Особливості міжнародного співробітництва під час кримінального провадження з тимчасово окупованими територіями

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Особливості міжнародного співробітництва під час кримінального провадження з тимчасово окупованими територіями

Анотація

окупований територія співробітництво кримінальний

Досліджені особливості міжнародного співробітництва з тимчасово окупованими територіями України; розглянуті рекомендації ООН щодо встановлення особливого режиму взаємодії, який не може тлумачитися як визнання зміненого статусу територій. Внесені пропозиції та обгрунтування можливості надсилання запиту щодо затримання осіб, які перебувають в розшуку, та переховуються на окупованій території

Ключові слова: міжнародне співробітництво, запит, розшук, тимчасово окупована територія

Постановка проблеми. Відповідно до ст. 542 КПК України, міжнародне співробітництво під час кримінального провадження полягає у вжитті необхідних заходів з метою надання міжнародної правової допомоги шляхом вручення документів, виконання окремих процесуальних дій, видачі осіб, які вчинили кримінальне правопорушення, тимчасової передачі осіб, перейняття кримінального переслідування, передачі засуджених осіб та виконання вироків. Міжнародним договором України можуть бути передбачені інші форми співробітництва під час кримінального провадження [1]. Порядок видачі (екстрадиції) осіб регламентується двосторонніми та багатосторонніми угодами між суб'єктами міжнародного права. Таке співробітництво відбувається на підставі запиту або за власною ініціативою, за наявності договірних відносин або на підставі принципу взаємності. У зв'язку з тимчасовою окупацією окремих територій України Російською Федерацією, особи, які переховуються від суду та слідства, оголошені в міжнародний розшук, перебувають на цій території. Неврегульованість взаємодії та міжнародного співробітництва з тимчасово окупованими територіями ускладнює повернення підозрюваних та обвинувачених для притягнення до кримінальної відповідальності.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Після прийняття Кримінального процесуального кодексу України окресленим проблемам були присвячені роботи плеяди вчених, серед яких Ю.П. Алєнін, В.В. Рожнова, Д.О. Савицький, В.В. Сердюк, В.І. Бояров, О.М. Толочко, Г.П. Середа, Ю.М. Дьомін, М.Є. Шумило, М.А. Погорецький, О.П. Ку- чинська, О.Г. Яновська В.М. Тертишник, О.М. Дроздов, І.І. Присяжнюк, О.В.Сапін, Л.Д. Удалова, Д.П. Письменний, О.Є Омельченко, А.В. Форостя- ний , Є.М. Блажівський, І.М. Козьяков, О.М. Толочко, С.С. Мірошніченко, О.В. Приходько, О.В. Бедро, В.В. Мухін, О.В. Сапін, А.П. Слободзян, , Ю.М. Чорноус, А.О. Штанько та ін.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Проте, імплементація конвенційних стандартів до чинного законодавства щодо міжнародного співробітництва, практика Європейського суду з прав людини динамічно змінюють види та порядок такої співпраці, а практика застосування виявляє суттєві прогалини в механізмі їх застосування. Зокрема, дискусійними серед науковців та практиків є питання визначення уповноваженого центрального органу міжнародного співробітництва, оскільки суттєво змінюється структура правоохоронних органів, правові підстави для створення спільних слідчих груп, процесуальна регламентація транскордонного спостереження тощо.

Ціль статті. Вперше перед Україною постало питання щодо способу повернення осіб, розшукуваних каналами Інтерполу, та які виявлені та затримані на тимчасово окупованих терори торіях. В даному дослідженні обґрунтовується можливість та доцільність задля виконання завдань кримінального судочинства вживати заходи для притягнення осіб до кримінальної відповідальності попри їх переховування на вказаних територіях.

