Психічне ставлення людини до діяння і його наслідків знаходить вираз у відповідному поєднанні інтелектуально-вольової і мотиваційно-цільової діяльності особи. І хоча в цілому ? «це єдиний психологічний процес, та все ж навіть у часовому вимірі він проходить у певній послідовності: вина виникає на ґрунті відповідного мотиву і реалізується в діянні, спрямованому на досягнення конкретної мети Тому будучи єдиним процесом, що відбувається у психіці людини, вина, мотив і мета мають свій специфічний зміст: вони є різними моментами єдиного явища» [97, с.110].

Якщо розглядати суб'єктивну сторону складу злочину як самостійну систему, то вина, мотив і мета утворюють її тісно пов'язані, взаємопроникаючі підсистеми. З-поміж них вина є основною і обов'язковою ознакою будь-якого складу злочину, а стосовно досліджуваного ? такої ж імперативності для процесу доказування набуває ще й мотив в силу включення його в диспозицію статті Особливої частини КК.

Як слушно відзначається в юридичній літературі, в окремих випадках форма вини конкретного складу злочину може встановлюватися завдяки тлумаченню змісту норми та вживаної у ній термінології [98, с.151]. Така думка є справедливою і стосовно основного складу злочину, передбаченого ст. 364 КК. У диспозиції частини першої цієї кримінально-правової норми міститься чітка вказівка законодавця щодо форми вини при зловживанні владою або службовим становищем. По-перше, при формулюванні ознак складу злочину застосовано слово «умисне», що безперечно вказує на прямий або непрямий умисел; по-друге, умисна форма вини основного складу злочину з усією очевидністю випливає з його мотивів ? корисливого, інших особистих інтересів, інтересів третіх осіб, які передбачені в диспозиції, як конститутивна ознака. Безумовно, абсурдно вважати, що така мотивація може бути притаманною злочинам, вчинених через необережність. Ця позиція не викликає заперечень серед дослідників, як Особливої, так і Загальної частини кримінального права. Аналогічні твердження містяться, зокрема, в науковій статті М.І. Хавронюка «Деякі проблеми встановлення вини», щоправда з поправкою щодо так званої «складної вини» [99, с.79-86].

Слід відмітити, що на сьогодні панівною в наукових колах нашої держави є саме концепція змішаної, або ж, як її ще називають, складної, подвійної форми вини, і зокрема, у складі зловживання владою або службовим становищем. Такий погляд підтримують усі провідні вчені, і насамперед ті, з них, які різною мірою торкались проблематики кримінальної відповідальності за службові зловживання: О.Ф. Бантишев, О.О. Дудоров, В.А. Клименко, М.І. Мельник та ін.

Варто зауважити, що кожен із наведених поглядів на проблему вини в злочинах у сфері службової діяльності має свої інтерпретації залежно від авторства, однак в рамках однієї з цих теорій. Найбільше протиріч спостерігається у прихильників другої з наведених вище позицій. У зв'язку з цим, доцільно було б дещо її конкретизувати, звівши (настільки, наскільки це можливо) до одного знаменника, чи бодай однієї назви.

«Поняття подвійної (складної) вини, ? як зазначає В.К. Грищук, ? було вперше сформульовано німецьким вченим-криміналістом А.Фейєрбахом. Він називав вину «необережністю, детерміновану умислом» [100, с.290]. З того часу цю форму вини в літературі називають по-різному: двійна, подвійна, складна, змішана, при чому, однозначністю щодо назви не вирізняються навіть одні й ті ж вчені. Наприклад, М.І. Хавронюк в авторефераті дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук згадує про змішану форму, а в науковій статті «Деякі проблеми встановлення вини» обстоює існування складної вини [82, с.79-86]. Більшість симпатиків цієї концепції виходять з того, що термінологія тут не має істотного значення, лиш би в одному злочині одночасно поєднувались ознаки притаманні і умислу, і необережності. Якщо ж у діянні містяться ознаки, притаманні або прямому і непрямому умислу або злочинній самовпевненості і злочинній недбалості, то «здвоєння» чи «змішування» тут не відбувається вчинене в цілому залишається в межах однієї форми вини.

Важливим тут є аналіз змісту вини, який обумовлюється сукупністю свідомості (інтелектуальна ознака), волі (вольова ознака) та їх співвідношенням. Загальновідомо, що інтелектуальний момент вини визначається мисленням суб'єкта, його свідомістю, які базуються на знаннях об'єктивної дійсності, її явищ і зв'язків. Вольовий же момент фактично виконує роль регулятора поведінки при вчиненні злочину і означає свідоме спрямування розумових, емоційних та фізичних зусиль особи на досягнення нею мети шляхом дії чи утримання від неї.

Нам видається, що зміст вини ? це не що інше, як опис внутрішнього механізму вчинення злочину шляхом зловживання владою. Модель же злочинної поведінки, за визначенням російського кримінолога В.В. Лунєєва, включає такі елементи (етапи): 1) формування і актуалізація потреби чи іншої детермінанти; 2) виникнення і становлення конкретного мотиву; 3)постановлення мети; 4) вибір шляхів, засобів, способів досягнення мети; 5)прогнозування можливих дій, бажаних і небажаних наслідків; 6) прийняття рішення діяти; 7) здійснення контролю і корекція дій; 8) аналіз наслідків, порівняння досягнутого з бажаним; 9) каяття чи вироблення захисного мотиву [101, с.4]. Зрозуміло, що ця модель генезису злочину, як зрештою і будь-яка інша, є доволі умовною, і не позбавленою недоліків. Тим не менше, таке уявлення про зародження, розвиток і реалізацію злочинного наміру дозволяє більш повно зобразити внутрішню сторону злочину, а відтак наблизитись до істини стосовно вини в аналізованому складі злочину.

