Управління житловим фондом
Державна політика в житловій сфері та забезпечення її виконання. Обов'язки органів місцевого самоврядування стосовно предмета дослідження. Спадкування житла за заповітом та за законом. Зміст права власності на помешкання. Зміни у складі житлового фонду.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | контрольная работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 18.07.2011 |
| Размер файла | 29,0 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
План
1. Управління житловим фондом
2. Спадкування житла за заповітом та за законом
3. Право власності на житло
4. Зміни у складі житлового фонду
Список використаних джерел
1. Управління житловим фондом
Певна роль у створенні нормативно-правових актів з питань житлового законодавства належить Президентові України, який здійснює функції забезпечення дотримання конституційності, законності дій інших суб'єктів права.
Президент зобов'язаний створювати умови, що забезпечували б чітке та своєчасне реагування відповідних органів держави на будь-які факти порушення конституційних норм. Як гарант прав і свобод людини він має сприяти створенню відповідних механізмів контролю та забезпечувати їх реалізацію, а обстоюючи їх -- створювати умови нетерпимого ставлення до будь-яких випадків порушення таких прав і свобод людини.
Кабінет Міністрів спрямовує і координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади, що входять до системи виконавчої влади, перебувають у його безпосередньому віданні та підпорядковуються йому.
Кабінет Міністрів України покликаний реалізувати державну політику в житловій сфері і забезпечувати виконання житлової політики, що полягає зокрема у: 1) забезпеченні реалізації державної політики у цій сфері; 2) розробленні загальнодержавної програми розвитку соціального житла та здійснення контролю за її виконанням; 3) координації діяльності центральних органів виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій у цій сфері; 4) здійсненні інших повноважень у цій сфері відповідно до закону; 5) встановленні єдиного порядку державної реєстрації прав власності та інших майнових прав на житло; 6) визначенні правил обліку та надання житла громадянам, які потребують поліпшення житлових умов; 7) затвердженні правил користування приміщеннями жилих будинків і прибудинковими територіями, їх утримання та інші нормативні документи; 8) визначенні порядку надання пільг юридичним і фізичним особам, які беруть участь у будівництві або утриманні житлового фонду; 9) встановленні порядку здійснення державного нагляду та контролю за використанням і збереженням житлового фонду; 10) встановленні порядку визначення мінімальної норми забезпечення загальною жилою площею для визнання громадян такими, що потребують поліпшення житлових умов.
Основним центральним органом виконавчої влади є Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2006 р. № 1725 затверджено Положення про Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України.
Відповідно до зазначеного Положення Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Основними завданнями Мінбуду України є: участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сферах будівництва, містобудування, архітектури, промисловості, будівельних матеріалів, житлово-комунального господарства, а також державної житлової політики; збереження традиційного характеру середовища, історичних ареалів населених місць, пам'яток архітектури і містобудування; реформування житлово-комунального господарства та здійснення перетворень у будівництві і промисловості будівельних матеріалів; регулювання діяльності суб'єктів природних монополій у сфері централізованого тепло-, водопостачання та водовідведення.
Учасниками житлових правовідносин можуть бути органи місцевого самоврядування, які є власниками житлового фонду. Юридичними гарантіями забезпечення прав громадян на житло є надання органам місцевого самоврядування певних повноважень, встановлення певних обов'язків у житловій сфері.
Органи місцевого самоврядування та місцеві держадміністрації та їх посадові особи наділені владними повноваженнями. Органами місцевого самоврядування є сільські, селищні, міські ради. Виконання своїх повноважень вони можуть доручити уповноваженому ним органу, який самостійно може виступати суб'єктом житлового права. Відповідно до ст. 6 Закону України «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду» від 22 грудня 2006 p. № 525-V Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, у разі делегування їм таких повноважень відповідними радами, відповідно до своєї компетенції здійснюють контроль за виконанням місцевих програм реконструкції, заміни житлового фонду, в тому числі за додержанням законодавства України під час проведення конкурсів із залучення інвесторів-забудовників до виконання зазначених програм.
