Суб'єктивна сторона злочину

У пункті 2 зазначеної вище статті Примірного КК США містяться розгорнуті визначення цих форм вини. «З метою» і «свідомо» - форми навмисної вини. Перша з них визначається в такий спосіб: «Особа діє з метою відносно матеріального елемента зазіхання у випадках:

1) якщо зазначений елемент містить у собі характер її поведінки або результат поведінки, - його свідома мета складається в здійсненні такої поведінки або в заподіянні такого результату;

2) якщо зазначений елемент містить у собі супровідні обставини, вона усвідомить існування таких обставин або припускає, або сподівається на те, що вони існують».

Менша стосовно мети ступінь винності - усвідомлення: «Особа діє свідомо відносно матеріального елемента зазіхання у випадках:

1) якщо зазначений елемент містить у собі характер її поведінки або супровідні обставини, - вона усвідомить, що ця поведінка має такий характер, або що такі супровідні обставини існують;

2) якщо зазначений елемент містить у собі результат її поведінки, - вона усвідомить, що її поведінка практично має такий результат».

З наведених визначень можна зробити принаймні два висновки. Їхнім достоїнством є те, що вина визначається не тільки стосовно до самого діяння й результату, але також до обставин. Разом з тим у наявності й істотний недолік: неможливість проведення досить чіткого розмежування мети й усвідомлення, тому що обоє визначення містять співпадаючу ознаку - усвідомлення існування супровідних обставин, причому відносно мети він сформульований навіть ширше й менш виразно.

Слід зазначити, що ціль може бути не тільки кінцевим результатом, до якого прагне особа, але й засобом для досягнення іншого результату, на попередження якого також спрямований Закон.

Третя форма вини - необережність: «Особа діє необачно (необережно) відносно матеріального елемента зазіхання у випадках, коли вона свідомо зневажає істотним і невиправданим ризиком того, що зазначений матеріальний елемент існує або виникає в результаті її поведінки. Цей ризик повинен бути такого характеру й такого ступеня, що, з урахуванням характеру й мети поведінки злочинця, а також обставин, які йому відомі, виявлене ним містить у собі грубе відхилення від стандарту поведінки, якого на місці злочинця дотримувалася б законослухняна особа».

Три вищезгадані форми вини - основні, тому що відповідно до положення, що міститься в кодексі, кримінальна відповідальність за вчинене звичайно наступає при наявності мети, усвідомлення або необережності. Діяння, зроблене через недбайливість, карається тільки у випадках, спеціально передбачених Законом. «Особа діє недбало відносно матеріального елемента зазіхання у випадках, коли вона повинна усвідомлювати істотний і невиправданий ризик того, що зазначений матеріальний елемент існує або виникає в результаті її поведінки. Цей ризик повинен бути такого характеру й такого ступеня, що з урахуванням характеру й мети поведінки злочинця, а також обставин, які йому відомі, не усвідомлення їх злочинцем містить у собі грубе відхилення від стандарту обережності, якого на місці злочинця дотримувалася б розумна особа».

Основне розходження між необережністю й недбалістю проводиться по сугубо об'єктивному критерію: у першому випадку має місце «грубе відхилення від стандарту поводження, якого на місці злочинця дотримувалася б законослухняна особа», а в другому - «грубе відхилення від стандарту обережності, якого на місці злочинця дотримувалася б розумна особа». Такий підхід, щоправда, в основному відносно недбалості зазнає критики й деяких американських юристів: якщо обвинувачуваний карається за діяння тільки тому, що воно не було зроблене «середньо розумною» людиною, то це «суперечить основним принципам (права) і є зовсім несправедливим».

З іншого боку, як відзначалося вище, Примірний КК США значно обмежив сферу застосування репресії за здійснення діянь через недбайливість. У зв'язку із цим Б.С. Нікіфоров пише: «...достатнього для громадянської відповідальності недотримання однієї тільки «розумної» обережності для кримінальної відповідальності, за кодексом, мало». Одним з найбільш серйозних передбачених ним випадків здійснення злочинів по необережності у формі недбалості є вбивство [20, 210.4]. Тут слід зазначити, що іноді законодавство з метою посилення відповідальності за вбивство через недбайливість, зроблене в результаті автотранспортної події, дозволяє його кваліфікувати як просте вбивство, каране набагато суворіше (наприклад, § 40-714 Зведення Законів Округу Колумбія).

