Право на доступ до інформації

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Право на доступ до інформації як базове право людини

1.1 Конституційно-правова природа, поняття та види інформації. Конституційно-правове забезпечення права на доступ до інформації

Демократичність та ступінь цивілізованості кожного суспільства визначається, насамперед, тим, наскільки вільними почувають себе у цьому суспільстві його члени, наскільки реально здійснюються їхні громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні права. Можна констатувати, що останніми роками в Україні здійснено конкретні заходи розбудови нового демократичного суспільства. Звичайно, першим кроком стало прийняття нової Конституції України в 1996 році, а також численних законодавчих актів у різних галузях права - конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного, фінансового, трудового, інформаційного тощо.

Реалії нашого суспільства такі, що відстань між прийняттям таких актів і реальним втіленням в життя закріплених у них прав і свобод людини ще величезна. Але головне і найважче у кожній справі - це початок. А його, незважаючи на безліч труднощів і стереотипів, що склалися у нашому суспільстві за роки радянської влади, вже покладено. Не останню роль відіграв у цьому процесі інформаційний бум, який спостерігається нині завдяки розвитку недержавних засобів масової інформації, насамперед Інтернету. Але спочатку ми поговоримо про інформацію та з'ясуємо нарешті, що таке інформація, звідки вона має своє походження та потім плавно перейдемо до доступу до неї в мережі інтернет.

Інформаційний вплив на державу, суспільство, громадянина зараз є ефективнішим, ніж політичний, економічний і навіть військовий. Інформація стає реальною, майже фізично відчутною силою.

Поняття «інформація» використовується в усіх галузях науки, зокрема в правовій. Воно набуло багатозначності й інтерпретується залежно від сфери вживання. У перекладі з латинської мови «інформація» (information) - це роз'яснення, виклад; тобто йдеться про відомості (або їх сукупність), про предмети, явища й процеси навколишнього світу. Сьогодні немає установленого й вичерпаного тлумачення цього терміна; його можна розглядати, виходячи з досліджень філософів.

Поняття інформації неодноразово змінювалось, його межі то розширювалися то звужувалися. Спочатку під цим словом розуміли «уявлення», «поняття», потім - «відомості», «передачу повідомлень». Уперше термін інформація знайшов своє відображення у математичній теорії інформатики і теорії передачі даних каналами зв'язку Клода Шенона (1948 році), у якій він під інформацією розумів усі види повідомлень. К. Шеннон разом с У. Уівером запопропонували ймовірні методи для визначення кількості інформації, що передається. Однак такі методи описують лише знакову структуру інформації, не торкаючись її змісту.

Н. Вінер запропонував «інформаційне бачення» кібернетики, як науки про управління в живих організмах та технічних системах. Під інформацією почали розуміти вже не будь-які відомості, а лише ті, які є новими та корисними для прийняття такого рішення, що забезпечить досягнення мети управляння. Інші відомості не вважались інформацією.

У свою чергу, Л. Веккер, як і Н. Вінер, підкреслює у цьому понятті ознаку впорядкованості і зазначає: «Інформація може бути охарактеризована як збереження і відновлення її носієм упорядкованості станів і її джерела, яке впливає на цього носія».

Розглядаючи інформацію як предмет правовідносин у правовій системі, предмет взаємовідносин між державою та юридичними і фізичними особами доводиться повертатися до вихідних визначень інформації. Прикладом цього може стати визначення, яке запропонував С. Ожегов. На його думку, інформація - це: 1) відомості про навколишній світ і процеси, що в ньому відбуваються; 2) повідомлення про стан справ, про стан чого-небудь. І це правильно, адже більшість суспільних відносин виникає саме з приводу інформації як відомостей і повідомлень під час її створення, розповсюдження, перетворення та споживання.

Схожі визначення давали й інші науковці. Так, В. Ровенський, А. Уємов, Є. Уємова під інформацією розуміли «повідомлення про події, що відбуваються як у зовнішньому щодо системи середовищ, так і в самій системі». С. Анісімов вважає, що «інформацією можна назвати будь-яке повідомлення або передачу відомостей про будь-що, яке заздалегідь не було відоме».

Однак були і більш витончені ідеалістичні інтерпретації поняття інформації. Відомий дослідник К. Фон Вайцзекер у своїх працях розкриває його за допомогою іншого поняття - форми, тобто стверджує, що маса й енергія еквівалентні інформації. На думку А. Блока, Г. Гунтера, П. Снайдера, інформація є взагалі чимось третім, «нейтральним», «проміжним» між духом і матерією.

Узагальнюючи, можна виділити дві концепції інформації. Прихильники першої концепції зробили спробу співвіднести інформацію х поняттям «відображення», розкриваючи водночас необхідність єдності відображення й взаємодії як діалектичної єдності полярних категорій.

Друга концепція інформації, на думку багатьох учених, є більш плідним підходом до вирішення проблеми інформації, - «різноманітна» концентрація інформації. У рамках даного підходу інформацію можна трактувати як «зняту нерозрізненість», як розмаїтість. Інформація, - підкреслює Б. Бірюков, - існує там, де є розмаїття, неоднорідність. Інформація «виявляється» тоді, коли хоча б два «елементи» у сукупності різняться, і вона «зникає», якщо об'єкти «склеюються», «ототожнюються». Багато авторів використовують у своїх дослідженнях ті визначення інформації, які наведені в енциклопедичному словнику: «Інформація - це відомості, що передаються людьми усним, письмовим або іншим способом».

Одночасно розглядається і більш узагальнене системне визначення: «Інформація - це загально наукове поняття, що включає обмін відомостями між людьми, людиною й автоматом, автоматом і автоматом; обмін сигналами у тваринному й рослинному світі; передачу ознак від клітини, від організму до організму». Зазначено, що для цих двох визначень характерна єдина внутрішня сутність, що дає підставу застосовувати їх для різноманітних систем.

Категорія «інформація» виступає одним із найважливіших факторів системи суспільних відносин. У зв'язку з цим у сучасній філософії, теоретичних та прикладних науках не можуть підібрати однозначного трактування (змісту) категорії «інформація».

