Інститут покарання в кримінальному праві України

Цікаву точку зору стосовно визначення сутності покарання як терміна висловив С.В. Познишев. Він писав: «Даючи визначення покаранню, не потрібно вносити до нього елементи кримінальної теорії, не потрібно вказувати його мету, принципи. Воно (поняття) повинно відображати тільки суттєві ознаки цього інституту у тому його вигляді, в якому він існує в даний час, а не в тому, яким воно повинно бути в тій чи іншій теорії. З іншого боку, визначення покарання (його поняття) не повинно слугувати основою, джерелом побудов нормативного характеру, оскільки з нього не можна визначити, повинно чи не повинно існувати покарання, які риси повинні бути йому притаманні. Поняття покарання має включати в себе лише сутність покарання та чітко встановлювати об'єкт досліджень». Аналізуючи ці ідеї стосовно сутності покарання важко не погодитися з цим міркуванням вченого, оскільки основою для визначення поняття покарання слід розглядати його характерні ознаки, що виражають його сутність.

На підставі проведеного аналізу характерних ознак, що притаманні кримінальному покаранню, основне в покаранні -- не те, чим і яким чином забезпечується реалізація його сутності, а те, чим за своєю суттю воно є, в чому його призначення, причина та зміст виникнення та використання, а також його потенційні можливості щодо реалізації поставлених перед ним завдань.

По-перше, здійснення певної відплати від імені держави винній особі за вчинений нею злочин. Слід зауважити, що у чинному законодавстві української держави відтворено не лише ідею кари, а на її застосування накладено суттєві обмеження (заборонено тілесні покарання, використання принципу пропорційності у досить обмеженому і значно модифікованому вигляді).

По-друге, створення належних умов для ресоціалізації злочинця (докорінної перебудови всього психічного складу особистості, побудови нової структури мотивів замість тих навичок, що були притаманні їй до того, як її було засуджено).

По-третє, запобігання вчиненню засудженими нових злочинів.

Аналіз характерних ознак засвідчує також, що сутність покарання проявляється в його якостях бути матеріалізованим вираженням (формою) реагування державою на акт злочинної поведінки винного, формою засудження, осуду винного за вчинений ним злочин, формою та змістом якої є встановлені законом правообмеження, накладені за вироком суду на засудженого з метою справити на нього відповідний вплив (психологічний та інший запобіжний), що у свою чергу повинно зумовити позитивні зміни в його особистості і гарантуватиме неможливість виникнення рецидиву.

Таким чином покарання може бути визнане як кримінальне лише при наявності характерних для нього ознак. Саме ці ознаки відрізняють кримінальне покарання від будь-якої іншої форми державного примусу, а також від інших заходів впливу та осуду.

На підставі викладеного, можливо запропонувати наступне визначення покарання. Покарання -- це передбачений КК України захід примусу, що застосовується від імені держави до особи, яка вчинила злочин і вину якої доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого та тягне судимість.



РОЗДІЛ 2. МЕТА КРИМІНАЛЬНОГО ПОКАРАННЯ

2.1 Сутність мети покарання в теорії кримінального права України

Проблема мети покарання цікавила багатьох учених -- юристів і філософів, що працювали в галузі кримінального права, протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не дали однозначного тлумачення цій складній проблемі. Численні дослідження проблем цілей покарання породили величезну кількість теорій покарання, які умовно об'єднують у три групи: абсолютні теорії покарання (теорії відплати); відносні теорії покарання (теорії досягнення корисної мети); змішані теорії (поєднання двох перших). Від того, яка теорія виявиться домінуючою, який сенс в неї вкладається, залежить і законодавче закріплення цілей покарання.

Представники абсолютних теорій (Кант, Гегель та їх послідовники) не бачили в покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї -- мети відплати за вчинений злочин. Як практичну реалізацію прихильники цих теорій обстоювали необхідність законодавчого закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за заподіяне винним зло. Наприклад, за вбивство - смертна кара, за майнові злочини -- каторга, за образу -- застосування заходів, що ганьблять винного, тощо.

Прихильників відносних теорій об'єднувало те, що вони бачили сенс і корисність покарання в досягненні якоїсь конкретної мети. Наприклад, прибічники теорії залякування (Бентам та ін.) та теорії психологічного примушування (А. Фейєрбах) вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального запобігання. На думку А. Фейєрбаха, воно має спричиняти винному більше невдоволення, ніж те задоволення, яке він одержує від вчинення злочину. Таким чином, застосовуване покарання психологічно впливає на інших осіб, утримуючи їх від вчинення злочинів. Представники теорії спеціального запобігання обстоювали ідею застосування покарання суто для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Подібні ідеї висловлювали і прихильники теорій виправлення, на думку яких, покарання має забезпечити виправлення винного, тобто невчинення ним нових злочинів.

Однобічність цих теорій не могла задовольнити практиків. Тому в середині XIX століття з'являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є об'єднання ідей кількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання, їх прихильники у різноманітних варіаціях визнають цілями покарання: залякування, відплату, відшкодування заподіяної злочином моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне запобігання. Ці теорії відрізняються не тільки поєднанням цілей, а й їх значущістю. В одних із них превалює мета залякування, відплати, в інших -- мета запобігання або виправлення. Значний внесок у дослідження цієї проблеми зробили і такі відомі вчені, як М.С. Таганцев, С.В. Познишев, М.Д. Сергієвський, І.Я. Фойницький, А. Ф. Кістяківський, та ін. Вони, зокрема, обстоювали ідею диференціації цілей покарання залежно від тяжкості вчиненого злочину та особливостей особи винного. Багато уваги приділялося проблемі мети покарання і в останні десятиліття. У працях деяких учених радянського і пострадянського періоду дістали подальший розвиток змішані теорії про мету покарання.

