Правове регулювання ринків фінансових послуг

Зважаючи на згадану вище концепцію спрощення легітимаційних процедур, пропонується спрощувати їх не за рахунок „вигадування” альтернативних органів, а спростити ці процедури всередині існуючої нормативно-правової бази, створеної Національним банком. Так, документи, що подаються для проведення державної реєстрації банку та документи для отримання банківської ліцензії (письмового дозволу) дублюються (бізнес-плани, прогнозні показники банківської діяльності, тощо), тому пропонується їх подавати один раз при здійсненні державної реєстрації банку; якщо співбесіда з усіма керівниками банку, які визначаються статтею 42 Закону України „Про банки і банківську діяльність” проводиться при погодженні їх на посаду, то проводити додаткові співбесіди у процесі ліцензування банківських операцій є не досить послідовним. Тому вимогу щодо проведення будь-яких співбесід у вказаному процесі слід виключити з тексту Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, а можливість вирішення будь-яких питань з метою уточнення будь-якої інформації залишається нормальною (не задекларованою в законодавстві) співпрацею працівників Національного банку України з працівниками банку, що бажає отримати банківську ліцензію та письмовий дозвіл. Тобто шляхом спрощення окремих елементів процедури легітимації банків України, остання буде спрощена і в цілому.

Розділ 3. Особливості правового регулювання створення інших фінансових установ в Україні та ліцензування їх операцій

3.1 Правові основи створення кредитних спілок, ломбардів та лізингових компаній та ліцензування їх операцій

На початку здійснення ґрунтовного аналізу правового регулювання створення та ліцензування операцій фінансових установ кожного виду, вважаємо за необхідне відмітити, що комплексний аналіз цього питання проводиться вперше, а специфікою здійснення аналізу є також і те, що майже відсутні юридичні наукові дослідження у цій галузі: публікації, навчальні наукові видання, матеріали доповідей на семінарах і конференціях з правових дисциплін.

Розпочати дослідження даного питання, з нашої точки зору, необхідно з вивчення процесу створення та ліцензування операцій кредитних спілок, ломбардів, лізингових компаній. Ці фінансові установи згруповані за принципом врахування основної їх функції - кредитування. Кредитування, що здійснюється кредитними спілками і ломбардами стосується фізичних осіб, лізингові компанії надають послуги з фінансового лізингу, який є своєрідним кредитуванням юридичних осіб.

Отже, кредитні спілки в Україні - це неприбуткові організації, засновані фізичними особами, професійними спілками, їх об'єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб їх членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об'єднаних грошових внесків членів кредитної спілки.

Кредитні спілки є юридичними особами. Статусу юридичної особи кредитна спілка набуває з дня її державної реєстрації (ст. 130 Господарського кодексу України, ч.2 ст. 3 Закону України „Про кредитні спілки”).

Правові засади легітимації кредитних спілок в Україні встановлюються Законом України „Про кредитні спілки” від 20.12.2001 та нормативними актами Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України: розпорядженням „Про затвердження Положення про внесення інформації про кредитні спілки до Державного реєстру фінансових установ” від 22.06.2004 № 1099 та розпорядженням „Про затвердження Ліцензійних умов провадження діяльності кредитних спілок з надання фінансових послуг” від 02.12.2003 № 146 (зі змінами і доповненнями). Необхідно зупинитись на аналізі назви останнього розпорядження Держфінпослуг, що до внесення у нього змін мало назву „Про затвердження Ліцензійних умов провадження діяльності кредитних спілок по залученню внесків (вкладів) членів кредитної спілки на депозитні рахунки”. Ні нова, і попередня назви розпорядження, з нашого погляду, не можна вважати такими, що відповідають висновкам, зробленим за результатами аналізу співвідношення понять „ліцензування фінансових установ”, „ліцензування діяльності фінансових установ”, інших понять. Тому пропонуємо назву вказаного нормативного акту викласти в наступній редакції: „Про затвердження Порядку ліцензування операцій кредитних спілок на ринках фінансових послуг”. За текстом Порядку слова „ліцензування діяльності кредитних спілок з надання фінансових послуг” замінити словами „ліцензування операцій кредитних спілок на ринках фінансових послуг”.

Відповідно до ст. 6 Закону України „Про кредитні спілки” кредитна спілка створюється на підставі рішення установчих зборів. Чисельність засновників (членів) кредитної спілки не може бути менше, ніж 50 осіб, які мають бути об'єднані хоча б за однією з таких ознак: мають спільне місце роботи чи навчання або належать до однієї професійної спілки, об'єднання професійних спілок, іншої громадської чи релігійної організації або проживають в одному селі, селищі, місті, районі, області.

Державна реєстрація кредитної спілки згідно з вимогами Закону „Про кредитні спілки” є доволі простою та чіткою. Державна реєстрація кредитної спілки здійснюється Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг, для її проведення необхідно подати:

- заяву встановленого зразка про державну реєстрацію кредитної спілки;

- протокол установчих зборів, до якого додається реєстр осіб, які брали участь в установчих зборах (список засновників кредитної спілки);

- статут кредитної спілки, скріплений підписом голови спостережної ради кредитної спілки, достовірність якого засвідчується нотаріально;

- копію платіжного документа про сплату реєстраційного збору.

Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг забороняється вимагати для проведення державної реєстрації кредитної спілки документи, що не передбачені ст. 8 Закону України „Про кредитні спілки”.