Як зазначалось, законодавча конструкція диспозиції ч. 1 ст. 364 КК, в якій визначені основні ознаки складу (які є ознаками і кваліфікованого складу злочину) зловживання владою, однозначно свідчить про те, що мотив є його обов'язковою ознакою, а мета ? факультативною. До того ж мотив може бути троякого роду - виступати у вигляді користі, інших особистих інтересів або інтересів третіх осіб. Перш ніж приступити до розкриття цих понять, добре зробити відступ у бік загального визначення мотиву. Мотив (від лат. movere ? приводити до руху, штовхати) ? це 1) спонукання до діяльності, які пов'язані із задоволенням потреб суб'єкта, сукупність зовнішніх та внутрішніх умов, що викликають активність суб'єкта та визначають її спрямованість; 2) предмет що визначає та спонукає вибір спрямованості діяльності (матеріальний чи ідеальний), заради якого вона здійснюється; 3) усвідомлена причина, що лежить в основі вибору дій та вчинків особистості [102, с.7]. Сутність же мотиву в тому, що він завжди пов'язаний з певними прагненнями, які спричинили вибір злочинної поведінки. До того ж, це не просте прагнення до дії чи утримання від неї, а прагнення усвідомлене, обумовлене бажанням досягнути мети. Найбільш яскраво це проявляється у випадках, коли мотив співпадає з метою вчинення злочину, як наприклад, при задоволенні матеріальних потреб працівника правоохоронного органу шляхом зловживання ним владою. Це, власне, і є корисливим мотивом вчинення злочину, що випливає з етимологічного значення слова «користь», під якою розуміється «матеріальна вигода для кого-небудь, прибуток» [103, с.575]. Особисту ж матеріальну вигоду можна отримати в найрізноманітніших формах. Підтвердженням цього служить і судова практика, і наукові надбання вітчизняних та закордонних вчених.

Так, російські криміналісти М.Г. Міненок та О.М. Міненок у спеціальному дослідженні «Користь. Кримінологічні і кримінально-правові проблеми» розглядають користь у трьох аспектах: «1) прагнення до особистої наживи, що знаходить вираз у бажанні збагатитись за рахунок незаконного вилучення майна (придбання різного роду матеріальних благ); 2) бажання звільнитись від матеріальних витрат (незаконне безоплатне користування послугами, які вимагають відповідного грошового чи трудового еквіваленту); 3) прагнення забезпечити майнову вигоду іншим особам» [104, с.112].

Наведені твердження, на нашу думку, багато в чому потребують уточнення. По-перше, за зловживання владою вилучення майна з чужої власності не відбувається, в чому, якраз, і полягає відмінність цього складу злочину від заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем. Більш точним видається вислів «набуття матеріальних цінностей або права на них». Це, для прикладу, і незаконне отримання майна чи права на нього (наприклад, привласнення коштів, отриманих при сплаті громадянами адміністративних штрафів), і так зване, тимчасове запозичення державного майна чи грошових сум (наприклад, користування слідчим чи прокурором речовими доказами: грішми, автомобілем тощо у кримінальній справі).

По-друге, поняття «звільнення від матеріальних витрат» потрібно тлумачити більш широко. Окрім незаконного безоплатного користування послугами (наприклад, безкоштовний ремонт потерпілим у кримінальній справі автомобіля слідчого), сюди слід віднести також прагнення уникнути матеріальної відповідальності перед державою (напр., службове підроблення протоколу обшуку для маскування втрати через службову недбалість, вилучених при обшуці, цінностей), і купівлю товарів за заниженими цінами (наприклад, придбання прокурором продукції підприємства, на якому ним провадиться перевірка, за собівартістю), а ще безоплатне користування державним чи громадським майном (наприклад, використання працівником митниці для особистих цілей автомобіля, належного суб'єкту ЗЕД).

По-третє, прагнення забезпечити майнову вигоду іншим особам відноситься авторами вищезгаданої монографії до корисливих спонукань з таких підстав: «Задовольняючи матеріальні запити інших людей, винний тим самим проявляє і свої приховані мотиви, корисливу позицію, внутрішньо близьку до позиції осіб, які безпосередньо збагатились, відбувається буцімто перенесення, переміщення своїх корисливих прагнень на інших осіб» [104, с.113]. Видається, що таке роз'яснення в нашому випадку неприйнятне, тому що матеріальна вигода трактується вже аж надто віртуально. Крім цього, подібні моменти при зловживанні владою законодавець передбачив, окремо визначивши в диспозиції ч.1 ст. 364 КК такий мотив, як інтереси третіх осіб. Більше того, дещо забігаючи наперед, підкреслимо, що в наведених випадках мотив все ж слід вважати саме корисливим тоді, коли майнові блага в результаті службового злочину надаються в розпорядження осіб, близьких винному. У такій ситуації працівник правоохоронного органу опосередковано, скажімо, через членів своєї сім'ї отримує особисто матеріальні цінності або уникає сплати обов'язкових платежів. Це трапляється, наприклад, при працевлаштуванні дружини начальника митниці на посаду в підприємстві - суб'єкті ЗЕД з мінімальними обов'язками при максимальній заробітній платі.

У змісті корисливого мотиву можуть виступати будь-які потреби, але обов'язково індивідуальні. При чому трансформація такої потреби у користь, як стверджують автори монографії «Корислива злочинна діяльність» А.Ф.Зелінський та М.Й. Коржанський, відбувається, «якщо предметом, який її задовольняє є: а) чуже майно (речі, що мають споживчу вартість, їх грошовий еквівалент, а також цінні папери); б) природні речові блага (земля, дикі тварини і т.д.); в) майнові права, що не належать винній особі; г) звільнення від майнових обов'язків; д) скорочення витрат, звичних для даної особи, або необхідних у даній конкретній ситуації» [60, с.46].

У психології мотив розглядається як засіб задоволення актуалізованих потреб, які можуть бути найрізноманітнішими: від індивідуально-органічних потреб (в їжі, одязі, житлі і т.п.) до потреб у самоствердженні, спілкуванні, співчутті, престижі, суспільному визнанні та ін. Будь-яка індивідуальна життєва потреба, що задовольняється за рахунок майна, права на майно, звільнення від майнових обов'язків може стати корисливим мотивом. Коли ж засоби, які задовольняють егоїстичні потреби працівника правоохоронного органу, не мають матеріального виміру, можна стверджувати про наявність ознак різновиду мотиву зловживання владою, названого законодавцем „інші особисті інтереси”.

