Конституційно-правове забезпечення доступу до Інтернету в країнах Європейського Союзу та України

Не вирішеним на рівні закону залишається також питання про обов'язок кандидатів у народні депутати декларувати доходи своєї родини, адже на підставі ч. 3. ст. 60 Закону України «Про вибори народних депутатів України» Там само. та ч. 11 ст. 36 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» Закон «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» //Відомості Верховної Ради України вiд 30.07.2004. - № 30-31). - С. 1194. - Ст. 382;, форма декларації про майно та доходи кандидата у депутати затверджується Міністерством фінансів України…». На практиці це призвело до того, що згідно з Наказом Міністерства фінансів «Про затвердження форми декларації про майно та доходи кандидата в народні депутати України» вiд 14 листопада 2005 р. депутати повинні декларувати лише свої доходи (зареєстровано: Мін'юст України вiд 17 листопада 2005 р. № 1392/11672) Наказ Міністерства Фінансів «Про затвердження форми Декларації про майно та доходи кандидата у народні депутати України і членів його сім'ї // Офіційний вісник України вiд 18.01.2002. - № 1. - Ст. 417, Ст 37..

Хоча відповідно до попередньої форми декларації депутати повинні були декларувати доходи, квартири, автомобілі, житлові будинки, землю, відомості про рахунки в Україні і за кордоном, цінні папери та інші активи, які належать їм та членам їх сімей.

З огляду на стратегічну мету України - членство в Європейському Союзі - варто зауважити, що найважливішим принципом функціонування європейського адміністративного простору є відкритість та прозорість публічної адміністрації. Відповідно державотворчі процеси в Україні мають ґрунтуватися на засадах європейських цінностей, що вимагає створення ефективних політико-правових механізмів, спрямованих у тому числі й на забезпечення максимальної прозорості діяльності органів державної влади.

Найкращий шлях до забезпечення відкритості та прозорості влади - налагодження ефективного діалогу з громадськістю через поєднання її участі на всіх етапах прийняття управлінських суспільно значущих рішень, управлінні державними справами та забезпечення доступу до повної, об'єктивної інформації органами державної влади.

У розвинених країнах світу забезпечення доступу до публічної інформації є основним індикатором відкритості державної влади. Якщо розглядати це питання в ретроспективі, то доцільно згадати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., у якій у ст. 10 вперше йдеться про доступ до публічної інформації як права кожного та забороняється втручання органів державної влади в свободу отримання і передачі інформації та ідей за винятком випадків, коли заборона здійснюється в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

Суттєвим поштовхом для розвитку законодавства у сфері забезпечення доступу до інформації в різних країнах світу стало прийняття 27 листопада 2008 р. Конвенції про доступ до офіційних документів, яка була розроблена Комітетом Міністрів Ради Європи. Важливою подією для нашої країни в цьому контексті стало прийняття у січні 2011 р. Закону України “Про доступ до публічної інформації”. Згідно зі ст. 1 цього Закону публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка є у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Право на доступ до інформації інтерпретується як право на отримання доступу до офіційних документів, а також інформації про діяльність органів державної влади. До речі, таке розуміння права на доступ до інформації характерне і для західноєвропейської та американської наукових шкіл.

Таким чином, прийняття Закону України “Про доступ до публічної інформації” мало б наблизити Україну до кращих демократичних практик організації діяльності органів державної влади. Та чи справдилися сподівання громадськості щодо впровадження європейських стандартів відкритості та прозорості в діяльність української влади? Відповідь на це запитання можна знайти у коментарях діячів українських громадських і міжнародних неурядових організацій, експертів, які достатньо поширені у ЗМІ і свідчать про те, що забезпечення доступу до публічної інформації органами державної влади України, як і будь-який інший процес, має свої здобутки і недоліки.

Слід визнати, що з набуттям чинності Закону України “Про доступ до публічної інформації” активізувалася діяльність української влади щодо забезпечення права кожного на доступ до інформації, яка є у володінні суб'єктів владних повноважень.

Невідкладно було прийнято укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти центральних і місцевих органів влади, інших суб'єктів, якими затверджено заходи щодо забезпечення доступу до публічної інформації. Практично одночасно на офіційних веб-сайтах органів державної влади та інших розпорядників публічної інформації з'явилися сторінки “Доступ до публічної інформації”, де було оприлюднено нормативно-правові акти, якими визначено відповідальних за забезпечення доступу до публічної інформації, затверджено форми запитів на інформацію, порядок опрацювання запитів, відшкодування витрат на копіювання та друк документів, звіти про опрацювання запитів, найбільш запитувані документи тощо.

Установлений законом строк опрацювання та підготовки відповіді на запит - п'ять робочих днів - не залишив вибору суб'єктам забезпечення доступу до публічної інформації і мотивував їх на підготовку відповіді запитувачам у визначений термін.

Ефективним стимулом до виконання вищезгаданого закону стало визначення відповідальності за порушення законодавства про доступ до публічної інформації.

Усе це слугувало тому, що суспільство визнало позитивні зрушення у відкритості діяльності органів державної влади. Доречно відзначити, що за рейтингом забезпечення права на інформацію, розробленим двома провідними міжнародними організаціями Access Info Europe (Іспанія) та Centre for Law and Democracy (Канада), український Закон “Про доступ до публічної інформації” посів 9-те місце серед 89-ти країн світу. Проте, говорячи про реалізацію права на доступ до інформації, доцільно визнати, що законодавство не дало відповіді на всі запитання. У цьому аспекті згадаємо рішення, прийняте Конституційним Судом України 20 січня 2012 р. у справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень ч. І, ІІ ст. 32, ч. ІІ, ІІІ ст. 34 Конституції України.

