Сучасний стан та перспективи правового забезпечення відновлення платоспроможності суб’єктів господарювання в Україні

Размещено на http://allbest.ru

Курсова робота

з Господарського права

НА ТЕМУ: “Сучасний стан та перспективи правового забезпечення відновлення платоспроможності суб'єктів господарювання в Україні”

Зміст

Вступ

1. Теоретико-правові засади регулювання відносин пов'язаних з неплатоспроможністю у сфері господарської діяльності

2. Проблеми нормативно-правового забезпечення відновлення платоспроможності боржника у процедурі банкрутства

3. Шляхи удосконалення законодавства, спрямованого на запобігання банкрутству

Висновок

Список використаних джерел

правовий платоспроможність господарювання банкрутство

Вступ

У сучасному цивілізованому світі одним із ключових елементів економічної інфраструктури держави є законодавство про банкрутство, що являє собою юридичну форму втілення певних економічних процесів, які протікають у державі на конкретному етапі розвитку суспільних відносин.

Перехід до нових умов господарювання спричинив банкрутство та ліквідацію багатьох українських підприємств, а деяких з них поставив на межу банкрутства. Досвід країн з розвинутою ринковою економікою засвідчує, що руйнування навіть одного окремого суб'єкта господарської діяльності тягне за собою негативні наслідки не тільки для нього та його кредиторів, але і для всього суспільства в цілому.

Дослідженню проблем інституту банкрутства у спеціальній науковій літературі приділяється дуже велика увага. Проблемам правового регулювання інституту банкрутства присвятили свої праці такі вітчизняні науковці, як В. Джунь, О. Бірюков, В. Степанов, В. Мамутов, О. Дзера, С. Жилінський та ін..

Праці зазначених вище науковців характеризують неплатоспроможність як інститут господарського права, детально розкривають питання історії, понятійно-категоріального апарату, процесуальні аспекти провадження у справі про банкрутство, здійснюють порівняльний аналіз систем неплатоспроможності, торкаючись лише деяких аспектів відновлення платоспроможності боржника у процедурі банкрутства та запобігання банкрутству.

Значний внесок у вирішення проблем, що стосуються аналізу діяльності та визначення ймовірності банкрутства суб'єктів господарювання, зробили зарубіжні вчені, а саме: З. Боді, Р. Брейлі, Б. Джордан, Е. Долан, Р. Мертон, С. Росс, Р. Холт та багато інших.

Проте в Україні все одно відчувається значний дефіцит ґрунтовних досліджень інституту банкрутства. Значущість і актуальність цієї проблеми, необхідність її вирішення і зумовили вибір теми даного дослідження.

Мета і завдання дослідження. Основна мета дослідження полягає у вирішенні важливої наукової проблеми у теоретичному і практичному аспектах: обґрунтування правової природи та групування норм, які регулюють відносини, що пов'язані з неплатоспроможністю у сфері господарської діяльності, а також розробка концепції удосконалення законодавства, спрямованого на запобігання банкрутству. Для досягнення цієї мети були поставлені та вирішені такі завдання:

з'ясування суті та загальної характеристики відносин неплатоспроможності суб'єктів господарювання, виявлення їх галузевої належності;

формування принципів і методів правового регулювання процедури банкрутства;

дослідження проблем нормативно-правового забезпечення відновлення платоспроможності боржника;

аналіз правового статусу суб'єктів банкрутства, їх видів і особливостей, їх відповідальності та вироблення пропозицій щодо відповідного правового регулювання;

розробка пропозицій щодо вдосконалення законодавства, спрямованого на запобігання банкрутству та їх ефективної реалізації.

Об'єктом дослідження виступають суспільні відносини, що складаються у сфері відновлення платоспроможності боржника та заходи запобігання банкрутству.

Предмет - теоретичні та практичні питання правового регулювання відновлення платоспроможності суб'єктів господарювання та напрями його вдосконалення .

Методологічною основою дослідження стали загальнонаукові методи пізнання (формально-логічний, системно-структурний, системно-порівняльний) та спеціальні, які використовуються в юридичній науці: порівняльно-правовий, формально-юридичний та ін.

Системно-структурний і системно-порівняльний методи дослідження дозволили з'ясувати правову природу відносин банкрутства.

Формально-логічний метод був використаний при формулюванні понять (категорій) правового регулювання відносин неплатоспроможності (неплатоспроможність, банкрутство, боржник, кредитор та ін.).

Порівняльно-правовий і формально-юридичний методи дозволили підготувати та обґрунтувати концепцію удосконалення законодавства України, спрямованого на запобігання банкрутству.

Теоретичною основою дослідження слугували праці як вітчизняних (В. Джунь, О. Бірюков, В. Степанов, В. Мамутов, О. Дзера) так і зарубіжних (Б. Джордан, Е. Долан, Р. Мертон, С. Росс, Р. Холт) вчених.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що теоретичні положення і висновки, викладені в науковій роботі, є основою для розв'язання певних практичних проблем, пов'язаних із нормативно-правовим забезпеченням відновлення платоспроможності боржника у процедурі банкрутства та ефективним використанням пропозицій щодо удосконалення законодавства, що спрямоване на запобігання банкрутству.

1. Теоретико-правові засади регулювання відносин пов'язаних з неплатоспроможністю у сфері господарської діяльності

В період реформ у національній економіці багато підприємств опинилося за межею платоспроможності. Велика кількість суб'єктів господарювання різних форм власності є збитковими. Банкрутство окремих підприємств набуло масового характеру. У світовій практиці господарювання та державного управління найбільш дієвим способом локалізації неплатоспроможності національних суб'єктів господарювання є застосування інституту банкрутства.

