Особливості формування, розвитку та функціонування інституту банкрутства в Україні

Історичний розвиток інституту банкрутства. Розвиток законодавства про банкрутство в Україні. Учасники провадження у справі. Судові процедури, що застосовуються до боржника. Порядок судового розгляду. Питання правового регулювання інституту банкрутства.

Рубрика Государство и право
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 11.02.2012
Размер файла 137,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

  • Вступ
  • Розділ 1. Становлення інституту банкрутства
  • 1.1 Історичний розвиток інституту банкрутства
  • 1.2 Зарубіжний досвід з питань банкрутства
  • 1.3 Розвиток законодавства про банкрутство в Україні
  • Розділ 2. Загальна характеристика інституту банкрутства
  • 2.1 Поняття “банкрутства”. Його види
  • 2.2 Учасники провадження у справі про банкрутство
  • 2.3 Судові процедури, що застосовуються до боржника в процесі провадження у справі про банкрутство
  • 2.4 Порядок судового розгляду справ про банкрутство
  • Розділ 3. Проблемні питання правового регулювання інституту банкрутства
  • Висновки
  • Список використаної літератури
  • Додатки

Вступ

Актуальність теми дослідження.30 червня 1999 року в Україні було прийнято Закон “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. Це досить суттєвий крок до регулювання та розвитку процедури визнання суб'єктів підприємницької діяльності банкрутами або відновлення їх платоспроможності. Але, на жаль, ще не можна говорити про те, що існуюча зараз в Україні модель відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом є реально й ефективно діючою. Для цього є об'єктивні причини.

Наявність серйозних суперечностей у законодавстві України, що регулює господарські відносини, є на сьогодні однією з найболючіших проблем. Такий стан речей безпосередньо пов'язаний з неефективністю і неякісністю законодавства, що регулює підприємництво загалом, та законодавства у сфері банкрутства підприємств зокрема. З огляду на це, неабиякого теоретичного і практичного значення набувають спроби здійснення комплексного аналізу наявних колізій законодавства про банкрутство з метою розробки засобів їх подолання.

Відповідно до законодавства банкрутство (неплатоспроможність) в Україні визначається як неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності.

При цьому до учасників справи про банкрутство належать сторони у справі про банкрутство, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, інші особи, які беруть участь у справі про банкрутство, фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, уповноважена особа акціонерів або учасників товариств з обмеженою чи додатковою відповідальністю та інші особи, передбачені законодавством України.

Провадження у справах про банкрутство можна поділити на кілька стадій: порушення провадження у справі; підготовче засідання господарського суду; виявлення кредиторів та інвесторів; попереднє засідання господарського суду; проведення зборів кредиторів і утворення комітету кредиторів; винесення ухвали про санацію; визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури; припинення провадження у справі про банкрутство.

Проблемні аспекти правового регулювання інституту банкрутства можна поділити на декілька груп: проблематика у визначенні понять банкрутство, неплатоспроможність, фінансова неплатоспроможність; проблеми відкриття провадження у справах про банкрутство, процедурні проблеми оскарження судових актів при банкрутстві підприємств.

Я погоджуюсь з думкою багатьох вчених-правознавців, що дані розбіжності та неточності у законодавстві можливо усунути шляхом внесення змін до діючого зараз Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та до інших нормативних актів, що регулюють питання проведення процедур банкрутства.

Мета і завдання дослідження. Мета цієї роботи полягає в узагальненні існуючого стану наукової розробки та законодавчої регламентації проблем визнання боржника банкрутом, недоліків та прогалин у чинному законодавстві.

Для досягнення поставленої мети в роботі вирішуються наступні завдання:

розглянути історію виникнення інституту банкрутства в Україні та зарубіжний досвід з цього питання;

визначити правову природу поняття та змісту процедури відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом;

визначити особливості участі різних суб'єктів у справі про банкрутство;

з'ясувати, які судові процедури використовуються до боржника під час відновлення його платоспроможності або визнання його банкрутом.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають унаслідок неплатоспроможності господарюючого суб'єкта в результаті його господарської діяльності і пов'язані із застосуванням судових процедур з метою відновлення платоспроможності або примусової ліквідації.

Предмет дослідження - особливості формування, розвитку та функціонування інституту банкрутства в Україні, теоретичні й практичні проблеми правового регулювання відносин, що виникають у зв'язку з неспроможністю (банкрутством) господарюючих суб'єктів.

Методами дослідження стали загальнонаукові методи пізнання (історичний, формально-логічний, системно-структурний, системно-порівняльний) та спеціальні, які використовуються в юридичній науці: порівняльно-правовий, формально-юридичний, спеціально-юридичний та ін. Системно структурний і системно-порівняльний методи дослідження дозволили з'ясувати правову природу відносин неспроможності (банкрутства). Формально-логічний метод був використаний при формулюванні понять (категорій) правового регулювання відносин неспроможності (неспроможність, банкрутство, боржник, зобов'язання, мораторій та ін.). Історичний метод дозволив дослідити процес розвитку правового регулювання неспроможності у дореволюційній Росії та використати цей досвід при дослідженні категорій неспроможності, банкрутства. Спеціально-юридичний метод дозволив виявити зовнішні ознаки відносин неспроможності (банкрутства), встановити їх відмінність від суміжних відносин.

Розділ 1. Становлення інституту банкрутства

1.1 Історичний розвиток інституту банкрутства

Історія банкрутства починається з моменту виникнення ринкових відносин. Становлення ринку викликало потребу усунути небажані наслідки неспроможності підприємців (лихварів, купців, торговців, банкірів, заводчиків, фермерів). На першому етапі втручання держави носило каральний характер, який в більшості своїй зводився до простої помсти. Поступово законодавство якісно міняло свої встановлення, переносячи акценти на майнове забезпечення боргу і його реальне повернення в натурі.

