Відповідальність продавця за евікцію у римському приватному та сучасному цивільному праві України

Поняття "евікції" та відповідальність за неї продавця у римському праві. З’ясування відповідальності продавця за відсудження товару у покупця в сучасному цивільному праві України, РФ та зарубіжних держав. Німецька та французька модель купівлі-продажу.

Рубрика Государство и право
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 29.03.2011
Размер файла 68,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дипломна робота

З предмету: Цивільне право України

На тему: «Відповідальність продавця за евікцію у римському приватному та сучасному цивільному праві України»

План

Вступ

Поняття відповідальності продавця за евікцію

Розділ І. Відповідальність продавця за евікцію у римському приватному праві

1.1 Попередні зауваження

1.2 Встановлення обов'язків продавця

1.3 Судовий захист покупця - головний обов'язок продавця

1.4 Деталі обов'язку захисту

1.5 Наслідки невиконання обов'язку захисту

Розділ ІІ Відповідальність продавця за відсудження товару у покупця в сучасному цивільному праві України і зарубіжних держав

2.1 Питання евікції в цивільному праві України

2.2 Відповідальність продавця за евікцію у цивільному праві РФ

2.3 Німецька модель купівлі-продажу

2.4 Французька модель купівлі-продажу

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

З розвитком ринкової економіки у нашій державі майбутнім юристам, науковцям особливо актуальним стає глибоке вивчення цивілістики та сучасного цивільного права. Характерною особливістю сучасного цивільного права є його генетичний зв'язок з римським приватним правом. Римське право належить до тих унікальних витворів людського генія, котрі на кшталт семи чудес світу є найвищими досягненнями цивілізації - віхами на шляху прогресу. Як відомо сучасне цивільне право нашої держави та інших держав, що входять до романо-германської правової сім'ї увібрало в себе основоположні ідеї, принципи, поняття ще із римського приватного права, довершеність якого ґрунтувалась на ідеях природного права, засадах справедливості, порядності та доброчесності. Роль римського права у становленні фундаментальних інститутів сучасного цивільного права важко недооцінити. Саме тому вивчення сучасної цивілістики необхідно починати з вивчення римського приватного права. Сьогодні найбільш важливим після інституту власності є інститут зобов'язань в цивільному праві. Нас же цікавлять двосторонні зобов'язання, іншими словами - договори, зокрема договір купівлі продажу. Як відомо договір купівлі-продажу був і залишається най розповсюдженішим консесуальним контрактом. Обіг речей у суспільстві здійснюється в основному в формі купівлі-продажу. За часів натурального господарства він провадився у вигляді міни - товар на товар. З виникненням грошей проста міна перетворюється в обмін товару на гроші. Однією з найважливіших проблем цього договору як в стародавні часи, так і в теперішній час є вирішення питання про відповідальність продавця за евікцію. Актуальність цього питання полягає в тому, що в сучасний період дослідженню цього питання не приділялося належної уваги. Останні фундаментальні дослідження цієї проблеми в нашій державі відбувалися ще у дореволюційний період в Російській імперії. Саме тому, на наш погляд, необхідно приділити увагу цій проблемі. На сьогоднішній день вирішення питання відповідальності продавця за евікцію речі досить рідко зустрічається у судовій практиці. Крім того актуальність цього дослідження саме в сучасний період полягає в тому, що в умовах становлення в Україні правової демократичної держави та громадянського суспільства на перший план висувається особа, права, свободи та інтереси якої підлягають захисту в першу чергу з боку держави. У нашому випадку це стосується захисту перш за все прав та інтересів добросовісного набувача речі за договором купівлі-продажу, а не зміцненню цивільного обороту. Тобто покупця, який не знав та не міг знати про права третіх осіб на річ, яку він придбав та міг її позбутися в результаті евікції. На жаль сучасна як українська так і російська наука цивільного права недостатньо приділяє увагу вивченню природи та підстав евікції, сутності позову про евікцію, захисту прав добросовісного покупця у разі евікції у нього речі. Не наука, не практика загальних та господарських судів не вносить ясності у питання правової природи договорів купівлі-продажу речі неправомочним продавцем, які в одному випадку кваліфікуються як недійсні, а в інших визнається відносна неможливість виконання такого договору, викликана винними діями продавця або договори визнаються не укладеними. Існування вказаних проблем пов'язане з відсутністю у законодавстві вимоги легітимізації власності на боці продавця. Якщо проблеми володіння та співвідношення індикаційного та реституційного позовів достатньо повно досліджені і сучасними вченими і класиками цивілістики, то проблеми дії правил про евікцію практично не досліджувались, а якщо і згадувалися, то лише у рамках визнання договору купівлі-продажу чужої речі недійсним. Така неузгодженість та суперечність у науковій сфері безумовно веде до проблем в сфері законодавства, що регулює відносини купівлі-продажу. Суперечливість нормативного регулювання породжує проблеми у сфері правозастосування, відсутності єдності судової та господарської практики при вирішенні спорів, що випливають із вимоги про вилучення товару у добросовісного покупця і його зустрічної вимоги до неналежного продавця про відшкодування збитків. Дослідження вказують, що практика в більшості випадків просто не застосовує правила про евікцію, передбаченні в статтях 660 та 661 Цивільного кодексу України. Таким чином вказана гостра необхідність вивчити яким чином вирішувалося дане питання у римському приватному праві та порівняти його із регулюванням даного питання в сучасному цивільному праві України та інших держав. Ця робота є комплексним науковим дослідженням проблем евікції та захисту прав добросовісного покупця. відповідальність продавець римський право евікція

Вивчення питання почнемо із з'ясування що ж таке евікція та яким чином вирішувалася відповідальність за неї продавця у римському та в сучасному праві. Для того, щоб краще зрозуміти сутність сучасного інституту порівняємо його з цим же інститутом у римському приватному праві. Як відомо договір купівлі-продажу є двостороннім, тобто у контрагентів, в даному випадку покупця та продавця є як права так і обов'язки. Ми зупинимося на дослідженні обов'язків продавця. Головною метою купівлі-продажу було, звичайно, перенесення права власності на покупця. Через це першим обов'язком продавця було передати проданий товар у власність покупця. Отже, продавцем міг бути тільки власник товару (вийняток - продаж за договором доручення і з публічних торгів, але й у цих випадках продаж проводиться від імені продавця-власника) Якщо продавець продав чужу річ, не будучи її власником, покупець також не може стати її власником - не можна передати іншому право, якого сам не маєш. У такому разі продавець несе відповідальність за евікцію. Евікцією речі називається відсудження третьою особою речі від покупця на підставі права, яке в неї було ще до передачі речі продавцем покупцеві. Тобто продавець відповідав перед покупцем за не перенесення на нього права власності на куплену річ, в результаті чого річ могла бути відсуджена і вилучена у покупця третьою особою, яка є власником цієї речі. Під поняттям третіх осі розуміються особи, які, не виступаючи стороною у зобов'язанні, у випадках, що повинні бути встановлені договором, можуть мати певні права щодо боржника та (або) кредитора У разі пред'явлення позову третіми особами, які є справжніми власниками речі до покупця, то останній повідомляв про це продавця, який повинен був вступити у справу на стороні продавця та захищати його права. Якщо у разі рішення суду річ була вилучена у покупця на користь третьої особи на підставах, які виникли ще до укладання угоди купівлі-продажу, то продавець мав відшкодувати покупцю завдані збитки, тобто вартість цієї речі, за римським правом у подвійному розмірі.