Інститут банкрутства є важливим, невід'ємним, еволюційно сформованим атрибутом економіки. Його основним призначенням і передумовами виникнення виступають необхідність урегулювання та узгодження інтересів суб'єктів господарської діяльності. Основна вимога до ефективного використання інституту банкрутства - його підпорядкованість державі як ієрархічно найвищому інституту суспільства, оскільки безконтрольне анархічне функціонування будь-якого інституту призводить до абсолютної дисгармонії. [5]

Суб'єкт господарської діяльності (суб'єкт господарювання) - учасник господарських відносин, який здійснює господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), має відокремлене майно і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Суб'єктами господарювання є: господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.[7]

Говорячи про інститут банкрутства, доцільно було б дати визначення самому поняттю «банкрутство». Банкрутство (франц. banqueroute з італ. bancarotta, від banco rotto - розбитий банк) - визнана господарським судом неспроможність юридичної особи (суб'єкта підприємницької діяльності) задовольнити у встановлений для цього термін пред'явлені йому кредиторами вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом.

Неплатоспроможність - неспроможність суб'єкта підприємницької

діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати

грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній

платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати єдиного внеску на

загальнообов'язкове державне соціальне страхування, податків і

зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення

платоспроможності.

Підстави та порядок визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом встановлені Господарським кодексом України (гл. 23), Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (1999) та іншими правовими актами. [6]

Виходячи з вищевказаного, необхідно зауважити, що для порушення провадження у справі про банкрутство повинні бути в наявності певні підстави. Існують підстави матеріального і процесуального характеру.

Матеріальними підставами порушення справи про банкрутство є такі: розмір вимог кредиторів повинен становити не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати; вимоги кредиторів мають бути безспірними; вимоги кредиторів не задоволені боржником протягом трьох місяців після настання строку їх погашення. Процесуальною ж підставою виступає письмова заява кредитора (кредиторів) або самого боржника, що подається до господарського суду за місцезнаходженням боржника. [26]

Правове положення неплатоспроможної юридичної особи походить від конкурентних відносин у підприємництві, безпосередньо випливає з господарського права та має органічний (генетичний) зв'язок з його предметом правового регулювання.

Суб'єкти господарювання у разі неплатоспроможності відповідно до Закону можуть бути визнані або неспроможними, або банкрутами із застосуванням до них процедур відновлення платоспроможності чи припинення господарської діяльності з подальшою їх ліквідацією.

Доктрина права України чітко виражена в преамбулі Закону, якою визначено, що цей Закон встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності - боржника або визнання його (боржника) банкрутом та застосування ліквідаційної процедури. Законодавець, таким чином, визначив предмет правового регулювання правовідносин неплатоспроможності у двох напрямках, які прямо вказані в законі, це: -

1) правовідносини щодо встановлення умов та порядку відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності - боржника з метою задоволення (повного або часткового) вимог конкурсних кредиторів;

2) правовідносини щодо встановлення умов та порядку визнання банкрутом суб'єкта підприємницької діяльності - боржника та застосування ліквідаційної процедури з метою справедливого і пропорційного (повного або часткового) задоволення вимог кредиторів.[8]

Відновлення платоспроможності неможливе без належної організації управління виробничими силами - майновими та людськими ресурсами господарювання. Управління майном в господарському праві розглядається не лише як одна з правомочностей власника, а як діяльність (функція) його органів управління, функція керівника господарюючого суб'єкта. Як справедливо зазначають В.І. Семчик, Г.Л. Знаменський, В.К. Мамутов та інші, функція організації господарства та управління ним здійснюється адміністрацією та службовими особами підприємства, які, в залежності від свого правового положення в системі органів управління, наділені власною компетенцією з управління майном . З викладеного можна стверджувати, що з порушенням справи про банкрутство управління господарством (підприємством, майном, людьми) суб'єкта господарювання становиться об'єктом права з приводу якого стикаються інтереси боржника (власника, засновників, керівника) та кредиторів. Саме цей об'єкт права підлягає контролю з боку розпорядника майна, в подальшому з боку кредиторів, а при необхідності контролюється судом.

Отже, умовою застосування процедур відновлення платоспроможності до боржника є наявність достатніх виробничих сил, які організовані органом управління та здатні забезпечити матеріальне виробництво для задоволення публічних та приватних інтересів учасників справи. У іншому випадку, за відсутності виробничих сил як основи платоспроможності, реабілітаційні процедури не застосовуються, а встановлення факту відсутності або недостатності виробничих сил, їх неорганізованість є умовою для визнання боржника банкрутом.

Таким чином, можна констатувати, що загальним предметом правового регулювання Закону про банкрутство є правовідносини, що пов'язані, по-перше, з управлінням господарською діяльністю та організацією виробничого процесу підприємства, до якого застосовується комплекс заходів щодо відновлення платоспроможності (розпорядження майном, санація, мирова угода); по-друге, предметом правового регулювання Закону про банкрутство є правовідносини, що пов'язані із здійсненням процедури ліквідації банкрута, яка має на меті припинення діяльності банкрута і продаж його майна для задоволення вимог кредиторів.