У традиційному розумінні банкрутство виявляло собою каране невиконання боржником, який зазнав фінансової неспроможності, своїх зобов'язань по відношенню до кредиторів щодо майна. Банкрутство (умисне чи необережне) тягло за собою покарання, а дії, що призвели до таких наслідків, але настали без вини боржника мали назву неспроможність і не підлягали кримінальному покаранню. Більше того, передумовою кримінальної відповідальності за банкрутство було судове визнання неспроможності.

Однак накопичений історичний досвід доводить про різні підходи до визначення поняття "неспроможність" та "банкрутство", розмежування засобів цивільно-правового та кримінально-правового захисту та регулювання відносин, пов'язаних з банкрутством. Італійські слова "banka rotta", що в перекладі означає зламана лава, поступово були запозичені законодавствами багатьох країн і з часом стали вживатися поряд з терміном "неспроможність". Однак в одних країнах, як було встановлено вченими, ці поняття вживалися як синоніми, а в інших - встановлювалися законодавчі розмежування (за галузевою приналежністю).

Термін "неспроможність" в Голландії означав нездатність задовольнити вимоги кредиторів, у Франції цей термін використовувався для визначення фактичної платоспроможності боржника, а в Італії - тимчасова неплатоспроможность [1, с.96]. До того ж не вирішено питання щодо співвідношення цих двох понять: в одних країнах використовується лише термін "банкрутство", в інших - паралельно термін "неплатоспроможність".

На формування українського сучасного законодавства про банкрутство неабиякий вплив справило вітчизняне законодавство. В Руській Правді зустрічаємо описи неспроможності та банкрутства. "Судебник" 1550 р. містить опис двох видів неспроможності: "безхитрісна" та "винна неспроможність". "Соборне Укладення" 1649 р. також поділяло неспроможність на "нещасну" та "злісну". Отже відповідальність боржника залежала від виду неспроможності. У XVIII ст. в Російській Імперії було підготовлено проекти - "Статути про банкротів". Саме в проектах цих Статутів термінам "банкрутство" та “неспроможність" надавався різний зміст. Колі ішлося про неправомірні дії, законодавець використовував лише термін "банкрутство". А прийнятий у 1800 р. в Російській Імперії "Статут про банкротів" поділяв неспроможність на три види: "нещасну", "необережну" та "злісну". При цьому необережна та злісна неспроможність в даному Статуті об'єднувалися загальною назвою "банкрутство". Отже аналіз нормативних актів того періоду показує, що для тієї стадії розвитку вітчизняного законодавства характерним був поділ між цивільно-правовим поняттям "неспроможності" та кримінально-правовим - "банкрутство". При цьому терміном "банкрутство позначався кримінально-правовий" аспект у відносинах, пов'язаних з неспроможністю [2, с.25].

Пам'ятники Київської Русі свідчать, що вже в той період існувала нормативно-правова основа для визнання неспроможних боржників банкротами. Саме там мало не вперше в історії був закріплений диференційований підхід до оцінки неспроможності, була усвідомлена нещасна неспроможність, що виникла не з вини боржника, і разом з тим вводилися норми про сувору кару за зловмисну неспроможність, коли боржник ховався від сплати боргів "втечею в чужу землю". Цікаво, що вже в ранньому російському законодавстві про неспроможність вводилася черговість задоволення вимог кредиторів. Першим по черзі був князь, за ним іноземні і іногородні купці, а останніми - місцеві кредитори. В більш пізньому російському законодавстві, наприклад, в Укладенні Олексія Михайловича 1649 роки, перевага в черговості кредиторів віддавалася державній казні і іноземним кредиторам. В 1740 році з'явився кодифікаційний законодавчий акт - Статут банкрота, а в 1800 році - Статут про банкротів. Згідно зі Статутом 1800 року банкротом вважалася особа, що не "може сповна заплатити своїх боргів". Вводилося три види банкрутства: від нещастя, від недбалості і вад, від фальсифікації. Відносно кожного з видів неспроможності вживалися різні заходи. У будь-якому випадку банкрот не вважався "ганебним", якщо не було доведено його злісний намір. Боржник, що став банкротом "від нещастя", звільнявся від відповідальності за всіма своїми боргами. Необхідно відзначити, що разом з традиційними процедурами конкурсного виробництва російське законодавство тієї пори регламентувало також інші процедури, направлені на відновлення платоспроможності боржників в процесі торгової неспроможності, тобто те, що на сучасній мові називають реабілітаційними (відновними) процедурами. Для їх проведення були створені адміністрації з торгових справ [3, с.34].

Таким чином, історія банкрутства починається з моменту виникнення ринкових відносин. У традиційному розумінні банкрутство виявляло собою каране невиконання боржником, який зазнав фінансової неспроможності, своїх зобов'язань по відношенню до кредиторів щодо майна. Банкрутство (умисне чи необережне) тягло за собою покарання, а дії, що призвели до таких наслідків, але настали без вини боржника мали назву неспроможність і не підлягали кримінальному покаранню. Більше того, передумовою кримінальної відповідальності за банкрутство було судове визнання неспроможності.

