Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правове регулювання інституту неспроможності та банкрутства суб'єктів господарювання

Вступ

банкрутство судовий законодавство

Актуальність теми дослідження. Найважливішим чинником успішної діяльності підприємств на сьогоднішній день виступає її правове забезпечення. Українське законодавство, в тому числі і законодавство про банкрутство, має ряд недоліків та потребує певного реформування. Закон про банкрутство повинен ставити перед собою головну мету - не закрити підприємство за надзвичайних, складних обставин, як це є зараз, а постаратися всіма можливими способами відновити його платоспроможність. 30 червня 1999 року в Україні було прийнято Закон “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. Це досить суттєвий крок до регулювання та розвитку процедури визнання суб'єктів підприємницької діяльності банкрутами або відновлення їх платоспроможності. Але, на жаль, ще не можна говорити про те, що існуюча зараз в Україні модель відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом є реально й ефективно діючою. Для цього є об'єктивні причини. Правове регулювання банкрутства закладено Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Інститут банкрутства також регламентують Конституція України, Господарський Кодекс України, Цивільний Кодекс України та ряд інших нормативно-правових актів

Наявність серйозних суперечностей у законодавстві України, що регулює господарські відносини, є на сьогодні однією з найболючіших проблем. Такий стан речей безпосередньо пов'язаний з неефективністю і неякісністю законодавства, що регулює підприємництво загалом, та законодавства у сфері банкрутства підприємств зокрема. З огляду на це, неабиякого теоретичного і практичного значення набувають спроби здійснення комплексного аналізу наявних колізій законодавства про банкрутство з метою розробки засобів їх подолання.

Мета і завдання дослідження. Мета даної курсової роботи полягає в дослідженні правового регулювання інституту неспроможності та банкрутства, аналізу недоліків та прогалин у чинному законодавстві про банкрутство.

Для досягнення поставленої мети в роботі вирішуються наступні завдання:

- визначити поняття та види банкрутства;

- визначити особливості участі різних суб'єктів у справі про банкрутство;

- з'ясувати, які судові процедури використовуються до боржника під час відновлення його платоспроможності або визнання його банкрутом;

- встановити відповідальність за порушення законодавства про банкрутство.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають унаслідок неплатоспроможності господарюючого суб'єкта в результаті його господарської діяльності і пов'язані із застосуванням судових процедур з метою відновлення платоспроможності або примусової ліквідації.

Предмет дослідження - особливості формування та функціонування інституту банкрутства в Україні, теоретичні й практичні проблеми правового регулювання відносин, що виникають у зв'язку з неспроможністю (банкрутством) господарюючих суб'єктів.

Проблемами правового регулювання банкрутства в Україні займалися такі дослідники: Ніколаєва Л.В., Старцев О.В., Пальчук П.М. та багато інших. Деякі роботи, присв`ячені цій темі, не достатньо розкривають дані проблеми і шляхи їх подолання. Окремі дослідники взагалі вважають недоцільним внесення будь-яких змін до законодавства про банкрутство. Проте, такі думки є неправильними оскільки існує багато проблем цього закону, які потрібно виправити.

Розділ 1. Загальна характеристика інституту банкрутства

1.1 Поняття “банкрутства” та його види

Згідно з ч.2 ст. 209 Господарського Кодексу банкрутством вважається нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури. З порівняльного аналізу назви статті 209 ГК - “неспроможність суб'єкта підприємництва” і змісту цієї статті можна зробити висновок, що законодавець вживає терміни “нездатність” і “неспроможність" як тотожні [1, с.253] (це важливо, оскільки Закон “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" оперує терміном “неспроможність”).

Стаття 1 Закону “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон) під неплатоспроможністю розуміє неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку грошові зобов'язання перед кредиторами не інакше, як через відновлення його платоспроможності.

Як вже зазначалося вище, головний документ, що регламентує інститут банкрутства, Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30 червня 1999 р., у ст.1 визначає банкрутство, як визнану господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури.

Терміни "неспроможність" та "банкрутство" характеризують один і той самий фінансовий стан підприємства, але різниця між ними у тому, що в першому випадку існування цього факту не залежить від рішення господарського суду, а в другому - це стан підприємства, засвідчений рішенням господарського суду. Тобто за ознакою наявності підтвердженості даного стану господарським судом неспроможність може розглядатись як антипод банкрутства. Але ж обидва терміни характеризують одне й те саме явище, тільки у першому випадку - фактичний фінансово-господарський стан суб'єкта господарської діяльності, а в другому - засвідчення (оцінка) цього факту судовими органами [2, с.21].

Узагальнюючи та аналізуючи поняття банкрутства, як основного поняття даного інституту, можна виділити такі його основні ознаки:

· інститут банкрутства застосовується за загальним правилом у сфері підприємницької діяльності (тобто, щодо суб'єктів підприємницької діяльності, основною рисою яких є функціонування з метою отримання прибутку);

· встановлюється господарським судом як юридичний факт, що породжує певні наслідки (тобто, слід відрізняти від неплатоспроможності боржника як фактичного стану);

· зміст встановленого господарським судом факту банкрутства - неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності повною мірою розрахуватися по своїх боргах (неплатоспроможність) у зв'язку з перевищенням пасивів (суми боргових зобов'язань боржника) над його активами (критерій неоплатності, визначений ч.4 ст. 205 ГК);

· неплатоспроможність боржника має бути стійкою і не піддаватися усуненню, попре здійсненим судовим заходам щодо відновлення платоспроможності суб'єкта [3, с.38].