У деяких штатах вироблені судами визначення недбалості настільки невизначені й двозначні, що, здається, більше проблем породжують, чим вирішують. Так, суд у штаті Міссісіпі вказав, що злочинна недбалість - це свідоме й безвідповідальне (conscіous and wanton) або необачне ігнорування ймовірності настання пагубних наслідків у результаті створеної з волі злочинця надмірної (нерозумної) небезпеки цього. Ясно, що таке визначення може бути віднесено й до необережності, навіть, може бути, більшою мірою, чим до недбалості. Взагалі слід зазначити, що це поняття одне з найбільш заплутаних в сфері інституту вини, а можливо й Загальної частини американського кримінального права в цілому. Не випадково У. Кларк і У. Маршалл пишуть, що «придатне для вживання визначення недбалості в кримінальному праві - невловима річ».

Примірний КК США містить положення про те, що, якщо необхідна форма винності - недбалість, то суб'єктивну сторону діяння утворить будь-яка наступна форма вини, що була при його здійсненні, тобто необережність, усвідомлення і ціль, якщо необережність, то усвідомлення і ціль, якщо усвідомлення, то також і ціль.

Необхідно відзначити, що при визначенні всіх чотирьох форм вини кодекс виходить не з усвідомлення обвинувачуваним соціальної небезпеки зробленого ним діяння і його наслідків. У цьому проявляється вплив традиційної для буржуазного кримінального права нормативно-психологічної концепції вини, що повністю ігнорує соціальну сутність злочину.

Характер регулювання інституту вини, запропонований цим документом, був сприйнятий законодавством ряду штатів США. У кримінальних кодексах деяких з них окремі питання, як представляється, вирішені навіть більш вдало, ніж у Примірному КК США. Так, наприклад, у КК штату Нью-Йорк замість «мети» використовується той, що більш точно відбиває суть цієї форми вини термін «намір» (іntent). І сама ця форма вини дорівнює: «особа діє навмисно стосовно результату або поведінки, які описані Законом, що визначає зазіхання, якщо її свідомою метою (conscіous objectіve) є заподіяння такого результату або здійснення такої поведінки»; «особа діє свідомо стосовно поведінки або обставин, які описані Законом, що визначає зазіхання, якщо вона усвідомлює, що її поведінка є такою за своїм характером або що такі обставини існують».

У КК штату Вісконсінт передбачаються три форми вини: злочинний намір, злочинна необережність і злочинна недбалість.

Цікаво, що в кодексах деяких штатів при визначенні необережності й недбалості відмовилися від використання традиційної для англо-американського права юридичної фікції «середнього» або «розумної людини» (§ 2901.22 КК Огайо).

Якщо, на думку Ф.М. Решетнікова, викласти чотири форми вини сучасного американського кримінального права стосовно лише до «результату», то вони виглядають у такий спосіб:

- «з метою» діє той, хто прагне досягти саме цього результату;

- «з усвідомленням» діє той, хто не переслідує мети досягнення даного результату, але усвідомлює «високий ступінь імовірності» того, що його поведінка приведе до цього;

- «необережно» діє той, хто свідомо ігнорує «істотний і невиправданий ризик» настання результату;

- «недбало» діє той, хто не усвідомить наявності «істотного й невиправданого ризику» настання результату, про що він повинен був знати.

Розходження між окремими формами вини по рекомендаціях американських юристів варто проводити в такий спосіб.

Дії «з метою» відрізняються від дій «з усвідомленням» залежно від наявності або відсутності позитивного бажання викликати результат. Розходження між другою й третьою формами вини визначається насамперед ступенем ризику, чи є він «досить імовірним» або всього лише «істотним і невиправданим», з погляду «розумної людини».

«Недбалість» відрізняється від «необережності», а разом з тим і від всіх інших форм вини відсутністю усвідомлення ризику.

Кримінальному праву Сполучених Штатів, крім загального поняття наміру, відомо також поняття спеціального або специфічного наміру (specіfіc іntent). Так, для визнання особи винною у здійсненні крадіжки необхідно встановити, що в неї був загальний, спрямований на проникнення в чуже приміщення спеціальний намір. У силу різних причин і, насамперед тому, що спеціальний намір важко доказати, законодавство поступово позбувається від цієї форми вини. Відомі американському кримінальному праву й інші різновиди наміру, наприклад, так званий переміщуваний намір (transferred іntent), хоча розходження між ними іноді досить важко провести.

У роботах американських юристів можна виявити таку класифікацію форм вини: намір і усвідомлення - форми спеціальної вини, а передбачення, необережність і карана недбалість - загальної вини. Не будемо приводити визначення всіх цих форм вини, приведемо по одному з кожної групи. Особа діє з наміром, якщо вона знає, що робить, і прагне до досягнення природних і ймовірних наслідків такої поведінки, які, як відомо, є результатом такої поведінки. Необережність - форма загальної вини, і вона заснована на відхиленні від розумного стандарту поведінки; ступінь відхилення повинен бути такий, щоб вона показувала грубу зневагу на небезпеку, створювану для інших. Неважко помітити, що форми спеціальної вини - це різновиди наміру, а загальної вини - різновиди необережності. На думку М. Бассіуні, «загальна вина завжди заснована на фактичних обставинах, достатніх для того, щоб судити про рівень психічного стану, що нижче, ніж при спеціальній вині, і заснована на ступені відхилення від стандарту поведінки, що свідчить про грубу зневагу до безпеки й благополуччя інших, і означає безвідповідальність, необережність або недбалість».