Правовідносини неспроможності, як і будь-які інші суспільні відносини стосуються матеріальних і нематеріальних благ, які є об'єктом права (майно боржника, управління майном боржника, виробництво товарів, торгівля тощо). Специфічними ознаками правовідносин неспроможності та банкрутства є наступні:

1) вони належать до найбільш важливих для суспільства економічних відносин (підприємництво, господарювання), забезпечують розвиток суспільства, безпеку власності та інших суспільних інститутів;

2) вони мають однорідний, типовий вираз, носять управлінський та майновий характер;

3) вони виникають у суспільному виробництві у зв'язку з проявом цілеспрямованої свідомо вольової діяльності людей і набувають стійкого, сталого характеру, тобто є такими, що постійно повторюються у повсякденній практиці (наприклад, випадки неплатежів між учасниками економічних відносин повторюються протягом тривалого часу, що призвело до становлення типових відносин неплатоспроможності, а це викликало усвідомлену потребу суспільства в їх упорядкуванні правилами, законом);

4) вони придатні для регулювання нормами права (на відміну від тих відносин, що регулюються іншими засобами регулювання - нормами моралі, звичаями та іншими);

5) вони мають певний зовнішній прояв і придатні для контролю з боку інститутів суспільства і держави (наприклад, зборами кредиторів, комітетом кредиторів, судом тощо). [8]

Відповідно до нормативних положень Закону до учасників правовідносин неспроможності застосовуються певні засоби правового впливу у межах конкретних процедур: розпорядження майном, санації, мирової угоди. Як видно з тексту Закону, кожна процедура має своє специфічне призначення та передбачає свій правовий інструментарій для вирішення завдань процедури. Таким чином, в правовому інституті неспроможності Закон про банкрутство встановлює та регулює свої специфічні види правовідносин та їх учасників (наприклад, розпорядження майном та розпорядник майна, санація та керуючий санацією тощо). Ці правовідносини можна розглядати в якості окремих інститутів або субінститутів (підінститутів) неспроможності. Така побудова правових інститутів грунтується на розмежуванні процедур неспроможності за їх типовими ознаками та особливостями правової природи. Правовідносини, що пов'язані з відновленням платоспроможності, наприклад, є складовими загальних правовідносин господарювання та регулюються інститутами господарського права, які доповнюються спеціальним інструментарієм права неспроможності, визначеного Законом. Інститути неспроможності тут виступають як функціонально-допоміжні інститути господарського права, визначаючи методи правового впливу на суб'єктів господарювання і сприяють функціонуванню основного господарсько-правового правовідношення.

Правовідносини банкрутства навпаки, виникають у разі неможливості відновити платоспроможність суб'єкта господарювання (підприємця) або у разі недостатності вартості майна юридичної особи, що ліквідується, для задоволення вимог кредиторів. До боржника, визнаного банкрутом, застосовується процедура ліквідації. [8]

Говорячи про досудове врегулювання неплатоспроможності суб'єктів господарювання, слід зазначити про застосування досудової санації. Досудова санація - система заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, які може здійснювати власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника або інвестор, з метою запобігання банкрутству боржника шляхом реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів відповідно до законодавства до початку порушення провадження у справі про банкрутство. [2]

Досудова санація підприємств проводиться відповідно до:

- Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (1999, зі змінами і доповненнями) з дотриманням вимог антимонопольного законодавства.

- Порядку проведення досудової санації державних підприємств, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 березня 2000 р. № 515;

- Положення «Про порядок проведення досудової санації господарських товариств, у статутних фондах яких державна частка перевищує 25 відсотків, та державних підприємств, щодо яких прийнято рішення про приватизацію» від 24 вересня 2004 року, затвердженого наказом Фонду державного майна України.

Досудова санація є результативною, якщо вона розпочинається вчасно.

Для прийняття остаточного рішення щодо проведення досудової санації необхідна досконала перевірка фінансового стану боржника, а також економічно вірні висновки про можливості протягом певного періоду відновити платоспроможність боржника без порушення справи про банкрутство.

У рамках проведення досудової санації підприємства здійснюється:

1) аналіз фінансової, господарської та інвестиційної діяльності підприємства;

2) розробка планів досудової санації підприємства;

3) розробка заходів щодо запобігання банкрутству;

4) експертиза планів досудової санації;

5) реалізація плану заходів з відновлення платоспроможності.

Досудова санація носить попереджуючий характер і повністю узгоджується з інтересами та цілями підприємства; такі заходи проводяться при зверненні сторонніх юридичних та фізичних осіб, а також самого підприємства до суду з метою запобігання ліквідації компанії шляхом реорганізаційних заходів і в формі рефінансування його боргу. [27]

Метою досудової санації є покриття поточних збитків та усунення причин їх виникнення, відновлення чи заощадження ліквідності та платоспроможності підприємства, скорочення всіх видів заборгованості, поліпшення структури оборотного капіталу та формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів виробничого характеру.

Розрізняють два види досудової санації, що реалізуються у формі реорганізації і рефінансування.[6]

Відповідно до ст.1 ЗУ „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі-закон) учасниками справи про банкрутство є: кредитор, боржник, арбітражний керуючий, власник майна (орган, уповноважений керувати майном). В деяких випадках, передбачених Законом, беруть участь й інші особи: фонд держмайна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, центральний орган виконавчої влади, представник працівників боржника.

Основними діючими особами процедури банкрутства є сторони (кредитори та боржники) та арбітражний керуючий. Інші учасники справи про банкрутство залучаються епізодично, у вказаних в Законі випадках.

Кредитори - це основні процесуальні фігури справи про банкрутство, адже від їх ініціативи, участі багато в чому залежить доля боржника і всієї справи. Кредитор - юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів). Конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство та вимоги яких не забезпечені заставою майна боржника. До конкурсних кредиторів відносяться також кредитори, вимоги яких до боржника виникли внаслідок правонаступництва за умови виникнення таких вимог до порушення провадження у справі про банкрутство. Поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство.