Ні Закон України "Про банкрутство", ні Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не встановлюють видів банкрутства і не передбачають критеріїв їх диференціації.

Вивчивши та узагальнивши наукову розробку інституту банкрутства, можна виділити такі види банкрутства:

Правомірне - самобанкрутство;

Неправомірне - фіктивне, доведення до банкрутства і злісне.

Фіктивним банкрутством вважається завідомо неправдива офіційна заява громадянина - засновника (учасника) або службової особи суб'єкта господарської діяльності, а так само громадянина - суб'єкта підприємницької діяльності про фінансову неспроможність виконання вимог з боку кредиторів і зобов'язань перед бюджетом, якщо такі дії завдали великої матеріальної шкоди кредиторам або державі[4].

Доведення до банкрутства, тобто умисне, з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб вчинення громадянином - засновником (учасником) або службовою особою суб'єкта господарської діяльності дій, що призвели до стійкої фінансової неспроможності суб'єкта господарської діяльності, якщо це завдало великої матеріальної шкоди державі чи кредитору[5].

Злісне банкрутство - визначається як доведення суб'єкта підприємницької діяльності до банкрутства повторно або систематично, або особою, раніше осудженим за доведення до банкрутства. У справах про злісне банкрутство суд може обмежити осуджених в праві керувати підприємствами або посідати виборні державні посади.

Самобанкрутство - визначається, як звернення суб'єкта підприємницької діяльності в господарський суд у зв'язку з неможливістю виконати свої зобов'язання перед кредиторами або бюджетом протягом 60 днів після терміну виконання відповідних зобов'язань [6, с.125].

Також, в залежності від об'єктів процедури банкрутства можна виділити наступні види:

· Банкрутство містоутворюючих підприємств. До таких підприємств згідно із Законом належать юридичні особи, кількість працівників яких з урахуванням членів їх сімей складає не менше половини чисельності населення адміністративно-територіальної одиниці, у якій розташована така юридична особа, а також підприємства, кількість працівників яких перевищує п'ять тисяч осіб.

При розгляді справи про банкрутство містоутворюючих підприємств учасником провадження у справі про банкрутство визнається орган місцевого самоврядування відповідної територіальної громади адміністративно-територіальної одиниці.

Учасниками провадження у справі про банкрутство даного виду підприємств господарським судом можуть бути визнані також центральні органи виконавчої влади.

· Банкрутство особливо небезпечних підприємств. Особливо небезпечними підприємствами визнаються підприємства вугільної, гірничо-добувної, атомної, хімічної, хіміко-металургійної, нафтопереробної, інших галузей, визначених відповідними рішеннями Кабінету Міністрів України, припинення діяльності яких потребує проведення спеціальних заходів щодо запобігання заподіянню шкоди життю та здоров'ю громадян, майну, спорудам, навколишньому природному середовищу.

При розгляді справи про банкрутство особливо небезпечного підприємства учасниками провадження у справі про банкрутство визнаються відповідний орган місцевого самоврядування, а також центральний орган виконавчої влади, до компетенції якого відноситься сфера діяльності боржника, а також, при необхідності, державний орган з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, з питань охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки, з питань геології та використання надр.

Учасниками провадження у справі про банкрутство особливо небезпечного підприємства господарським судом можуть бути визнані також інші центральні органи виконавчої влади.

· Банкрутство сільськогосподарських підприємств. Під сільсько-господарськими підприємствами розуміються юридичні особи, основним видом діяльності яких є вирощування (виробництво, виробництво та переробка) сільськогосподарської продукції, виручка яких від реалізації вирощеної (виробленої, виробленої та переробленої) ними сільськогосподарської продукції складає не менше п'ятдесяти відсотків загальної суми виручки.

Особливості банкрутства сільськогосподарських підприємств застосовуються також до рибних господарств, риболовецьких колгоспів, виручка яких від реалізації вирощеної продукції та виловлених водних біологічних ресурсів складає не менше п'ятдесяти відсотків загальної суми виручки.

· Банкрутство страховиків. При розгляді справи про банкрутство страховика учасником провадження у справі про банкрутство визнається державний орган у справах нагляду за страховою діяльністю.

· Банкрутство професійних учасників ринку цінних паперів. При розгляді справ про банкрутство організації або громадянина - суб'єкта підприємницької діяльності, що є професійним учасником ринку цінних паперів, учасником провадження у справі про банкрутство визнається державний орган з питань регулювання ринку цінних паперів. Також, слід зазначити, що особлива процедура банкрутства застосовується до емітентів чи управителя іпотечних сертифікатів, управителя фонду фінансування будівництва чи управителя фонду операцій з нерухомістю.

· Банкрутство суб'єкта підприємницької діяльності громадянина. Його особливість полягає у тому, що неплатоспроможним суб'єктом є не юридична особа а фізична особа, яка має статус підприємця. В українському законодавстві не передбачено визнання банкрутом фізичну особу, що не має статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

· Банкрутство фермерського господарства [1, с.305].

· Банкрутство банківських та інших фінансово-кредитних установ.

Таким чином, сучасне господарське право використовує два поняття: "банкрутство" та "неплатоспроможність". Умовно їх можна назвати двома видами неспроможності боржника. Але різниця між ними у тому, що неплатоспроможність - це неспроможність виконати грошові зобов'язання після настання встановленого строку, а банкрутство - цілковита неспроможність відновити свою платоспроможність, визнану господарським судом. Банкрутство зумовлюється неплатоспроможністю, а не навпаки. Отже вживання терміна "банкрутство" вказує на те, що факт неплатоспроможності вже визнаний господарським судом.