В стародавні часи це питання вирішували найвідоміші римські юристи такі як Павло, Папініан, Ульпіан та ін. Розвинуте воно французькою елегантною юриспруденцією ХVI століття Куяцієм, Донеллом і особливо чітко Дуареном 1); звідси воно передається голландським юристам XVII ст. і початку XVIII ст. 2); в XVIII ст. його дотримувався відомий французький романіст Потьє 3), йому слідують і німецькі пандектисти того напрямку. В перші три чверті XIX ст. у ряду найбільш видних представників німецької історичної школи, як-то Пухта, Арндтс, Бринц, Синтенис, Келлер.

Вперше традиційній доктрині серйозний удар наносить Екк. Дослідивши ряд рішень юристів класичної епохи, Екк дійшов до висновку, що вже класичне римське право допускало покупця до позову проти продавця поза евікцією у всіх тих випадках, коли відсутність права у продавця, а отже і не отримання його покупцем, наносить інтересам покупця ті чи інші збитки. 6).

Думка Екка зустріла повне визнання зі сторони таких видатних юристів, як Віндшейд та Дернбург, Регельсбергер та Бехманн 7). Також питання цього торкалися Пухта, Хушке, Перніс, Ієринг, Жирар, Рабель, Варрон, Карлова, Ленель. Пізніше його вивчали дореволюційні дослідники Азаревич Д.І., Анненков К., Гуляєв А.М., Муромцев С.А., Мейер Д.И., Петражицький Л.І., Побєдоносцев К.П. , Синайський В.І., Шершеневич Г.Ф., Володимирський-Буданов, Мітюков та ін., а також автори радянського періоду та сучасні дослідники Алєксєєв С.С. , Агарков М.М., Брагинський М.И., Венедиктов А.В. , Витрянський В.В., Дождєв Д.В., Кабалкін А.Ю., Ломідзе О.Г., Новицький И.Б., Садиков О.Н., Скловський К.И., Суханов Е.А., Сергеєв А.П., Тархов В.А., Толстий Ю.К., Хаскельберг Б.Л., Хохлов С.А., Цибуленко З.И., Черепахин Б.Б., Чорноморець А.Е., Чечот Н.А., Щенников Л.В., Эрделевський А.; у нашій державі проф. Підопригора, Харитонов.

Розділ І. Відповідальність продавця за евікцію у римському приватному праві

1.1 Попередні зауваження

Відомо, що укладення договору купівлі-продажу в Римі супроводжувалося особливим обрядом мансипації. Відомо також, що мансипація в класичну епоху служить загальною усунутою від causa (абстрактною) формою придбання прав майнових та прав сімейної влади. Але таке широке значення мансипація отримала лише у результаті тривалого історичного процесу, який змінив її первісну природу та розширив область її застосування. Аналіз обряду мансипації, слів та дії його утворюючих, привів істориків до переконання, що первісно мансипація являла не що інше, як купівлю і саме купівлю натуральну 2), яка через особливу важливість предметів купівлі (res mancipi - це основний фонд селянського господарства древнього римлянина) здійснюється гласно у присутності не менше 5 свідків. Продавець за римською купівлею-продажем був зобов'язаний до перенесення не права власності, а всього лише спокійного володіння річчю. Слід також зауважити, що продавець зовсім не був зоб'язаний бути власником речі, яку він продає.

Якщо у мансипації ми маємо випадок купівлі у її найдавнішій будові, то цілком правильно почати вивчення питання про відповідальність продавця за не перенесення права розглядом відповідальності мансипанта. Так вчинили: Екк, Бехманн та Жирар, так же вчиняє і найновіший дослідник питання Рабель. У вивченні даного питання у дослідників існують розбіжності. Причина розбіжності дослідників всезагально лежить у стані джерел. Свідчення, що отримуються з них, убогі, відривчасті та відносяться до епох відносно пізнім. Ні в Дигестах, ні у Кодексі Юстиніана ми, звичайно, не знайдемо прямих вказівок у питанні про відповідальність мансипанта: все, що у творах юристів класиків та в указах імператорів, торкалося наслідків мансипації, чи зовсім не увійшло в Юстиніанівські зводи, якщо ввійшло, то з більш чи менш суттєвими змінами. Що стосується творів юристів-класиків, що збереглися поза Юстиніанівської компіляції, то Гай, якщо і зачіпав наше питання, то у такому місці, яке не вдалося прочитати. (Gai. II. 26), в «Regulae» Ульпіана питання обійдене мовчанням і тільки в «Sententiae» Павла, який зберіг нам вест готський збірник Аларіха, є короткий уривок, безпосередньо, дотичний до нашого питання: це §§ 1-3, сімнадцятого титулу другої книги.

Розкрити причину виникнення стародавніших римських правових явищ ми можемо лише за допомогою прийому історико-порівняльного: з одного боку, Римляни спорудили будинок свого права на загально-арійському фундаменті, з іншого - у пам'ятниках писемності давньогрецької (критський напис т. н. «Гортинське міське право»), давньогерманської (leges barbarorum) та давньоруської (Руська Правда) відбитий юридичний побут набагато більш низької сходинки, ніж той, про який свідчать найдавніший юридичний пам'ятник Риму - Закони XII таблиць.

Отже, повне висвітлення давньоримської купівлі можливе лише за умови звернення до пам'ятників первісного права інших народів, одного з Римлянами арійського кореня. Цей прийом негайно виявляє , що auctoritas» не є чим-небудь властивим лише римській мансипації, що захищати покупця від третіх осіб зобов'язує продавця і право грецьке і германське, і руське.

Крім порівняльно-історичного методу наукового дослідження у цій роботі використовується метод порівняльного правознавства, діалектичний метод та формально-логічний метод (метод тлумачення правових норм).