Тут слід зазначити, що в американській кримінально-правовій доктрині й судовій практиці досить розповсюдженою є точка зору, що в злочинах загальної вини особа презюмується мавшою необхідну форму вини виходячи з факту здійснення протиправного діяння й супровідних обставин. При цьому часто посилаються на афоризм: передбачається, що роблячи дію людина бажає настання її природних і ймовірних наслідків. Тягар доведення відсутності вини лежить на обвинувачуваному. Звичайно, доводити вину у формі необережності й тим більше - недбалості - нерідко завдання досить важке, але як бути із принципом презумпції невинності? Також презюмується вина в злочинах, основною ознакою яких є володіння, наприклад, наркотиками або викраденим майном. У цих випадках презумпція ґрунтується на матеріальному елементі - добровільному володінні.

РОЗДІЛ 4. Факультативні ознаки суб'єктивної сторони складу злочину

Мотив, мета та емоційний стан на відміну від вини, без якої неможлива наявність складу злочину, присутні тільки в частині диспозицій статей Особливої частини КК України, де вони прямо вказані або випливають з їх формулювань. Там, де згідно із Законом факультативні ознаки присутні у тому чи іншому злочині, вони повинні бути обов'язково встановлені, бо мають обов'язковий (конструктивний) характер стосовно основного складу злочину, або виступають як кваліфікуючі ознаки. В інших випадках, де факультативні ознаки не впливають на зміст складу злочину (не впливають на кваліфікацію), вони можуть виступати як обставини, що враховуються при призначенні покарання.

Мотив злочину - це обумовлені певними потребами й інтересами внутрішні спонуки, які викликають у особи рішимість вчинити злочин і якими вона керується при його вчиненні. Отже, мотив (лат. moveo - рухаю) є рушійною силою злочинної поведінки людини, він передує злочину і значною мірою визначає суспільну небезпеку особи злочинця і вчиненого ним діяння [21, 51].

Мотив як ознака суб'єктивної сторони складу злочину притаманний тільки умисним злочинам, в яких він стосується як діяння, так і його наслідків. У необережних злочинах природа мотиву порівняно з умисними злочинами інша. Це тільки мотиви суспільно небезпечної поведінки, яка, попри бажанню особи, призводить до суспільно небезпечних наслідків. Тобто в необережних злочинах можна вести мову про мотиви, які штовхнули особу на певну поведінку, але не на злочин, оскільки злочинного результату свідомість винного не припускає. Скажімо, мисливець у лісі розклав багаття і, лінуючись його загасити, бо вважав, що воно згасне само по собі, залишив його і пішов. Але од вітру вогонь перекинувся на дерева, що призвело до вигоряння ділянки лісу.

Мотиви вчинення злочину поділяються на мотиви низького характеру й мотиви, які позбавлені цього моменту.

До перших належать корисливість, садистські нахили, хуліганські мотиви. Інші можливі - це неправильно сприйняті інтереси держави, суспільства, окремих юридичних і фізичних осіб, вчинення злочинів з мотивів наявності тяжких особистих, сімейних чи інших обставин. Якщо характер мотиву не врахований у конкретному складі злочину, або вказаний у статтях 66, 67 КК України, які містять обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання, його враховує суд при призначенні покарання.

Так, примушування слідчим давати показання при допиті є злочином (стаття 373 ККУ), мотивами якого можуть бути в одному випадку, наприклад, кар'єристські спонуки, у другому - намір встановити істину в справі. Суд врахує особливості мотиву при призначенні справедливого покарання.

Мотив як конструктивна ознака основного складу злочину прямо вказаний і має бути обов'язково встановлений у злочинах, передбачених статтями 148 (Підміна дитини), 172 (Грубе порушення законодавства про працю), 219 (Доведення до банкрутства), 232 (Розголошення комерційної таємниці), 364 (Зловживання владою або службовим становищем) КК України. Інколи мотив випливає із сутності злочинів, хоча прямо і не вказаний у диспозиції відповідної статті КК України. Так, немає вказівки на мотив корисливості у диспозиціях статей 185-191 КК України, які передбачають відповідальність за посягання на власність. Але без мотиву корисливості не може бути крадіжки (стаття 185 ККУ), шахрайства (стаття 190 ККУ) і тому він також має бути встановлений.

