Об’єктивна сторона злочину за законодавством Великобританії та Сполучених Штатів Америки

Размещено на http://www.Allbest.ru/

Об'єктивна сторона злочину за законодавством Великобританії та Сполучених Штатів Америки

В.П. Бєлєнький

Анотація

У кримінальному праві поняття складу злочину є одним із найважливіших і найзмістовніших. За його допомогою здійснюється нормативне позначення конкретного злочину, опис відповідних елементів та ознак, без яких неможливе існування галузі кримінального законодавства й доктрини кримінального права. Фактично склад злочину - це комплексний міжгалузевий інститут, який є складовою частиною теорії держави та права, філософії права, міжнародного, кримінального й інших галузей права. Разом із тим поняття складу злочину, зміст і обсяг його елементів та ознак, його функціональне навантаження й законодавче регулювання можуть бути неоднаковими, якщо йдеться про кримінально-правові традиції різних країн, тим паче якщо ці країни належать до різноманітних правових сімей. Проте в межах однієї правової сім ї також подекуди спостерігаються досить суттєві відмінності в підходах щодо розуміння окремих характеристик складу злочину. Крім того, відчутна різниця щодо визначення й розуміння елементів та ознак складу злочину може спостерігатися навіть у межах кримінального права однієї держави, якщо мова йде про позиції різних кримінально-правових шкіл. З урахуванням наведених вище положень метою статті є здійснення комплексної розробки питань щодо складу злочину в аспекті його порівняльно-правового пізнання за законодавством Великобританії та Сполучених Штатів Америки.

Ключові слова: склад злочину, об'єктивна сторона злочину, Великобританія, Сполучені Штати Америки.

У цілому структура англійського права перед нормандським завоюванням недостатньо відома. Нормандське завоювання сприяло об'єднанню всіх місцевих звичаїв і традицій в одну систему права, загального для народу, через що сама система була названа загальним правом. Прийнято вважати, що нормандці нічого не привнесли в англійське право, однак те, що це не означає відсутності їх впливу на англійську правову систему [1, с. 23].

У більшості теоретичних робіт, присвячених історії виникнення англійського права, не йдеться про роль і вплив римського права на розвиток англосаксонської правової системи. Варто погодитися з думкою І.Н. Глазуновой, яка досліджувала вплив римського права на становлення й розвиток континентальному й англосаксонської правових систем сучасності, стосовно того, що це відбулося внаслідок утвердження в науковій літературі, особливо в англійській та американської, точки зору про певну особливість становлення, відособленість англосаксонської правової системи, її автономність. Звичайно, не можна не враховувати, що географічне положення Англії зіграло певну роль у розвитку права, несхожого з правом континенту, проте заперечення впливу римської спадщини й континентального права є безпідставним. Безумовно, римське право ніколи не було прямим джерелом англійського права. Однак канонічне право Англії увібрало в себе постулати римського, які перейшли у звичаєве право [2, с. 16].

Якщо в характерних рисах континентальної (романо-германської) системи права, до якої належить також Україна, помітна наступність, то, характеризуючи англосаксонську систему, можна говорити про повторюваність [3, с. 18].

Водночас є різні точки зору щодо впливу римського права на становлення й розвиток сучасних правових систем, однак ми погоджуємося з тими вченими, які стверджують, що сучасні англосаксонська й континентальна правові системи увібрали в себе традиції й основні принципи римського права, а отже, вони мають спільну основу [4, с. 110].

Поняття злочину в англійському кримінальному праві відсутнє. Однак воно подається в судових розв'язках, причому називаються конкретні його види, і в літературних джерелах із кримінального права. Відсутність єдиного поняття зумовлює численні наукові дискусії про те, що саме можна вважати злочином. Одні автори вказують, що злочин - це протиправне й карне діяння; другі - антигромадське й карне діяння; треті - протиправне, винне (навмисне) і карне; четверті - заборонене під погрозою покарання нормами кримінального права тощо [5, с. 32].

