди» і «суспільних інтересів». Відмова державних органів оприлюднити інформацію є невиправданою, якщо вони не можуть довести, що інформація пройшла «трискладовий тест», який містить такі вимоги: (1) інформація повинна мати відношення до легітимної мети, передбаченої законом; (2) оприлюднення інформації повинно загрожувати спричиненням суттєвої шкоди вказаній легітимній меті; (3) шкода, яка може бути заподіяною вказаній меті, повинна бути вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні інформації».

Процедура отримання доступу: «Запити стосовно надання інформації повинні опрацьовуватися швидко і справедливо, а перегляд відмов має бути доступним і незалежним». Процес прийняття рішень стосовно інформаційних запитів повинен здійснюватися на трьох різних рівнях: на рівні публічного органу; апеляції до незалежного адміністративного органу; апеляції до суду.

Кошти: «Надмірна вартість не повинна перешкоджати особам подавати інформаційні запити». Кошти, які отримують публічні органи за надання доступу до інформації, не повинні бути настільки високими, щоб стримувати потенційних заявників.

Відкриті засідання: «Засідання публічних органів повинні бути відкритими для громадськості».

Оприлюднення створює прецедент: «Закони, які суперечать принципу максимального оприлюднення, повинні бути змінені або скасовані».

Захист інформаторів: «Особи, які передають інформацію про правопорушення (інформатори), повинні бути захищеними».

Право на доступ до інформації повинно забезпечуватися у першу чергу, наявністю відповідного ефективного законодавства, що є правовою підставою забезпечення здійснення конституційного права людини на свободу інформації, а також наявністю реальних механізмів здійснення цього права.

Традиційно право на доступ до інформації асоціюється з досвідом Сполучених Штатів Америки. Однак першими країнами, у яких громадяни одержади право на інформацію, були скандинавські країни:

Швеція (де конституційний Закон про свободу преси був прийнятий Ріікстагом у 1766 р.), а потім через два століття Фінляндія (Закон 1951 р.). У 1966 році був прийнятий Закон Сполучених Штатів Америки про свободу інформації, у якому були представлені нові інтерпретації і нові легітимні форми захисту свободи інформації. У 1970 р. аналогічні закони були прийняті в Данії і Норвегії у 1973 р. - в Австрії, у 1978 р. - у Франції і Нідерландах, 1982 р. - в Австралії, Новій Зеландії і Канаді, у 1990 р. - в Італії, у 1992. - Угорщині, у 1993 р. - у Португалії, у 1994 р. - у Бельгії, у 1997 р. - в Ірландії і Таїланді, у 1998 р. - у Кореї й Ізраїлі, а 1999 р. у Чеській Республіці і Японії, у 2001 р. - у Польщі. У згаданих країнах відкритість стала законним принципом, а таємність - винятком Гонцяж Я., Гнидюк Н. Свобода інформації та виконавча гілка влади: Правові норми. Інституції. Процедури. - К., 2002., - С. 68..

Після розпаду тоталітарного режиму в країнах Центральної і Східної Європи з'явилися сприятливі умови для запровадження інституційних механізмів захисту свободи інформації. Той факт, що практично в усіх країнах були прийняті нові конституції та запроваджена сучасна правова система, дав можливість поставити питання свободи інформації на центральне місце в законодавстві.

Незважаючи на те, що Законами України «Про інформацію» Закон України «Про інформацію» від 02.10.1992 № 2657-XII. та «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та огранів місцевого самоврядування» в Україні засобами масової інформації» Закон України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» від 23.091997 № 539/97-ВР. визначено, що держава гарантує вільний доступ до відкритої інформації, на сьогодні немає нормативного акта на рівні закону, який би повною мірою регулював питання громадян до інформації взагалі, а тим більше до інформації про діяльність органів державної влади та вищих посадових осіб. Однак є певні позитивні зрушення. Зокрема, народним депутатом України С.П. Гловатим на розгляд Верховної ради було внесено - Проект Закону №2082 від 20.08.2002 «Про інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб України». Цей проект передбачав запровадження правил, які забезпечують більшу інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб України. Ним пропонується охопити питання щодо обов'язкового оприлюднення інформації про органи державної влади та про вищих посадових осіб України. Законопроект покликаний сприяти встановленню юридичної основи здійснення права людини на доступ до інформації про органи державної влади так вищих посадових осіб, що забезпечить громадянам право активно брати участь у політичному житті держави, а також впливати на ті чи інщі політичні процеси. Він досі функціонує, але зважаючи на те, що наше законодавство має властивість частково змінюватись, то він не функціонує у повному своєму обсязі.