Під інформацією також розуміють зміст про річ, явище, факт, людину, суспільство, державу тощо, тобто вилучені із них чи про них дані. При цьому категорія «дані» розглядається як абстрактна категорія. Їх зміст визначається з прив'язкою до сфери пізнання.

Існує думка, що з точки зору праксеологічного аспекту, на практиці дуже часто неправомірно (нераціонально) встановлюють однозначність між даними та інформацією. На думку прихильників цієї теорії, дані реєструють явища і події, що відбуваються, а інформація - результат переробки та аналізу даних на рівні індивідуального інтелекту, тобто, їх усвідомлення конкретною людиною.

Поняття інформації має ширше поняття, тому неможна слово «Інформація», розглядати в окремій галузі. Можна тільки погодитися з тим, що вчені які по своєму тлумачать це визначення бажали внести в нього дрібну особливість під ту чи іншу науку.

Тому для того щоб окреслити інформацію у правовому контесті ми повинні виділити такі юридично значимі ознаки, які зумовлюють специфіку інформації як об'єкта правового регулювання.

До таких ознак найчастіше відносять:

- Нематеріальний характер («самостійність носія», тобто цінність інформації полягає в її суті, а не в матеріальному носії, на якому вона зафіксована);

- Суб'єктивний характер («інформація виникає внаслідок діяльності суб'єкта, який наділений свідомістю», тобто вона є результатом інтелектуальної діяльності);

- Необхідність об'єктивації для включення у правовий обіг;

- Кількісна визначеність;

- Неспоживчість, можливість багаторазового використання;

- Зберігання інформації у суб'єкта, який її передає;

- Здатність до відтворення, копіювання, збереження і накопичення.

Розуміння інформації як відомостей лише про події та явища (статичні поняття) залишає поза увагою відомості про процеси (щось тривале у часі). Адже під інформацією слід розуміти і створювані в процесі інтелектуальної діяльності відомості про стан справ.

Закон України «Про інформацію» визначає перелік сфер, де інформація має місце. Це - суспільство, держава та навколишнє природне середовище. Обсяг кожної з цих сфер можна розуміти по-різному. Одночасно не має визначення термінів «суспільство» чи «держава». Швидше за все, цей перелік не є вичерпним.

Отже, краще чітко конкретизувати й розширити дію Закону, зазначивши в статті 1 весь перелік сфер діяльності, які існують, а також ті, які можуть виникнути. Але з огляду на недоцільність такого викладу не слід обмежувати Закон вищезгаданим переліком, а вказати, що інформація - це відомості про осіб, предмети, факти, події, явища й процеси, незалежно від форма їх вираження.

Тому слід зважати на те, що порівняно з філософським підходом законодавча дефініція є недосконала, а тому провокує термінологічні конфлікти.

1.2 Інтернет як інструмент реалізації права на доступ до інформації

Розвиток інформаційних технологій дав поштовх для створення новітньої системи для пошуку інформації за спрощеною процедурою.

Інтернет називають мережею мереж. Інтернет складається з мільйонів локальних і глобальних приватних, публічних, академічних, ділових і урядових мереж, пов'язаних між собою з використанням різноманітних дротових, оптичних і бездротових технологій. Інтернет становить фізичну основу для розміщення величезної кількості інформаційних ресурсів і послуг, таких як взаємопов'язані гіпертекстові документи Всесвітньої павутини (World Wide Web - WWW) та електронна пошта.

В повсякденній мові слово Інтернет найчастіше вживається в значенні Всесвітньої павутини і доступної в ній інформації, а не у значенні самої фізичної мережі. Також вживаються терміни Всесвітня мережа, Глобальна мережа чи навіть одне слово «Мережа, Інемт, Тенета, Міжмережжя, Інтернемтрі або Немтрі».

Все частіше Інтернет вживається і з малої літери, що можна пояснити паралелями з термінами «радіо», «телебачення», які пишуть з малої.

Історія Інтернету сягає досліджень 1960-х років, які проводилися на замовлення уряду США і мали на меті створення надійних розподілених комп'ютерних мереж, стійких до пошкоджень. Попередницею Інтернету стала мережа ARPANET (англ. Advanced Research Projects Agency Network), яка почавши функціонувати в кінці 1960-х, в кінці 1970-х об'єднувала близько 200 вузлів.

Урядове фінансування магістральної мережі Національного наукового фонду США в 1980-х, а також приватне фінансування для інших комерційних магістральних мереж в усьому світі призвело до участі в розробці нових мережевих технологій і злиття багатьох мереж. Комерціалізація в 1990-х міжнародної мережі привела до її популяризації та впровадження в практично кожен аспект сучасного життя людини.

З 2011 року понад 2,1 мільярда людей користуються послугами Інтернету.

Інтернет не має централізованого управління, правил використання чи доступу. Кожна складова мережа встановлює свої власні стандарти. Централізовано визначаються правила використання адресного простору Інтернет-протоколу та Системи доменних імен.

Керує цим Інтернет корпорація з присвоєння імен та номерів (англ. Internet Corporation for Assigned Names and Numbers, або ICANN), міжнародна некомерційна організація з головним офісом у США. Технічне обґрунтування і стандартизацію основних протоколів (IPv4 та IPv6) проводить Internet Engineering Task Force (IETF), некомерційна організація, відкрите міжнародне співтовариство проектувальників, учених, мережевих операторів і постачальників послуг.

Абсолютно невеликі зміни в області інформаційних технологій мали такий Революційний ефект як створення Інтернету. На відміну від будь-якої іншої середовища зв'язку, таких як радіо, телебачення та друковані видання на основі односторонньої передачі інформації, Інтернет являє собою значний крок вперед як інтерактивне середовище.

Насправді, з його появою, люди більше не є пасивними одержувачами інформації, а також стають і активними учасниками її наповнення.

Такі платформи становлять особливу цінність у тих країнах, де немає незалежних ЗМІ, оскільки вони дозволяють людям обмінюватися різними поглядами на ті, чи інші події, а також дають можливість знайти об'єктивну інформацію.