Боржник - суб'єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати;

Арбітражний керуючий - це фізична особа, яка призначається господарським судом для здійснення процедури банкрутства. Така особа виступає як розпорядник майна, керуючий санацією та ліквідатор. Закон встановлює особливі вимоги до кандидатури арбітражного керуючого.

Це повинна бути фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, яка має спеціальні знання, відповідну ліцензію і не є зацікавленою особою відносно боржника та кредитора.[2]

Отже, предметом правового регулювання права неспроможності є правовідносини з управління господарською діяльністю суб'єкта підприємництва після порушення справи про банкрутство з метою відновлення платоспроможності, а предметом правового регулювання права банкрутства - правовідносини з ліквідації банкрута, тобто з управління майном банкрута та його продажу.

2. Проблеми нормативно-правового забезпечення відновлення платоспроможності боржника у процедурі банкрутства

Формування економіки України на принципах ринкових відносин та стрімкий розвиток світових процесів глобалізації сприяли виникненню нових функцій держави, у тому числі щодо захисту усіх суб'єктів права власності і господарювання. З'явилися раніше не відомі українському суспільству правові інститути, що регулюють правовідносини в цій сфері. Одним із таких став інститут банкрутства. За своєю суттю банкрутство як цивільно-правова категорія є невід'ємною частиною ринкової економіки, природним процесом конкурентної боротьби, у ході якої слабкі підприємства вибувають з цього процесу, а натомість держава отримує економічно міцних, конкурентноздатних суб'єктів господарювання. У той же час у процесі банкрутства набули поширення порушення законодавства, що його регулює, факти фіктивного банкрутства, доведення до банкрутства та незаконних дій у разі банкрутства. Багаторічний досвід застосування Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" свідчить, що правовий механізм банкрутства використовується суб'єктами господарювання як для реального відновлення платоспроможності боржників, так і для ухилення від майнової відповідальності перед контрагентами та бюджетом. Господарюючі суб'єкти не тільки перестали боятися процедури банкрутства, але й навчилися користуватися і навіть зловживати лояльністю законодавця до неплатоспроможних підприємств та прогалинами чинного законодавства [9].

На сьогодні деякі кредитори намагаються використати процедуру банкрутства не для задоволення своїх грошових вимог до боржника чи участі у санації з метою відновлення платоспроможності останнього, а для заволодіння майном підприємства, що опинилося у кризовому стані, шляхом контролю над процедурою банкрутства через комітет кредиторів та арбітражного керуючого. У таких випадках не лише ВГСУ, але й всі інші суди не повинні, затуливши очі і вуха, освячувати своїми ухвалами плани санації та мирові угоди, посилаючись на схвалення останніх комітетом кредиторів. Суд оцінює всі докази у справі, зокрема, рішення комітету кредиторів, подання арбітражних керуючих, заперечення кредиторів у їх сукупності, перевіряє їх відповідність чинному законодавству і зобов'язаний у рівній мірі стояти на охороні інтересів боржника, кредиторів, держави.

Проте до Вищого господарського суду постійно надходять звернення як від господарюючих суб'єктів, так і від державних контролюючих органів, органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування з приводу необґрунтованого затягування процедур банкрутства у різних стадіях провадження, ігнорування інтересів держави при введенні процедур санації або ліквідації підприємств з часткою державної власності у статутному фонді, що перевищує 25%, незаконного відчуження державного майна або відчуження його за заниженими цінами, зловживань з боку арбітражних керуючих тощо.[10]

Проблеми, що виникають при розгляді справ про банкрутство, обумовлені, насамперед, недосконалістю чинного законодавства про відновлення платоспроможності та наявними колізіями з іншими галузями законодавства, в окремих випадках - недостатнім рівнем кваліфікації суддів, які розглядають цю складну категорію справ, і насамкінець, недобросовісністю, а часом і зловживанням з боку учасників провадження у справах про банкрутство [23].

Отже, причиною такого стану є неврегульованість законодавства. Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" містить ряд суперечностей, які ускладнюють провадження у справах. Наприклад, в окремих його статтях наводяться різні визначення ознак неплатоспроможності. Починаючи з того, що такою ознакою є просто неспроможність підприємства в якийсь конкретний момент розрахуватись із боргами і закінчуючи тим станом, коли вже є підстави для порушення справи про банкрутство, тобто коли неплатоспроможного підприємця вже можна визнати боржником на законних підставах. У Законі зазначено, що відновлена платоспроможність вважається такою, коли відсутні ознаки банкрутства. Поняття банкрутства визначається як неплатоспроможність боржника, що може бути відновлена лише через ліквідаційну процедуру. Таким чином, маємо три різні визначення неплатоспроможності.

Через недосконалість законодавства про банкрутство у судовій практиці виникають проблеми з його застосуванням. Однією з таких причин є неузгодженість між окремими приписами Закону України "Про внесення змін до деяких інших законів. [12]

Сама процедура визнання підприємств банкрутами передбачена Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Ключову роль у цих процесах відведено арбітражним керуючим, які одноособове уповноважені судами розпоряджатися майном банкрута, проводити розрахунки по зобов'язаннях перед державою та іншими кредиторами [14].

Проте, недостатня законодавча урегульованість діяльності арбітражних керуючих та відсутність системного аналізу стану справ у цій сфері створюють умови для порушення Закону та зловживань при проведенні процедур банкрутства, упередженості дій арбітражних керуючих на користь окремих кредиторів. Найбільшого поширення набули факти хабарництва, зловживання службовим становищем при заниженні оцінки та незаконній передачі майна, умисне невиконання рішень суду, порушення процедур продажу майнових комплексів.