Викладення основного матеріалу. Щодо невизнаних держав та тимчасово окупованих територій процедура взаємодії під час кримінального провадження може встановлюватися на рівні формальних відносин, які передбачають формальні умови, а також інші (економічні, політичні тощо), які можуть не розголошуватися. Генеральна Асамблея ООН на шістдесят другій сесії визнала, що затяжні конфлікти на території ГУАМ продовжують створювати загрозу міжнародному миру та безпеці, а також закликала до прискорення врегулювання цих конфліктів, що значно зміцнить міжнародний мир, безпеку, стабільність та закладе основи для тривалого та повномасштабного регіонального співробі- тництвах [2].

Видача особи (екстрадиція) - це видача особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку. Екстрадиція включає: офіційне звернення про встановлення місця перебування на території запитуваної держави особи, яку необхідно видати, та видачу такої особи; перевірку обставин, що можуть перешкоджати видачі; прийняття рішення за запитом; фактичну передачу такої особи під юрисдикцію запитуючої держави.

Згідно зі ст. 543 КПК України, порядок направлення запиту до іншої держави, порядок розгляду уповноваженим (центральним) органом України запиту іншої держави або міжнародної судової установи про таку допомогу і порядок виконання такого запиту визначаються Кримінальним процесуальним кодексом України і чинними міжнародними договорами України.

Передбачається також надання та отримання міжнародної правової допомоги чи іншого міжнародного співробітництва без договору - «на підставі запиту іншої держави чи на засадах взаємності» (ст. 544 КПК України). Втім, наведені положення є пра- возастосовними у відносинах з іншими державами, а не з невизнаними утвореннями, окупованими територіями, незаконними органами та службовими особами.

Відповідно до статті 2 Конституції України, Україна є унітарною державою, а суверенітет поширюється на всю її територію. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною [3].

За даними Генеральної прокуратури України, певні особи, які розшукуються українськими компетентними органами з метою видачі (екстрадиції) в Україну, затримані в Автономній Республіці Крим. А згідно з Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» [4], тимчасово окупованою територією визначається:

сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій;

внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України;

повітряний простір над територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини (ст. 3).

Згідно зі ст. 1, тимчасово окупована територія України є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.

Отже, особи, що розшукуються правоохоронними органами України, затримані де-факто на території України, яка є тимчасово окупованою Російською Федерацією.

Згідно з ч. 3 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу- окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Таким чином, відповідальність за виконання міжнародних договорів щодо видачі(екстрадиції) осіб, які перебувають на тимчасово окупованих територіях, покладається на країну-окупанта.

Правовою підставою для видачі правопорушника в даному випадку є Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах країн СНД від 22.01.1993р. [5], оскільки Конвенція від 07.10.2002р. [6] Україною не ратифікована.

Отже, згідно з ч. 5 ст. 548 КПК України, Центральний орган України за наявності підстав, передбачених міжнародним договором України, звертається до компетентного органу іноземної держави із запитом про видачу особи в Україну. Запит про видачу направляється керівником центрального органу України або уповноваженою ним особою протягом п'яти днів з дня отримання клопотання.

Такий порядок є виправданим, оскільки з Російською Федерацією не розірвано дипломатичні відносини та не скасовано укладені міжнародні угоди.

Як свідчить міжнародна практика, навіть у випадку розірвання дипломатичних відносин, запити можуть направлятися через дипломатичні представництва інших держав. Прикладом того є ситуація між Грузією та Російською Федерацією, коли після розірвання дипломатичних відносин, що було зумовлено окупацією Південної Осетії та Абхазії, інтереси Росії в Грузії представляло посольство Швейцарії, через яке й здійснювалось направлення запитів.

Згідно з п. 6 Резолюції №68/262 від 27.03.2014р., Генеральна Асамблея ООН закликала «всі держави, міжнародні організації та спеціалізовані установи не визнавати будь-які зміни статусу Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на основі вищезгаданого референдуму (проведеного 16.03. 2014р.) і утримуватися від будь-яких дій або кроків, які можна було б розуміти як визнання будь-якого таким чином зміненого статусу» [7].

