Ефективність державного управління

Загальне визначення ефективності державного управління: поняття, види та критерії. Системний підхід як методологія державного управління та методи його впровадження. Вимоги до управлінських рішень: наукова обґрунтованість, своєчасність та інформативність.

Рубрика Государство и право
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 20.03.2012
Размер файла 48,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Системний підхід як методологія державного управління та методи його впровадження

Категорія «методи» практично невичерпна, оскільки будь-яка людська діяльність потребує певних способів та прийомів, методів реалізації. В управлінській сфері найбільш уживаними термінами є «методи управління», «методи діяльності керівника», «методи управлінської діяльності».

Існують різні підходи до визначення поняття «методу». Метод у широкому філософському значенні визначається як спосіб досягнення цілі, певним чином упорядкована діяльність. Найбільш загальним, пов'язаним із суттю управлінської діяльності, є підхід, який базується на виявленні об'єктивних закономірностей. У цьому випадку метод може бути визначеним як інструмент (прийом) приведення в дію об'єктивних закономірностей співіснування явищ, спосіб їх використання.

Методи державного управління численні та різноманітні, що пояснюється багатоманітністю управлінських функцій. Виражаючи якісну сторону реалізації функцій державного управління, методи також - за аналогією з функціями - безпосередньо зв'язані з державно-владними повноваженнями, що відповідають цим функціям. Якщо державно-владні повноваження є формою правового опосередкування функцій, то методи управління більше стосуються практичної реалізації функцій. Методи прийнято тлумачити як способи здійснення організуючого впливу у стосунках між суб'єктами та об'єктами управління. У такому розумінні до методів примикає і стиль управлінської діяльності. Але не як особисті, індивідуальні риси роботи управлінських кадрів, а як сукупність прийомів діяльності, що виступають окремим проявом більш загального явища - методів управління.

Якщо виходити з того, що метод - це засіб практичної і теоретичної діяльності людини, зумовлений закономірностями руху об'єктивної дійсності і спрямований на оволодіння нею, то є підстави розрізняти методи науки і методи управління, відповідно методологію адміністративно-управлінської науки І методологію державного управління. Метод науки управління був розглянутий нами у першому розділі, а тому детальніше зупинимося на методах державного управління.

Управлінська діяльність передбачає існування спеціальних методів, а відповідно, і своєї теорії, методології управління як особливого виду методології пізнання. Під методами розуміються засоби досягнення поставлених цілей. На думку Д.Овсянко, метод управління - це спосіб реалізації його функцій, засіб впливу органу виконавчої влади на об'єкти управління.

Методи управління показують, яким чином держава вирішує завдання в сфері управління. Тому важливо пам'ятати, що методи державного управління є похідними від політичного режиму держави.

Метод управління - це спосіб, прийом впливу суб'єкта на поведінку об'єкта управління для досягнення поставленої мети. Головна мета такого впливу активізація діяльності працівників для досягнення цілей організації шляхом різнобічної мотивації їх інтересів і потреб. Як ми вже говорили, існує безліч різноманітних конкретних людських потреб, цілей, досягнення яких приводить до їх задоволення, а також типів поведінки під час реалізації даних цілей. Від ступеня задоволення потреб людини залежить і розвиток його потенціалу як у цілому, так і окремих його складових.

Для методів державного управління, на думку В.Колпакова, характерні певні особливості, що полягають у такому:

По-перше, вони реалізуються в процесі державного управління.

По-друге, вони виражають керівний (упорядковуючи) вплив суб'єктів управління на об'єкти управління. Становлять зміст цього впливу і завжди мають своїм адресатом конкретний об'єкт (індивідуальний чи колективний)

По-третє, в методах державного управління завжди міститься воля держави. В них виражаються повноваження владного характеру органів державного управління.

По-четверте, вони використовуються суб'єктами управління як засіб реалізації закріпленої за ними компетенції.

По-п'яте, методи мають свою форму, зовнішнє вираження.

Методи являють собою важливу складову процесу державного управління. Наявність прогресивних методів та їх вміле використання є передумовою ефективності державного управління.

Особлива роль методів управління полягає у тому, щоб створити умови для чіткої організації процесу державного управління, використання сучасної техніки і прогресивних технологій для організації управлінського процесу, забезпечити його максимальну ефективність. Таким чином, зміст поняття "методи державного управління". Випливає з суті і змісту державного управління і належить до основних категорій теорії державного управління.

Методи управління безперервно розвиваються і удосконалюються відповідно до розвитку виробничих сил і суспільних відносин, господарської практики, пошуку шляхів подолання протиріч, що виникають на основі економічних експериментів. Теорія і практика державного будівництва нагромадила різноманітні методи управління, які застосовуються, по-перше, залежно від конкретної економічної ситуації, по-друге, від субординації між суб'єктом і об'єктом управління, тобто рівня рішень, які приймаються, починаючи від уряду аж до окремого підрозділу підприємства; по-третє, від мотивів і характеру впливу суб'єкта на об'єкт управління (матеріальна, владна, соціально-психологічна мотивація тощо).