Аналіз справ про банкрутство свідчить, що зловживають інститутом банкрутства як боржники, так і кредитори.

Зловживання з боку боржників полягають у тому, що вони намагаються ухилитися від оплати своїх грошових зобов'язань, при цьому вдаються до навмисних, фіктивних банкрутств, зменшують конкурсну масу. Суспільна небезпека цих дій полягає не тільки в тому, що вони порушують інтереси конкретних осіб, але й у тому, що підривають основи позики й кредиту [15].

Ідемо далі. Розвиток економічної системи будь-якого суспільства завжди супроводжується нерівномірним розвитком її складових та необхідністю їх збалансування. Результатом таких суспільних процесів є виникнення і чергування періодів піднесення та спаду економіки. В свою чергу, такі коливання, коливання цілої системи, не можуть не впливати на складові цієї системи, тому суб'єкти господарювання стикаються з кризовими ситуаціями на підприємстві, які можуть виникати на всіх стадіях його життєвого циклу.

Державну політику щодо запобігання банкрутству, а також забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом стосовно державних підприємств та підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності у випадках, передбачених цим Законом, здійснює державний орган з питань банкрутства, який діє на підставі положення, затвердженого у встановленому порядку.

Згідно інформації, яка надходить до Державного департаменту з питань банкрутства, протягом 2008 року порушено 11338 справ про банкрутство підприємств різної форми власності, тоді як у 2007 році ця кількість складала 13 792 справ, тобто на 17,8 % більше. В таблиці 1 наведено дані про кількість порушених справ про банкрутство підприємств у 2004-2009 роках.

Ми бачимо, що кількість банкрутств підприємств в 2004-2009 роках щорічно зростала, причому перше найбільш активне зростання їх кількості відбулося в 2006 році (на 2892 підприємства проти приросту на 276 підприємств у 2005 році відносно 2004-го). Надалі кількість банкрутств також зростала, і в 2007 році їх чисельність збільшилася ще на 3109 підприємств. Проте в наступному 2008 році кількість банкрутств скоротилася на 2454 випадки, хоча їх рівень все ще перевищував рівень 2006 року. Водночас за 2002-2008 роки кількість підприємств, що збанкрутували, зросла на 4878 одиниць.

Показники порушення справ про банкрутство протягом 2009-2014 років

Період	Всього підприємств, одиниць	Державні підприємства, одиниць	Підприємства з державною часткою більше 25 %, одиниць
Всього за 2009 рік	7515	183	76
Всього за 2010 рік	7791	185	97
Всього за 2011 рік	10683	153	50
Всього за 2012 рік	13792	157	60
Всього за 2013 рік	11338	151	53
Всього за 2014 рік	15642	443	152

Переважна кількість підприємств-банкрутів зазнає ліквідації. Так, за даними зведеної інформації по Державному департаменту з питань банкрутства станом на 01.02.2014 року було ліквідовано 595 підприємства, тоді як відновлення платоспроможності відбулося тільки на 24 підприємствах (з них одне державне). Лише на восьми підприємствах було укладено мирову угоду, і на тринадцяти - виконано боржником всі зобов'язання перед його кредиторами. Водночас протягом лютого 2013 року було припинено 723 справ в процедурах банкрутства, з яких 12 підприємств державної власності [25]. Отже, певні проблеми практичного здійснення банкрутства витікають з недосконалості законодавства про банкрутство та іншого законодавства, що стосується неплатоспроможності. Щоб уникнути цих проблем, законодавство необхідно постійно коригувати за умови суттєвої зміни економічного середовища.

Перелік та аналіз недоліків у правовому забезпеченні процедури банкрутства в Україні можна було б продовжувати. Однак, цього всього достатньо, щоб дійти висновку, що наявна законодавча база не є досконалою і застосування її норм не сприяє забезпеченню відновлення платоспроможності боржника у процедурі банкрутства.

3. Шляхи удосконалення законодавства, спрямованого на запобігання банкрутству

Через недосконалість законодавства, ослабленої уваги до процесів відновлення платоспроможності боржника з боку держави, а також застосування різних злочинних схем, щороку в Україні ліквідується велика кількість підприємств, чимала частка яких є підприємствами державної власності, стратегічно важливими, соціально значимими, через велику кількість робочих місць. При цьому, вирішувати дану проблему необхідно комплексно, починаючи з формування надійного правового середовища. Для усунення недоліків законодавства про банкрутство слід опрацювати концепцію його реформування. Логічним було б створити спільну робочу групу з практиків, представників господарських судів, департаменту агентства з питань банкрутства, вчених, які б розробили якісно новий законопроект про банкрутство.

Як відомо, порядок і умови визнання суб'єктів підприємницької діяльності банкрутами регулюється ГК (Глава 23 "Визнання суб'єкта підприємництва банкрутом") та ГПК України, Законами України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", "Про банки і банківську діяльність", "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств". Незважаючи на прогрес, досягнутий у процесі реформування законодавства про банкрутство, Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом "(далі Закон) все ще містить деякі положення, які здаються не зовсім сумісними з загальновизнаними в сучасному світі принципами економіки.

