Але у разі повного або часткового задоволення первинного і зустрічного позовів накази про стягнення грошових сум видаються окремо за кожним позовом.

Посвідчення комісії із трудових спорів підприємств, установ, організацій є виконавчим документом, який видається на виконання рішення Комісії з трудових спорів (п.11 ст.3 Закону України "Про виконавче провадження") [79].

Посвідчення видається у разі невиконання власником або уповноваженим органом рішення Комісії з трудових спорів у встановлений триденний строк по після десяти днів, передбачених на його оскарження у справах про поновлення на роботі, за якими обов'язкове негайне виконання в день винесення рішення (ст. ст.229, 230, 232 КЗпП України). У разі оскарження рішення керівником підприємства Комісії з трудових спорів працівником, чи уповноваженим ним органом до районного, міського суду, посвідчення не видається.

За змістом посвідчення має містити в собі: найменування органу, який виніс рішення із трудового спору, дату прийняття і видачі та номер рішення; прізвище, ім'я, по батькові та адресу стягувача; найменування та адресу боржника, номери його рахунків у банках, рішення по суті спору, строк пред'явлення посвідчення до виконання (ст.230 КЗпП).

Посвідчення засвідчується підписом голови або заступника голови Комісії з трудових спорів підприємства, установи, організації та печаткою Комісії із трудових спорів (ст.230 КЗпП) [80].

Постанови, винесені органами (посадовими особами), уповноваженими законом розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом, є одночасно підставою виконання і виконавчим документом (п.12 ст.3 Закону України "Про виконавче провадження").

Адміністративний орган або посадова особа, розглянувши справу про адміністративне правопорушення, виносять постанову у справі.

Статтею 283 Кодексу України про адміністративні правопорушення встановлені обов'язкові вимоги до змісту постанови. Вона повинна містити: найменування органу чи службової особи, які винесли постанову; дату розгляду справи; відомості про особу, щодо якої розглядалася справа; зазначення нормативного акта, який передбачає відповідальність за це адміністративне правопорушення; прийняте у справі рішення.

Якщо одночасно з накладенням адміністративного стягнення вирішується питання про відшкодування винним майнової шкоди, яка підлягає стягненню, то в постанові зазначається її розмір, порядок і строк відшкодування. У постанові зазначається також яким чином вирішене питання про вилучені речі і документи, а також міститься про порядок і термін її оскарження. Постанова колегіального органу матиме силу виконавчого документа, якщо вона прийнята простою більшістю голосів членів колегіального органу, присутніх на засіданні, підписана головуючим на засіданні і секретарем цього органу. Постанова посадової особи підписується такою особою [81].

Виконавчими документами також є: рішення державних органів з питань володіння і користування культовими будівлями і майном; рішення Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень у передбачених законом випадках; постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу; рішення інших органів державної влади, якщо за законом їх виконання покладено на державну виконавчу службу [82, с.128-130].

Таким чином юридичною оформлено підставою для відкриття виконавчого провадження державною виконавчою службою є рішення судів та рішення інших несудових органів (посадових осіб), які в індивідуально-правових актах задовольняють позови, заяви фізичних і юридичних осіб про відновлення порушеного права чи законного інтересу або рішення про відшкодування майнової чи моральної шкоди, завданої вчиненим правопорушенням.

Фактичною підставою відкриття виконавчого провадження є протиправні дії або бездіяльність осіб, які порушили право або законний інтерес фізичної чи юридичної особи.

Документом, який ініціює здійснення державною виконавчою службою виконавчих дій, є рішення судів та рішення інших несудових органів (посадових осіб), які оформлені у вигляді юридично значимого документу, передбаченого ст.18-1 Закону України "Про виконавче провадження".

Безпосередньою підставою для відкриття державною виконавчою службою виконавчого провадження, яке здійснюється згідно з виконавчим документом, є: заява стягувача або його представника про примусове виконання рішення; заява прокурора - у випадках представництва інтересів громадян або держави в суді; інші передбачені законом випадки [83].

2.2 Організаційно-штатна побудова державної виконавчої служби: проблеми та шляхи їх вирішення

Відповідно до ст.3 чинного Закону України "Про державну виконавчу службу" вищим органом державної виконавчої служби є Департамент державної виконавчої служби, який очолює директор. Директор Департаменту ДВС, заступники директора Департаменту ДВС призначаються на посаду та звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра юстиції України" [84].

До повноважень директора Департаменту державної виконавчої служби входить призначення на посаду та звільнення з посади начальника відділу примусового виконання рішень, його заступника, головних державних виконавців, старших державних виконавців, державних виконавців та працівників Департаменту державної виконавчої служби.

Будь-яка система державних адміністративних органів має постійно оновлюватись кадровим складом, займатись підготовкою, перепідготовкою та підвищенням кваліфікації особового складу, забезпечуватись усіма необхідними матеріально-технічними засобами, а також виконувати функцію контролю за діями підпорядкованих осіб. Зазвичай, адміністративній системі органів властива вертикальна підпорядкованість та єдиноначальне керівництво.