Як вказує В.О. Навроцький, для іншої особистої заінтересованості характерним є те, що: а) службова особа отримує вигоду нематеріального характеру; б) дії вчиняються в особистих інтересах службової особи, від зловживання владою або службовим становищем особа має моральне задоволення, самоутверджується, підвищує свій особистий престиж тощо [62, с.501-502]. В особистих інтересах шляхом зловживання владою реалізуються такі почуття і спонукання людини, як ревнощі, помста, заздрощі, службові амбіції, протекціонізм, бажання прикрасити дійсний стан справ, отримати взаємну послугу, заручитись підтримкою у вирішенні якогось питання, приховати свою некомпетентність та ін. Особистий інтерес проявляється, для прикладу, в діях працівника міліції, що вчиняються з використанням влади всупереч інтересам служби з тим, щоб спричинити шкоду іншій особі, з якою він знаходиться в неприязних стосунках, скажімо, незаконно порушує кримінальну справу відносно сусіда. Загалом спектр інтересів особи надзвичайно широкий, якщо не сказати безмежний.

Окрім наведеного, можливі й інші непорозуміння з приводу певних груп мотивів зловживання владою. Так, у літературі часто зустрічається опис такого різновиду мотиву зловживання владою, як хибно зрозумілі інтереси служби. Про них згадує, зокрема, А.В. Воронцов, додаючи водночас і таке поняття, як хибно зрозуміла службова необхідність [105, с.166-169].

Як нам видається, під такі корисні для громадян і держави прагнення, насправді, маскується кар'єризм, бажання догодити керівництву, отримати незаслужену премію чи інше заохочення по службі, уникнути дисциплінарної відповідальності за службову недбалість, будь-яким способом завоювати авторитет в колективі. Іншими словами, тут наявні ознаки мотиву «інші особисті інтереси», а при діянні на задоволення потреб начальника чи колеги по службі ? інтереси третіх осіб. Одначе слід зауважити, що ці мотиви будуть лише тоді, коли винний, вчиняючи зловживання владою, усвідомлює, що він діє всупереч інтересам служби, а відтак, умисно, як це і випливає з диспозиції ч. 1 ст. 364 КК.

Отже, простежується нерозривний, взаємно обумовлюючий зв'язок елементів суб'єктивної сторони складу злочину ? вини і мотиву. Вони, як вказує М.Д. Лисов, повинні знаходитись в логічній взаємозалежності, а саме: усвідомлення того, що особа вчиняє дію (бездіяльність) всупереч інтересам служби вже означає разом з цим і те, що вона діяла не в інтересах підприємства, навіть хибно зрозумілих, оскільки наявність мотиву хибно зрозумілого інтересу виключає усвідомлення того, що діяння вчинено ним всупереч інтересам служби [106, с.152-153]. Отже, «особиста заінтересованість» не включають в себе «хибно зрозумілого інтересу держави чи відомства», і рушійним мотивом тут потрібно вважати не суспільні чи відомчі, а інші інтереси ? особисті чи третіх осіб.

Отже, незважаючи на те, який саме вид мети буде в конкретному випадку ? це в кожному разі прояв волі суб'єкта злочину: бажання досягнути відповідного результату, зокрема, у вигляді суспільно-небезпечних наслідків зловживання владою. Внутрішня сторона цього складу злочину буде дзеркальним відображенням механізму заподіяння шкоди та інших ознак його об'єктивної сторони.

Не зайвим тут буде ще й висловити відповідні міркування про роль у встановленні суб'єктивної сторони вказівки законодавця на вчинення діяння «всупереч інтересам служби». Як уже зазначалось, ця ознака характеризує не лише об'єктивне протиріччя поведінки службової особи органу з вимогами закону та інших нормативних актів, але й усвідомлення суб'єктом протиправності своїх дій. Тут можна стверджувати презумпцію знання положень нормативних документів для представників влади. Як відомо, всі службові особи повинні керуватись принципом «можна вчиняти лише те, що прямо дозволено законом». Відповідно, суб'єкт аналізованого складу злочину, кожного разу оцінюючи конкретну ситуацію, і вибираючи форму поведінки, просто зобов'язаний розуміти, що його дія (бездіяльність) є правомірною, чи ні. Н.О. Єгорова справедливо звертає увагу на те, що при встановленні вини службової особи необхідно доказувати усвідомлення ним не лише суспільної небезпеки, але й протиправності своїх дій (бездіяльності).

Отже, сприйнявши відповідним чином фактичні ознаки конкретного діяння, які ведуть до поставленої мети, службова особа державного органу на вищих рівнях інтелектуальної діяльності усвідомлює їх протиправний, а також і суспільно-небезпечний характер (усвідомлюючи протиправність діяння, не можна не усвідомлювати його суспільну небезпеку). Коли в боротьбі мотивів переміг злочинний (корисливий чи ін.) ? суб'єкт злочину обирає суспільно-небезпечний напрямок діяльності і відповідним чином спрямовує свою волю, бажаючи вчинити конкретне протиправне діяння для досягнення відповідного результату.

Таким чином, слід зробити висновки.

1. Основний безпосередній об'єкт складу злочину, передбаченого ст. 364 КК ? це суспільні відносини, що виникають з обов'язку працівника державного органу використовувати владні повноваження виключно в інтересах служби, чим забезпечується правильна владно-розпорядча діяльність. Охоронювані законом права, свободи та інтереси окремих громадян, державні, громадські інтереси, а також інтереси юридичних осіб є обов'язковим додатковим об'єктом в досліджуваному складі злочину.

2. Злочин, передбачений ст. 364 КК, спрямовується проти суспільних відносин, які виникають з обов'язку працівника державного органу або органу місцевого самоврядування використовувати владні повноваження виключно в інтересах служби, внаслідок чого порушується нормальна діяльність, а відтак заподіюється шкода предмету охоронюваних відносин ? державній владі, її авторитету, і вже внаслідок цього ? іншим соціальним цінностям, які передбачені в диспозиції аналізованої кримінально-правової норми. У цьому полягає механізм заподіяння шкоди охоронюваним правовідносинам.

3. Суспільно-небезпечне діяння у складі злочину, передбаченому ст. 364 КК, виявляється у формі використання влади у сфері службової діяльності всупереч інтересам служби. Зловживання владою може бути вчинено працівником державного органу як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності, а тому термін «дія», що вживається законодавцем у диспозиції цієї кримінально-правової норми підлягає поширювальному тлумаченню, що й здійснюється у правозастосуванні.

