Темпоральний чинник у підставах втрати особою права на житло в Україні

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Чорноморський національний університет імені Петра Могили

Темпоральний чинник у підставах втрати особою права на житло в Україні

Мамчур Л.В., к. ю. н., доцент,

доцент кафедри цивільного та кримінального права і процесу

Анотація

житло право власність законодавство

У дослідженні на основі комплексного аналізу останніх наукових здобутків та норм цивільного і житлового законодавства з'ясовано особливості окремих режимів житла в Україні та виокремлено встановлені законодавцем у рамках кожного із зазначених режимів строки, зі спливом яких закон пов'язує втрату фізичною особою права на житло. Досліджено наявні практичні підходи судів різних рівнів до застосування відповідних норм закону у вирішенні спорів. Окреслено перспективні напрями вдосконалення норм чинного законодавства.

Ключові слова: житло, правовий режим житла, втрата права на житло, право власника житла, набувальна давність, договір найму житла, Європейський суд із прав людини.

Аннотация

В исследовании на основе комплексного анализа последних научных достижений и норм гражданского и жилищного законодательства выяснены особенности отдельных режимов жилья в Украине и выделены установленные законодателем в рамках каждого из указанных режимов сроки, с истечением которых закон связывает утрату физическим лицом права на жилье. Исследованы существующие практические подходы судов разных уровней касательно применения соответствующих норм закона при решении споров. Намечены перспективные направления совершенствования норм действующего законодательства.

Ключевые слова: жилье, правовой режим жилья, утрата права на жилье, право собственника жилья, приобретательная давность, договор найма жилья, Европейский суд по правам человека.

Annotation

Mamchur L.V. THE TEMPORAL FACTOR IN THE GROUNDS OF LOSS OF THE RIGHT TO HOUSING BY THE PHYSICAL PERSON IN UKRAINE

In this study on the basis of a comprehensive analysis of the latest scientific achievements and rules of civil and housing legislation clarified the specific features of different modes of housing in Ukraine, and allocated fixed by the legislator in each of these modes time, after which the law links the loss of the physical person of the right to housing. The existing practices of courts of different levels prior to the application of the relevant provisions of the law were studied in resolving disputes. Perspective directions of improvement of the current legislation are outlined.

Key words: housing, legal regime of housing, loss of the right to housing, rights of the owner, acquisitive prescription, rental agreement, European court of human rights.

Постановка проблеми. З отриманням Україною незалежності перервалася радянська традиція реалізації особою права на житло виключно за рахунок державного фінансування або державного кредитування спорудження житла. Процеси приватизації державного житлового фонду, що перетворили наймачів житла у його повноцінних власників, отримання можливості мати у власності більше одного жилого приміщення, відмова держави від ідеї масового забезпечення житлом з державного житлового фонду, натомість виокремлення соціально незахищених осіб як базової категорії, яка єдина може претендувати на надання соціального житла з державного/громадського житлового фонду, збереження практики надання житла в особливому порядку для окремих категорій громадян і розширення переліку цих категорій в останні кілька років все це призвело до зміни смислового наповнення права на житло як основного і невід'ємного цивільного права особи.

Ступінь розробленості проблеми. Право на житло особи як базовий феномен у будь-якому сучасному суспільстві було традиційним предметом інтересу радянських, а згодом і вітчизняних правників Ч.Н. Азі-мова, С.М. Братуся, О.В. Дзери, О.С. Іоффе, В.М. Коссака, О.А. Красавчикова, П.В. Крашеніннікова, Н.С. Кузнєцової, І.М. Кучеренко, С.Н. Ландкофа, В.В. Луця, Я.М. Шевченко та багатьох інших. Питання реалізації особою права на житло досліджувалися у дисертаційних дослідженнях І.В. Бандурки, Є.О. Мічуріна, Т.Р. Федосєєвої, О.В. Воронової, О.В. Аврамової, І.В. Міщенко, С.В. Клименко, К.В. Заєць та ін.

Існування одночасно декількох правових механізмів для задоволення базового права особи на житло, її законних інтересів разом із неоднозначністю вживання спеціально-юридичної термінології зумовлюють потребу стислого порівняльного наукового дослідження для з'ясування істотних характеристик кожного з передбачених у національному законодавстві правових режимів житла, встановлення критеріїв їх розмежування, уточнення значення дотичних юридичних термінів і категорій у співвідношенні їхньої лексичної форми і правового змісту.