Класифікація методів управління

Методи державного управління - складна система способів і прийомів, які якісно розрізняються між собою. При їх класифікації необхідно виходити з того, що таке складне явище не може базуватися лише на якомусь одному критерії. Тільки сукупність класифікаційних засад дасть змогу всебічно, на науковій основі скласти уявлення про методи як наукову категорію та інструмент практичного управління. Адже в світовій практиці і досі відсутня єдина загальноприйнятна класифікація методів управління. Можна з упевненістю сказати, що ця категорія теорії державного управління є найменш висвітленою в науковій літературі.

У спеціальній літературі є різні погляди щодо видів і конкретних методів управління. Так, Ю.Козлов поділяє їх на дві групи: позаекономічного (прямого) та економічного (непрямого) впливу; А.Лунєв на чотири: морально-політичні, економічні, організаційні, адміністративно-директивні; Г. Атаманчук також на чотири: адміністративні, морально-ідеологічні, соціально-політичні, економічні. Є й інші підходи, коли виділяють методи одноосібні, колегіальні, колективні, комбіновані тощо.

Всі перелічені класифікації мають на меті розмежувати й згрупувати засоби, прийоми, способи впливу на свідомість і поведінку людей в процесі державного управління. В.Колпаков, ґрунтуючись на критерії потреби процесу управління (переконувати, заохочувати, примушувати), виділяє три «найзагальніші, найуніверсальніші, а в теоретичному розумінні найкраще визначені й детерміновані методи державного управління: переконання, заохочення і примус».

Д. Овсянко класифікує методи державного управління за функціями суб'єктів управління. Він виділяє серед них загальні, що застосовуються при виконанні всіх або основних функцій державного управління на важливих стадіях управлінського процесу, та спеціальні, які використовують при здійсненні окремих функцій або на певних стадіях управлінського процесу.

Найчастіше користуються поширеною позицією про розмежування таких загальних груп методів, як методи переконання і методи примусу, а також прямого і непрямого (опосередкованого) впливу. При цьому останні групи можуть бути певним чином прирівняні до так званих адміністративних і економічних методів управління.6 Такого підходу дотримуються Ю.Козлов, Л. Коваль, які дедалі частіше звертаються до класифікації методів на адміністративні (позаекономічні, прямого керівного впливу) й економічні (непрямого керівного впливу). Як критерій в цьому випадку використовується вид конкретних засобів, які застосовуються при розв'язанні управлінських завдань.

Адміністративні методи (інша назва організаційно-розпорядчі) зорієнтовані на такі мотиви поведінки, як усвідомлена необхідність дисципліни праці, почуття обов'язку, відповідальності, прагнення людини працювати у певній організації, розуміння можливості адміністративного покарання тощо. Цим методам притаманний прямий характер впливу: будь-який регламентуючий чи адміністративний акт підлягає обов'язковому виконанню. Адміністративні методи повинні відповідати правовим нормам, що діють на певному рівні управління, а також актам вищестоящих органів управління.

Методи державного управління

За спрямованістю впливу методи управління розглядаються залежно від джерела (чи рівня) керівного впливу та за об'єктом управління. Відповідно розрізняють три групи методів: орієнтовані на загальнодержавний рівень; різноманітні структури (галузі, регіони, установи, організації тощо); окремих працівників.

За організаційними формами методи управління реалізуються у різних видах: тип впливу (акт, норма); спосіб здійснення впливу (одноособовий, колективний, колегіальний); часова характеристика впливу (разові та періодичні, тактичні та стратегічні, довготермінові та короткотермінові); особливості впливу (виправляти результати або запобігати їм, активно втручатися чи вичікувати).

За характером розрізняють прямий чи непрямий управлінський вплив. Прямий вплив (постановка завдання, наказ, розпорядження тощо) передбачає його конкретний результат. Непрямий - створення сукупності умов для досягнення кінцевих результатів.

Зазначимо, що такий класифікаційний підхід не виключає використання класифікації методів державного управління за іншими ознаками.

При класифікації методів управління велика увага надається їх правовим аспектам - усі методи повинні відповідати чинному законодавству. Управлінські методи, що виділяються за їх змістом, спрямованістю, організаційними формами та характером впливу (з урахуванням правових аспектів) на практиці ізольовано не використовуються. Вони складають систему методів, що реалізуються в процесі формування і розвитку управлінських відносин з урахуванням законів та принципів управління.

По-друге, за механізмом впливу на людину, її свідомість і поведінку. За цим критерієм можна виділити такі методи: переконання, примус.