банкрутство справа судова правовий

1.2 Зарубіжний досвід з питань банкрутства

З 1990 року в Європі діє конвенція, яка регулює міжнародні аспекти банкрутства. Даний документ допускає приведення законодавства різних країн, що входять в Європейський Союз до єдиного знаменника і видобутку єдиної стратегії з питань банкрутства, яка стосується поступового зменшення розбіжностей в питаннях судочинства, обумовлених особливостями законодавства і правової культури тієї або іншої країни. Як не різняться законодавства країн, регулюючих процес банкрутства, все ж таки існує лише два підходи рішення справ при неспроможності боржника повернути борг. Це санація, тобто ряд заходів, направлених на оздоровлення фінансового положення боржника шляхом кредитування, реструктуризації підприємства і зміни організаційно-правової структури боржника і ліквідація підприємства шляхом банкрутства. Перевага того або іншого методу залежить від культурних традицій підприємництва в тій або іншій країні, мети, для якої застосовується процедура банкрутства і стану законодавства. Що стосується менталітету підприємців, то американці, наприклад, відносяться до інституту банкрутства як до природного відбору, де повинен вижити найсильніший і відповідно розглядають банкрутство швидше як еволюційний інститут бізнесу. На відміну від США, в Європі і Японії банкрутство розглядається як ганьба, а тому додаються всі зусилля для того, щоб не доводити підприємства до цієї межі. Саме тому європейці віддають перевагу санації банкрутству, і якщо є хоч щонайменша надія врятувати підприємство від процедури банкрутства, то використовуються усі можливі заходи для досягнення цієї мети. В Європі це найприйнятніший засіб виходу зі скрутного становища. І лише якщо підприємство знаходиться в безнадійному стані, то вдаються до другого шляху, а саме до банкрутства [4, с.47].

Інститут банкрутства існує у законодавстві практично всіх країн з ринковою економікою. Сучасне законодавство багатьох країн світу розрізняє декілька видів банкрутства та встановлює різну відповідальність за його настання. І хоча воно має свої відмінності, але при настанні стійкої неспроможності за законодавством більшості країн, у тому числі України, суд визнає підприємство-боржника банкрутом, тобто події дається господарсько-правова оцінка.

Так, у США з усіх справ по банкрутству суди у 80-85 % приймають рішення про реорганізацію підприємств, 15-20 % - їх ліквідацію і лише 1,1 % винних у навмисному банкрутстві притягують до відповідальності.

У США інститут неспроможності відображає традиції звичаєвого права. Хоча законодавство про банкрутство у цій країні є виключно федеральним, багато положень, пов'язаних з регулюванням відносин майнового характеру між боржниками та кредиторами (наприклад, виключення майна зі сфери, яка підлягає реалізації з метою задоволення претензій кредиторів), захисту прав кредиторів, містяться також у законодавстві окремих штатів.

Особливістю американського законодавства про банкрутство є те, що суб'єктами цього інституту права виступають також фізичні особи, які мають постійні прибутки. В українському законодавстві - це фізичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності.

У США дозволяється продовжувати ведення комерційної діяльності, навіть якщо компанія знаходиться у стані неплатоспроможності, або якщо зменшився статутний капітал на визначену суму, в надії, що боржник вирішить свої фінансові труднощі, не використовуючи формальні процедури неспроможності.

Усі існуючі сьогодні в різних країнах світу системи законодавства про банкрутство можна умовно поділити на дві категорії: "прокредиторські" і "продебіторські" (іноді зустрічається визначення "проборжниковське" законодавство) [5, с.156].

У Франції і США діє "продебіторська" система банкрутства, яка дає змогу боржнику, що опинився в скрутному фінансовому становищі, звільнитися від боргів і отримати можливість так званого нового старту. При цьому кредитори (за американським законодавством) змушені пристосовуватися до умов, що їх пропонує суд з метою відновлення платоспроможності боржника. Багато хто з експертів вважає, що американський кредитор із задоволенням підпише мирову угоду з боржником, відповідно до якої він отримає лише приблизно п'яту частину боргу, вважаючи, що краще отримати хоч щось, ніж нічого. Тому в США більшість справ про банкрутство виникає за заявами боржників.

У Європі (за винятком Франції), навпаки, ще з давніх часів застосовується "прокредиторська" система банкрутства, що ставить собі за мету якнайповніше задовольнити вимоги кредиторів. Часто при цьому інтереси боржника до уваги не беруться. Головне в цій системі - жорсткий контроль за зберіганням активів боржника та їхньою оперативною реалізацією.

За сучасних умов у законодавстві розвинутих ринкових держав простежується тенденція зближення і інтеграції цих напрямків. Тому в чистому вигляді вони майже не трапляються і існують або як помірно "про-кредиторське", або як помірно "продебіторське" законодавство. В окремих випадках можна говорити про існування "нейтрального" законодавства про банкрутство, яке намагається знайти "золоту середину" [6, с.234-236].

Таким чином, інститут банкрутства існує у законодавстві практично всіх країн з ринковою економікою. Сучасне законодавство багатьох країн світу розрізняє декілька видів банкрутства та встановлює різну відповідальність за його настання. І хоча воно має свої відмінності, але при настанні стійкої неспроможності за законодавством більшості країн, у тому числі України, суд визнає підприємство-боржника банкрутом, тобто події дається господарсько-правова оцінка. Усі існуючі сьогодні в різних країнах світу системи законодавства про банкрутство можна умовно поділити на дві категорії: "прокредиторські" і "продебіторські"

1.3 Розвиток законодавства про банкрутство в Україні

В епоху СРСР банкрутства не існувало. Якщо підприємство погано працювало, то держава його або реорганізовувала (приєднувала до прибуткового підприємства), або надавала фінансову допомогу (особливий режим кредитування, фундації міністерств), або списувало борги (колгоспам).

На процеси розвитку законодавства про банкрутство вже у незалежній Україні суттєво вплинув ряд внутрішніх факторів, до яких, якщо розглядати національне законодавство, належать особливості його історичного розвитку: протягом досить тривалого періоду часу (початок 20-х років - 90-ті роки хх сторіччя) норми, які регулювали відносини банкрутства, не використовувалися на практиці, а правова регламентація відносин банкрутства була відсутня.

До 1992 року в Україні не застосовувалася процедура банкрутства. Закон України "Про банкрутство" від 14 травня 1992 р. встановив спеціальну процедуру розгляду справ фінансово неспроможних підприємств. Закон був простим і суть його зводилася до ліквідації підприємства. Практично він не вирішував питань фінансового оздоровлення підприємств, не містив пільг для боржників: він був кредиторський. Іншими словами, його задача зводилася до примушування боржника будь-якими шляхами розрахуватися з кредиторами. Але це був перший інститут банкрутства.