Під впливом відомого англійського мислителя І. Бентама в США в XIX ст. виникла необхідність створення єдиного карного законодавства [6, с. 84]. Однак досі в США має місце комбінація загального та статутного права, немає єдиної правової системи. До основних джерел федерального карного законодавства належить Конституція США 1787 г., акти Конгресу США, підзаконні акти [7, с. 61], а в штатах - Конституція США, конституції штатів, кримінальні кодекси штатів і підзаконні акти.

Поняття злочину не закріплюється ні у федеральному законодавстві, ні в законодавстві більшості штатів, і лише за окремими положеннями можна зробити висновок про те, що в основу визнання діяння злочинним покладено дві ознаки: проти- правність і караність [8, с. 63-96]. Зразковий Кримінальний кодекс закріпив таке положення: жодна поведінка не є зазіханням, якщо вона не є злочином або порушенням згідно із цим кодексом або іншим статутом конкретного штату [8, с. 63-96]. Злочини класифікуються на дві групи: фелонии - найнебезпечніші зазіхання; мисдиминор - менш небезпечне зазіхання. В основу такого розподілу покладено не тільки ступінь суспільної небезпеки, а й міру покарання. Разом із цим в окремих штатах немає чіткого розподілу злочинів на категорії.

Термін «склад злочину» (лат. «согрш delkti») було введено П. Фарінацієм ще в 1581 р. на позначення сукупності речових доказів злочину, що мають суто процесуальне значення [9, с. 111]. Поступово ця назва поширилася не тільки на кримінальні злочини, а й на об'єктивний прояв злочинної поведінки, а відтак і на внутрішню, суб'єктивну, сторону злочину. Отже, термін «склад злочину» в науці кримінального права починає вживатися для позначення поняття про складові частини власне злочину, тобто основних елементів суспільно небезпечного діяння. Таке ж розуміння складу злочину простежується в роботах російських правознавців XIX ст. й радянських учених аж до середини XX ст. Очевидно, що в первісному значенні термін «склад злочину» означав лише істотні (необхідні) ознаки, без яких неможливий жоден злочин. Оскільки з погляду формальної логіки сукупність усіх ознак явища і є власне явищем, то склад злочину рівнозначний злочину, і саме в цьому значенні він був підставою кримінальної відповідальності та кваліфікації.

Американському праву, як і англійському, не відоме визначення складу злочину. Можна лише виділити два елементи, що становлять кримінальну відповідальність:

1) дія або бездіяльність, обставини здійснення діяння та його наслідки, які включені в опис злочину;

2) провина (форми провини: з метою, свідомо, необережність, недбалість; причому з метою й свідомо - це форми навмисної провини). Таке положення про провину було сприйнято законодавством багатьох штатів [10, с. 127].

Сучасне вчення про структуру злочину з'явилося на порівняно пізньому етапі розвитку загального права, зокрема в другій половині XIX - початку XX ст., коли доктрина замість аналізу кримінального права ad hoc (від злочину до злочину) стала робити перші реальні кроки в напрямі узагальнення й теоретичного абстрагування.

В основу структури злочину англійські юристи поклали таку середньовічну максиму: «Actus reus non fadt reum пізі mens sit res» («Дія не робить винним, якщо не винна думка»). Виходячи із цього, можна сказати, що англійська доктрина кримінального права в її класичному варіанті розглядає злочин у цілому як єдність двох елементів: actus reus (заборонена поведінка в найбільш широкому, загальному смислі останнього слова) і mens rea (супутній такій поведінці психічний настрій).

Термін «actus res», що позначає зовнішній (фізичний, об'єктивний) компонент злочину, використовується, незважаючи на свою латинську форму вираження, у доктрині кримінального права порівняно з недавнього часу: уперше його згадав в «Основах кримінального права» К.С. Кенії в 1902 р. саме у зв'язку із зовнішнім, об'єктивним, елементом злочину як такому, що протиставляється суб'єктивному елементу - mens rea.

