Відповідальність продавця за евікцію у римському приватному та сучасному цивільному праві України

Продавець, який знав про права третіх осіб на річ, яка продається, і не попередив про це покупця, не має права укладати з ним будь-якої угоди про усунення або обмеження своєї відповідальності. Такий правочин, якщо він укладений, буде визнаний нікчемним. Укладання такого правочину припустиме лише у випадках, коли продавець діяв добросовісно, тобто не знав, не міг і не повинен був знати про існування прав третіх осіб на річ, що продається.

Таким чином ми бачимо, що наше питання регулюється сучасним правом повніше та чіткіше у порівнянні з римським правом. Порівнюючи регулювання нашого питання вважаємо за доцільне для зручності сприйняття розділити його на окремі моменти та проілюструвати їх у вигляді таблиці:

2.2 Відповідальність продавця за евікцію в праві РФ

Розглянувши та порівнявши регулювання питання відповідальності продавця за евікцію римським приватним правом та правом цивільним українським, вважаємо за необхідне розглянути як це питання регулюється також у праві зарубіжних держав у порівняні із цивільним правом України.

Почнемо наш розгляд із цивільного права Російської Федерації, яке є найбільш близьким до нашого, що пояснюється спільністю історичного розвитку та співіснування правових систем цих двох держав. У ч. ст. 460 Цивільного кодексу РФ зазначається, що продавець зобов'язаний передати покупцю товар вільний від прав третіх осіб на нього за виключенням випадку, коли покупець погодився прийняти товар, обтяжений правами третіх осіб. Невиконання цього обов'язку продавцем надає право покупцю право вимагати зменшення ціни товару або розірвання договору купівлі-продажу, якщо не буде доведено, що покупець знав або повинен був знати про права третіх осіб на цей товар. У ч. 2 цієї статті говориться також, що правила, передбачені частиною 1 цієї статті, відповідно застосовуються і у тому випадку, коли по відношенню до товару до моменту його передачі покупцю мали місце домагання третіх осіб, про які продавцю було відомо, якщо ці вимоги в подальшому визнані у встановленому порядку правомірними. Положення про те, що продавець зобов'язаний передати товар покупцю вільний від прав на нього третіх осіб зовсім не означає, що продавець обов'язково повинен бути власником товару, який він продає. Це положення спільне і з нашим правом. Це означає в першу чергу, що продавець зобов'язаний попередити покупця про права третіх осіб на товар і якщо покупець все ж таки погодиться придбати товар, то тоді він має право передати товар покупцю. Не попередження про права третіх осіб продавцем покупця та продаж такого товару покупцю, який не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар, дає право покупцю право розірвати договір або ж вимагати зниження ціни на цей товар. Тобто ми бачимо, що обов'язок попередити покупця про права третіх осіб наявний і в російському праві як і в нашому, але він викладений трохи іншим чином. В ч. 2 статті 460 ЦК РФ також конкретизується положення, передбачене ч. 1 і розглянуте нами, що продавець зобов'язаний передати покупцю товар вільний не лише від прав на нього, але й від домагань третіх осіб, тобто якщо такі домагання мають місце, то продавець має попередити про них покупця і лише в разі його згоди передати йому товар. При цьому такі домагання на товар третіх осіб мають бути такими, що згодом визнані правомірними. У статті 461 передбачається відповідальність продавця у випадку вилучення товару у покупця. Зокрема у ч. 1 ст. 461 вказується, що при вилученні товару у покупця третіми особами на підставах, що виникли до укладення договору купівлі-продажу, продавець зобов'язаний відшкодувати покупцю понесену ним шкоду, якщо не доведе, що покупець знав чи повинен був знати про наявність цих підстав. У ч. 2 говориться, що угода сторін про звільнення продавця від відповідальності у випадку витребування товару у покупця третіми особами чи про її обмеженні є недійсною. Тобто ми бачимо, що ця норма є майже ідентичною нормі в українському ЦК про відповідальність продавця у разі відсудження товару у покупця.