Узагальнюючи та аналізуючи поняття банкрутства, як основного поняття даного інституту, можна виділити такі його основні ознаки:

· інститут банкрутства застосовується за загальним правилом у сфері підприємницької діяльності (тобто, щодо суб'єктів підприємницької діяльності, основною рисою яких є функціонування з метою отримання прибутку);

· встановлюється господарським судом як юридичний факт, що породжує певні наслідки (тобто, слід відрізняти від неплатоспроможності боржника як фактичного стану);

· зміст встановленого господарським судом факту банкрутства - неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності повною мірою розрахуватися по своїх боргах (неплатоспроможність) у зв'язку з перевищенням пасивів (суми боргових зобов'язань боржника) над його активами (критерій неоплатності, визначений ч.4 ст. 205 ГК);

· неплатоспроможність боржника має бути стійкою і не піддаватися усуненню, попре здійсненим судовим заходам щодо відновлення платоспроможності суб'єкта [3, с.38].

Ні Закон України "Про банкрутство", ні Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не встановлюють видів банкрутства і не передбачають критеріїв їх диференціації.

1.2 Учасники провадження у справі про банкрутство

Згідно із Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" до учасників справи про банкрутство належать сторони сторони, забезпечені кредитори, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, державний орган з питань банкрутства, Фонд державного майна України, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) суб'єкта підприємницької діяльності - боржника, а також у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство.

Більш детально розглянемо правове положення деяких із учасників справи про банкрутство.

Сторони у справі про банкрутство - конкурсні кредитори (представник комітету кредиторів), боржник (банкрут).

Боржник - суб'єкт підприємницької діяльності (юридична особа або фізична особа - підприємець), неспроможний виконати протягом трьох місяців свої грошові зобов'язання після настання встановленого строку їх виконання, які підтверджені судовим рішенням, що набрало законної сили, та постановою про відкриття виконавчого провадження, якщо інше не передбачено цим Законом. Фізична особа - підприємець є боржником лише за зобов'язаннями, які виникли у неї у зв'язку зі здійсненням підприємницької діяльності. Боржником не можуть бути відокремлені структурні підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення тощо).

Закон “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не поширюється на юридичних осіб, які не займаються згідно з їх статутами (положеннями) систематичною підприємницькою діяльністю, та на фізичних осіб - не підприємців.

Кредитор - юридична або фізична особа, а також органи доходів і зборів та інші державні органи, які мають підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника; конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника; поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство; забезпечені кредитори - кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника (майнового поручителя).

Арбітражний керуючий - фізична особа, призначена господарським судом у встановленому порядку в справі про банкрутство як розпорядник майна, керуючий санацією або ліквідатор з числа осіб, які отримали відповідне свідоцтво і внесені до Єдиного реєстру арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) України.

Представник працівників боржника - особа, уповноважена загальними зборами (конференцією), на яких присутні не менш як дві третини штатної чисельності працівників боржника, або відповідним рішенням первинної профспілкової організації боржника (а за наявності кількох первинних організацій - їх спільним рішенням) представляти їх інтереси під час провадження у справі про банкрутство з правом дорадчого голосу.

Уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) суб'єкта підприємницької діяльності - боржника - особа, уповноважена загальними зборами учасників (акціонерів), що володіють більш як половиною статутного капіталу боржника, представляти їхні інтереси під час провадження у справі про банкрутство з правом дорадчого голосу.

Розділ 2. Правове регулювання банкрутства в Україні

2.1 Судові процедури, що застосовуються до боржника в процесі провадження у справі про банкрутство

До боржника в процесі провадження у справі про банкрутство застосовуються такі судові процедури:

· розпорядження майном боржника;

· мирова угода;

· санація (відновлення платоспроможності боржника);

· ліквідаційна процедура.

З метою попередження справи про банкрутство ГК України (ст.211) та Закон України «Про банкрутство»(ст.3) передбачають заходи запобігання банкрутству суб'єктів господарювання, обов'язок вжиття яких покладається на засновників чи учасників суб'єктів господарювання, власників майна, органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах їх повноважень. До таких заходів належать:

· подання боржникові фінансової допомоги в розмірі, достатньому для погашення його зобов'язань перед кредиторами;

· взяття на себе зобов'язань перед особами, що надали фінансову допомогу боржникові;

· досудова санація державних підприємств, що провадиться за рахунок державних підприємств та інших джерел фінансування (обсяг коштів для проведення досудової санації державних підприємств за рахунок коштів Державного бюджету України щорічно встановлюється Законом “Про державний бюджет України”) і регламентується постановою Кабінету Міністрів України від 17.03.2000 р. “Про затвердження Порядку проведення досудової санації державних підприємств ” [3, с.39].

Однак ці судові процедури не завжди є ефективними: платоспроможність боржника відновити не вдається і кредитори (в окремих випадках - сам боржник) ініціюють порушення провадження у справі про банкрутство.

Разом з тим Закон України «Про банкрутство» містить положення про застосування до боржника судових процедур, спрямованих на зменшення його заборгованості в результаті ефективного управління його майном чи навіть на відновлення платоспроможності боржника та врегулювання конфлікту між ним і кредиторами. Відповідно до ст.212 ГК та ст.4 Закону України «Про банкрутство» такими процедурами є: розпорядження майном боржника, санація, мирова угода [7, с.248]. Лише у разі неефективності цих процедур та/або неможливості застосування деяких з них (санації, мирової угоди) господарський суд застосовує ліквідаційну процедуру.