Київська та Севастопольська міські державні адміністрації у разі делегування їм таких повноважень відповідними радами готують проект рішення про організацію комплексної забудови, реконструкції кварталів (мікрорайонів) та визначають на конкурсних засадах інвестора-забудовника, встановлюють вимоги щодо будівництва об'єктів соціальної сфери на територіях комплексної забудови, реконструкції кварталів мікрорайонів).
Відповідно до ст. 11 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи, які є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади -- також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.
До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать: 1) управління об'єктами житлово-комунального господарства; 2) облік громадян, які відповідно до законодавства потребують поліпшення житлових умов; розподіл та надання відповідно до законодавства житла, що належить до комунальної власності; вирішення питань щодо використання нежилих приміщень, будинків і споруд, що належать до комунальної власності; 3) сприяння розширенню житлового будівництва, надання громадянам, які мають потребу в житлі, допомоги в будівництві житла, в отриманні кредитів, у тому числі пільгових, та субсидій для будівництва чи придбання житла; надання допомоги власникам квартир (будинків) в їх обслуговуванні та ремонті; сприяння створенню об'єднань співвласників багатоквартирних будинків, реєстрація таких об'єднань; 4) реєстрація житлово-будівельних кооперативів; здійснення контролю за їх діяльністю відповідно до закону; 5) облік відповідно до закону житлового фонду, здійснення контролю за його використанням; 6) надання відповідно до закону громадянам, які потребують соціального захисту, безоплатного житла або за доступну для них плату; 7) здійснення контролю за станом квартирного обліку та додержанням житлового законодавства на підприємствах, в установах та організаціях, розташованих на відповідній території, незалежно від форм власності; 8) видача ордерів на заселення жилої площі в будинках державних та комунальних організацій.
Відповідно до ст. 7 Закону України «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду» від 22 грудня 2006 p. № 525-V органи місцевого самоврядування: приймають рішення щодо вилучення (викупу), передачі земельних ділянок у зв'язку з проведенням комплексної реконструкції кварталів (мікрорайонів) із заміною застарілого житлового фонду для задоволення суспільних потреб; сприяють розвитку житлового будівництва і реконструкції, заміні житлового фонду за рахунок усіх джерел фінансування; визначають на конкурсних засадах інвестора-забудовника та укладають з ним інвестиційний договір на виконання інвестиційного проекту комплексної реконструкції кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду; інформують населення про перспективи забудови та виконання місцевих програм з реконструкції, заміни житлового фонду; здійснюють контроль за дотриманням вимог законодавства щодо надання житлового та нежитлового фондів на праві власності чи оренди власникам (наймачам), житловий (нежитловий) фонд яких підлягає реконструкції відповідно до Закону; визначають порядок і терміни переселення мешканців, звільнення житлового та нежитлового фондів, а також порядок і терміни знесення будівель застарілого житлового фонду; вирішують в установленому законом порядку всі спірні питання, пов'язані з відселенням наймачів та власників житла; вирішують інші питання, пов'язані з реконструкцією, заміною житлового фонду відповідно до законодавства.
Органи місцевого самоврядування відповідно до ст. 9 Закону «Про житловий фонд соціального призначення»: 1) створюють за рахунок коштів місцевих бюджетів, інших джерел фінансування житловий фонд соціального призначення; 2) здійснюють управління житловим фондом соціального призначення, організовують його належне обслуговування та ремонт, упорядкування та утримання прибудинкових територій; 3) здійснюють контроль за використанням соціального житла за призначенням, визначають виконавця житлових та комунальних послуг у порядку, встановленому законом, вживають заходів щодо забезпечення збереження житлового фонду соціального призначення незалежно від форми власності; 4) встановлюють плату за соціальне житло; 5) приймають рішення про проведення реконструкції, капітального ремонту, переобладнання нежилих будинків у жилі або знесення непридатних для проживання жилих будинків з житлового фонду соціального призначення; 6) забезпечують пристосування жилих будинків до потреб інвалідів та дітей-інвалідів, які мешкають у них, шляхом обладнання спеціальними засобами і пристосуваннями під'їздів, сходових площадок та житла, займаного інвалідами чи сім'ями, в яких є інваліди та/або діти-інваліди; 7) ведуть облік громадян, які мають право на отримання квартир, садибних (одноквартирних) жилих будинків із житлового фонду соціального призначення, приймають рішення про надання цим громадянам соціального житла; 8) ведуть щорічний моніторинг сукупного доходу громадян, які перебувають на соціальному квартирному обліку або вже отримали таке житло; 9) укладають та розривають договори найму соціального житла; 10) затверджують у межах своїх повноважень місцеві програми розвитку соціального житла, здійснюють контроль за їх виконанням; 11) здійснюють інші повноваження.