Наголошуємо, що йдеться про єдину систему методів державного управління, які розглядаються з різних точок зору. Вони тісно пов'язані зі стадіями управлінського процесу, кожній з яких притаманний специфічний набір методів, зумовлений своєрідністю поставлених завдань. При цьому кожен метод у кінцевому рахунку має організаційну суть, бо виступає засобом реалізації цілей.

Враховуючи складність і багато вимірність способів і прийомів управління при їх теоретичній розробці та впровадженні в практику, необхідно використовувати загальні та спеціальні методи наукового пізнання. Як вже зазначалося у першому розділі книги, управлінська наука використовує і певною мірою інтегрує притаманні іншим наукам методи: аналіз, прогнозування, порівняння, планування, моделювання, статистичне та економіко-математичне програмування тощо.

Поряд з ними існують спеціальні (специфічні) методи, прийоми дослідження, що розробляються і застосовуються адміністративно-управлінською наукою. Значна їх частина використовується в інших наукових дисциплінах. До спеціальних методів, які, однак, мають широке розповсюдження, відносяться: аналіз систем, організаційне регламентування, організаційне нормування; організаційне проектування, лінійне, квадратичне та динамічне програмування, аналіз входів та виходів, статистика та теорія ймовірностей, ін.

Виникає логічне запитання про принципи, на яких базується відбір методів у конкретній управлінській діяльності. Зрозуміло, що застосування тих чи інших методів ґрунтується на основних принципах державного управління. Разом з тим багатогранність методів управлінської діяльності спонукає до виділення певних специфічних принципів їх використання в державному (соціальному) управлінні. Вони можуть бути розподілені на дві групи: загальні принципи застосування методів для всього управлінського процесу; спеціальні принципи застосування методів на певних стадіях управлінського процесу.

Загальні принципи використання методів: принцип поєднання методів різної змістовної природи (наприклад, економічних, соціально-психологічних, адміністративних та ін.); принцип адекватності, тобто відповідності методу управлінським завданням; принцип своєчасності та оперативності; принцип ефективності у використанні методів (вимагає вирішення проблеми з мінімально можливими організаційними ресурсами).

Спеціальні принципи використання методів. Стосовно методів впливу (етап реалізації управлінського рішення) це можуть бути: принцип переваги організації та переконання над примусом; принцип збалансування переконання і примусу (дозволів і заборон); принцип персоналізації відповідальності та персоніфікації покарання та ін.

Для систематизації методів за стадіями управлінської діяльності правомірно розрізняти такі етапи: 1) збір і обробка управлінської інформації; 2) вироблення управлінського рішення; 3) виконання управлінського рішення; 4) контроль (нагляд), перевірка виконання рішення.

Перша, інформаційна стадія реалізується, в основному, за допомогою сучасної комп'ютерної техніки, що забезпечує економічно ефективне виконання вичислю вальних робіт у широкому спектрі потреб. Під час здійснення цієї стадії застосовуються спеціальні (специфічні) методи збору і обробки управлінської інформації.

Центральна стадія управлінського процесу вироблення управлінського рішення. Процес ухвалення рішення має на меті розв'язання проблеми, тому двома умовами ухвалення рішень є визначення проблеми та вибір рішення. Для цього застосовується великий арсенал добре розроблених методів та моделей. Назвемо головні з них: індивідуальний, груповий чи командний підходи до розв'язання проблеми і виконання рішення. Вони, у свою чергу, мають свої специфічні методи, які ми детальніше розглянули у третьому розділі книги. У цьому зв'язку необхідно відзначити важливу роль різних форм колективного пошуку оптимальних рішень з тих чи інших проблем. Тому для державних службовців важливо оволодіти мистецтвом організації колективної діяльності - методами «мозкового штурму», публічного захисту проектів, технології організації, колективного творчого пошуку в японських «гуртках якості» тощо.

При виконанні рішення в основному застосовуються організаційно-розпорядчі методи у комплексі з іншими формами, засобами і методами роботи. Особливу роль на цьому етапі відіграє виконавська дисципліна, дотримання законності.

Ось чому тут виділяється правовий метод, який передбачає достатньо високий рівень правової культури державних службовців. Важливим засобом управління є також метод нормативно-правового регулювання, оскільки органи державного управління призначені реалізовувати виконавчу і розпорядчу діяльність у відповідності з чинним законодавством.

Зберігають своє значення і традиційні методи, такі, наприклад, як індивідуально-правового впливу. Йдеться про застосування певних санкцій до працівників: позитивних (стимулювання) та негативних (примус). Традиційне розуміння санкцій як заходів, що містять невигідні для порушника наслідки, повинне бути розширене за рахунок тих позитивних (стимулюючих) засобів, що застосовуються для добросовісних працівників.

