Заповіт як односторонній правочин: умови його дійсності

Поняття та правова природа заповіту як одностороннього правочину. Його форма та зміст, нотаріальне посвідчення і порядок виконання. Принцип свободи при його складенні. Право заповідача на скасування та зміну заповіту. Підстави визнання його недійсним.

Рубрика Государство и право
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 15.04.2014
Размер файла 35,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Юридичний факультет

Кафедра цивільно-правових дисциплін

КУРСОВА РОБОТА

з курсу “Цивільне право”

на тему:

«Заповіт як односторонній правочин: умови його дійсності»

Студентки

Оленич Аліни Федорівни

м. Ужгород - 2013 рік

Зміст

Вступ

Розділ І. Поняття та правова природа заповіту як одностороннього правочину

1.1 Поняття та значення заповіту

1.2 Правова природа заповіту як одностороннього правочину

1.3 Принцип свободи при складенні заповіту

Розділ ІІ. Порядок укладення та посвідчення заповіту

2.1 Форма та зміст заповіту

2.2 Нотаріальне посвідчення заповіту

2.3 Поняття та зміст заповідального відказу

Розділ ІІІ. Виконання, зміна та скасування заповіту

3.1 Порядок виконання заповіту

3.2 Право заповідача на скасування та зміну заповіту

3.3 Підстави визнання заповіту недійсним

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність дослідження даної теми полягає в тому, що правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату. Заповіт також відноситься до правочинів, але для настання наслідків достатньо волі одного суб'єкту. Отже, можна говорити про особливий правовий інститут у цивільному праві - інститут заповіту, що і зумовлює актуальність його дослідження.

Заповіт - це розпорядження фізичної особи (спадкодавця) щодо свого майна на випадок своєї смерті, вчинене у встановленому законом порядку. Саме порядок написання заповіту, його оформлення і умови його дійсності мають деякі властивості, які не притаманні іншим інститутам цивільного права. Це також обумовлює актуальність даної роботи.

Дослідженням даного питання займалися: Галюк В.В.,Підопригора О.А., Заіка Ю.О., Харитонов Є.О., Старцев О.В., Дзера О.В. та ін.

Мета курсової роботи полягає у дослідженні особливостей спадкування за заповітом у цивільному законодавстві України.

Для досягнення мети необхідно вирішити наступні завдання:

- розглянути поняття, форму та порядок вчинення заповіту;

- вивчити порядок нотаріального посвідчення заповіту;

- розглянути заповіти, що прирівнюються до нотаріально посвідчених заповітів;

- проаналізувати порядок виконання, скасування і зміни заповіту.

Предмет курсової роботи - суспільні відносини, що виникають при укладені та виконанні заповіту. Об'єкт роботи - правові норми, що регулюють спадкування за заповітом.

Робота складається з вступу, 3-х розділів, висновків та списку використаної літератури.

У першому розділі дається поняття заповіту, складу спадщини, специфічні ознаки заповіту, як одностороннього правочину, розкривається зміст принципу свободи при складенні заповіту.

У другому розділі описуються критерії, які необхідні для дотримання необхідної форми заповіту, описана і сама процедура його посвідчення, а також розкривається поняття «заповідальний відказ» та «покладання».

Третій розділ розкриває поняття «виконання заповіту». Тут також наводиться процедура призначення виконавця, його права та обов'язки, права та обов'язки спадкоємців по відношенню до виконавця, право заповідача на скасування або зміну заповіту та підстави, за яких заповіт може бути визнаний недійсним.

При написанні роботи були використані праці вчених-цивілістів, нормативно-правові акти України, навчальна література, матеріали періодичних видань, інтернет-ресурси.

Розділ І. Поняття та правова природа заповіту як одностороннього правочину

1.1 Поняття та значення заповіту

Спадкування існує майже стільки, скільки існує цивілізація, оскільки переважній більшості людей властиво бажання хоч трохи полегшити життя нащадкам після своєї смерті[12].

Заповіт - це розпорядження фізичної особи (спадкодавця) щодо свого майна на випадок своєї смерті, вчинене у встановленому законом порядку. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Відповідно до ст. 1235 ЦК України, заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому випадку особа не може одержати право на спадкування. Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині[6].