Конституційний Суд України постановив, що збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням у її особисте і сімейне життя і допускається виключно у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Члени Конституційного Суду України зробили висновок, що конфіденційною інформацією “про особисте та сімейне життя особи є будь-які відомості та/або дані про відносини немайнового та майнового характеру, обставини, події, стосунки тощо, пов'язані з особою та членами її сім'ї, за винятком передбаченої законами інформації, що стосується здійснення особою, яка займає посаду, пов'язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень”.

Підставами для втручання в особисте життя визнано: згоду людини на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно неї, а також у разі відсутності такої згоди - тільки в інтересах національної безпеки, економічного добробуту.

Іншим цікавим моментом у контексті аналізу проблем забезпечення інформаційної безпеки Євросоюзу є розгляд основних нормативно-правових актів, що закріплюють права та свободи громадян Євросоюзу в інформаційній сфері.

Основним документом Європейського Союзу, що закріплює такі права громадян є Хартія основних прав Європейського Союзу від 7 грудня 2000 року.

Хартія проголошує, що права, які в ній закріплюються, базуються на конституційних традиціях та загальних міжнародних зобов'язаннях держав-членів, а також Договору про Європейський Союз, Договору про Європейські співтовариства, Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод, Соціальних хартіях, прийнятих Європейським співтовариством й

Радою Європи та судової практики суду Європейських співтовариств і Європейського суду з прав людини.

Аналіз даного документу, дозволяє виокремити ряд прав та свобод людини в інформаційній сфері в контексті інформаційної безпеки Європейського Союзу, що практично повторюють положення Конституції України.

Так, ст. З даного Договору зазначає, що кожна людина має право на фізичну недоторканність та недоторканність психіки. Отже, дана теза корелює з таким національним інтересом людини в інформаційній сфері, як забезпечення права людини на захист від маніпуляції індивідуальною свідомістю та таким конституційним положенням, яке закріплено в статті 34 Конституції України, відповідно до якого кожному гарантується право на свободу думки та слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Ст. 7 закріплює положення, відповідно до якого кожна людина має право на повагу її приватного та сімейного життя, на недоторканність житла та таємниці кореспонденції.

Згідно зі ст. 8 кожна людина має право на охорону відомостей особистого характеру.

Таким чином, дані норми віддзеркалюються у ст. 31 Конституції України, а саме: кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, а також ст. 32 - ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Ст. 11 визначає, що кожна людина має право на свободу вира жати свою думку. Це право охоплює свободу підтримувати свою думку, отримувати та розповсюджувати інформацію та ідеї без будь-якого втручання з боку публічних властей та незалежно від державних кордонів. Забезпечується свобода та плюралізм засобів масової інформації. Основна ідея даної тези закріплена Конституцією України в статтях 15 (Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена.) та 34 (Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.).

Ст. 41 зазначає, що кожна людина має право на доступ до матеріалів, що мають до неї безпосереднє відношення, при забезпеченні законних інтересів конфіденційності, а також професійної і комерційної таємниці. Ст. 34 Конституції України відображає основну ідею вищезазначеної статті, а саме: кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Насамкінець, відповідно до ст. 42 кожен громадянин чи громадянка Європейського Союзу, чи будь-яка фізична чи юридична особа, яка проживає чи має офіційно зареєстроване місцеперебування в одній з держав-членів, має право доступу до документів Європейського парламенту. Ради та Європейської комісії. Що ж до України, то ст. З Конституції України закріпила, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Іншим цікавим моментом у контексті аналізу проблем забезпечення інформаційної безпеки Євросоюзу є розгляд основних нормативно-правових актів, що закріплюють права та свободи громадян Євросоюзу в інформаційній сфері.

Основним документом Європейського Союзу, що закріплює такі права громадян є Хартія основних прав Європейського Союзу від 7 грудня 2000 року.

Хартія проголошує, що права, які в ній закріплюються, базуються на конституційних традиціях та загальних міжнародних зобов'язаннях держав-членів, а також Договору про Європейський Союз, Договору про Європейські співтовариства, Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод, Соціальних хартіях, прийнятих Європейським співтовариством й Радою Європи та судової практики суду Європейських співтовариств і Європейського суду з прав людини.

Аналіз даного документу, дозволяє виокремити ряд прав та свобод людини в інформаційній сфері в контексті інформаційної безпеки Європейського Союзу, що практично повторюють положення Конституції України.

Так ст. 41 зазначає, що кожна людина має право на доступ до матеріалів, що мають до неї безпосереднє відношення, при забезпеченні законних інтересів конфіденційності, а також професійної і комерційної таємниці. Ст. 34 Конституції України відображає основну ідею вищезазначеної статті, а саме: кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Насамкінець, відповідно до ст. 42 кожен громадянин чи громадянка Європейського Союзу, чи будь-яка фізична чи юридична особа, яка проживає чи має офіційно зареєстроване місцеперебування в одній з держав-членів, має право доступу до документів Європейського парламенту. Ради та Європейської комісії. Що ж до України, то ст. З Конституції України закріпила, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Тому підбиваючи підсумки вищевикладеного, слід зазначити, що право на доступ до інформації є одним із невідємних прав людини і громадянина, яке повинне забезпечуватися, насамперед, нявністю ефективних правових механізмів його здійснення. Потрібно також пам'ятати, що функціонування інформаційного суспільства можливе лише за умов існування демократичної, правової держави, де панує принцип верховенства права і максимально забезпечується реалізація прав людини.

1.3 Інтернет як інструмент реалізації права на доступ до інформації

Розвиток інформаційних технологій дав поштовх для створення новітньої системи для пошуку інформації за спрощеною процедурою.