Відповідно до Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 p. № 586-XIV виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Вони зобов'язані забезпечувати виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та інших центральних органів виконавчої влади.
Місцеві державні адміністрації відповідно до закону: 1) забезпечують виконання державної політики з питань формування й утримання житлового фонду соціального призначення та здійснюють контроль за її реалізацією; 2) беруть участь у розробленні загальнодержавної програми розвитку соціального житла; 3) забезпечують спільно з відповідними органами місцевого самоврядування виконання затверджених загальнодержавної та місцевих програм розвитку соціального житла; 4) здійснюють інші повноваження у цій сфері.
З урахуванням положень Житлового та Цивільного кодексів України, законів України «Про житловий фонд соціального призначення», «Про місцеве самоврядування в Україні» до компетенції органів місцевого самоврядування у житловій сфері слід віднести: облік комунального житлового фонду; щорічний моніторинг доходів наймача та членів його сім'ї для визнання їх соціально незахищеними для надання за договорами соціального найму житла комунального житлового фонду; облік громадян, які мають право на отримання соціального житла; визначення порядку надання жилих приміщень муніципального спеціалізованого житлового фонду; надання житла соціально незахищеним громадянам за договором соціального найму житла; погодження перепланування і переобладнання житла; визнання жилих приміщень непридатними для проживання; здійснення контролю за використанням житлового фонду; визначення відповідності жилих приміщень встановленим санітарним і технічним правилам і нормам.
Висновок. Отже, певна роль у створенні нормативно-правових актів з питань житлового законодавства належить Президентові України, який здійснює функції забезпечення дотримання конституційності, законності дій інших суб'єктів права.
Кабінет Міністрів покликаний реалізувати державну політику в житловій сфері і забезпечувати виконання житлової політики.
Основним центральним органом виконавчої влади є Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2006 р. № 1725 затверджено Положення про Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України.
Учасниками житлових правовідносин можуть бути органи місцевого самоврядування, які є власниками житлового фонду. Юридичними гарантіями забезпечення прав громадян на житло є надання органам місцевого самоврядування певних повноважень, встановлення певних обов'язків у житловій сфері.
2. Спадкування житла за заповітом та за законом
Спадкове право -- це сукупність цивільно-правових норм, що встановлюють порядок переходу прав і обов'язків померлої особи за правом спадкування.
Спадкоємство за законом має місце, якщо:
-- заповіту немає;
-- заповіт визнано недійсним;
-- спадкоємці, призначені в заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовилися прийняти її.
Спадкоємцями можуть бути громадяни, юридичні особи та держава. Суб'єктивне право на спадщину у спадкоємців виникає в разі смерті спадкодавця або визнання його в установленому порядку померлим. До громадян як спадкоємців належать особи, які були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті за життя і народжені після його смерті. Громадяни та держава можуть бути спадкоємцями як за заповітом, так і за законом. Юридичні особи можуть бути спадкоємцями лише за заповітом. Спадкоємцями можуть бути також іноземні громадяни та особи без громадянства.
Цивільне законодавство встановлює суворі обмеження Щодо спадкоємців. Зокрема, усуваються від спадщини особи, які:
1) умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя;
2) умисно перешкоджали спадкоємцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих або інших осіб, або ж сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині;
3) батьки після дітей, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини;
4) батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання покладених на них за законом обов'язків щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.
Спадкоємці за законом призиваються до спадщини в порядку черги. Згідно з чинним законодавством в Україні встановлено п'ять черг спадкоємців.
У першу чергу право на спадкування за законом одержують діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
У другу чергу право на спадкування за законом одержують рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.
У третю чергу право на спадкування за законом одержують рідні дядько та тітка спадкодавця.