Метод індивідуально-правового впливу забезпечується дисциплінарним правом - сукупністю норм, що регламентують повноваження керівників стимулювати своїх підлеглих за успіхи чи карати їх за порушення службових обов'язків. Дисциплінарне право як правовий інститут вирізняють такі характерні риси:

- внутрішня спрямованість (керівник виступає розпорядником прав щодо своїх підлеглих по службі);

- комплексність (інститут об'єднує заохочення і покарання);

- інтегрований міжгалузевий характер (норми, що регламентують, скажімо, заохочення, лежать на перетині різних галузей - цивільного, адміністративного, трудового права).

У використанні методів державного управління важливо дотримуватися системного підходу. Вдосконалюючи дисципліну і порядок, активно використовуючи моральні та матеріальні стимули, важливо створити умови для виявлення ініціативи і творчості службовців, спрямованих на реалізацію аналітичних, соціально-консультативних, організаційно-управлінських функцій.

У процесі вирішення багатопланових завдань, що стоять перед державними службовцями, велика роль надається інтенсивній комунікації. Комунікація як один із основних методів державного управління здійснюється як по горизонталі (комунікація з колегами, службовцями інших підрозділів, установ, підприємств), так і по вертикалі (спілкування з керівниками і підлеглими); як у середині організації (внутрішня комунікація), так і за її межами (зовнішня комунікація); як у письмовій, так і в усній формах; як контактна (безпосередня між особова комунікація), так і опосередкована (ділове листування, електронна пошта, повідомлення факсом, за допомогою комп'ютера тощо).

Ефективність застосування методів державного управління в основному залежить від рівня кваліфікації керівних кадрів, що зумовлює потребу їх систематичної і цілеспрямованої підготовки та повсякденного використання всіх зазначених напрямів впливу на об'єкт управління.

2. Вимоги до управлінських рішень: наукова обґрунтованість, законність, конкретність, несуперечність, реальність, своєчасність та інформативність

Управлінські рішення акумулюють у собі весь комплекс розумових, організаційних, технічних, тактичних, юридичних та ін. операцій. Вони відображають та закріплюють не тільки державну волю, але й результат її засвоєння, відповідність політичним, правовим та моральним засадам і принципам як самих органів (посадових осіб), так і тому соціальному середовищу, в якому вони функціонують (підготовлюються, приймаються та реалізуються). Отже, встановлюючи перелік вимог, які висуваються до змісту і форми управлінських рішення, необхідно серед них виділити не тільки загальні, які характерні для буд-яких управлінських рішень, а і ті, які притаманні саме до управлінських рішень в адміністративній діяльності органів внутрішніх справ.

До аналізу такої вимоги, як обґрунтованість, під якою ми розуміємо необхідність виявляти, ретельно та об'єктивно вивчати всі факти, що відносяться до справи; недоведені та сумнівні факти не повинні прийматися до уваги. Вимога обґрунтованості звернена до фактичної основи і міститься в тому, що управлінське рішення повинно прийматися за умов повного та всебічного дослідження фактичних обставин ситуації й встановлення об'єктивної істини. Обґрунтованість управлінського рішення по суті являється проявом природи рішення як акту, що містить на підставі встановлених фактів відповіді з тих чи інших проблем, як зовнішньо-адміністративної, так і внутрішньо-організаційної діяльності ОВС. Оскільки кожне управлінське рішення, що приймається органами внутрішніх справ, пов'язане з певними фактичними обставинами, вся діяльність, що передує прийняттю рішення, складається із збирання, перевірки і оцінці тих фактичних даних, що ведуть до певного рішення, сприяють йому. Звідси, можна зробити висновок, що вимога обґрунтованості є проявом інформаційної природи рішення. З метою прийняття належного управлінського рішення, орган чи посадова особа ОВС, працівник який виконує правоохоронні функції, а отже є представником влади повинні володіти необхідною і достатньою інформацією. Таким чином, обґрунтованість управлінського рішення доцільно визначити як відповідність усіх викладених в ньому висновків тим фактичним даним, які отримані в результаті попередньої діяльності по збиранню, перевірці і оцінці необхідної інформації.

Близькою за змістом до вимоги обґрунтованості та похідною від цієї вимоги є наукова обґрунтованість, сутність якої полягає у тому що управлінське рішення повинно: відповідати об'єктивним закономірностям, які діють у системі управління; засновуватися на достовірній інформації, яка дає підстави для кваліфікованого визначення цілей, завдань, засобів і способів рішення цих завдань; бути всебічним, тобто, по можливості максимально враховувати всі аспекти питання, що розглядається. Наукова обґрунтованість характеризується глибоким та всебічним пізнанням причинно-наслідкових зв'язків соціально-правової сфери діяльності органів внутрішніх справ. Науково обґрунтованим рішенням протистоять суб'єктивістські рішення. Останні приймаються без ретельного аналізу обстановки, що склалася, на основі власного бачення подій та суб'єктивістського відношення до них.