Інтернет називають мережею мереж. Інтернет складається з мільйонів локальних і глобальних приватних, публічних, академічних, ділових і урядових мереж, пов'язаних між собою з використанням різноманітних дротових, оптичних і бездротових технологій. Інтернет становить фізичну основу для розміщення величезної кількості інформаційних ресурсів і послуг, таких як взаємопов'язані гіпертекстові документи Всесвітньої павутини (World Wide Web -- WWW) та електронна пошта.

В повсякденній мові слово Інтернет найчастіше вживається в значенні Всесвітньої павутини і доступної в ній інформації, а не у значенні самої фізичної мережі. Також вживаються терміни Всесвітня мережа, Глобальна мережа чи навіть одне слово «Мережа, Інемт, Тенета, Міжмережжя, Інтернемтрі або Немтрі».

Все частіше Інтернет вживається і з малої літери, що можна пояснити паралелями з термінами «радіо», «телебачення», які пишуть з малої.

Історія Інтернету сягає досліджень 1960-х років, які проводилися на замовлення уряду США і мали на меті створення надійних розподілених комп'ютерних мереж, стійких до пошкоджень. Попередницею Інтернету стала мережа ARPANET (англ. Advanced Research Projects Agency Network), яка почавши функціонувати в кінці 1960-х, в кінці 1970-х об'єднувала близько 200 вузлів.

Урядове фінансування магістральної мережі Національного наукового фонду США в 1980-х, а також приватне фінансування для інших комерційних магістральних мереж в усьому світі призвело до участі в розробці нових мережевих технологій і злиття багатьох мереж. Комерціалізація в 1990-х міжнародної мережі привела до її популяризації та впровадження в практично кожен аспект сучасного життя людини.

З 2011 року понад 2,1 мільярда людей користуються послугами Інтернету.

Інтернет не має централізованого управління, правил використання чи доступу. Кожна складова мережа встановлює свої власні стандарти. Централізовано визначаються правила використання адресного простору Інтернет-протоколу та Системи доменних імен.

Керує цим Інтернет корпорація з присвоєння імен та номерів (англ. Internet Corporation for Assigned Names and Numbers, або ICANN), міжнародна некомерційна організація з головним офісом у США. Технічне обґрунтування і стандартизацію основних протоколів (IPv4 та IPv6) проводить Internet Engineering Task Force (IETF), некомерційна організація, відкрите міжнародне співтовариство проектувальників, учених, мережевих операторів і постачальників послуг.

Абсолютно невеликі зміни в області інформаційних технологій мали такий Революційний ефект як створення Інтернету. На відміну від будь-якої іншої середовища зв'язку , таких як радіо, телебачення та друковані видання на основі односторонньої передачі інформації, Інтернет являє собою значний крок вперед як інтерактивне середовище.

Насправді , з його появою , люди більше не є пасивними одержувачами інформації, а також стають і активними учасниками її наповнення.

Такі платформи становлять особливу цінність у тих країнах, де немає незалежних ЗМІ, оскільки вони дозволяють людям обмінюватися різними поглядами на ті, чи інші події, а також дають можливість знайти об'єктивну інформацію.

Вважається, що Інтернет, як «Мережа», досягла такого розвитку, що завдяки неї кожна людина у світі, має можливість дізнатися про будь що, де завгодно, де є доступ до «Всесвітньої павутини». Це, в свою чергу, сприяє відкриттю істини і прогресу суспільства в цілому. Дійсно, Інтернет став одним з основних засобів, за допомогою якого люди можуть реалізувати своє право на свободу думок і їх вираження, гарантоване статтею 19 Загальної декларації прав людини і Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

Останній передбачає, що :

(А) Кожен має право безперешкодно дотримуватися своїх думок;

(Б) Кожен має право на свободу вираження своєї думки;

Це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якого роду, незалежно від кордонів, в усній, письмовій чи друкованій формі, у формі творів мистецтва чи за допомогою будь-якого іншого засобу масової інформації за своїм вибором. Інтернет складається з багатьох тисяч корпоративних, наукових, урядових та домашніх мереж.

Інтернет - всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно зв'язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами (стаття 1 Закону України «Про телекомунікації Верховна Рада України; Закон України «Про телекомунікації» від 18.11.2003 № 1280-IV.»).

Як стверджують у своїй публікації Б. Червак та І. Радзієвський до основних напрямів політики в інформаційній сфері віднесено надання статусу засобів масової інформації веб-ресурсам вітчизняного сегмента Інтернет.

Відповідно до частини четвертої, статті 20 Закону України «Про інформацію» порядок створення (заснування) та організації діяльності окремих засобів масової інформації визначаються законодавчими актами про ці засоби.

Сьогодні все частіше виникають ситуації, коли в Інтернеті розміщується неперевірена інформація, яка не відповідає дійсності. Таку інформацію передруковують газети з посиланням на відповідне джерело в мережі Інтернет. У зв'язку з цим, авторів таких матеріалів неможливо притягати до відповідальності, а честь, гідність та ділову репутацію осіб немає можливості захистити правовими засобами.

Оскільки проблема поширення недостовірної інформації в Інтернеті залишається не вирішеною, актуальність питання правового регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з використанням мережі Інтернет, не викликає сумнівів.

Поряд з цією проблемою актуальними залишаються: розповсюдження у мережі Інтернет порнографії, в тому числі дитячої, різноманітних закликів терористів, інформації, яка пропагує війну, національну та релігійну ворожнечу, фашизм та неофашизм, наркоманію, токсикоманію, алкоголізм, тютюнопаління та інші шкідливі звички.