Розпорядження майном боржника. Першою судовою процедурою, що застосовується до боржника після порушення провадження у справі про банкрутство, є розпорядження його майном.

Розпорядження майном боржника - обов'язкова судова процедура у будь-якій справі про банкрутство. Вона є системою заходів щодо нагляду і контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника, що застосовуються з метою забезпечення збереження та ефективного використання майнових активів боржника та проведення аналізу його фінансового становища. Здійснення її покладається на розпорядника майном боржника - призначеної суддею після порушення провадження у справі про банкрутство фізичної особи, яка отримала в установленому порядку ліцензію арбітражного керуючого і не є заінтересованою особою стосовно боржника та кредиторів.

До функцій розпорядника майном боржника належать:

· вжиття заходів щодо захисту майна боржника;

· аналіз фінансового становища боржника та розробка рекомендацій, спрямованих на його фінансове оздоровлення;

· розгляд разом з посадовими особами боржника заяв кредиторів про грошові вимоги до боржника, які надійшли у зв'язку з порушенням справи про банкрутство та повідомлення заявникові про результати розгляду;

· ведення реєстру визнаних боржником вимог кредиторів за вказаними вище заявами;

· скликання зборів кредиторів та участь в них з правом дорадчого голосу;

· виконання інших функцій, передбачених Законом “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

Після призначення розпорядника майна повноваження органів управління боржника обмежуються шляхом встановлення заборони приймати рішення про: реорганізацію та ліквідацію боржника; створення боржником юридичних осіб або про його участь в інших юридичних особах; створення боржником філій та представництв; виплату дивідендів; проведення боржником емісії цінних паперів; вихід із складу учасників боржника юридичної особи; придбання в акціонерів раніше випущених акцій боржника.

За згодою розпорядника майна органи управління боржника:

· приймають рішення про участь боржника в господарських об'єднаннях;

· укладають угоди щодо: нерухомого майна боржника; одержання та видача позик (кредитів); поруки та видачі гарантій; поступки вимог; переведення боргу; передачі в довірче управління майна боржника; розпорядження іншим майном боржника, балансова вартість якого становить понад один відсоток балансової вартості активів боржника.

Розпорядник майна призначається на строк до шести місяців, який може бути продовжений чи скорочений судом за клопотанням самого розпорядника, комітету кредиторів чи власника майна боржника [1, с.346].

При проведенні даної процедури боржник може одночасно задовольнити вимоги усіх кредиторів відповідно до реєстру повністю або частково в однаковому для всіх пропорційному відношенні до вимог кожного кредитора (за згодою комітету кредиторів та розпорядника майна). Проведення таких розрахунків свідчить про відновлення платоспроможності боржника і господарський суд припиняє провадження у справі про банкрутство. У всіх інших випадках процедура розпорядження майном боржника завершується однією з подальших судових процедур банкрутства, кожна з яких не є обов'язковою сама по собі, однак принаймні одна з них має бути застосована.

Санація боржника - це система заходів, що здійснюється під час провадження у справі про банкрутство, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника та задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів. Вона може включати: кредитування, реорганізацію, в тому числі зміну організаційно-правової форми боржника, зміну форми власності, системи управління боржника і т. ін.

Процедура санації вводиться ухвалою господарського суду за клопотанням комітету кредиторів у строк, що не перевищує строку дії процедури розпорядження майном, терміном до 12 місяців, який може бути подовжений ще до шести місяців або скорочений за клопотанням комітету кредиторів, керуючого санацією або інвесторів (осіб, що беруть участь у санації, приймаючи зобов'язання про погашення (повністю чи частково) боргу боржника на певних умовах, в тому числі - набуття права власності на його майно).

Одночасно господарський суд за погодженням комітету кредиторів призначає керуючого санацією, яким може бути керівник підприємства, розпорядник майна або стороння особа, яка має ліцензію арбітражного керуючого.

З дня винесення ухвали про санацію припиняються повноваження органів управління боржника і управління боржником переходить до керуючого санацією, який має низку прав (розпоряджатися майном боржника з урахуванням обмежень, передбачених Законом України «Про банкрутство»; укладати від імені боржника угоди, в т. ч. мирову угоду; подавати заяви про визнання угод, укладених боржником, недійсними) та обов'язків (прийняти в господарське відання майно боржника та організувати проведення його інвентаризації; відкрити спеціальний рахунок для проведення санації та розрахунків з кредиторами; розробити та подати на затвердження комітету кредиторів план санації; організувати ведення бухгалтерського і статистичного обліку та фінансової звітності; здійснювати заходи щодо стягнення дебіторської заборгованості перед боржником; розглядати вимоги кредиторів щодо зобов'язань боржника, що виникли після порушення справи про банкрутство в процедурі розпорядження майном боржника та санації, а також заявляти в установленому порядку заперечення щодо зазначених вимог кредиторів; звітувати перед комітетом кредиторів щодо реалізації плану санації; своєчасно повідомляти державний орган з питань банкрутства про своє призначення, затвердження мирової угоди, закінчення виконання плану санації, звільнення від обов'язків; інші повноваження, передбачені Законом України «Про банкрутство») [6, с. 197].