У четверту чергу право на спадкування за законом одержують особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
У п'яту чергу право на спадкування за законом одержують інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі наступного ступеня споріднення усувають від спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. У зазначену чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї. При цьому утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним засобом для життя.
Оскільки заповіт -- це не договір, а односторонній правочин, за яким права та обов'язки для інших осіб виникають за волевиявленням заповідача, то до заповіту встановлюються такі самі умови його дійсності, як до будь-якого договору, а саме:
а) заповіт має бути складений тільки дієздатною особою;
б) заповіт повинен бути складений у формі, що визначена законом;
в) зміст заповіту має відповідати вимогам чинного законодавства.
Спадковий договір може бути розірвано судом:
1) на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень;
2) на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.
Висновок. Отже, спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Згідно зі ст. 1222 ЦК спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин (стаття 2 ЦК).
Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.
Відповідно до ст. 1235 ЦК заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.
Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати права на спадкування. Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини.
У разі смерті особи, позбавленої права на спадкування, до смерті заповідача позбавлення її права на спадкування втрачає чинність. Діти (внуки) цієї особи мають право на спадкування на загальних підставах.
У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261 - 1265 ЦК, якими установлено черговість спадкоємців за законом.
Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Відповідно до ст. 1296 цього кодексу спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.
Зважаючи на норми ст.1297 та 1299 ЦК, спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно та зареєструвати право на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна (стаття 182 ЦК).
Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна.
житловий самоврядування спадкування власність фонд
3. Право власності на житло
У Цивільний кодекс України (ЦКУ) вперше включено окрему главу 28 „Право власності на житло”, яка структурно розміщена в книзі третій - „Право власності та інші речові права”. Окресливши правовий режим житла як об'єкта права власності, законодавець у такий спосіб виділив вагомість та значимість житла в задоволенні первинних, життєво необхідних потреб особи.
Житло визначається як житловий будинок, квартира, інше приміщення, що призначені та придатні для постійного проживання в них. Таким чином, підкреслюється два моменти в правовому режимі: придатність для проживання та цільове призначення - для постійного (не тимчасового проживання). Придатність для проживання не конкретизується як характерна ознака житла.
Ця ознака конкретизується у ст. 50 Житлового кодексу України (ЖК), згідно з нормами якої житлове приміщення має бути благоустроєне відповідно до умов даного населеного пункту, відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам. Рівень благоустрою в різних (однойменних) населених пунктах (селах, селищах, містах) може бути різним і зумовлюється різними чинниками (газифікація, центральне водопостачання та водовідведення, опалення тощо). Тому характеристика з позицій житла його благоустрою буде різною для різних населених пунктів.
Комплексний аналіз чинного законодавства України дозволяє виділити такі основні засоби (способи) реалізації права на житло, як:
1. індивідуальне будівництво - відносини в цій сфері врегульовані частково ЦКУ, Земельним кодексом, законами “Про основи містобудування”, “Про архітектурну діяльність” тощо, цілою низкою підзаконних нормативних актів, які приймаються різними відомствами. Відсутність цілісного, комплексного законодавчого підходу до врегулювання відносин у сфері індивідуального будівництва створює складнощі для забудовників і у правозастосувальній діяльності;
