До проблеми адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху

Размещено на http://www.allbest.ru/

До проблеми адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху

Горбач О.В.

Асоціація України з Європейським Союзом передбачає проведення у країні ряду реформ, серед яких провідне місце займає адаптація національного законодавства в усіх сферах публічного адміністрування, основною метою якого є створення належного рівня захисту прав і свобод її громадян. Одним з основних механізмів захисту є проведення належної адміністративно-деліктної політики держави як цілеспрямованої діяльності щодо визначення і теоретичного обґрунтування потреб у введенні і скасуванні заборон на діяння фізичних і юридичних осіб; у встановленні відповідальності за їх порушення, а також науковому забезпеченні адміністративно-деліктного законодавства [1]. Провідне місце в інституті адміністративної відповідальності займає саме питання належного забезпечення безпеки дорожнього руху, що, в першу чергу, пов'язане з оновленням законодавства про адміністративну відповідальність як необхідного заходу юридичного забезпечення змін, що відбуваються у суспільстві, оскільки ситуація з безпекою на дорогах, незважаючи на введення певних змін у зазначеній сфері, продовжує виявляти негативну динаміку. адміністративний деліктний відповідальність дорожній

Ступінь розробленості проблеми. Проблематика оновлення адміністративно-деліктного законодавства загалом та законодавства про адміністративну відповідальність за порушення транспортної дисципліни привертала увагу таких фахівців, як В.Б. Авер'янов, О.М. Бандурка, І.П. Голосні- ченко, С.Т. Гончарук, В.В. Гордєєв, Т.О. Гур- жій. В.К. Колпаков, А.Т. Комзюк, О.Л. Міленін, Т.О. Коломоєць та інші.

Мета статті - на основі аналізу законодавства, практики діяльності суб'єктів владних повноважень та наукової літератури уточнити теоретичні положення стосовно засад адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху.

Виклад основного матеріалу. Законодавство України про адміністративну відповідальність за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, вперше зазнало глобальних змін, 16 листопада 2008 р., коли набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху» від 24.09.2008 р. [2]. Даним законом вносились зміни та доповнення до ряду нормативно-правих актів України (Кримінальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Закон України «Про дорожній рух» тощо). Ця подія викликала неабиякий інтерес у сфері юриспруденції, оскільки детальний аналіз цих змін залишав подвійне враження. Як свого часу зазначив Т.О. Гуржій, з одного боку, мав місце очевидний прогрес у регламентації адміністративно-деліктних відносин, з іншого - оновлені положення КпАП були далеко не бездоганні з погляду методології, юридичної техніки та повноти правового регулювання [3, с. 90]. Одним із таких нововведень стало доповнення Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) ст. 14-1 «Відповідальність власників (співвласників) транспортних засобів» та внесення змін до низки інших статей КУпАП, зокрема до ст. 258 КУпАП. Ст. 14-1 КУпАП закріплювала положення щодо можливості притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху у разі їх фіксації працюючими в автоматичному режимі спеціальними технічними засобами власників (співвласників) транспортних засобів. У разі виявлення обставин, які свідчили про те, що порушення правил дорожнього руху було вчинено іншою особою, власник (співвласник) транспортного засобу протягом десяти днів із дня вручення йому постанови про накладення адміністративного штрафу, міг повідомити відповідні обставини органу (посадовій особі), що приймав рішення у справі.

З одного боку, дійсно об'єктивно виникла необхідність щодо встановлення відповідальності власників (співвласників) транспортних засобів, йдеться про адміністративні проступки, пов'язані з порушенням водіями правил експлуатації транспортних засобів, серед яких можна виділити такі:

- експлуатація транспортних засобів, що мають технічні несправності, з якими відповідно до встановлених правил експлуатація їх забороняється;

- переобладнання транспортних засобів із порушенням правил, норм і стандартів;

- керування водіями незареєстрованими або не перереєстрованими в установленому порядку транспортними засобами та ін.

Законодавець у такому разі визначив спеціального суб'єкта відповідальності водія - особу, яка безпосередньо здійснювала керування транспортним засобом. Однак вважаємо, що у таких випадках саме власники (співвласники) транспортних засобів мали нести відповідальність за невиконання покладених на них обов'язків з технічного утримання транспортного засобу як джерела підвищеної небезпеки, а не особа, яка ним керувала. Стосовно ч. 2 вказаної статті, навіть без детального вивчення можна було стверджувати, що її положення прямо суперечать не тільки Конституції України, іншим адміністративно-правовим нормам, але й загальним теоретичним положенням юридичної відповідальності, самостійним видом якої є адміністративна.