Більшість визначень actus reus, пропонованих у доктрині кримінального права, акцентують на зовнішній, фізичній природі. Оскільки будь-який злочин із його зовнішньої сторони припускає як свій «відправний пункт» діяння, саме з останнього варто почати аналіз actus reus.

У кримінальному праві діяння трактується здебільшого у вузькому розумінні. Вузьке трактування діяння обмежується фізичними рухами людини, узятими поза навколишньою дійсністю. Відомий англійський філософ і юрист Дж. Остін також застосовував вузьке трактування діяння (1790-1859 рр.).

Для визнання діяння злочинним воно повинне мати добровільний (voluntary) характер, і ця ознака є фактично єдиною юридично значимою й обов'язковою. Відповідно, відсутність добровільності в зробленому діянні зумовлює виправдання обвинувачуваного. У цьому змісті недобровільність є підставою захисту. І законодавство, і судова практика відносять до недобровільності конвульсії, мускульні спазми, примусові дії тощо.

При цьому посилання на недобровільність поведінки має три визнані судовою практикою винятки. По-перше, це ситуації так званого «сильного автоматизму», коли поведінка була недобровільною внаслідок захворювання, що дозволяє охарактеризувати дії особи як зроблені в стані неосудності. У такому випадку для обвинувачуваного єдино можливою є підстава захисту внаслідок неосудності, а не підстава захисту внаслідок недобровільності зроблених дій. По-друге, посилання на недобровільність дій не допускається судами у випадках, коли вона викликана сп'янінням; дії особи розцінюються за правилами, встановленим для оцінки юридичного значення сп'яніння. Підстава для цього вбачається в соціальній небезпеці, яку представляють особи, що перебувають у стані сп'яніння. По-третє, недобровільність поведінки не є в цілому підставою захисту в тих випадках, коли вона стала наслідком «попередньої провини» особи, типовим прикладом чого служить ігнорування свого хворобливого стану. В англійській практиці вперше чітко це правило було сформульовано в 1973 р., коли в одному з роз'яснень суду було зазначено, що поведінка обвинувачуваного не виправдовуватиметься тим, що «могло бути, що розумно передбачається як результат здійснення або нездійснення чого-небудь, як, наприклад, уживання алкоголю всупереч пораді лікаря та після прийняття певних призначених наркотиків або невживання їжі після застосування інсуліну» [11, с. 312].

Добровільні активні дії особи - типовий приклад діяння як складеного компонента actus reus. Однак поряд із ними «діяння для цілей» кримінального права може утворюватися водночас з іншими поведінковими явищами, серед яких можна назвати «злочинну обстановку/статус» і «злочинне володіння».

У теорії англо-саксонського права також широко використовується термін «злочинна обстановка/статус», який припускає, що особа карається за знаходження в певній обстановці, за особливий соціальний статус, незалежно від будь-яких дій щодо «приведення» себе в ту чи іншу обстановку або в той чи інший статус. Типовим прикладом відповідальності за особливий статус особи є англійська справа Ларсоньє 1933 р. Ларсоньє прибула з Англії в Ірландію, як піддана Франції була депортована назад в Англію, де в неї на той час минув термін дії дозволу на проживання; як наслідок, негайно після депортації Ларсоньє була засуджена англійським судом за знаходження в країні без дозволу. Кримінально-апеляційний суд погодився з обвинувальним вироком [12, с. 53]. Розв'язання цієї справи критикується за ігнорування відсутності добровільних дій із боку обвинувачуваної щодо приведення себе в нелегальний статус.