Після цих попередніх зауважень про методи, яких ми будемо дотримуватися при вивченні питання, переходимо до викладу самого питання. Ми розглянемо порядок встановлення обов'язку продавця, його зміст, наслідки його порушення та підставу відповідальності продавця. Встановивши таким чином суттєві риси інституту, наскільки це дозволяє вищеописаний стан джерел, ми, перейдемо і до пояснення інституту. Для того, щоб комплексно дослідити даний інститут вважаємо за доцільне спочатку розглянути підстави встановлення обов'язку продавця по захисту покупця в результаті пред'явлення позову третьою особою та його обов'язку відповідати перед покупцем в результаті евікції, потім детально проаналізувати обов'язок продавця здійснювати судовий захист покупця і нарешті розглянемо саму відповідальність продавця за евікцію перед покупцем, тобто наслідки невиконання обов'язку захисту.

1.2 Встановлення обов'язків продавця-мансипанта

Дослідники Рудорфф, Екк, і в особливості Карлова 4) засновують обов'язки мансипанта на прямій з його боку обіцянці, на особливому акті, який вони називають «nuncupato»; акт цей приєднувався до головного акту мансипації у вигляді додаткової статті (lex mancipi), але в той же час складав з мансипацією одне нерозривне ціле і тому у своїй дії захищений був відомим положенням XII таблиць: «cum nexum faciet mancipiumque, uti lingua nuncupassit, ita jus esto» (Tab. VI, 1). У відповідністі з основним своїм поглядом прибічники цієї теорії визнають, що duplum pretii складає лише звичайний розмір відповідальності мансипанта, що від сторони залежить збільшити чи зменшити цей розмір, що сторони можуть, утримавшись від укладення акту нункупації, і зовсім усунути відповідальність мансипанта.

В підтвердження цієї теорії Екк у вигляді аргументу загального характеру посилається на положення, яке захищається Ієрінгом 5), що акти давнього права мають наслідки або тільки вічного або тільки зобов'язального характеру, що діяти з ефектом вічним та зобов'язальними ці акти не можуть. Проти цього зауважимо: сам Екк вважає нункупацію нерозривною частиною мансипації і, таким чином, у сутності приходить до того самого результату, можливість якого заперечує Ієрінг. Далі нам здається, що теза Ієрінга з різним успіхом може бути обернена і проти теорії Екка. І справді, якщо у древньому праві угоди - ці продукти волі сторін - могли діяти або тільки вічно, або тільки зобов'язально, то чи не випливає з цього, що зобов'язання мансипанта не складає продукту волі сторін, а падає на нього силою самого закону? В усякому разі, інтерпретація Карлови не має ніяких переваг перед тлумаченням Фогта , який цитує даний текст, як доказ того, що відповідальність мансипанта виникає із однієї мансипації, без всякої нункупації.

Цицерон розкриває картину поступового розвитку відповідальності мансипанта за розміри проданої ділянки («action de modo agri»). Стара практика, спираючись на букву закону XII таблиць, притягала мансипанта до відповідальності тільки тоді, коли ділянка не мала того розміру, який був названий в акті мансипації; наступна юриспруденція знайшла справедливим встановити відповідальність мансипанта і в тому випадку, коли він змовчав (dolose?) про те, що ділянка не має того розміру, який за ним передбачає покупець. Але що з цього слідує для теорії нункупації? Думаємо рівно нічого. Тексти для Карлови доказові тільки тому, що він твердо вірить в те, що «nuncupatio» є акт прямого прийняття на себе мансипантом відповідальності перед своїм контрагентом. Джерела, однак, не тільки не підкріплюють цього значення «nuncupatio», але навпаки спростовують його: і Фест, і Варрон, і Гай згодні у тому, що «nuncupare» означає «palam dicere» і нічого більше. З іншого боку, з порядку здійснення нормальної мансипації, як він нам описаний Гаєм (Gai 1, 119) ми бачимо, що мансипант під час здійснення акту перебуває у спокої: він нічого не робить, не вимовляє ніякої формули, нічого не обіцяє. Ми знаємо тільки один випадок мансипації, коли всупереч звичайному порядку мансипант вимовляє усну формулу: це в обряді testamentum per aes et libram після здійснення familiae mancipatio (Gai 2, 104); але ця угода явно видає штучність свого походження і робити від неї висновки до випадків нормальної мансипації ми не маємо права. Нарешті, що стосується вищезазначеного положення XII таблиць, то воно санкціонує не добавки до mancipatio і в їх числі «nuncupatio», як думають Екк та Карлова, а сам акт мансипації. Таким чином, переконання Карлови у технічному значенні «nuncupatio» виявляється упередженням, разом із яким руйнується доказова сила всіх вищезазначених текстів.

Друга теорія, яку тепер можна визнати пануючою, вчить, що обов'язок мансипанта виникає безпосередньо з акту мансипації, без особливої зі сторони мансипанта обіцянки. Висновками з цієї теорії служать положення, що відповідальність мансипанта є неминучим супутником мансипації і що розмір відповідальності за невиконання мансипантом своїх обов'язків визначений самим законом міцно та незмінно. Вперше цей погляд висловив Хушке у відомій монографії про «nexum» ; його наслідували Міллер, Дегенколб, Крюгер, Беккер та Ієринг; особливо докладне обґрунтування ця теорія отримала завдяки Бехманну та Жирару, до аргументації яких приєдналися Лен ель, Пернис, Кюк, Лейст, Фогт та, нарешті, Рабель. Дивлячись на мансипацію з точки зору свого часу, як на загальну форму переходу права, Павло для встановлення відповідальності продавця мансипанта вимагає крім здійснення мансипації виплати ціни покупцем та передачі речі продавцем; очевидно, що в ту епоху, коли мансипація була купівлею а, отже, вміщувала у своєму ритуалі якщо не акт вручення речі, то в усякому разі акт внесу купівельної плати, достатньо було здійснити мансипацію, щоб створити відповідальність мансипанта. В усякому разі про особливу обіцянку мансипанта Павло нічого не знає.

Свідчення т. н. tabula Baetica важливе у тому відношенні, що з нього ми бачимо, як нерозривно пов'язана була з мансипацією відповідальність мансипанта. У тих випадках, коли за наміром сторін мансипант повинен був бути звільнений від всякої відповідальності за евікцію, сторони включали в акт мансипації таку низьку суму, що на ділі відповідальність мансипанта зводилась до нуля: це і є т. н. mancipatio numm umo. Tabula Baetica, як відомо, являє зразок фідуціарної мансипації для забезпечення вимог, які manc. В усякому разі tabula Baetica цілком переконливий аргумент проти теорії нункупації: до чого сторонам долучатися до дивної процедури mancipatio nummo uno, якщо для безвідповідальності мансипанта достатньо не здійснювати «nuncupatio»? Той же порядок речей для епохи республіканської доводиться свідченням Плавта та Варрона. Свідчення Плавта цікаве лише у тому відношенні, що вказує ще один шлях, до якого долучалися сторони у тих випадках, коли продаж здійснювалась на ризик і страх покупця. У цьому випадку сторони, здійснюючи продаж, не здійснювали мансипацію. Так, особа, котрій доручається продати (уявну) рабиню без відповідальності перед покупцем за перехід до нього права, отримує певні інструкції.