Проблема мети покарання зумовлювала великі суперечки. Всі дослідники визнають цілями покарання загальне і спеціальне запобігання злочинам, а на думку М.Д. Шаргородського, вони є єдиними цілями покарання. Інші, крім цих двох цілей, називають метою покарання також виправлення засудженого. Але найбільше дискусій точилося з питання про визнання кари метою покарання. Автори КК 2001р. вирішили це питання позитивно. При науковому розв'язанні цієї проблеми необхідно виходити з того, що цілі покарання є багатогранними. Це, насамперед, захист суспільства від злочинних посягань, що неможливо без відплати за вчинений злочин; обов'язковий виправний вплив на засудженого з метою перетворення його на законослухняного громадянина і запобігання вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими особами. Таке тлумачення цілей покарання відповідає самій природі цього заходу державного примусу. Покарання завжди призначається як відповідний захід держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Всі зазначені цілі покарання органічно взаємозалежні та обумовлюють одна одну.

У чинному кримінальному законі питання про мету покарання вирішено в ч. 2 ст. 50 КК, де вказано, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Наведене свідчить про те, що закон виходить із змішаних теорій, оскільки називає метою покарання:

1) кару як відплату за вчинене;

2) виправлення засудженого;

3) запобігання вчинення нових злочинів самим засудженим (спеціальне запобігання);

4) запобігання вчинення злочинів з боку інших осіб (загальне попередження).

2.2 Кара як мета кримінального покарання

Як вже було зазначено, згідно з ч. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. У літературі майже одностайні судження щодо визнання цілями загальної і спеціальної превенції. Є розходження щодо визнання метою покарання виправлення засудженого. Але найбільша дискусія в науковому середовищі притаманна проблемі визнання кари сутністю чи однією із цілей покарання.

У тлумачному словнику сучасної української мови кару розуміють як «суворе покарання, відплату за що-небудь; катування». Кара - (здійснення на комусь якогось засуду) покарання, покута, (жорстока) розправа.

Такі вчені як М.І. Бажанов, H.A. Бєляєв, М.М. Ісаєв, І.І. Карпець, В.А. Ломако, В.Г. Смирнов, В.В. Сташис, П.П. Осипов, Б.С. Утєвський вважали, що кара є метою покарання та обґрунтовували свою позицію тим, що покарання є актом відплати за вчинений злочин.

Рагімов І.М. вказував, що поняття кари може відповідати поняттю відплати. Карпець І.І. зазначав, що важко уявити собі застосування покарання без цілі покарати. Березовський A.A. вказує на кару як на ціль покарання, але не розкриває значення терміну «кара». Митрофанов І.І. серед виправлення, спеціальної превенції, виконання в цілому завдань Кримінального закону, вказує і на мету кари.

Про «...відплату у формі кари...» як одну з цілей покарання вказують і інші автори.

Ломако В.А. зазначав, що «кара як відплата засудженому за вчинене діяння» чітко визначена у ч. 2 ст. 50 КК України як мета покарання.

Кару як одну із цілей покарання називали і ряд інших криміналістів. Павлушин А.Н. писав «держава, застосовуючи покарання, поряд з іншими цілями, ставить і ціль справедливої кари».

Але така точка зору не видається вірною багатьма іншими вченими, оскільки на їх думку кара - відплата за вчинене у минулому, і направлена в минуле, а мета - це те, що досягається в майбутньому.

Згідно вимог КК України суд не може застосовувати покарання заради завдання особі певних страждань, які полягають у обмеженні його прав та свобод. Обмеження прав і свобод повинне застосовуватися лише для досягнення таких цілей покарання, як виправлення злочинця та попередження вчинення нових злочинів засудженим та іншими особами. Тому я згодна з думкою І.С. Ноя, що «кара - не самоціль покарання» та «... карати заради кари - безглуздо».

Крім того, практика йде шляхом визнання цілями покарання лише виправлення і попередження. Так, Черкаський районний суд Черкаської області у вироку зазначає про виправлення особи та запобігання вчиненню ним нових злочинів.

Також про виправлення і попередження зазначається і при узагальненні судової практики Верховним Судом України. Однак така практика, на мою думку, є не зовсім вірною оскільки цілі покарання чітко визначені КК України.

Звичайно, трапляються випадки, коли суди не акцентують уваги на досягненні цілей покарання. Або вказують на незазначені у законі цілі покарання. Так, Ковельський міськрайонний суд Волинської області не вказує на цілі покарання. Або вказує на незазначені у законі цілі покарання. Так, Чаплинський районний суд Херсонської області, Ковельський міськрайсуд Волинської області, та ін. вказали на перевиховання як ціль покарання.

При цьому, судами України при винесенні обвинувальних вироків не зазначається про кару у якості мети покарання.

Тим не менше, застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для захисту суспільства, і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого та суспільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не зменшує визнання кари сутністю покарання, що є його істотною ознакою. Кара виступає в двох іпостасях, що перебувають у діалектичній єдності. Проте для них характерні й деякі особливості. Кара як органічна ознака покарання дістає вираження не тільки в застосуванні покарання, а й також у санкції статті та відповідній нормі Загальної частини, де передбачений конкретний вид покарання, описані характерні його ознаки. У цій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й багато в чому забезпечує досягнення всіх цілей покарання. Не є винятком і мета, (ціль) кари. Однак вона виражається тільки в призначенні та реалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут вже визначаються вид покарання, його строки, конкретизується характер фізичних і моральних позбавлень і обмежень, що зобов'язаний перетерпіти засуджений як відплату за вчинений злочин. Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не враховує, що мета кари саме і перетворює покарання на особливий (найбільш гострий) захід державного примусу. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання.