«Злочинне володіння» припускає відповідальність за знаходження в особи певних предметів, якщо вона не вчиняла ніяких дій до заволодіння ними. Проте в більшості випадків питання про відповідальність за «злочинне володіння» вирішується не стільки на основі actus reus, скільки на основі mens геа, тому лише усвідомлене та, як наслідок, добровільне (у плані actus reus) володіння вважається таким, що виправдовує кримінальну відповідальність. склад злочин законодавство великобританія америка

Завершуючи аналіз діяння як складеного компонента actus res, варто звернутися до однієї із центральних проблем кримінального права - проблеми кримінальної відповідальності за бездіяльність. Аналіз відповідальності за бездіяльність можна звести до вирішення проблеми в межах двох можливих ситуацій: відповідальність наступає або за нездійснення дії per se (у ситуації, коли порушення обов'язку діяти оголошується саме по собі злочинним), або за злочинний результат, вчинений через бездіяльність (у ситуації, коли особа вчиняє злочин через бездіяльність, тобто порушуючи тим самим обов'язок запобігти заподіянню збитку, що забороняється й карається певною кримінально-правовою нормою).

Нездійснення дії являє собою, мабуть, найбільш явний і зрозумілий приклад карної відповідальності за бездіяльність. Передбачається, що особа карається за невиконання (порушення) покладеного на неї законом обов'язку.

Одним із центральних і дискусійних у доктрині кримінального права питань, яке, до речі, має біблійні джерела (Євангеліє від Луки, глави 10, 29-37), є так звана проблема «доброго самарянина», пов'язана зі встановленням карної відповідальності за ненадання допомоги особі, що перебуває в небезпеці, за наявності можливості без небезпеки для себе надати цю допомогу, однак за відсутності обов'язку надати таку допомогу, що має легальне походження (тобто постає із закону, договору тощо, а також із попередньої аморальної або безрозсудної поведінки винного). Англійське кримінальне право не використовує принцип «доброго самарянина». В одному з рішень Палати Лордів зазначається: «Поведінка метафоричних священика й левіта на шляху в Єрихон може насправді розглядатися як неправомірна, однак англійське право ніколи не заходило так далеко, щоб розглядати її як злочинну» [13, с. 44].

Відповідальність за злочинний результат через бездіяльність є більш серйозною проблемою порівняно з нездійсненням дії, оскільки вона пов'язана і з питанням причинності, і з питанням про наявність в особи обов'язку запобігти заподіянню збитку, що забороняється й карається тієї або іншою кримінально-правовою нормою, тобто з тими злочинами, які можуть бути скоєні шляхом бездіяльності. До останніх доктрина кримінального права відносить, як правило, зазіхання на життя й здоров я та заподіяння шкоди майну, злочини, пов'язані з порушенням правового обов'язку стосовно потерпілого.

Дотримуючись широко розповсюдженого й фактично домінуючого сьогодні розуміння actus reus як єдності діяння (поведінки), супровідних обставин і результату діяння, стає очевидно, що в низці випадків, пов'язаних зі злочинами, вираженими не просто як добровільна дія (бездіяльність), а і як результат такої дії (бездіяльності), що забороняється правом, кримінально-правове значення набуває філософське за своєї природою значення причинності.

Загальний принцип, використовуваний у доктрині й судовій практиці для встановленні причинності, може бути зведений до слів «якби не» (but for, sme qua): «Причинність доведена, якщо результат не настав би, якби не поведінка обвинувачуваного <...> певний наслідок заподіюється певною подією, про який можна сказати, що якби вона не відбулася, то й наслідок не настав би» [14, с. 477-478].