4. Суспільно-небезпечні наслідки у складі злочину, передбаченому ст. 364 КК є негативними змінами в основному та додатковому безпосередньому об'єкті цього складу злочину. Основні наслідки, тобто шкода основному об'єкту складу злочину, настають у кожному разі вчинення злочину. Отже, саме правильній, нормальній діяльності органу їх працівники, зловживаючи владою, заподіюють основну шкоду. Оцінка істотності такої шкоди, через неможливість визначити її з допомогою кількісних критеріїв, цілком залежить від істотної шкоди, яка складає зміст додаткових наслідків, що названі в диспозиції ч. 1 ст. 364 КК.

5. Суб'єкт складу злочину, передбаченого ст. 364 КК, ? осудний громадянин України, який досяг повноліття і перебуває на державній службі чи службі в органах місцевого самоврядування, або залучається до владно-розпорядчої діяльності за спеціальним повноваженням.

6. Законодавча конструкція диспозиції ч. 1 ст. 364 КК однозначно свідчить про те, що мотив є його обов'язковою ознакою, а мета ? факультативною. При цьому мотив може бути троякого роду ? виступати у вигляді користі, інших особистих інтересів або інтересів третіх осіб, що в силу своєї невизначеності та неоднозначності не можуть служити орієнтирами чітких меж кримінально-правового регулювання, а відтак можуть стояти на перешкоді правильній кваліфікації злочину. Тому потрібно запропонувати виключення вказівки в цій диспозиції на мотиви вчинення зловживання владою або службовим становищем.

РОЗДІЛ 3. Зловживання владою або службовим становищем та суміжні склади злочинів

У попередніх розділах дипломної роботи були проаналізовані об'єктивні та суб'єктивні ознаки зловживання владою, вчиненого працівником службовою особою. Це здійснено, зокрема, задля того, щоб з'ясувати співвідношення цього складу злочину з іншими, а відтак, мати можливість чітко та однозначно вирішити питання кваліфікації за сукупністю злочинів, розмежування з суміжними складами злочинів. У нашому дослідженні це важливо ще й тому, що по-перше, з основного складу зловживання владою або службовим становищем законодавцем виділено велику кількість спеціальних кримінально-правових норм, що, містяться, як у ХVІІ, так і практично у всіх інших розділах Особливої частини КК; по-друге, унікальним саме собою є розміщення спеціальної норми у тій же статті, що передбачає склад загальної, якою до 2001р. була норма про зловживання владою або службовим становищем, та й у теперішньому вигляді залишається такою, окрім частини 3-ої. Ця норма, яка виділена із загальної задля посилення кримінальної відповідальності працівників правоохоронних органів, є водночас і загальною щодо норм про окремі види зловживань працівників правоохоронних органів за ознаками об'єктивної сторони складу злочину (незаконний обшук, незаконне затримання або арешт тощо), і спеціальною ? за ознакою суб'єкта злочину щодо норм про зловживання будь-яких службових осіб.

Вважаємо, що виділення спеціальних кримінально-правових норм має надзвичайно велике значення для вирішення питань кваліфікації злочинів, в т.ч. у сфері службової діяльності.

Твердження про загальний характер кримінально-правової норми, якою встановлена кримінальна відповідальність за зловживання владою або службовим становищем, не потребує особливого доведення, оскільки є безспірним в теорії кримінального права усіх часів. Для прикладу, за вдалим висловлюванням О.Б. Сахарова, склад службового зловживання становить собою ніби узагальнення ознак, що властиві для всіх службових злочинів [5, с. 18]. Цю позицію підтримують також усі інші дослідники проблем кримінальної відповідальності за злочини у сфері службової діяльності. Так, на думку В.Ф. Кириченка, під загальними службовими злочинами слід розуміти такі, що вчиняються в будь-якій сфері державного апарату (в широкому розумінні). Іншими словами, формулювання складів загальних службових злочинів в кримінальному законі є таким, що на відміну від спеціальних ? їх вчинення не пов'язується зі специфікою діяльності службових осіб в тій чи іншій галузі державного апарату [1, с.6]. З цим дещо не погоджується М.Д. Лисов, стверджуючи, що в основу класифікації слід покласти не лише галузь чи сферу державного управління, але й ознаки, що характеризують суб'єкта злочину. Річ у тім, що суб'єктами так званих «загальних» складів службових злочинів можуть бути будь-які службові особи, в той час як коло суб'єктів спеціальних злочинів чітко обмежено ознаками самого складу, або конкретно вказано в диспозиції статті.

Отже, щоб визначити критерії розмежування аналізованого кваліфікованого складу злочину з тими складами, які є до нього суміжними чи перебувають у конкуренції, неминуче доведеться звертатись ще й до співставлення з ними ознак основного складу злочину. Інакше кажучи, вирішення проблеми знаходиться в місці накладення двох площин, що окреслені межами застосування ч. 1 (ч. 2) ст.364 КК, та межами ? ч. 3 цієї ж статті КК.

Дещо простішим виглядає порівняння цієї кримінально-правової норми з сусідніми по ХVІІ розділу Особливої частини КК в силу спорідненості родового об'єкта складу злочину.

Більшість науковців, сходиться на тому, що норма про відповідальність за зловживання службовим становищем є ніби родовою щодо інших норм про злочини у сфері службової діяльності, таких як перевищення влади чи службових повноважень, одержання хабара, службове підроблення, які є по суті особливі (спеціальні) випадки службових зловживань [77, с.153-154]. Такий підхід нам видається правильним, але його не слід трактувати буквально, і, особливо, щодо ст. 365 КК, і ось чому. Дійсно, найважливіші конструктивні ознаки складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 364 КК, і, насамперед, ті з них, що характеризують його об'єкт і суб'єкт, суспільно-небезпечне діяння та його наслідки тією чи іншою мірою притаманні й більшості інших складів злочину, що містяться в тому ж розділі КК. Вони різняться між собою кількома ознаками, однак назвати всіх їх суміжними, рівно як і спеціальними нормами щодо зловживання владою або службовим становищем, не можна.