Надзвичайно характерне розходження в встановленні відповідальності за недоліки речі, з одного, та за не перехід права, з іншого боку. У першому випадку укладач формуляра, не розрізнюючи між купівлею з дотриманням мансипації та без такої, рекомендує укладення особливої стипуляції: «sanum esse furtis noxisque solutum»; у другому відношенні особлива стипуляція рекомендується тільки у тому випадку, коли купівля здійснюється без мансипації; очевидно тому, що у противному випадку, коли сторони здійснять мансипацію, відповідальність мансипанта за не перехід права розуміється сама собою. З цим висновком згодні і інші, приведені Варроном, формуляри купівлі-продажу: особлива стипуляція, гарантуюча від евікції, рекомендується тільки при продажі rec nec mancipi.

Нарешті, вагомим аргументом на користь теорії, що нами захищається слугують свідчення пам'ятників давньо-германського права: тут обов'язок продавця захищати покупця, - а це як зараз побачимо, і в Римі є обов'язок продавця-мансипанта - складає у такій мірі звичайний та необхідний наслідок купівлі-продажу, що народні правди не знаходять за потрібне особливо згадувати про цей обов'язок та обмежуються вказівкою наслідків його невиконання: Lex Salica 47; Lex Itibuaria 33 и 59,, Lex Bajuwar. 16.5. Edictus Rothari с. 231.

У підсумку аналізу вищенаведених текстів приходимо до переконання, що мансипант зобов'язується перед своїм контрагентом силою самої мансипації. Тобто, в нашому розумінні, обов'язок по захисту покупця продавцем від евікції встановлювався в результаті здійснення акту мансипації, тобто безпосередньо силою самої мансипації. Обов'язок продавця-мансипанта - складає у такій мірі звичайний та необхідний наслідок купівлі-продажу - відповідальність мансипанта за не перехід права в разі евікції розуміється сама собою. Договір купівлі-продажу, який укладався без супроводженням його актом мансипації передбачав для встановлення обов'язку продавця та гарантування від евікції укладення особливого акту стипуляції між продавцем та покупцем.

1.3 Судовий захист покупця - головний обов'язок продавця.

У розвинутому праві продавець у випадку евікції проданої речі відповідає (за actio empti) перед покупцем у розмірі всього інтересу останнього; інтерес цей, дивлячись по обставинам випадку, може бути то вище, то нижче купівельної ціни. У порівнянні з цією відповідальністю продавця взагалі відповідальність продавця-мансипанта являє лише ту особливість, що її розмір визначений міцно і незмінно: це duplum pretii. cf. Paul. Sent. 2. 17. 3. - Інакше у древньому праві. Тут грошова відповідальність мансипанта є лише наслідком невиконання ним - мансипантом свого основного обов'язку; а цей основний обов'язок полягає у процесуальному захисті покупця від віндикації третіх осіб. Цей процесуальний обов'язок древнє право висуває на перший план і тільки тоді, якщо продавець відмовиться захищати свого контрагента або, якщо його захист виявиться неуспішним, тільки тоді в, древньому праві встає питання про грошову відповідальність продавця перед покупцем. Розходження між обома системами йде, набагато глибше, ніж можна було очікувати з першого погляду. І справді, питання про відповідальність за евікцію можлива лише стосовно продавця не власника, тоді як питання про винагороду за ненадання процесуального захисту можливе, і стосовно продавця власника.

І ми думаємо, що обов'язок захищати покупця у древньому праві лежить на всякому продавці, чи буде він власником чи ні. Ми тут розходимося із загальноприйнятою, думкою, по якій зобов'язальний ефект мансипації, що виражається в actio auctoritais, падає тільки на мансипанта не власника. Разом з Рабелем ми думаємо, що древнє право зобов'язує всякого продавця захищати свого покупця й зобов'язує тому, що, як побачимо з пояснення інституту auctoritas, у древньому праві захисту продавця потребував усякий покупець, без розходження чи здобував від a domino або піп domino. - Разом з тим класичне й древнє право по-різному дивляться на участь продавця в процесі покупця із третьою особою: в епоху класичну продавець бере участь у процесі покупця із третьою особою головним чином для відгородження своїх особистих інтересів: а тому класичне право дивиться на цю участь, як на право продавця й забезпечує продавцеві, цю участь тим, що позбавляє покупця, що не повідомив продавця про свій процес із третьою особою, права на регрес через евікцію (с. 8 Cod. h. t. fr. 29 § 3 Dig. de leg. 3). Навпаки, у древній час продавець, залучається до процесу покупця з третьою, особою головним чином в інтересі й для огородження покупця й тому-то участь продавця в цьому процесі, є його обов'язок, виконання якого забезпечується правом покупця стягувати із продавця duplum pretii у випадку ухилення від його виконання. Тільки-що сказане становить узагальнення окремих положень, намічених у джерелах.

Джерела описують зміст обов'язку мансипанта терміном «auctoritas». Довідка з будь-яким лексиконом показує, як широко й різноманітно значення цього терміна в розвиненій мові як загальній, так і юридичній. Але основне його значення, як справедливо зауважують Бехманн і Жирар, повинно бути не тільки конкретним, але й близьким до значення дієслова «augere» (множити, зміцнювати), від якого наш термін походить. Auctor, говорить Бехманн, це особа, що приступає до відомого акту й цим вступом зміцнює чинність і дію акту; «auctoritas» спочатку означає самий акт, вступу або зміцнення, а потім у змісті переносному - обов'язок до такого вступу або зміцнення. Запитується тепер, куди ж вступає, що зміцнює своєю діяльністю мансипант? Відповідно до джерел зміцнення або допомога, що мансипант робить своєму контрагентові відбувається in jиrе, перед магістратом, під час судової суперечки набувача із третьою особою й складається в захисті набувача від домагань третьої особи. Як відомо позов третіх осіб до покупця був віндикаційним, тобто позовом про витребування речі. Розглянемо будову найдавнішої віндикації у формі legis actio sacramento. Починається вона, як ми знаємо від Гая, віндикацією однієї й контр віндикацією іншої сторони (Gai. IV. 16). Потім веління претора «mittite ambo liominem», по виконанню якого сторона, що почала суперечку («is, qui prior vindaceverat»), звертається до супротивника з наступними словами: «postulo,. anne dicas qua ex causa vindicaveris» (Gai. ibid.), у цих словах справедливо бачать звернену до відповідача вимогу вказати титул свого володіння. Цю вимогу відповідач не міг залишити без виконання й, назвавши титул похідний, він повинен був представити auctor'a, тобто в нашому випадку продавця: і справді, обов'язковість відповіді на питання про титули припускає, як правильно зауважують Бернгефт і Пфлюгер і обов'язок довести право: довести ж це право міг тільки продавець, визнавши здійснення угоди; у такий спосіб обов'язок відповідача вказати й довести право свого володіння припускає й обов'язок продавця з'явитися на вимогу покупця на суд для захисту останнього.