Після вступу цього Закону в силу стали очевидними недостатність та недосконалість його положень. Це пояснювалось тим, що Закон України “Про банкрутство" готувався при відсутності реальної практики; в ньому не були відображені правові традиції: законодавець не тільки не урахував зарубіжний досвід, але й залишив поза своєю увагою історичний досвід правового регулювання відносин банкрутства (неплатоспроможності) [7, с.526].

До суттєвих недоліків Закону України “Про банкрутство" 1992 року слід віднести:

· невизначеність термінів (банкрутство визначалося як фактичний стан неплатоспроможності боржника без згадування про те, що це перш за все юридичний факт, який встановлюється судом);

· обмеженість цілей правового регулювання;

· невиправдано обмежене коло суб'єктів банкрутства, до яких належали лише суб'єкти підприємницької діяльності, які мали статус юридичної особи;

· невизначеність правового положення кредиторів (перш за все заставних), інших учасників провадження у справах про банкрутство;

· регламентація тільки двох судових процедур банкрутства (ліквідаційної процедури та процедури санації), які не були забезпечені механізмом практичної реалізації; не були визначені строки проведення цих процедур;

· відсутність регламентації процесуальних особливостей розгляду справ про банкрутство та ін.

Слід також відзначити і той факт, що Закон “Про банкрутство" увійшов до пакету приватизаційних документів і в його основу була покладена гіпертрофірована прокредиторська концепція, реалізація якої повинна була максимально спростити процес переходу прав власності на майнові об'єкти від держави до інших осіб. Таким чином, під час дії Закону “Про банкрутство" звернення до механізму ліквідації майна боржника було домінуючим. Найбільш широко цей механізм використовувався як додатковий інструмент приватизації державних підприємств, який давав можливість визнавати боржника банкрутом, незважаючи на інколи незначний розмір його заборгованості в порівнянні з вартістю його майна [8, с.42].

Як вже зазначалося вище, в Законі містилося багато прогалин, що ускладнювало його застосування арбітражним судом. На основі накопиченого досвіду і в умовах відсутності повноцінного закону про банкрутство Вищий арбітражний суд прийняв повномасштабне роз'яснення "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про банкрутство" від 18 листопаду 1997 року. Не дивлячись на те, що роз'яснення не давало відповіді на багато питань, воно все ж таки мало великий позитивний ефект. Перш за все роз'яснення інтерпретаційними нормами заповнило прогалини в Законі України "Про банкрутство", полегшило роботу арбітражним судам і учасникам процедури банкрутства. Але найважливіше, нові інтерпретаційні норми згодом стали нормами нового закону. Проте роз'яснення розкривало значення не ефективного закону, а отже, не могло його поліпшити. З'явилася необхідність ухвалення нового закону, який би більш повно і чітко регулював процедуру банкрутства.

Таким став Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника і визнання його банкрутом" від 30 червня 1999 р. В порівнянні з колишньою редакцією Закону змінені підстави для порушення справи про банкрутство, визначені строки провадження справи; встановлені нові судові процедури; з'явилася нова судова фігура - арбітражний керівник та ін. Звичайно, в законі ще багато редакційних неточностей, суперечностей, але в цілому він відповідає сучасним вимогам економіки [9, с.329].

Основна ідея Закону полягає в збереженні господарюючого суб'єкта шляхом застосування до нього спеціальних реабілітаційних процедур. Тільки у разі неможливості відновлення своєї платоспроможності боржник може бути визнаний банкротом і тоді його майнові активи підлягають повному розпродажу з метою задоволення вимог кредиторів [10, с.26].

Особливістю Закону “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" є те, що цей Закон регулює дві великі групи суспільних відносин - матеріальні (організаційно-правові та частково процедурні), що пов'язанні з відновленням платоспроможності боржника, та процесуальні - пов'язані з визнанням боржника банкрутом.

Матеріальні відносини складаються, як правило, при здійсненні заходів щодо запобігання банкрутству боржника (надання фінансової допомоги, досудова санація). Окремі матеріальні відносини виникають і функціонують також при застосуванні судових процедур (розпорядження майном боржника, вжиття заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, передбачених планом санації тощо).

Внаслідок порушення справи про банкрутство виникає комплекс процесуальних правовідносин щодо: порушення провадження у справі, забезпечення грошових вимог кредиторів, попереднього засідання господарського суду, судової санації, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, мирової угоди, припинення провадження у справі про банкрутство тощо [11, с.244].

Нова редакція Закону України “Про банкрутство" є, по суті, не тільки абсолютно новим законом, але й безперечним шагом вперед в регулюванні відносин, які виникають у зв'язку з неплатоспроможністю та банкрутством боржника. Разом з тим Закон “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" хоч і передбачає певні передумови для поновлення платоспроможності боржника, який опинився у тяжкому фінансовому стані, однак прогалини, прорахунки, протиріччя і неузгодженість нового закону були помічені спеціалістами ще на стадії його підготовки, причому позбавитися від них в процесі праці над законопроектом не вдалося.

Викладене можна пояснити, по-перше, тим, що розробники нового закону не залучали до праці над ним вчених, суддів господарського суду, інших фахівців у цій галузі; по-друге, тим, що Закон представляє собою фрагментарну рецепцію положень раніше діючого Закону Російської Федерації “Про неплатоспроможність (банкрутство) ” 1997 року, по-третє, тим, що в Законі України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" відсутня логічна послідовність викладення нормативних положень, чіткий зв'язок між ними та ін [12, с.16].

Таким чином, можна сказати, що на процеси розвитку законодавства про банкрутство вже у незалежній Україні суттєво вплинув ряд внутрішніх факторів, до яких, якщо розглядати національне законодавство, належать особливості його історичного розвитку: протягом досить тривалого періоду часу (початок 20-х років - 90-ті роки ХХ сторіччя) норми, які регулювали відносини банкрутства, не використовувалися на практиці, а правова регламентація відносин банкрутства була відсутня.