У теорії кримінального права, як було зазначено раніше з посиланням на джерело, загальною вважається норма, яка передбачає певний вид неконкретизованих діянь [108, с.293]. На основі цього визначення загальними серед норм про злочини у сфері службової діяльності поряд з основним складом зловживання владою або службовим становищем слід визнати також перевищення влади або службових повноважень і службову недбалість. Ці склади злочинів співвідносяться між собою, як суміжні, оскільки мають не лише спільні, а й розмежувальні ознаки [109, с.73]. Це, зокрема, випливає з аналізу диспозицій відповідних статей ОЧ КК в частині опису суспільно-небезпечних діянь, їх наслідків, а відтак і безпосередніх об'єктів складів злочинів. Таку позицію обстоює і А. Асніс [83, с.119-120]. Вказані міркування дають також можливість зробити попередній висновок про те, що інші кримінально-правові норми з розділу ХVІІ КК, які встановлюють відповідальність за службове підроблення, одержання хабара, провокацію хабара та низки інших суспільно-небезпечних діянь, вчинених службовими особами з використанням влади та службового становища, є спеціальними за ознаками об'єктивної сторони відповідних складів злочину щодо передбачених ч. 1 ст. 364 КК. Ці склади злочинів, з описаних вище причин, не є суміжними.

На ґрунті наведеної класифікації, визначимо і черговість викладення матеріалів дослідження. Очевидно, найбільш логічним початком буде аналіз співвідношення зловживання владою, вчиненого службовою особою, з суміжними складами злочинів.

Найпоширенішими при кваліфікації вказаних суспільно-небезпечних діянь є помилки у розв'язанні проблеми розмежування зловживання владою або службовим становищем з перевищенням влади або службових повноважень, оскільки межа між цими складами злочинів є доволі хиткою та ілюзорною. Обумовлена вона обсягом службових повноважень, якими наділена службова особа, при чому визначити вийшла вона за них, чи ні та ще й чи явно, часто просто неможливо. Особливо це стосується випадків використання всупереч інтересам служби владних повноважень у «широкому» розумінні (авторитет посади тощо). Як слушно зауважує Н.А. Єгорова, ситуація, за якої особа незаконно, всупереч інтересам служби, використовує законні повноваження, не виходячи при цьому за їх межі, не може мати місця. Порушення службовою особою закону, формальних меж своїх прав і є перевищення службових повноважень. Використовувати свої права чітко у відповідності до вимог закону, але «на зло» означає лише те, що цей закон повинен бути відмінений чи до нього слід внести необхідні зміни (доповнення), тому що його виконання тягне за собою суспільно-небезпечні наслідки. Вивчення матеріалів кримінальних справ свідчить про те, що практично завжди при вчиненні зловживання службовим становищем суб'єкт виходить за формальні межі наданих йому повноважень [107, с.65].

Відсутність чітко визначеної межі між суміжними складами злочинів викликає плутанину і в правозастосуванні. За твердженням В.І. Дінеки, у судовій практиці такі протиправні діяння, як необґрунтована відмова в порушенні кримінальної справи, фальсифікація матеріалів на особу, яка підозрюється у вчиненні злочину, приховування злочинів від обліку та реєстрації та інші, що допускаються на стадії попередньої перевірки співробітниками органів внутрішніх справ, кваліфікуються в одних випадках, як перевищення влади, в інших, як зловживання нею [13, с.11].

У цьому ракурсі, на перший погляд, менш складною видається оцінка реальної сукупності злочинів, коли до формули кваліфікації включається і ст. 364, і ст. 365 КК. Саме за сукупністю цих злочинів у вироку Залізничного районного суду м. Львова були кваліфіковані злочинні дії оперуповноважених відділення карного розшуку Шевченківського РВ ЛМУ УМВС України у Львівській області К. та П. Вони засуджені за те, що без законних підстав затримали і помістили С. у камеру попереднього затримання райвідділу міліції. У своєму службовому кабінеті К. та П., застосовуючи насильство, намагались змусити затриманого зізнатись у вчиненні крадіжки. Не домігшись бажаного, вони витягли зі своїх робочих столів патрони і запал до гранати, і запросивши понятих, склали в їх присутності протокол про вилучення у С. боєприпасів. На підставі зібраних матеріалів, була порушена кримінальна справа за ч. 1 ст. 222 КК (1960 р.), результатом розгляду якої стало виправдання судом С. за відсутністю в його діях складу злочину. Слід зауважити, що суд у вироку не розмежував суспільно-небезпечні діяння представників правоохоронних органів, і не вказав які з них він вважає зловживанням, а які перевищенням влади. Схоже на те, що сукупність тут з'явилась саме через складнощі в розмежуванні аналізованих складів злочинів. Можна припустити що, як зловживання владою судом визнані дії підсудних, пов'язані з незаконним проведенням дослідчої перевірки та надісланням ними сфальсифікованих матеріалів в слідчий підрозділ для порушення кримінальної справи, оскільки вчинені вони формально в межах компетенції. Таке припущення зроблено нами завдяки цьому дослідженню, а також науковим рекомендаціям О.З. Рибаключевої: «Сукупність утворюється лише у випадку вчинення службовою особою злочину з використанням владних чи службових повноважень, способом вчинення якого не охоплюється зміст об'єктивної сторони перевищення влади чи службових повноважень» [110, с.13].

Яким же чином вирішувати проблему в інших випадках ? за відсутності ознак реальної сукупності злочинів, що порівнюються? Наведемо позицію, вироблену кримінально-правовою доктриною.

Провідні вітчизняні та закордонні науковці цілком слушно вважають, що в кримінально-правовій нормі про перевищення влади або службових повноважень, перш за все, конкретизується вид зловживання владою, що полягає в її перевищенні [111, с.244-245].

Так, за тотожності родового об'єкта, а також додаткового безпосереднього об'єкта основні безпосередні об'єкти істотно відрізняються. Це відображається в тому, що суспільні відносини, які поставлені під охорону ст. 365 КК, входять до структури родового об'єкта даного складу злочину, тоді як безпосередній об'єкт досліджуваного складу, як доведено вище, частково потрапляє до сфери правосуддя, виходячи за межі родового об'єкта основного складу злочину. У разі, коли перевищення влади або службових повноважень, вчиняє працівник правоохоронного органу порушуються суспільні відносини, змістом яких є правильна правоохоронна діяльність, тобто спостерігається співпадіння конкретних об'єктів порівнюваних складів злочинів. Це відбувається лише на стадії правозастосування при кваліфікації конкретних суспільно-небезпечних діянь, що вчинені згаданими службовими особами. Наведені споріднені і розмежувальні ознаки за об'єктом та суб'єктом складу злочину рівною ж мірою притаманні також співвідношенню зловживання владою зі службовим підробленням, службовою недбалістю та одержанням хабара.