У деяких випадках вказівка на мотив створює кваліфікований склад злочину. Скажімо, корисливі й хуліганські мотиви роблять умисне вбивство кваліфікованим (пункти 6, 7 частини 2 статті 115 ККУ), корисливий мотив робить кваліфікованим незаконне позбавлення волі або викрадення людини (частина 2 статті 146 ККУ), завідомо неправдиве показання [22, 384].

Мета злочину - це мисленна модель наступного результату, те, до чого прагне, чого добивається особа, вчиняючи злочин.

Отже, якщо мотив - це спонука, то мета - це бажаний кінцевий результат злочинної діяльності.

Мотив і мета тісно пов'язані між собою. Формування мотиву одночасно означає й постановку певної мети. Мотив - рушійна сила, яка веде суб'єкта злочину до досягнення певної мети.

Водночас мотив і мета - поняття, що не збігаються, бо відбивають різні аспекти психічного ставлення особи до вчиненого діяння. Мотив відповідає на питання - чому особа вчинила злочин, мета - до чого прагнув винний. Можна сказати, що мета злочину виникає на ґрунті злочинного мотиву і разом вони створюють ту базу, на якій народжується вина.

Мета - ознака тільки злочинів з прямим умислом. Вона вказана як обов'язкова (конструктивна) ознака у статтях 113, 127, 199, 307, 376, 447 КК України. В деяких випадках сутність мети випливає з тексту диспозиції. Скажімо, дії, передбачені у статті 209 КК України, мають метою легалізацію (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих завідомо злочинним шляхом, або приховання чи маскування незаконного походження вказаних предметів, чи володіння ними, прав на них.

Певна мета може бути кваліфікуючою ознакою. Так, умисне вбивство з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення є кваліфікованим складом вбивства (пункт 9 частини 2 статті 115 ККУ), мета залякування потерпілого або інших осіб при нанесенні умисних тяжких тілесних ушкоджень робить цей злочин також кваліфікованим (частина 2 статті 121 ККУ).

Безпомилкове встановлення мети вчинення злочину сприяє правильній кваліфікації діяння. Так, удар ножем, залежно від мети, з якою він завдавався, може розглядатися і як замах на вбивство, і як умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень, і як хуліганство.

Емоційний стан - це певний психічний стрес, у стані якого особа вчиняє злочин.

Як правило, емоційний стан особи характеризується підвищеним збудженням, в ньому домінують страх, ненависть, виклик громадській думці. Кримінально-правове значення Закон відводить тільки стану сильного душевного хвилювання, так званому фізіологічному афекту, у стані якого вчиняється злочин. В таких випадках злочин вважається привілейованим. Водночас цей афект, тобто сильне короткочасне емоційне збудження, що звужує можливості нормального функціонування інтелектуальної та вольової сфер психіки людини, але не затьмарює свідомість повністю (що характерно для так званого патологічного афекту), має бути таким, що раптово виник внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого.

Вчинення злочину в стані сильного душевного хвилювання передбачено в статті 116 КК України (умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання) і в статті 123 КК України (умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання).

Автор курсової роботи хоче також зауважити на тому, що вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого, є обставиною, яка пом'якшує покарання при вчиненні будь-якого злочину, де можлива вказана ситуація (пункт 7 частини 1 статті 66 ККУ).

Отже, мотив і мета у певних випадках можуть виступати як обов'язкові (конструктивні) ознаки суб'єктивної сторони складу злочину. Вони можуть бути також кваліфікуючими ознаками злочину, а емоційний стан (афект) може виступати як привілейована ознака злочину проти життя і здоров'я особи. І, нарешті, мотив, мета й емоційний стан можуть бути враховані судом як пом'якшуючі або обтяжуючі обставини при призначенні покарання у конкретній справі.

РОЗДІЛ 5. Помилка та її кримінально-правове значення

Помилка (в її кримінально-правовому розумінні) являє собою таку, що не відповідає дійсності, правову й фактичну оцінку особою, яка вчиняє злочин, своєї поведінки, її наслідків і розвитку причинного зв'язку поміж ними.

Як ми побачимо далі, наявність помилки може вплинути на кваліфікацію діяння, бо вона охоплюється ознаками суб'єктивної сторони складу злочину, будучи визначеною інтелектуальними, вольовими й емоційними процесами. Особа, вчиняючи злочин, через суб'єктивні особливості, рівень своєї соціалізації, а також ситуацію, яка склалася на момент суспільно небезпечного діяння, може помилково сприймати певні об'єктивні обставини, що і відбивається на правовій оцінці вчиненого.