До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, існування яких не припиняється його смертю. Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема: особисті немайнові права, право на відшкодування шкоди у зв'язку з каліцтвом. До спадщини входять і борги спадкодавця. Однак спадкоємець, який прийняв спадщину, відповідає за борги спадкодавця лише в межах дійсної вартості успадкованого ним майна[12].

Всі майнові права, що входять до складу спадкового майна, становлять так званий спадковий актив.

Сукупність обов'язків спадкодавця, що переходять до спадкоємців, становить спадковий пасив.

Необхідно зазначити, що не всі майнові права і обов'язки померлого можуть переходити до інших осіб у спадщину. Так, не переходять до спадкоємців майнові права та обов'язки, що тісно пов'язані з особою спадкодавця. Наприклад, не переходять до спадкоємців права і обов'язки, що виникають з договору доручення (ст.392 ЦК України). Проте це не стосується тих майнових прав та обов'язків, які набуті спадкодавцем внаслідок виконаного доручення (наприклад, права на одержання обумовленої винагороди за виконання доручення).

Не переходять до спадкоємців права спадкодавця на одержання аліментів, право на пенсію, право на відшкодування завданої здоров'ю спадкодавця шкоди, право членства в кооперативній чи іншій громадській організації, оскільки всі ці права тісно пов'язані з особою спадкодавця. Не переходить до спадкоємців право на користування житловою площею, яке мав спадкодавець на підставі договору житлового найму[19].

Особливий порядок встановлений для спадкування предметів домашньої обстановки та вжитку. Ці предмети переходять за законом до спадкоємців, які проживали спільно зі спадкодавцем до його смерті не менше від одного року незалежно від їх черги і спадкової частки.

Велике значення для спадкування мають час відкриття та місце відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а місцем відкриття спадщини є останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме - місцезнаходження майна або його основної частини.

Спадкоємцями можуть бути особи, які були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті за його життя і народжені після його смерті. Проте не мають права стати спадкоємцями особи, які навмисно позбавили життя спадкодавця або кого-небудь із спадкоємців або зробили замах на їх життя. Крім цього, за законом не мають права стати спадкоємцями батьки після дітей, стосовно яких вони позбавлені батьківських прав і не були поновлені в цих правах на момент відкриття спадщини, а також батьки і повнолітні діти, що злісно ухилялися від виконання покладених на них законом обов'язків щодо утримання спадкодавця, якщо ці обставини підтверджені в судовому порядку.

Спадкування відбувається на двох головних підставах: за заповітом та за законом. Звичайно, що законним буде і такий варіант спадкування: частина майна заповідається спадкодавцем, а частина - переходить у спадщину за законом.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок її смерті. Кожен може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам (як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом), а також державі або окремим юридичним особам. Причому заповідач може в заповіті позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом[12].

1.2 Правова природа заповіту як одностороннього правочину

Правочином є правомірна дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (наприклад, придбання майна шляхом купівлі-продажу передача землі в оренду, дарування, складання заповіту та ін.

Одностороннім визнається правочин, для виникнення якого досить дії однієї сторони. Наприклад, заповіт, акт прийняття спадщини і т.ін. Односторонній правочин може утворювати обов'язки лише для особи, що його вчинила. До правочинів, які виникли з односторонніх правочинів, застосовують загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить вимогам закону[23].

Заповіт -- це особисте розпорядження фізичної особи на випадок її смерті. Як односторонній правочин заповіт характеризується рядом специфічних ознак:

- це -- односторонній правочин, він вважається дійсним після того, як заповідач у встановленому порядку і в належній формі виявить свою волю. Про складення заповіту заповідач може сповістити своїх спадкоємців чи інших заінтересованих осіб, а може і не знайомити їх із своєю останньою волею, це ніяк не впливає на дійсність заповіту;

- особливість заповіту полягає в тому, що цей правочин настільки тісно пов'язаний з особою заповідача, що виключає його складання за допомогою представника;

- заповідач може наділити своїх спадкоємців лише тими правами та обов'язками, які йому належать або будуть належати на день смерті, оскільки в іншому випадку його волю виконати неможливо;

- оскільки заповіт становить собою розпорядження заповідача на випадок смерті, то правові наслідки настануть лише за необхідної умови -- смерті заповідача. Заінтересовані особи не можуть оскаржити заповіт, навіть якщо їм став відомий його зміст, оскільки заповіт вступає в силу лише після смерті заповідача.