Даний Закон з цієї точки зору виглядає досить еклектично, оскільки, з однієї сторони, спрямований на відновлення платоспроможності, а з іншої - досить тривалий час дозволяє здійснювати ці заходи старою командою управлінців хоч і під певним контролем. Проте чи можна сподіватися, що старий менеджмент, який власне і довів підприємство до кризового стану (банкрутства), спроможеться його з цієї ситуації витягти? Досить сумнівно. Адже, крім того, досудова інстанція не передбачає відсторонення керівництва підприємства-боржника і є системою заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, які може здійснювати власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, інвестор, з метою запобігання банкрутству боржника шляхом реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів відповідно до законодавства до початку порушення провадження у справі про банкрутство. Таким чином кредитори втягуються у “переговорний процес” стосовно своїх вимог, який може носити навмисно затягнутий характер. Введення до Закону процедури “мирова угода" та закріплення можливості її укладання на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство також свідчать про зазначену сутність Закону, але використання цього правового інституту є цілком виправданим [28].

Також доцільним було б передбачити в Законі більш широкі можливості для усунення керівництва боржника, окреслити перелік ситуацій в яких його усунення є безспірним (наприклад, якщо кризовий стан підприємства є наслідком зловживань, безгосподарності, та безпосередньої недобросовісності вищого управлінського апарату, а не зумовлений, наприклад, незадовільною платіжною дисципліною його контрагентів).

Інший недолік Закону криється в ст.6, за якою справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку. Для середнього чи великого бізнесу це зовсім не значна сума, в той час як для представників малого та мікробізнесу вона може вважатися астрономічною. Очевидно, що розробники Закону пішли на певний компроміс, вигідний в першу чергу підприємствам із незначним оборотом, яким можна сподіватися і на автоматичне зростання цієї межі пропорційно збільшенню мінімальної заробітної плати. Тому необхідно провести градацію мінімальних сум позовів для різних за розмірами суб'єктів підприємницької діяльності,

Не дивлячись на те, що Законом створені сприятливі умови для проведення санації підприємств-банкрутів на сьогоднішній день така процедура не дістала широкого поширення. Однією з головних причин є те, що грошей на неї ніхто зазвичай не дає. Кредитори, як правило, прагнуть повернути свої борги, а боржники - бодай частково віддати борги. Єдиним виходом тут може слугувати реструктуризація підприємства, коли деякі активи розпродуються, а виторг спрямовується на потреби санації. Але й тут існує проблема: застарілі основні фонди (а це є характерним для переважної більшості українських підприємств), як правило, не є ліквідним майном. Частковим виходом із даної проблеми могла б стати застава або продаж нерухомості, а головне - землі. Але на сьогоднішній день на заваді цьому стоїть політика місцевих адміністрацій та не сформованість ринку землі в Україні [24].

Отже, кредитори та інвестори поки що не зацікавлені у проведенні процедури відновлення платоспроможності свого боржника. Для державних підприємств ще одним джерелом коштів на проведення санації є фінансування з держбюджету. Причому в цьому випадку витрати на санацію повинні фігурувати в Законі про державний бюджет на відповідний рік. При існуючому стані справ уряд навряд чи може дозволити собі витрачати на ці заходи великі кошти. Закон “Про бюджет на поточний рік" та “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" - перебувають у суперечності. Бюджетний закон, фактично, вимагав безальтернативної ліквідації неплатоспроможних підприємств і на сьогоднішній день відновлення їх платоспроможності, яке проголошене за мету Законом “ Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" - не більше, ніж міраж.

В той же час Закон в своєму ставленні до кредиторів і їх прав є дуже жорстким. Насамперед, з'являється поділ кредиторів на “конкурсних" та “поточних”. Під “конкурсними кредиторами" слід розуміти кредиторів за вимогами до боржника, які виникли до порушення справи про банкрутство або визнані як такі згідно з цим законопроектом і не забезпечені заставою майна боржника. В свою чергу, “поточними кредиторами" є кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження справи про банкрутство. Законопроект наділяє “конкурсних кредиторів” більшими правами ніж “поточних”. Саме з “конкурсних кредиторів” складаються збори кредиторів і їх комітет. Крім того, “конкурсний кредитор” здобуває право отримувати від розпорядника майна інформацію про вимоги інших кредиторів та заперечувати їх. Уточнено також, що ліквідатор має право заявляти заперечення лише щодо “поточних кредиторів”.

Більш жорстко сформульовані і вимоги для виявлення кредиторів при порушенні справи про банкрутство. Зокрема, встановлюється, що вимоги “конкурсних кредиторів”, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання (до речі, цей термін дещо уточнено: замість місяця пропонується визначити його у 30 днів), або не виявлені взагалі - не розглядаються і вважаються погашеними, про що суд зазначає в ухвалі, якою затверджує реєстр вимог кредиторів. Підкреслюється, що цей термін є присічним і поновленню не підлягає.

Тобто закон вимагає від кредиторів постійно здійснювати моніторинг стану своїх контрагентів-боржників (це також є проблематичним на сьогоднішній день, оскільки навіть офіційна статистична звітність не є загальнодоступною, а альтернативні джерела інформації на Україні ще практично не відпрацьовані), більш зважено підходити до вибору форм і способів розрахунків (тут можна передбачити скорочення грошового та товарного кредитування).[24]

Розорення підприємства завжди є трагедією і для його керівництва, і для тих, хто вклав у нього кошти, і для тих, хто на ньому працює. Механізм банкрутства покликаний пом'якшити негативні наслідки провалу для всіх, зводячи їх до мінімуму. Це може бути досягнуто, зокрема, за рахунок використання страхування ризиків неповернення витрат, створення гарантійних фондів. Для своєчасності розрахунків із звільненими працівниками може створюватися гарантійний фонд, який утримуватиметься із відповідних внесків всіх підприємств. Арбітражний керуючий отримує кредит у цьому фонді і виплачує звільненим вихідну допомогу, а після продажу майна повертає кошти до фонду із низькими відсотками. Ефективність використання таких механізмів підтверджена закордонною практикою (Польщею, Словаччиною, Угорщиною та ін.) - вона дозволяє уникнути соціальних вибухів, спричинених банкрутством.