Отже, мова йде про помилки особи, пов'язані з вчиненням нею злочину, а не про помилки слідства і суду в оцінці доказів і неправильній кваліфікації діяння.

Помилка можлива тільки в умисних злочинах, бо необережний злочин сам по своїй суті є результатом помилки і саме в такому ракурсі й має розглядатись.

Таким чином, проблема помилки тісно пов'язана з принципом суб'єктивного ставлення за вину, оскільки зміст вини охоплює не тільки істинні, але й помилкові уявлення особи про характер діяння, що вчиняється, і його соціально-правове значення.

Помилки поділяються на юридичні та фактичні. Юридична помилка (error juris) - це таке уявлення особи про правову сутність і правові наслідки вчинюваного нею діяння, яке не відповідає дійсності (тобто - це помилка в праві).

При цьому фактичні обставини діяння усвідомлюються особою правильно. Найбільш характерними юридичними помилками є такі:

а) особа вважає, що її діяння є злочином, хоч фактично це не так (так званий уявний злочин). Скажімо, особа, вчиняючи дрібне розкрадання державного майна, яке є адміністративним правопорушенням, вважає, що це злочин, передбачений статтею 185 КК України. В таких випадках відсутня кримінальна протиправність діяння як ознака злочину, отже, кримінальна відповідальність не настає;

б) особа вважає, що її діяння не є злочином, а фактично - це злочин. Згідно зі статтею 68 Конституції України незнання Законів не звільняє від юридичної відповідальності. Необхідність знання певної норми КК України не охоплюється інтелектуальним моментом суб'єктивної сторони складу злочину. Отже, існує презумпція обов'язковості кримінальної відповідальності в такій ситуації. Вона базується на конституційному положенні про те, що Закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому Законом (стаття 57 Конституції України). Скажімо, хтось не знає, що публічна наруга над Державним Прапором України є злочином (стаття 338 ККУ), але це не звільняє особу від кримінальної відповідальності в разі вчинення такого діяння;

в) особа може помилятися щодо кримінально-правової оцінки вчиненого нею злочинного діяння, або можливого покарання за нього. Скажімо, особа вважає, що вчиняє крадіжку, фактично ж це є грабіж, або навпаки. Особа вважає, що за вчинюване нею діяння передбачено покарання у виді штрафу, а насправді у санкції відповідної статті йдеться про позбавлення волі. Ці помилки не впливають на юридичну оцінку скоєного нею діяння.

Таким чином, даючи загальну характеристику значенню юридичних помилок, можна визначити, що кримінальна відповідальність особи настає у відповідності з оцінкою цього діяння не суб'єктом злочину, а законодавцем. Тобто юридична помилка не впливає ані на форму вини, ані на кваліфікацію злочину, ані на розмір покарання, що призначається. Винятком із цього правила є ситуація з уявним злочином, яка не тягне кримінально-правових наслідків.

Фактична помилка (error facti) - це таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про фактичні обставини, які є об'єктивними ознаками діяння, яке вона вчиняє (об'єкта й об'єктивної сторони).

Кримінально-правове значення має тільки суттєва фактична помилка, тобто та, яка стосується обставин, що мають значення для визначення об'єктивних ознак даного злочину, і, отже, впливають на зміст вини.

Несуттєві помилки (наприклад, помилка в моделі викраденої автомашини) не можуть бути віднесені до фактичних помилок.

Помилка в об'єкті (erorr in objecto) - це таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про соціально-правову суть об'єкта посягання, а саме:

а) підміна об'єкта посягання. Суб'єкт помилково вважає, що він посягає на намічений ним об'єкт, фактично ж своїм діянням наносить шкоду іншому об'єкту. Скажімо, проникнувши на склад ліків, суб'єкт украв пакунок із ліками, які, як він вважав, вироблені на наркотичній основі, тобто посягав на об'єкт, який охоплюється поняттям «здоров'я населення». Фактично ж через плутанину з маркуванням були викрадені ліки не наркотичного походження, тобто шкода завдана відносинам власності. Діяння, пов'язане з викраденням наркотичних засобів, кваліфікується за статтею 308 КК України, а ліків не наркотичного походження за загальною для крадіжок статтею - 185 КК України (крадіжка).

У цьому разі, слідуючи принципу суб'єктивного ставлення за вину, залежно від спрямованості умислу, скоєне належить кваліфікувати за статтею 308 КК України. Але ж об'єкт, на який було спрямоване діяння винного, фактично не постраждав. Щоб узгодити дві протилежні одна одній обставини - спрямованість умислу на один об'єкт і завдання шкоди іншому об'єкту в даному (і аналогічних випадках) застосовується юридична фікція: діяння кваліфікується як замах на об'єкт, на який було спрямовано умисел винного (в даному разі на викрадення наркотичних засобів - частина 2 статті 15 і стаття 308 ККУ).