Вважається, що Інтернет, як «Мережа», досягла такого розвитку, що завдяки неї кожна людина у світі, має можливість дізнатися про будь що, де завгодно, де є доступ до «Всесвітньої павутини». Це, в свою чергу, сприяє відкриттю істини і прогресу суспільства в цілому. Дійсно, Інтернет став одним з основних засобів, за допомогою якого люди можуть реалізувати своє право на свободу думок і їх вираження, гарантоване статтею 19 Загальної декларації прав людини і Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

Останній передбачає, що:

(А) Кожен має право безперешкодно дотримуватися своїх думок;

(Б) Кожен має право на свободу вираження своєї думки;

Це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якого роду, незалежно від кордонів, в усній, письмовій чи друкованій формі, у формі творів мистецтва чи за допомогою будь-якого іншого засобу масової інформації за своїм вибором. Інтернет складається з багатьох тисяч корпоративних, наукових, урядових та домашніх мереж.

Інтернет - всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно зв'язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами (стаття 1 Закону України «Про телекомунікації»).

Як стверджують у своїй публікації Б. Червак та І. Радзієвський до основних напрямів політики в інформаційній сфері віднесено надання статусу засобів масової інформації веб-ресурсам вітчизняного сегмента Інтернет.

Відповідно до частини четвертої, статті 20 Закону України «Про інформацію» порядок створення (заснування) та організації діяльності окремих засобів масової інформації визначаються законодавчими актами про ці засоби.

Сьогодні все частіше виникають ситуації, коли в Інтернеті розміщується неперевірена інформація, яка не відповідає дійсності. Таку інформацію передруковують газети з посиланням на відповідне джерело в мережі Інтернет. У зв'язку з цим, авторів таких матеріалів неможливо притягати до відповідальності, а честь, гідність та ділову репутацію осіб немає можливості захистити правовими засобами.

Оскільки проблема поширення недостовірної інформації в Інтернеті залишається не вирішеною, актуальність питання правового регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з використанням мережі Інтернет, не викликає сумнівів.

Поряд з цією проблемою актуальними залишаються: розповсюдження у мережі Інтернет порнографії, в тому числі дитячої, різноманітних закликів терористів, інформації, яка пропагує війну, національну та релігійну ворожнечу, фашизм та неофашизм, наркоманію, токсикоманію, алкоголізм, тютюнопаління та інші шкідливі звички.

Також вважається, що необхідно підкреслити, сьогодні Інтернет став найбільш важливим джерелом інформації, ніж періодичні друковані засоби масової інформації. Можливість доступу до мережі Інтернет дозволяє ознайомлюватися з новинами за допомогою електронних версій звичайних газет, телепередач або спеціалізованих сайтів. Існування власних сторінок друкованих та аудіовізуальних засобів масової інформації у мережі Інтернет робить інформаційні ресурси доступними майже з кожної точки світу 24 години на добу.

З огляду на вищенаведене, можна вести мову про необхідність підготовки Проекту Закону «про засоби масової інформації в мережі Інтернет».

Окремої уваги заслуговує питання держаної реєстрації відповідних засобів масової інформації, необхідність правового регулювання їх діяльності як суб'єктів підприємницької діяльності.

У своїй публікації на тему «Інтернет в Україні в контексті відносин людини, суспільства та держави», Р. Романов підкреслює, що якщо йдеться про можливість отримання електронними виданнями статусу засобів масової інформації за бажанням самого видання, то такий підхід може бути прийнятним. Працівники Інтернет-видань матимуть повноцінний статус журналістів, а на самі видання будуть поширюватися права та обов'язки засобів масової інформації. Однак, якщо держава буде вимагати реєстрації всіх українських Інтернет-видань, встановлюючи в разі відмови різного роду обмеження щодо їх діяльності, то такі дії однозначно слід вважати спробою поширити державний контроль над інформаційною діяльністю, включно із цензурою, на досі не вражений цим Інтрнет-простір.

Необхідно зазначити, що неодмінною умовою діяльності в Україні друкованих засобів масової інформації є їх державна реєстрація (стаття 11 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»). Для здійснення телерадіомовлення необхідно отримати відповідну ліцензію (стаття 23 Закону України «Про телебачення і радіомовлення»). Іншими словами, діяльність засобів масової інформації в Україні можлива лише після отримання встановлених законодавством дозволів. З огляду на наведене, можна вести мову про необхідність визначення статусу «засобів масової інформації в мережі Інтернет», порядку їх функціонування та легалізації (реєстрації або ліцензування). Головним є те, щоб порушене питання не трактувалося як спроба встановлення політичного контролю над інформаційними Інтернет ресурсами.

Пунктом 8 статті 3 Указу Президента України від 31 липня 2000 року №928 «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні» Кабінету Міністрів України доручено підготовку законопроекту з питання особливостей діяльності засобів масової інформації, створення, одержання, використання, поширення та зберігання інформації, забезпечення охорони інтелектуальної власності та авторського права у мережі Інтернет.

Необхідно зазначити, що Кабінетом Міністрів України неодноразово ініціювалася підготовка проектів нормативно-правових актів з питань регулювання правовідносин під час розповсюдження інформації в українському сегменті Інтернет. Проте, враховуючи специфіку питання, та невирішеність його у світі, зазначена робота триває і досі.

Так, пунктом 65 Орієнтовного плану законопроектних робіт на 2009 рік, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18 лютого 2009 року №185-р, Службі безпеки України передбачено підготовку проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо державної реєстрації Інтернет-видань», яким слід врегулювати процедуру державної реєстрації Інтернет-видань шляхом надання їм статусу засобів масової інформації.

Якщо запитувана інформація (документ) наявна на офіційному веб-сайті або в інших відкритих джерелах у мережі Інтернет і при цьому запитувач надав адресу своєї електронної пошти, відповідальний працівник надсилає листа з відповіддю на цю адресу із зазначенням розміщеної онлайн-інформації та прямим гіперпосиланням на відповідне джерело і роз'ясненням, що запитувач може попросити про надання письмової відповіді по суті запиту (без пояснення причин) або повідомити про відсутність потреби в письмовій відповіді. Аналогічно пропонуємо надавати інформацію (документи), наявні в розпорядника в електронній формі.