11 листопада 2003 року Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг було видано розпорядження за номером 115 „Про затвердження Положення про реєстрацію кредитних спілок”. Проте документ містив окремі неточності, що дещо ускладнювало процедуру реєстрації кредитних спілок, яка на той час була чітко розписана Законом, тому згідно з розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 22.06.2004 № 1099 Положення про реєстрацію кредитних спілок втрачає чинність і затверджується Положення про внесення інформації про кредитні спілки до Державного реєстру фінансових установ.

При вивченні норм Положення складається враження, що Державна комісія відмежовує внесення інформації про кредитні спілки до Державного реєстру фінансових установ від процедури їх державної реєстрації. Процедура державної реєстрації кредитної спілки не змінює своєї назви за текстом положення, однак, виявляється, що після державної реєстрації, кредитна спілка має ще набути „статусу фінансової установи”, і цій процедурі присвячено розділ ІІ Положення. Якщо розглядати вказані факти в контексті процедури легітимації кредитних спілок, то відокремлення одна від одної вказаних процедур пояснюється тим, що фінансовою установою будь-яка установа називатиметься після отримання відповідної ліцензії на право здійснення конкретних фінансових послуг. Однак аналізований нормативно-правовий акт розмежовує державну реєстрацію та „набуття статусу фінансової установи” саме в межах процедури державної реєстрації, а це прямо суперечить як вимогам Закону України „Про кредитні спілки”, так і вимогам власне Положення. В Положенні вказано поняття „набуття статусу фінансової установи” та „внесення інформації до державного реєстру фінансових установ” як ідентичні. Стаття 8 Закону України „Про кредитні спілки” містить норму, що реєстрація кредитних спілок здійснюється шляхом внесення відповідного запису до державного реєстру фінансових установ. Тому здійснення зазначеного розмежування є неправильним і нелогічним, таким, що дещо спотворює та ускладнює всю процедуру державної реєстрації кредитної спілки. Розмежування вказаних понять складно пояснити також і з позицій Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, оскільки стаття 3 останнього передбачає можливість для встановлення спеціальним законом особливостей для реєстрації, зокрема кредитних спілок, а такі особливості передбачені Законом „Про кредитні спілки”.

Таким чином, розглянемо вимоги Положення про внесення інформації про кредитні спілки до Державного реєстру фінансових установ, затвердженого розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 22.06.2004 № 1099 як один з нормативно-правових актів, що регулює процес державної реєстрації кредитних спілок.

Для набуття статусу фінансової установи кредитна спілка подає до відповідного департаменту Держфінпослуг такі документи (пункт 9 Положення):

- заяву про внесення інформації до Державного реєстру фінансових установ; (Закон передбачає заяву про державну реєстрацію);

- реєстраційну картку юридичної особи;

- засвідчену в установленому законодавством порядку копію свідоцтва про державну реєстрацію кредитної спілки (незважаючи на те, що ч.5 ст. 8 Закону України „Про кредитні спілки” передбачає надання кредитній спілці свідоцтва про державну реєстрацію вже після її внесення до Державного реєстру фінансових установ);

- засвідчені в установленому порядку копії статуту кредитної спілки з усіма змінами і доповненнями, протоколу установчих/загальних зборів, якими затверджена остання редакція статуту, реєстру осіб, які брали участь у цих зборах. Це положення передбачає, що на момент реєстрації кредитна спілка вже може мати зміни та доповнення до статуту;

- засвідчену в установленому законодавством порядку копію довідки про внесення до ЄДРПОУ;

- довідку за підписом керівника кредитної спілки про підтвердження сплати всіма засновниками (учасниками) вступного та обов'язкового пайового внесків;

- засвідчену в установленому законодавством порядку копію свідоцтва про державну реєстрацію професійної спілки, громадської чи релігійної організації (подається кредитними спілками, ознакою членства в яких є належність до зазначених організацій або засвідчену в установленому законодавством порядку копію свідоцтва про реєстрацію відповідної юридичної особи, з якою член кредитної спілки перебував у трудових відносинах при вступі до кредитної спілки чи навчального закладу, який надає послуги з одержання освіти і підготовки фахівців і до якого член кредитної спілки був зарахований при вступі до кредитної спілки (подається кредитними спілками, ознакою членства в яких є спільне місце роботи чи навчання);

- довідку за підписом керівника кредитної спілки про склад органів управління кредитної спілки, у якій зазначаються щодо кожної особи прізвище, ім'я та по-батькові, дані паспорта або документа, що його замінює, посада та освіта, відомості щодо наявності (відсутності) непогашеної судимості;

- внутрішні положення кредитної спілки згідно з Переліком внутрішніх положень кредитної спілки, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 11.11.2003 № 116 (ст. 8 Закону України „Про кредитні спілки” вимагає розроблення таких положень протягом трьох місяців з дня державної реєстрації).

Вказані документи мають подаватись згідно складеного кредитною спілкою опису. Якщо документи для внесення інформації до Реєстру фінансових установ подаються уповноваженою особою кредитної спілки особисто, то додатково пред'являється паспорт або документ, що його замінює та документ, що засвідчує повноваження особи.

Очевидно, що перелік документів, передбачений Положенням про внесення інформації про кредитні спілки до Державного реєстру фінансових установ, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 22.06.2004 № 1099 є більш широким порівняно з переліком, передбаченим Законом „Про кредитні спілки”. Пояснити невідповідності, посилаючись на те, що норми Закону регулюють процес державної реєстрації, а норми Положення - процес внесення кредитної спілки до Державного реєстру фінансових установ, уявляється неможливим за причин, наведених вище. Аналогічна ситуація відбувається і при державній реєстрації банків, однак ст. 17 Закону України „Про банки і банківську діяльність” на відміну від ст. 8 Закону України “Про кредитні спілки” не містить прямої заборони для Національного банку вимагати подання інших документів для проведення державної реєстрації банку. Крім того, Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затверджене Постановою Правління Національного банку України від 31.08.2001 № 375 прийняте в межах Закону України „Про банки і банківську діяльність” і стосується саме процедури створення та державної реєстрації банку, а не порядку внесення банку до Державного реєстру банків як абсолютно окремого від державної реєстрації процесу.