Мета статті розглянути визначені законом строки реалізації і захисту своїх прав на житло різними учасниками тих правовідносин, предметом яких є помешкання або жиле приміщення, розкрити їх правову при-

роду і дослідити виправданість застосування. Насамперед цікавлять ті строки, сплив яких є підставою для припинення права особи на житло.

Виклад основного матеріалу. Право на житло поєднує в собі як публічний аспект у вигляді права на повагу до житла (ст. 30 Конституції України [1]), так і приватноправовий (ст. 47 Конституції [1]). Позиція держави щодо надання гарантій недоторканності права особи на житло насамперед полягає у прямій вказівці ст. 47, що ніхто не може бути позбавлений житла інакше, ніж на підставі закону за рішенням суду.

Новий підхід законодавця, що перестав декларувати право на житло як безумовний обов'язок держави надати житло всім і кожному, узгоджується із загальноприйнятою європейською нормативною і судовою практикою. Надаючи тлумачення Конвенції Ради Європи «Про захист прав людини і основоположних свобод» [2] (ратифікована Законом України № 475/97-ВР від І7 липня 1997 р., набула чинності в Україні І1 вересня 1997 р.), а саме положенням ст. 8: «Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції», Європейський Суд із прав людини (далі ЄСПЛ) (зберігач Конвенції і суб'єкт, що формує прецедентну практику із застосування її положень, обов'язкову для держав-учасниць Конвенції) у рішенні від 18 січня 2001 р. у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman vs. UK, заява № 27238/95), зазначив:

« 99. Важливо пам'ятати, що стаття 8 Конвенції не містить формулювання права на забезпечення житлом. Прецедентне право Європейського Суду також не визнає такого права. Хоча, безперечно, бажано, щоб кожний мав місце, де б він міг проживати з достоїнством і яке він міг би назвати домом. На жаль, у договірних Державах багато хто не має житла. Питання про те, чи виділяє Держава фонди для забезпечення кожного житлом, є питанням політичного, а не судового рішення» [3].

Із прийняттям Цивільного кодексу України (далі ЦК України) 2004 р. [4] відбулося нормативне закріплення нової концепції цивільного права на житло і механізмів його реалізації, значно розширився набір юридичних можливостей власника/наймача щодо захисту своїх прав. Поняття житла як предмета суб'єктивного права у ЦК України отримало нове наповнення порівняно з позицією Житлового кодексу УРСР (далі ЖК УРСР) [5], який використовує, на наш погляд, застарілі категорії радянської доби («жилий будинок, жиле приміщення»), чітко окреслені за допомогою формулювання низки вимог до них, насамперед пов'язаних із метою використання такого приміщення (ст. ст. 4, 6, 48, 50 ЖК УРСР), і матеріалістично трактується у ЖК УРСР як нерухома річ особливого роду. Тоді як ЦК України використовує більш широке за змістом поняття «житло»: квартира або її частина, житловий будинок або його частина (ст. 812 ЦК України), а також інше призначене і придатне для постійного проживанняприміщення у відповідному населеному пункті (ст. ст. 29, 379 ЦК України).

Такий підхід узгоджується з позицією ЄСПЛ, який із посиланням на цілий ряд своїх рішень тлумачить поняття «житло», виходячи з фактичних зв'язків особи з конкретним місцем проживання, і зазначає, що «це поняття:

- включає проживання в будинку, що належить іншій особі, якщо воно здійснюється протягом тривалого часу і на щорічній основі (Ментеш (Mente§) та ін. проти Туреччини, Постанова від 28 листопада 1997 р., Звіти про постанови і рішення 1997-VIII, C. 2711, § 73);

- не обмежується місцями проживання, встановленими законним шляхом (Баклі (Buckley) проти Сполученого Королівства, Постанова від 25 вересня 1996 р., Звіти про постанови і рішення 1996-IV, C. 1287-1288, § 54);

- не обмежується традиційними місцями проживання, тому включає жилі автопричепи й інші мобільні місця проживання (Баклі (Buckley), див. вище, висновок Комісії, C. 1309, § 64; Чепмен (Chapman) проти Сполученого Королівства [Велика Палата], № 27238/95, §§ 71-74, ЄСПЛ 2001-I);

- може включати в себе літні будинки чи будинки для відпустки (Демадес (Demades) проти Туреччини, № 16219/90, §§ 32-34, 31 липня 2003 р.);

- може вживатися щодо приміщень бізнес-підприємства за відсутності чітких меж між власним офісом і приватним місцем проживання або між приватною і підприємницькою діяльністю (Німітц (Niemietz) проти Німеччини, Постанова від 16 грудня 1992 р., Серія А N 251-B, С. 34, §§ 29-31), зокрема щодо зареєстрованого офісу компанії, відділення або інших її приміщень (Сосьете Колас Ест (БосійШ Colas Est) та ін. проти Франції, № 37971/97, § 41, ЄСПЛ 2002-III) » [6].