Забезпечення цієї мети -- обов'язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні довічного позбавлення волі, тривалих строків позбавлення волі, конфіскації майна та інших покарань. Однак мета кари досягається не тільки виконанням покарання. Забезпечення цієї мети починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Сам факт призначення покарання -- це істотний прояв його карального впливу. Призначення покарання у деяких випадках чинить більш значний вплив на засудженого, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, утримання із заробітку при виправних роботах, стягнення штрафу тощо). Саме призначення покарання спричиняє засудженому певні моральні страждання, ганьбу і сором, що є невід'ємною частиною здійснення кари, надовго залишає слід в його свідомості й водночас сприяє тому, щоб він усвідомив та спокутував свою вину перед суспільством. В одних випадках, наприклад, при призначенні штрафу, для досягнення мети кари достатньо лише самого факту застосування цього покарання і його виконання; в інших (при призначенні позбавлення волі, обмеження волі, виправних робіт тощо) для цього потрібний триваліший вплив покарання, тому воно і при виконанні продовжує завдавати винному ті чи інші позбавлення й обмеження його прав та інтересів. Не можна не враховувати і того, що вже при призначенні покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти яких вчинено злочин.

Тим не менше, як зазначалось раніше, багато вчених в області кримінального права визначають кару сутністю покарання.

Так, Омельчук О.М., займаючись проблемою призначення покарання, зазначає також, що «суть покарання полягає в тому, що засуджений зазнає кари за вчинений злочин, тобто фактичних втрат і обмежень».

Покарання застосовується до винної особи саме заради досягнення стабілізації суспільних відносин, які були порушені в результаті вчинення злочину. А для цього не достатньо лише завдати у відповідь злочинцю певних моральних страждань та позбавлень аби відплатити йому за вчинений злочин. Цим суспільство не буде кращим за злочинця. Держава повинна піклуватися про виправлення такої особи, про попередження у майбутньому вчинення злочинів цією та іншими особами. Лише таким чином можна сподіватися на відновлення правопорядку.

Правильне вирішення порушеного питання, на мою думку, залежить від визначення основного змісту поняття кари. Якщо розуміти кару як будь-яке позбавлення чи обмеження прав і свобод злочинця, абстрагуючись від можливих відмінностей за характером, змістом або обсягом такого позбавлення чи обмеження, то очевидно, кара є властивістю будь-якого покарання. До прихильників визнання кари сутністю покарання належать М.П. Мелентьєв, A.C. Міхлін, C.B. Полубинська, H.A. Стручков, М.Д. Шаргородський, B.А. Шкурко, І.В. Шмаров та ін., які вважають, що кара - це сутність покарання, яка виражається в позбавленні засуджених певних благ (матеріальних, вибору місця проживання, свободи пересування, вільного вибору кількості побачень з рідними та близькими тощо).

Отже, покарання є карою за вчинений винуватим злочин, так як за своїм змістом завжди пов'язане з застосуванням до засудженого за вироком суду певних страждань. Це необхідна властивість будь-якого покарання. Нерідко використовуються як синоніми терміни «покарання» і «кара».

Шаргородський М.Д. вказував: «Кара направлена в минуле, і вона у суспільному відношенні не має тому ніякої цінності. Спрямовані в майбутнє теорії, що керуються свідомим процесом суспільного розвитку, неминуче повинні відкинути кару як мету покарання», «покарання є кара тому, що воно: 1) призначається за вчинення діяння; 2) знаходиться у відповідності зі вчиненим діянням; 3) є примусом і спричиняє страждання».

На думку Бєляєва М.О., «покарання - це кара за вчинення злочину,...без каральних елементів, міра, яка застосовується до правопорушників не є покаранням».

Денисова Т.А. вказує, що «покарання є карою (заходом примусу), який застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчинені злочину, і полягає в обмежені прав і свобод засудженого».

Шкурко B.А. зазначає, що «... кара є лише необхідною ознакою покарання, його неминучим засобом, а не ціллю».

Шаргородський М.Д. писав: «Покарання є позбавленням злочинця певних приналежних йому благ і виражає негативну оцінку злочинця і його діяння державою. Покарання заподіює страждання тій особі, до якої воно застосовується. Саме ця властивість, будучи необхідною ознакою покарання, робить його карою».

Вечерова C.М. також приходить до висновку, що сутністю покарання є кара.

У КК України 1960 р., як відомо, поняття покарання не давалося, але були встановлені цілі покарання. Зазначалося, що покарання є не лише карою за вчинений злочин, але і має на меті виправлення, перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поваги до правил соціалістичного співжиття, а також попередження здійснення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Тобто, кара визнавалася сутністю покарання.

Без кари, тобто без визначеного законом обмеження правового статусу засудженого, не може бути покарання.

Таким чином, безумовним є те що згідно вимог діючого Кримінального кодексу України кара - є метою кримінального покарання. Однак, при цьому, також необхідно зазначити, що кара - це не відплата за вчинений злочин, а певні обмеження примусового характеру, що покликані сприяти досягненню мети виправлення злочинця, а також загальної та спеціальної превенцій. При цьому визнання кари метою покарання не зменшує кари як суттєвої властивості (ознаки) буд-якого покарання. Тобто кара виступає у двох іпостасях, що перебувають у діалектичній єдності.

2.3 Виправлення засудженого як мета кримінального покарання

Одним із дискусійних у теорії кримінального права є питання визнання виправлення засудженого як мети покарання, особливо якщо згадати, що в радянському кримінальному праві перед покаранням ставилась мета не лише виправлення, а й перевиховання, яка не знайшла свого законодавчого закріплення в Кримінальному кодексі України 2001 р. Виправлення засуджених як мета покарання передбачає такий вплив на особу, внаслідок якого вона в подальшому не вчинятиме нових злочинів. При цьому існує думка, що виправлення винного є кінцевою й основною метою покарання.