Наявність в запитуваному документі частини інформації з обмеженим доступом не має перешкоджати безумовному наданню відкритої інформації з нього (частина сьома статті 6 Закону).

Публічна інформація з обмеженим доступом (документ, що її містить), щодо якої надійшов запит, підлягає розгляду на предмет існування на цей момент формальних підстав для обмеження доступу до неї (можливе закінчення строків засекречування, скасування законодавчих норм про обмеження доступу, прийняття рішення або початок публічного обговорення у випадках, визначених пунктом 1 частини першої статті 9 Закону). У разі відсутності на момент розгляду таких формальних підстав для обмеження доступу до інформації вона підлягає наданню на запит (частина четверта статті 6 Закону).

Якщо запитується копія документа, в тексті якого наявна інформація з обмеженим доступом, яка не може бути надана за результатами розгляду цього питання за трискладовим тестом, копія документа надається одним із таких способів:

1. За наявності електронної версії документа - з неї прибираються слова, фрази, речення, зображення тощо, які позначають відповідну інформацію з обмеженим доступом, і заміняються пропусками втексті. Далі відкоригований таким чином документ залежно від вказівок у запиті на нього надсилається в електронній версії електронною поштою (при наявності технічної можливості) або роздруковується і надсилається поштою, а електронна відкоригована копія документа зберігається на комп'ютері відповідального працівника.

2. За наявності лише паперової версії документа (або його копії) - виготовляється його копія, в якій слова, фрази, речення, зображення тощо, які позначають відповідну інформацію з обмеженим доступом, ретушуються (чорною тушшю, чорнилом, білим коректором або іншим способом, який виключає подальше прочитання ретушованого).

Після цього виготовляється копія вже з відкоригованої копії документа. Друга копія надсилається запитувачеві з відповіддю поштовим відправленням. Копія, яка безпосередньо коригувалася (перша), зберігається з рештою документації по відповідному запиту та може використовуватися повторно в разі нового звернення щодо того самого документа.

Якщо формальні підстави продовжують існувати, застосовується процедура трискладового тесту. В процесі застосування процедури трискладового тесту мають враховуватися доводи запитувача з приводу того, чому, на його думку, конкуруючий суспільний інтерес в отриманні інформації з обмеженим доступом переважає законний інтерес обмежити доступ до неї (за наявності таких доводів).

Перевага конкуруючого суспільного інтересу над законними інтересами зобов'язує до надання запитуваної інформації та зняття з неї статусу інформації з обмеженим доступом.

Рішення про надання на запит інформації з обмеженим доступом та зняття з неї відповідного статусу доцільно оформляти доповідною запискою на ім'я керівника розпорядника (заступника керівника), оскільки таке рішення повинно ним погоджуватися. Але і в цьому випадку лист-відповідь на запит надсилається за підписом працівника, відповідального за обробку запиту.

1.3 Резолюція Організації об'єднаних націй від 3 червня 2011 року та її значення в реалізації прав людини на доступ до інформації

На думку правозахисників всі люди повинні мати можливість доступу до мережі Інтернет в цілях здійснення і користуватися своїми правами на свободу вираження думки, переконань та інших основних прав людини. Держави несуть відповідальність за забезпечення того, щоб доступ в Інтернет був широко доступні для кожної людини, а також що держави не можуть необгрунтовано обмежувати доступ громадян до Інтернету. Доступ в Інтернет визнається як право відповідно до законодавства ряду країн.

В Женеві (3 червня 2011 р) - Спеціальний доповідач ООН з питання про заохочення і захист права на свободу думок та їх вільне вираження Франк Ла Рю заявив, що уряди держав стали частіше обмежувати потоки інформації в інтернеті, оскільки побоюються, що інтернет дає людям можливість мобілізуватися і виступити проти статусу-кво.

«В останні місяці по всьому світу ми спостерігаємо зростаючий рух людей, що вимагають змін, а саме справедливості, рівності, підзвітності влади, а також дотримання прав людини», - заявив Ла Рю, представляючи Раді ООН з прав людини свою доповідь про право на свободу думок та їх вільне вираження в інтернеті.

«Проте, унікальні властивості інтернету, що дозволяють людям миттєво поширювати інформацію, об'єднуватися в групи і розповідати світовій спільноті про несправедливість і нерівність, також викликають занепокоєння у тих, хто має владу і могутністю», - заявив експерт.

У своїй доповіді Ла Рю вивчає ключові тенденції і перешкоди в рамках дотримання невід'ємного права людини на свободу думок та їх вільне вираження, забезпеченого статтею 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

Відзначаючи, що інтернет є відносно новим засобом комунікації, експерт підкреслив доцільність застосування усталених міжнародних стандартів у галузі прав людини при оцінці дій урядів країн на предмет несправедливого обмеження потоків інформації в інтернеті.

«Законний вираз думок у багатьох державах продовжує залишатися протизаконним. Про це свідчить той факт, що в 2010 р. більше 100 блогерів були взяті під варту», - нагадав Спеціальний доповідач. «Уряди країн використовують все більш витончені засоби для обмеження доступу до електронних ресурсів та відстеження активістів і критиків».

«Інформаційні потоки в інтернеті повинні зустрічати якомога менше обмежень, за винятком дуже рідкісних випадків, приписаних міжнародним правом», - підкреслив Ла Рю.

«По суті, це означає, що будь-які обмеження повинні бути чітко узгоджені з законом і визнані необхідними в даній ситуації. Для забезпечення прав людини такі заходи повинні бути найменш агресивними і насильницькими», - додав Ла Рю. Спеціальний доповідач також закликав уряди країн розробити чіткий і ефективний план дій для того, щоб зробити інтернет широкодоступного для всіх верств населення. Організація Об'єднаних Націй ухвалила, що доступ в Інтернет є одним з основних прав людини, яке має бути гарантовано і захищено державами.

«Резолюція L13», яка була прийнята в Женеві, «стверджує, що ті права, якими люди володіють в «реальному» часі, також повинні бути захищені і віртуальному просторі (онлайн), зокрема, свобода вираження думок.