Сьогодні на Міністерство юстиції України покладається реалізація єдиної державної політики у сфері примусового виконання рішень, ухвал та постанов судів та виконавчих документів інших органів, реалізацію яких покладено на державних виконавців.

Згідно зі ст.5 Закону України "Про державну виконавчу службу" Департамент державної виконавчої служби здійснює підбір кадрів, методичне керівництво діяльністю державних виконавців, підвищення їх професійного рівня, фінансове і матеріально-технічне забезпечення органів ДВС, розглядає скарги на дії державних виконавців, організовує виконання рішень відповідно до закону, надає роз'яснення та рекомендації щодо виконання державними виконавцями рішень у порядку, встановленому законом.

Державна виконавча служба Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, відповідно ст.5 Закону України "Про державну виконавчу службу" виконує такі функції: організовує виконання законів, здійснює керівництво апаратом державної виконавчої служби та підрозділами, які входять до структури державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, керує державною виконавчою службою районів, міст (міст обласного значення), районів у містах, координує і контролює їх діяльність; організовує професійну підготовку державних виконавців і проводить атестацію державних виконавців; здійснює розгляд скарг на рішення, дії або бездіяльність державних виконавців; застосовує заохочення за успіхи в роботі; накладає стягнення за порушення трудової дисципліни; здійснює матеріально-технічне забезпечення ДВС; організовує виконання рішень відповідно до закону; надає роз'яснення та рекомендації щодо виконання державними виконавцями рішень у порядку, встановленому законом; вивчає і узагальнює роботу з виконання рішень судів та рішень інших несудових органів; вживає заходів щодо усунення причин порушення законів під час виконання рішень судів та інших органів.

Постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2005 року № 711 затверджено Положення про Департамент державної виконавчої служби [85], згідно з яким Департамент державної виконавчої служби є урядовим органом державного управління, що діє у складі Міністерства юстиції України.

Департамент у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, Положенням про Департамент державної виконавчої служби, а також наказами Міністерства юстиції України.

До складу Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України входить державна виконавча служба Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, державна виконавча служба у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах (далі - органи державної виконавчої служби).

Основним завданням Департаменту є участь у реалізації державної політики у сфері примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) (далі - виконання рішень).

Департамент відповідно до покладених на нього завдань: організовує своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень у порядку, встановленому законодавством; здійснює керівництво органами державної виконавчої служби, а також фінансове, матеріально-технічне та нормативно-методичне забезпечення їх діяльності; розробляє проекти законів та інших нормативно-правових актів з питань організації виконання рішень та діяльності органів державної виконавчої служби, а також проводить їх правову експертизу; узагальнює практику застосування законодавства з питань організації виконання рішень та діяльності органів державної виконавчої служби, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення і вносить їх на розгляд Міністра юстиції; організовує ведення статистичної звітності органів державної виконавчої служби та узагальнення практики державних виконавців щодо виконання окремих рішень; організовує ведення діловодства та архіву, контролює стан діловодства в органах державної виконавчої служби; забезпечує представництво інтересів органів державної виконавчої служби у судах; виконує інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

Департамент має право: залучати спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками) до розгляду питань, що належать до його компетенції; одержувати в установленому порядку від центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій інформацію, необхідну для виконання покладених на нього завдань; скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до його компетенції; видавати накази організаційно-розпорядчого характеру.

Департамент очолює директор, який в установленому порядку призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням міністра юстиції. Він є членом колегії міністерства юстиції України.

Директор Департаменту має трьох заступників, у тому числі одного першого, які призначаються на посаду та звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням міністра юстиції, погодженим з директором Департаменту.

Директор Департаменту: здійснює керівництво діяльністю Департаменту, несе персональну відповідальність перед Кабінетом Міністрів України і міністром юстиції за виконання покладених на Департамент завдань; призначає відповідно до законодавства та в межах своїх повноважень на посади та звільняє з посад керівників структурних підрозділів Департаменту, органів державної виконавчої служби та інших працівників Департаменту, крім заступників директора; визначає ступінь відповідальності заступників директора та керівників структурних підрозділів; організовує підбір кадрів та веде кадровий резерв органів державної виконавчої служби, забезпечує підвищення професійного рівня та проходження стажування працівників, а також організовує їх атестацію; вирішує відповідно до законодавства питання про заохочення та притягає до дисциплінарної відповідальності керівників структурних підрозділів Департаменту та інших працівників, крім заступників директора; обговорює та вирішує питання, які належать до компетенції Департаменту і розглядаються на засіданнях колегії Міністерства юстиції України; підписує видані в межах компетенції Департаменту накази, організовує перевірку їх виконання; затверджує положення про структурні підрозділи Департаменту та органи державної виконавчої служби; здійснює інші повноваження, передбачені законодавством.