Крім того, відповідно до положень ч. 6 ст. 258 КУпАП, у разі виявлення адміністративного правопорушення у сфері безпеки дорожнього руху, зафіксованого за допомогою спеціальних технічних засобів, що працюють в автоматичному режимі, мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи аналогічних засобів, протокол про адміністративне правопорушення не складався, а постанова у справі виносилась без участі особи, яка притягалася до адміністративної відповідальності, що давало змогу суб'єкту владних повноважень притягати особу до адміністративної відповідальності без ідентифікації останньої, без її участі у справі та накладення адміністративного стягнення на підставі єдиного доказу - цифрового фото державного реєстраційного номера транспортного засобу. Як вбачається з викладеного, такі нововведення не лише не відповідали положенням закону, а й вченню про адміністративний проступок (про його склад). їх недосконалість призвела до протиріч з іншими нормами адміністративно-деліктного законодавства, у зв'язку з чим виникли певні питання. Тобто, створивши матеріальну норму, законодавець не передбачив, що процесуальні норми не можуть забезпечити її реалізацію, що в подальшому і призвело до втрати чинності вказаних норм. Зокрема, рішенням Конституційного Суду України № 23- рп/2010 від 22 грудня 2010 р. стаття 14-1 та ч. 6 ст. 258 КУпАП були визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) у зв'язку з чим, втрачають чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України відповідного рішення. До основних зауважень (ми, до речі, з ними повністю погоджуємось), що й призвели до постановлення відповідного рішення, можна віднести не врахування законодавцем під час прийняття вищезазначеного Закону, принципів визначеності правової норми, індивідуалізації покарання, забезпечення кожній особі, яка притягається до адміністративної відповідальності права на захист тощо. У п. 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України зазначалось: «Стан правового регулювання притягнення осіб до адміністративної відповідальності, зокрема процедури застосування заходів впливу до порушників у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, Конституційний Суд України вважає таким, що не відповідає конституційному визначенню України як правової держави, а тому рекомендує Верховній Раді України в най- коротші терміни вирішити зазначене питання відповідно до положень Конституції України та з урахуванням цього Рішення» [4].

Друга спроба удосконалення адміністративно-деліктного законодавства у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху була реалізована законодавцем шляхом прийняття 14 липня 2015 р. Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення дорожнього руху». Цим Законом були внесені відповідні зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення та до Закону України «Про дорожній рух». Щодо КУпАП, по-перше, він був доповнений рядом нових статей стосовно встановлення та притягнення до адміністративної відповідальності осіб за порушення правил дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі; по-друге, відмінено систему так званих «вилок» у визначенні розміру штрафу, що встановлювався, відповідно, на адміністративний розсуд суб'єкта владних повноважень та визначено нову процедуру виконання постанови про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу; по-третє, встановлено новий вид адміністративного стягнення - штрафні бали (зауважимо, що положення зазначеного Закону є чинними) [5].