Відповідно до ст. 8 Закону України „Про кредитні спілки” у разі порушення встановленого порядку створення кредитної спілки або невідповідності установчих документів вимогам вказаного Закону, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України відмовляє в державній реєстрації кредитної спілки. У разі відмови в державній реєстрації кредитній спілці надається письмова довідка із зазначенням причин відмови. Відмова у державній реєстрації кредитної спілки, згідно з нормою Закону, не може бути здійснена за інших (крім зазначених у ст. 8 Закону України „Про кредитні спілки”) підстав. Проте Положенням про внесення інформації про кредитні спілки до Державного реєстру фінансових установ передбачені і інші підстави для залишення заяви про внесення кредитної спілки до Державного реєстру фінансових установ без розгляду (а також підстави для прийняття рішення про відмову щодо внесення кредитної спілки до Державного реєстру фінансових установ, які є додатковими до підстав, вказаних у ст. 8 Закону України „Про кредитні спілки”, хоч у цій статті Закону вказано виключний перелік підстав для відмови у проведенні державної реєстрації кредитної спілки):

- заява підписана особою, яка не має на це повноважень, або особою, посада якої не вказана;

- документи оформлені з порушенням вимог чинного законодавства (щодо даної причини слід зауважити, що на даний час не існує законодавства, яке б встановлювало вимоги до оформлення документів, за винятком засновницьких, кредитної спілки. З нашого погляду, наявність і потреба в такому законодавстві є надто сумнівною, оскільки оформлення документів регулюється правилами з діловодства, які можуть бути галузевими, однак частіше можуть встановлюватися і самим суб'єктом господарювання відповідно до звичаєвих правил ділового мовлення та діловодства);

- документи подані не в повному обсязі;

- невідповідність документів кредитної спілки, що додаються до заяви, вимогам чинного законодавства (якщо мова йде про засновницькі документи, то ця причина має право на існування);

- недостовірність інформації у документах, поданих кредитною спілкою для внесення в Державний реєстр фінансових установ;

- невідповідність кредитної спілки згідно з поданими документами вимогам чинного законодавства у тому числі вимогам Положення про внесення інформації про кредитні спілки до Державного реєстру фінансових установ (дана підстава є незрозумілою для того, щоб надати їй будь-який коментар).

Другим елементом легітимації кредитних спілок в Україні є ліцензування, говорячи мовою ст. 8 Закону України „Про кредитні спілки”, окремих видів діяльності кредитної спілки. Відповідно до ч. 4 ст. 8 Закону ліцензуванню в кредитній спілці підлягає діяльність по залученню внесків (вкладів) членів кредитної спілки на депозитні рахунки, а також інші види діяльності відповідно до закону. Оскільки ні вказаний, ні інші закони на сьогодні не визначають інших видів діяльності, на здійснення яких кредитна спілка має одержати ліцензію, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг в Україні розпорядженням від 02.12.2003 № 146 затвердила Ліцензійні умови провадження діяльності кредитних спілок по залученню внесків (вкладів) членів кредитної спілки на депозитні рахунки, що відповідно до останніх змін, внесених розпорядженням Держфінпослуг від 27.02.2007 № 6868 мають назву Ліцензійних умов провадження діяльності кредитних спілок з надання фінансових послуг, однак суть та коло операцій кредитних спілок поки що не змінились.

Ліцензуванням відповідно до зазначених Ліцензійних умов визнається видача, переоформлення, тимчасове зупинення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ, контроль за додержанням ліцензіатом ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов. Ліцензія, у застосуванні до кредитних спілок, - документ державного зразка, який засвідчує право кредитної спілки на провадження зазначеного в ньому виду діяльності з надання фінансових послуг протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Строк дії ліцензії встановлюється на 3 роки, а при повторній видачі ліцензії, якщо до кредитної спілки протягом попереднього строку дії ліцензії не застосовувались заходи впливу - 5 років (при застосуванні будь-якого з заходів впливу повторно ліцензія видається на 3 роки). Ліцензія чинна до закінчення строку її дії, визнання недійсною або анулювання. З припиненням дії ліцензії за вказаних умов, а також у разі її тимчасового зупинення діяльність кредитних спілок із залучення вкладів (внесків) їх членів на депозитні рахунки не допускається.

Процедура отримання ліцензії на здійснення зазначеного в ній виду діяльності (таку назву отримала ліцензія на здійснення операцій кредитною спілкою після внесення змін до Ліцензійних умов) визначена пунктом 2.1. Ліцензійних умов: заявник особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг із заявою про видачу ліцензії, до якої додається копія свідоцтва про державну реєстрацію кредитної спілки або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа. Така редакція норми поки що залишається чинною, однак не цілком коректним є вираз „заявник особисто або через уповноважений ним орган чи особу...”. Кредитна спілка є юридичною особою, тому діяти „особисто” вона не може, тобто уявляється непотрібною альтернативна норма. Оскільки за нині чинним законодавством передбачається наявність свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка, то процедура ліцензування новостворених кредитних спілок може, на нашу думку, проводитись на підставі заяви кредитної спілки, до якої додається копія свідоцтва про її державну реєстрацію, завірена органом, що його видав, або нотаріально.