Організаційними, правовими, психолого-педагогічними заходами необхідно домагатися безкомпромісно подолання суб'єктивістських, апаратно бюрократичних бар'єрів, які роз'єднують науку і практику. І тут ми погоджуємося з думкою В.М. Плішкіка, який зазначає, що «очевидно, що не стільки наука відірвалась від практики, скільки практика відстає від науки».

Таким чином, усі без винятку управлінські рішення органів ДПС України повинні бути:

1). законними, тобто не порушувати норми не лише законодавчих а й підзаконних актів. Як вірно наголошує В.М. Плішкін, «всі управлінські рішення, незалежно від рівня суб'єкта управління, повинні засновуватися суворо на законі і бути спрямовані на його виконання» [7, с.233]. Ця вимога набуває особливого значення, коли мова йде про органи ДПС, сфера діяльності яких пов'язана із систематичним втручанням у права громадян (застосування фінансових санкцій (штрафів) за неправильно заповнені та/або несвоєчасно подані або неподані податкові декларації; застосування штрафних санкцій за не сплачені у строк податки, збори (обов'язкові платежі); проведення виїзних перевірок платників податків; застосування штрафних санкцій за заниження податків; стягування коштів з рахунків боржників, відкритих у фінансових установах (за рішенням суду); вилучення готівки з кас боржників та інших місць її зберігання (за рішенням суду); накладання адміністративного арешту на активи, а також низка примусових заходів, які має право застосовувати податкова міліція). Отже сутність законності зводиться до того, що під час підготовки, прийняття або виконання управлінського рішення працівник ДПС зобов'язаних дотримуватися законодавчих та підзаконних актів, прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ, організацій, забезпечувати виконання покладених на органи державної податкової служби функцій та повною мірою використовувати надані їм права. Він не повинен допускати впливу на виконання своїх службових обов'язків особистих (приватних) інтересів, інтересів членів своєї сім'ї або інших осіб, якщо ці інтереси не співпадають із завданнями органів державної податкової служби та/або суперечать їм;

2) підзаконними, тобто прийматися на виконання (уточнення, деталізацію) законодавчих актів, але ні в якому разі не всупереч їм. Як зазначає Н.В. Александрова, «під законність» має два аспекти: управлінський акт має точно і повністю відповідати меті, приписам, вимогам законодавчого акта, на основі й на виконання якого його видано. Другий аспект під законності - це видання актів управління у межах компетенції державного органу;

3) науково обґрунтованими, тобто під час підготовки та прийняття управлінського рішення повинні використовуватися новітні наукові засоби, форми та методи вирішення проблемної ситуації. Натомість окремі науковці пропонують дещо інше розуміння цієї вимоги. Так, на думку В.М. Плішкіна, «щоб бути науково обґрунтованим, управлінське рішення насамперед повинно засновуватися на врахуванні об'єктивних закономірностей і потреб суспільного розвитку» [7, с.232]. Вчений також зазначає і те, що «вимога наукової обґрунтованості управлінського рішення передбачає ретельний аналіз обстановки на базі повної та достовірної інформації» [7, с.233], що, на нашу думку, більше характерно для такої вимоги як об'єктивність;

4) об'єктивними, а саме прийматися за умов повної та всебічно оціненої ситуації, дослідження фактичних обставин справи, й встановлення об'єктивної істини. Варто також погодитись з В.В. Конопльовим, який наголошує на тому, що вимога об'єктивності управлінських рішень «полягає в чіткому уявленні об'єктивних закономірностей, обліку наявних можливостей, дійсного стану суспільних процесів, вона спрямована проти суб'єктивізму й волюнтаризму, свавільних рішень, поспішних дій, які слабко враховують реальні ситуації й суперечні процеси» [8, с.84];

5). компетентними, прийматися уповноваженим органом або посадовою особою ДПС. Як вірно зазначають В.К. Колпаков таО.В. Кузьменко, «будь-який акт державного управління має бути прийнятий компетентним органом і в межах його повноважень. Чітке визначення компетенції кожного органу державного управління на видання акта управління, тобто забезпечення правильного уявлення щодо кола питань, які підлягають віданню цього органу, є обов'язковою умовою правильного виконання функцій і завдань кожним органом державного управління».

Необхідно також погодитись із Н.В. Александровою, яка зазначає, що «акти управління є некомпетентними, коли видані суб'єктами, котрі не мають повноважень на видання таких актів» [6, с.162];

6) чіткими та зрозумілими для виконавців, що полягає у тому, що мета та завдання управлінського рішення, а також засоби його виконання повинні: по-перше, бути чітко сформульованими; по-друге, зрозумілими для тих, хто його буде виконувати. Необхідно погодитись із В.В. Конопльовим, який зазначає, що зрозумілість рішення залежить у кінцевому рахунку від зрозумілості окремих слів, речень, систем речень, у яких відображаються міркування суб'єкта його прийняття. Застосування ж складних синтаксичних конструкцій веде до більшої компактності тексту, економії мовних засобів, але знижує доступність його фрагментів [8, с.90];