Суб'єктивна сторона досліджуваного складу злочину є «багатшою» за відповідний елемент складу перевищення влади або службових повноважень, завдяки включенню до неї мотивів вчинення злочину ? корисливих або інших особистих інтересів, чи інтересів третіх осіб. Водночас зауважимо, що в силу певної невизначеності цих понять, на чому наголошувалось раніше, ця різниця є доволі ілюзорною і в правозастосуванні практично не враховується. Вказуючи, що обидва злочини відносяться до категорії умисних, зауважимо ще й те, що проблема подвійної форми вини притаманна також і складам злочинів, передбаченим ст. 365 КК, хоча її розв'язання в цих випадках є порівняно більш легким завданням, і найчастіше вирішується на користь наявності останньої.

Попри все сказане найсуттєвішою, а водночас і найскладнішою у визначенні стосовно конкретних злочинних проявів є різниця між зловживанням владою і перевищенням ним влади у характеристиці суспільно-небезпечного діяння. Перш за все, зловживання владою може бути вчинено як шляхом дії, так і бездіяльності, незважаючи на невдале законодавче формулювання, а перевищення влади можливе лише як прояв активної дії. Критерії розмежування, і саме за змістом та формою суспільно-небезпечного діяння, були почерпнуті з кримінально-правової доктрини та сформульовані у п.5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 15 «Про судову практику в справах про перевищення влади або службових повноважень». Увага судів звернута на те, що при відмежуванні згаданих складів злочинів, належить виходити з того, що при зловживанні владою службова особа незаконно всупереч інтересам служби використовує надані їй законом права і повноваження, а при перевищенні влади або службових повноважень вчиняються дії: а) які є компетенцією вищестоящої службової особи цього відомства чи службової особи іншого відомства; б) виконання яких дозволяється тільки в особливих випадках, або з додержанням особливого порядку ? за відсутності цих умов; в) одноособово, однак можуть бути вчинені лише колегіально; г) які ніхто не має право виконувати або дозволяти [84, с.283].

На жаль, наведені положення настанови Пленуму Верховного Суду України, на нашу думку, не вирішують проблеми через можливість їх неоднозначного тлумачення. І це не дорікання вищій судовій інстанції, яка неодноразово намагалась внести ясність і конкретизувати свою позицію стосовно аналізованого питання. Річ у тім, що саме виділення складу перевищення влади і службових повноважень зі складу зловживання владою або службовим становищем носить штучний характер. Як слушно зауважив у свій час В.І. Соловйов (це підтвердили в різних інтерпретаціях більшість інших дослідників), жодного практичного значення не має той факт, чи використовувала службова особа в злочинних цілях свої службові повноваження, чи з тією ж метою перевищила їх. Перевищення службових повноважень можливо і мислимо лише як результат використання службовими особами свого службового становища (інакше воно не може взагалі бути службовим злочином) [3, с.112].

Через те, будь-яка спроба встановити чіткі критерії розмежування двох суміжних складів злочинів у сфері службової діяльності буде приречена на підставну критику. Справедливими тому видаються нарікання практиків і науковців на теперішню редакцію судового тлумачення оціночного поняття «явного виходу за межі службових повноважень», а особливо його останнього пункту. Що означає формулювання «вчинення дій, які ніхто не має право виконувати або дозволити»? Зрозуміло, що ніхто не має права розкрадати майно, вимагати хабарі, ґвалтувати, застосовувати тортури, ображати особисту гідність потерпілого тощо, або дозволяти такі дії іншим особам. Це не входить до компетенції жодної особи. Тут ідеться про те, що особа бажає використовувати та використовує своє службове становище всупереч інтересам служби, а не про те, що вона хоче вийти за досить абстрактні межі своїх повноважень. Такі міркування висловили М.І. Мельник та М.І. Хавронюк, окрім цього, зазначивши, що аналіз законодавства інших країн, яке регулює питання відповідальності за службові злочини, демонструє, що і в ньому поняття зловживання владою або службовим становищем та перевищення влади або службових повноважень змішується. Але у всякому разі цей аналіз демонструє, що поняття «зловживання» застосовується найчастіше як таке, що охоплює собою поняття «перевищення» [74, с.31-33].

За такої ситуації не дивно, що у правозастосуванні, найчастіше відбувається змішування цих понять, що складають сутність суміжних складів злочинів. Ясність існує лише у випадках, застосування службовою особою, насильства стосовно громадян. Такі дії кваліфікуються за ч. 2 ст. 365 КК. За всіх же інших обставин слідчі, прокурори та судді, кваліфікуючи конкретні діяння, доволі часто допускаються помилок, і, як правило, «на користь» норми про перевищення влади. Про це, зокрема, зазначається в Узагальненні судової практики у справах про перевищення влади або службових повноважень, здійсненого в 2003 році Верховним Судом України.

Наприклад, вироком Першотравневого міського суду Харківської області від 14 січня 2001 р. засуджено за ч.1 ст.166 КК (1960 р.) слідчого міліції цього ж району Бондаренка О.В. за те, що він під час розслідування справи оформив розписку про передачу речового доказу ? автомобіля «ВАЗ-21063» його власнику Рогачову С.М., але в дійсності ? поставив його у двір своєї матері для використання у власних потребах, а до розгляду справи в суді він купив цей автомобіль у Рогачова С.М. На думку суддів апеляційного суду Харківської області кваліфікація дій Бондаренка О.В. за ч.1 ст.166 КК України є не правильною, так як з матеріалів справи вбачається зацікавленість службової особи ? слідчого у використанні в особистих цілях речового доказу ? автомобіля, його придбанні по зниженій ціні, а тому його дії слід було кваліфікувати як зловживання владою за ст.165 КК (1960 р.) [112]. Список подібних прикладів можна продовжити. Наведемо ще один з найхарактерніших з них, що може, на нашу думку, ілюструвати не лише можливість помилки в кваліфікації, а й можливість свідомого маніпулювання схожістю ознак суміжних складів задля притягнення винного до кримінальної відповідальності за менш тяжкий, ніж у дійсності, злочин.