Заява кредитної спілки про видачу ліцензії може бути залишена без розгляду, якщо вона підписана особою, яка не має на це повноважень або особою, посада якої не вказана чи у разі оформлення документів з порушенням вимог Ліцензійних умов провадження діяльності кредитних спілок з надання фінансових послуг.

Підставами ж для відмови у видачі ліцензії є недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії або невідповідність заявника згідно з поданими документами Ліцензійним умовам провадження діяльності кредитних спілок з надання фінансових послуг. Слід зауважити, що для більшості нормативних актів Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України з питань державної реєстрації та ліцензування окремих видів діяльності фінансових установ є характерною така підстава для відмови у проведенні вказаних дій як „невідповідність заявника згідно з поданими документами” умовам, що прописані в нормативному акті, який містить вимоги для державної реєстрації або ліцензування окремих видів діяльності конкретної фінансової установи. Прокоментувати таку підставу для відмови у здійсненні дії щодо державної реєстрації або ліцензування уявляється неможливим через труднощі у тлумаченні вказаної підстави. А оскільки відмова у здійсненні державної реєстрації або ліцензування окремих видів діяльності фінансової установи повинна бути мотивованою, то, на нашу думку, формулювання підстав такої відмови у нормативних актах Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг повинно бути більш чітким та конкретним, тим більше, що у разі відмови Держфінпослуг у видачі ліцензії на підставі невідповідності заявника ліцензійним умовам, заявник може подати до Держфінпослуг нову заяву про видачу ліцензії після усунення причин, що були підставою для відмови у видачі ліцензії. Тому заявник повинен чітко розуміти, які недоліки йому слід виправити перш, ніж він повторно звернеться до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України. Визначити ці умови спробуємо, застосувавши аналогію вимогам, яким повинна відповідати кредитна спілка при здійсненні її державної реєстрації та умовам, яким повинен відповідати ліцензіат при провадженні діяльності по залученню внесків (вкладів) членів кредитної спілки на депозитні рахунки (розділ 3 Ліцензійних умов провадження діяльності кредитних спілок з надання фінансових послуг. Отже:

- кредитна спілка зобов'язана у своїй діяльності керуватися Законами України „Про кредитні спілки”, „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, нормативно-правовими актами Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, які регулюють діяльність кредитних спілок, власним статутом та положеннями, перелік яких визначений нормативно-правовими актами Держфінпослуг. Положення мають не суперечити вимогам законодавства та містити умови, які не суперечать одна одній і не містять положень з неоднозначним трактуванням;

- кредитна спілка зобов'язана формувати капітал, резерви, фонди та визначати порядок покриття збитків відповідно до вимог, установлених Держфінпослуг та дотримуватись фінансових нормативів, визначених Держфінпослуг;

- кредитна спілка повинна бути забезпечена комп'ютерною технікою для ведення обліку та комунікаційними засобами (телефон та/або факс), а також використовувати програмне забезпечення відповідно до вимог Держфінпослуг;

- кредитна спілка зобов'язана мати окреме приміщення з обмеженим доступом та сейф для зберігання грошей (грошових коштів) та документів, що унеможливлює їх викрадення (пошкодження), а також мати інше спеціальне технічне обладнання, перелік та вимоги до якого встановлюються Держфінпослуг;

- кредитна спілка (включаючи відокремлені підрозділи) протягом часу, встановленого внутрішніми правилами (документами), забезпечує прийом членів кредитної спілки для проведення відповідних розрахунків, надання необхідної інформації та консультацій;

- членами органів управління кредитної спілки не можуть бути особи, які за рішенням суду визнані недієздатними або обмежено дієздатними, особи, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, а також особи, що мають непогашену судимість за корисливі злочини;

- керівники та головний бухгалтер кредитної спілки повинні відповідати професійним та кваліфікаційним вимогам, установленим Держфінпослуг;

- кредитна спілка зобов'язана подавати до Держфінпослуг фінансову звітність та інші звітні дані, інформацію в обсягах, формах та у строки, що встановлені Держфінпослуг;

- кредитній спілці забороняється поширення у будь-якій формі реклами та іншої інформації, що містить неправдиві відомості про її діяльність. У зв'язку з цим хочеться звернути увагу на те, що останнім часом в Україні поширились випадки розповсюдження реклами кредитних спілок про те, що вони кредитують громадян з метою придбання останніми певних товарів, побутової техніки. При цьому механізм такого кредитування є аналогічним банківському кредитуванню, за такого механізму суб'єкт, якого кредитує кредитна спілка не набуває статусу її члена та сплачує відсотки за користування сумою кредиту. Така діяльність кредитних спілок не відповідає ані їх сутності, ані вимогам Закону „Про кредитні спілки”, а поширення вказаної інформації викликане відсутністю як належного контролю за діяльністю кредитних спілок з боку Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України, так і мір відповідальності кредитних спілок, що поширюють неправдиву інформацію про власну діяльність.

- кредитна спілка повинна виконувати свої зобов'язання перед членами в порядку, терміни та протягом строків згідно з укладеними договорами;

- кредитна спілка зобов'язана виконувати гарантовані законом права членів кредитної спілки з питань управління кредитною спілкою та з питань отримання інформації про діяльність кредитної спілки;

- кредитній спілці забороняється здійснювати діяльність, яка не передбачена її статутом.

Загальний строк розгляду Держфінпослуг поданих кредитною спілкою документів, поданих з метою отримання ліцензії, становить тридцять календарних днів з дати надходження відповідної заяви, після сплину якого Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі.