Департамент для виконання покладених на нього завдань може за погодженням з міністром юстиції утворювати територіальні органи у межах граничної чисельності працівників Департаменту.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Департаменту, обговорення найважливіших напрямів його діяльності утворюється колегія у складі директора Департаменту (голова колегії), заступників директора, керівників органів державної виконавчої служби та структурних підрозділів Департаменту.

У разі потреби до складу колегії можуть входити інші особи. Персональний склад колегії та положення про неї затверджує міністр юстиції за поданням директора Департаменту. Рішення колегії втілюється в життя наказами Департаменту.

Граничну чисельність працівників Департаменту за поданням директора затверджує міністр юстиції України.

Структуру Департаменту затверджує директор за погодженням з міністром юстиції України.

Штатний розпис і кошторис Департаменту затверджує його директор за погодженням з міністром юстиції та Міністерством фінансів України.

Департамент утримується за рахунок державного бюджету в межах коштів, передбачених на утримання Міністерства юстиції України.

Умови оплати праці працівників Департаменту визначаються Кабінетом Міністрів України.

Департамент є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в Державному казначействі, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.

До повноважень державної виконавчої служби у районах, містах (міст обласного значення), районах у містах віднесено: здійснення передбачених законодавством України заходів щодо своєчасного, повного і неупередженого виконання рішень судів та рішень інших органів, передбачених ст.3 Закону України "Про виконавче провадження"; вивчення та узагальнення практики застосування чинного законодавства про виконавче провадження та в установленому порядку внесення пропозицій щодо його вдосконалення; узагальнення, аналіз результатів роботи з виконання рішень та ведення обліково-статистичної звітності; розгляд звернень громадян з питань, що належать до повноважень служби; здійснення інших, передбачених законодавством функцій.

Структура, склад та функціональні обов'язки Департаменту державної виконавчої служби, державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, державної виконавчої служби у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах затверджуються в межах своїх повноважень директором Департаменту державної виконавчої служби за погодженням з міністром юстиції України.

До повноважень начальника державної виконавчої служби віднесено: керівництво діяльністю служби, видання наказів відповідно до своїх повноважень; розподіл обов'язків між працівниками служби; здійснення контролю за своєчасністю, правильністю, повнотою виконання рішень державними виконавцями, проведення перевірки їх роботи; забезпечення дотримання працівниками служби виконавської та трудової дисципліни, накладання дисциплінарних стягнень на працівників служби; внесення подання начальнику державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя про заохочення державних виконавців за успіхи в роботі з виконання рішень; у встановленому порядку координація роботи з іншими правоохоронними органами; розгляд звернень громадян та забезпечення їх перевірки, проведення особистого прийому громадян; виконання рішень і здійснення інших дій відповідно до Закону України "Про виконавче провадження"; призначення на посаду та звільнення з посади державних виконавців; розгляд скарг на рішення, дії або бездіяльність державних виконавців; вирішення питання про відвід державного виконавця; організація навчання та підвищення кваліфікації державних виконавців; здійснення підбору кадрів на посади державних виконавців; організація роботи з резервом кадрів на заміщення вакантних посад державних виконавців.

Функція контролю притаманна діяльності майже всіх органів виконавчої влади. Під державним контролем, як вважає О. Андрійко, слід розуміти функцію, яку держава здійснює для перевірки дотримання і виконання поставлених завдань, прийнятих рішень і їх правомірності. Змістом же державного контролю є спостереження, аналіз і перевірка діяльності відповідних органів та їх посадових осіб щодо виконання поставлених перед ними завдань, дотримання установлених державою правил, норм і стандартів або спостереження за діяльністю керованого об'єкта, яка має відповідати тим приписам, які він отримав від керуючого суб'єкта, та за виконанням прийнятих рішень.

У теоретичних дослідженнях у галузі державного управління розрізняються внутрішній і зовнішній контроль. Зовнішній контроль, у свою чергу, може бути загальним і спеціалізованим. Зовнішній контроль у системі виконавчої влади - це такий контроль, коли одні державні органи здійснюють по відношенню до інших контролюючу функцію. У випадку здійснення контролю вищими органами за законністю управлінської діяльності таких же вищих органів він є загальним, а у випадку його здійснення уповноваженими на його ведення державними органами за певними видами управлінської діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування - спеціалізованим.

Внутрішнім контролем є контроль, що здійснюється в державних органах і органах місцевого самоврядування їх керівниками, а також виділеними для цього посадовими особами або підрозділами [86].

Закон України "Про державну виконавчу службу" у ст.10 закріплює, що контроль за діяльністю державних виконавців здійснюють Департамент державної виконавчої служби та державна виконавча служба Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя" [87].

Стаття 8 Закону України "Про виконавче провадження" встановлює, що контроль за своєчасністю, правильністю, повнотою виконання рішень державним виконавцем здійснюють начальник відділу ДВС, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, та керівник вищого органу. Вищим органом фактично виступає порівняно з районною державна виконавча служба Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя, а також Департамент державної виконавчої служби. Усі ці вищі порівняно з районними відділами ДВС органи безпосередньо не здійснюють виконавчих дій. Отже, ці органи є такими, що здійснюють лише контрольні функції щодо своєчасного, повного та неупередженого виконання рішень іншими, нижчими органами.