Стаття 462 встановлює обов'язки покупця та продавця у випадку пред'явлення позову про вилучення товару. Так, якщо третя особа на підставі, що виникла до виконання договору купівлі-продажу, пред'явить до покупця позов про вилучення товару, покупець зобов'язаний залучити продавця до участі у справі, а продавець зобов'язаний вступити у цю справу на стороні покупця. Ми бачимо, що дана стаття ЦК РФ є ідентичною ч. 1 ст. 660 ЦК України, в якому проте деталізується процедура залучення продавця до участі у справі шляхом повідомлення продавця та подати клопотання до суду про залучення його у справу. Незалучення покупцем продавця до участі у справі звільняє продавця від відповідальності перед покупцем, якщо продавець доведе, що, прийнявши участь у справі, він міг би відвернути вилучення проданого товару у покупця. Продавець, залучений до участі у справі, але не прийнявши у ній участі, позбавляється права доводити неправильність ведення справи покупцем. Таким чином ми бачимо, що наше питання регулюється російським кодексом досить подібно до нашого законодавства. Вказавши на спільні риси українського та російського права в регулюванні нашого питання зазначимо тепер деякі відмінності. Відмінності стосуються лише питання передачі права власності. Закон говорить про угоду як основу виникнення права власності, маючи на увазі саме договір купівлі-продажу, а не угоду фактичної передачі речі (п. 2 ст. 218 ЦК РФ). Стаття 224 ЦК РФ, перераховуючи дії, які прирівнюються до традиції, ухиляється від кваліфікації їх в якості підстави виникнення права власності. Тим не менше деякі автори вказують, що співвідношення норм статей 218, 223 та 224 ЦК РФ не є свідченням прихильності законодавця консенсуальній моделі придбання права власності, а скоріше виражає казуальність традиції, виконання нею «допоміжної» функції. Нагадаємо, що в українському праві перехід права власності відбувається в результаті фактичної передачі речі (традиції) або на розсуд сторін як і в римському приватному праві, а не в результаті укладення договору купівлі-продажу. Майже таким же чином як і в ЦК України та Російської Федерації регулюється питання відповідальності продавця за евікцію у Цивільних кодексах Казахстану та Таджикистану. Моментом виникнення права власності вважається також момент фактичної передачі речі якщо інше не встановлено договором.

Німецька модель купівлі-продажу

Стосовно переходу права власності у германському цивільному праві, то воно допускає набуття права власності від неправомочного продавця за умови добросовісності набувача. (§ 932 ГЦУ). ГЦУ, Цивільний кодекс Нідерландів, інші цивільні кодекси вводять умову добросовісності для отримання права власності набувачем при відсутності права власності у відчужувача. Очевидно, що, якщо у набувача немає доброї совісті чи невиконані інші умови, вказані в законі, власності у набувача не виникає. Германське право, що ще більш важливо, проводить принцип абстрактності традиції (передачі права власності в порядку передачі власності), її незалежності від правочину, що створює зобов'язання купівлі-продажу. Німецькі юристи запропонували принципово відмежувати купівлю-продаж і перехід власності, надаючи другому акту незалежність від першого. Тоді продавець у будь-якому випадку зобов'язується за угодою. Це в такому випадку означає, що він несе відповідальність і за те, що покупець не отримав право власності. Звернемо увагу на відмінність римської та германської купівлі. За римським правом продавець передавав лише спокійне володіння. Власність переходила за допомогою традиції. За германським правом продавець зобов'язаний передати володіння товаром та передати власність (§ 433 ГЦУ). На цю відмінність, зокрема звертає увагу Р. Циммерман, саме він визначив цю суттєву відмінність. Але і в германському праві власність переходить за допомогою традиції. Теорія пояснює, що продавець лише зобов'язується, а реальний ефект, тобто перехід права власності, виникає у процесі виконання, яке може виявитися марним, якщо власності немає у традента. Але тоді виникає питання: а що крім традиції, повинен зробити продавець (власник), щоб виконати свій обов'язок «надати право власності на річ» (§ 433 ГЦУ)? Відповіді на це запитання рішуче не видно. У параграфі 434 перш за все зазначається, що продавець зобов'язаний надати покупцю проданий предмет без обтяження правами третіх осіб. У параграфі 440 сказано, що якщо продавець не виконає обов'язків, покладених на нього §§ 433-437, 439, то права покупця визначаються на основі §§ 329-327. Якщо рухома річ була продана і передана покупцю з передачею права власності, то і за наявності права третьої особи на володіння річчю покупець може вимагати відшкодування збитків від невиконання зобов'язання тільки у випадках, якщо він видав річ третій особі на основі права останньої (відбулася евікція) або повернув річ продавцю, або якщо річ загинула. До видачі речі третій особі прирівнюються випадки, коли третя особа успадковує покупця або покупець заповідає третій особі, або коли покупець набуває право третьої особи на іншій підставі, або надає третій особі задоволення. Якщо покупцю належить право вимоги на видачу речі по відношенню іншої особи, то до повернення речі прирівнюється поступка цієї вимоги.