Якщо кредитна спілка відповідає вимогам Закону України „Про кредитні спілки”, Ліцензійним умовам провадження діяльності кредитних спілок з надання фінансових послуг Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України приймає рішення про видачу ліцензії та оформлює ліцензію не пізніше, ніж за 5 робочих днів з дня надходження документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії.

Поняття лізингу в Україні є достатньо новим. Про лізинг, лізингові операції стало відомо на початку 90-х років ХХ сторіччя на ринку банківських послуг, а дещо пізніше став формуватись сектор лізингових операцій як самостійний сектор на ринку фінансових послуг через створення в державі лізингових фондів та компаній. Створення лізингових компаній ніким чином не витісняло з ринку основних суб'єктів, що брали участь у відносинах лізингу - банки України. Можливо, саме тому не було створено (і досі не створено) нормативно-правової бази для чіткого регулювання створення та діяльності лізингових компаній як самостійних суб'єктів ринку фінансових послуг. В чинному законодавстві України навіть не існує визначення лізингової компанії.

Державою (в особі Кабінету Міністрів України, міністерств) створено так званий лізинговий фонд під яким розуміється сукупність лізингових компаній, створених, як правило, постановами Кабінету Міністрів України або нормативними актами відповідних міністерств на реалізацію постанов Кабінету Міністрів України з метою впровадження лізингових правовідносин у конкретній галузі народного господарства України (сільському господарстві, машинобудівній галузі, залізничному господарстві, тощо) Постанова Кабінету Міністрів України від 18.09.1997 № 1031 „Про створення державного лізингового фонду для технічного переоснащення сільського господарства”(втратило чинність); Постанова Кабінету Міністрів України від 15.01.1998 № 25 „Про порядок використання коштів державного лізингового фонду на придбання вітчизняної сільськогосподарської техніки та двигунів до неї”; Розпорядження Кабінету Міністрів України від 14.08.2001 № 370-р „Про створення державного лізингового фонду для поновлення морського і річкового флоту”; Постанова Кабінету Міністрів України від 10.12.2003 № 1904 „Про порядок використання коштів державного бюджету, що спрямовується на придбання вітчизняної техніки і обладнання для агропромислового комплексу на умовах фінансового лізингу та заходи за операціями фінансового лізингу”. Майже всі створені за ініціативою Кабінету Міністрів лізингові компанії були створені до набрання чинності Законом України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” Постанова Кабінету Міністрів України від 16.10.1997 № 1144 „Про лізингову компанію „Украгромашінвест”; Постанова Кабінету Міністрів України від 08.06.1998 № 840 „Про утворення лізингової компанії „Укртранслізинг”; Постанова Кабінету Міністрів України від 19.02.1999 № 225 „Про утворення державного лізингового підприємства „Украгролізинг” . Тому ці лізингові компанії не визначались і не визначаються як фінансові установи. Проте і зараз Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг не вважає їх такими, „що мають правовий статус фінансових установ”. Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 19.08.2005 „Про затвердження структури файлів, формату та опису полів електронної форми даних, що подаються до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг юридичними особами-суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але мають визначену законами та нормативно-правовими актами Держфінпослуг можливість надавати послуги з фінансового лізингу. При цьому ні нормативні акти самої Комісії, ані інші акти законодавства України не містять жодного визначення правового статусу фінансових установ. Виходячи з ознак вказаного явища, які надаються нормативно-правовими актами Держфінпослуг і будуть розглянуті в межах аналізованого питання нижче, у застосуванні до страхових компаній, можна сказати, що правового статусу фінансової установи юридична особа, за розумінням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, набуває після її внесення до Державного реєстру фінансових установ. Проте Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг не прийнято окремого нормативно-правового акту щодо процедури внесення лізингових компаній до Державного реєстру фінансових установ. Не включено такий нормативно-правовий акт і до плану роботи Держфінпослуг на 2007 рік, тому, очевидно, що для новостворюваних лізингових компаній ця процедура проходитиме відповідно до загальних вимог, встановлених Положенням про Державний реєстр фінансових установ, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 28.08.2003 № 41.

Оскільки чинне законодавство України не містить визначення лізингової компанії, то, на наш погляд, це визначення може бути включене до поняття „лізингодавець”, що надане Законом України „Про фінансовий лізинг” від 16.12.97 (в редакції Закону України від 11.12.2003). Таку думку підтверджують і роз'яснення, що надавались Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг листами від 09.07.2004 № 703/11-3/1 без назви Опубліковано „Бухгалтер” № 28, липень, 2004. та від 09.07.2004 № 702/11-3/1 „Щодо кола юридичних осіб, які можуть здійснювати діяльність з надання послуг фінансового лізингу” Опубліковано „Податки та бухгалтерський облік”, № 60 26 липня 2004 року. З урахуванням цих роз'яснень, а також положень розпорядження Держфінпослуг від 19.08.2005 № 4477 „Про затвердження структури файлів, формату та опису полів електронної форми даних, що подаються до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але мають визначену законами та нормативно-правовими актами Держфінпослуг можливість надавати послуги фінансового лізингу”, можна стверджувати, що не всі лізингові компанії в Україні є фінансовими установами, хоч таке становище не відповідає ст. 1 Закону „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”. Це потребує приведення лізинговими компаніями своєї діяльності у відповідність до вимог чинного законодавства, а інші суб'єкти матимуть право надавати послуги з фінансового лізингу лише за умови отримання відповідної ліцензії від Держфінпослуг. Відповідно до ст. 4 Закону лізингодавцем є юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачу. Лізингодавцями, зокрема, є і лізингові компанії.