Ця проблематика привертала увагу не лише правників, серед яких окремо слід відмітити М.І. Бажанова, Ч.Бекаріа, М.О. Бєляєва, І.Г. Богатирьова, А.А. Герцезона, Т.А. Денисову, Г.А. Злобіна, І.І. Карпеця, Н.Ф. Кузнєцову, С.П. Мокринського, І.С. Ноя, А.А. Піонтковського, А.Л. Ременсона, С.Н. Стручкова, Ю.М. Ткачевського, В.М. Трубникова, І.Я. Фойницького, О.Г. Фролову, М.Д. Шаргородського, О. І. Шинальського, а й філософів, письменників. Однак й донині залишається відкритою низка питань, серед яких, наприклад, співвідношення юридичного та морального виправлення, його критерії та засоби досягнення.

Історія розвитку цілей покарання свідчить про те, що мета виправлення набуває свого значення значно пізніше у порівнянні з іншими цілями, оскільки тісно пов'язана з інститутом позбавлення волі, впливаючи на організацію місць утримання та визначаючи характер і способи впливу на засуджених.

В юридичній літературі була висловлена думка, що мета виправлення - це проблема педагогічна, психологічна, а не правова, оскільки ці дії передбачають внесення коректив у психіку, свідомість особи.

Фролова О.Г. вважає, що виправлення передбачає коригування соціально-психологічних рис особистості шляхом заміни криміногенних властивостей на некриміногенні: паразитичних настанов на чесне ставлення до праці; неповаги права та правил співжиття - на повагу їх, хоча б зі страху покарання. Перевиховання ж є більш глибинною та кардинальною перебудовою особистості, коли характер вчиненого злочину та суспільна небезпека особистості злочинця вимагають цього для попередження повторного вчинення злочинів з його боку.

Подібну позицію обстоюють й Трубников В.М. та Шинкарьов Ю.В., які, досліджуючи питання покарання, вказували, що виправлення злочинця означає піддати зміні на краще окремі його погляди, звички, навички, коли в цьому особистість не вимагає докорінної переробки. Перевиховання ж передбачало повну перебудову морального виду засудженого.

Як вже зазначалось, згідно вимог чинного КК України перевиховання не є метою покарання. Однак, на мою думку, законодавцю слід було б залишити дану мету покарання, принаймні, щодо неповнолітніх. Перевиховання неповнолітніх -- це виховний процес, спрямований на подолання негативних якостей особистості, які сформувалися під впливом несприятливих умов виховання. Процес перевиховання спрямований на подолання негативних рис особистості, на виправлення важковиховуваних, педагогічно занедбаних неповнолітніх правопорушників і злочинців. На мою думку, набагато легше здійснити виховний вплив на неповнолітню особу з тим, щоб у дорослому віці вона не вчиняла протиправних дій ніж на дорослих осіб, у яких особистісні якості вже сформовано. Тому доцільно було б внести зміни в чинний кримінальний закон України та закріпити перевиховання у якості мети покарання неповнолітніх.

Загальноприйнятим на сьогодні у доктрині кримінального права є те, що розрізняють два види виправлення: юридичне і моральне.

Переважна більшість науковців під метою виправлення розуміє юридичне виправлення - невчинення винним нового злочину. Під моральним виправленням розуміють таку перебудову особистості засудженого, за якої нового злочину він не вчинить не з причини загрози покарання, а тому, що це суперечило б його новим поглядам і переконанням, тому що в ньому народився зовсім інший страх - страх совісті, страх перед законом.

Ураховуючи, що під спеціальною превенцією у доктрині кримінального права також розуміють невчинення засудженим нового злочину, це дало підстави окремим правникам ототожнювати спеціальне попередження та юридичне виправлення. Необхідно відзначити, що така позиція має право на своє існування. Зокрема, її обстоює Сілкін В.П., який аргументує свою думку, задавшись наступним запитанням: якщо під терміном «виправлення» розуміти лише утримання засудженого від вчинення нового злочину під страхом застосування кримінального покарання, то чим тоді виправлення відрізняється від іншої мети - спеціальної превенції. На підставі цього автор пропонує відмовитися від закріплення в кримінальному законі такої мети покарання, оскільки вона є свідомо недосяжною (декларативною).

Гуторова Н.О. зазначає, що в широкому розумінні спеціальна превенція включає в себе також і юридичне виправлення засудженої особи, наслідком якого є невчинення нею нових злочинів, це дало підстави окремим ученим зробити висновок, що запобігання вчиненню засудженим нових злочинів як мета покарання збігається з іншою - виправленням особи. Але більш точним є розуміння запобігання вчиненню нових злочинів як такої мети покарання, що досягається шляхом фактичного позбавлення особи можливості їх вчинення або створення суттєвих перешкод для цього в період відбування покарання.

Шинальський О.І. процес виправлення розглядає як докорінну перебудову всього складу особистості засудженого. Автор зазначав, що виправлення - це такий процес, межі якого в часі визначити неможливо, а кара - це засіб виправлення засудженої особи, межі якої чітко визначені у часі санкціями КК, маємо протиріччя, вирішення якого можливе лише за умови, коли кара застосовується доти, поки триватиме процес виправлення, бо в іншому разі мета без поєднання її з засобом буде недосяжною. Тому науковець погоджується з Степанюком А.Ф. про доцільність винесення невизначених вироків.

На мою думку із таким положенням погодитися не можна, оскільки вид та розмір покарання й відповідно його тривалість мають бути чітко визначеними у вироку суду, що є гарантією забезпечення дотримання конституційних прав і свобод засудженого.

Однак цілком підтримую Шинальського О.І. в тому, що виправлення полягає в систематичному, науково обґрунтованому, гуманному впливі на засуджених.

Також в теорії кримінального права не вирішено однозначно питання й щодо критеріїв виправлення.

Ученими відзначалося, що в законодавстві сформульовані лише узагальнені критерії визначення ступеня виправлення: а) зразкова поведінка; б)сумлінне ставлення до праці; в) участь у виховних заходах; г) добросовісне ставлення до навчання, підвищення культурно-освітнього, виховного рівня.