Отже, державне регулювання проблеми неплатоспроможності найбільшою мірою залежить від законодавчої бази, основою якої є Закон України від 14.05.92 р. № 2343-ХІІ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (зі змінами та доповненнями; далі - Закон № 2343-ХІІ), проте не менш важливим є факт застосування норм цього Закону на практиці.[24]

Отже, з метою удосконалення інституту банкрутства суб'єктів господарювання в Україні доцільно було б передбачити наступні зміни до чинного законодавства:

а) скасувати положення Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» щодо виняткового статусу казенних підприємств, на які законодавство про банкрутство не поширюється. Концепція "казенних підприємств" недостатньо чітко визначена в чинному законодавстві, а в світі є невідомою (можливо, за винятком Росії) і є незрозумілою для західних експертів права. Казенні підприємства мають бути на рівних з іншими суб'єктами господарювання. Також необхідно скасувати положення Закону про те, що місцевим органам влади належить виняткове право вирішувати, на які муніципальні підприємства законодавство-про банкрутство не поширюється;

б) скоротити термін процедури розпорядження майном боржника, який за чинним законодавством безпідставно складає 6 місяців. За рахунок раціонального упорядкування алгоритму завдань, що мають бути виконані в межах процедури розпорядження майном, видається можливим скоротити цей строк до 2 місяців. Основним резервом скорочення часу є реформування нераціонального механізму виявлення кредиторів та інвесторів, яке краще було б проводити вже з моменту прийняття заяви про порушення справи про неспроможність боржника;

в) зменшити строк порядку визначення фінансово-економічного становища боржника та висунення пропозицій з боку арбітражного керуючого про можливий варіант врегулювання проблеми заборгованості неплатоспроможного боржника до 1-2 місяців;

г) передбачити адміністративну відповідальність за завідомо не правдиве оголошення громадянином-засновником або власником суб'єкта господарської діяльності, а також службовою особою суб'єкта господарської діяльності, а так само громадянином-суб'єктом підприємницької діяльності про свою неспроможність, утому числі звернення цих осіб до суду із заявою про визнання боржника банкрутом за наявності у нього можливості задовольнити вимоги кредиторів у повному обсязі; створення або збільшення фінансової неспроможності суб'єкта господарської діяльності;

д) передбачити кримінальну відповідальність за втручання у діяльність суб'єкта господарської діяльності з метою створення фінансової неспроможності та погрозу або насильства щодо власника чи службової особи суб'єкта господарської діяльності, а також щодо їх близьких родичів, у зв'язку з виконанням чи невиконанням ними службових обов'язків;

е) передбачити окрему підставу для припинення провадження у справі саме у зв'язку з відсутністю простроченої заборгованості у заявника. Наслідком такого припинення має бути перевірка можливої наявності у заявника ознак злочину, передбаченого ст.218 КК України (фіктивне банкрутство). Адже у разі порушення справи про банкрутство за заявою боржника, останній отримує можливість зловживати своїм правом на тимчасовий захист від стягнень кредиторів у силу дії конкурсного мораторію;

є) вдосконалити як термінології чинного Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", так і законодавчої юридичної техніки взагалі.

Повертаючись до вищевказаного, стає зрозумілим те, що незважаючи на внесення в законодавство про неплатоспроможність чимало змін, в ньому все одно залишилися деякі норми, що потребують вдосконалення.

Висновок

Дослідження правового регулювання відносин пов'язаних з неплатоспроможністю у сфері господарської діяльності та отримані на його основі результати спрямовані на вирішення завдань, що полягають в покращенні нормативно-правового забезпечення відновлення платоспроможності боржника та обґрунтуванні напрямків удосконалення законодавства, спрямованого на запобігання банкрутству. Це було зроблено шляхом узагальнення існуючого стану наукових досліджень, розробки та законодавчої регламентації проблем правового регулювання банкрутства.

Виходячи з аналізу інформації, отриманої з даної роботи, можна дійти певних висновків:

Неплатоспроможність - неспроможність суб'єкта підприємницької

діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності.

Принципами правового регулювання відносин неплатоспроможності виступають: пріоритет Закону перед іншими нормативними актами; загальність; збереження господарюючого суб'єкта, якщо можливо відновити його платоспроможність; ліквідація майна боржника, якщо неможливо зберегти підприємство з метою справедливого й організованого погашення вимог кредиторів; державне регулювання відносин неспроможності.

Для правового регулювання відносин неспроможності характерна наявність двох методів: основного - методу владних приписів і додаткового - методу автономних рішень. В основі методів лежить єдиний, загальний (публічний) інтерес, направлений на відновлення платоспроможності господарюючого суб'єкта. Приватний інтерес, хоч і підпорядкований загальному, має відносну самостійність і враховується у заходах і способах впливу на учасників відносин неспроможності. Методи правового регулювання відносин неспроможності (банкрутства) включають такі способи і заходи впливу на учасників відносин, які поєднують імперативні та диспозитивні засади, застосовують до суб'єктів приписи і частково юридичний дозвіл, що направлені на відновлення платоспроможності господарюючого суб'єкта (загальний інтерес), а якщо це неможливо - його ліквідацію з метою повного або часткового задоволення грошових вимог кредиторів (частковий інтерес).