Основне призначення керуючого санацією - це розробка і забезпечення виконання схваленого комітетом кредиторів та затвердженого господарським судом плану санації, який має передбачити строк відновлення платоспроможності боржника та містити заходи щодо такого відновлення аж до продажу майна боржника як цілісного майнового комплексу; умови участі інвесторів, за їх наявності, у задоволенні вимог кредиторів, строк та черговість виплати боржником або інвестором боргу кредиторам і т. ін. Якщо протягом шести місяців з дня винесення ухвали про санацію в господарський суд не буде подано схваленого комітетом кредиторів плану санації, господарський суд може прийняти рішення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Керуючий санацією зобов'язаний подати зборам кредиторів письмовий звіт у разі: закінчення строку санації (за 15 днів до його закінчення); за наявності підстав для дострокового припинення санації (відновлення платоспроможності боржника, укладення мирової угоди). Цей звіт має містити відомості про фінансово-господарський стан боржника та наявність у боржника грошових коштів, які можуть бути спрямовані на задоволення вимог кредиторів боржника, а також інші відомості про можливість погашення кредиторської заборгованості, що залишилася.

Господарський суд затверджує звіт керуючого санацією і виносить ухвалу про припинення провадження у справі про банкрутство, якщо зборами кредиторів за результатами розгляду цього звіту прийнято рішення:

· про виконання плану санації, закінчення процедури санації та відновлення платоспроможності боржника;

· про дострокове припинення процедури санації у зв'язку з відновленням платоспроможності боржника та переходом до розрахунків кредиторів.

Звіт керуючого санацією не підлягає затвердженню у разі встановлення господарським судом обгрунтованості скарг кредиторів або відсутності ознак відновлення платоспроможності боржника, про що виноситься відповідна ухвала. Незатвердження господарським судом звіту керуючого санацією або неподання такого звіту у встановлений строк є підставою для визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури [8, с.43].

Мирова угода (як судова процедура у справі про банкрутство) - це домовленість між боржником і кредиторами щодо відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, що оформляється як письмова угода сторін; набирає чинності у разі затвердження її господарським судом, про що виноситься відповідна ухвала; може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство. Рішення про укладення мирової угоди приймається: від імені кредиторів - комітетом кредиторів більшістю голосів за умови наявності письмової згоди на це всіх кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою; від імені боржника - керівником боржника або арбітражним керуючим, які виконують повноваження органів управління боржника [9, с.19].

Мирова угода може бути укладена щодо вимог другої та наступних черг, визначених ст.31 Закону України «Про банкрутство».

Дуже важливим для процедури мирової угоди є положення ч.2 ст.36 Закону України «Про банкрутство», згідно з яким органи податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за виплатою податків і зборів, зобов'язані при укладанні мирової угоди погодитись на:

· списання податкового боргу (всієї заборгованості по сплаті податків і зборів), який виник у строк, що передував трьом повним календарним рокам до дня подання заяви про порушення справи про банкрутство;

· списання частини заборгованості, що виникла протягом трьох останніх років перед поданням заяви про порушення справи про банкрутство, або на розстрочку (відстрочку) цієї заборгованості [8, с.44].

Зміст мирової угоди:

· обов'язкові положення: про розмір, порядок і строки виконання зобов'язань боржника; про відстрочку чи розстрочку або списання боргів чи їх частини;

· факультативні положення: про виконання зобов'язань боржника третіми особами; про обмін вимог кредиторів на активи або на корпоративні права боржника; про задоволення вимог кредиторів іншими особами, що не суперечить закону.

Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обов'язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг. З дня затвердження мирової угоди боржник починає погашати вимоги кредиторів відповідно до умов мирової угоди. Винесення господарським судом ухвали про затвердження мирової угоди є підставою для припинення провадження у справі про банкрутство і відповідно - припинення повноважень арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора).

У разі не затвердження господарським судом мирової угоди (якщо було порушено порядок укладання мирової угоди або мирова угода містить умови, що суперечать закону) така угода вважається неукладеною.

За заявою будь-кого із конкурсних кредиторів мирова угода може бути визнана господарським недійсною, якщо існують підстави для визнання угоди недійсною, передбачені законодавством України.

Мирова угода може бути розірвана за рішенням господарського суду у разі невиконання боржником умов мирової угоди щодо не менш як третини вимог кредиторів.

У разі невиконання мирової угоди кредитори можуть пред'явити свої вимоги до боржника в обсязі, передбаченому мировою угодою [10, с.27].

Ліквідаційна процедура у справі про банкрутство - це така судова процедура, основним призначенням якої є ліквідація визнаної суми заборгованості банкрута шляхом продажу майна банкрута та проведення розрахунків по його боргах. Тривалість ліквідаційної процедури - дванадцять місяців, яка може бути подовжена господарським судом ще на шість місяців.

Ліквідатор - фізична особа, яка організовує здійснення ліквідаційної процедури та забезпечує задоволення визнаних судом вимог кредиторів. Порядок його призначення та вимоги до кандидата ті ж самі, що передбачені щодо керуючого санацією.

Господарський суд приймає постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру відповідно до Закону України «Про банкрутство»[11, с.14].

Наслідки визнання боржника банкрутом. З дня прийняття господарським судом постанови про оголошення боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури боржник юридично переходить у новий правовий статус - статус банкрута.

У постанові про визнання боржника банкрутом господарський суд відкриває ліквідаційну процедуру, призначає ліквідатора, яким може бути особа, яка виконувала повноваження розпорядника майна або (та) керуючого санацією боржника.

Ліквідатор має право з дня свого призначення виконувати повноваження передбачені ст.25 ЗУ «Про банкрутство»[12, с.37].