У системі органів державної виконавчої служби державний контроль здійснюють як начальник районного та прирівняних до нього відділів ДВС, так і два рівні вищих органів державної виконавчої служби.

У разі здійснення державною виконавчою службою виконавчого провадження суб'єктом (учасником) його виступає державний виконавець, що є посадовою особою державної виконавчої служби та обов'язковим суб'єктом правовідносин, що виникають у виконавчому провадженні. Його правовий статус встановлюється Законом України "Про державну виконавчу службу".

У частині 1 статті 4 Закону України "Про державну виконавчу службу" міститься перелік осіб, які за своїм статусом є державними виконавцями, тобто особами, які здійснюють практичне виконання рішень, віднесених до компетенції органів державної виконавчої служби. У цьому випадку під терміном "державний виконавець" розуміються особи, які займають певні посади в апараті органів державної виконавчої служби. При цьому до державних виконавців віднесено також осіб, назва посади яких не містить словосполучення "державний виконавець". Це, як правило, керівники підрозділів державної виконавчої служби різного рівня [88].

Слід зазначити, що перелік посад наведений у частині першій цієї статті є вичерпним. У ньому чітко окреслено коло осіб, які мають статус державного виконавця, що не дає можливості широко тлумачити цю норму.

Відповідно до Закону України "Про державну виконавчу службу" слід розрізняти поняття державний виконавець та працівник державної виконавчої служби. Друге поняття є ширшим за обсягом, оскільки охоплює і тих працівників, які не є державними виконавцями. Це, зокрема, підтверджується положеннями ст.6 цього Закону, згідно з якими працівниками органів державної виконавчої служби є державні виконавці, керівні працівники і спеціалісти Департаменту державної виконавчої служби, державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, обласних, міст Києва та Севастополя, державної виконавчої служби у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах.

У частині другій цієї статті зазначено, що державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом. У цій нормі підкреслюється, що державний виконавець не є якимось автономним, незалежним суб'єктом, він є саме представником влади, тобто здійснює свої повноваження від імені держави, яка власне і наділила його такими повноваженнями. Влада в цьому випадку розуміється в її організаційному значенні, тобто як система органів держави, яким надано повноваження щодо виявлення волі народу України, який відповідно до Конституції України є єдиним джерелом влади, та її практичного втілення. Більше того, у статті вказано і на мету, для реалізації якої державний виконавець виступає як представник влади, наділений державно-владними повноваженнями, а саме: примусове виконання рішень. Обов'язок саме примусового виконання рішень й обумовлює необхідність наявності у державного виконавця відповідних владних повноважень.

Слід також звернути увагу і на те, що державний виконавець здійснює примусове виконання рішень у порядку, передбаченому законом. Це положення є відображенням принципу законності, закріпленого у ч.2 ст. 19 Конституції України, згідно з яким органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України [89].

Державним виконавцем може бути призначений громадянин України, який має юридичну освіту, здатний за своїми особистими та діловими якостями виконувати покладені на нього обов'язки.

Законодавством передбачено, що на посаду заступника директора Департаменту державної виконавчої служби, начальника відділу примусового виконання рішень, заступником начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби, головного державного виконавця, старшого державного виконавця, державного виконавця Департаменту державної виконавчої служби, начальника відповідного відділу примусового виконання рішень державної виконавчої служби Автономної Республіці Крим, областей та міста Києва і Севастополя, його заступника, головного державного виконавця, старшого державного виконавця, державного виконавця відділу примусового виконання рішень державної виконавчої служби Автономної Республіці Крим, областей та міста Києва і Севастополя, начальника державної виконавчої служби у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах призначається громадянин, який проживає постійно на території України не менше п'яти років, з вищою юридичною освітою та зі стажем юридичної роботи не менше трьох років.

Інша категорія державних виконавців зараховується на посаду в органи державної виконавчої служби, із дотриманням передбачених Законом вимог, але за наявності юридичної освіти на рівні молодшого спеціаліста або ж бакалавра [90, с.30].

Не можуть бути призначеними на посаду державного виконавця особи, відносно яких існують обмеження, передбачені Законом України "Про державну службу" [91].

Таким чином, у ст.8 Закону України "Про державну виконавчу службу" визначено загальні вимоги до осіб, які можуть бути державними виконавцями. До таких вимог, зокрема, належать: громадянство України; наявність юридичної освіти; відповідні особисті і ділові якості.

У частині 2 статті 8 Закону України "Про державну виконавчу службу" встановлено додаткові вимоги до осіб, які займають зазначені в цій частині посади. Так, крім загальних умов - громадянство України та юридичної освіти, встановлено вимоги постійного проживання на території України протягом не менше п'яти років та наявності стажу юридичної роботи не менше трьох років [92].