Оскільки лізингодавець є юридичною особою, а нормативно-правові акти, які регулювали б створення лізингодавців-лізингових компаній відсутнє, то державна реєстрація лізингових компаній відбувається відповідно до Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” з особливостями, які передбачатиме організаційно-правова форма лізингової компанії. З аналізу постанов Кабінету Міністрів України щодо створення лізингових компаній випливає, що лізингові компанії створюються у формі акціонерних товариств закритого типу. Однак, станом на сьогодні жоден з нормативно-правових актів, що тим чи іншим чином може бути застосований до регулювання лізингових правовідносин, не містить будь-яких обмежень щодо організаційно-правової форми лізингових компаній. Але, виходячи з природи та сутності правовідносин фінансового лізингу, можна стверджувати, що найбільш доречними організаційно-правовими формами для створення лізингової компанії можуть бути акціонерне товариство (закритого чи відкритого типу) та товариство з обмеженою відповідальністю. Особливості створення акціонерних товариств та товариств з додатковою відповідальністю (процес їх створення є абсолютно аналогічним процесу створення товариств з обмеженою відповідальністю) та процес державної реєстрації вказаних видів господарських товариств розглянуті нижче, у застосуванні до страхових компаній. Проте, виходячи з відсутності законодавства з питань створення та діяльності лізингових компаній, можна вказати, що відповідно до правил, встановлених Цивільним кодексом України засновників сучасної лізингової компанії може бути як декілька, так і один (юридичні(юридична) або фізичні (фізична) особи (особа). Статутний фонд лізингової компанії, очевидно, може бути сформований як грошовими коштами (за винятком бюджетних та одержаних в кредит), так і іншим майном.

Внесення до Державного реєстру фінансових установ для новостворюваних лізингових компаній до затвердження Держфінпослуг відповідного розпорядження відбуватиметься за загальними правилами, встановленими Положенням про Державний реєстр фінансових установ, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 28.08.2003 № 41 (в редакції розпорядження Держфінпослуг від 16.01.2007 № 6640). Однак наявність окремого порядку внесення лізингових компаній (або їх реєстрації, як у випадку, розглянутому стосовно кредитних спілок) у Державний реєстр фінансових установ є нагально необхідним, оскільки Положення про Державний реєстр фінансових установ передбачає подання, крім заяви про внесення інформації до Державного реєстру фінансових установ, реєстраційної картки з загальною інформацією про юридичну особу, у випадках, передбачених нормативно-правовими актами, - інформації про ліцензії та правила надання фінансових послуг, реєстраційної картки з інформацією про відокремлені підрозділи юридичної особи (за наявності), ще і подання інших документів, перелік і форми яких установлюються відповідними нормативно-правовими актами для окремих видів фінансових установ.

Ліцензійні умови для лізингових компаній як фінансових установ також не виписані Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг. Тому це питання регулюватиметься відповідно до загальних умов, встановлених ст.34-38 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”.

Лізингова компанія з метою розпочати господарську діяльність з надання фінансових послуг, зокрема з фінансового лізингу, повинна буде звернутись до Держфінпослуг з заявою про видачу ліцензії.

У заяві про видачу ліцензії повинні, відповідно до ст. 35 Закону міститися відомості про заявника (найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код). У разі наявності філій або інших відокремлених підрозділів, які надаватимуть фінансові послуги на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження.

До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію лізингової компанії чи копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, посвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.

Заява про видачу ліцензії та документи, що додаються до неї, приймаються за описом, копія якого видається заявнику з відміткою про дату прийняття документів Держфінпослуг.

В ст. 35 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” також зазначається, що законами України з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг та нормативно-правовими актами Держфінпослуг можуть встановлюватись додаткові вимоги щодо переліку та змісту документів, необхідних для отримання ліцензії це, звичайно, будуть копії установчих документів заявника, інформація про керівників заявника, інформація про формування статутного фонду заявника, окрема інша інформація.

Підстави відмови у видачі ліцензії (на основі ст. 36 Закону) є подібними до підстав, за яких Держфінпослуг відмовляє іншим фінансовим установам у видачі ліцензії. Подібним також є і механізм прийняття рішення про видачу ліцензії.

Отже, основною особливістю легітимації лізингових компаній в Україні є відсутність спеціального законодавства, що регулює це питання та необхідність застосування аналогії закону при створенні та ліцензуванні діяльності лізингової компанії, якщо вона створюватиметься на сьогодні. Єдиним шляхом розв'язання цієї проблеми є створення правового підґрунтя для легітимації лізингових компаній.

Одним із видів фінансових установ в Україні є ломбарди. Здавна відомо, що найменшу суму грошей в найкоротші терміни можна позичити саме у ломбарді. Проте який договір при цьому укладається, який режим майна, що передається ломбарду в якості забезпечення зобов'язання щодо повернення отриманих коштів - всі ці, а також інші питання, що допомогли б дещо розкрити правовий статус ломбардів в Україні залишаються для більшості громадян нез'ясованими. Законодавство України постійно змінювало підходи до визначення статусу ломбардів: то вважалось, що функції ломбардів полягають у схові майна, то - у видачі позичок під заставу цього майна, то обидві ці абсолютно різні за значенням функції, які мали б опосередковуватись різними за правовою природою договорами об'єднувались в одній нормі одного і того ж самого нормативно-правового акту. Станом на сьогодні ситуація з невизначеністю статусу ломбардів у якості фінансових установ залишилась майже без вагомих змін, незважаючи на більш детальну регламентацію діяльності ломбардів, посиленням ролі державних органів в процесі легітимації ломбардів та контролю за їх діяльністю. Протягом досить тривалого часу юридична наука взагалі не розглядала ломбарди в якості достатньо серйозного явища правової дійсності, а окремі норми законодавства України, які регулювали діяльність ломбардів, не розкривали їх суті, а лише говорили про ознаки цієї установи. Так, аж до 2001 року визначення ломбарду та процес його легітимації регулювались постановою Ради Міністрів УРСР від 19.06.1979 № 315 „Про затвердження Типового статуту ломбарду”. 12.07.2001 Верховною Радою України прийнято Закон „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, однак Закон містив лише вказівку на те, що ломбард є фінансовою установою без будь-якої конкретизації особливостей правового статусу цієї фінансової установи.