Водночас заповіт не є умовним правочином. Та обставина, що він вступає в силу лише за наявності певного складу юридичних фактів, є основним положенням такого правочину, а не додатковою обставиною, від якої він буде залежати. Умовою є певна обставина, яка може настати, а може і не настати. Смерть людини неминуча, невідомий лише момент смерті.

В заповіті зазначаються місце і час його укладення, він підписується особисто заповідачем. Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших поважних причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням і в його присутності та в присутності нотаріуса заповіт може бути підписаний іншим громадянином.

Головне в будь-якому заповіті -- призначення спадкоємців. Спадкоємцями за заповітом можуть бути призначені як найближчі родичі, так і будь-які фізичні та юридичні особи, а також держава чи територіальна громада[14].

1.3 Принцип свободи при складенні заповіту

Спадкове право, будучи одним з основоположних структурних елементів цивільного права, відіграє важливу роль у житті кожної людини. Його норми є одним з достовірних показників рівня розвитку суспільства.

З набуттям чинності 1 січня 2004 р. Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у вітчизняному спадковому праві з'явилося дуже багато цікавих та дискусійних новел. Чимало з них стосується принципу свободи заповіту. Зокрема, перелік правомочностей, за допомогою яких власник спадщини може безперешкодно розпорядитися нею на випадок неминучого припинення свого життя, істотним чином розширився[16].

Відповідно до положень цивільного законодавства (ч. 1 ст. 1235 ЦК) заповідач має право залишити за заповітом усе своє майно або його частину будь-яким учасникам цивільних відносин -- як фізичним особам (незалежно від того, входять вони чи ні у коло спадкоємців за законом), так і юридичним, а також державі, територіальній громаді тощо. У цьому виявляється один з найважливіших принципів спадкового права -- принцип свободи заповіту. Заповідач, складаючи заповіт, не зв'язаний ані колом спадкоємців за законом, ані черговістю їх закликання до спадкування: навіть за умови наявності спадкоємців першої черги, заповідач може заповісти все своє майно будь-кому зі спадкоємців наступних черг чи, взагалі, зовсім сторонній особі, -- все це не впливатиме на дійсність заповіту.

Також заповідач може визначити на свій розсуд і обсяг спадщини, що має спадкуватися за заповітом, -- він вправі заповісти як усе своє майно, так і лише його частину. В останньому випадку та частина майна спадкодавця, яка не охоплена заповітом, розподіляється між спадкоємцями за законом (враховуючи і тих, хто іншу частину спадщини стримав за заповітом).

Заповідач може охопити заповітом не лише те майно, майнові права та обов'язки, які вже належать йому на момент складання заповіту, а й ті, що, можливо, належатимуть йому в майбутньому. З огляду на те, що склад спадкового майна визначаєтеся на час відкриття спадщини, не має жодного юридичного значення, чи було в наявності у заповідача майно, вказане у заповіті, на момент складання останнього. Так, якщо заповідач бажає включити до тексту заповіту розпорядження щодо будинку, який він збирається придбати, наприклад, на наступному тижні, не має жодних підстав відмовляти йому в оформленні такого заповіту -- адже якщо заповідач не придбає вказаний будинок, або ж відчужить його протягом свого життя, то заповіт у цій частині (але лише у цій) просто буде недійсним. Тому заповідачу при складанні заповіту не потрібно подавати нотаріусу чи іншій особі, яка вправі посвідчити заповіт, докази, що підтверджують його право власності на майно, яке заповідається.

Свобода заповіту виявляється й у тому, що заповідач може вказати у заповіті на певні обставини, наявність (або відсутність) яких є умовою виникнення в осіб, зазначених у заповіті, права на спадкування. Відповідно до ч. 1 ст. 1242 ЦК такі обставини можуть бути як пов'язані з поведінкою спадкоємця за заповітом, так і не пов'язані з нею -- зокрема, ними можуть бути наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо. Але при цьому слід пам'ятати, що умови, визначені у заповіті, якщо вони суперечать закону або ж моральним засадам суспільства, є нікчемними (ч. 2 ст. 1242 ЦК).