Також вважається, що необхідно підкреслити, сьогодні Інтернет став найбільшважливим джерелом інформації, ніж періодичні друковані засоби масової інформації. Можливість доступу до мережі Інтернет дозволяє ознайомлюватися з новинами за допомогою електронних версій звичайних газет, телепередач або спеціалізованих сайтів. Існування власних сторінок друкованих та аудіовізуальних засобів масової інформації у мережі Інтернет робить інформаційні ресурси доступними майже з кожної точки світу 24 години на добу.

З огляду на вищенаведене, можна вести мову про необхідність підготовки Проекту Закону «про засоби масової інформації в мережі Інтернет».

Окремої уваги заслуговує питання держаної реєстрації відповідних засобів масової інформації, необхідність правового регулювання їх діяльності як суб'єктів підприємницької діяльності.

У своїй публікації на тему «Інтернет в Україні в контексті відносин людини, суспільства та держави» «Інтернет в Україні в контексті відносин людини, суспільства та держави»

Від 04.12.02,// Роман Романов.// Режим доступу: http://www.khpg.org/index.php?id=1039006572, Р. Романов підкреслює, що якщо йдеться про можливість отримання електронними виданнями статусу засобів масової інформації за бажанням самого видання, то такий підхід може бути прийнятним. Працівники Інтернет-видань матимуть повноцінний статус журналістів, а на самі видання будуть поширюватися права та обов'язки засобів масової інформації. Однак, якщо держава буде вимагати реєстрації всіх українських Інтернет-видань, встановлюючи в разі відмови різного роду обмеження щодо їх діяльності, то такі дії однозначно слід вважати спробою поширити державний контроль над інформаційною діяльністю, включно із цензурою, на досі не вражений цим Інтрнет-простір.

Необхідно зазначити, що неодмінною умовою діяльності в Україні друкованих засобів масової інформації є їх державна реєстрація (стаття 11 Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”). Для здійснення телерадіомовлення необхідно отримати відповідну ліцензію (стаття 23 Закону України „Про телебачення і радіомовлення”). Іншими словами, діяльність засобів масової інформації в Україні можлива лише після отримання встановлених законодавством дозволів. З огляду на наведене, можна вести мову про необхідність визначення статусу „засобів масової інформації в мережі Інтернет”, порядку їх функціонування та легалізації (реєстрації або ліцензування). Головним є те, щоб порушене питання не трактувалося як спроба встановлення політичного контролю над інформаційними Інтернет ресурсами.

Пунктом 8 статті 3 Указу Президента України від 31 липня 2000 року № 928 „Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні Указ Президента України від 31 липня 2000 року № 928 „Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні”” Кабінету Міністрів України доручено підготовку законопроекту з питання особливостей діяльності засобів масової інформації, створення, одержання, використання, поширення та зберігання інформації, забезпечення охорони інтелектуальної власності та авторського права у мережі Інтернет.

Необхідно зазначити, що Кабінетом Міністрів України неодноразово ініціювалася підготовка проектів нормативно-правових актів з питань регулювання правовідносин під час розповсюдження інформації в українському сегменті Інтернет. Проте, враховуючи специфіку питання, та невирішеність його у світі, зазначена робота триває і досі.

Так, пунктом 65 Орієнтовного плану законопроектних робіт на 2009 рік, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18 лютого 2009 року № 185-р, Службі безпеки України передбачено підготовку проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо державної реєстрації Інтернет-видань», яким слід врегулювати процедуру державної реєстрації Інтернет-видань шляхом надання їм статусу засобів масової інформації.

Якщо запитувана інформація (документ) наявна на офіційному веб-сайті або в інших відкритих джерелах у мережі Інтернет і при цьому запитувач надав адресу своєї електронної пошти, відповідальний працівник надсилає листа з відповіддю на цю адресу із зазначенням розміщеної онлайн-інформації та прямим гіперпосиланням на відповідне джерело і роз'ясненням, що запитувач може попросити про надання письмової відповіді по суті запиту (без пояснення причин) або повідомити про відсутність потреби в письмовій відповіді. Аналогічно пропонуємо надавати інформацію (документи), наявні в розпорядника в електронній формі.

Наявність в запитуваному документі частини інформації з обмеженим доступом не має перешкоджати безумовному наданню відкритої інформації з нього (частина сьома статті 6 Закону).

Публічна інформація з обмеженим доступом (документ, що її містить), щодо якої надійшов запит, підлягає розгляду на предмет існування на цей момент формальних підстав для обмеження доступу до неї (можливе закінчення строків засекречування, скасування законодавчих норм про обмеження доступу, прийняття рішення або початок публічного обговорення у випадках, визначених пунктом 1 частини першої статті 9 Закону). У разі відсутності на момент розгляду таких формальних підстав для обмеження доступу до інформації вона підлягає наданню на запит (частина четверта статті 6 Закону).

Якщо запитується копія документа, в тексті якого наявна інформація з обмеженим доступом, яка не може бути надана за результатами розгляду цього питання за трискладовим тестом, копія документа надається одним із таких способів:

За наявності електронної версії документа - з неї прибираються слова, фрази, речення, зображення тощо, які позначають відповідну інформацію з обмеженим доступом, і заміняються пропусками втексті. Далі відкоригований таким чином документ залежно від вказівок у запиті на нього надсилається в електронній версії електронною поштою (при наявності технічної можливості) або роздруковується і надсилається поштою, а електронна відкоригована копія документа зберігається на комп'ютері відповідального працівника.