Однак, зважаючи на сучасті реалії і практику, навіть за умови прийняття такого закону наійною гарантією його реалізації є наявність ініціативи з боку органів виконавчої влади щодо підтримання відкритості своєї інформації. Але в Україні по-перше, така гарантія відсутня, а, по-друге, їй притаманний суб'єктивний і непостійний характер.

Далі слід зауважити, що не менш показовими є проведені в Україні в квітні 2003 року парламентські слухання з питань інформаційної діяльності і свободи слова. Депутати обговорювали питання роздержавлення засобів масової інформації (ЗМІ), можливості реєстрації Інтернет-видань. Державного регулювання Інтернету в цілому, створення інформаційного кодексу, проблеми реалізації свободи слова тощо.

Необхідно зауважити, що у розділі II Конституції України наведено перелік основних прав і свобод людини та громадянина, але відсутнє їх чітке розмежування. Умовно в українській теорії конституційного права їх поділяють на особисті (громадянські), політичні, соціально-економічні та культурні. Причому, право на інформацію, що закріплене у статті 34 Конституції України (тобто право «збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію»), провідні представники національного конституційного права відносять до політичних прав. Імовірно, це є наслідком ідеології і світогляду, що сформувалися за роки заполітизованого радянського режиму. Але право на самовираження, що передбачає і право на інформацію, очевидно, є не тільки політичним правом громадянина, а й природним особистим правом, таким, як право на життя, свободу пересування. Воно притаманне людині від народження, а не лише у контексті участі у політичному житті країни.

Логічно і природно відносити право людини на інформацію до конституційних особистих прав, бо його, як визнав Європейський суд з прав людини, кожен може реалізувати незалежно від мети: чи то користь, чи політична пропаганда, чи релігійна діяльність тощо. Все це елементи права на самовираження людини.

Однак виникає запитання, а чи знайшло закріплення в ст. 34 Конституції право на доступ до інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування. Більшість фахівців переконані, що так, адже ч. 2 ст. 34 Конституції України гарантує юридичну можливість «збирати» інформацію, але варто звернути увагу, що ч. 2 ст. 34 не містить правомочності одержання інформації. Це, на наш погляд, є істотним недоліком, тому що юридична можливість збирати інформацію не охоплює правомочність одержувати її. Існує очевидна різниця між правомочністю одержувати і правомочністю збирати інформацію. Так, дія «збирати» у словнику Д. Н. Ушакова тлумачиться як пошук, а «пошук» означає - «знайти, виявити, визначити місцезнаходження». У науковій літературі правники пошук інформації тлумачать як звернення особи (фізичної, юридичної, уповноваженого суб'єкта органу державної влади чи місцевого самоврядування) до органу, організації чи інших суб'єктів за отриманням необхідної інформації, аодержання - як отримання в установленій формі пошукової інформації від суб'єкта, який володіє нею на законних підставах. Таким чином, поняття «одержувати» і «збирати» не є тотожними, тобто вони передбачають різні дії.

Опоненти зазначеного вище твердження, апелюючи до загальноприйнятої позиції, що праву збирати інформацію кореспондує обов'язок органів влади оприлюднювати інформацію про свою діяльність та надавати інформацію, можуть визнавати такий підхід неправильним. А намагання автора інтерпретувати правомочність «збирати» лише за допомогою граматичного способу тлумачення - не зовсім коректним.