Медикус визнає, що застосування параграфу 325 ГЦУ, що встановлює відповідальність в силу параграфу 440 ГЦУ за неможливість виконання, що виникла з вини продавця, застосовується у випадку «неможливості продавця передати право… всупереч своєму буквальному змісту». При цьому слід відмітити, що норма параграфу 440 ГЦУ, яка встановлює відповідальність за невиконання обов'язків, встановлених параграфом 433 ті ін., підпорядкована принципу евікції, тобто встановлює наслідки втрати володіння (а не відсутності права). Важливо зазначити, що у німецькому праві до недоліків речі прирівнюються і недоліки в праві на річ, тобто недоліком права на річ є обтяження його правом третіх осіб. Важливим моментом є те, що продавець не відповідає за такі недоліки права, якщо покупець знає про такі недоліки в момент укладення угоди (§ 439) У § 441 зазначено, що приписи параграфу 440 стосуються також тих випадків, коли продане право на рухому річ являє собою право володіння річчю. В кодексі також зазнається положення, що тягар доведення недоліків права покладається згідно параграфу 442 на покупця: «Якщо продавець оспорює наявність недоліків права, про які заявив покупець, то останній зобов'язаний доводити наявність цих недоліків. Подібно до ЦК України ГЦУ встановлює у § 443, що правочин, який обмежує чи скасовує обов'язок продавця забезпечити відсутність недоліків права на основі §§ 433-437 та 439-442 (у нашому кодексі, який скасовує чи обмежує відповідальність продавця в разі відсудження речі), є нікчемним якщо продавець умисно змовчав про недоліки. Ці положення є досить близькими за змістом, але не тотожними, бо у ЦК України мається на увазі правочин про обмеження або скасування саме відповідальності у разі відсудження речі, а у ГЦУ мається на увазі скасування чи обмеження обов'язку гарантувати відсутність недоліків права, тому дане положення є дещо ширшим за змістом і передбачає не лише обмеження чи скасування відповідальності продавця, а й обов'язку продати річ вільною від прав третіх осіб та обов'язку судового захисту покупця. Параграф 444 також зобов'язує продавця надати покупцю необхідні відомості про правовідносини, що стосуються проданого предмету, зокрема у випадку продажу земельної ділянки - про кордони, привілеях чи обтяженнях, а також передати документи які він має, що засвідчують ці права. Якщо такий документ за своїм змістом торкається і інші правовідношення, то продавець зобов'язаний передати лише офіційно завірену виписку з документа. Таким чином, ми бачимо, що німецька модель купівлі-продажу в частині, що стосується нашого питання є досить близькою до української.