Із часом характер віндикації, як відомо, істотно змінився: із засобу двостороннього вона перетворилася в засіб односторонній з суворим розходженням позицій позивача й відповідача; володінням визначалося положення відповідача й цей останній звільнився від усякого доведення, що було цілком перенесено на позивача «actori incumbit probatio». Далі, Публіцианів едикт створив засіб, яким bonae fidei emptor міг захищатися від всякої третьої особи (крім власника), не прибігаючи до сприяння свого auctor'a. У результаті цих змін допомога продавця покупцеві в його процесі із третьою особою перестала бути для покупця нагальною потребою. Досить зрозуміло тому, що ми в Дигестах в області відповідальності продавця-мансипанта, знаходимо рішення мало або навіть зовсім незгодні з початком, яким у найдавнішу епоху визначався зміст обов'язку мансипанта. Так, якщо покупець при неявці продавця сам веде процес із третьою особою й програє процес, то продавець проти actio auctoritatis, тобто проти позову про регрес має заперечення про те, що покупець вів процес недбало. Щоб покінчити з обов'язком продавця захищати на суді покупця, вкажемо ще відзначені джерелами підстави звільнення продавця від цього обов'язку. Сюди відносяться:

а) Сплив строку набувної давнини. Уже законами ХII таблиць був встановлений однаковий строк як для набувної давності, так і для тривалості auctoritas. І справді, придбавши давниною право власності, покупець здобуває можливість самостійно захищатися проти третіх осіб, не має потреби більше в захисті продавця, який тому й звільняється від свого обов'язку.

Закон Аттінія (невідомої дати) оголосив «auctoritas» такою, не погашається ніяким строком у випадку мансипації речей крадених, тому що вони не могли бути набуті давниною. «Quod subrup-tum erit, ejus rei aetema auctoritas esto» (Ge. Noct. Alt. Til. 7.1 .

b)Дерелікція покупцем придбаної речі.

c)Набуття купленої речі покупцем у спадщину від власника.

На підставі всього вищесказаного можна визнати, що обов'язок мансипанта складається в судовому захисті свого контрагента. Тобто одним із найголовніших обов'язків продавця був обов'язок надання захисту покупцеві у суді в результаті пред'явлення до нього (покупця) позову третіми особами. Цей обов'язок полягав у тому, що продавець був зобов'язаний вступити у справу на стороні покупця як третя особа і повинен був сумлінно здійснювати захист покупця. Тим не менш продавець в класичну епоху вступав в справу в першу чергу для того, щоб відгородити свій інтерес. Цей обов'язок стосувався будь-якого продавця незалежно від того був він власником проданої речі чи ні. У випадку ухилення від виконання цього обов'язку покупець у найдавніший період мав право вимагати стягнути із продавця подвійну вартість у випадку ухилення від його виконання.

1.4 Деталі обов'язку захисту

Звертаємося до детальності і насамперед до процесуальної форми виконання цього обов'язку. Тут прийдеться зупинитися на двох питаннях: про те яким порядком продавець залучався до процесу покупця із третім, і про те, у якій формі він брав участь у цьому процесі.

Пануюча думка, виразниками якої в цьому випадку є Бехманн і Жирар, уважає повідомлення (denun-tatio) продавця покупцем про евікційний процес приватним актом. Бехманн при доведенні цього погляду спирається на Цицеронівську actio in actorem praesentem (Cic. pro Caec. 19 § 54). Цицерон підкреслює присутність продавця, а, тому, що, на початку римського цивільного процесу позов проти відсутнього неможливий, то, отже, Цицерон уживає слово «actio» не в технічному змісті, а, стало-бути, не надає право припускати, що продавця викликано в суд формальним способом (але in jus voсatio); навпаки формула, за якою покупець звертається до продавця й зокрема слова «quando te in jure conspicuo» надає право думати, що продавець з'явився в суд за приватним повідомленням покупця.--Рабель, навпаки, думає, що покупець кликав продавця шляхом in jus voсatio і тримається цього погляду не тільки для епохи древньої, але навіть для епохи процесу per formulas. Доказом цього за думкою Рабеля служить fr. 49 pr. В. 5 I. Визнаючи початкові слова цього фрагмента в його теперішньому виді граматично неможливими, а тому інтерпольованими, Рабель замість них пропонує читати «venditor ab emptore in pis voca-tus». Оборот «deiiuntinr» замість mihi denuntiatiir, дійсно, дивний, але тому що ми ще раз зустрічаємо, той же оборот і в того ж Павла в (V. 85 § 5 d. V. проте ми не маємо достатніх даних для визнання fr. 49 pr. 5.1. інтерпольованим.

З іншого боку, тому аргументу, що Рабель приводить для епохи древнього процесу, а саме посиланню на процес франкської епохи, де покупець залучав auctor'a шляхом «mannitio», акту, що відповідає, римській in ius vocatio, у значенні відмовити не можна. Отже, можливо, що у віддалену епоху, від якої однак у нас свідчень не збереглося, покупець мав право для залучення продавця прибігати до in ius vocatio; але в епоху, від якої ми маємо відомості, вона це право вже втратила, що легко можна пояснити ослабленням інтересу для покупця в процесуальному захисті продавця. Таким чином можемо зробити висновок, що в початковий період покупець мав право залучити продавця до справи шляхом проголошення перед ним спеціальної формули, а пізніше це право він втратив.