У 2005 році Кабінетом Міністрів України прийнято за затверджено програму власної діяльності „Назустріч людям” Програма діяльності Кабінету Міністрів „Назустріч людям”, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 04.02.2005 № 115 та схвалена постановою Верховної Ради України від 04.02.2005 № 2426-IV, в якій, зокрема, зазначено, що Уряд України сприятиме розбудові надійних та прозорих ринків фінансових послуг, забезпеченню створення вільного та конкурентноспроможного становища фінансових установ як учасників ринків фінансових послуг та забезпеченню законодавчого врегулювання діяльності ломбардів. Певні кроки в цьому напрямі вже зроблено: на розгляд Верховної Ради України подано законопроекти „Про ломбарди в Україні” „Про ломбарди і ломбардну діяльність”).

Однак на сьогодні все ще немає єдності у розумінні сутності ломбардів. Ломбарди визначаються як фінансові установи, виключним видом діяльності яких є надання на власний ризик фінансових кредитів фізичним особам готівкою чи у безготівковій формі за рахунок власних або залучених коштів, крім депозитів, під заставу майна та майнових прав, на визначений строк і під відсоток, а також надання супутніх ломбардних послуг Постанова Кабінету Міністрів України „Про затвердження порядку проведення внутрішнього фінансового моніторингу суб'єктами господарювання, що провадять господарську діяльність з організації та утримання казино, інших гральних закладів і ломбардами„ від 20.11.2003 № 1800. З іншого боку, в законодавстві залишилось і розуміння ломбардів як фінансових установ, які відповідно до законодавства приймають від населення на зберігання ювелірні та побутові вироби з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та надає позички під заставу таких виробів Постанова Кабінету Міністрів України від 04.06.1998 № 802 „Про Правила торгівлі дорогоцінними металами (крім банківських металів) і дорогоцінним камінням, дорогоцінним камінням органогенного утворення та напівдорогоцінним камінням у сирому та обробленому вигляді і виробами з них, що належать суб'єктам підприємницької діяльності на праві власності” (з доповненнями)..

Порядок створення та державної реєстрації ломбардів в Україні регулюється Законами України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг”, „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” та Положенням про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 18.12.2003 № 170 (зі змінами і доповненнями), порядок ліцензування діяльності ломбардів встановлюється Законом України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг” та Положенням про порядок надання фінансових послуг ломбардами, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 26.04.2005 № 3981. Окремі Ліцензійні умови з надання послуг ломбарду відсутні.

Закон України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг” встановлює загальні, спільні і для ломбардів, і для інвестиційних фондів, і для інших фінансових установ умови та вимоги для проведення легітимації їх діяльності, що акумулюються у розділах ІІІ та VI Закону.

Деталі створення та державної реєстрації ломбарду містять Закон України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, норми якого регулюють останню стадію проходження процедури державної реєстрації ломбардами, інвестиційними фондами, а також іншими фінансовими установами та Положення про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ, затвердженим розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 18.12.2003 № 170 (зі змінами і доповненнями).

Розділ ІІ Положення встановлює вимоги до ломбарду для набуття статусу фінансової установи, а саме:

1) ломбард повинен створюватись у відповідній організаційно-правовій формі згідно з вимогами законодавства (на сьогодні це - повні товариства, також залишаються діючими ломбарди з державною формою власності). Проект закону України „Про ломбарди в Україні” пропонує створення ломбардів у формі державних підприємств (що, безперечно, викличе наукову дискусію навколо неможливості рівняння понять „державне підприємство” та „фінансова установа” через їх категоричну відмінність), повного та командитного товариств та товариства з додатковою відповідальністю. Проект закону України „Про ломбарди і ломбардну діяльність” передбачає існування ломбардів у формах державного підприємства та повного товариства;

2) ломбард повинен мати внутрішні правила та положення, що регламентують надання ломбардом фінансових послуг, затверджені у встановленому порядку. У документі, що фактично має детально регламентувати кожну вимогу до створення ломбарду для набуття ним статусу фінансової установи міститься подібна абсолютно неконкретна норма, яка, до речі, не регулюється жодним іншим актом Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України. Тобто, на етапі створення, очевидно, що вказані внутрішні правила та положення затверджуються засновниками та можуть існувати в безлічі варіантів (оскільки Державна комісія не вбачає потреби погоджувати такі документі) та містити або передбачати незаконні для ломбарду види діяльності. Це є першою проблемою у сучасній процедурі легітимації діяльності ломбарду усунення якої можливе або за більш детального формулювання вказаної норми в межах Положення про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ, або за прийняття відповідного закону України, що детально розписав би вимоги до статуту ломбарду, в якому передбачаються види фінансових послуг, що надають ломбарди в Україні;