Треба мати на увазі, що викладене положення застосовується тільки при конкретизованому умислі (якщо в даному разі суб'єкту було байдуже, які ліки вкрасти - його діяння кваліфікувалося б за статтею, яка передбачає відповідальність за фактично вчинене діяння. У нашому випадку - за статтею 185 ККУ);

б) незнання суб'єктом кваліфікуючих обставин, що стосуються ознак потерпілого і завдяки яким змінюється правова оцінка вчиненого. Цей різновид помилки впливає на кваліфікацію двояким чином. Якщо винний не знає про наявність кваліфікуючих обставин, але в дійсності вони існують, то злочин кваліфікується як вчинений без їх наявності. Скажімо, винний вбиває вагітну жінку, але за обставинами справи він не знав і не повинен був знати про вагітність. Його дії будуть кваліфікуватися не за пунктом 2 частини 2 статті 115 КК України (умисне вбивство жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності), а за частиною 1 статті 115 КК України (умисне вбивство). Якщо ж винний походить з помилкової уяви про наявність відповідної кваліфікуючої обставини, то діяння повинно кваліфікуватися як замах на злочин з цією кваліфікуючою обставиною. Так, якщо суб'єкт вважає, що вбиває вагітну жінку, а фактично це не так, його дії мають кваліфікуватися за частиною 2 статті 15 і пунктом 2 частини 2 статті 115 КК України, а також частиною 1 статті 115 КК України (або за іншим пунктом частин 2 статті 115 КК України, якщо для цього є підстави);

в) помилка в особі потерпілого. Для кримінального права захист всіх осіб рівноцінний і помилка в особі не впливає, як правило, на кваліфікацію діяння. Але, якщо посягання на життя людини змінює об'єкт злочину, це впливає на кваліфікацію. Так, якщо особа має намір вбити працівника правоохоронного органу у зв'язку з виконанням цим працівником службових обов'язків, але переплутала і вбила іншу людину - кваліфікація буде здійснюватися за статтею 348 КК України як посягання на життя працівника правоохоронного органу, а не за частиною 1 статті 115 КК України.

Серед помилок щодо ознак, які характеризують об'єктивну сторону складу злочину, вкажемо такі:

а) особа вважає, що в конкретній ситуації вчиняє правомірні дії, насправді ж вони є злочинними. Оскільки умислу на завдання шкоди немає, заподіяння суспільно небезпечних наслідків може розглядатися як вчинене через необережність. Скажімо, мисливець у сутінках сприйняв людину за вепра і вбив її. Кваліфікація буде здійснена за статтею 119 КК України (вбивство через необережність);

б) особа вважає, що в конкретній ситуації вчиняє злочин, який потягне певні суспільно небезпечні наслідки, але в результаті суспільно небезпечного діяння шкода не завдається, бо це об'єктивно неможливо. Скажімо, суб'єкт стріляє з метою вбивства в людину, але виявляється, що вона померла від серцевого нападу ще до пострілу. Виходячи з суб'єктивного ставлення за вину, треба визнати, що вина в діях суб'єкта існує, але оскільки суспільно небезпечні наслідки від його дії фактично не настали, ситуація розглядається як замах на злочин (у цьому разі - на вбивство);

в) особа для вчинення злочину застосовує непридатні для досягнення мети знаряддя чи засоби, про що їй невідомо, але це призводить до того, що суспільно небезпечні наслідки не настають. У таких випадках також є замах на злочин. Скажімо, суб'єкт намагається вистрелити в людину з рушниці, не знаючи, що порох у набоях відсирів;

г) помилка в причинному зв'язку. Це неправильне уявлення суб'єкта щодо причинного зв'язку між діянням і наслідком. Як відомо, свідомістю винного мають охоплюватися тільки найбільш загальні закономірності розвитку причинного зв'язку. Але якщо і їх винний уявляє неправильно, наявна помилка. Скажімо, винний підпалив будинок з метою його знищення, але пішов дощ, і пожежа була погашена з самого початку. Йдеться про замах на знищення майна;

ґ) різновидом помилки у розвитку причинного зв'язку є відхилення дії (aberratio ictus), коли з причин, незалежних від волі винного, шкода завдається не тому, на кого спрямоване посягання. Скажімо, А. з метою вбивства стріляє в Б., але промахується і вцілює в В., якого вбиває. Тут немає помилки в особі, про що сказано раніше. Відхиляється саме дія, яка призводить до результату, якого суб'єкт не прагнув. Відповідальність у таких випадках, звичайно, настає за правилами так званої ідеальної сукупності: замах на вбивство Б. і необережне вбивство В. [23, 126]

Висновки

Суб'єктивна сторона складу злочину - це внутрішній зміст злочину, це ті психічні процеси, які проходять у свідомості особи, коли вона вчиняє злочин, це її психічне ставлення до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння та його наслідків.