2. набуття права власності на житло за цивільними правочинами. Юридичними підставами виникнення права власності є різноманітні цивільні правочини: договори купівлі-продажу, дарування, міни, довічного утримання, ренти, спадковий договір, спадкування. Набуття права власності на житло із зазначених підстав передбачає існування ринку житла, первинного власника житла, який на підставі цивільних правочинів відчужує житло на користь іншої особи. Правова регламентація цих відносин переважно здійснюється ЦКУ, ЗУ “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень”, Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно. Наразі поза увагою законодавця лишаються питання правової регламентації ринку нерухомості (зокрема, ринку житла). Фактично інфраструктурно такий ринок сформувався. Діють професійні його учасники: посередники - ріелтерські фірми, які не тільки надають відповідні послуги продавцям і покупцями, а й опікуються орендою житла, нежитлових приміщень. На законодавчому рівні не окреслене поняття „ринок нерухомості”, хоча інтенсивні законодавчі напрацювання в цій сфері є і стосуються вони, насамперед, іпотеки. Прикладом є закони, прийняті останнім часом, зокрема, “Про іпотеку”, “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати”, “Про іпотечні облігації”, “Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю” тощо. Правова регламентація діяльності професійних учасників ринку нерухомості наразі лише в проекті;
3. приватизація квартир як безоплатна передача у власність громадян України житла з державного житлового фонду за законодавчо визначеними нормами. Правові засади закладені у ЗУ “Про приватизацію державного житлового фонду” та підзаконних нормативних актах, прийнятих в розвиток названого Закону. Право на приватизацію характеризується як абсолютне суб'єктивне право громадянина України (суб'єктами цього права не можуть бути іноземні громадяни та особи без громадянства), яке не залежить від жодних умов, обставин, окрім прямих законодавчих заборон: об'єкт не підлягає приватизації. Офіційне тлумачення положень Закону щодо реалізації права на житло відображене в рішеннях КСУ від 28 вересня 2000 р. за конституційним поданням щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 ст. 2 ЗУ “Про приватизацію державного житлового фонду” та від 2 березня 2004 р. за конституційним зверненням про офіційне тлумачення положень пункту 2 ст. 10 Закону та за конституційним поданням про офіційне тлумачення положень ст.ст. 1, 10 цього Закону;
4. викуп квартир з фонду житлових та житлово-будівельних кооперативів. Уперше можливість набути право власності в такий спосіб була надана Законом “Про власність”. Забезпечення житлом через систему ЖК, ЖБК як спосіб реалізації права на житло регламентується нормативними актами, які приймалися у 80-х роках і на даний час морально застаріли. Фактично така форма реалізації права на житло незаслужено забута і замінена зараз іншими формами, зокрема, можливістю інвестування коштів у житлове будівництво через Фонди фінансування будівництва. Водночас, кооперативна форма реалізації права на житло себе не вичерпала і за дієвих законодавчих підходів може бути цілком ефективною;
5. інвестування коштів у будівництво із залученням професійних посередників - фондів фінансування будівництва. Механізми реалізації права на житло в такий спосіб визначені вже названим ЗУ “Про фінансово-кредитні механізми і приватне майно при будівництві житла та операціях з нерухомістю”. Резонансні процеси в цій сфері обумовили пошуки ефективних гарантій прав індивідуальних інвесторів при вкладенні коштів у нове будівництво. Гарантування інвестицій ФФБ, які виступають як замовники в підрядних договорах, безумовно, є позитивним законодавчим вирішенням. Але не слід забувати, що, по-перше, плата за посередницькі послуги в будь-якій сфері призводить до подорожчання вартості товарів, робіт, послуг, що набуваються за участю посередників. По-друге, інвестуючи кошти навіть при окресленні конкретного об'єкта, індивідуальний інвестор абсолютно усувається від реальної участі в здачі-прийманні об'єкта в експлуатацію і контролю за діями як підрядника, так і посередника.
Висновок. Наведені засоби (способи) реалізації права на житло спричинюють виникнення права власності на житло (будинок, квартиру). Житловий будинок як об'єкт права певним чином охарактеризований (ст. 380 ЦКУ) як будівля капітального типу, споруджена з дотриманням умов, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами і призначена для постійного у ній проживання. Щодо квартири як об'єкта прав законодавчі параметри не настільки чіткі. Квартирою є помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання (ст. 382 ЦКУ). Фізичні параметри квартири не визначені, що породжує практичні проблеми, пов'язані з можливістю зміни фасаду, віконних конструкцій, добудови, перебудови балконів, лоджій тощо у приватній квартирі. У Законі “Про приватизацію державного житлового фонду” йдеться про норму приватизації - 21 кв. м загальної площі без зазначення “глибини” поширення права власності на підлогу, стелю, стіни. Це, в свою чергу, породжує проблему співвідношення фізичних параметрів об'єктів у багатоквартирному будинку.