3) ломбард має забезпечити наявність спеціального технічного обладнання, облікової та реєструючої системи, необхідних для надання фінансових послуг та забезпечення належного та своєчасного обліку фінансово-господарських операцій відповідно до законодавства (у тому числі обладнання для оцінки майна, програмного забезпечення, комп'ютерної техніки, комунікаційних засобів, тощо). Неточність цього положення полягає у тому, що майно в Україні оцінює не обладнання, а оцінюють спеціалісти, діяльність, яких врегульована відповідними законодавчими та підзаконними нормативно-правовими актами. Тому для здійснення оцінки майна, під заставу якого надається фінансовий кредит, ломбард, насамперед, повинен мати оцінювача-спеціаліста з оцінки майна;

4) мати власне або орендоване приміщення, призначене для надання фінансових послуг, у тому числі окреме приміщення для зберігання заставленого майна, яке повинно бути обладнане необхідними засобами безпеки, зокрема, охоронною сигналізацією та/або відповідною охороною. З нашого погляду, ця норма має бути більш жорсткою і вимагати для ломбарду наявності як охоронної сигналізації, так і відповідної охорони, оскільки в заставі ломбарду можуть бути наявні не тільки цінні побутові речі, але і вироби з дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння;

5) в установчих документах ломбарду повинен бути визначений вичерпний перелік фінансових послуг, які надає ломбард. На нашу думку, сьогодні, коли з законодавства неможливо з'ясувати суть ломбарду, вказана вимога не може обмежуватись лише визначенням видів фінансових послуг, що надає кожен конкретний ломбард, оскільки основний вид діяльності ломбардів в Україні - надання фінансових кредитів - нерозривно пов'язаний з тією „послугою”, яка передує наданню фінансового кредиту: схов (за Цивільним кодексом УРСР, який зберігається донині у підзаконних нормативно-правових актах), зберігання речей (ст. 967 Цивільного кодексу України), приймання майна у заставу (ст. 48 Закону України „Про заставу”). А фінансова послуга з надання фінансових кредитів теж має декілька формулювань у чинному законодавстві і в літературних джерелах: ломбард надає позички, позики, кредити, і всі ці поняття мають різний відтінок. Розв'язання цієї проблеми можливе лише за умови прийняття закону, що чітко і правильно визначав би сутність ломбарду: ломбард - це фінансова установа, основним видом діяльності якої є надання фінансових кредитів фізичним особам готівкою або у безготівковій формі за рахунок власних або залучених коштів, крім депозитів, під заставу майна. При розробці визначення сутності та регулюванні правового статусу ломбарду необхідно конкретно визначити види майна, що слугуватиме забезпеченням повернення наданого фінансового кредиту (заставою). Доцільним вважаємо обмеження суми фінансового кредиту, який вправі надавати ломбард, щоб не втрачалось історично складене розуміння ломбарду як установи, що надає порівняно невеликі суми кредитів під заставу виключно рухомих речей, але не всіх видів (наприклад, побутового призначення, ювелірних речей, невеликих пакетів цінних паперів);

6) в установчих документах ломбарду повинен бути визначений вичерпний перелік видів фінансових послуг, які надає ломбард. Формулювання, викладене у п.п. 8.5. пункту 8 Положення про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ, слід поновити в частині приведення у відповідність згідно норм новітнього законодавства, згідно з якими установчі документи набули назви засновницьких. Основною проблемою цього положення є те, що чинне законодавство не надає вичерпного переліку фінансових послуг, що вправі надавати ломбард. Такий перелік можна сформувати, базуючись на сучасних визначеннях поняття ломбард, які, як видно зі сказаного вище не є досконалими. Тому, виходячи з проектів законів „Про ломбарди в Україні” та „Про ломбарди і ломбардну діяльність” слід вказати на те, що ломбарди в Україні можуть надавати фінансові послуги ломбардів та супутні ломбардні послуги. Фінансова послуга у ломбардів одна - надання фінансових кредитів, а до супутніх ломбардних послуг належать прийом під заставу та на зберігання майна чи майнових прав, склад якого, на нашу думку, повинен бути визначений та обмежений для ломбарду в законодавчому порядку; продаж на комісійних умовах майна чи майнових прав, що перебували в заставі і не були викуплені в установлений строк після закінчення дії кредитного договору або договору відповідального зберігання; скупка у населення виробів з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння.

Законопроект „Про ломбарди в Україні” пропонує надати право ломбардам надавати будь-які фінансові послуги, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, і це положення є надто узагальненим та таким, що спотворює суть ломбарду та може призвести до порушень та зловживань на ринку фінансових послуг, оскільки під залученням фінансових активів від фізичних осіб перш за все можна зрозуміти залучення депозитів, що дозволено лише для банків; ломбардам пропонується надати право довірчого управління фінансовими активами юридичних та фізичних осіб, що є основною та незаперечною діяльністю довірчих товариств в Україні. Законопроект „Про ломбарди і ломбардну діяльність” відносить до супутніх ломбардних послуг оцінку майна чи майнових прав, які ломбард бере в заставу або на відповідальне зберігання. З нашого погляду, це майно або майнові права, що передаються до ломбарду, мають бути оціненими за допомогою інституту оцінювачів, що існує в Україні, а після цього здаватися в ломбард в якості застави або на відповідальне зберігання. З цих причин останні положення не повинні враховуватись законодавцем. Класифікацію послуг ломбарду на фінансові та супутні станом на сьогодні проводить Положення про порядок надання фінансових послуг ломбардами, затверджене розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 26.04.2005 № 3981.