За наявності лише паперової версії документа (або його копії) - виготовляється його копія, в якій слова, фрази, речення, зображення тощо, які позначають відповідну інформацію з обмеженим доступом, ретушуються (чорною тушшю, чорнилом, білим коректором або іншим способом, який виключає подальше прочитання ретушованого).

Після цього виготовляється копія вже з відкоригованої копії документа. Друга копія надсилається запитувачеві з відповіддю поштовим відправленням. Копія, яка безпосередньо коригувалася (перша), зберігається з рештою документації по відповідному запиту та може використовуватися повторно в разі нового звернення щодо того самого документа.

Якщо формальні підстави продовжують існувати, застосовується процедура трискладового тесту. В процесі застосування процедури трискладового тесту мають враховуватися доводи запитувача з приводу того, чому, на його думку, конкуруючий суспільний інтерес в отриманні інформації з обмеженим доступом переважає законний інтерес обмежити доступ до неї (за наявності таких доводів).

Перевага конкуруючого суспільного інтересу над законними інтересами зобов'язує до надання запитуваної інформації та зняття з неї статусу інформації з обмеженим доступом.

Рішення про надання на запит інформації з обмеженим доступом та зняття з неї відповідного статусу доцільно оформляти доповідною запискою на ім'я керівника розпорядника (заступника керівника), оскільки таке рішення повинно ним погоджуватися. Але і в цьому випадку лист-відповідь на запит надсилається за підписом працівника, відповідального за обробку запиту.

1.4 Резолюція Організації обєднаних націй від 3 червня 2011 року та її значення в реалізації прав людини на доступ до інформації

На думку правозахисників всі люди повинні мати можливість доступу до мережі Інтернет в цілях здійснення і користуватися своїми правами на свободу вираження думки, переконань та інших основних прав людини. Держави несуть відповідальність за забезпечення того, щоб доступ в Інтернет був широко доступні для кожної людини, а також що держави не можуть необгрунтовано обмежувати доступ громадян до Інтернету. Доступ в Інтернет визнається як право відповідно до законодавства ряду країн.

В Женеві (3 червня 2011 р) - Спеціальний доповідач ООН з питання про заохочення і захист права на свободу думок та їх вільне вираження Франк Ла Рю заявив, що уряди держав стали частіше обмежувати потоки інформації в інтернеті, оскільки побоюються, що інтернет дає людям можливість мобілізуватися і виступити проти статусу-кво.

«В останні місяці по всьому світу ми спостерігаємо зростаючий рух людей, що вимагають змін, а саме справедливості, рівності , підзвітності влади, а також дотримання прав людини», - заявив Ла Рю, представляючи Раді ООН з прав людини свою доповідь про право на свободу думок та їх вільне вираження в інтернеті.

«Проте, унікальні властивості інтернету, що дозволяють людям миттєво поширювати інформацію, об'єднуватися в групи і розповідати світовій спільноті про несправедливість і нерівність, також викликають занепокоєння у тих, хто має владу і могутністю», - заявив експерт.

У своїй доповіді Ла Рю вивчає ключові тенденції і перешкоди в рамках дотримання невід'ємного права людини на свободу думок та їх вільне вираження, забезпеченого статтею 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

Відзначаючи, що інтернет є відносно новим засобом комунікації, експерт підкреслив доцільність застосування усталених міжнародних стандартів у галузі прав людини при оцінці дій урядів країн на предмет несправедливого обмеження потоків інформації в інтернеті.

«Законний вираз думок у багатьох державах продовжує залишатися протизаконним. Про це свідчить той факт, що в 2010 р. більше 100 блогерів були взяті під варту», - нагадав Спеціальний доповідач. «Уряди країн використовують все більш витончені засоби для обмеження доступу до електронних ресурсів та відстеження активістів і критиків».

«Інформаційні потоки в інтернеті повинні зустрічати якомога менше обмежень, за винятком дуже рідкісних випадків, приписаних міжнародним правом», - підкреслив Ла Рю.

«По суті, це означає, що будь-які обмеження повинні бути чітко узгоджені з законом і визнані необхідними в даній ситуації. Для забезпечення прав людини такі заходи повинні бути найменш агресивними і насильницькими», - додав Ла Рю. Спеціальний доповідач також закликав уряди країн розробити чіткий і ефективний план дій для того, щоб зробити інтернет широкодоступного для всіх верств населення. Організація Об'єднаних Націй ухвалила, що доступ в Інтернет є одним з основних прав людини, яке має бути гарантовано і захищено державами.

«Резолюція L13», яка була прийнята в Женеві, "стверджує, що ті права, якими люди володіють в "реальному" часі, також повинні бути захищені і віртуальному просторі (онлайн), зокрема, свобода вираження думок.

Резолюція ООН від 11 червня 2011 року «Про надання доступу до мережі інтернет», - як базового права людини свідчить:

1. Ті ж самі права, що люди мають в автономному режимі, також повинні бути захищені в Інтернеті, зокрема, свободи вираження думок, яка застосовна незалежно від державних кордонів і будь-якими засобами за своїм вибором, відповідно до статей 19 Загальної декларації прав людини і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права;

2. ООН визнає глобальний і відкритий характер Інтернету в якості рушійної сили в прискорення прогресу в напрямку розвитку в різних її формах;

3. ООН настійно закликає всі держави в демократичних цілях заохочувати і полегшити доступ до Інтернету і засобів зв'язку у всіх країнах "прийняти" спеціальні процедури " з питань безперешкодного доступу до мережі.

За словами посла США в «Human Rights Campaign» - далі « Організація з захисту прав людини» - Ейлін Донахью".

«... Це перша в історії людства резолюція ООН стверджує, що права людини в цифровому світі повинні бути захищені і підкріплені законодавства у тому ж обсязі і з тією ж турботою, як права людини в реальному світі ...».