До складу ліквідаційної комісії включаються представники кредиторів, фінансових органів, а в разі необхідності - також представники державного органу у справах нагляду за страховою діяльністю, Антимонопольного комітету України, державного органу з питань банкрутства, якщо банкрутом визнано державне підприємство, та представник органів місцевого самоврядування.

Усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси, за винятком об'єктів державного житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих дошкільних закладів та об'єктів комунальної інфраструктури, які в разі банкрутства підприємства передаються в порядку, встановленому законодавством, до комунальної власності відповідних територіальних громад без додаткових умов і фінансуються в установленому порядку.

Майно, на яке звертається стягнення у ліквідаційній процедурі, оцінюється арбітражним керуючим у порядку, встановленому законодавством України. Для майна, яке продається на аукціоні, оціночна вартість є початковою.

Після проведення інвентаризації та оцінки майна банкрута ліквідатор розпочинає продаж майна банкрута на відкритих торгах, якщо комітетом кредиторів не встановлено інший порядок продажу майна банкрута.

Ліквідатор забезпечує через засоби масової інформації оповіщення про порядок продажу майна банкрута, склад, умови та строки придбання майна. Порядок продажу майна банкрута, склад, умови та строки придбання майна погоджуються з комітетом кредиторів. При цьому продаж майна підприємств-банкрутів, заснованих на державній власності, здійснюється з урахуванням вимог Закону України “Про приватизацію державного майна" та інших нормативно-правових актів з питань приватизації.

У разі надходження двох і більше пропозицій щодо придбання майна банкрута ліквідатор проводить конкурс (аукціон). Порядок проведення конкурсу (аукціону) визначається згідно із ЗУ “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”[13, с.36].

Продаж майна банкрута оформляється договорами купівлі-продажу, які укладаються між ліквідатором і покупцем відповідно до законів України.

Черговість спрямування коштів, одержаних від продажу майна банкрута, на задоволення вимог кредиторів, встановлена ст.31 Закону України «Про банкрутство». У разі, якщо господарським судом винесено ухвалу про ліквідацію юридичної особи-банкрута, майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається власникові або уповноваженому ним органу, а майно державних підприємств - відповідному органу приватизації для наступного продажу. Кошти, одержані від продажу цього майна, спрямовуються до Державного бюджету України. Після завершення усіх розрахунків з кредиторами ліквідатор подає до господарського суду звіт та ліквідаційний баланс з відповідними додатками. Господарський суд після заслуховування звіту ліквідатора та думки членів комітету кредиторів або окремих кредиторів виносить ухвалу про затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу. Ліквідатор повідомляє державний орган з питань банкрутства про завершення ліквідаційної процедури [14, с.103].

2.2 Відповідальність за порушення законодавства про банкрутство

До 18 січня 2012 року в Кримінальному кодексі України (далі за текстом - КК) було передбачено ряд злочинів, яких не існувало в Кримінальному кодексі Української РСР. Зокрема, до новел українського кримінального права належали такі злочини як "фіктивне банкрутство” (ст.218 КК), "доведення до банкрутства” (ст.219 КК), "приховування стійкої фінансової неспроможності" (ст.220 КК) та "незаконні дії у разі банкрутства" (ст.221 КК) [5].

Проте, деякі з означених норм, а саме статті 218, 220, 221 КК були декриміналізовані згідно Закону України від 15 листопада 2011 року 4025- 17 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності" (далі за текстом - Закон N«4025-17) [15]. Зокрема, такі діяння як приховування стійкої фінансової неспроможності, незаконні дії у разі банкрутства та фіктивне банкрутство передбачені об'єктивної стороною адміністративних правопорушень, передбачених відповідно нормами статей 164-15, 166-16, 166-17 Кодексу України про адміністративні правопорушення [4].

Статистичні дані минулих років свідчать про низький рівень розкриття злочинів, пов'язаних із банкрутством, і притягнення до кримінальної відповідальності винних осіб. Так, наприклад, протягом 2007-2008 років органами внутрішніх справ порушено вісім кримінальних справ про фіктивне банкрутство (ст. 218 КК) та приховування сталої фінансової неспроможності (ст. 220 КК), із яких лише дві направлені до суду [16]. Кількість засуджених осіб за вчинення злочинів, передбачених ст.218 КК, починаючи з 2001 р., за вироками, які набрали законної сили, становить лише 6 осіб, за ст.219 КК - 2 особи, за ст.221 КК - 2 особи, а за ст.220 КК - зовсім немає [17, с. 6].

З огляду на вказане, вважаємо за необхідне проаналізувати причини низького рівня правозастосування та ефективності норм статті 215 Господарського кодексу України, статей 164-15, 166-16, 166-17 Кодексу

України про адміністративні правопорушення та статті 219 Кримінального кодексу України (далі за текстом - досліджувані норми).

Питання причин низького рівня правозастосування норм права, які регулюють юридичну відповідальність у сфері банкрутства висвітлювались в працях таких науковців як П. Пригузи, Б. Грека, С. Чернявського та інші.

Так, Б. Грек пояснює незначну кількість кримінальних справ, пов'язаних з фіктивним банкрутством, доведенням до банкрутства, приховуванням стійкої фінансової неспроможності та незаконними діями у разі банкрутства, такими причинами, а саме: не опрацювання практики розслідування кримінальних справ за діяння, передбачене ст. 219 КК; побоювання ряду працівників правоохоронних органів займатися такими справами через невеликий досвід практичної роботи та брак правових знань; відсутність чіткої судової правозастосовної практики за даним злочином; недоліки в діяльності господарських судів, які повинні виявляти при розгляді справ, пов'язаних із банкрутством, й ознак доведення до банкрутства [17, с.6].