Резолюція ООН від 11 червня 2011 року «Про надання доступу до мережі інтернет», - як базового права людини свідчить:

1. Ті ж самі права, що люди мають в автономному режимі, також повинні бути захищені в Інтернеті, зокрема, свободи вираження думок, яка застосовна незалежно від державних кордонів і будь-якими засобами за своїм вибором, відповідно до статей 19 Загальної декларації прав людини і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права;

2. ООН визнає глобальний і відкритий характер Інтернету в якості рушійної сили в прискорення прогресу в напрямку розвитку в різних її формах;

3. ООН настійно закликає всі держави в демократичних цілях заохочувати і полегшити доступ до Інтернету і засобів зв'язку у всіх країнах «прийняти» спеціальні процедури» з питань безперешкодного доступу до мережі.

За словами посла США в «Human Rights Campaign» - далі «Організація з захисту прав людини» - Ейлін Донахью».

«…Це перша в історії людства резолюція ООН стверджує, що права людини в цифровому світі повинні бути захищені і підкріплені законодавства у тому ж обсязі і з тією ж турботою, як права людини в реальному світі…».

Незважаючи на те, подібна Резолюція ООН є першою в світі, то представники ООН та організації з Захисту Прав Людини та Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ) заявили, що вони підтверджують принцип права на свободу думок і їх вираження».

Навіть не дивлячись на позитивні рішення в таких представницьких органах щодо «Резолюції «L13» про доступ в Інтернет», як праву людини був і залишається досі високий рівень критики. Арабські революції та Хвилі протестів 2011 року виникли в Першу Черга Завдяк інтернету та новим технологіям віртуального світу.

В звичайній, з одного боку, масовій демонстрації не відбулісь би, якщо тисячі людей не виявило бажання вийти на вулиці та взяти участь у мітінгах. Проте, навряд чи протести досягли б таких масштабів без інтернету. Оскільки він пропонує незамінні можливості для комунікації, організації та миттєвого поширення інформації.

Однак протести порушили важливе питання - чи є та чи має бути доступ до Інтернету правом людини або правом громадянина?

Ця проблема стоїть особливо гостро у країнах, де уряди блокували доступ до веб-мережі - саме з метою припинення дій протестуючих. Через це у червні була оприлюднена спеціальна доповідь Об'єднаних Націй.

У ній згадуються заворушення на Середньому Сході та в Північній Африці і стверджується, що Інтернет зараз «став вкрай важливим механізмом для реалізації людських прав». За останні кілька років суди та парламенти таких країн, як Франція та Естонія, які проголосили доступ до Інтернету правом людини.

Це непогане твердження, проте воно оминає важливу деталь: технологія є лише засобом реалізації прав, але не є правом сама по собі. Насправді існує дуже висока планка для того, щоб щось почали вважати правом людини. Якщо говорити просто: то це те, що потрібно людині для здорового та наповненого смислом життя, наприклад, свобода від катувань та свобода совісті. Помилково відносити технології у таку високу категорію, оскільки таким чином ми можемо дійти до переоцінювання певних речей.

«Доступ до Інтернету» не повинен бути одним з прав людини такі слова виходять від Вінта Серфа, якого часто називають «батьком Інтернету. Серф стверджує, що доступ в Інтернет не може бути правом, він резюмує свій аргумент, коли стверджує, «Ця технологія є засобом забезпечення прав, а не саме по собі право».

«Це було розцінено як вузьке тлумачення, як вважають в ООН право людини». Серф говорив, що Інтернет відіграє важливу роль в житті людини, в подальшому він сам же приходить до висновку, що доступ в Інтернет повинен бути одним з цивільних прав, однак і тут він не згоден з цим. Стаття, яку опублікували після цієї заяви батька інтернету викликала багато суперечок у Всесвітній павутині - далі (Інтернет), про рамках прав людини і доступу в Інтернет. Оскільки вже пора визначитися, який повинен бути статус Інтернету і взагалі чи має бути?

Багато вчених вказали на слабкі аргументи Серфа, однак він же зазначає, що позитивний акт надання доступу до Інтернет, було б занадто обтяжливим для уряду і в будь-якому випадку влада не зобов'язана надавати всім своїм громадянам доступ до тих чи інших засобів комунікацій та зв'язку.

Єгипетський правозахисник Шеріф Ельсайед - Алі стверджує, що поняття права на доступ до інтернету має можливість змінюватися в міру зміни соціальних умов.

Він стверджує, що треба дивитися на право доступу в інтернет в контексті певних умов. Залежно від ситуації і розширювати право доступу на інтернет або ж обмежувати, якщо воно несе шкоду.

Ельсайед - Алі стверджує, без інтернету ми зробимо крок назад у своєму розвитку, оскільки ділитися новинами та інноваціями в ключових секторах, таких як у сферах охорони здоров'я та тих чи інших технологій займає набагато більше часу без використання мережі, щоб поширити повідомлення по всьому світу.

Кращий спосіб схарактеризувати права людини - це визначитися із результатами, яких ми намагаємось досягти. Вони включають такі необхідні свободи як свобода слова та свобода доступу до інформації - і вони не обов'язково пов'язані з певною технологією у певний час.

Справді, навіть у доповіді Організації Об'єднаних Націй (хоч там доступ до Інтернету і проголошується правом людини), зазначається, що Інтернет цінний, як засіб досягнення мети, а не як самоціль.

Як щодо заяви, що Інтернет повинен, бути громадянським правом? Тут ми можемо застосовувати аналогічну аргументацію: доступ до Інтернету завжди лише інструмент для досягнення чогось важливішого. Тим не менш, твердження, що доступ до Інтернету є громадянським правом, я визнаю сильнішим, ніж твердження про право людини. Зрештою, громадянські права відрізняються від прав людини тим, що вони надаються законом, а не притаманні нам як людським істотам.

Інші вказують на те, що це не сам Інтернет, повинен є правом, а саме доступ в Інтернет, про що і йдеться, має бути закріплений правом і гарантуватися законом.

Європейська комісія Європейського Союзу в особі віце - президента Вівіенс Редінга заявила, що «Необхідно забезпечувати право доступу у ставленні до мережі інтернет або використання, послуг і тих або інших додатків які поставляються разом з послугами до доступу в інтернет. Необхідно поважати основні права і свободи фізичних осіб, у тому числі права на недоторканність приватного життя, свободу вираження і доступ до інформації та освіти, а також належної правової процедури».