Богатирьов І.Г. піднімає питання співвідношення понять виправлення та ресоціалізації засуджених та, при цьому, наголошує на тому, що розробка цих питань має давню історію. Ця проблема вивчалася з позиції кримінального, кримінально-виконавчого права, пенітенціарної педагогіки та психології у працях багатьох науковців, однак єдиної точки зору щодо зазначених понять не існує. Одні автори вважають їх синонімами, інші - абсолютно різними, не однорядними поняттями. Вчений погоджується з Захаровим В.П. та Колбом О.Г. у тому, що головними елементами виправлення і ресоціалізації засуджених є:

- закріплені в нормативно-правових актах форми впливу на особу;

- свідоме ставлення засудженого до процесу виправлення і ресоціалізації та профілактичної діяльності, тобто єдність психічних процесів особи, яка активно бере участь в усвідомленні об'єктивного світу та свого власного буття.

Сілкін В.П. як зазначалось обстоює позицію, що мета виправлення особи, яка встала на злочинний шлях є не більше ніж благим побажанням. Навряд чи можна сподіватись, що покарання здатне якимось чином виправити засудженого. Й на підставі викладеного, запропонував відмовитися від закріплення в кримінальному законодавстві такої мети покарання, як виправлення засудженого, оскільки вона є свідомо недосяжною. У свою чергу, замість мети виправлення засудженого вчений пропонує закріпити мету ресоціалізації, тобто повторного «вживлення» засудженого в суспільство, «прищеплення» йому суспільно-корисних навиків, «перетворення непридатного члена суспільства на придатного, корисного для суспільства».

Пропозиція Сілкіна В.П. є слушною і має право на існування, оскільки процес ресоціалізації передбачає в собі вже конкретно поставлене завдання й, відповідно, вже можна відпрацьовувати її механізм.

На думку Денисової Т.А., мета покарання - виправлення засуджених - відіграє інтегруючу роль у системі всіх цілей покарання, оскільки виправлення засуджених є запорукою їхньої ресоціалізації, а відтак, найбільшої ефективності покарання. Ресоціалізацію автор визнає правом засудженого, оскільки не можна примусово піддавати ресоціалізації людину через те, що це залежить від її бажання змінитися. Хоча, з іншого боку, соціалізація і конформізм особистості має і фактично виступають обов'язком особи, оскільки вона живе в суспільстві та усі соціальні норми вимагають від неї цього.

Погоджуючись із вищесказаним, окремо необхідно відзначити, що виправлення як психічний процес є невід'ємним від свідомості особи, її культури, розвитку. Тому залежно від особистісних якостей особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння й буде залежати необхідний та достатній «арсенал» заходів впливу на неї для досягнення цієї мети.

Доктриною кримінального права порушено питання про виправлення особи й без застосування до неї покарання. Так, С. Будзинський говорить, що виправлення може бути досягнуто не лише під час виконання покарання, а й при погрозі ним.

Філімонов В.Д., визнаючи в якості кримінологічної підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності можливість її виправлення без застосування покарання, вказував, що критерієм такої можливості є обставини, які пом'якшують кримінальну відповідальність й характеризують особистісні якості винного.

Перед дослідниками постає низка важливих питань щодо проблеми виправлення засуджених, на які ні в чинному законодавстві, ні в юридичній літературі немає однозначної відповіді. Однак видається, що, незважаючи на зазначені труднощі при здійсненні виправлення засуджених, все ж таки не можна відмовитися від виправлення як мети покарання, під якою слід розуміти юридичне виправлення, досягнення якого не виключає можливості морального виправлення.

Враховуючи те, що каральний і виховний вплив на винного проявляється вже в самому факті призначення судом конкретного покарання, призначення покарання - вельми дієвий момент прояву карального впливу. Саме цей момент у низці випадків значно більше впливає на засудженого, аніж безпосередньо виконання призначеного покарання. Засуджений зазнає моральних страждань, сорому, які, будучи невід'ємною частиною карного впливу, надовго залишають слід у його свідомості, що одночасно сприяє усвідомленню його вини перед суспільством. Піонтковський А.А., обстоюючи ідею введення умовного засудження в законодавство, цілком правильно вважав, що при цьому досягається не тільки мета попередження злочинів, а й мета виправлення, що це є можливий шлях впливу на психофізичні особливості злочинного люду. Наведені міркування дають підстави стверджувати, що виправлення засуджених можливе не лише при відбуванні покарання, а й при застосуванні інших форм реалізації кримінальної відповідальності. Більше того, вважаю, що при застосуванні заохочувальних норм, зокрема звільнення від кримінальної відповідальності на підставі норм як Загальної, так і Особливої частин КК України, також є можливим досягнення мети виправлення. До цього, наприклад, відносяться такі види звільнення, як наприклад, звільнення від кримінальної відповідальності у з в'язку з передачею трудовому колективу на поруки, у зв'язку з примиренням винного з потерпілим, у зв'язку з дієвим каяттям.

На мою думку, доцільно погодитися з позицією С. Велієва, який стверджує, що у нашому суспільстві кримінальне покарання не лише може, а й повинно виконувати виправно-виховну функцію, тому система кримінальної юстиції має звітувати перед суспільством не лише про запобігання злочинам, а й про перевиховання засуджених. Для цього має бути створений відповідний орган, завданням якого було б не тільки проведення відповідної роботи з особами, які вже вчинили кримінальні правопорушення, з тим щоб у майбутньому вони не вчиняли нових злочинів, а й відповідна виховна робота з особами, які схильні до вчинення кримінальних правопорушень.

Таким чином, виправлення це - процес позитивних змін, які відбуваються в особистості засудженого та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого внести корективи в його соціально-психологічні якості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити додержуватися положень кримінального закону. Досягнення мети виправлення забезпечується самим призначенням покарання, режимом його відбування, залученням до праці, організацією навчання професії, переконанням та іншими заходами.