Критерії постійного (безперервного) проживання на території України визначено, зокрема, у ст.1 Закону України "Про громадянство України", де зафіксовано, що під безперервним проживанням на території України слід вважати проживання в Україні особи, якщо її разовий виїзд за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а в сумі за рік 181 день. Не є порушенням вимоги про безперервне проживання виїзд особи за кордон у службове відрядження, на навчання, у відпустку, на лікування за рекомендацією відповідного медичного закладу або зміна особою місця проживання на території України [93, с.32].

Вимога, яка стосується стажу юридичної роботи, передбачає що такою роботою слід вважати професійну діяльність, здійснення якої вимагає наявності юридичної освіти. Зокрема, це робота в правоохоронних органах, на посадах юрисконсультів, адвокатська і нотаріальна діяльність тощо [94, с.32].

У частині 3 статті 8 Закону України "Про державну виконавчу службу" зафіксовано положення, за яким не можуть бути призначеними на посаду державного виконавця особи, відносно яких існують обмеження, передбачені Законом України "Про державну службу", а це ст.12 цього Закону вимоги, відповідно до яких не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі або його апараті особи, які: визнані у встановленому порядку недієздатними; мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади на державній службі; у разі прийняття на державну службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками; а також в інших випадках, встановлених законами України [95].

У статті 6 Закону України "Про державну виконавчу службу" закріплено положення про те, що працівники органів державної виконавчої служби, тобто державні виконавці, керівники органів і структурних підрозділів інші спеціалісти Департаменту державної виконавчої служби, державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, обласних, міст Києва та Севастополя, державної виконавчої служби у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах, є державними службовцями [96].

Таким чином, у цій статті встановлено, що працівники органів державної виконавчої служби за своїм правовим статусом є державними службовцями. Це означає, що на них у повному обсязі поширюється дія законодавства України про державну службу. Статус і загальні засади діяльності державних службовців визначаються Законом України "Про державну службу", а окремі обмеження в діяльності державних службовців визначаються також Законом України "Про боротьбу з корупцією" [97].

Статусним Законом України "Про державну виконавчу службу" закріплено певні відмінності правового статусу працівників державної виконавчої служби від загального правового статусу державних службовців. Це, зокрема, стосується питань соціально-побутового забезпечення працівників органів державної виконавчої служби, їх державного страхування, забезпечення форменим одягом, а також додаткових засобів матеріального заохочення.

Частина друга цієї статті містить правило, згідно з яким працівникам органів державної виконавчої служби видаються службові посвідчення єдиного зразка, який затверджується міністром юстиції України [98].

Службове посвідчення є офіційним документом, що посвідчує особу, якій воно видане, і підтверджує наявність у неї повноважень відповідно до займаної посади. Зокрема, для державних виконавців це повноваження щодо практичного примусового виконання рішень, передбачених законом.

Необхідність підтвердження статусу працівника органів державної виконавчої служби виникає під час виконання рішень, для позачергового придбання квитків на транспорті, улаштування у готелях тощо.

Усі працівники органів державної виконавчої служби мають службові посвідчення єдиного зразка. Це означає, що всі службові посвідчення мають єдину форму і зовнішній вигляд, а також містять однотипну інформацію про осіб, яким вони видані. Обов'язковими атрибутами службового посвідчення є фотокартка особи, якій видано посвідчення, її прізвище, ім'я та по батькові, займана посада, назва органу, печатка та підпис особи, що видала посвідчення. Зразок посвідчення затверджується міністром юстиції України.

У частині 3 ст.6 Закону України "Про державну виконавчу службу" закріплено обов'язок працівників органів державної виконавчої служби носити формений одяг під час виконання службових обов'язків [99]. Наявність форменого одягу засвідчує приналежність особи до особливої категорії державних службовців, наділених повноваженнями представника влади. Носіння форменого одягу має сприяти сумлінному виконанню працівниками органів державної виконавчої служби своїх службових обов'язків та дисциплінувати їх.

Частина 4 цієї ст. акцентує увагу на тому, що працівник органу державної виконавчої служби користується правами і виконує обов'язки, передбачені законом. У цьому випадку вказується на форми реалізації працівниками органів державної виконавчої служби суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, зокрема на те, що суб'єктивне право реалізується через використання, а обов'язок - через виконання. Крім того, важливим елементом є вказівка на нормативні джерела, якими визначаються права й обов'язки, а саме: закони. Через це положення практично реалізується принцип законності, сформульований у ч.2 ст. 19 Конституції України [100].

Розділ 3. Повноваження державної виконавчої служби у процесі вчинення виконавчих дій

3.1 Права та обов'язки працівників державної виконавчої служби

Повноваження органів державної виконавчої служби та обов'язки і права працівників цих органів поділяються на дві групи. До першої входять ті, які притаманні державному виконавцю як державному службовцю, а до другої - ті, які притаманні йому як особі, що займає відповідну посаду безпосередньо в органі державної виконавчої служби.