Заборона цього права через цензуру або відмова в обслуговуванні може призвести до порушення кількох прав людини, які дотримуються в онлайн просторі.

Ла Рю, таким чином, підкреслює - «Кожна держава повинна, таким чином, розробити конкретний інструмент та ефективну політику, щоб зробити Інтернет широко - доступним для всіх верств населення».

Я, погоджуюся з твердженням Ла Рю, тому як людина котра живе у 21 сторіччі вважаю, що Інтернет це мережа свободи, завдяки якої можна досягти чимало досягнень. Інтернет повинен бути вільним, та заслуговує на набрання статусу «Базове право людини», а регулювання цього доступу, це інша матерія.

Інтернет в цілому розглядається як середа, яка знаходиться за межами юрисдикції будь-якої однієї держави, в той час частині Інтернету можуть бути закони та правильні для тих країн, в яких вони працюють. Забігаючи вперед, то згадуючи вище згадану резолюцію, весь міжнародний діалог щодо доступу почався не, скільки з самого доступу людей до мережі, а скільки самим питанням. «Як Інтернет повинен регулюватися?».

Правозахисники ж заявляють, що Інтернет необхідно зовсім не регулювати, а навпаки дати майданчик для вільного одержання інформації і ні в якому разі не порушувати право людини на доступ в мережу. Оскільки будь-яка спроба регулювати «шкідливу» або незаконну діяльність в Інтернеті може зіткнутися з великими труднощами, оскільки держави розходяться в її визначенні «за» і «проти».

Також з 18 червня по 6 липня 2012 року проходила чергова 20 сесія ради з прав людини ООН, на якій було прийнято 22 резолюції, зокрема, «Документ №A/HRC/20/L.13» по відношенню до заохочення, захисту та здійснення прав людини в Інтернеті. Його було прийнято всіма 46 поточними членами ради без голосування, зокрема, Китаєм і Кубою, що мали певні застереження.

Так, ООН підтвердило, що незалежно від кордонів і обраних засобів масової інформації ті ж права, що людина має в звичайному житті, мають також захищатися й в он-лайн середовищі, зокрема право на свободу вираження думок. Також було визнано глобальний і відкритий характер Інтернету - однієї з рушійних сил прискорення прогресу на шляху розвитку в його різноманітних формах.

ООН зокрема закликала всі країни заохочувати та полегшувати доступ до Інтернету та міжнародне співробітництво з метою розвитку засобів масової інформації, а також зауважила, що продовжить вивчати питання заохочення, захисту та здійснення прав людини в Інтернеті - важливому інструменті виконання та розвинення прав людини - й інших технологічних середовищах.

Проект резолюції було підготовлено 76 країнами, зокрема й Україною, яка наразі не є членом Ради з прав людини, на чолі зі Швецією. Вона стала логічним продовженням «Доповіді №A/HRC/17/27», Спеціального доповідача з питання про заохочення та захисту права на свободу думок й їхнє вільне вираження Франка ла Руа на XVII сесії Ради з Прав людини 16 травня 2011 року, коли ООН фактично визнала доступ до Інтернету базовим правом людини, зазначивши також, що поширення інформації в мережі має бути максимально вільним і обмежуватись лише тими ситуаціями, коли воно може призвести до порушення чиїхось прав. Згодом ця доповідь була представлена за №A/66/290 Генеральним секретарем ООН на XVI сесії Генеральної Асамблеї 10 серпня 2011 року.

Підводячи підсумки висвітленого вище, можна скласти висновок, тому як держави, члени Європейського Союзу та США, фактично цією Резолюцією надали доступу до мережі Інтернет - юридичного статусу, завдяки чому він автоматично становиться базовим правом кожної людини. Але існує чимало проблем, тому як не всі держави світу будуть ратифікувати цю резолюцію і адаптувати своє законодавство стосовно доступу до всесвітньої павутини під Європейські стандарти. Цей факт чинить низку проблем тому, як потрібно створювати інститути при владі, які мали б змогу регулювати це питання. Тому зараз можна тільки сподіватися, що права людини стосовно доступу до мережі, не будуть порушені.

2. Конституційно-правове забезпечення доступу до інтернету в країнах Європейського Союзу та України

2.1 Забезпечення доступу до інформації в інтернеті у Європейському союзі. Електронний уряд

Реалізація стратегічної мети ЄС у сфері становлення інформаційного суспільства здійснюється за допомогою як загальної системи органів (Європейська Рада, Європейська Комісія, Генеральний Директорат з освіти і культури тощо), так і спеціально створеного інституційного механізму - Генерального Директорату з інформаційного суспільства, Форуму інформаційного суспільства ЄС.

Так, у ст. З Договору про Європейський Союз зазначено, що ЄС діє як єдина інституційна структура, котра має забезпечувати узгодженість та безперервність діяльності, здійснюваної з метою досягнення його цілей. Союз має забезпечувати послідовність своєї зовнішньополітичної діяльності в загальному контексті міжнародних відносин, питань безпеки, економіки та політики.

Серед загальних органів ЄС, значну роль в забезпеченні політики інформаційного суспільства відіграє Європейська Комісія (ЄК). На ЄК покладені не лише функції щодо розробки політики ЄС у відповідних сферах життєдіяльності європейського суспільства, але згідно з положеннями установчих договорів, ЄК здійснює також функції контролю за забезпеченням виконання зобов'язань країн-учасниць для реалізації спільної стратегії ЄС.

Основними документами, які були підготовлені ЄК у сфері становлення інформаційного суспільства є: «Європа і глобальне інформаційне суспільство: рекомендації для Європейської Ради ЄС» 1994 року, «Підготовка Європи до інформаційного суспільства» 1994 року, «Шлях Європи до інформаційного суспільства» 1994 року, «Включення інформаційного суспільства в політику Європейського Союзу. План дій» 1996 року, щорічні «Доповіді ЄК Форуму інформаційного суспільства».