Так, начальник відділення Бершадського РВ УМВС України у Вінницькій області М., достовірно знаючи, що Ш. є громадянином іншої держави, в порушення встановленого порядку, незаконно видав йому паспорт громадянина України та склав завідомо неправдивий документ ? адресну довідку про постійне місце проживання останнього в с. Лісниче Бершадського р-ну. Діяння М. кваліфіковано за ч. 1 ст. 365, ч. 1 ст. 366 КК України, в той час як він діяв всупереч інтересам служби, з порушенням встановленого порядку, одначе в межах своїх посадових обов'язків, а отже, будучи працівником правоохоронного органу, вчинив злочин, передбачений ч. 3 ст. 364 КК України [112].

Отже, при кваліфікації суспільно-небезпечного діяння за статтею, що передбачає перевищення влади, винній службовій особі загрожує в найгіршому разі (за настанні тяжких наслідків) покарання до десяти років позбавлення волі, тобто таке ж, як і при обвинуваченні в зловживанні владою, навіть за умови відсутності тяжких наслідків. І це в той час, як просте перевищення влади або службових повноважень є злочином середньої тяжкості, а просте зловживання владою або службовим становищем ? злочином невеликої тяжкості, тобто законодавець спершу визнає перевищення влади порівняно більш тяжким злочином, ніж зловживання нею.

Наведений порівняльний аналіз двох суміжних складів злочинів дає також підстави визнати проблему розмежування аналізованих складів злочину штучною, і приєднатись до думки науковців, які вважають недоцільним існування в теперішній редакції (як, зрештою, і у всіх попередніх) норми про перевищення влади або службових повноважень. Серед них і О.Б. Сахаров, і О.Я. Свєтлов, і М.І. Мельник, і М.І. Хавронюк, і багато інших відомих дослідників проблем кримінальної відповідальності за вчинення злочинів у сфері службової діяльності. В цьому напрямку є два підходи: 1) об'єднати склади зловживання владою або службовим становищем і перевищення влади або службових повноважень у склад одного злочину [2, с.32]; 2) зберегти кримінальну відповідальність лише за кваліфікований та особливо кваліфікований склад перевищення влади або службових повноважень, що вчиняються, зокрема, шляхом насильства. Що ж стосується перевищення влади без насильства, то воно повинно охоплюватись складом зловживання владою [7, с.157].

Видається, що ці варіанти можна поєднати, запропонувавши, поряд з виключенням ст. 365 КК, нову редакцію кримінально-правової норми про зловживання владою або службовим становищем, однією з кваліфікуючих ознак якого будуть, зокрема, ті, що тепер передбачені частиною другою вказаної статті КК: «насильство, застосування зброї або такі, що ображають особисту гідність потерпілого, дії».

Тут варто зробити застереження: наведена пропозиція щодо внесення змін до чинного законодавства, аж ніяк не свідчить на користь того, що норма про перевищення влади або службових повноважень була створена як спеціальна, шляхом виділення її з норми про зловживання владою або службовим становищем. Видається, що ч. 1 ст. 365 КК просто є невдалою (спотвореною) копією ч. 1 ст. 364 КК, що і породжує проблеми в кваліфікації відповідних злочинів.

Другою суміжною з досліджуваною кримінально-правовою нормою є норма, якою встановлена кримінальна відповідальність за службову недбалість. Не зупиняючись зайвий раз із причин що наведені вище, на порівняльній характеристиці об'єкта і суб'єкта складів злочину, детальніше опишемо розмежувальні ознаки за їх об'єктивною та суб'єктивною сторонами, що випливають через співставлення законодавчих визначень порівнюваних складів злочинів.

Обидва склади злочинів є матеріальними, і тому злочини визнаються закінченими з моменту настання суспільно-небезпечних наслідків, що майже ідентично вказані в диспозиціях перших частин ст. 364 та ст. 367 КК. Непринципова відмінність виявляється в одному слові, яке вжито при описі суспільно ? небезпечних наслідків службової недбалості: інтереси окремих юридичних осіб. Це, мабуть, черговий законодавчий «ребус».

Діяння під час зловживання владою службовою особою правоохоронного органу, проявляється у використанні ним своїх владних повноважень, а по суті ? прав, якими він наділений в силу статусу представника влади, всупереч інтересам служби, при службовій же недбалості ? у невиконанні або неналежному виконанні суб'єктом злочину своїх службових обов'язків через несумлінне ставлення до них. Обидва злочини можуть бути вчинені як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності, остання, однак, є більш характерною для службової недбалості.

Так, за ч. 2 ст. 367 КК була кваліфікована злочинна бездіяльність інспектора Галицької митниці В., що проявилась у тому, що він не виконав покладених на нього обов'язків зі здійснення митного контролю транспортних засобів та нарахування митних платежів, завдяки чому в Україну контрабандним шляхом були ввезені автомобілі «Фіат-Івеко» та «Мерседес». На відміну від зловживання владою, яке є умисним злочином, вина у складі службової недбалості є необережною у вигляді злочинної недбалості. У зв'язку з цим доречно черговий раз звернути увагу прихильників теорії подвійної форми вини у складі зловживання владою, в т.ч. вчиненого працівником правоохоронного органу, на нівелювання (розмивання) ними в такий спосіб межі між порівнюваними складами злочинів. Річ у тім, що зловживання владою, особливо у формі бездіяльності, можна з об'єктивної сторони характеризувати в т.ч. як неналежне виконання представником влади своїх обов'язків, що в той же час є характерною ознакою і службової недбалості. До того ж, це неналежне виконання службових обов'язків, як в одному, так і в другому випадку, може бути цілком усвідомленим. Саме в силу згаданих причин, на практиці часто допускається неправильна кваліфікація, як правило, в сторону пом'якшення відповідальності.

Наприклад, Шевченківським районним судом м. Львова були перекваліфіковані на службову недбалість злочинні дії оперуповноважених відділення карного розшуку районного відділу міліції М. та Ш., які для покращення показників роботи з відшукання безвісті зниклих осіб завели понад 40 розшукових справ на начебто зниклих, неіснуючих в природі, громадян, а згодом закрили ці справи у зв'язку з виконанням розшуку. Як вбачається з вироку, в судовому засіданні підсудні визнали, що вчинили ці дії, «бажаючи штучно покращити показники РВ». Незважаючи на наявність доказів вчинення службовими особами правоохоронного органу зловживання владою та службового підроблення, суд без будь-якої аргументації розцінив їх дії як службову недбалість. Подібних прикладів неправильної кваліфікації є доволі багато.