До основних повноважень державного виконавця згідно із Законом України "Про виконавче провадження" слід відносити застосування необхідних заходів щодо своєчасного, повного та неупередженого виконання рішення суду та рішення іншого несудового органу, що зазначено у виконавчому документі, у спосіб і у порядку визначених цим виконавчим документом.

Своєчасність і повнота виконання рішення це засади діяльності органів і посадових осіб державної виконавчої служби, що зобов'язує державного виконавця сумлінно дотримуватись вимог виконавчого провадження. Від чіткості їх виконання залежить сенс існування самої служби. Ці загально - зобов'язуючі засади виконання рішення мають чіткі правові критерії, визначені виконавчим документом. У той же час неупередженість як засада здійснення обов'язку - це моральна категорія, що не має чітко окреслених правових критеріїв. Проте її важливість аж ніяк не менша, ніж інших. Обставини, пов'язані з неупередженістю, зумовлюють прагнення досягти оптимального варіанта виконання рішення суду або рішення іншого несудового органу. Саме тому законодавство про державну виконавчу службу та про виконавче провадження передбачає можливість і необхідність заявлення в установленому порядку самовідводу у разі, коли державний виконавець є близьким родичем сторін, їх представників або інших осіб, що беруть участь у виконавчому провадженні. Наявність зазначених підстав для самовідводу піддається контролю, а от інші підстави, такі, наприклад, як зацікавленість у результатах виконання рішення, інші обставини, що викликають сумнів у неупередженості державного виконавця, потребують сумлінності і, загалом, високої моральності посадової особи. Таким є державний виконавець.

Враховуючи те, що державний виконавець є державним службовцем, на нього розповсюджуються єдині для всіх державних службовців вимоги щодо їх діяльності, а це: а) додержання положень Конституції України та положень інших нормативно-правових актів України; б) забезпечення ефективної діяльності з виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції; в) недопущення в процесі здійснення службової діяльності порушень прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина; г) безпосереднє виконання покладених на них службових обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників; д) збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала відома у зв'язку і виконання обов'язків державного службовця, а також іншої інформації, яка згідно із законодавством не підлягає розголошенню; е) постійне вдосконалення організації своєї роботи і підвищення професійної кваліфікації; є) сумлінне виконання своїх службових обов'язків, ініціатива і творчість у роботі [101].

Під час здійснення конкретного виконавчого провадження на державного виконавця покладається обов'язок:

- надати сторонам, що беруть участь у виконавчому провадженні, та їх представникам можливості ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження;

- розглядати заяви та клопотання сторін та інших учасників виконавчого провадження;

- здійснювати роз'яснення сторонам їх прав та обов'язків, яке може надаватись як в усній, так і у письмовій формах [102].

Для реалізації наданих державній виконавчій службі повноважень, передбачених чинним законодавством, при їх здійсненні державний виконавець у процесі проведення виконавчого провадження має право: одержувати необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки, іншу інформацію, у тому числі ту, що міститься на електронних носіях та в електронних базах даних, причому надання державному виконавцеві всіма державними та недержавними підприємствами, установами та організаціями, а також громадянами цієї інформації має здійснюватись безкоштовно; провадити перевірку виконання рішень юридичними особами всіх форм власності, а також громадянами, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи або в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності і які є боржниками за виконавчими документами.

При цьому державний виконавець має право здійснювати перевірку саме фінансово-господарської діяльності боржника з метою з'ясування наявності в останнього достатніх для сплачення боргу майнових активів, виявлення коштів, дебіторської заборгованості та уточнення шляхів спрямування боржником власних фінансових потоків. Оскільки державний виконавець може не володіти достатнім обсягом знань для проведення подібних перевірок, то для їх здійснення він може залучати відповідних спеціалістів (працівників податкової служби, пенсійного фонду, аудиторських працівників тощо). Крім того. Він може здійснювати контроль за виконання юридичними особами рішень стосовно працюючих у них боржників. Реалізуючи це право, державний виконавець фактично провадить лише перевірку діяльності бухгалтерії підприємства-боржника, на яку державним виконавцем покладено обов'язок утримувати частину заробітку боржника на підставі виконавчого документа.

Підвищенню ефективності подібних перевірок, пов'язаних із своєчасним утриманням і перерахуванням коштів за виконавчим документом, та недопущенню випадків невиплати заробітної плати підприємством-боржником мають сприяти спільні перевірки, які проводяться державними виконавцями разом з працівниками спеціально уповноважених органів виконавчої влади у галузі охорони праці або місцевих органів державної інспекції праці.

Мета подібних дій - встановити наявність або відсутність у діях керівництва підприємств, установи, організації складу правопорушення за невиконання законних вимог державного виконавця, невиплату заробітної плати та ін.; під час виконання судових рішень безперешкодно входити на земельні ділянки, в жилі та інші приміщення боржників - фізичних осіб, проводити в цих приміщеннях огляд, за необхідності примусово відкривати їх в установленому порядку із залученням працівників органів внутрішніх справ, опечатувати ці приміщення, арештовувати, опечатувати та вилучати належне боржникові майно, яке там знаходиться та на яке за законом можна звернути стягнення.