До 1992 року в Україні не застосовувалася процедура банкрутства. Закон України "Про банкрутство" від 14 травня 1992 р. встановив спеціальну процедуру розгляду справ фінансово неспроможних підприємств. Закон був простим і суть його зводилася до ліквідації підприємства. Практично він не вирішував питань фінансового оздоровлення підприємств, не містив пільг для боржників: він був кредиторський. Іншими словами, його задача зводилася до примушування боржника будь-якими шляхами розрахуватися з кредиторами. Але це був перший інститут банкрутства.

Великим кроком для розвитку законодавства даної сфери стало прийняття нового Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30 червня 1999 року, який дії і зараз.

Розділ 2. Загальна характеристика інституту банкрутства

Порядок і умови визнання суб'єктів підприємництва банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів врегульовані положеннями Глави 23 Господарського Кодексу “Визнання суб'єкта підприємництва банкрутом”, а також Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30 червня 1999 р.

Цей Закон встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності - боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів.

Положення цього Закону застосовуються також і до юридичних осіб, які діють у формі споживчого товариства, благодійного чи іншого фонду (тобто не є суб'єктами підприємницької діяльності).

Разом з тим, положення цього Закону не застосовуються до юридичних осіб - казенних підприємств, а також до юридичних осіб - підприємств, що є об'єктами права комунальної власності, якщо стосовно них виключно на пленарному засіданні відповідної ради органів місцевого самоврядування прийняті рішення щодо цього.

Окремі відносини щодо провадження у справах про банкрутство регулюються також Господарським процесуальним кодексом України, про що в Законі робляться спеціальні застереження. Особливості провадження у справах про банкрутство банків регулюються Законом України “Про банки і банківську діяльність” (ст.88 Закону), а порядок продажу майна банкрута регулюється також з урахування вимог Законів України “Про приватизацію державного майна”, “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

Таким є основні нормативно-правові акти, що регулюють інститут банкрутства в Україні [8, с.214].

2.1 Поняття “банкрутства”. Його види

Згідно з ч.2 ст. 209 Господарського Кодексу банкрутством вважається нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури. З порівняльного аналізу назви статті 209 ГК - “неспроможність суб'єкта підприємництва” і змісту цієї статті можна зробити висновок, що законодавець вживає терміни “нездатність” і “неспроможність" як тотожні [13, с.253] (це важливо, оскільки Закон “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" оперує терміном “неспроможність”).

Стаття 1 Закону “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон) під неплатоспроможністю розуміє неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності. З наведеного визначення випливає, що банкрутство має економічний і правовий характер.

З економічної точки зору банкрутство є неспроможністю продовження суб'єктом своєї підприємницької діяльності внаслідок її економічної нерентабельності, безприбутковості. Суб'єкт підприємництва має стільки боргів перед кредиторами і зобов'язань перед бюджетом, що коли їхні вимоги будуть пред'явлені у визначені для цього строки, то майна суб'єкта - активів у ліквідній формі - не вистачить для їх задоволення.

Інститут банкрутства забезпечує звільнення ринкової економіки від неефективних господарюючих суб'єктів, які функціонують на засадах самофінансування (з метою отримання прибутку);

Юридичний аспект банкрутства полягає насамперед у тому, що у суб'єкта є кредитори, тобто особи, що мають підтверджені документами майнові вимоги до нього як до боржника. Це майнові правовідносини банкрутства, здійснення яких у встановленому законом порядку може призвести до ліквідації суб'єкта підприємництва [14, с.342].

Для нашого часу не є характерним паралельне вживання термінів "банкрутство" та "неспроможність".

Як вже зазначалося вище, головний документ, що регламентує інститут банкрутства, Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30 червня 1999 р., у ст.1 визначає банкрутство, як визнану господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури.

Термін "неспроможність" самостійного значення не має, він не включений у перелік термінів, наведених у ст.1 названого Закону України. Однак ним оперують при визначенні таких понять як банкрутство, боржник, неплатоспроможність тощо. Зрозуміло, що неспроможність у даному випадку мається на увазі лише фінансова. Слід зауважити, що оскільки банкрутством у наш час визнається неспроможність боржника, яка була визнана господарським судом, то виникає потреба існування терміна, який характеризував би існуючу неспроможність ще до визначення цього факту, стану підприємства в судовому порядку.

Законодавець визнав неспроможність суб'єкта фінансово-господарської діяльності виконати грошові зобов'язання після настання встановленого строку їх сплати не інакше, як через відновлення платоспроможності терміном "неплатоспроможність".

Отже термін "фінансова неспроможність" не є таким, що характеризує лише нездатність (неспроможність) виконати грошові зобов'язання через відсутність коштів для оплати (готівкових, на рахунках підприємства тощо). Цей термін значно ширший і означає неспроможність взагалі виконати грошові зобов'язання в строк будь-яким способом: чи то шляхом розрахунку з кредиторами коштами суб'єкта господарської діяльності, чи то шляхом продажу частини майна цього підприємства тощо [4, с.38].

Нині ставляться нові вимоги до термінологічної бази, які передбачають необхідність відповідності термінів у всіх галузях права одному значенню. Отже, сучасне господарське право використовує два поняття: "банкрутство" та "неплатоспроможність". Умовно їх можна назвати двома видами неспроможності боржника. Але різниця між ними у тому, що неплатоспроможність - це неспроможність виконати грошові зобов'язання після настання встановленого строку, а банкрутство - цілковита неспроможність відновити свою платоспроможність, визнану господарським судом. Банкрутство зумовлюється неплатоспроможністю, а не навпаки. Отже вживання терміна "банкрутство" вказує на те, що факт неплатоспроможності вже визнаний господарським судом.