Однак детальне ознайомлення з положеннями Закону викликає більше запитань, аніж відповідей щодо врегулювання суспільних відносин у сфері забезпечення безпеки дорожньогоруху з точки зору законності їх застосування. Зупинимося більш детально на деяких моментах. Так, КУпАП було доповнено ст. 14-2, положення якої визначають, що адміністративну відповідальність за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі (за допомогою технічних засобів, що дають змогу здійснювати фотозйомку або відеозапис та функціонують згідно із законодавством про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах), несуть юридичні та фізичні особи, за якими зареєстровано транспортний засіб. Крім того, такі особи можуть бути звільнені від відповідальності, якщо транспортний засіб, його номерний знак вибули з володіння власника внаслідок протиправних дій інших осіб, або право володіння та користування транспортним засобом було на законних підставах, передано іншій особі, або на момент вчинення правопорушення таким транспортним засобом керувала інша особа. На перший погляд, законодавець виконав рекомендації, викладені у Рішенні Конституційного Суду № 23-рп/2010 від 22.12.2010 р. Однак цим Законом було внесено також і зміни до ст. 258 КУпАП, згідно з якими протокол про вчинення адміністративного правопорушення, що є одним з основних доказів по справі, не складається у разі вчинення адміністративних правопорушень, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, та адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі, справи стосовно яких, відповідно до ч. 7 вказаної статті, розглядаються без участі особи, котра притягається до адміністративної відповідальності. Дане положення, закріплюється ще й відповідними змінами у частині першій ст. 249 КУпАП, де зазначається, що справа про адміністративне правопорушення розглядається відкрито, крім справ про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі, та випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці [6]. Крім того, згідно зі ст. 279-1 КУпАП (яка також належить до новел адміністративно-деліктного законодавства України, що регулюють питання притягнення до відповідальності за порушення ПДР), у разі коли адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху зафіксовано в автоматичному режимі, посадова особа підрозділу Міністерства внутрішніх справ України, що забезпечує безпеку дорожнього руху, встановлює особу, за якою зареєстровано відповідний транспортний засіб. Тобто, інакше кажучи, у разі вчинення адміністративного правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованого в автоматичному режимі відповідальність буде нести саме власник транспортного засобу. Хоча саме це положення, закріплене свого часу у ст. 14-1 КУпАП, було визнане неконституційним і призвело до втрати чинності останнього. Така ситуація і з внесеннями змін до ст. 258 КУпАП в частині можливості притягнення особи до адміністративної відповідальності без складання протоколу про адміністративне правопорушення та участі останньої під час розгляду справи у 2010 р. втратила чинність, а у 2015 - у дещо зміненому вигляді за змістом, але не за юридичним значенням, знову її набула.

Також, на наш погляд, не відповідають ані положенням Конституції України, ані принципам юридичної відповідальності правила та порядок звільнення від адміністративної відповідальності власника транспортного засобу, закріплені у ст. 279-3 кУпАП, згідно з якими власник транспортного засобу або особа, яка ввезла транспортний засіб на територію України, звільняється від адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі, у разі якщо: ним надана інформація, що транспортний засіб вибув із його володіння внаслідок протиправних дій інших осіб, або щодо протиправного використання іншими особами номерних знаків, що належать його транспортному засобу або ж, якщо протягом 14 днів із моменту отримання постанови про накладення адміністративного стягнення за правопорушення у сфері безпеки дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі, особа, яка фактично керувала транспортним засобом на момент вчинення вказаного правопорушення, звернеться особисто або за допомогою засобів телекомунікаційного зв'язку до уповноваженого підрозділу Національної поліції із відповідною заявою про визнання зазначеного факту адміністративного правопорушення та згоди на притягнення до адміністративної відповідальності. За таких умов виникає цілком логічне запитання: як позиція законодавця, викладена у зазначеній статті, співвідноситься із положеннями Конституції України стосовно того, що ніхто не може бути підданий відповідальності інакше, ніж на підставах, передбачених законом. Особа вважається невинною, доки її вина не буде доведена, а такий обов'язок покладається саме на державу в особі її компетентних органів та їх посадових (службових) осіб. Крім того, невиконання суб'єктами права покладених обов'язків є підставою притягнення їх до одного з видів юридичної відповідальності. А, зважаючи на положення ст. 279-3 КУпАП, стає незрозуміло, яким саме чином суб'єкт владних повноважень виконує свої обов'язки в адміністративно-деліктному провадженні. Окрім того, ст. 61 Основного Закону говорить, що юридична відповідальність має виключно індивідуальний характер. Індивідуалізація покарання визначається через встановлення винуватості особи, яка вчинила адміністративне правопорушення. Саме вина як елемент суб'єктивної сторони складу адміністративного правопорушення має суттєве значення і для обрання міри покарання, оскільки, встановлюючи загальні правила накладення адміністративних стягнень, законодавець чітко визначає, що під час накладення адміністративного стягнення враховується характер вчиненого правопорушення, особа правопорушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність (ч. 2 ст. 33 КУпАП). Отже, положення вище вказаних статей Кодексу виявляються повністю несумісними за змістом. Досить дивними, якщо не сказати більше, є положення п. 2 ч. 1 ст. 279-3 КУпАП. Малотого, що особа сама має звернутись до підрозділу Національної поліції і зізнатись у вчиненні протиправного діяння, вона має ще й надати згоду на притягнення її до адміністративної відповідальності. Незрозумілим у такому разі є і встановлений термін звернення такої особи (14 днів). Згідно зі ст. 291 КУпАП, постанова по справі про адміністративне правопорушення набирає законної сили після закінчення строку оскарження, що становить 10 днів, а відповідно до ч. 2 цієї ж статті, постанова у справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зокрема, зафіксоване в автоматичному режимі - після її вручення особі або отримання поштового повідомлення про вручення чи про відмову в її отриманні. Хоча відповідні строки мають значення при реалізації положень ч. 1, ст. 300-1 Кодексу, де зазначено, що у разі сплати фізичною або юридичною особою 50% розміру штрафу протягом п'яти банківських днів із дня вручення постанови, така постанова вважається виконаною.