Французька модель купівлі-продажу

Відомо, що французька модель не проводить принципу абстрактності передачі власності, оскільки тут власність переходить в силу самого продажу. Прямим наслідком цього є недійсність (оспорюваність) правочину по продажу чужоо майна. Більш детально, ніж у французькому Цивільному кодексі, цей підхід викладений у загальних положеннях про продаж Цивільного кодексу Квебека. Згідно статті 1713 Цивільного кодексу Квебека продаж чужого майна може бути визнана недійсною. Правочин, отже, є оспорюваним. Власник вправі оспорити правочин та віндикувати майно, якщо тільки продаж не було здійснено під контролем суду або покупець не набув річ за набувною давністю. Може правочин оспорити і покупець, крім випадку, коли власник не має права на віндикацію речі (ст. 1714-1715 Цивільного кодексу Квебека). Що стосується оспорюваності правочину, яка випливає з французької моделі, то фактично у нашому обороті так і виходить, коли продані родові речі. Крім того, нам здається досить суттєвим запозичити з французького права заборону оспорювати продаж чужого майна у будь-якому випадку. Продавець у французькому праві на відміну від німецького не має права оспорювати продаж чужого майна взагалі і це є, на нашу думку досить прогресивним положенням. Власне кажучи, сьогодні саме запозичення французького варіанту у частини купівлі-продажу чужого майна (хоча наша система в цілому і прилягає до германської) потребувало би найменших змін ЦК України та найменших потрясінь практики, що склалася та правових уявлень юристів. Право власності на річ переходить відповідно до ст. 1583 Французького цивільного кодексу 1804 р.: «з тих пір, як досягнута домовленість про річ і про ціну, навіть якщо ріс ще не була надана, а ціна не була виплачена. Таким чином, французька конструкція купівлі-продажу, на відміну від української, пов'язує перехід права власності із укладенням угоди, приводить до висновку, що договір купівлі-продажу - це договір про передачу права, а не речі. Річ передається вже не покупцю, а власнику, в тому числі - віндикаційним позовом. Таким чином не право слідує за річчю, а річ слідує за правом. З цього випливає юридична неможливість передати покупцю право власності, якщо його не має у продавця. Передача речі тут нічого змінити не може. Однак власник, відмовившись переслідувати річ, може дати санкцію відчуженню. Що стосується нашого питання відповідальності продавця за евікцію, то воно зазначається у книзі ІІІ, титулі VI, главі IY, частині ІІІ Французького Цивільного Кодексу 1804 року. Вважаємо за необхідне детально проаналізувати статті даного кодексу, які регулюють питання евікції. Зокрема у ст. 1625 сказано, що гарантію, яку продавець повинен дати покупцю, поширюється на два аспекти: по-перше, спокійне володіння проданою річчю; по-друге, приховані недоліки цієї речі або недоліки, що тягнуть за собою розірвання договору. Тобто французький кодекс вводить таке поняття як гарантія, яку продавець зобов'язаний надати покупцю на річ, яка б забезпечувала покупця від прав на неї третіх осіб та від недоліків речі. У ст. 1626 говориться, що хоча під час продажу не було укладено ніякого правочину про гарантію, продавець, в силу закону, зобов'язаний гарантувати набувача від відібрання судом речі, в цілому або в окремій частині, або від претензій, що стосуються обтяжень даного предмета, про які не було повідомлено (продавцем) під час продажу. Таким чином перед продавцем законом ставиться обов'язок гарантувати покупця від евікції, та від позовів третіх осіб. Відповідно до ст. 1627 сторони можуть, шляхом особливих угод, розширити цей законний обов'язок чи обмежити його дію; вони можуть навіть укласти угоду, що на продавця не накладається ніякої гарантії. Хоча б була обмовка, що на продавця не покладається ніякої гарантії, він несе, однак, відповідальність, що випливає з його особистої дії. Усяка протилежна угода є нікчемною.(ст. 1628) За наявності вказаної угоди про відсутність гарантії продавець, якщо річ відібрана за рішенням суду, крім тих випадків, коли покупець під час продажу знав про те, що є небезпека відібрання речі, чи коли він купив річ на свій страх чи ризик. (ст. 1629) Ця норма досить подібна до нашої про відповідальність продавця в разі відсудження речі у покупця ч. 1 ст.661 ЦК України. Якщо ж була обіцяна гарантія або з цього приводу нічого не було встановлено у договорі, або річ відібрана судом у набувача, то він має право вимагати від продавця: 1) повернення ціни; 2) повернення плодів, якщо він зобов'язаний віддати їх власнику, який відібрав у нього річ за рішенням суду; 3) повернення витрат, що були понесені покупцем в силу пред'явлення ним позову про гарантію, і витрат, понесених первинним позивачем (тобто власником, який пред'явив позов про відчуження); 4) нарешті, відшкодування шкоди і законних видатків по укладенню угоди. (Ст. 1630). Дана стаття чітко встановлює, які збитки повинен відшкодувати продавець покупцю в разі якщо була забезпечена гарантія або коли річ була відсуджена у покупця. В наступних статтях питання відшкодування збитків продавцем покупцю ще більше деталізується. Якщо під час відбирання речі продана річ зменшилася у вартості або значно погіршилася через недбалість покупця або внаслідок впливу нездоланної сили, зазначає ст. 1631, то продавець тим не менше зобов'язаний повернути ціну повністю. Якщо ж покупець отримав вигоду з допущеного ним погіршення речі, то продавець має право утримати з ціни суму, яка дорівнює цій вигоді. (ст. 1632) Якщо продана річ збільшилася у своїй ціні до часу відібрання її за рішенням суду і навіть якщо це збільшення відбулося незалежно від дій покупця, то продавець зобов'язаний заплатити йому те, чого коштує річ поверх продажної ціни.( ст. 1633). Цивільний кодекс регулює також питання евікції, пов'язані із продажем земельних ділянок. Згідно ст. 1634 Цивільного кодексу Франції продавець зобов'язаний заплатити покупцю або вимагати, щоб покупцю заплатила особа, що відбирає річ за рішенням суду, за всі виправлення і корисні покращення, які покупець зробив на проданій ділянці землі. Якщо продавець недобросовісно продав ділянку, що належить іншій особі, то він зобов'язаний оплатити покупцю всі витрати, зроблені покупцем для ділянки, навіть витрати, що не мають господарської доцільності або зроблені ним для прикрашення ділянки. (ст. 1635)