У цьому випадку слід мати на увазі, що надане державному виконавцю статі 5 Закону України "Про виконавче провадження" право, виконуючі судове рішення, примусово відкривати житлові приміщення та входити до них повинно здійснюватись нормі з дотриманням положень, передбачених у статі, а також про можливість 30 Конституції України. Відповідно до цієї конституційної норми кожному гарантується недоторканність житла, тому рішення суду, яке примусово виконується державним виконавцем, за своєю суттю практично в жодному випадку не може містити в мотивувальній та резолютивній частині посилання на право державного виконавця проникати у житлове приміщення. Враховуючи те, що норми Конституції України є нормами прямої дії, а також необхідність дотримання прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина і уникнення випадків порушення державним виконавцем Основного Закону, у будь-якому разі для примусового проникнення у житло державний виконавець повинен звернутися до суду для отримання окремого вмотивованого рішення про проникнення у житлове приміщення боржника; безперешкодно входити до нежилих приміщень і сховищ, що належать боржникам або зайняті ними, провадити огляд зазначених приміщень і сховищ, за необхідності примусово відкривати їх у встановленому порядку, опечатувати ці приміщення і сховища. Причому, виходячи зі змісту Закону України "Про виконавче провадження", якщо державний виконавець здійснює примусове виконання несудового рішення, для примусового проникнення у такі приміщення він повинен звернутися до суду з поданням про постановлення вмотивованого рішення про примусове проникнення до такого приміщення чи іншого володіння боржника - фізичної особи або іншої особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб; накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в порядку, встановленому законодавством. Крім того, державний виконавець має право накладати арешт на кошти та інші цінності боржника, у тому числі на кошти, які знаходяться на рахунках та вкладах в установах банків, інших кредитних установах, на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей; використовувати за згодою власника приміщення, у тому числі ті, що є в комунальній власності, для тимчасового зберігання вилученого майна, а також транспорт стягувача або боржника для перевезення майна.

Державному виконавцеві дано право застосовувати під час проведення виконавчих дій відеозапис, фото - і кінозйомки. Наразі реалізація державним виконавцем цього права не повинна порушувати етичні та моральні норми, а поширення державним виконавцем у засобах масової інформації відеозаписів та фотографій з матеріалами, що зображують процес проведення виконавчих дій, не повинно порушувати права сторін та учасників виконавчого провадження на конфіденційність, оскільки поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди утворює склад злочину, передбаченого статі 182 Кримінального кодексу України [103].

Використання матеріалів відеозаписів та фотозйомок повинно здійснюватися державним виконавцем лише для цілей виконавчого провадження. Державний виконавець може також вимагати від матеріально відповідальних і службових осіб боржників - юридичних осіб або від самих боржників - фізичних осіб відомості та пояснення за фактами невиконання рішень або законних вимог державного виконавця чи інших порушень законодавства про виконавче провадження. Разом із тим, при витребуванні письмових та усних пояснень державний виконавець має роз'яснювати порушникам норми статі 63 Конституції України, згідно з якою особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Державний виконавець має право повідомляти для профілактичного впливу органам державної влади, громадським об'єднанням, трудовим колективам і громадськості за місцем проживання або роботи особи про факти порушення нею вимог законодавства про виконавче провадження; у разі необхідності для проведення чи організації виконавчих дій залучати на платній (договірній) основі, у тому числі за рахунок авансового внеску стягувача, суб'єктів господарювання, які у встановленому законом порядку одержали ліцензії на:

а) будівельну діяльність (пошукові та проектні роботи для будівництва, зведення основних та огороджувальних конструкцій, для будівництва та монтажу інженерних і транспортних мереж);

б) надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування (крім надання послуг з перевезення пасажирів та їх багажу на таксі);

в) операції у сфері поводження з небезпечними відходами;

г) надання послуг, пов'язаних з охороною державної та іншої власності, а також фізичної охорони громадян;

д) проведення землевпорядних та землеоціночних робіт. Крім того, державний виконавець має інші повноваження, передбачені Законом України "Про виконавче провадження" [104] та іншими законодавчими актами.

Вимоги державного виконавця, які висуваються ним в процесі здійснення примусового виконання рішень судів та інших несудових органів, є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування їх посадових і службових осіб, юридичних і фізичних осіб на території України. Невиконання законних вимог державного виконавця тягне за собою адміністративну чи кримінальну відповідальність, передбачену законом.

Дії державного виконавця з примусового виконання рішень судів та рішень інших несудових органів (посадових осіб), його відмова від вчинення певної виконавчої дії, зволікання із вчиненням виконавчих дій, а також відмова у задоволенні заяви про відвід державного виконавця можуть бути оскаржені такими суб'єктами виконавчого провадження: боржником; стягувачем; особами, які беруть участь у виконавчому провадженні (прокурором, спеціалістом, експертом тощо); особами, які залучаються до виконання виконавчих дій у встановленому Законом України "Про виконавче провадження" порядку (працівники міліції, поняті, органи опіки та піклування тощо) [105].