Незважаючи на те, подібна Резолюція ООН є першою в світі, то представники ООН та організації з Захисту Прав Людини та Міжнародний союз електрозв'язку ( МСЕ ) заявили, що вони підтверджують принцип права на свободу думок і їх вираження".

Навіть не дивлячись на позитивні рішення в таких представницьких органах щодо «Резолюції «L13» про доступ в Інтернет», як праву людини був і залишається досі високий рівень критики. Арабські революції та Хвилі протестів 2011 року вініклі в Першу Черга Завдяк інтернету та новим технологіям віртуального світу.

В звічайній, з одного боку, масовій демонстрації не відбулісь би, якщо тісячі людей не виявило бажання вийти на вулиці та взяти участь у мітінгах. Проте, наврядчи протести досяглі б таких масштабів без інтернету. Оскількі він пропонує незамінні можливості для комунікації, організації та міттєвого поширення інформації.

Однак протести порушили важливе питання - чи є та чи має бути доступ до Інтернету правом людини або правом громадянина? 

Ця проблема стоїть особливо гостро у країнах, де уряди блокували доступ до веб-мережі - саме з метою припинення дій протестуючих. Через це у червні була оприлюднена спеціальна доповідь Об'єднаних Націй.

У ній згадуються заворушення на Середньому Сході та в Північній Африці і стверджується, що Інтернет зараз «став вкрай важливим механізмом для реалізації людських прав». За останні кілька років суди та парламенти таких країн, як Франція та Естонія, які проголосили доступ до Інтернету правом людини Internet Access, Is Not a Human Right:. - выпуск 4 января 2012 года;. - Режим доступу: - http://www.nytimes.com/2012/01/05/opinion/internet-access-is-not-a-human-right.html?_r=5&.

Це непогане твердження, проте воно оминає важливу деталь: технологія є лише засобом реалізації прав, але не є правом сама по собі. Насправді існує дуже висока планка для того, щоб щось почали вважати правом людини. Якщо говорити просто: то це те, що потрібно людині для здорового та наповненого смислом життя, наприклад, свобода від катувань та свобода совісті. Помилково відносити технології у таку високу категорію, оскільки таким чином ми можемо дійти до переоцінювання певних речей.

«Доступ до Інтернету» не повинен бути одним з прав людини такі слова виходять від Вінта Серфа, якого часто називають "батьком Інтернету . Серф стверджує, що доступ в Інтернет не може бути правом, він резюмує свій аргумент, коли стверджує, «Ця технологія є засобом забезпечення прав, а не саме по собі право».

«Це було розцінено як вузьке тлумачення, як вважають в ООН право людини». Серф говорив, що Інтернет відіграє важливу роль в житті людини, в подальшому він сам же приходить до висновку, що доступ в Інтернет повинен бути одним з цивільних прав, однак і тут він не згоден з цим. Стаття, яку опублікували після цієї заяви батька інтернету викликала багато суперечок у Всесвітній павутині - далі (Інтернет), про рамках прав людини і доступу в Інтернет. Оскільки вже пора визначитися, який повинен бути статус Інтернету і взагалі чи має бути?

Багато вчених вказали на слабкі аргументи Серфа, однак він же зазначає, що позитивний акт надання доступу до Інтернет, було б занадто обтяжливим для уряду і в будь-якому випадку влада не зобов'язана надавати всім своїм громадянам доступ до тих чи інших засобів комунікацій та зв'язку.

Єгипетський правозахисник Шеріф Ельсайед - Алі стверджує, що поняття права на доступ до інтернету має можливість змінюватися в міру зміни соціальних умов.

Він стверджує, що треба дивитися на право доступу в інтернет в контексті певних умов. Залежно від ситуації і розширювати право доступу на інтернет або ж обмежувати , якщо воно несе шкоду.

Ельсайед - Алі стверджує, без інтернету ми зробимо крок назад у своєму розвитку, оскільки ділитися новинами та інноваціями в ключових секторах, таких як у сферах охорони здоров'я та тих чи інших технологій займає набагато більше часу без використання мережі, щоб поширити повідомлення по всьому світу.

Кращий спосіб схарактеризувати права людини - це визначитися із результатами, яких ми намагаємось досягти. Вони включають такі необхідні свободи як свобода слова та свобода доступу до інформації - і вони не обов'язково пов'язані з певною технологією у певний час.

Справді, навіть у доповіді Організації Об'єднаних Націй (хоч там доступ до Інтернету і проголошується правом людини), зазначається, що Інтернет цінний, як засіб досягнення мети, а не як самоціль.

Як щодо заяви, що Інтернет повинен, бути громадянським правом? Тут ми можемо застосовувати аналогічну аргументацію: доступ до Інтернету завжди лише інструмент для досягнення чогось важливішого. Тим не менш, твердження, що доступ до Інтернету є громадянським правом, я визнаю сильнішим, ніж твердження про право людини. Зрештою, громадянські права відрізняються від прав людини тим, що вони надаються законом, а не притаманні нам як людським істотам.

Інші вказують на те , що це не сам Інтернет , повинен є правом, а саме доступ в Інтернет, про що і йдеться, має бути закріплений правом і гарантуватися законом.

Європейська комісія Європейського Союзу в особі віце -президента Вівіенс Редінга заявила, що "Необхідно забезпечувати право доступу у ставленні до мережі інтернет або використання, послуг і тих або інших додатків які поставляються разом з послугами до доступу в інтернет. Необхідно поважати основні права і свободи фізичних осіб, у тому числі права на недоторканність приватного життя , свободу вираження і доступ до інформації та освіти, а також належної правової процедури".