4. Зміни у складі житлового фонду
Правове регулювання передачі державного житлового фонду в комунальну власність. Більша частина квартир знаходиться в будинках, що перебувають у власності місцевих органів самоврядування. Державний житловий фонд, в тому числі й відомчий, передається у комунальну власність місцевим органам самоврядування. Цей процес просувається повільно. Органи місцевого самоврядування не завжди зацікавлені отримувати житловий фонд, який потребує ремонту, витрачати кошти на його утримання.
Основні засади передачі об'єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах або у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, а також об'єктів права комунальної власності у державну власність безоплатно або шляхом обміну визначаються Законом України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» від 3 березня 1998 р. №147/98-ВР.
Об'єктами передачі згідно із зазначеним Законом є: нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення), житловий фонд, які перебувають у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, установ, організацій або не увійшли до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), у тому числі не завершені будівництвом будинки.
Статті 7, 8 Житлового кодексу України передбачають можливість переведення жилих приміщень у нежилі.
Непридатні для проживання жилі будинки і жилі приміщення переобладнуються для використання в інших цілях або такі будинки зносяться за рішенням виконавчого комітету обласної, міської ради.
Таким чином, виконання робіт з перебудови та перепланування жилих приміщень у багатоквартирних будинках із подальшим використанням їх як нежилих приміщень повинно здійснюватися за згодою співвласників будинку та без обмеження їх інтересів та житлових прав.
Переведення жилого будинку, жилого приміщення у нежилі, у зв'язку з визнанням жилого будинку, жилого приміщення непридатними для проживання. Для вирішення питання про переведення жилого будинку, жилого приміщення у нежилі відповідно до ст. 7 Житлового кодексу Української РСР власник жилого будинку, жилого приміщення звертається із заявою до районної у м. Києві державної адміністрації за місцем розташування жилого будинку, жилого приміщення.
Після прийняття позитивного рішення видається розпорядження районної у м. Києві державної адміністрації про визнання жилого будинку, жилого приміщення непридатними для проживання, копія якого разом з актом міжвідомчої комісії про обстеження жилого будинку, жилого приміщення надається власнику жилого будинку, жилого приміщення.
Переведення придатного для проживання жилого будинку, жилого приміщення у нежилі (як виняток). Для вирішення питання про переведення жилого будинку, жилого приміщення у нежилі відповідно до ст. 8 Житлового кодексу Української РСР (як виняток) власник жилого будинку, жилого приміщення звертається із заявою з проханням переведення жилого будинку, жилого приміщення у нежилі до Київської міської державної адміністрації. До заяви додаються такі документи: завірені нотаріально копії документів, що підтверджують право власності на жилий будинок, жиле приміщення (договір купівлі-продажу, свідоцтво тощо з відміткою реєстраційного напису БТІ); технічний паспорт жилого будинку, жилого приміщення (поверховий план); довідка з житлово-експлуатаційної організації (ОСББ, ЖБК тощо) про те, що у жилому будинку, жилому приміщенні ніхто не зареєстрований і не проживає; у разі, якщо власнику на праві власності належить жиле приміщення, надається письмова згода власника жилого будинку (ОСББ, ЖБК тощо) на подальше його використання.
Визнання житлових будинків непридатними для проживання. Необхідно відрізняти випадки виключення будинків (квартир) зі складу житлового фонду від переведення у нежилі. Якщо в першому випадку йдеться про безумовну зміну статусу будинку у випадках визнання житла аварійним, непридатним для проживання, знесення жилих будинків із мотивів суспільної необхідності, то у другому випадку -- про дозвільну діяльність державних органів за зверненням власника для зміни функціонального призначення жилого будинку, приміщення. Житлове законодавство зобов'язує обстежувати стан цих будинків не менше одного разу на п'ять років.
Відповідно до ст. 7 Житлового кодексу УРСР квартири і будинки державного та комунального житлового фонду, непридатні для проживання, можуть бути переобладнані для використання в інших цілях або знесені за рішенням виконавчого органу відповідної ради або місцевої державної адміністрації.
Громадяни, які мешкали у жилих будинках або жилих приміщеннях, що переведені у нежилі, забезпечуються жилою площею відповідно до чинного законодавства України. Рішення про переведення жилого будинку в нежилий може бути прийняте тільки у виняткових випадках.