Остаточний мотивований висновок щодо ознак суб'єктивної сторони складу злочину в багатьох випадках можна зробити, тільки повністю встановивши всі обставини вчиненого злочину.

Значення суб'єктивної сторони полягає в тому, що завдяки її правильному визначенню:

а) здійснюється належна кваліфікація діяння та його відмежування від інших злочинів;

б) встановлюється ступінь суспільної небезпеки діяння й особи, яка його вчинила;

в) здійснюється індивідуалізація покарання злочинця, вирішується питання про можливість його звільнення від кримінальної відповідальності й покарання.

Зміст суб'єктивної сторони складу злочину визначається за допомогою юридичних ознак, які її складають, - таких, як вина, мотив, мета, емоційний стан. Вони представляють різні форми психічної активності, але водночас нерозривно пов'язані між собою і взаємозалежні. Це явища з самосійним змістом, у структурі суб'єктивної сторони вони не поглинають одне одного, мають різне, тільки їм притаманне, правове значення.

Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК України, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Мотив злочину - це обумовлені певними потребами й інтересами внутрішні спонуки, які викликають у особи рішимість вчинити злочин і якими вона керується при його вчиненні. Отже, мотив є рушійною силою злочинної поведінки людини, він передує злочину і значною мірою визначає суспільну небезпеку особи злочинця і вчиненого ним діяння.

Мета злочину - це мисленна модель наступного результату, те, до чого прагне, чого добивається особа, вчиняючи злочин.

Отже, якщо мотив - це спонука, то мета - це бажаний кінцевий результат злочинної діяльності.

Мотив і мета тісно пов'язані між собою. Формування мотиву одночасно означає й постановку певної мети. Мотив - рушійна сила, яка веде суб'єкта злочину до досягнення певної мети.

Водночас мотив і мета - поняття, що не збігаються, бо відбивають різні аспекти психічного ставлення особи до вчиненого діяння. Мотив відповідає на питання - чому особа вчинила злочин, мета - до чого прагнув винний. Можна сказати, що мета злочину виникає на ґрунті злочинного мотиву і разом вони створюють ту базу, на якій народжується вина.

Емоційний стан - це певний психічний стрес, у стані якого особа вчиняє злочин.

Суб'єктивна сторона створює психологічний, тобто суб'єктивний зміст злочину, тому є його внутрішньою, у зіставленні з об'єктивною, стороною. Якщо об'єктивна сторона складу злочину становить його фактичний зміст і може бути безпосередньо сприйнята особами, які перебувають на місці злочину під час його вчинення, а наслідки злочину можуть сприйматися і після його вчинення, то суб'єктивна сторона безпосередньому сприйняттю людьми піддана бути не може. Адже, це процеси, які відбуваються у психіці винного й об'єктивне їх визначення можливе тільки завдяки дослідженню об'єктивної сторони складу злочину й інших ознак, які входять до складу злочину.

Перелік посилань

1. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. - К.: МАУП, 2004. - С. 114.

2. Стаття 129 Конституції України № 254к/96-ВР від 28 червня 1996 року.

3. Стаття 327 Кримінально-процесуального кодексу України № 1001-05 від 28 грудня 1960 року.

4. Пункт 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи» № 2 від 07 лютого 2003 року.

5. Стаття 212 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.

6. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Н.В. Чернишова. - К.: Атіка, 2003. - С. 119.

7. Кримінальне право України: Навчальний посібник / О.М. Омельчук. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - С. 123.

8. Стаття 116 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.

9. Стаття 320 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.

10. Ткачук О. Одержання даних стосовно суб'єктивної сторони злочину при розгляді справ // Право України. - 1998. - № 11. - С. 54.

11. Кримінальне право України: Підручник / М.І. Мельник. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - С. 117.

12. Кримінальне право України: Навчальний посібник / В.О. Кузнєцов. - К.: Кондор, 2005. - С. 125.

13. Стаття 134 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.

14. Верема Р. Вина та її форми за кримінальним правом Франції // Право України. - 2005. - № 12. - С. 138.

15. Стаття 132-72 Кримінального кодексу Франції 1992 року // Уголовное право буржуазных стран: Общая часть: Сборник законодательных актов / Под редакцией А.Н. Игнатова и И.Д. Козочкина. - М.: УДН, 2002. - С. 451.

16. Верема Р. Вина та її форми за кримінальним правом Франції // Право України. - 2005. - № 12. - С. 140.