С. Чернявський зазначає, що навіть після виявлення ознак злочину правоохоронці не в змозі розпочати офіційне розслідування, оскільки потрібно очікувати на завершення конкурсних процедур (останні, як відомо, подеколи тривають роками); між виявленням ознак злочину та порушенням кримінальної справи нерідко значний розрив у часі, протягом якого втрачаються необхідні докази, ліквідуються підприємства з ознаками фіктивності тощо; дається взнаки високий ступінь латентності цих діянь, зумовлений тим, що більшість кредиторів і фінансових установ не звертаються по захист до правоохоронних органів, оскільки не бажають розголошувати зміст фінансово-господарської діяльності та справжні джерела й розміри своїх доходів [16].

П. Пригуза доповнює список причин низького рівня правозастосування норм права, які регулюють питання юридичної відповідальності у сфері банкрутства. Зокрема, на думку останнього такими є наступні причини: наукові розробки в цій сфері незначні; слідчі не мають практичної підготовки щодо специфіки цих справ та засобів доведення складу злочину, не знають як предмету доказування так і якими доказами слід доводити вину; самі елементи складу злочинів, що визначені у кримінальному законі є неоднозначними, що також є фактором, який стримує діяльність органів дізнання та слідчих органів [18].

Перш ніж перейти до розкриття означеної проблематики, доцільно звернутись до чинного законодавства, яке колізійно регулює питання юридичної відповідальності за правопорушення у сфері банкрутства, зокрема бланкетні норми Господарського кодексу України (далі за текстом - ГК), норми Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі за текстом - КУпАП) та норми КК.

Разом з тим, сучасні українські дослідники не звертають увагу на те, що однією із основних причин низького рівня правозастосування та ефективності досліджуваних норм є їх колізійність.

Так, частинами 1 та 4 статті 215 ГК унормовано, що у випадках, передбачених законом, суб'єкт підприємництва - боржник, його засновники (учасники), власник майна, а також інші особи несуть юридичну відповідальність за порушення вимог законодавства про банкрутство, зокрема фіктивне банкрутство, приховування банкрутства або умисне доведення до банкрутства. Приховування банкрутства, фіктивне банкрутство або умисне доведення до банкрутства, а також неправомірні дії у процедурах неплатоспроможності, пов'язані з розпорядженням майном боржника, що завдали істотної шкоди інтересам кредиторів та держави, тягнуть за собою кримінальну відповідальність винних осіб відповідно до закону [19].

Проте, частина 4 статті 215 ГК суперечить Закону № 4025-17, яким декриміналізовані такі діяння як приховування стійкої фінансової неспроможності, незаконні дії у разі банкрутства та фіктивне банкрутство.

Починаючи з 18 січня 2012 року (день набрання чинності Законом №4025-17) лише таке діяння, як доведення до банкрутства є злочином згідно зі ст. 219 КК.

Таким чином, частина 4 статті 215 ГК лише частково унормовує питання юридичної відповідальності у сфері банкрутства.

Іншою причиною низького рівня правозастосування та ефективності досліджуваних норм, яка також залишилась поза увагою дослідників, є термінологічна відмінність диспозицій означених норм.

Так, ст. 215 ГК визначає такі порушення вимог законодавства про банкрутство, як приховування банкрутства (ч. 1 ст. 215 ГК) та неправомірні дії у процедурах неплатоспроможності, пов'язані з розпорядженням майном боржника (ч. 4 ст. 215 ГК).

В той самий час КУпАП по суті аналогічні правопорушення визначає як приховування стійкої фінансової неспроможності (ст. 164-15 КУпАП) та незаконні дії у разі банкрутства (ст. 166-16 КУпАП).

Якщо ст. 215 ГК визначає правопорушення як умисне доведення до банкрутства (ч. 1, ч. 4 ст. 215 ГК), яке в частині 3 визначене як умисне банкрутство, то аналогічному за змістом правопорушенню кореспондує злочин, який визначений статтею 219 КК як доведення до банкрутства.

Крім того, говорячи про таке порушення в сфері банкрутства як "приховування банкрутства" (ч. 1 ст. 215 ГК), "приховування стійкої фінансової неспроможності" (ст. 164-15 КУпАП) та "доведення до банкрутства" (ст. 219 КК) слід звернути увагу на певну змістову відмінність та невідповідність у термінах.

Згідно статті 1 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі за текстом - Закон № 2343-ХІІ) неплатоспроможність - це неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності [20].

Поняття "стійка неплатоспроможність" в законодавстві не визначено, проте, якщо виходити зі змісту поняття "боржник" (абз. 3 ст.1 Закону № 2343-ХІІ), а також підстав для повернення заяви про порушення справи про банкрутство (абз. 4 ч. 1 ст. 9 Закону № 2343-ХІІ), то такою є неплатоспроможність, яка перевищує 3 місяці після настання встановленого строку сплати грошових зобов'язань.

Як стверджує Б. Поляков, сучасне законодавство про неспроможність містить п'ять ознак неплатоспроможності боржника: характер грошових зобов'язань; базовий розмір грошових вимог; безспірність вимог; строк несплати; наявність виконавчого провадження [21, с. 81].