Особливо важливим є розроблений Єврокомісією програмний документ «Шлях Європи до інформаційного суспільства» 1994 року, в якому зазначено, що шляхом збереження національно-культурної самобутності та ідентичності європейської спільноти необхідно формувати відповідну європейську інформаційну політику за допомогою забезпечення вільного доступу до інформаційних послуг.

За останні роки використання та доступ до Інтернету у Європейському Союзі значно зросли. Зокрема, у 2013 році, у порівнянні з 2007 роком, кількість домогосподарств користувачів Інтернету у Євросоюзі зросла на 24% склала 79%. Окрім того, 62% людей у Європейському Союзі користуються всесвітньою мережею щодня (або майже щодня).

Серед країн, жителі яких користуються всесвітньою мережею щодня (або майже щодня), першість утримує Данія. У цій країні без щоденного доступу до Інтернету своє життя не уявляють 84% людей. Дуже високі показники також мають Нідерланди (83%), Люксембург (82%), Швеція (81%), Фінляндія (80%) і Об'єднане Королівство (78%).

Чехи (16%), естонці, ірландці та австрійці (усі по 14%) складають найбільші групи населення, які «відвідують» всесвітню мережу принаймні раз в тиждень (однак не щодня).

Своєю чергою, країною лідером серед усіх держав Євросоюзу за доступом до Інтернету є Нідерланди 95% домогосподарств цієї країни користуються всесвітньою мережею. Далі йдуть Люксембург (94%), Данія та Швеція (обидві по 93).

Найнижчий доступ до Інтернету демонструють країни, які нещодавно приєдналися до ЄС - Болгарія (54% домогосподарств) і Румунія (58%), - а також Греція (56%).

Водночас 21% населення Євросоюзу жодного разу не користувалося Інтернетом.

Найбільше таких людей проживає у Румунії (42%), Болгарії (41%), Греції (36%), Італії (34%), Португалії (33%), а також на Кіпрі та в Польщі (обидві по 32%).

Інтернет і електронна пошта є такою ж базовою потребою людини, як мобільність або житло. Такий вердикт винесла Федеральна судова палата Німеччини в судовому розгляді інтернет-користувача та телекомунікаційної компанії freenet.

Через технічну помилку провайдера позивач протягом двох місяців був позбавлений доступу до Мережі. Суд ухвалив, що користувач має право на повернення частини абонентської плати.

Своє рішення судді мотивували тим, що інтернет у даний час є важливим майданчиком і засобом комунікації, а користування ним має центральне значення в житті людини.

«Цей вердикт Федеральної судової палати демонструє, наскільки фундаментальним є сьогодні інтернет для того, щоб бути поінформованим. Суспільство починає усвідомлювати, що користування Мережею є одним з цивільних прав людини», - заявила міністр юстиції ФРН Забіне Лойтхойссер-Шнарренбергер.

Враховуючу як позитивну, так і негативну роль глобальної мережі Інтернет у становленні глобального та європейського інформаційного суспільства, особливої актуальності набуває проблема безпеки цієї мережі. Так, Єврокомісія прийняла Резолюцію про запобігання поширенню в Інтернеті інформації незаконного змісту, шкідливої для морального здоров'я суспільства в 1996 році, відповідно до якої поняття шкідливого змісту залежить від культурних традицій, а поняття незаконного змісту - від чинного законодавства.

Серед основних заходів із забезпечення безпеки інформації в мережі Інтернет ЄС передбачає здійснення таких заходів:

1. Забезпечити свободу комунікації он-лайн.

2. Визначити обов'язки постачальників послуг (зокрема, видавців та посередників).

3. Запровадити захист інтелектуальної власності в режимі он-лайн.

4. Забезпечити ефективне регулювання змісту інформації, що є в мережі Інтернет.

5. Забезпечити захист персональних даних.

6. Забезпечити правовий статус доменів.

7. Забезпечити вільний доступ до масивів інформації в мережі Інтернет для масового використання (Досвід Франції).

У зв'язку з реорганізацією ЄК у 1996 році було створено Генеральний Директорат ЄС з інформаційного суспільства. Основними завданнями Генерального Директорату є:

1) формування політики інформаційного суспільства в країнах ЄС;

2) розробка регулятивних та правових документів, необхідних для здійснення інформаційної політики в європейському регіоні;

3) створення програм інформаційного суспільства і встановлення взаємодії між політикою розвитку технологій та політикою регулювання інформаційного суспільства;

4) впровадження нових технологій в інші сфери життєдіяльності європейських спільнот;

5) допомога у реалізації програм ЄС, пов'язаних з інформаційним суспільством, зокрема, за напрямками зовнішньої політики, технологічних досліджень, підприємницької ініціативи, конкуренції, єдиного ринку, освіти, культури.

Проблема забезпечення безпеки інформаційного суспільства Євросоюзу посідає особливе місце серед інших повноважень Генерального Директорату ЄС з інформаційного суспільства.

Ось чому право на доступ громадян країн ЄС до Інтернет мережі, так важливе у їхньому житті. Якщо забезпечити належний, регульований на законодавчому рівні доступ до мережі Інтернет тоді це допоможе уряду та громадянам запитувати один одного про деякі аспекти діючого законодавства, чи наприклад дізнаватися про новини у державному керівництві. Впливати на деякі законотворчі процеси, чи запропоновувати свої побажання. Тому надалі я, вважаю, можна перейти до такого поняття як «Електронний Уряд», та висвітлити його особливості.

Поняття «Електронне урядування» на сьогодні вже не є цілком невідомим і новим, як це було декілька років тому. Пов'язуючи його з доступом до публічної інформації, можна сказати, що воно є ефективним засобом забезпечення такого доступу, а отже, сприяє прозорості та ефективності діяльності влади. Нажаль зараз не існує чіткого визначення поняття «Електронне урядування» наприклад, на Заході це поняття мало дослівний переклад - «електронний уряд». У сучасному розумінні термін (англ. - e-goverment) тлумачиться на багато ширше ніж «електронний уряд», чи навіть, як я вважаю більш правильним можу надати визначення, «електронне управління державою», тобто використання в органах державного управління сучасних технологій, завдяки мережі Інтернет. Тому E-government зараз - це дуже лаконічний опис сучасного підходу до визначення ролі урядових органів у житті держави і суспільства, що все більше поширюється на Заході.