У контексті цих змін перелік підстав для втрати особою права на займане нею житло теж зазнав значної ревізії, а самі підстави передбачені тепер нормами не лише ЖК УРСР [5], але і ЦК України [4]. Аналіз чинних підстав демонструє, що в цілому ряді випадків особливе значення для юридичного обґрунтування втрати права на житло має темпоральний чинник у вигляді спливу строків, тривалість яких імперативно вказана нормою відповідного Кодексу і пов'язаних із певною дією або, частіше, бездіяльністю в рамках правомірної або протиправної поведінки управомоченої сторони. Поряд із тим законом встановлена різна тривалість строків залежно від правового титулу, який є підставою існування права особи на житло в кожному конкретному випадку, а саме від того, виникло право на це житло в особи як у власника, чи як у орендаря, чи як у наймача, чи йдеться про особу, що є членом сім'ї власника, наймача чи таку, що проживає разом з орендарем житла.

На необхідність правильної кваліфікації спірних відносин як житлових чи цивільних (або речових, або зобов'язальних) у розгляді спорів щодо права особи на житло та застосування винятково відповідного галузевого законодавства уже неодноразово звертав увагу суддів Верховний суд України [7, п. 39; 8, п. 4; 9, п. 3]; тим часом судді місцевих судів для вирішення конкретного спору застосовують норми і ЖК УРСР, і ЦК України одночасно, що вкотре демонструє практичну значимість і потребу відповідних теоретичних напрацювань.

Власник житла може втратити право на нього на підставі ст. 344 ЦК України [4], якщо інша особа в порядку набувальної давності підтвердить своє право шляхом подачі позову до титульного власника, прийняття рішення про визнання права на свою користь у суді та вчинення на підставі рішення суду державної реєстрації свого права. Стаття 344 ЦК України встановлює два випадки: а) якщо інша особа добросовісно заволодіє і відкрито, безперервно здійснюватиме це володіння житловим приміщенням протягом 10 років після спливу цього строку; б) якщо інша особа заволодіє житловим приміщенням за договором, і вимога про повернення житлового приміщення не була пред'явлена після закінчення строку договору через 15 років після спливу строку позовної давності (для договорів оренди житла такий строк складає 3 роки). В обох випадках необхідною ознакою втрати власником прав на житло є відсутність у нього будь-якого інтересу щодо юридичної долі належного йому нерухомого майна протягом тривалого часу.

Ухвалюючи постанову про скасування рішень судів попередніх інстанцій у цивільній справі № 6-24б9цс16, суд прийшов до висновку про «презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права » (Постанова Судової палати у цивільних спорах Верховного суду України від 16 листопада 2016 р.) [10]. Оскільки сплив строку договору оренди житла істотно впливає на майнові інтереси його власника, то на практиці, на нашу думку, неможливо уявити ситуацію, коли б власник міг домагатися збільшення часового проміжку для захисту своїх прав власності на житло й оспорювати правомірність застосування правила ч. 2 ст. 344 ЦК України як підстави для втрати прав на житло після спливу 18 років після завершення дії договору.

Члени сім'ї власника, за якими закон закріпляє сервітут у вигляді права на використання житла власника, можуть втратити це право на підставі ст. 405 ЦК [4]: «У разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом», тобто якщо сама особа не використовує наданий їй законом сервітут. Питання про поважність причини вирішує суд на підставі доказів, наданих йому відповідачем у позові, пред'явленому власником, про усунення перешкод у здійсненні права власності.

Існує справедлива пропозиція зробити виняток із цього правила для тих членів сім'ї власника, які є недієздатними та/або неповнолітніми особами, аж до набуття ними дієздатності у зв'язку з повноліттям/відновленням повної цивільної дієздатності, та внести відповідні зміни до ст. 405 ЦК України [11, с. 16].

Практика українських судів наголошує, що «цивільне законодавство не передбачає збереження права користування житлом за громадянами, які хоч і правомірно вселилися у спірну квартиру власника, але на час розгляду справи не є членом його сім'ї. Тому в такому разі власник повинен звертатися до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні правом власності, а не про визнання особи такою, що втратила право користування житлом.