Проте варто звернути увагу, що й ст. 19 Загальної декла¬рації прав людини 1948 р. і ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає не лише юридичну можливість збирати, а й правомочність одержувати інформацію. Спеціальний доповідач з питань щодо заохочення та захисту свободи думки, а також права на вільне їх вираження Комісії з прав людини ООН, досліджуючи питання свободи інформації та доступу до інформації в доповіді E/CN.4/1998/40, визнав, що право шукати та одержувати інформацію покладає на державу позитивний обов'язок забезпечити доступ до інформації, зокрема, право на ознайомлення з офіційними документами та їх копіюванням. Отже, як бачимо,доповідач використовує конструкцію «збирати» та «одержувати».

Крім того, з точки зору юридичної техніки формула збирати й одержувати є більш довершеною.

Саме тому автор дисертаційного дослідження в науковій статті, що була присвячена висвітленню проблем права на інформацію, пропонував ч. 2 ст. 34 Конституції України доповнити правом вільно одержувати інформацію. У подальшому автор дійшов висновку про необхідність закріпити в Конституції окреме право на свободу інформації, тобто вільне створення, зберігання, поширення та отримання інформації із загальнодоступних джерел, а окремо закріпити право на доступ до інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, разом із правом на доступ до суспільно важливої інформації, яка є у розпорядженні приватних юридичних осіб. Це необхідно для подолання неясності, розмитості змісту та обсягу права на доступ до інформації.

Є. Ю. Захаров наголошує, що в Законі України «Про інформацію» не вистачає статті такого змісту: Інформація про особу громадянина, який претендує на виборну державну посаду, обіймає її або обіймав її раніше, не складає державної та іншої передбаченої законом таємниці, не належить до конфіденційної інформації і може бути опублікована в будь-якому випадку» Є. Ю. Захаров Порушення свободи вираження поглядів під час виборчої кампанії 2006 року // Свобода висловлювань і приватність. - 2006. - № 1;. Він переконаний, що «тільки тоді виборець зможе отримати повну інформацію про кандидатів і зробити обґрунтований вибір. Закріплення цієї норми в законі є необхідним, оскільки, як показує практика, досить часто органи влади відмовляються надати інформацію про кандидатів у депутати або про депутатів, посилаючись на те, що ця інформація є конфіденційною» Там само.. Наприклад, Херсонська обласна молодіжна організація «Молодіжний центр регіонального розвитку» звернулася до обласної Херсонської ради та Генічеської районної ради Херсонської області з запитом, в якому містилася вимога надати поіменний склад депутатського корпусу (прізвища, ім'я, по батькові депутатів, дату народження, місце роботи на день обрання депутатом, від якої партії/блоку обраний, партійність, до складу якої фракції увійшов, дата причина дострокового складання повноважень). Проте у задоволенні запиту було відмовлено, оскільки, на переконання адресата, зазначені дані належать до конфіденційної інформації. Між тим, відповідно до ч. 2 ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування» «обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст», а згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» «депутат місцевої ради - представник інтересів територіальної громади Закон України «Про статус депутатів місцевих рад» // Відомості Верховної Ради України вiд 04.10.2002. - № 40. - Ст. 290;» (прим. автора: а не власних інтересів). Є дивним, чому депутати Херсонської обласної ради та Генічеської районної ради Херсонської області приховують свої прізвища всупереч здоровому глузду та сутності місцевого самоврядування. Не зрозуміло, також, як особи, що представляють інтереси територіальної громади можуть залишатися їй невідомими. Необхідно також звернути увагу, що ця інформація не є конфіденційною, адже неодноразово публічно оголошувалась самими депутатами та засобами масової інформації під час та після виборчих кампаній. До того ж відповідно до положення передбаченого п. 8 ст. 36 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» однією із умов реєстрації кандидатів у депутати у багатомандатному окрузі є заява про згоду на оприлюднення біографічних відомостей у зв'язку з участю у місцевих виборах.

1.2 Конституційно-правове забезпечення права на доступ до інформації в Україні