З'явившись по заклику покупця й визнавши себе стороною, продавець вступає в процес. Яке ж положення займає він у цьому процесі? На думку Хушке покупець залишається стороною в процесі, але зверх того в процес вступає й продавець також у якості, сторони. З дослідників, що висловилися по нашому питанню Карлова, Бехманн, Жирар і Клейн визнають участь прдавця в процесі, чисто фактичними відношенням, значення якого виявлялося лише в другій стадії процесу in judicio, тому що продавець лише допомагав, у поданні доказів покупцеві, що один був відповідачем у процесі. Але, насамперед, якщо роль продавця чисто фактична, то навіщо з'являється він, як це ми бачимо з Cic pro Саес. 19.5 уже в першій стадії процесу перед магістратом, де про подання яких-небудь доказів і мови бути не може? Обґрунтовуючи теорію, прихильники погляду, що розбирається, аргументують це так: продавець не може вступити в процес у якості процесуального представника покупця, тому що процес per legis actiones не знає судового представництва (Gai IV § 82); але далі, вимога контр віндикації від відповідача (Gai IV § 16) заважає продавцю вступити у процес як сторона замість покупця, тому що продавець, зробивши мансипацию, перестав бути власником 40).Відомо, що римляни з найдавніших часів уже сформували поняття власності. З такої точки зору заміна покупця продавцем для найдавнішої legis actio не тільки не являє яких-небудь утруднень, але навпаки виявляється досить імовірною, якщо мати на увазі німецьке право, де така заміна безпосередньо засвідчена джерелами. Існує ще одна думка, яка на наш погляд є найбільш вірною. Бажання продавця, що вступив у процес, здійснити стосовно позивача «privilegium domum revocandi», має сенс лише тоді, якщо, він, продавець, один брав участь у висновку litiscontestatio і уклав її на своє ім'я. Павло ставиться до цього бажання негативно; але він далекий від того, щоб відкидати його так рішуче, як пізніше відкинув, аналогічне бажання імператор Диоклетіан (с. 1. God. 3.19); він не дає своєму рішенню, того мотиву, що виставляє імператор: «in rem actio non contra venditorem, sed contra possidentem competit», юрист указує лише на практику (sequi solere). яка суперечить бажанню продавця. Такий характер відповіді ясно вказує, що в даному процесі продавець відігравав роль не фактичного пособника покупця й не процесуального його представника, а сторони.

Вказані явища формулярного процесу являють не нововведення, а прямі продовження того порядку, що діяв уже в епоху процесу per legis асtiones.З підсумку, гіпотеза, що auctor уже в найдавнішої legis actio вступав у заміну покупця, що усувався із процесу, гіпотеза, що у літературі захищають Рудорфф, Фойгт, Пфлюгер, і Рабель, здається більше ймовірною, ніж гіпотеза про чисто фактичну участь продавця у процесі.

1.5 Наслідки невиконання обов'язку захисту

Розглянувши основний обов'язок продавця-мансипанта, ми повинні перейти до наслідків невиконання продавцем цього обов'язку.
Мансипант, як ми вище бачили, зобов'язаний по заклику покупця з'явитися в суд, зобов'язаний вступити в процес покупця із третьою особою в заміну покупця, зобов'язаний, нарешті, захистити покупця. Він, отже, не виконує свого обов'язку, а) якщо зовсім не з'явиться в суд, або b) з'явившись, відмовиться від захисту покупця або, нарешті, с) якщо його захист невдалий.

У кожному із цих трьох випадків, з яких перші два йменуються в джерелах «auctoritatem defugisse», а третій--«aucto-ritatis nomine victum esse», покупець має до продавця позов, назва якого в джерелах не збереглося і який тепер прийнято називати actio auctoritatis. Але право позову тільки тепер уперше виникає в покупця. Його право жадати від продавця судового захисту є, виражаючись сучасною термінологією, домагання, не захищене позовом (Klagloser Anspruch) і все значення цього домагання в тім, що його незадоволення служить фундаментом для actio auctoritatis.

В епоху «legis actiones» actio auctoritatis протікала в загальній формі для особистих позовів, тобто у формі legis actio Sacramento in personam. У період процесу per formulas intentio нашого позову мала, по припущенню Ленеля, альтернативну редакцію: у ній передбачалися як випадки відхилення відповідача від захисту позивача (auctoritatem defugere), так і випадки невдачі цього захисту (auctoritatis nomine vinci). Але формула для actio auctoritatis з'явилася в едикті претора лише після duae leges Juliae, що остаточно замінили легісакційний процес процесом формулярним, тому що ще в епоху Цицерона, отже, уже після lex Aebutia, для нашого позову ще існував, як бачимо з Cic. pro Caec. с. 19 § 54, pro Mureiia с. 12 § 26, порядок legis actio. Щоб у цей перехідний період процес між покупцем і продавцем повернути до судочинства формулярного претор змушував мансипанта дати позивачеві особливу стипуляцію, забезпечену поручительством, що відтворювала у своєму змісті все, до чого мансипант уже був зобов'язаний в силу мансипації. Таке, за гіпотезою Ленеля, походження т.зв. satisdatio secundum mancipium, з якою ми вперше зустрічаємося в Цицерона (Cic. ad Attic. V. I § 2).

Об'єкт actio auctoritatis як в епоху legis actiones, так і у наступний час становила подвійна сума, сплачена набувачем мансипанту.

Резюмуючи результат вивчення відповідальності продавця-мансипанта, одержуємо наступні положення:

Обов'язок продавця захищати покупця у віндикаційному процесі витікає з угоди купівлі (мансипації), а не спеціальної про те обіцянки продавця.

Обов'язок цей обумовлюється структурою найдавнішого позову про речі.

Обов'язок цей лежить на всякому продавці незалежно від того, у якім відношенні він стояв до проданої речі тобто був він її власником чи ні.- Положення це є прямим наслідком того, що всякий покупець, як набувач за титулом похідним, не може бути стороною віндикаційного процесу, а тому має потребу в захисті продавця-лише спливання строку давності дає покупцеві титул первісний, легітимує його для віндикації, а тому й звільняєте продавця від його обов'язку.

Споконвіку поруч із купівлею мансипаційною Римляни знали й практикували купівлю без мансипації, а саме, коли об'єкт угоди належав до розряду res nес mancipi. У купівлі, зробленій без мансипації зміст обов'язків продавця повинний бути таким-же, як і в купівлі мансипаційній тобто й тут продавець зобов'язаний робити покупцеві судовий захист і зобов'язаний силою самої купівлі, а не особливої поза купівлею згоди. Для того, щоб гарантувати покупця на випадок евікції і в тих випадках, коли купівля-продаж здійснювалася не у вигляді мансипації, стали вдаватися до особливої стипуляції, за допомогою якої продавець обіцяв покупцеві відшкодування под­війної ціни, якщо річ буде відсуджена.