Заборона цього права через цензуру або відмова в обслуговуванні може призвести до порушення кількох прав людини , які дотримуються в онлайн просторі.

Ла Рю, таким чином, підкреслює - «Кожна держава повинна, таким чином, розробити конкретний інструмент та ефективну політику, щоб зробити Інтернет широко - доступним для всіх верств населення».

Я, погоджуюся з твердженням Ла Рю, тому як людина котра живе у 21 строріччі вважаю, що Інтернет це мережа свободи, завдяки якої можна досягти чимало досягнень. Інтернет повинен бути вільним, та заслуговує на набрання статусу «Базове право людини», а регулювання цього доступу, це інша матерія.

Інтернет в цілому розглядається як середа, яка знаходиться за межами юрисдикції будь-якої однієї держави, в той час частині Інтернету можуть бути закони та правильні для тих країн , в яких вони працюють. Забігаючи вперед, то згадуючи вище згадану резолюцію, весь міжнародний діалог щодо доступу почався не, скільки з самого доступу людей до мережі, а скільки самим питанням. «Як Інтернет повинен регулюватися?».

Правозахисники ж заявляють, що Інтернет необхідно зовсім не регулювати, а навпаки дати майданчик для вільного одержання інформації і ні в якому разі не порушувати право людини на доступ в мережу. Оскільки будь-яка спроба регулювати "шкідливу" ??або незаконну діяльність в Інтернеті може зіткнутися з великими труднощами, оскільки держави розходяться в її визначенні «за» і « проти».

Також з 18 червня по 6 липня 2012 року проходила чергова 20 сесія ради з прав людини ООН, на якій було прийнято 22 резолюції, зокрема, «Документ №A/HRC/20/L.13 Human Rights Comitete: // Resolution L13»The promotion, protection and enjoyment of human rights on

the Internet» Режим доступу.: // http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/LTD/G12/147/10/PDF/G1214710.pdf?OpenElement» по відношенню до заохочення, захисту та здійснення прав людини в Інтернеті. Його було прийнято всіма 46 поточними членами ради без голосування, зокрема, Китаєм і Кубою, що мали певні застереження.

Так, ООН підтвердило, що незалежно від кордонів і обраних засобів масової інформації ті ж права, що людина має в звичайному житті, мають також захищатися й в он-лайн середовищі, зокрема право на свободу вираження думок. Також було визнано глобальний і відкритий характер Інтернету - однієї з рушійних сил прискорення прогресу на шляху розвитку в його різноманітних формах.

ООН зокрема закликала всі країни заохочувати та полегшувати доступ до Інтернету та міжнародне співробітництво з метою розвитку засобів масової інформації, а також зауважила, що продовжить вивчати питання заохочення, захисту та здійснення прав людини в Інтернеті - важливому інструменті виконання та розвинення прав людини - й інших технологічних середовищах.

Проект резолюції було підготовлено 76 країнами, зокрема й Україною, яка наразі не є членом Ради з прав людини, на чолі зі Швецією. Вона стала логічним продовженням «Доповіді №A/HRC/17/27», Спеціального доповідача з питання про заохочення та захисту права на свободу думок й їхнє вільне вираження Франка ла Руа на XVII сесії Ради з Прав людини 16 травня 2011 року Report of the Special Rapporteur on the promotion and protection of the right to freedom of opinion and expression, Frank La Rue.: // - Режим доступу: // http://www2.ohchr.org/english/bodies/hrcouncil/docs/17session/A.HRC.17.27_en.pdf, коли ООН фактично визнала доступ до Інтернету базовим правом людини, зазначивши також, що поширення інформації в мережі має бути максимально вільним і обмежуватись лише тими ситуаціями, коли воно може призвести до порушення чиїхось прав. Згодом ця доповідь була представлена за №A/66/290 Генеральним секретарем ООН на XVI сесії Генеральної Асамблеї 10 серпня 2011 року.

Підводячи підсумки висвітленого вище, можна скласти висновок, тому як держави, члени Європейського Союзу та США, фактично цією Резолюцією надали доступу до мережі Інтернет - юридичного статусу, завдяки чому він автоматично становиться базовим правом кожної людини. Але існує чимало проблем, тому як не всі держави світу будуть ратифікувати цю резолюцію і адаптувати своє законодавство стосовно доступу до всесвітньої павутини під Європейські стандарти. Цей факт чинить низку проблем тому, як потрібно створювати інститути при владі, які мали б змогу регулювати це питання. Тому зараз можна тільки сподіватися, що права людини стосовно доступу до мережі, не будуть порушені.

Розділ ІІ. Конституційно-правове забезпечення доступ до Інтернету в країнах: Європейського Союзу та України

2.1 Забезпечення доступу до інформації в інтернеті у Европейському союзі. Електронний уряд

Реалізація стратегічної мети ЄС у сфері становлення інформаційного суспільства здійснюється за допомогою як загальної системи органів (Європейська Рада, Європейська Комісія, Генеральний Директорат з освіти і культури тощо), так і спеціально створеного інституційного механізму - Генерального Директорату з інформаційного суспільства, Форуму інформаційного суспільства ЄС.

Так, у ст. З Договору про Європейський Союз зазначено, що ЄС діє як єдина інституційна структура, котра має забезпечувати узгодженість та безперервність діяльності, здійснюваної з метою досягнення його цілей. Союз має забезпечувати послідовність своєї зовнішньополітичної діяльності в загальному контексті міжнародних відносин, питань безпеки, економіки та політики.