17. Стаття 524 Кримінально-процесуального кодексу Франції 1958 року // Уголовное право буржуазных стран: Общая часть: Сборник законодательных актов / Под редакцией А.Н. Игнатова и И.Д. Козочкина. - М.: УДН, 2002. - С. 382.

18. Параграф 15.10 Кримінального кодексу штату Нью-Йорк 1965 року // Уголовное право буржуазных стран: Общая часть: Сборник законодательных актов / Под редакцией А.Н. Игнатова и И.Д. Козочкина. - М.: УДН, 2002. - С. 234.

19. Уголовное право зарубежных государств: Учебное пособие / Под редакцией И.Д. Козочкина. - М.: Омега, 2003. - С. 237.

20. Стаття 210.4 Примірного Кримінального кодексу США 1962 року // Уголовное право буржуазных стран: Общая часть: Сборник законодательных актов / Под редакцией А.Н. Игнатова и И.Д. Козочкина. - М.: УДН, 2002. - С. 133.

21. Осика І. Доказування мотиву та цілі як ознак суб'єктивної сторони злочину // Право України. - 1997. - № 3. - С. 51.

22. Стаття 384 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.

23. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. - К.: МАУП, 2004. - С. 126.

Список використаних джерел

1. Конституція України № 254к/96-ВР від 28 червня 1996 року // http://zakon.rada.gov.ua.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України № 1001-05 від 28 грудня 1960 року // http://zakon.rada.gov.ua.

3. Кримінальний кодекс України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року //

4. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи» № 2 від 07 лютого 2003 року // http://zakon.rada.gov.ua.

5. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 05 квітня 2001 року / За реакцією М.І. Мельника та М.І. Хавронюка. - К.: Каннон, 2001. - 1104 с.

6. Государственное право США: Учебник / А.Л. Мишин. - М.: Наука, 1976. - 232 с.

7. Уголовное право зарубежных стран: Учебник / Ф.М. Решетников. - М.: Наука, 1989. - 493 с.

8. Современное американское уголовное право: Учебник / Б.С. Никифоров, Ф.М. Решетников. - М.: Высшая школа, 1990. - 310 с.

9. Преступление и наказание в Англии, США, Франции, ФРГ, Японии: Учебное пособие / И.Д. Козочкин. - М.: Омега, 1992. - 332 с.

10. Правовые системы стран мира: Справочник / Ф.М. Решетников. - М.: Высшая школа, 1993. - 277 с.

11. Роль судебной практики в регулировании уголовно-правовых отношений в США: Учебник / Б.С. Никифоров. - М.: Высшая школа, 1994. - 384 с.

12. Концепция правового государства и уголовное право: Учебное пособие / И.Д. Козочкин. - М.: Омега, 1996. - 476 с.

13. Основные правовые системы современности: Учебное пособие / Перевод с французского В.А. Туманова. - М.: Международные отношения, 1998. - 374

14. Уголовное право буржуазных стран: Общая часть: Сборник законодательных актов / Под редакцией А.Н. Игнатова и И.Д. Козочкина. - М.: УДН, 2002. - 601 с.

15. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Н.В. Чернишова. - К.: Атіка, 2003. - 288 с.

16. Уголовное право зарубежных государств: Учебное пособие / Под редакцией И.Д. Козочкина. - М.: Омега, 2003. - 576 с.

17. Кримінальне право України: Навчальний посібник / О.М. Омельчук. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 297 с.

18. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. - К.: МАУП, 2004. - 328 с.

19. Кримінальне право України: Підручник / М.І. Мельник. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 680 с.

20. Кримінальне право України: Навчальний посібник / В.О. Кузнєцов. - К.: Кондор, 2005. - 384 с.

21. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М.І. Бажанов. - К.: Кондор, 2005. - 480 с.

22. Осика І. Доказування мотиву та цілі як ознак суб'єктивної сторони злочину // Право України. - 1997. - № 3. - С. 51-55.

23. Музика А. Особливості суб'єктивної сторони злочинів, пов'язаних з наркоманією // Право України. - 1997. - № 9. - С. 50-54.

24. Ткачук О. Одержання даних стосовно суб'єктивної сторони злочину при розгляді справ // Право України. - 1998. - № 11. - С. 53-59.

25. Черечукіна Л. Доказування свідомо неправдивих відомостей як обов'язкової ознаки суб'єктивної сторони шахрайства з фінансовими ресурсами // Право України. - 1999. - № 10. - С. 64-70.

26. Воробей П. Загальне поняття кримінально-правового ставлення за вину // Право України. - 1999. - № 6. - С. 113-117.

27. Верема Р. Вина та її форми за кримінальним правом Франції // Право України. - 2005. - № 12. - С. 138-141.