7) конкретними, тобто сформульованими так, щоб «виключалася можливість його двозначного тлумачення, щоб було ясно хто є організатором виконання, хто є виконавцем, в які строки має бути виконане рішення. Чим конкретніше управлінське рішення, тим більші гарантії його успішної та повної реалізації» [7, с.233];

8) своєчасними, тобто прийнятими саме у той час (період) коли необхідно вирішити якусь проблему. Як вірно зазначає В.М. Плішкін, «своєчасним буде те рішення, яке приймається з самого початку виникнення проблеми, а в окремих випадках при вірогідному виникненні ситуації і заздалегідь..., запізнення з прийняттям рішення, як і його передчасне прийняття є шкідливими, вони породжують формалізм і роблять рішення нездійсненним [7, с.234];

9). узгодженими (несуперечливими), що запобігає дублюванню та паралелізму під час прийняття управлінських рішень, які, нажаль, характерні на сьогодні як для нормативних, так і ненормативних рішень з питань оподаткування. Наприклад, як наголошується у Концепції реформування податкової системи, «нормативно-правова база оподаткування є «…неоднорідною та нестабільною, а окремі законодавчі норми - недостатньо узгоджені, інколи суперечливі... Чимало норм мають неоднозначне тлумачення при їх застосуванні…принциповим недоліком податкового законодавства є наявність економічно необґрунтованих розбіжностей щодо визнання та оцінки доходів і витрат для визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток і податком на додану вартість і нормативно-правовою базою бухгалтерського обліку» [10];

10) реальними щодо їх виконання, що передбачає постановку в управлінському рішенні таких завдань, які дійсно (реально) можуть бути виконані у передбачені строки та за допомогою передбачених засобів;

11) ефективними, тобто відповідними характеру вирішуваних завдань, функціонуванню і розвитку певних управлінських відносин, такими, які максимально повно вирішують ту чи іншу проблему у найкоротші терміни та з найменшими затратами сил тазасобів. Приміром до чинників, які визначають ефективність управлінських рішень А.Ф. Мельник, О.Ю. Оболенський, А.Ю. Расіна та Л.Ю. Гордієнко відносять: об'єктивні закони суспільного розвитку, пов'язані з прийняттям і реалізацією управлінського рішення; чітке формулювання цілі; обсяг і цінність інформації, на основі якої приймається рішення; термін розробки управлінського рішення; організаційні структури управління; форми і методи здійснення управлінської діяльності; методи і методики розробки і реалізації управлінських рішень; суб'єктивність оцінки варіанта вибору рішення; стан управлінської і керованої системи (психологічний клімат, авторитет керівника, професійно кваліфікаційний склад); система експертних оцінок рівня якості й ефективності управлінських рішень.

На нашу думку, до критеріїв оцінювання ефективності управлінського рішення з-поміж названих вище можна віднести лише такі: термін розробки управлінського рішення; форми і методи здійснення управлінської діяльності; методи і методики розробки і реалізації управлінських рішень; суб'єктивність оцінки варіанта вибору рішення; стан управлінської і керованої системи (психологічний клімат, авторитет керівника, професійно кваліфікацій.

ефективність державний управління

3. Загальне визначення ефективності державного управління: поняття, види та критерії

Визначивши поняття "ефективність державного управління", необхідно перейти до з'ясування основного питання - про критерії ефективності. У ньому - суть проблеми. Поняття "критерій ефективності" державного управління позначає ознака або сукупність ознак, на підставі яких оцінюється ефективність системи управління в цілому, а також окремих управлінських рішень. Стрижневим елементом даного поняття є термін «оцінка». Його специфічний сенс зумовлює неоднозначність процедури оцінювання людьми результатів і наслідків одних і тих же дій та рішень керуючого суб'єкта.

Оцінка ефективності державного управління необхідна як для державних органів влади, так і для суспільства. Товариству вона дозволяє контролювати якість діяльності державних інститутів. А керівникам та державним службовцям потрібна для самоконтролю, для удосконалення управлінського процесу. Проблема оцінки ефективності - це проблема аналізу управлінської діяльності та прийнятих рішень.

Оцінка як ядро поняття "критерій ефективності" - термін, похідний від поняття "цінність". Останній вказує на суспільне значення тих чи інших явищ (соціальних та природних). Об'єктами оцінки виступають різноманітні результати управлінської діяльності: життєві засоби, види суспільних відносин, процеси, конкретні акти діяльності та ін. Вони іменуються "предметними цінностями". Об'єкти оцінюються, тобто визначається їх суспільне значення, у відповідності з ідеалами, принципами, цілями, концепціями, нормами і т.д. Дані явища відносяться до числа "суб'єктивних цінностей". Їх слід відрізняти від «предметних цінностей» (об'єктів оцінювання).