Проте суд, захищаючи права власності громадян, усуває перешкоди у користуванні цією власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням» [12]; у контексті предмета нашого дослідження це означає, що сервітут поширюється лише на дійсних членів сім'ї, а тому строк в один рік не буде застосовуватися до колишнього подружжя власника або його сина, дочки, що створили власну сім'ю, оскільки вони втратять сервітут у зв'язку з розпадом/зміною сім'ї. Крім того, положення ст. 405 ЦК України не можуть застосовуватися до колишніх членів сім'ї власника, якщо вони самі є співвласниками спірного житла.

Орендар (наймач у договорі оренди житла, що належить до приватного житлового фонду) може втратити право на користування житлом за рішенням суду з ініціативи наймодавця у разі, якщо сам орендар не вніс плату за договором оренди за 6 місяців або більш ніж удвічі за короткострокового найму (ст. 825 ЦК України [4]). На практиці, якщо у розгляді справи про розірвання договору найму житла наймач внесе відповідну плату, суд може відмовити в позові, враховуючи поважні причини виникнення заборгованості щодо оплати житла.

Складно погодитися з думкою І.В. Міщенко про необґрунтованість запровадження законодавцем судового порядку для надання власнику можливості виселити наймача у разі невнесення ним плати за житло [13, с. 4]. Роль суду тут полягає в охороні права на житло наймача і розумному обмеженні сваволі власника, тому наявний порядок видається цілком логічним.

Цивільний кодекс України [4] у ст. 816 визначає поняття та права осіб, які постійно проживають разом із наймачем в орендованому житлі. На відміну від раніше розглянутого випадку, коли особа проживає у квартирі власника як дійсний член її сім'ї, у відносинах, що випливають із договору найму (оренди) житла, приналежність співмешканців наймача до членів його сім'ї юридично не важлива; особою в розумінні ст. 816 ЦК України може бути будь-яка фізична особа, зокрема неповнолітні та недієздатні особи. Вимога про включення переліку осіб, які будуть постійно проживати з наймачем, до договору означає можливість для майбутнього наймодавця оцінити всі ризики, із цим пов'язані.

Оскільки згадані особи повинні бути вказані у договорі та набувають рівних із наймачем прав і обов'язків щодо користування житлом, то фактично вони стають повноцінними учасниками договору і на них поширюються наслідки несплати наймачем орендної плати. Закон не містить прямої вказівки на те, чи вправі особи, що проживають із наймачем, сплатити цю плату самостійно, погасивши заборгованість, але, на нашу думку, треба допускати цю можливість для повнолітніх та тих неповнолітніх осіб, від 14 років, що мають самостійний заробіток, використовуючи за аналогією положення ст. 816 ч. 3 ЦК України [4]: «Якщо наймачами житла є кілька осіб, їхні обов'язки за договором найму житла є солідарними». Варто вважати таку ситуацію належним виконанням договору, оскільки таким чином права і наймодавця, і осіб, які постійно проживають із наймачем, що випливають із їхніх цивільних інтересів у рамках договору найму житла, повною мірою будуть дотримані.

Потрібно звернути увагу, що в Цивільному кодексі України не передбачено обов'язку наймача або інших осіб, що є учасниками договору найму житла зі сторони наймача, постійно проживати у винайманому житлі. Тобто у разі потреби особи винаймати житло для періодичного тимчасового там перебування вона може укласти договір найму житла на тих самих правових засадах, що й особа, яка буде проживати у винайманому житлі постійно.

Строковість договору найму житла, що належить до приватного житлового фонду, означає безумовний обов'язок наймача й осіб, що з ним проживають, звільнити займане приміщення після закінчення строку дії договору.

Особа-наймач або член сім'ї наймача жилого приміщення, що належить до державного/громадського житлового фонду, отримує відповідне жиле приміщення у користування безстроково, укладаючи договір найму після отримання ордера, виданого на підставі рішення компетентних органів.

Особа-наймач або член сім'ї наймача як додаткову гарантію права на житло отримує право тимчасової відсутності в займаному нею приміщенні. Так, лише за заявою інших заінтересованих осіб (наймача, членів сім'ї, що проживають у спірному приміщенні, особи, яка отримала броню або наймодавця відповідно) у судовому порядку особа може бути визнана такою, що втратила право на користування жилим приміщенням, якщо вона була відсутньою у цьому приміщенні понад 6 місяців без поважних причин (ст. 71 ЖК УРСР [5]).