Однак, при цьому необхідно також зазначити, що мета виправлення досягається не тільки методом примусу. Не менш важливу роль в цьому процесі відіграє і переконання засудженого. Це є один з основних засобів психологічного впливу вихователя на засудженого. Під переконанням розуміється корінна ломка і перебудова поглядів і переконань особистості, заміна їх іншими, протилежними за змістом. Щоб зруйнувати старі погляди і переконання, необхідно насамперед породити сумніви в їх істинності, допомогти засудженому усвідомити їх суперечливість або неспроможність. Якщо у засудженого виникли такі сумніви, то вихователю необхідно показати помилковість і неспроможність його поглядів і переконань. Однак усвідомлення помилковості поглядів - це тільки початок відмови від них. Нерідко засуджений розуміє помилковість і навіть шкідливість своїх поглядів і переконань, але остаточно відмовитися від них не може: діє інертність свідомості. Переконання не завершується руйнуванням помилкових поглядів. Рішуче подолати їх можна тільки замінивши, витіснивши іншими. Формуючи у людини нові переконання, необхідно спиратися на позитивне в ньому, а також намагатися змінити коло його спілкування, мікросередовище. При уважному підході у кожного засудженого можна знайти щось хороше. У одного - це бажання не затьмарювати поганими звістками свою сім'ю, в іншого - глибокий інтерес до техніки і т.п. Якщо вихователь вміло використовує особливості інтересів засудженого, його схильності, пережиті їм психічні стани, спирається на те позитивне, що у нього є, а також намагається зблизити його з людьми іншої, позитивної спрямованості, то успіх переконання найбільш імовірний.

Мета виправлення припускає зміну суспільної небезпечності особи, тобто такий вплив покарання, в результаті якого засуджений під час і після його відбування не вчинить нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого прищепити, нехай навіть під страхом покарання, законослухняність, повагу до закону. Досягнення такого результату називають юридичним виправленням. Це дуже важливий результат застосування покарання. Досягнення мети виправлення багато в чому забезпечується самим призначенням покарання, переконанням, роз'ясненням кримінального законодавства та іншою освітньою роботою з засудженим. Однак крім цих суттєвих обставин зовнішнього впливу важливу роль в досягненні цієї мети відіграє внутрішнє бажання засудженого виправитися.

Вважаю, що виправлення є достатньо важливою метою яку переслідує покарання, оскільки від цього по-перше, залежить процес ресоціалізації особи, що вчинила злочин, по-друге, вона дуже тісно пов'язана з спеціальною превенцією, по-третє, на мою думку, покарання втратило б свою дієвість, якщо б не переслідувало даної мети.

2.4 Загальне та спеціальне попередження злочинів як цілі кримінального покарання

В теорії кримінального права в частині доктрини цілей покарання самостійні теорії були присвячені попередженню (превенції) злочинів. Англійське слово prevention дослівно означає «запобігання, попередження». Звідси використання терміна «превенція» в кримінальному праві для визначення функції кримінального покарання у боротьбі зі злочином.

Н.С. Таганцев з цього проводу зазначав: «Теорія залякування у всіх її відтінках має на меті об'єктивні наслідки покарання, вплив покарання на інших, а тому їй і дають зазвичай назву теорії загального попередження. Навпаки, теорії, що ставили на перший план суб'єктивні наслідки покарання, вплив на самого злочинця, отримали назву теорій спеціального попередження».

Теорії попередження автор відносить до утилітарних теорій або так званих теорій корисності. Дійсно тут можна погодитися - якщо покарання ставить своєю метою попередження нових злочинів, це природньо приносить суспільну користь.

Кримінальне покарання реалізує цілі загального попередження злочинів, у зв'язку з чим у змісті покарання передбачаються можливості загально-попереджувального впливу на інших громадян, здатних за певних умов вчинити той чи інший злочин. До таких можливостей відноситься психологічний вплив, насамперед у формі залякування, на такого роду осіб, яке забезпечується суворістю і невідворотністю відповідальності винних у скоєнні злочинів.

Таким чином, превенція в рамках кримінальної політики держави визначається як юридичний вплив на свідомість, вольові та поведінкові складові особистості, який націлений не тільки на запобігання порушень існуючих загально-правових норм, але і законних інтересів громадян. Превентивна спрямованість сучасної теорії покарання актуалізує беззаперечну тезу, що належить Чезаре Беккаріа про те, «що краще попереджати злочини, ніж карати за них. Це становить мету будь-якого хорошого законодавства, яке, по суті, є мистецтвом вести людей до найвищого щастя чи до можливого меншого нещастя, якщо міркувати з точки зору співвідношення добра і зла в нашому житті».

Покарання має здійснювати найбільший вплив на тих, хто ще не вчинив злочину; міркуючи логічно, якщо можна бути впевненим у тому, що злочинець не вчинить злочин повторно, то це повинно доводити іншим, що він покараний. З іншого боку це приводить до парадоксу: у покаранні найменш цікавим елементом стає злочинець (якщо немає підстав вважати, що він вчинить злочин ще раз).

Проблеми як загального так і спеціального попередження злочинів здавна дискутуються в науці, будучи спірними в частині визначення сутності, змісту і часу даної мети покарання. Крім того, відсутня єдність думок і по інших напрямках - з питань співвідношення превенції та виправлення, превенції та перевиховання засудженого і т.д.

Спеціальне попередження реалізується у створенні особливих умов відбування покарання, які виключають вчинення ним в майбутньому нових злочинів, тобто в якості засобу досягнення цієї мети тут виступають виправлення і перевиховання.

Однак, виправлення засудженого, згідно ст.50 КК України є самостійною метою покарання і його поглинання спеціальною превенцією є нераціональним.

Н.А. Стручков вважав, що мета виправлення і перевиховання охоплюється спеціальним попередженням, а його згадка в законі лише підкреслює необхідність превенції в якості виховного впливу на засуджених.