Зі змісту частини 2 статі 19 Конституції України та Закону України "Про виконавче провадження" випливає, що працівник органу державної виконавчої служби зобов'язаний сумлінно виконувати службові обов'язки, не допускати в своїй діяльності порушення прав, свобод та законних інтересів особи та інтересі в юридичних осіб, гарантованих Конституцією України та законами України, а також діяти лише у порядку, на підставі та у спосіб, передбачені чинним законодавством.

Права та обов'язки, які є складовою загального правового статусу державного службовця, визначено у ст.10 та 11 Закону України "Про державну службу". Відповідно до статті 11 зазначеного Закону державні службовці мають право: користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України; брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень рішень; одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції; на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян; вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця; на оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи; безперешкодно ознайомлюватися з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, у необхідних випадках давати особисті пояснення; на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов'язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії; вимагати службового розслідування для зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри; на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці; на соціальний і правовий захист відповідно до свого статусу; захищати свої законні права та інтереси у вищих державних органах та в судовому порядку [106].

Державний службовець повинен діяти в межах своїх повноважень. У разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, державний службовець зобов'язаний невідкладно в письмовій формі доповісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні повідомити вищій за посадою особі.

Окремими нормами Закону України "Про виконавче провадження" визначено також деякі права керівників органів державної виконавчої служби. Так, ст.8-1 цього Закону встановлено право директора Департаменту державної виконавчої служби та його заступників, а також начальників відділів державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, обласних, міст Києва та Севастополя, їх заступників щодо перевірки законності виконавчого провадження [107].

Конкретні обов'язки та права працівників органів державної виконавчої служби визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних органів у межах закону та їх компетенції.

Слід також враховувати, що на державних виконавців у повному обсязі поширюються спеціальні обмеження, встановлені ст.5 Закону України "Про боротьбу з корупцією". Зокрема, державний виконавець не має права:

а) сприяти, використовуючи службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг; б) займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, його апарату, в якому він (вона) працює (перебуває на держслужбі), а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики); в) входити самостійно (крім випадків, коли державний службовець здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляє інтереси держави в раді товариства (спостережній раді) або ревізійній комісії господарського товариства), через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об'єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність; г) відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено чинними нормативними правовими актами, умисно затримувати її, а також надавати недостовірну чи неповну інформацію.

Причому державний службовець, який є посадовою особою, тобто покликаний здійснювати керівні та організуючі функції, крім загальних вимог, не має також права:

1) сприяти, використовуючи своє посадове становище, фізичним та юридичним особам у здійсненні ними зовнішньоекономічної, кредитно-банківської та іншої діяльності з метою незаконного, тобто не дозволеного законодавством України, одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

2) неправомірно втручатися, використовуючи своє посадове становище, у діяльність інших державних органів чи посадових і службових осіб, щоб перешкодити виконанню ними своїх повноважень;

3) бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, його апарату та відповідних службових і посадових осіб, діяльність яких він уповноважений контролювати чи перевіряти;

4) надавати незаконні переваги фізичним або юридичним особам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень [108].

Особи, які претендують на зайняття посади в системі державної служби або на заміщення посад пов'язаних з виконанням інших функцій держави, попереджаються про встановлені щодо них обмеження. Це попередження засвідчується власним підписом претендента.

Частиною другою статті 16 Закону України "Про державну службу" забороняється державним службовцям брати участь у страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають або можуть перешкоджати нормальному функціонуванню державного органу, його апарату [109].

Під час здійснення державної служби державні виконавці повинні додержуватися загальновизнаних в Україні морально-етичних правил поведінки. В ст.5 Закону України "Про державну службу", в якій ідеться про етичні норми поведінки державного службовця, зафіксовано, що державний службовець повинен: сумлінно виконувати свої службові обов'язки; шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування; не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця [110].

Основні етичні вимоги до поведінки службовців державного апарату в Україні викладено у Загальних правилах поведінки державного службовця, які затверджено наказом начальника Головного управління державної служби України № 58 від 23 жовтня 2000 року [111, с.26]

Як нами вже зазначено, за своїм правовим статусом державні виконавці - це державні службовці, на них поширюються формально всі положення Закону України "Про державну службу". Однак на сьогоднішній день неможливо в повній мірі застосовувати нормативно-правові акти, які регулюють державну службу, автоматично щодо державних виконавців. Насамперед, це стосується категорій посад державних службовців, які Законом "Про державну службу" встановлені лише для службовців переважно державного апарату. Тому для державних виконавців слід було б розробити нормативно-правовий акт, в якому безпосередньо визначити порядок просування по службі державних виконавців або внести до чинних нормативно-правових актів про державну службу відповідні доповнення щодо державних виконавців [112].