Якщо у покупця відібрана судом лише частина речі, але ця частка має таке значення у складі всієї речі, що покупець не купив би речі без частки, якої він позбувся, то він може вимагати розірвання договору купівлі-продажу.( ст. 1636) Якщо ж у випадку відібрання за рішенням суду частини проданої ділянки землі купівля-продаж не розірвана, то вартість відібраної у покупця частини відшкодовується йому згідно оцінки під час відбирання, а не пропорційно до загальної продажної ціни, незалежно від того, збільшилася чи зменшилася вартість проданої речі (ст. 1637). Якщо проданий маєток виявляється обтяженим сервітутами, про які не була зроблена заява (продавцем), і якщо ці сервітути мають таке значення, що можна припустити, що покупець не здійснив би купівлі, за умови якщо б він знав про ці сервітути, то покупець може вимагати розірвання договору, якщо він вирішить задовольнитися відшкодуванням. (ст. 1638) Відповідно до ст. 1639 інші питання, які можуть виникнути у зв'язку з відшкодуванням шкоди, що випливають для покупця з невиконання (договору) купівлі-продажу, повинні бути вирішені відповідно до загальних правил, встановлених у титулі «Про договори або про договірні зобов'язання взагалі». Важливе значення має стаття 1640, у якій зазначається, що гарантія з причини відібрання речі за рішенням суду (у нашому розумінні обов'язок продавця відповідати перед покупцем, тобто відповідальність продавця, яка полягає у відшкодуванні збитків в разі евікції) припиняється, коли покупець допустив програш ним справи в останній судовій інстанції, на рішення якої не можна апелювати, якщо він при цьому не залучив продавця (до участі у справі) і якщо цей останній довів, що були достатні дані для відмови в позові. Ця норма нагадує нам ч. 2 ст. 660 ЦК України про звільнення продавця від відповідальності перед покупцем в разі вилучення речі, якщо покупець при цьому не залучив продавця до участі у справі і продавець доведе, що міг би відвернути відібрання проданого товару у покупця. Таким чином розглянувши основні норми французького цивільного права з нашого питання можемо зробити висновок, що значну увагу воно приділяє саме захисту прав та інтересів добросовісного покупця, а також значну увагу на відміну українського та німецького цивільного права приділяє питанню відшкодування продавцем збитків в разі вилучення речі у добросовісного покупця третіми особами. Зокрема це питання розміру і видів збитків. Французьке право встановлює такі обов'язки продавця: обов'язок продавця гарантувати покупця від відібрання речі та недоліків речі, який по суті поєднує в собі всі інші обов'язки: обов'язок продати річ покупцю вільну від прав третіх осіб (в разі наявності таких прав обов'язково попередити покупця про них), обов'язок судового захисту покупця в разі пред'явлення віндикаційного позову третіми особами та обов'язок відшкодувати збитки добросовісному покупцю в разі відсудження у нього речі.