Серед загальних органів ЄС, значну роль в забезпеченні політики інформаційного суспільства відіграє Європейська Комісія (ЄК). На ЄК покладені не лише функції щодо розробки політики ЄС у відповідних сферах життєдіяльності європейського суспільства, але згідно з положеннями установчих договорів, ЄК здійснює також функції контролю за забезпеченням виконання зобов'язань країн-учасниць для реалізації спільної стратегії ЄС.

Основними документами, які були підготовлені ЄК у сфері становлення інформаційного суспільства є: "Європа і глобальне інформаційне суспільство: рекомендації для Європейської Ради ЄС" 1994 року, "Підготовка Європи до інформаційного суспільства" 1994 року, "Шлях Європи до інформаційного суспільства" 1994 року, "Включення інформаційного суспільства в політику Європейського Союзу. План дій" 1996 року, щорічні "Доповіді ЄК Форуму інформаційного суспільства".

Особливо важливим є розроблений Єврокомісією програмний документ "Шлях Європи до інформаційного суспільства" 1994 року, в якому зазначено, що шляхом збереження національно-культурної самобутності та ідентичності європейської спільноти необхідно формувати відповідну європейську інформаційну політику за допомогою забезпечення вільного доступу до інформаційних послуг.

За останні роки використання та доступ до Інтернету у Європейському Союзі значно зросли. Зокрема, у 2013 році, у порівнянні з 2007 роком, кількість домогосподарств?користувачів Інтернету у Євросоюзі зросла на 24% склала 79%. Окрім того, 62% людей у Європейському Союзі користуються всесвітньою мережею щодня (або майже щодня).

Серед країн, жителі яких користуються всесвітньою мережею щодня (або майже щодня), першість утримує Данія. У цій країні без щоденного доступу до Інтернету своє життя не уявляють 84% людей. Дуже високі показники також мають Нідерланди (83%), Люксембург (82%), Швеція (81%), Фінляндія (80%) і Об'єднане Королівство (78%).

Чехи (16%), естонці, ірландці та австрійці (усі по 14%) складають найбільші групи населення, які «відвідують» всесвітню мережу принаймні раз в тиждень (однак не щодня).

Своєю чергою, країноюлідером серед усіх держав Євросоюзу за доступом до Інтернету є Нідерланди 95% домогосподарств цієї країни користуються всесвітньою мережею. Далі йдуть Люксембург (94%), Данія та Швеція (обидві по 93).

Найнижчий доступ до Інтернету демонструють країни, які нещодавно приєдналися до ЄС - Болгарія (54% домогосподарств) і Румунія (58%), - а також Греція (56%).

Водночас 21% населення Євросоюзу жодного разу не користувалося Інтернетом. 

Найбільше таких людей проживає у Румунії (42%), Болгарії (41%), Греції (36%), Італії (34%), Португалії (33%), а також на Кіпрі та в Польщі (обидві по 32%). Інформаційний вісник Представництва Європейського Союзу в Україні: новини ЄС 23 грудня 2013 року. Режим доступу - http://eeas.europa.eu/delegations/ukraine/documents/newsletter/nl_231213.pdf

Інтернет і електронна пошта є такою ж базовою потребою людини, як мобільність або житло. Такий вердикт винесла Федеральна судова палата Німеччини в судовому розгляді інтернет-користувача та телекомунікаційної компанії freenet.

Так, например, произошел весьма интересный случай в Германии, когда у рядового пользователя сети интернет сетевое подключение было нарушено.

Через технічну помилку провайдера позивач протягом двох місяців був позбавлений доступу до Мережі. Суд ухвалив, що користувач має право на повернення частини абонентської плати.

Своє рішення судді мотивували тим, що інтернет у даний час є важливим медіним майданчиком і засобом комунікації, а користування ним має центральне значення в житті людини.

"Цей вердикт Федеральної судової палати демонструє, наскільки фундаментальним є сьогодні інтернет для того, щоб бути поінформованим. Суспільство починає усвідомлювати, що користування Мережею є одним з цивільних прав людини", - заявила міністр юстиції ФРН Забіне Лойтхойссер-Шнарренбергер.

Ураховуючу як позитивну, так і негативну роль глобальної мережі Інтернет у становленні глобального та європейського інформаційного суспільства, особливої актуальності набуває проблема безпеки цієї мережі. Так, Єврокомісія прийняла Резолюцію про запобігання поширенню в Інтернеті інформації незаконного змісту, шкідливої для морального здоров'я суспільства в 1996 році, відповідно до якої поняття шкідливого змісту залежить від культурних традицій, а поняття незаконного змісту - від чинного законодавства.

Серед основних заходів із забезпечення безпеки інформації в мережі Інтернет ЄС передбачає здійснення таких заходів:

1. Забезпечити свободу комунікації он-лайн.

2. Визначити обов'язки постачальників послуг (зокрема, видавців та посередників).

3. Запровадити захист інтелектуальної власності в режимі он-лайн.

4. Забезпечити ефективне регулювання змісту інформації, що є в мережі Інтернет.

5. Забезпечити захист персональних даних.

6. Забезпечити правовий статус доменів.

7. Забезпечити вільний доступ до масивів інформації в мережі Інтернет для масового використання (Досвід Франції). Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції - Ліпкан В.А.

У зв'язку з реорганізацією ЄК у 1996 році було створено Генеральний Директорат ЄС з інформаційного суспільства. Основними завданнями Генерального Директорату є:

1) формування політики інформаційного суспільства в країнах ЄС;

2) розробка регулятивних та правових документів, необхідних для здійснення інформаційної політики в європейському регіоні;

3) створення програм інформаційного суспільства і встановлення взаємодії між політикою розвитку технологій та політикою регулювання інформаційного суспільства;