Таким чином можемо зробити висновки як вирішувалося питання відповідальності продавця за евікцію за римським приватним правом. Відповідальність за право наступає для продавця при наявності наступних умов: а) право на куплену річ повинне бути оспорюване третьою особою лише в судовому порядку, а не фактично. б) річ повинна бути вилучена на підставі недоліку у праві продавця на відчужувану річ, а не в силу обставин, що виникли після продажу речі. Так, наприклад видається закон, за яким відомі особи позбавляються права мати нерухомість, і покупець підходить під цю категорію, або куплена річ вилучається з обігу, - в подібних випадках продавець не відповідає перед покупцем.

В тих випадках, коли купівля-продаж здійснювалася не у вигляді мансипації, стали вдаватися до особливої стипуляції, за допомогою якої продавець обіцяв покупцеві відшкодування под­війної ціни, якщо річ буде відсуджена. Із спливом часу відповідальність за евікцію стали розглядати настільки невід'ємним елементом договору купівлі-продажу, що коли вона не була включена особливим погодженням про відповідальність, то покупець навіть після укладення договору за допомогою позову actio empti мав право вимагати укладення цієї стипуляції, а якщо річ було вже відсуджено, то домагався відшкодування збитків.

Проте позов на підставі евікції покупець міг і не одержати, якщо позбавлення володіння купленою річчю сталося внаслідок його пасивності, безтурботності, зокрема, коли покупець не повідомив вчасно продавця про евікцію речі і тим самим позбавив його можливості брати участь у судовому процесі й довести своє право власності на річ. Якщо покупець повідомляв продавця про евікцію речі, то продавець усіма доступними засобами повинен був допомагати покупцеві заперечувати позов третьої особи. Тільки в тому випадку, коли продавець не сприяв покупцеві в запереченні позову або сприяв, але безрезультатно, і від покупця куплена річ відсуджувалась, покупець міг стягнути з продавця подвійну ціну у вигляді штрафу. Крім того, продавець визнавався злодієм з усіма наслідками, що з цього випливали.

Розділ ІІ. Відповідальність продавця за евікцію в сучасному цивільному праві України і зарубіжних держав

2.1 Питання евікції в цивільному праві України

Ми з'ясували яким чином регулювалося питання відповідальності продавця за евікцію у римському приватному праві. Тепер розглянемо та порівняємо як дане питання регулюється сучасним цивільним правом в нашій державі. Зокрема в сучасному Цивільному кодексі України зазначено, що продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається (права наймача, право застави, право довічного користування тощо). У разі невиконання цієї вимоги покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар. (ст. 659) Повідомлення покупця про права третіх осіб є обов'язком продавця. Ідеальним варіантом динаміки товарів є передання «чистого» права власності продавцем покупцю. Однак іноді виникають обставини, коли право власності може бути обтяжене правами третіх осіб, які слідують за ним у процесі передання від продавця до покупця. До таких прав зокрема відносяться: право володіння, право користування (сервітут), право постійного користування земельною ділянкою, право користуватися земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право забудови земельної ділянки (суперфіцій), право довічного користування, право застави (іпотеки), право управління тощо. Наявність вказаних прав третіх осі жодним чином не знецінює зміст самого права власності, що передається за договором купівлі-продажу, хоча може створити деякі незручності при його подальшій реалізації покупцем. Саме тому на продавця і покладається обов'язок застерегти покупця від можливих проблем щодо реалізації отриманого за договором права власності на товар у майбутньому. Невиконання покладеного на продавця даного обов'язку буде прирівняно до приховування певного недоліку товару, що передається за договором купівлі-продажу, і саме тому може тягнути за собою певні правові наслідки. Такими наслідками може бути навіть вилучення товару у покупця третіми особами за рішенням суду, тобто евікція. Саме тому, перебуваючи під ризиком евікції, у випадку наявності прав третіх осіб на товар, що передається за договором купівлі-продажу, покупець має право: а) вимагати зниження ціни; б) вимагати розірвання договору купівлі-продажу. Однак це можливо лише у випадку, коли покупець не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар. У іншому разі продавець вважається таким, що виконав свій обов'язок, а покупець - таким, що погодився з переходом разом із правом власності прав третіх осіб на цей товар. При цьому слід зазначити, що дана стаття не визначає чи повинен попереджувати продавець покупця про наявність у третіх осіб не прав на товар, а інтересів чи претензій, які поки не визнані як суб'єктивні права третіх осіб судом. З нашої точки зору, в цьому випадку на продавця такий обов'язок не покладається.

У випадку якщо третя особа на підставах, що виникли до продажу товару, пред'явить до покупця позов про витребування товару, покупець повинен повідомити про це продавця та подати клопотання про залучення його до участі у справі. Продавець повинен вступити у справу на стороні покупця. ( ч. 1 ст. 660) Якщо покупець не повідомив продавця про пред'явлення третьою особою позову про витребування товару та не подав клопотання про залучення продавця до участі у справі, продавець не відповідає перед покупцем, якщо продавець доведе, що, взявши участь у справі, він міг би відвернути відібрання проданого товару у покупця. (ч.2 ст. 660) Якщо продавець був залучений до участі у справі, але ухилився від участі в її розгляді, він не має права доводити неправильність ведення справи покупцем. (ч 3 ст. 660) Основними обов'язками покупця відповідно до цієї статті є а) повідомлення продавця про пред'явлення до покупця позову третіх осіб про витребування товару; б) подання клопотання про залучення продавця до участі у справі. Підставами виникнення вказаних обов'язків покупця законодавець визначає подання до покупця позову третіх осіб про витребування товару, тобто індикаційного позову. При цьому особливу увагу слід звернути на те, що вказані підстави повинні були виникнути до моменту продажу товару. Якщо вони виникли після вказаного моменту, то продавець не може бути залучений до участі у справі. Якщо покупець поведе справу самостійно, без залучення продавця, позбавивши його тим самим можливості захисту інтересів покупця, продавець звільняється від відповідальності за відчуження речі у покупця за позовом третіх осіб при умові, що доведе, що його участь могла б запобігти вилученню проданої речі у покупця. Бувають випадки, коли покупець не притягає продавця до участі у справі з власних міркувань або через незнання його місцеперебування, або продавець відмовиться приймати у них участь. Не притягнення покупцем продавця до участі у справі звільняє продавця від відповідальності перед покупцем, якщо продавець доведе, що взявши участь у справі, він міг би запобігти евікції речі у покупця. Відмова продавця взяти участь у такій справі покладає на продавця відповідальність за відсудження речі у покупця та позбавляє його права доводити неправильність ведення справи покупцем. У зв'язку з цим дії покупця під час судового розгляду вважаються правомірними та не можуть бути оспорені продавцем під час регресного звернення.