Що стосується відповідальності юридичної особи за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, необхідно зазначити, що таке положення взагалі суперечить Рішенню Конституційного Суду від 30 травня 2001 р. № 7-рп/2001 (у справі про відповідальність юридичних осіб), де в п. 4 мотивувальної частини зазначається, що суб'єктом, котрий підлягає адміністративній відповідальності у сфері забезпечення дорожнього руху, є фізична особа [7].

Аналізуючи зміст норм законодавства України про адміністративну відповідальність, які встановлюють відповідальність за порушення транспортної дисципліни та визначають спрощену процедуру адміністративно-деліктного провадження з таких справ, можна виявити ще низку суперечностей норм з іншими положеннями КУпАП. Це і невиконання завдання провадження в справах про адміністративні правопорушення, яким відповідно до ст. 245 Кодексу є своєчасне, всебічне, повне й об'єктивне з'ясування всіх обставин справи, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, і порушення цілого комплексу прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, оскільки остання позбавлена можливості реалізації свого права на захист у такому провадженні.

Вирішення перелічених колізій сучасного адміністративно-деліктного законодавства, на наш погляд, можна знайти у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушенні на транспорті», у п. 24 якої звертається увага на неприпустимість спрощеного підходу до судового розгляду справ про адміністративні правопорушення на транспорті та ігнорування прав осіб, які притягаються до відповідальності та інших учасників провадження. Такі справи мають розглядатися за обов'язкової участі особи ймовірного правопорушника. Зміст постанови у справі має містити дані про докази, на яких ґрунтується висновок про вчинення особою адміністративного правопорушення, та зазначення мотивів відхилення інших доказів, на які посилався правопорушник [8]. Або ж, як мінімум, необхідно внести зміни до ч. 1 ст. 279-1 Кодексу, зазначивши, що посадова особа уповноваженого підрозділу Національної поліції під час винесення рішення по справі зобов'язана встановити не особу, за якою зареєстровано транспортний засіб, а особу, яка безпосередньо ним керувала на момент вчинення нею протиправного діяння.

Вважаємо, що запропоновані зміни не зможуть в повному обсязі вирішити весь комплекс проблем, що виникають у процесі реалізації адміністративно-правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері безпеки дорожнього руху, однак у змозі створити умови для належного забезпечення прав та інтересів особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, уникнути низки суперечностей під час застосуванні їх у практичній діяльності та подвійного підходу під час вирішення справ в адміністративно-деліктному провадженні.

Література

1. Колпаков В. Кодекс України про адміністративні правопорушення: пошук нової парадигми / В. Колпаков // Право України. - 2004. - № 7. - С. 85-88.

2. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху : Закон України від24.09.2008 р. № 586-VI // ВВР України. - 2009. - № 10. - Ст. 137.

3. Гуржій Т. Актуальні проблеми законодавчого регулювання адміністративно-деліктних відносин у сфері безпеки дорожнього руху / Т. Гуржій // Право України. - 2009. - № 3. - С. 90-94.

4. Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Багінського Артема Олександровича щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 14-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про адміністративну відповідальність у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху) № 23-рп/2010 від 22.12.2010 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www. zakon.rada.gov.ua/laws/ show/v023p710-10.

5. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху : Закон України від 14.07.2015 р. № 596-VIII // ВВР України. - 2015. - № 39. - Ст. 372.

6. Кодекс України про адміністративні правопорушення : Закон України № 8073-X від 07.12.1984 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http: // www.zakon3.rada.gov.ua/ laws/show/80731-10.

7. Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» щодо офіційного тлумачення положень пункту 22 частини першої ст. 92 Конституції України, частин першої, третьої ст. 2, частини першої ст. 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про відповідальність юридичних осіб) № 7-рп/2001 від 30.05.2001 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http:// www.zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v007p710-01.

8. Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах / за заг. ред. В. Маляренка ; упорядник П. Пилипчук. - К. : Юрінком Інтер, 2007. - 408 с.

Размещено на Allbest.ru