Висновки

Ми з'ясували яким чином вирішувалося питання відповідальності продавця за відсудження речі у покупця третіми особами починаючи із витоків становлення інституту, тобто із римського приватного права та порівняли із його змістом у сучасному цивільному праві України та інших держав. Необхідність такого порівняння була зумовлена ще й тим, що українська правова система входить до складу континентальної або романо-германської сім'ї правових систем, які сформувались під впливом саме римського права. Як відомо існує дві основних підсистеми континентальної правової сім'ї - це романська та германська. Романська підсистема започаткована французькими вченими, ідеї яких втілені в Цивільному кодексі Наполеона 1804 року. Германська започаткована німецькими вченими. Ідеї цих вчених втілені в Германському Цивільному Уложенні 1896 року. Правова система України відноситься до германської підсистеми, а Російської Федерації більш відноситься до романської підсистеми. Відношення правової системи держави до тієї чи іншої підсистеми зумовлює специфіку правового регулювання в тому числі і цивільно-правових відносин. Германська підсистема, до якої входить і правова система нашої держави у більшій мірі в своїх основних положеннях тяжіє саме до римського права, у неї більше спільних рис з римським правом в тому числі і римським приватним правом. Наша порівняльна характеристика показала, що основні положення відповідальності продавця за евікцію у нашому цивільному праві в основному є дуже близькими до таких положень у римському приватному праві, тобто у них більше спільних рис, ніж відмінних. Що стосується правового регулювання нашого питання правом РФ, то тут також є багато спільних рис з римським правом, але відмінностей більше, порівняно з правом нашої держави. Як і в римському приватному праві, так і в сучасному цивільному праві України право власності на річ за договором передавалося не внаслідок укладення самого правочину, а внаслідок фактичної передачі речі. Також спільним є те, що в римському і сучасному цивільному праві продавець не обо'язково при відчуженні речі має бути її власником. Особливо підкреслюємо, що в римському приватному і в сучасному праві відповідальність продавця перед покупцем наступає лише за втрату володіння річчю покупцем, а не за те, що продавець не був власником речі та не передав покупцю права власності на неї. За те, що продавець не є власником речі, а, наприклад, здобув її внаслідок викрадення і це згодом з'ясовується, то продавець за сучасним правом буде нести кримінальну відповідальність, відповідати перед власником, а не перед покупцем. Якщо покупець не втрачав володіння річчю, то продавець не ніс перед ним ніякої відповідальності. Після подання до покупця віндикаційного позову про вилучення речі, він повинен був повідомити продавця та залучити його у справу на свою сторону. Відмінність полягає лише у процесуальних діях по залученню продавця до справи. У римському праві покупець залучав продавця до участі у справи за допомогою спеціально проголошеної формули, а в сучасному праві він повинен подати клопотання до суду про залучення продавця до участі у справі. У римському праві якщо покупець не покличе продавця до участі у справі, то продавець звільнявся від обов'язку захисту покупця і від відповідальності за відсудження речі у покупця. Також передбачалися спеціальні випадки звільнення продавця від обов'язку захисту та від відповідальності. В сучасному ж праві продавець звільняється від своїх обов'язків якщо він не був залучений покупцем до справи якщо доведе, що його участь могла би запобігти відсудженню речі у покупця, в інших випадках він несе відповідальність перед покупцем. Як у римському так і сучасному цивільному праві України продавець, який був залучений до участі у справі і ухилявся від участі у справі або його захист покупця був невдалий і за цих обставин річ була відсуджена ніс відповідальність перед покупцем. В такому випадку також зазначається у ЦК України продавець позбавляється права доводити неправильність ведення справи покупцем. У зв'язку з цим дії покупця під час судового розгляду вважаються