Необхідно відзначити й інші підходи до визначення мети попередження злочинів. Наприклад, в досить широкому трактуванні А.І. Марцева спеціальне попередження злочинів розуміється як «психолого-виховний вплив на осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності».

За твердженням В.Г. Смірнова спеціальне попередження не має самостійного значення як поняття, оскільки в ньому відбиваються каральні заходи з одного боку і об'єм вимог виправлення - з іншого.

Конструктивним на мою думку є таке визначення поняття спеціального попередження як мети покарання: вплив на злочинця, в результаті якого він надалі не вчиняє нових злочинів, тобто вноситься перспектива - виключення повторного вчинення злочину раніше судимою особою.

Механізм спеціального попередження включає при цьому: залякування засудженого, його виховання, обмеження та позбавлення можливості вчиняти нові злочини.

Так, досягнення залякування засудженого відбувається за допомогою каральних обмежень, які входять у зміст покарання і підкріплюється страхом знову піддатися покаранню, страхом перед каральними заходами - що, власне, і утримує засудженого від скоєння нового злочину.

Практика показує, що позбавлення волі лише обмежує, але не виключає можливості вчинення нових злочинів. Тому логічно припустити, що повторна злочинність залежить від характеру виправного впливу.

Заходи щодо спеціальної превенції, що випливають з покарання, діють і після його відбуття. Це стосується наявності судимості, яка може виступати в якості стримуючого фактора. Адміністративний нагляд за особами, які звільнилися з місць позбавлення волі, спрямований також на досягнення мети спеціального попередження.

Мета загальної превенції реалізується шляхом залякування і відплати. Мета спеціальної превенції досягається застосуванням заходів, які нейтралізують соціальну небезпеку злочинця, створюючи перешкоди для здійснення злочинних діянь у майбутньому тим же суб'єктом.

Про попереджувальну мету покарання писав М.Д. Шаргородський, виокремлюючи з його (покарання) процесу три стадії:

- по-перше, регламентація покарання в законі, тобто «сам факт видання закону, його публікація, оголошення діяння злочином або посилення покарання тягне за собою загально-попереджувальний вплив»;

- по-друге, призначення покарання судом здійснює як загальний, так і спеціальний превентивний вплив;

- по-третє, процес виконання покарання здійснює «загальний та спеціальний попереджувальний вплив, головним чином впливає на самого злочинця».

У той же час слід зазначити, що розраховувати тільки на погрожуючу стримуючу силу покарання у боротьбі зі злочинністю було б недалекоглядним. Добре соціалізована людина не вчинить злочинів зовсім не зі страху перед загрозою покарання, а в результаті успішної соціалізації. Незадовільна ж соціалізація, недоліки цього процесу означають, що в поведінці індивіда зростає ймовірність прояву актів поведінки, що суперечать соціальним і правовим нормам.

Розуміння громадянами характеру і ступеня суворості покарання не визнається деякими вченими як елемент загальної превенції.

Дані соціально-психологічних і правових досліджень свідчать, що для деякої частини населення страх перед законом є стримуючим фактором. Але по цінності орієнтації, антисоціальним установкам ця частина населення неоднорідна. На одному полюсі знаходяться особи, боязнь яких обумовлена кримінально-правовою забороною, на іншому - ті, кого утримує від злочину лише наявність найсуворіших видів покарання. Звідси і можливі варіанти поведінки.

У зв'язку із цим, підвищення загально-превентивного значення покарання можна досягти за рахунок поліпшення пропаганди кримінальних законів серед населення, правового виховання громадян.

Що стосується загальної превенції як мети покарання, то лише застосування покарання підтверджує реальність загрози, що міститься в законі. Інакше будь-яка, навіть найбільш сувора санкція втрачає попереджувальний сенс. Тому в досягненні мети загального попередження важливе значення надається кримінальному судочинству, факту винесення обвинувального вироку.

Публічність судових процесів, забезпечення фактичного виконання покарання сприяють усвідомленню громадянами його реальності за вчинення злочину. В іншому випадку покарання перестало б здійснювати функції як загального, так і спеціального попередження.

Ще Ч. Беккаріа висловив думку, що впевненість у неминучості хоча б і найменшого покарання вчиняє завжди більше враження, ніж страх перед іншим, більш жорстким, але супроводжуваним надією на безкарність. Думка про всякий злочин і очікувана від нього вигода повинна бути пов'язана з думкою про покарання і його результат - абсолютно визначеною невигодою; зв'язок між ними повинен розцінюватися як необхідний і нерозривний. Цей загальний елемент достовірності, що забезпечує ефективність кримінально-виконавчої системи, включає ряд конкретних заходів. Закони, що визначають злочинність діяння і які встановлюють покарання, повинні бути абсолютно ясними, «з тим щоб кожен член суспільства міг відрізнити дії злочинні від дій доброчесних».

Не можна не погодитися з висловлюванням І.С. Ноя: для того щоб покарання досягало мети, воно, з одного боку, не повинно бути надмірно суворим, але з іншого - має виробляти вражаючу дію шляхом необхідної для цього кари. В іншому випадку воно нівелюється. «Якщо поняття злочину передбачає покарання, то дійсний злочин передбачає певну міру покарання».

Спеціальна превенція, як уже зазначалося, досягається фактичним впливом покарання, тоді як загальна превенція містить елемент примусу лише в потенції і тим самим впливає на вибір поведінки. Раніше судимі особи випробували на собі покарання. До них був застосований комплекс виправно-трудового впливу, виховних заходів. Саме це утримує їх від вчинення нових злочинів. У разі ж повторного їх застосування слід констатувати, що не досягнута мета спеціального, а не загального попередження.