У чому полягають перспективи для державних органів із застосуванням цієї новизни у державному управлінні? Знову-ж відповідь проста. Державні органи здатні змінити на краще ставлення населення до уряду завдяки якості надання тих чи інших адміністративних послуг і підвищити довіру громадян, зробивши їх центром уваги будь-яких ініціатив при здійсненні своєї діяльності. Організації, орієнтовані на потреби громадян, усвідомлюють, що весь процес надання послуг населенню рідко здійснюється однією людиною. Так наприклад в Європейському просторі, з'явилося таке поняття як «» Електронна Європа» - це є ініціативою Європейської комісії, виконавчого ограну Євросоюзу, яка спрямована на прискорення трансформації європейського промислового суспільства і інформаційне Європейці зацікавлені в покращені та полегшенні доступу громадян до інформації державних органів, що забезпечує більшу прозорість діяльності органів державної влади, а також гарантуватиме більшу ефективність прийнятих Євросоюзом рішень. Необхідно також здійснити великий обсяг роботи, для того щоб забезпечити громадянам доступ до веб-сайтів урядів окремих держав і європейських інституцій, забезпечивши їм зручні засоби для пошуку необхідної інформації.

Обмеження доступу до основних статистичних і економічних даних гальмує розвиток бізнесу загалом, а також приватного сектора вторинних послуг, що спрямовані на інформування суспільства зокрема. Тому необхідно полегшити одержання державної інформації, що у свою чергу, стимулюватиме розвиток нових секторів послуг, які базуються на відкритих джерелах інформації.

Потенційний ефект після вирішення цього завдання важко переоцінити:

- Уряди стануть ближчими до простих громадян;

- З'явиться можливість скоротити видатки на утримання урядових службовців;

- Будуть створені додаткові робочі місця для тих, хто надає вторинні послуги;

- Буде створено загальноєвропейський інформаційний ринок державної інформації.

Надалі ж можна говорити й про інші провідні країни Європейського Союзу які вирішили застосовувати «Електронний уряд», у роботі своїх парламентів та інших державних установ. Німеччина постійний член Європейського союзу яка є однією з провідних країн у галузі Інтернет розвитку. На мій погляд розвиток «Електронного уряду», це важливий крок до безперешкодного доступу кожної людини до необхідної інформації. Саме тому коли ООН прийняла Резолюцію «L13» від 3 червня 2011 року, це і є та точка, завдяки чому доступ до інформації із застосуванням мережі Інтернет буде найбільш легким та прозорим, ніж раніше.

Висока швидкість поширення інформаційних технологій змушує державні органи вчитися використовувати їх для підвищення ефективності роботи і бути готовими до швидких змін. З цією метою Німеччина приступила до реалізації програми («Bund Obline 2005»), («Німеччина в Мережі»), що спрямована на забезпечення надання всього спектра державних послуг через Інтернет з 2005 року і по сьогодення. Внаслідок цього громадяни одержують доступ до 1,2 тис. онлайнових послуг державних установ. Зокрема, у жителів країни з'явилася можливість заповнювати податкові декларації, продовжувати дії водійського посвідчення або паспорта, тощо через мережу Інтернет. Також ця програма яка діє вже з 2005 року передбачає обладнання 181 відділення Національної служби зайнятості пунктами безкоштовного та безперешкодного доступу до мережі Інтернет для безробітних, котрі зможуть скористатися ними для надсилання своїх резюме і пошуку вакансій.

Деякі послуги вже надаються, у тому числі заповнення електронних заявок у Федеральному адміністративному відомстві, менеджмент службових поїздок федеральних працівників, а також управління доступу до інформації у Федеральному міністерстві внутрішніх справ. Крім того, через мережу Інтернет приймаються прохання від студентів про надання їм фінансової допомоги. В усіх випадках відомості надходять у систему й автоматично направляються на сервер обробки даних документообігу. Після закінчення процесу обробки електронна форма з інформацією направляється назад користувачеві. Ці рішення були реалізовані шляхом впровадження новітніх інтернет-технологій в програми управління документообігом. Створені програми безкоштовно передаються в усі державні установи Німеччини. Серед переваг програми «BoundOnline» варто виділити підвищення зручності роботи для громадян і більш раціональне використання управлінських ресурсів.

Та на останок можна виділити ще один проект, реалізований у рамках впровадження електронного уряду, це є перетворенні землі Шлезвіг-Гольштейн у «електронний регіон» (e-region) шляхом організації надійної інфраструктури, що дозволяє здійснювати швидкий і ефективний обмін інформацією. Цей проект спрямований на створення «державної універсальної установи», що забезпечить доступ до будь-якої інформації чи послуг з будь-якого місця на території цього регіону.

Підсумовуючи вище викладене «Електронний Уряд», надає кожному громадянину країн Європейського союзу доступ до урядової інформації та взагалі до загальної інформації, новин тощо, спрощуючи життя людей, які мешкають в тих країнах. Також вважаю за потрібним сказати, що «Електронний уряд», - це великий крок до майбутнього вільного доступу до мережі Інтернет з метою пошуку необхідної інформації.

2.2 Законодавче гарантування права на доступ до інтернет в Україні. Електронний уряд в Україні, перспективи розвитку

Після розвалу Радянського Союзу державам колишнього СРСР повинно було відновити свої стосунки вже на рівні міжнародних інституцій та над довіру людям про те що їх права у майбутньому будуть захищені.

Десять років проходить перед тим як всесвітня мережа Інтернет стає головним джерелом інформації для суспільства у тому числі для громадян країн СНД. З усіх країн колишнього СРСР, найбільш демократичного, вільного доступу до Інтернету набула - Україна.

Україна зайняла 68- е місце серед 157 країн миру й шосте місце серед країн СНД по темпах розвитку інформаційних технологій. Про це свідчать результати щорічного дослідження «Виміру інформаційного суспільства» Міжнародного союзу електрозв'язку, з 2009 року. При цьому в Україні спостерігається вкрай низька ціна на широкосмуговій доступ до Інтернету - $7,5 з одного абонента на місяць, що в 1,7 рази менше середнього показника по країнах регіону.