Це положення імплементоване в Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», в якому статтею 9 передбачено, що «державні органи та органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до Конституції та законів України, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України» (ч. 1); «будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом» (ч. 2); а «будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків» (ч.3).

Втім, даний Закон не виключає «встановлення зв'язків та взаємодію органів державної влади України, їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з незаконними органами (посадовими особами), створеними на тимчасово окупованій території»; згідно з ч. 4 ст. 9 така взаємодія допускається виключно з метою забезпечення національних інтересів України, захисту прав і свобод громадян України, виконання міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, сприяння відновленню в межах тимчасово окупованої території конституційного ладу України.

Оскільки, завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необгрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (ст. 2 КПК України), то така взаємодія є очевидно виправданою.

Така взаємодія що видачі осіб, які перебувають у розшуку, не може свідчити про «визнання» в сенсі положення Резолюції Генеральної Асамблеї ООН, оскільки міжнародно-правове визнання - це акт, за допомогою якого держава, група держав чи міжнародна організація констатують наявність фактів, що є основою для правовідносин, різних за обсягом та формами. У міжнародно-правовій науці і практиці існують дві основні доктрини визнання держав: декларативна і конститутивна. Перша заснована на тому, що держава (територія) набуває статусу суб'єкта міжнародного права від часу свого виникнення, визнання тільки констатує цю право- суб'єктність. Конститутивна ж грунтується на твердженні, що нова держава (територія) стає суб'єктом міжнародного права лише після визнання іншими державами. Формами міжнародно- правового визнання є визнання де-юре і де-факто.

Де-юре - це повне, остаточне визнання, що здійснюється як правило, у чітко висловленій заяві. Дефакто - специфічна юридична форма неповного визнання, яка не досягає дипломатичного рівня.

Очевидно, що для видачі правопорушників не приймається спеціальний акт про визнання та не встановлюються договірні відносини з окупованою територією як із суб'єктом міжнародного співробітництва під час кримінального провадження. В даному випадку у такий спосіб взаємодії лише забезпечується єдність застосування кримінального процесуального законодавства України на всій її території ( у тому числі й на тимчасово окупованій).

Міжнародній практиці відомі подібні випадки взаємодії з незаконними органами. Так, у зв'язку з окупацією Російською Федерацією частини території Грузії, запити про надання міжнародної правової допомоги надсилались до компетентних органів Грузії (Тбілісі), Російської Федерації (Москва), а також Абхазії та Південної Осетії (Сухумі), незважаючи на невизнання результатів референдуму та незалежності цих територій.

Висновки та пропозиції. Міжнародне співробітництво під час кримінального провадження щодо видачі (екстрадиції) осіб, які перебувають в розшуку, не визнається порушенням п. 6 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН №68/262 від 27.03.2014р., а також не може трактуватися як визнання Україною зміненого статусу тимчасово окупованих територій.

Список літератури

Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 № 4651-VI // Відомості Верховної Ради України від 08.03.2013 р., / № 9-10.

Резолюція Генеральної асамблеї ООН

«Тривалі конфлікти на просторі ГУАМ та їх наслідки для міжнародного миру, безпеки та розвитку» (5грудня2007р.)//

http://old.niss. aov.na/Monitor/iuni08/21 .htm

Конституція України від 28 червня 1996р // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/254%D0%BA/96- %D0%B2%D1%80

Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 р. № 1207-VII// Голос України від 26.04.2014р. № 83, / спецвипуск /.

Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах країн СНД від 22.01.1993р. // Офіційний вісник України від 16.11.2005 р., № 44.

Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах країн СНД від 07.10.2002р. // Зібрання чинних міжнародних договорів України. 2006 р., № 5. Книга 1. - С. 564.

Резолюція Генеральної Асамблеї ООН

№68/262від27.03.2014р.//

http ://www.un. org/en/ga/search/view_doc.asp? symbol =A/RES/68/262

Размещено на Allbest.ru