правомірними та не можуть бути оспорені продавцем під час регресного звернення. І в сучасному і у римському праві не допускається укладення будь-якого правочину щодо обмеження чи звільнення продавця від відповідальності в разі відсудження речі не допускається. Спільним є також те, що продавець залучається до участі у справі в якості третьої сторони, про що в сучасному праві більш детально зазначено, що продавець вступає у справу в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача. Відмінності полягають у тому, що обов'язок продавця захищати покупця на судовому засіданні та його обов'язок відповідати за відсудження речі у римському праві встановлювався та забезпечувався силою самого укладення угоди за допомогою емансипації, тобто силою мансипації, а в сучасному праві такі обов'язки встановлюються та забезпечуються безпосередньо законом і їх виконання не залежить від того зазначені вони у договорі чи ні. Деякі відмінності стосуються відшкодування збитків покупцю продавцем у разі відсудження речі у покупця. У римському приватному праві продавець був зобов'язаний відшкодувати добросовісному покупцю подвійну вартість речі, а в сучасному праві положення про відшкодування збитків не конкретизується. Очевидно розмір збитків у кожній конкретній справі визначається судом залежно від багатьох об'єктивних обставин справи. Це має як позитивні, так і негативні моменти. У сучасному цивільному праві на відміну від приватного права Риму продавець зобов'язаний також попередити покупця про права третіх осіб на річ та продавати річ за наявності таких прав лише за згодою покупця. Якщо річ буде відсуджена у покупця третіми особами, про права яких попереджав продавець, то такий продавець звільняється від відповідальності перед покупцем.

Зробивши висновок щодо спільних та відмінних моментів у регулюванні нашого питання різними правовими системами, вважаємо за доцільне висловити свої думки про перспективи розвиту та вдосконалення даного інституту. Перш за все підтримуємо думку про те, що захисту в першу чергу мають підлягати права та інтереси добросовісного набувача, а не інтереси поліпшення цивільного обігу. При цьому слід враховувати також права власника на річ, який також має право по витребуванню своєї речі у будь якої особи, яка незаконно володіє нею. Добросовісний покупець має право на захист зі сторони продавця, якщо до нього буде пред'явлений позов третіми особами. При цьому ми вважаємо, що продавця взагалі слід позбавити права оспорювати продаж чужого майна в будь-якому випадку, в тому числі і права пред'являти регресний позов до покупця. Крім того вважаємо, що продавець, залучений до участі у справі на стороні покупця крім захисту покупця має взяти на себе всі витрати, пов'язані з веденням справи покупцем. В разі відсудження у добросовісного покупця речі справжнім її власником продавець повинен, на нашу думку, відшкодувати не лише вартість відсудженої речі, але й відшкодувати збитки, пов'язані з витратами покупця під час утримання речі, її поліпшення, транспортування тощо. Тобто, на нашу думку, в законі необхідно конкретизувати які саме збитки і в якому розмірі у яких випадках продавець має відшкодувати добросовісному покупцю в разі відсудження речі на зразок того, як це здійснено у Французькому Цивільному Кодексі 1804 року. Це необхідно зробити для того, щоб на практиці унеможливити визначення таких збитків судом на власний розсуд і належним чином захистити інтереси добросовісного покупця. Підтримуємо також думку про те, що добросовісний набувач може отримати право власності на річ навіть від продавця, який не є її власником крім випадків, коли ця річ загублена і її власник заявить про неї протягом 6 місяців з дня її знахідки. В інших випадках, якщо до покупця пред'явить позов колишній власник цієї речі, то перед ним має відповідати саме продавець та відшкодовувати йому заподіяні збитки, викликані втратою попереднім власником права власності на річ. Продавець, крім попередження покупця про права третіх осіб на річ має попереджувати покупця про всі домагання до нього з боку цих осіб з приводу речі та про можливість відсудження у нього речі.