Неплатоспроможність виступає тим єдиним показником фінансового стану підприємства (одним з показників цілковитої фінансової неспроможності), який враховується при розв'язанні питання про порушення справи про банкрутство у господарському суді.

Спочатку звернемося до визначення поняття фінансового стану підприємства. Під ним розуміють стан забезпеченості грошовими коштами для здійснення господарської діяльності і своєчасного проведення грошових розрахунків. Якщо цей стан незадовільний, то підприємство є неплатоспроможним; якщо задовільним (достатня забезпеченість грошовими коштами) - платоспроможним [15, с.38].

Але такий показник фінансового стану суб'єкта господарської діяльності, як нездатність здійснити грошові розрахунки в належний термін, ще не може свідчити про цілковиту нездатність підприємства вести господарську діяльність і відсутність у нього реальних перспектив на повернення грошових коштів кредиторам тощо.

Існує думка, що оскільки визначення фінансового стану підприємства залежить не лише від показника його платоспроможності, то останній є однією з умов фінансової неспроможності. Тобто стан повної нездатності суб'єкта господарської діяльності вести свою фінансово-господарську діяльність охоплюється терміном "фінансова неспроможність".

Неплатоспроможність - це один з цілої низки показників, який характеризує фінансовий стан підприємства. Він ще не означає незадовільний фінансово-господарський стан підприємства взагалі. Навіть за навмисного створення неплатоспроможності, це повинно розглядатися лише як посягання на доведення суб'єкта господарської діяльності до стану фінансового краху.

Б. Поляков також стверджував, що такий показник фінансового стану суб'єкта господарської діяльності, як неплатоспроможність, є підставою для ініціювання провадження по справі про банкрутство, однак не може бути свідченням обов'язкового визнання боржника банкрутом. Цей показник лише передбачає недостатність майнових активів боржника для виконання грошових зобов'язань перед кредиторами. Тільки після проведення певних судових процедур можна встановити неможливість відновлення платоспроможності суб'єкта господарювання. Саме тому Б. Поляков неплатоспроможність визнає лише припущенням того, що підприємство знаходиться у стійкому негативному фінансовому стані [16, с.91].

Отже, неплатоспроможність - це один з показників цілковитої фінансової неспроможності і саме він є підставою порушення господарського провадження у справі про банкрутство. Факт банкрутства ж свідчить про повну фінансову неспроможність суб'єкта господарської діяльності. Адже при проведенні провадження у справі про банкрутство проводився фінансово-господарський аналіз усього підприємства, всіх його показників, а встановлені відмінні показники обов'язково використовуються для відновлення платоспроможності боржника і якщо все ж таки суб'єкт господарської діяльності визнається банкрутом, це означає, що він є фінансово неспроможним.

Багато вчених, що займаються вивченням та вдосконаленням законодавства про банкрутство, вважають необхідним законодавчо закріпити значення такого терміну як "фінансова неспроможність". Він свідчив би про наявність усіх показників негативного фінансового стану суб'єкта господарювання.

Терміни "неспроможність" та "банкрутство" характеризують один і той самий фінансовий стан підприємства, але різниця між ними у тому, що в першому випадку існування цього факту не залежить від рішення господарського суду, а в другому - це стан підприємства, засвідчений рішенням господарського суду. Тобто за ознакою наявності підтвердженості даного стану господарським судом неспроможність може розглядатись як антипод банкрутства. Але ж обидва терміни характеризують одне й те саме явище, тільки у першому випадку - фактичний фінансово-господарський стан суб'єкта господарської діяльності, а в другому - засвідчення (оцінка) цього факту судовими органами [17, с.21].

Законодавець у диспозиціях кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за кримінальне банкрутство вживає терміни "фінансова неспроможність" у ст.218 КК та "стійка фінансова неспроможність" у ст. ст.219, 220 КК.

Аналіз наукового тлумачення даних термінів свідчить про те, що його автори ототожнюють ці терміни і надають їм таких значень:

1) під фінансовою неспроможністю розуміється такий фінансовий стан боржника, за якого виконання ним своїх зобов'язань перед кредиторами та бюджетом є неможливим взагалі або без застосування передбаченої законом особливої процедури відновлення платоспроможності (санації) [18, с.357];

2) фінансова неспроможність - це неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати грошові зобов'язання перед кредиторами після настання встановленого строку їх сплати [19, с.402].

Отже, не можна ототожнювати поняття "неплатоспроможність" та "фінансова неспроможність", оскільки перше є лише складовою частиною другого широкого поняття, яке характеризує фінансовий стан суб'єкта господарської діяльності. Те що одні автори тлумачать цей термін як стан підприємства, який виникає одразу після невиконання в строк грошових зобов'язань, а інші тлумачать той самий термін як стан підприємства, що характеризується нездатністю самостійно виконати ці зобов'язання через відсутність майна, є свідченням проблеми з цього питання. Саме закріплення терміна "фінансова неспроможність" у законодавстві призведе до розв'язання цієї проблеми і гарантуватиме уникнення таких непорозумінь.

Таким чином, фінансова неспроможність - це фінансовий стан суб'єкта господарської діяльності, за якого він не здатний самостійно відновити свою платоспроможність та задовольнити законні вимоги кредиторів.

Із введенням такого терміна в галузь господарського права вирішиться багато спірних питань даної галузі.

Отже, можна зробити висновок, що у законодавстві використовується декілька близьких за значенням, але не тотожних термінів: банкрутство, неплатоспроможність, фінансова неспроможність. Для того, щоб в повному обсязі зрозуміти сутність цих понять, треба розглядати їх у комплексі.