Стан нормативно-правового забезпечення відновлення платоспроможності боржника у процедурі банкрутства залишає бажати кращого. На даний час доцільно було б внести наступні зміни до чинного законодавства: по-перше, скасувати положення Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» щодо виняткового статусу казенних підприємств, на які законодавство про банкрутство не поширюється; по-друге, скоротити термін процедури розпорядження майном боржника, який за чинним законодавством безпідставно складає 6 місяців; по-третє, передбачити адміністративну відповідальність за завідомо не правдиве оголошення громадянином-засновником або власником суб'єкта господарської діяльності, а також службовою особою суб'єкта господарської діяльності, а так само громадянином-суб'єктом підприємницької діяльності про свою неспроможність; по-четверте, передбачити кримінальну відповідальність за втручання у діяльність суб'єкта господарської діяльності з метою створення фінансової неспроможності та погрозу або насильства щодо власника чи службової особи суб'єкта господарської діяльності; по-п'яте, вдосконалити як термінології чинного Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", так і законодавчої юридичної техніки взагалі.

Коротко кажучи, наявна сучасна законодавча база не є досконалою і застосування її норм не сприяє забезпеченню відновлення платоспроможності боржника у процедурі банкрутства. Отже, чинне законодавство України необхідно переорієнтувати так, щоб усіх учасників процедури банкрутства стимулювати до дій, спрямованих на відродження підприємств-боржників, на відновлення їх платоспроможності, а не на ліквідацію, як це відбувається зараз.

Список використаних джерел

1. Конституція України: К.: Велес, 2011. - 48с.

2. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (зі змінами та доповненнями) від 14 травня 1992 року.

3. Господарський кодекс України. - К.: Велес, 2012. - 160 с.

4. Господарський процесуальний кодекс України: станом на 15 січня 2014 р. - К.: Велес, 2012. - 48с.

5. Крикун В.Б. Інститут банкрутства в системі державного регулювання ринкової економіки: автореф. дис. … канд. наук з держ. упр.: спец.25.00.02 “Механізми державного управління” / В.Б. Крикун. - К., 2007. - 25 с.

6. Великий енциклопедичний юридичний словник / За редакцією акад. НАН України Ю. С. Шемшученка. К.: ТОВ “Видавництво “Юридична думка””, 2007. - 992 с.

7. Сучасна правова енциклопедія / О. В. Зайчук, О. Л. Копиленко, Н. М. Оніщенко [та ін.]; за заг. ред. О. В. Зайчука; Ін-т законодавства Верхов. Ради України. - К.: Юрінком Інтер, 2010. - 384 с.

8. Вісник господарського судочинства, вип. № 1, 2013 р., стор. 106-117.

9. Поляков Б. М. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»: Науково-практичний коментар/ Б. М. Поляков. - К.: ІнЮре, 2003. - 272с.

10. Тітов М. І. Банкрутство: матеріально-правові та процесуальні аспекти / Тітов М. І. - Х.: Консул, 2011. - 197с.

11. Поляков Б.М. Порядок установления и изменения пассива должника в отношениях несостоятельности (банкротства) / Б.М. Поляков // Підприємництво, господарство і право. - 2014. - № 8. - С.11-15.

12. Поляков Борис Мусійович. Правові проблеми регулювання неспроможності (банкрутства): дисертація д-ра юрид. наук: 12.00.04 / НАН України ; Інститут економіко-правових досліджень. - Донецьк, 2003.

13. Боровські М. Над Україною нависло банкрутство / М. Боровські, А. Кюнленц // Іноземна преса про Україну. - 2009. - № 15. - С. 20.

14. Правознавство, Д. Веприняк, В. Госедло, Київ “Діал” 2007р., 424с.

15. Сміян Л.С. Правове регулювання банкрутства [підручник] / Л.С. Сміян - К.: КНТ, 2009. - 464 с.

16. Пригуза П.Д. Деякі аспекти відновлення платоспроможності боржника у межах процедури розпорядження майном / П.Д. Пригуза // Санація та банкрутство. - 2012. - № 2. - С.150.

17. Беляневич В.Е. Господарський процесуальний кодекс України: Науково - практичний коментар / В.Е. Беляневич. - К.: Юстініан, 2012. - 872 с.

18. Слівак А. Є. Проблеми регулювання банкрутства підприємств чи відновлення їх платоспроможності в Україні/ А. Є. Слівак // Формування ринкових відносин в Україні. - 2013. - № 12. - С.8-10.

19. Родзинський А. Банківські міфи про банкрутство для українців / А. Родзинський // Економічна правда, - 2012. - № 4. - С.17-19.

20. Щербина В.С. Господарське право / В.С. - К.: Юрінком Інтер, 2013. - 653 с.

21. Бобкова А.Г. Правове регулювання відносин у процедурі банкрутства: Навчальний посібник. / А.Г. Бобкова, З.Ф. Татькова. - К.: Центр навчальної літератури, 2012. ? 152 с.

22. Грек Б.М. Банкрутство. Правозастосування та судова практика / Б.М. Грек, О.В. Буряк, М.П. Шкабрій. - К.: Юрінком, 2013. - 304 с.

23. Державний департамент з питань банкрутства [сайт www.sdb.gov.ua]

24. Вінник О. М.. Господарське право: Курс лекцій.- К.: Атіка,.2014 - 624 с.

25. Положення «Про порядок проведення досудової санації господарських товариств, у статутних фондах яких державна частка перевищує 25 відсотків, та державних підприємств, щодо яких прийнято рішення про приватизацію» від 24 вересня 2004 року.

Размещено на Allbest.ru