Висновок. Отже, основними змінами у складі житлового фонду є: 1. Правове регулювання передачі державного житлового фонду в комунальну власність. 2. Переведення жилого будинку, жилого приміщення у нежилі, у зв'язку з визнанням жилого будинку, жилого приміщення непридатними для проживання. 3. Переведення придатного для проживання жилого будинку, жилого приміщення у нежилі (як виняток). 4. Визнання житлових будинків непридатними для проживання.
Список використаних джерел
1. Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду: Закон України від 22 грудня 2006 p. № 525-V.
2. Положення про Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2006 р. № 1725.
3. Галянтич М.К. Житлове право України: Навч. посібник. - К: Юрінком Інтер, 2007. - 528 с.
4. Житло та комунальні послуги: законодавство і судова практика// Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 2004. - № 3. - 270 с.
5. Житлове будівництво в Україні: законодавство та судова практика// Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 2003. - № 12.
6. Житлове законодавство України/ Упоряд.: М.І. Мельник, М.І. Хавронюк. - К: А.С.К., 1998. - 495 с.
7. Житлове право України: Курс лекцій/ М.К. Галянтич, Г.І. Коваленко. - К: Юрінком Інтер, 2002. - 480 с.
8. Житлове право України: Навч. посібник/ За ред. В.С. Гопанчука, Ю.О. Заіки. - К.: Істина, 2003. - 208 с.
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Визначення поняття житлового фонду; його види. Аналіз системи управління житловим фондом України з урахуванням досвіду Польщі та Казахстану. Правові засади створення, діяльності та відповідальності об'єднань співвласників багатоквартирних будинків.
дипломная работа [102,5 K], добавлен 28.11.2013Права та обов'язки громадянина-власника житлового приміщення та інших мешканців в належному їм помешканні. Державний контроль за використання і схоронністю житлового фонду. Форми власності житлового фонду. Функції головної державної житлової інспекції.
реферат [21,1 K], добавлен 27.04.2011Загальні засади спадкування, основні аспекти спадкування за законом, його суб’єктний склад і особливості за новим Цивільним кодексом України. Основні риси спадкування за заповітом. Аналіз здійснення права на спадкування та оформлення спадщини за законом.
дипломная работа [146,6 K], добавлен 20.10.2011Умови та засоби реалізації основних принципів і завдань благоустрою міст. Особливості використання програмно-цільового підходу в сучасному управлінні розвитком територій. Аналіз діяльності органів місцевого самоврядування щодо забезпечення благоустрою.
дипломная работа [983,1 K], добавлен 06.10.2014Основні поняття спадкового права. Етапи розвитку римського спадкового права. Спадкування за jus civile, за преторським едиктом, за імператорськими законами, у "праві Юстиніана", за заповітом, за законом. Необхідне спадкування (обов’язкова частка).
курсовая работа [47,0 K], добавлен 14.10.2008Поняття місцевого самоврядування. Організація роботи органів місцевого самоврядування: скликання та правомочність сесій, порядок прийняття рішення Ради, забезпечення додержання законності і правопорядку, здійснення контрольних функцій і повноважень.
реферат [36,0 K], добавлен 29.10.2010Поняття і завдання управління у сфері житлово-комунального господарства, організаційно-правове забезпечення його державного управління. Повноваження органів місцевого самоврядування в сфері житлово-комунального господарства, форми та методи управління.
курсовая работа [61,0 K], добавлен 04.12.2010Місцеве самоврядування - право і спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання і управління суттєвою часткою суспільних справ в інтересах місцевого населення. Служба в органах місцевого самоврядування в Україні.
реферат [36,3 K], добавлен 02.05.2008Правове регулювання інформаційного забезпечення органів виконавчої влади. Загальні засади та порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні аудіовізуальними та друкованими засобами масової інформації.
курсовая работа [35,6 K], добавлен 15.02.2012Поняття й принципи спадкування згідно з чинним законодавством. Процес спадкування за законом та за заповітом, порядок його черговості. Особливості спадкування за спадковим договором. Процесуальний порядок та головні етапи реалізації права на спадщину.
курсовая работа [42,9 K], добавлен 08.01.2011