Вивченням судової та прокурорсько-слідчої практики не встановлено випадків кваліфікації за реальною сукупністю порівнюваних злочинів.

Дещо іншим виглядає співвідношення зловживання владою, що вчинене службовою особою зі службовим підробленням, яке на практиці часто є супутником досліджуваного складу злочину. Будучи спеціальним видом складу злочину, передбаченого ч.1 ст.364 КК, основний склад злочину, що описаний в диспозиції ч.1 ст.366 КК, відрізняється від нього, а відповідно і від досліджуваного складу, кількома об'єктивними та суб'єктивними ознаками.

Обов'язковою ознакою обох складів злочинів є використання службовою особою службового становища. При цьому, якщо у першому випадку винна особа може використати його як у «вузькому», так і у «широкому» розумінні, то у другому - виключно у «вузькому», тобто в межах владних повноважень. Якщо представник влади, наприклад голова міської ради, використовує авторитет своєї посади чи зв'язки з іншими службовими особами з метою вчинення службового підроблення, то його дії слід кваліфікувати, як спеціальний вид зловживання.

Основний склад службового підроблення на відміну як від основного, так і кваліфікованого складу зловживання владою або службовим становищем є формальним, тобто суспільно-небезпечні наслідки винесені за рамки складу злочину, доки вони не будуть характеризуватись як тяжкі. Настання істотної шкоди охоронюваним законом правам свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб внаслідок службового підроблення, тягне відповідальність за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 366 та ч. 1 ст.364 КК. Ця формула кваліфікації стосується випадків винятково реальної сукупності цих злочинів, інакше ці кримінально-правові норми не співвідносяться як спеціальна і загальна. Реальна сукупність злочинів буде також тоді, коли службове підроблення, вчинене службовою особою наприклад, митного органу, поєднується із незаконним звільненням учасника зовнішньоекономічної діяльності (одержувача товару) від сплати митних платежів, а тому виходить за рамки злочину, передбаченого ч. 1 ст. 366 КК.

Низку таких прикладів можна продовжити, однак, узагальнюючи їх, зазначимо, що всі вони, зазвичай, пов'язані з ситуаціями, коли службове підроблення виступає не як самостійний злочин, а як спосіб вчинення або укриття зловживання владою. Якщо ж цей злочин проявляється тільки у службовому підробленні, то за відсутності суспільно ? небезпечних наслідків скоєне кваліфікується за ч. 1 ст. 366 КК. Коли ж шляхом службового підроблення службовою особою правоохоронного органу заподіюється шкода, яка оцінюється, як тяжкі наслідки, можлива також і кваліфікація виключно за частиною другою цієї статті КК, в т.ч. при недоведеності тих ознак суб'єктивної сторони складу злочину, які обов'язкові для зловживання владою: корисливих мотивів або інших особистих інтересів або інтересів третіх осіб. В цих випадках, як і за відсутності істотної шкоди охоронюваним правовідносинам, констатується відсутність складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 364 КК, а, отже, і конкуренції кримінально-правових норм. Чи може за наявності згаданої мотивації поряд з настанням тяжких наслідків мати місце конкуренція двох спеціальних норм?

За висновками О.К. Маріна, у разі відсутності зв'язків підпорядкування між нормами поряд з наявністю інших взаємозв'язків та ознак, які притаманні конкуренції кримінально-правових норм в цілому, можна констатувати конкуренцію спеціальних кримінально-правових норм за умови виділення їх з однієї загальної, спільної для них [113, с.179]. У нашому порівнянні за ознаками об'єктивної сторони, меншою за обсягом є норма про службове підроблення. Враховуючи також спільність родового об'єкта цих злочинів, скоріш за все можна стверджувати, що більш істотними в цьому випадку будуть ознаки об'єктивної сторони досліджуваної норми. Отже, за такої ситуації наявні ознаки конкуренції загальної (ч. 3 ст. 364 КК) та спеціальної (ч. 2 ст. 366 КК) норми.

Між тим, А.Я. Асніс вважає, що тоді, коли нормою, яка передбачає кримінальну відповідальність за службове підроблення, не охоплюється вчинене, але повністю охоплюється нормою про зловживання владою або службовим становищем, то при кваліфікації слід застосувати правило конкуренції частини і цілого [83, с.332]. Видається, що такі рекомендації не прийнятні для порівнюваних нами норм через відсутність ознак підпорядкування за змістом. На думку В.М. Кудрявцева та інших дослідників проблем кримінально-правової кваліфікації, саме ці ознаки є характерним для конкуренції частини та цілого [114, с.225].

Наші висновки підтверджуються також правилом, виробленим В.О. Навроцьким, за яким: за відсутності в статті про спеціальну норму (в цьому випадку ст.366 КК) кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознак, передбачених статтею про загальну норму (в нашому випадку - вчинення злочину працівником правоохоронного органу), вчинене все одно кваліфікується за статтею про спеціальну норму, хоча б фактично вони й були наявні [62, с.424-428].

Це ж правило, щоправда з інших міркувань, слід використати і при оцінці співвідношення зловживання владою, вчиненого службовою особою з одержанням цим же суб'єктом злочину хабара. На користь цього свідчать такі аргументи:

Насамперед, загальновизнаним у літературі є твердження, що за своєю сутністю одержання хабара ? це не що інше, як корисливе зловживання службовою особою владою або службовим становищем. Однак законодавець виділив цей вид службового зловживання в окремий, більш вузький склад злочину і передбачив підвищену відповідальність за його вчинення у спеціальній нормі. Продовжуючи порівняння ознак цих складів злочинів, відзначимо кілька найхарактерніших відмінностей між ними: склади злочину, що передбачені ст. 368 КК є формальними, тоді як досліджуваний - матеріальний; саме суспільно-небезпечне діяння є чітко конкретизованим - лише одержання хабара, тобто суттєво вужчим, і, до того ж, може бути вчинено тільки шляхом активної дії; навпаки, коло спеціальних суб'єктів складів злочину тут більш широке, хоча окремі категорії службових осіб окремих органів, а саме: прокурори і слідчі, згадуються у п. 2 Примітки до ст.368 КК; мотив одержання хабара в диспозиції не визначений, а умисел також може бути виключно прямим. Щодо форми вини в складі одержання хабара варто вказати і на таку особливість, як «злочинна єдність злочинного умислу хабародавця і одержувача хабара».