Кожній політичній системі властива своя система та ієрархія цінностей, об'єктивно обумовлені основами буття держави та інтересами суспільства. Система цінностей є плід колективної історичної творчості цієї спільноти людей, що відображає результат взаємодії політичної спільноти з середовищем, а також соціальних взаємовідносин між його членами. Система цінностей конкретного політичного союзу (держави) не охоплює всі їх різноманіття, що існує в соціальному світі (наприклад, моральних, естетичних, наукових, та й політичних). Вона складається з тих, найбільш значущих для існування і функціонування політичного союзу цінностей, які зафіксовані в конституційних засадах державного ладу, в ідеології, політичних принципах і цілях держави, втілюються в політичній стратегії, а також у принципах, концепціях та цілі діяльності керуючого суб'єкта.

Базові цінності сучасного Російської держави -це політична демократія (народовладдя), суверенітет держави, її цілісність і безпека, правовий закон, політичні та соціальні права і свободи людини, вільну працю, заснований на різноманітті власності на засоби виробництва, плюралізм і ін. Відомо, що мільйонами росіян визнаються багато інших, традиційні цінності. Наприклад, соціальна справедливість, соборність (колективізм), православні цінності.

Всі вони закладені в критерії визначення ефективності головних напрямів діяльності держави, прийнятих правлячим суб'єктом рішень. Сформульовані правлячими елітами та політичними лідерами, перевірені історичним досвідом і закріплені правом базові цінності знаходять загально значимих, об'єктивний характер по відношенню до членів товариства і до керуючих суб'єктам. Чим менший розрив між офіційно проголошеними цінностями і діючими правилами "гри" керуючих, тим реальніше ефективність управління.

В основі критеріїв ефективності - принципи державного управління, оскільки вони є об'єктивно зумовленими нормативними вимогами, виробленими практикою соціального та державного управління, і засобами регулювання зв'язку між цілями і результатами управлінської діяльності. Принципи виражають вимоги об'єктивних законів управління; їх дія пов'язана з реалізацією функцій системи управління та стимулює ініціативу і самодіяльність керованих мас. Який би з розглянутих раніше принципів управління ми не взяли, будь то принцип економії ентропії або обмеженої раціональності, єдності централізації і децентралізації влади та управління, демократизму і легітимності рішень, кожен може виступати критеріальною ознакою оцінювання ефективності.

Критерії ефективності державного управління формуються на базі системи суб'єктивних цінностей, виражених в ідеології суспільно-державного ладу, в стратегічних цілях правлячого суб'єкта - політичному курсі, в концепціях, політичних установках і нормах системи управління, за якими стоять загальні національно-державні інтереси. Часто за такі видаються інтереси панівних класів чи домінуючих національно-етнічних груп 6. Сказане пояснює відносність оціночних критеріїв ефективності, залежність їх, насамперед, від типу політичної системи, а також конкретно-історичних умов, в яких вона функціонує.

Цінності, мети, концепції, принципи державного управління, нормативна база системи управління, нарешті, суспільні потреби та інтереси всі ці елементи критеріїв ефективності державного управління являють собою змінні, обумовлені суспільно-державним устроєм, політичним режимом і конкретної середовищем (історичної і природної), в якій живе дане політичне співтовариство. У сукупності вони складають механізм реагування поведінки держави як спільноти людей на зміни зовнішнього середовища і внутрішнього його стану, систему контролю над зовнішніми і внутрішніми процесами змін. Чим ширше сфера контролю, тобто раціонального впливу, тим вище ефективність управління. Але контроль, раціональне управління суспільством і середовищем не може розширюватися до нескінченності. Межа йому - природна самоорганізація суспільства. Про це ми вже писали в попередніх розділах. Здатність державного суб'єкта поєднувати цілеспрямований вплив на соціум з реалізацією його властивості до самоорганізації - один з універсальних показників ефективності управління.

Оцінка ефективності державного управління в теоретичному аспекті є процедура порівняння результатів тих чи інших рішень з критеріальним ознаками, що втілюють офіційно визнані цінності, інтереси, цілі і норми. Процедура оцінювання - це одночасно процес виявлення протиріччя між суб'єктивним і об'єктивним факторами управління. Такі суперечності цілком природні: неможливо (та й немає необхідності) повністю врахувати в цілях і стратегіях, проектах і планах всього різноманіття об'єктивних тенденцій і потреб, інтересів і запитів суспільства, а також передбачити вплив постійно мінливих ситуацій.

Рішення фіксують певну дистанцію. Між сущим і належним, дійсним і бажаним, реалізованими і потенційними можливостями держави і суспільства. Суперечності між досягнутими результатами і нереалізованими можливостями, між використаними і незатребуваними ресурсами, між показниками на вході і на виході керуючої системи де термінуються неадекватністю цілей і засобів масштабом реальних можливостей і об'єктивних потреб, а також обсягу запасів ресурсів.