Згідно з частиною 7 статті 11 Закону № 2343-ХІІ у разі звернення до суду боржника із заявою про порушення справи про банкрутство у підготовчому засіданні з'ясовуються ознаки його неплатоспроможності. В постанові Пленуму ВСУ №15 від 18 грудня 2009 року "Про судову практику в справах про банкрутство" (далі за текстом - Постанова ВСУ №15) [10] додатково роз'яснюється означений припис Закону №2343-ХІІ. Зокрема, згідно з п.70 Постанови ВСУ №15 у підготовчому засіданні суд має перевірити наявність ознак неплатоспроможності боржника, розмір вимог кредитора (кредиторів), їх безспірність.

За результатами розгляду заяви кредитора та відзиву боржника у підготовчому засіданні виноситься ухвала в якій визначаються: розмір вимог кредиторів, які подали заяву про порушення справи про банкрутство; дата складення розпорядником майна реєстру вимог кредиторів; дата попереднього засідання суду; дата скликання перших загальних зборів кредиторів; дата засідання суду, на якому буде винесено ухвалу про санацію боржника та інші питання (частина 11 статті 11 Закону № 2343-ХІІ).

Отже, ухвалою суду, яка виноситься за результатами підготовчого засідання, фактично констатується наявність усіх ознак неплатоспроможності, тобто стійкої неплатоспроможності.

Проте, якщо оперувати дефініцією статті 215 ГК "приховування банкрутства", то юридична відповідальність за таке правопорушення може наступити лише в судовій процедурі ліквідації банкрута.

Приписи Закону № 2343-ХІІ лише підтверджують такий висновок.

У статті 1 Закону № 2343-ХІІ розкрито поняття банкрутства, яким є визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Ліквідаційна процедура або ліквідація банкрута, згідно з частиною 1 статті 4 Закону № 2343-ХІІ, є однією з чотирьох судових процедур банкрутства.

Банкрутству притаманний певний юридичний склад, який, на думку Б. Полякова, утворюють такі критерії як: наявність встановлених судом неоплачених грошових зобов'язань кредиторів; недостатність майнових активів для покриття боргових зобов'язань; незадовільні результати реабілітаційних процедур (санації чи мирової угоди) [21, с. 91].

Згідно з частиною 1 статті 22 Закону № 2343-ХІІ господарський суд приймає постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру у випадках, передбачених Законом № 2343-ХІІ. Такі випадки прямо передбачені Законом і ними є: клопотання комітету кредиторів про введення процедури ліквідації у процедурі розпорядження майном боржника (частина восьма статті 16 Закону); виявлена неможливість досягнення мети процедури санації після її введення судом (частина шоста статті 18, частина дванадцята статті 19, частини п'ята, шоста і одинадцята статті 21 Закону); банкрутство громадян-підприємців (статті 47-49 Закону); настання обставин, передбачених частиною восьмою статті 50 Закону, у справах про банкрутство фермерського господарства; застосування судом процедури банкрутства до боржника, що ліквідується власником (стаття 51 Закону); банкрутство відсутнього боржника (стаття 52 Закону).

З вищевказаного вбачається, що як стійкій (абсолютній) неплатоспроможності, так і банкрутству притаманні різні юридичні склади. Якщо для констатації стійкої неплатоспроможності необхідна ухвала господарського суду, яка виноситься за результатами підготовчого судового засідання в судовій процедурі розпорядження майном, то для наявності банкрутства - необхідна постанова про визнання боржника банкрутом, якою вводиться судова процедура ліквідація банкрута.

Таким чином, юридична відповідальність для суб'єкта відповідальності (громадянина-засновника (учасника), службової особи суб'єкта господарської відповідальності) за приховування стійкої фінансової неспроможності, як це передбачено ст. 164-15 КУпАП, може наступати по закінченню підготовчого судового засідання, а саме під час судової процедури розпорядження майном, в той час як відповідальність за ст.215 за приховування банкрутства може наступити лише під час судової процедури ліквідації банкрута.

Дефектним за юридичною конструкцією та дискримінаційним по відношенню до громадян України є суб'єктний склад правопорушень, передбачених статтями 164-15, 166-16, 166-17 КУпАП та статтею 219 КК.

З диспозицій означених норм вбачається, що суб'єктом відповідальності, окрім службової особи суб'єкта господарської діяльності, є громадянин-засновник (учасник) суб'єкта господарської діяльності та громадянин-суб'єкт підприємницької діяльності.

Проте, таке визначення суб'єкта відповідальності у сфері банкрутства унеможливлює застосування відповідних норм права у разі правопорушення іноземними особами чи особами без громадянства. Крім того, саме така редакція диспозицій вищевказаних статей у системному зв'язку не відповідає нормам ГК.

Так, у відповідності до статті 2 ГК учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Суб'єктами господарювання є: 1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; 2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці (частина 2 статті 55 ГК).

Згідно з частиною 1 статті 117 ГК іноземним підприємством є унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.

З огляду на те, що учасниками у сфері господарських відносин є також іноземні особи, то доцільно було би включити таких осіб до суб'єкта правопорушення, передбачених статтями 164-15, 166-16, 166-17 КУпАП та статтею 219 КК.

Отже, з метою підвищення рівня застосування правових норм, які регулюють питання юридичної відповідальності за правопорушення у сфері банкрутства, вважаємо за необхідне усунути колізійність та внутрішньо-змістовну суперечність термінів "неспроможність", "банкрутство", які використовуються у диспозиціях статей 215 ГК, статей 164-15, 166-16, 166-17 КУпАП, статті 219 КК шляхом приведення їх у відповідність до термінів "неплатоспроможність", "банкрутство", які використовуються в Законі України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".