Узагальнюючи та аналізуючи поняття банкрутства, як основного поняття даного інституту, можна виділити такі його основні ознаки:

· інститут банкрутства застосовується за загальним правилом у сфері підприємницької діяльності (тобто, щодо суб'єктів підприємницької діяльності, основною рисою яких є функціонування з метою отримання прибутку);

· встановлюється господарським судом як юридичний факт, що породжує певні наслідки (тобто, слід відрізняти від неплатоспроможності боржника як фактичного стану);

· зміст встановленого господарським судом факту банкрутства - неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності повною мірою розрахуватися по своїх боргах (неплатоспроможність) у зв'язку з перевищенням пасивів (суми боргових зобов'язань боржника) над його активами (критерій неоплатності, визначений ч.4 ст. 205 ГК);

· неплатоспроможність боржника має бути стійкою і не піддаватися усуненню, попре здійсненим судовим заходам щодо відновлення платоспроможності суб'єкта [8, с.352].

Ні Закон України "Про банкрутство", ні Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не встановлюють видів банкрутства і не передбачають критеріїв їх диференціації.

Вивчивши та узагальнивши наукову розробку інституту банкрутства, можна виділити такі види банкрутства:

Правомірне - самобанкрутство;

Неправомірне - фіктивне, умисне і злісне.

Фіктивним банкрутством вважається завідомо неправдива офіційна заява суб'єктом підприємницької діяльності про нездатність виконувати зобов'язання перед кредиторами і бюджетом за наявності фактичної можливості виконання прийнятих на себе зобов'язань. Суд після встановлення фактичної платоспроможності суб'єкта відмовляє в задоволенні заяви про визнання банкрутом. Також треба зазначити, що за такі дії засновника, власника або службової особи суб'єкта підприємницької діяльності згідно зі ст.218 Кримінального Кодексу України передбачається кримінальна відповідальність.

Умисне банкрутство - умисне створення важкого фінансового становища (балансової або абсолютної неплатоспроможності) суб'єктом підприємницької діяльності або особою, що має право давати обов'язкові для суб'єкта розпорядження (керівником або власником), що заподіяло матеріальної шкоди державним чи громадським інтересам та охоронюваним законом правам та інтересам кредиторів або інші тяжкі наслідки. Умисне банкрутство спричиняє за собою кримінальну відповідальність в порядку, встановленому Кримінальним Кодексом України (ст.219 ККУ).

Злісне банкрутство - визначається як доведення суб'єкта підприємницької діяльності до умисного банкрутства повторно або систематично, або особою, раніше осудженим за умисне банкрутство. У справах про злісне банкрутство суд може обмежити осуджених в праві керувати підприємствами або посідати виборні державні посади.

Самобанкрутство - визначається, як звернення суб'єкта підприємницької діяльності в господарський суд у зв'язку з неможливістю виконати свої зобов'язання перед кредиторами або бюджетом протягом 60 днів після терміну виконання відповідних зобов'язань [14, с.125].

Також, в залежності від об'єктів процедури банкрутства можна виділити наступні види:

· Банкрутство містоутворюючих підприємств. До таких підприємств згідно із Законом належать юридичні особи, кількість працівників яких з урахуванням членів їх сімей складає не менше половини чисельності населення адміністративно-територіальної одиниці, у якій розташована така юридична особа, а також підприємства, кількість працівників яких перевищує п'ять тисяч осіб.

При розгляді справи про банкрутство містоутворюючих підприємств учасником провадження у справі про банкрутство визнається орган місцевого самоврядування відповідної територіальної громади адміністративно-територіальної одиниці.

Учасниками провадження у справі про банкрутство даного виду підприємств господарським судом можуть бути визнані також центральні органи виконавчої влади.

· Банкрутство особливо небезпечних підприємств. Особливо небезпечними підприємствами визнаються підприємства вугільної, гірничо-добувної, атомної, хімічної, хіміко-металургійної, нафтопереробної, інших галузей, визначених відповідними рішеннями Кабінету Міністрів України, припинення діяльності яких потребує проведення спеціальних заходів щодо запобігання заподіянню шкоди життю та здоров'ю громадян, майну, спорудам, навколишньому природному середовищу.

При розгляді справи про банкрутство особливо небезпечного підприємства учасниками провадження у справі про банкрутство визнаються відповідний орган місцевого самоврядування, а також центральний орган виконавчої влади, до компетенції якого відноситься сфера діяльності боржника, а також, при необхідності, державний орган з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, з питань охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки, з питань геології та використання надр.

Учасниками провадження у справі про банкрутство особливо небезпечного підприємства господарським судом можуть бути визнані також інші центральні органи виконавчої влади.

· Банкрутство сільськогосподарських підприємств. Під сільсько-господарськими підприємствами розуміються юридичні особи, основним видом діяльності яких є вирощування (виробництво, виробництво та переробка) сільськогосподарської продукції, виручка яких від реалізації вирощеної (виробленої, виробленої та переробленої) ними сільськогосподарської продукції складає не менше п'ятдесяти відсотків загальної суми виручки.

Особливості банкрутства сільськогосподарських підприємств застосовуються також до рибних господарств, риболовецьких колгоспів, виручка яких від реалізації вирощеної продукції та виловлених водних біологічних ресурсів складає не менше п'ятдесяти відсотків загальної суми виручки.

· Банкрутство страховиків. При розгляді справи про банкрутство страховика учасником провадження у справі про банкрутство визнається державний орган у справах нагляду за страховою діяльністю.

· Банкрутство професійних учасників ринку цінних паперів. При розгляді справ про банкрутство організації або громадянина - суб'єкта підприємницької діяльності, що є професійним учасником ринку цінних паперів, учасником провадження у справі про банкрутство визнається державний орган з питань регулювання ринку цінних паперів. Також, слід зазначити, що особлива процедура банкрутства застосовується до емітентів чи управителя іпотечних сертифікатів, управителя фонду фінансування будівництва чи управителя фонду операцій з нерухомістю.

· Банкрутство суб'єкта підприємницької діяльності громадянина. Його осбливість полягає у тому, що неплатоспроможним суб'єктом є не юридична особа а фізична особа, яка має статус підприємця. В українському законодавстві не передбачено визнання банкрутом фізичну особу, що не має статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

· Банкрутство фермерського господарства [13, с.305].