Варто зауважити, що до членів сім'ї наймача в контексті норм ЖК УРСР можуть зараховуватися особи, що не мають сім'ї з наймачем у розумінні Сімейного кодексу України. Особи можуть бути визнані членами сім'ї наймача з урахуванням конкретних обставин: якщо вони ведуть спільне господарство (загальні витрати), надають взаємну допомогу, а також наявні інші обставини, які свідчать про існування родинних стосунків.

Житлові права фізичної особи захищаються в ЖК УРСР шляхом встановлення переліку поважних причин, за яких жиле приміщення зберігається за особою на весь період відсутності цієї особи (ч. 3 п. 1-7 ст. 71 ЖК УРСР [5]), а з моменту вичерпання поважної причини ще 6 місяців. Перелік причин зазнавав неодноразових уточнень порівняно з первісною редакцією ст. 71 ЖК УРСР, тому сьогодні виглядає цілком сучасним; норма ст. 71 ЖК УРСР [5] наголошує на можливості додаткового встановлення поважних причин у законодавстві України.

Розглядаючи спір, суд зобов'язаний з'ясовувати причини відсутності особи у жилому приміщенні та надавати оцінку із приводу їх важливості. На практиці до поважних причин відсутності відповідача у спірному жилому приміщенні суди традиційно відносять проживання відповідача в осіб, які потребують догляду, неможливість проживання внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї.

Окремою категорією суб'єктів, чиє право на житло може бути визнане втраченим за наявності тих самих підстав, що і членів сім'ї наймача, є мешканці гуртожитку. Прийнятий у 2008 р. Закон України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» [14] запровадив поділ гуртожитків на дві категорії: ті, житлові приміщення у яких підлягають приватизації, та ті, які призначені для тимчасового проживання. Оскільки на гуртожитки, що підлягають приватизації, поширюється правовий режим жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду, то до їх мешканців у разі їх відсутності більше 6 місяців без поважних причин за позовом керівної організації суд може застосувати положення ст. ст. 71, 72 ЖК УРСР [5].

Як зазначає Вищий спеціалізований суд у Листі від 1 серпня 2013 р., «щодо мешканців інших гуртожитків, то такі гуртожитки призначені для тимчасового проживання осіб, тому на мешканців цих гуртожитків правила статей 71,72 ЖК УРСР не поширюються » [8].

Висновки

Норми чинного законодавства сьогодні передбачають принаймні чотири способи на законних підставах визнати особу такою, що втратила право на житло як об'єкт її права власності або права користування. Основною практичною проблемою є правильна кваліфікація учасниками цивільного процесу і судом відносин, у рамках яких постає питання про припинення права власності/користування особою житлом, і вибору належних норм законодавства, оскільки строк (різний за тривалістю у кожному із цих чотирьох способів), що застосовується в конкретному випадку, залежить від первісного статусу особи щодо житла як майна (власник, орендар) та від правового режиму самого житла і форми його власності.

Вирішення питання про строк, як бачимо, неможливе без розкриття змісту правової категорії «поважні причини відсутності». Цивільний кодекс не надає примірного переліку поважних причин, залишаючи вирішення цього питання на розгляд суду. Тим часом у зв'язку з об'єктивними реаліями сьогодення, підтримуючи наявну в літературі пропозицію щодо надання додаткових гарантій збереження права на користування житлом неповнолітнім і недієздатним шляхом формування приблизного переліку поважних причин у тексті норми 406 ЦК України [4], вважаємо необхідним надати аналогічні гарантії також особам із числа військовослужбовців і працівників силових структур, якщо вони вибувають із місця постійного проживання/несення служби до зони проведення антитерористичної операції, прилеглих до неї територій для виконання особливих завдань, перебувають на лікуванні чи реабілітації, і вважати причину відсутності таких осіб у житлі поважною на весь період існування відповідних обставин.