За характером А.І. Марцев виділяє також два види загально-превентивного впливу: мотиваційний і рефлекторний. До мотиваційного він відносить такий вплив, який спеціально передбачається законодавцем або органами держави, які ведуть боротьбу зі злочинністю (наприклад, введення смертної кари за вбивство носило би яскраво виражений загально-превентивний характер і розраховане було би на утримання громадян від вчинення тяжких злочинів). Під рефлекторним автор розуміє такий вплив, який спеціально не передбачено законодавцем. Він досягається, головним чином, в результаті рефлекторної дії застосування покарання до осіб, які вчинили злочин. Громадяни, знаючи про реальне притягнення за вчинення злочинів до кримінальної відповідальності та про застосування заходів кримінального покарання, утримуються від вчинення злочинів.

В принципі з таким поясненням загально-превентивного впливу, можна погодитися.

Не можна не враховувати, що загально-превентивні можливості покарання обмежені. Досить проаналізувати кримінологічну характеристику деяких видів злочинів, врахувати дію мотивів, емоцій, цілей, щоб переконатися в цьому (наприклад, вбивство з так званим афектованим умислом).

Спеціальне попередження - це такий вплив покарання на злочинця, в результаті якого він надалі не вчиняє нових злочинів; загальне попередження під впливом кримінально-правової заборони - це вплив покарання, призначеного конкретному злочинцеві, на соціально нестійких осіб, що утримує їх від злочинних дій.

Мета запобігання вчиненню нових злочинів за своїм змістом складається з попередження подібних діянь з боку осіб, які їх не вчиняли (загальне попередження), і попередження нових злочинів з боку засуджених (спеціальне попередження).

Загальне попередження забезпечується вже самим виданням кримінального закону та інформуванням громадян про можливі покарання за ті чи інші злочини.

Досвід показує, що багато людей дотримуються вимог закону не зі страху покарання, а з міркувань морального характеру.

У той же час побоювання бути підданим покаранню є серйозним контрмотивом для деякої частини схильних до злочинів осіб. У формуванні такого роду стримуючих факторів найважливішу роль відіграють конкретні приклади засудження за злочини.

Підвищення загально-превентивного впливу кримінального покарання забезпечується двома основними способами:

1) забезпечення невідворотності покарання за скоєні злочини, головним чином шляхом підвищення рівня розкриття злочинів,

2) посилення покарання за найбільш небезпечні злочинні прояви (наприклад, покарання у вигляді довічного позбавлення волі).

Загальне попередження проявляється навіть в тому, що кримінальний закон передбачає систему покарань і встановлює певні покарання за кожний конкретний злочин, попереджаючи тим самим громадян уникати протиправної поведінки.

Покарання впливає на громадян самим фактом свого існування і можливістю застосування.

Загальна превенція являє собою також попередження злочинів з боку нестійких громадян, тобто тих, яких від вчинення злочину утримує лише загроза покарання, реальне покарання злочинця. Таким чином, оскільки державна реакція на злочин в кримінальному законодавстві набуває форму покарання, то перед ним, згідно із законодавством, крім відновлення соціальної справедливості, виправлення засудженого, ставиться ще одна мета - попереджати нові злочини.

Треба визнати той факт, що основним недоліком визначення змісту мети попередження нових злочинів, як соціально бажаного результату, є приблизність критеріїв, за якими можна було б припускати можливість досягнення поставленої мети.

Посилення попереджувальних факторів повинно бути основним напрямом вдосконалення кримінального законодавства. Причому, завдання попередження вчинення нових злочинів є однією з головних у справі реалізації соціального призначення кримінального покарання.

Таким чином, мета спеціального запобігання (спеціальна превенція) полягає в такому впливі покарання на засудженого, що позбавляє його можливості знову вчиняти злочини. Запобігання вчиненню нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більше -- виконанням покарання, коли особа поставлена в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчинити нові злочини.

Мета загального запобігання (загальна превенція) припускає такий вплив покарання, що забезпечує запобігання вчинення злочину з боку інших осіб. Ця мета покарання звернена насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Переважна частина громадян не вчиняють злочинів не під загрозою покарання, а внаслідок своїх моральних якостей, звичок, громадських, релігійних настанов і переконань. Щодо таких громадян кримінальне покарання також впливає позитивно, підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень правосвідомості.

Досягнення мети загального запобігання забезпечується самим оприлюдненням законів, санкції яких попереджують про покарання кожного, хто порушить ці закони, засудженням винного, призначенням покарання та його виконанням. Погроза невідворотності покарання та його реалізації є засобом залякування тих антигромадських елементів, що схильні вчиняти злочини. Частіше за все саме залякування, страх покарання, погроза його неминучості стримують багатьох із них від вчинення злочину. Причому більшою мірою такий вплив чинить невідворотність покарання, а не його суворість.

Спеціальне та загальне запобігання, як і інші цілі покарання, є тісно взаємозалежними. Будь-яке покарання незалежно від його виду і розміру повинно забезпечувати досягнення всіх цілей покарання.



РОЗДІЛ 3. КЛАСИФІКАЦІЯ ТА СИСТЕМА ПОКАРАНЬ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

3.1 Загальна характеристика системи покарань

У літературі при тлумаченні положень ст. 51 КК України часто зазначається, що «вказані в статті види покарань створюють систему». Або ж при викладенні вказаних питань зазначають: «система і види покарань».

Тому перед тим як визначити поняття системи покарань, необхідно з'ясувати, що взагалі розуміється під системою, тобто дати визначення поняттю системи як загального по відношенню до поняття системи покарань.

Система -- це структура, яка становить єдність закономірно розміщених і функціонуючих частин. Тобто єдність цих частин становить одне ціле або систему.

С.І. Ожегов під системою розумів «певний порядок в розташуванні і зв'язку частин чого-небудь, в діях».

Великий енциклопедичний словник трактує систему як «множинність елементів, які знаходяться у відносинах і зв'язках один з одним, утворюють певну цілісність, єдність».