· Банкрутство банківських та інших фінансово-кредитних установ.

Таким чином, сучасне господарське право використовує два поняття: "банкрутство" та "неплатоспроможність". Умовно їх можна назвати двома видами неспроможності боржника. Але різниця між ними у тому, що неплатоспроможність - це неспроможність виконати грошові зобов'язання після настання встановленого строку, а банкрутство - цілковита неспроможність відновити свою платоспроможність, визнану господарським судом. Банкрутство зумовлюється неплатоспроможністю, а не навпаки. Отже вживання терміна "банкрутство" вказує на те, що факт неплатоспроможності вже визнаний господарським судом.

Узагальнюючи та аналізуючи поняття банкрутства, як основного поняття даного інституту, можна виділити такі його основні ознаки:

· інститут банкрутства застосовується за загальним правилом у сфері підприємницької діяльності (тобто, щодо суб'єктів підприємницької діяльності, основною рисою яких є функціонування з метою отримання прибутку);

· встановлюється господарським судом як юридичний факт, що породжує певні наслідки (тобто, слід відрізняти від неплатоспроможності боржника як фактичного стану);

· зміст встановленого господарським судом факту банкрутства - неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності повною мірою розрахуватися по своїх боргах (неплатоспроможність) у зв'язку з перевищенням пасивів (суми боргових зобов'язань боржника) над його активами (критерій неоплатності, визначений ч.4 ст. 205 ГК);

· неплатоспроможність боржника має бути стійкою і не піддаватися усуненню, попре здійсненим судовим заходам щодо відновлення платоспроможності суб'єкта [8, с.352].

Ні Закон України "Про банкрутство", ні Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не встановлюють видів банкрутства і не передбачають критеріїв їх диференціації.

Вивчивши та узагальнивши наукову розробку інституту банкрутства, можна виділити такі види банкрутства: правомірне - самобанкрутство; неправомірне - фіктивне, умисне і злісне. Також в залежності від об'єктів процедури банкрутства можна виділити наступні види: банкрутство містоутворюючих підприємств, особливо небезпечних підприємств, банкрутство сільськогосподарських підприємств, страховиків, професійних учасників ринку цінних паперів, банкрутство суб'єктів підприємницької діяльності громадян, фермерських господарств, банкрутство банків та інших фінансово-кредитних установ.

2.2 Учасники провадження у справі про банкрутство

Згідно із Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" до учасників справи про банкрутство належать сторони у справі про банкрутство, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, інші особи, які беруть участь у справі про банкрутство, фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, уповноважена особа акціонерів або учасників товариств з обмеженою чи додатковою відповідальністю та інші особи, передбачені законодавством України.

Більш детально розглянемо правове положення кожного із учасників справи про банкрутство.

Сторони у справі про банкрутство - кредитори (представник комітету кредиторів), боржник (банкрут).

Боржник - суб'єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання щодо сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування та інші види загальнообов'язкового державного соціального страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати [11, с. 204];

Також поряд із поняттям боржник в Законі використовується поняття суб'єкт банкрутства. Під суб'єктом банкрутства слід розуміти боржника, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена господарським судом. Суб'єктами банкрутства не можуть бути відокремлені структурні підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення тощо).

Чинний Закон банкрутами визнає не лише юридичних осіб, як це було раніше, але і фізичних осіб, зареєстрованих як суб'єктів підприємницької діяльності.

Закон “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не поширюється на юридичних осіб, які не займаються згідно з їх статутами (положеннями) систематичною підприємницькою діяльністю, та на фізичних осіб - не підприємців.

Боржником відповідний суб'єкт вважається на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство, банкрутом - після того, як господарський суд прийме постанову про визнання боржника банкрутом [13, с.312].


Подобные документы

  • Загальна характеристика інституту банкрутства. Учасники провадження у справі про банкрутство. Основні процедури, що застосовуються до боржника в процесі проведення судового розгляду. Механізм санації. Відповідальність за порушення законодавства.

    курсовая работа [39,7 K], добавлен 23.10.2014

  • Загальні проблеми правового регулювання банкрутства в Україні. Поняття та відмінності у правовому становищі конкурсних та поточних кредиторів у справі про банкрутство. Порядок розгляду та задоволення вимог до боржника у процедурі вступу до банкрутства.

    реферат [22,9 K], добавлен 24.03.2012

  • Зародження інституту банкрутства в процесі розвитку суспільних відносин і становлення товарного виробництва та грошово-кредитних відносин. Економічні та правові підстави створення законодавчої бази про банкрутство в Україні. Основні принципи банкрутства.

    реферат [36,7 K], добавлен 19.05.2008

  • Закордонний досвід державного регулювання банкрутства. Розвиток державного регулювання процедур банкрутства в Україні. Проблеми реалізації майна підприємств державного сектору. Удосконалення законодавчої і нормативно-правової бази регулювання банкрутства.

    дипломная работа [1,2 M], добавлен 10.12.2012

  • Історичний розвиток інституту неплатоспроможності та його місце у системі галузей права. Матеріально-правові та процесуальні особливості відновлення платоспроможності боржника через застосування процедури санації. Зарубіжний досвід санації підприємств.

    дипломная работа [83,5 K], добавлен 24.02.2013

  • Суб’єктивно-об’єктивні відносини держави та неспроможних суб’єктів господарювання. Міжнародний досвід державного регулювання банкрутства. Правове регулювання відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та його проблеми в Україні.

    дипломная работа [1,3 M], добавлен 21.02.2011

  • Поняття та характеристика банкрутства. Провадження у справі про банкрутство. Санація боржника та мирова угода. Ліквідаційна процедура. Черговість задоволення претензій кредиторів. Проведення реструктуризації підприємства та перепрофілювання виробництва.

    контрольная работа [19,7 K], добавлен 28.10.2013

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.