Відповідність результатів рішень цінностям і цілям системи, суспільним потребам, інтересам і потенційним можливостям їх задоволення не настає спонтанно. Воно досягається підвищенням рівня функціонування всієї системи управління, адекватністю принципів, форм, методів і стилю прийняття та реалізації рішень об'єктивного фактору та нормативно-ціннісної базі управління.

Описана процедура оцінки ефективності управління дозволяє зрозуміти її відмінність від реалізації контрольної функції. Включаючи елемент контролю (встановлення відповідності результату виконання рішення визначених цілей), процес оцінювання ним не вичерпується, бо головне тут - показник того, наскільки рішення відповідало місії, функцій і цілям даного державного органу, а також інтересам держави і суспільства, їх можливостей і об'єктивним потребам , якою мірою витрачені зусилля реалізовані у здійснених зміни керованого об'єкта. У залежності від того, що визнається за основний ознака ефективності, розрізняються три групи критеріїв: ціннісно-раціональний і прагматичний. Визначення ефективності управління за ознакою відповідності результатів рішень та їх наслідків визнаним державою цінностей, вираженим в політичній стратегії, ми називаємо ціннісно-раціональним критерієм.

Якщо в якості показника ефективності управління приймається відповідність результатів виконання рішення поставленим цілям, практичним завданням, вираженим у державних програмах і планах, то такий критерій називається цілісно-раціональний. Вимірювання ефективності управління за типом - «витрати-випуск» або «витрати-результат» характеризує прагматичний критерій.

Використана література

1. Атаманчук І.Г. Критерії соціальної ефективності управління. / / Проблеми підвищення ефективності державного та муніципального управління в сучасній Росії ". Ростов н / Д, 2008

2. Глазьєв С, Батчіков С. За ліквідацію безграмотності в органах державної влади / / Ефективність державного управління, 2008, № 5

3. Єльцин Б.М. Вийти з кризи, зберігши всю повноту політичних та економічних свобод / / Парламентська газета, 1998

4. Іванова О.Д. Проблеми підвищення ефективності державної влади і управління в сучасній Росії. Економіка і життя, 2008, № 6.

5. Ігнатов В. Підвищення ефективності державної влади і управління - життєво важлива проблема збереження російської державністю. - М.: Справа, 2007.

6. Ігнатов В., Понеделков А. Ефективність державної служби Державна служба: теорія і організація, 2007, № 6.

7. Лапін Н. Модернізація цінностей Росії Соціс, 2007, № 5.

8.Про бюджетну політику на 2009 рік. Послання Президента Російської Федерації Федеральних Зборів РФ Російська газета, 2008.

9. Свайн Д., Уайт Д. Ефективність державного управління .- М.: логос, 2008.

10. Хольцер М. Продуктивність, державне управління і демократія. Ефективність державного управління. Соціс, 2008, № 4.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Поняття державного управління, його значення та основні системи. Цілі, функції державного управління, його форми і методи. Дослідження типології розвитку держави. Сучасні підходи до розуміння теоретико-методологічних засад державного управління.

    курсовая работа [1,6 M], добавлен 23.06.2019

  • Розгляд адміністративного права як обов‘язкового інструменту, здійснення державної виконавчої влади у формі державного управління. Поняття і класифікація форм державного управління. Поняття і види правових актів управління; вимоги, що ставляться до них.

    реферат [39,3 K], добавлен 07.03.2010

  • Основні поняття системи державного управління України. Загальна характеристика управлінських процесів. Класифікація та функції системи державного управління. Адміністративне управління в політичному житті держави: технології, методи, ефективність.

    курсовая работа [41,3 K], добавлен 22.03.2011

  • Сутність, зміст та специфіка державного управління, його співвідношення з сучасною державною владою в Україні. Характеристика функціональної та організаційної структури державного управління, її аналіз та оцінювання, методи та шляхи вдосконалення.

    курсовая работа [44,2 K], добавлен 19.08.2010

  • Мета, цілі та завдання управління природокористуванням, його особливість. Загальнодержавні та місцеві органи державного управління в галузі охорони природного середовища. Види органів державного управління за характером, напрямами роботи, повноваженнями.

    реферат [11,1 K], добавлен 23.01.2009

  • Поняття кризи державного управління та його складові. Причини виникнення криз державного управління у соціально-економічних системах, аналіз процесу їх розвитку. Антикризове державне управління в Україні. Моніторинг розвитку системи державного управління.

    контрольная работа [48,3 K], добавлен 20.05.2015

  • Теоретичні положення науки управління та їх методологічна роль у дослідженнях державного управління. Наукова інтерпретація суперечностей як специфічного явища в державному управлінні. Виконавча й розпорядча діяльність держави, її принципи та характер.

    реферат [27,3 K], добавлен 24.11.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.