Виконання покладених на покупця вказаних у ст. 660 ЦК обов'язків тягне за собою виникнення додаткового обов'язку продавця. Сутність цього обов'язку зводиться до того, що продавець, якщо він належним чином повідомлений про пред'явлення до покупця позову третіх осіб про витребування товару та отримав ухвалу суду про залучення до участі у справі, повинен виступити у справі на стороні покупця. Процесуальна форма його участі визначається як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача. Однак у цьому випадку поняття «третя особа» вживається в процесуальному розумінні та означає особу, яка не є позивачем чи відповідачем у справі і не заявляє вимог щодо предмета спору (ст. 35 ЦПК України). Важливість даного обов'язку полягає насамперед в тому, що беручи участь у справі, продавець може довести легітимність укладення договору купівлі-продажу. А це означає, що він здатний унеможливлювати пред'явлення до себе в подальшому регресного позову покупця. Стаття 660 ЦК не визначає, чи буде притягуватись до справи продавець, якщо він повідомив покупця про ризик витребування товару третіми особами або якщо покупець знав чи повинен був знати про такий ризик. На нашу думку, вказані вище факти є юридично байдужими для виникнення передбачених у цій статті обов'язків. Вони матимуть значення для визначення і розподілу тягаря відповідальності між покупцем і продавцем, у тому числі і у випадку регресного позову. Проте у будь-якому разі вони не визначатимуть залежність щодо залучення тієї чи іншої сторони до участі у справі.

У разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Правочин щодо звільнення продавця від відповідальності або щодо її обмеження у разі витребування товару у покупця третьою особою є нікчемним. ( ч. 2 ст. 661) У ч. 1 ст. 661 ЦК говориться, що якщо покупець, який не залучив продавця до участі у справі, доведе, що його участь у справі не могла запобігти відчуженню у нього речі або якщо залучив і продавець ухилявся від захисту покупця, або його захист був не вдалий і річ була відсуджена, вправі притягнути продавця до відповідальності перед ним за відсудження речі. Дана стаття є логічним продовженням положень ст. 660 ЦК. Вона визначає відповідальність продавця за евікцію, тобто відповідальність продавця у разі відсудження товару у покупця на користь третьої особи. Тобто, коли внаслідок позову третьої особи до покупця про витребування товару на підставах, що виникли до його продажу, було прийнято рішення суду про вилучення вказаного товару, то у покупця виникає право пред'явити претензії до продавця цього товару. Сутність цих претензій зводиться до необхідності відшкодування завданих покупцеві збитків внаслідок евікції. Відшкодування таких збитків здійснюється в порядку регресу. Відповідно до даної статті, продавець зобов'язаний відшкодувати покупцеві заподіяні ним збитки з урахуванням вартості відсудженого майна, якщо за рішенням судових органів продана річ була вилучена у покупця. Важливою обставиною такого відшкодування є те, що покупець товару до моменту його продажу не знав та не міг знати про наявність підстав, за яких цей товар може бути витребуваний третіми особами, тобто був добросовісним набувачем. В іншому випадку, коли покупець знав чи повинен був знати про наявність таких підстав, негативні наслідки для продавця наступати не можуть. Наприклад, коли продавець при відчуженні товару шляхом купівлі-продажу застеріг про те, що товар знаходиться під заставою та може бути витребуваний у разі невиконання основного зобов'язання, яким він забезпечується, то у випадку вилучення цього майна за рішенням суду третіми особами покупець позбавляється права позову до продавця. Аналогічно вирішується ситуація, коли покупець міг знати про те, що він купує товар не у власника. Якщо ж як вже зазначалося покупець товару до моменту його продажу не знав та не міг знати про наявність підстав, за яких цей товар може бути витребуваний третіми особами та цей товар був у нього вилучений, то продавець має відшкодувати заподіяні такому покупцю збитки. В статті не конкретизується які саме збитки повинен відшкодувати продавець та в якому розмірі. На нашу думку продавець повинен відшкодувати не лише сплачену вартість товару, але й витрати, пов'язані з транспортуванням, утриманням, зберіганням речі, її ремонту, а також витрати, пов'язані з покращенням цієї речі і неотримані від неї прибутки. Крім того, продавець, вступивши у справу на стороні покупця, має повністю взяти на себе витрати, пов'язані із веденням справи про вилучення речі на користь третьої особи. У випадку відсудження і вилучення частини речі покупець вправі залишити за собою частину, що залишилася, і стягнути заподіяні відсудженням збитки або вимагати розірвання договору купівлі-продажу у зв'язку з відсудженням речі зі стягненням заподіяних ним збитків. Таким чином в повній мірі повинні бути захищені права та інтереси добросовісного покупця.


Подобные документы

  • Поняття про юридичні факти, їх класифікація. Захист цивільних прав у римському приватному праві: характерні ознаки і особливості. Сплив великого строку після правопорушення і його негативні наслідки для судочинства. Спеціальні засоби преторського захисту.

    контрольная работа [27,6 K], добавлен 18.10.2012

  • Спадкування за законом в римському приватному праві. Відкриття та прийняття спадщини. Коло спадкоємців за законом в Цивільному кодексі УРСР. Поняття та зміст спадкової трансмісії. Спадкування за законом в новому цивільному законодавстві України.

    курсовая работа [32,5 K], добавлен 12.10.2009

  • Давньоримські джерела правоутворення. Історичний розвиток спадкування за заповітом. Спадкування за законом у римському цивільному праві. Прийняття спадщини і необхідність спадкування. Воля спадкоємця про прийняття спадщини. Форми староримського заповіту.

    контрольная работа [51,9 K], добавлен 01.05.2009

  • Поняття зобов'язання як загальна категорія. Припинення і забезпечення зобов`язань у римському цивільному праві. Система правових засобів забезпечення виконання зобов'язань. Поняття, класифікація та структура договорів. Умова та спосіб виконання договору.

    контрольная работа [68,6 K], добавлен 01.05.2009

  • Поняття та підстави представництва в цивільному праві України. Види представництва в цивільному праві України. Оформлення та умови дії довіреності, як підстави представництва у цивільному праві України.

    курсовая работа [27,2 K], добавлен 17.10.2005

  • Умови, види та форми цивільно-правової відповідальності, підстави звільнення від неї. Характеристика відповідальності сторін за договором купівлі-продажу, у разі невиконання договору оренди та договору поставки, порушення умов договору перевезення.

    курсовая работа [56,3 K], добавлен 23.11.2013

  • Поняття, види відповідальності в цивільному праві. Порядок відшкодування збитків, моральної шкоди, умови та випадки виплати неустойки. Підстави звільнення боржника від відповідальності. Відміни цивільної відповідальності від інших видів відповідальності.

    курсовая работа [40,6 K], добавлен 03.06.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.