Крім того, події останніх кількох років на Сході України і в АР Крим, що призвели до появи значної кількості внутрішньо переміщених осіб (далі ВПО), актуалізують питання захисту їхніх житлових прав. У зв'язку із цим потрібно навести положення Резолюції ПАРЄ 1708 (2010) «Вирішення питань, що стосуються майна біженців та переміщених осіб», у якій, поряд із рекомендаціями державам застосовувати реституцію як справедливий спосіб захисту, вживати своєчасних негайних зусиль, спрямованих на захист житлових прав ВПО, забезпечувати захист не лише прав власності, але і прав на оренду і проживання в житлі державної, соціальної або аналогічної власності у державах посткомуністичного світу сказано: «10.5. Гарантувати, що причина відсутності у власному житлі носіїв права на проживання в ньому або його оренду, які були вимушені залишити своє житло, буде вважатися поважною аж до відновлення безпечних і достойних умов для повернення».

Очевидно, що саме ця правова позиція має бути взята вітчизняним законодавцем за основу для уточнення наявних у чинному законодавстві України переліків поважних підстав, що істотно впливають на збереження за особою права на жиле приміщення незалежно від його правового титулу. Очевидною є також необхідність вносити відповідні зміни вже зараз для створення гарантій реалізації прийнятих Комісією із прав людини Економічної та Соціальної Ради ООН Принципів із питань реституції житла та майна біженців і переміщених осіб (принципів Пінейру) і насамперед права таких осіб на добровільне повернення в умовах безпеки і поваги до гідності всіх біженців і переміщених осіб за наявності їхнього усвідомленого поінформованого вільного вибору (п. 10 Принципів). Держава має дотримуватися відповідного обов'язку з надання інформаційної підтримки, створювати реальні можливості для реалізації указаного права, всебічно сприяти навіть незалежно від можливого державного правонаступництва.

Література

1. Конституція України : Закон від 28 червня 1996 р. № 254-к/96-ВР [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.

2. Конвенція про захист прав людини й основоположних свобод : Міжнародний документ від 4 листопада 1950 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://zakon2.rada. gov.ua/laws/show/995_004.

3. Рішення Європейського Суду із прав людини від 18 січня 2001 р. у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. UK, Заява № 27238/95/ N 27238/95, §§ 71-74, ЕСПЛ 2001-I).

4. Цивільний кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 р. № 435-IV [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/main/435-15.

5. Житловий кодекс Української РСР : Закон Української РСР від 30 червня 1983 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/main/5464-10.

6. Европейский суд по правам человека. Основные положения практики Суда. Понятия «жилище» и «корреспонденция» [Электронный ресурс]. Режим доступа : http://www. first-оmbudsman.org.ua/rU/images/stories/fo/Simeine_gittia_2. pdf.

7. Про судову практику у справах про захист права власності та інших речових прав : Постанова від 7 лютого 2014 р. № 5 [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://zakon3. rada.gov.ua/laws/show/v0005740-14.

8. Аналіз судової практики застосування Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» від 1 серпня 2013 р. № 0003740-13 : Витяг із Листа Вищого спеціалізованого суду України [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/ n0003740-13.

9. Практика применения судами законодательства во время рассмотрения гражданских дел о защите права собственности и других вещных прав [Электронный ресурс]. Режим доступа : http://areslex.com/blog/429-praktika-primenemya-sudamizakonodatelstva-vo-vremya-rassmotreniya-grazhdanskikh-del-ozashchite-prava-sobstvennosti-i-drugikh-veshchnykh-prav.

10. Постанова Судової палати у цивільних спорах Верховного суду України у справі № 6-2469цс16 від 16 листопада 2016 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://www. reyestr.court.gov. ua/Review/62948851.

11. Клименко С.В. Здійснення фізичними особами права власності на житло : автореф. дис. ... канд. юрид. наук / С.В. Клименко ; Наук.-досл. інститут приватного права і підприємництва НАПрН України. К., 2011. 22 с.

12. Узагальнення практики розгляду судами цивільних справ про визнання особи такою, що втратила право на користування житлом та виселення [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://zib.com.ua/ua/print/35852uzagalnennya_ praktiki_rozglyadu_sudami_civilnih_sprav_pro_vi.html.

13. Міщенко І.В. Обмеження права приватної власності на житло : автореф. дис. ... канд. юрид. наук / І.В. Міщенко ; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. К., 2008. 18 с.

14. Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків : Закон України від 4 вересня 2008 р. № 500-VI [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://zakon3.rada. gov.ua/laws/show/500-17.

15. Вирішення питань, що стосуються майна біженців та переміщених осіб : Резолюція ПАРЄ 1708 (2010) [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://www.scourt.gov.ua/ clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/E03F84D554419C19C22580EB 002428A1.

16. Принципи з питань реституції житла та майна біженців і переміщених осіб (принципи Пінейру) [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/

Размещено на Allbest.ru