При цьому причина «якби не» не може вважатися причиною, що має кримінально-правове значення, якщо вона не робить більш ніж мінімальний внесок у заподіяння результату, хоча для визнання її як такої, що має кримінально-правовий характер, не потрібно, щоб вона була «істотною причиною». В аспекті, що розглядається, цікавим є прецедент 1976 р. Згідно з фактами справи обвинувачуваний зробив потерпілому за його проханням ін'єкцію героїну, від якої останній помер. Перед судом постало питання про те, чи є дії обвинувачуваного причиною смерті. Апеляційний Суд відзначив: «Обвинуваченню немає необхідності доводити, що героїн був єдиною причиною смерті. Досить, якщо обвинувачення зможе довести, що він був причиною (ії was a cause) за умови, що він був причиною не з межі de mіnіmіs, тобто не зі сфери мінімального заподіяння, якою звичайні люди зневажають у повсякденному житті, і в дійсності мав відношення до прискорення моменту смерті потерпілого» [15, с. 6]. Також суд відзначив, що причина повинна бути «причиною по суті», хоча й не «істотною причиною», оскільки вимога наявності останньої буде занадто обтяжливою для кримінального права.

Підсумовуючи сказане про причинність в англо-саксонському праві, можна констатувати, що доктрина й судова практика, з одного боку, прагнуть встановлювати строгий логічний ланцюжок причинно-наслідкових закономірностей (правило sme qua піп), а з іншого - не виключають констатацію причинності тоді, коли зобов'язання результату виправдовується з погляду моральності.

Література

1. Голубев В.О. Проблемы расследования преступлений в сфере использования компьютерных технологий / В.О. Голубев, А.Ю. Головин [Електронний ресурс]

2. Глазунова И.Н. Влияние римского права на становление и развитие континентальной и англосаксонской правовых систем современности: автореф. дисс. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теория права и государства; история права и государства; история политических и правовых учений Научная библиотека диссертаций и авторефератов» / И.Н. Глазунова; Ставропольский государственный университет. - Ставрополь, 2000. - 222 с.

3. Глазунова И.Н. Влияние римского права на становление и развитие континентальной и англосаксонской правовых систем современности: автореф. дисс. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теория права и государства; история права и государства; история политических и правовых учений Научная библиотека диссертаций и авторефератов» / И.Н. Глазунова; Ставропольский государственный университет. - Ставрополь, 2000. - 222 с.

4. Косарев А.И. Римское частное право: [учебник для вузов] / А.И. Косарев. - М.: Закон и право, 1998. - 354 с.

5. Кримінальний кодекс України / уклад. В.В. Кузнецов. - Х.: Фактор, 2007. - 496 с.

6. Решетников Ф.М. Уголовное право буржуазных стран. «Классическая» школа и антрополого-социологическое направление / Ф.М. Решетников. - М.: Изд-во УДН, 1985. - 103 с.

7. Никифоров Б.С. Современное американское уголовное право / Б.С. Никифоров, Ф.М. Решетников. - М.: Наука, 1990. - 153 с.; Уголовное право буржуазных стран. Общая часть: [учебное пособие] / под ред. А.Н. Игнатова и И.Д. Козочкина. - М.: Изд-во УДН, 1990. - 312 с.

8. Свод законов Соединенных Штатов Америки. Уголовное законодательство зарубежных стран (Англии, США, Франции, Германии, Японии): сборник законодательных материалов / под ред. И.Д. Козочкина. - М.: Зерцало, 2001. - 352 с.

9. Уголовное право зарубежных государств. Общая часть: [учебное пособие] / под ред. И.Д. Козоч- кина. - М.: Омега-Л, 2003. - 576 с.

10. Лясс Н.В. Проблемы вины и уголовной ответственности в современных буржуазных теориях / Н.В. Лясс. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1977. - 126 с.

11. Regina v. Quick. - 1973. - Q.B. 910, 922. - [Електронний ресурс]

12. Rex v. Larsonneur. - 1933. - 149 L.T. 542. - [Електронний ресурс]

13. Ashworth A. Principles of Criminal Law / A. Ashworth. - 4h ed. - Oxford: Oxford University Press, 2003. - 536 р.

14. Stephen J.F. A History of the Criminal Law of England: in 3 volumes / J.F. Stephen. - 1883 - Vol. 3. - 1883. - P. 166.

Размещено на Allbest.ru