Список використаної літератури

1.Cuiacius, Observationes Lib.; Donellus cb evictione et duplae stipulatione pag 212 sq; Duarenus, ad. tit, Cod. 8.45' de eviction, ad rubr. (Oper. pag. 1215); Pothier, Traite du contrat de vente; Puchta, Vorlesungen ueber das heutige rOm. Reoht. II, str. 221; A

dts, Pandecten § 302; Eck, d. Verоflichtung des Verkaufers z. Gewahrung d. Eigenthums (1874 р.); Windscheid, Lehrbuch des Pandectenrechts (7-е вид.) II, § 389, прим. 8а і наступ.; Bechmann Kauf./ У кн. Мітюков А. К. Відповідальність продавця за евікцію в історико-порівняльному висвітленні, стор. 1.

2. Huschke, d. Recht d. Nexum (Д846 г.); Peice, Labeo, т. І, стор. 457; Ihering. Geist d. rom. Rechts Th. Ш, Abth; Girard. Nouv. Rev., Girard. Manuel olementaire do droit Komain (3 вид.); Rabel, Haftung; Karlowa. Rechtsgeschichte; Rudorff, Zeitschrift f. geschichtl. Rechtswissenschaft, т. XIV; Voigt, ХП Tafeln т. II / У кн. Мітюков А. К. Вказ. праця стор. 9.

3. Муромцев, Цив. право давнього Риму passim, але в особливості різко, стор. 6O--61.

4. Мейер Д.І., Русское гражданское право, репр. изд 1902 г., М., «Статут» , 1997 г,, стор. 225-238.

5. Шершеневич, Учебник русского гражданского права (по изданию 1907 г.) М., «Спартак», 1995 г., стор. 316-324.

6. Йоффе О. С. Избранніе труді по гражданскому праву, М., «Статут», 2000 г.

7. Володимирський-Буданов, Обзор иотории русского права (вид.. 3, 1900 р.), стор. 640.; Хрестоматия по истории русского права, вип. 1-ий (вид. 5, 1899 г.), стор. 169, прим. 115.

8. Покровський И.А. История римского права, «Летний сад», 1999 г., стор. 418-423.

9. Мітюков А.К. Відповідальність продавця за евікцію в історико-порівняльному висвітленні.

10. Скловський К.И., О действительности продажи чужого имущества.

11. Стукалова О.В., Проблемы эвикции в гражданском праве России.

12. Підопригора О.А., Харитонов Є. О. Римське право підручник, Київ 2007р.

13. Харитонов Є.О. Гражданское право, К., 2001.

14. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003, Київ «Форум», 2007 р.

15. Науково-практичний коментар до Цивільного кодексу України за редакцією Дзери О.В., Кузнєцової Н.С., Луця В.В., том ІІ, 2-ге видання Київ, «Юрінком Інтер», 2006 р.

Размещено на Allbest.ru