Отже, заповідач може вільно розпоряджатися своєю спадщиною -- він вправі будь-кому заповісти своє майно, розподілити його між спадкоємцями на власний розсуд, висунути до спадкоємця будь-яку з правомірних умов для отримання спадщини, а також скасувати чи змінити вже складений і посвідчений заповіт. Єдине обмеження принципу свободи заповіту полягає у необхідності додержання правила щодо виділення обов'язкової частки у спадщині, яке встановлено у ст. 1241 ЦК[10].

заповіт нотаріальний правовий

Розділ ІІ. Порядок укладення та посвідчення заповіту

2.1 Форма та зміст заповіту

Заповіт має бути складений у письмовій формі і нотаріально посвідчений. Особливість заповіту полягає в тому, що він містить в собі волю спадкодавця, яку він висловив ще за життя, але безпосереднє здійснення цієї волі можливе лише за умови смерті спадкодавця.

Ця обставина і зумовлює особливі вимоги до оформлення заповіту, оскільки після смерті особа вже не має можливості уточнити чи конкретизувати свої наміри, наприклад, яку саме частину будинку повинен успадкувати син, а яку дочка, що розумів спадкодавець під "цінними речами", які необхідно передати брату; нарешті померлий буде взагалі позбавлений можливості оспорювати цей правочин в силу природних причин.

Нотаріальна форма заповіту є умовою його дійсності. Водночас у населених пунктах, де відсутні нотаріальні контори, заповіт можуть посвідчити службові особи відповідного органу самоврядування. За кордоном -- відповідні консульські установи та дипломатичні представництва[14].

Формі заповіту у ЦК присвячено ст. 1247-1257.

Заповіт складається в письмовій формі із зазначенням місця і часу його складення. Вимога закону про зазначення місця та часу складення заповіту має важливе значення у випадку оспорювання дійсності заповіту, або виникнення спору про дієздатність заповідача на час складання заповіту, або коли існують 2 або більше заповітів і необхідно встановити, котрий з них має чинність, скасовуючи, як пізніший за часом, інші заповіти.

Посвідченню підлягають лише особисто складені заповідачем заповіти. Тому не допускається посвідчення заповіту, поданого через представника. Якщо особа за станом здоров'я не має змоги з'явитися до нотаріуса, вона може запросити останнього додому.

Заповідач підписує заповіт у присутності особи, що посвідчує заповіт. Якщо заповіт надається вже підписаним, то заповідач має підтвердити, що він підписаний ним власноруч. Якщо заповідач внаслідок фізичної вади або хвороби не може підписати заповіт власноруч, то на його прохання і в його присутності та в присутності нотаріуса або посадової особи, що має право на посвідчення заповіту, заповіт може підписати інша особа. При цьому нотаріус або посадова особа зазначає причини, з яких текст заповіту не міг бути підписаний заповідачем. Але в кожному разі спадкоємець, на користь якого складається заповіт, не має право підписувати заповіт замість заповідача[22].

Зміст заповіту складають розпорядження заповідача відносно його майнових прав та обов'язків. Оскільки склад спадщини визначається на час відкриття спадщини, немає значення, чи були в наявності зазначені у заповіті майнові права та обов'язки на момент складання заповіту (ст. 1236 ЦК).

Отже, при посвідченні заповіту від заповідача не вимагається надання доказів про наявність у нього певного майна, яке вказане в заповіті. Якщо таке майно на момент відкриття спадщини буде втрачене, відчужене тощо, то в цій частині заповіт буде недійсним.

Заповідач сам вирішує, чи заповісти усе своє майно, чи тільки його частину. Якщо у заповіті згадується тільки частина майна, яке належить спадкодавцю, то решта розподіляється між спадкоємцями за законом (ст.ст. 1261 -- 1265 ЦК). При цьому до кола спадкоємців за законом, які спадкуюгь не вказану в заповіті частину майна, входять і ті особи, які частину спадщини отримують за заповітом (ст. 1245 ЦК). Проте не спадкуюгь не заповідану частину майна ті спадкоємці за законом, які заповітом позбавлені права на спадкування (ч. 2 ст. 1235 ЦК).

До спеціальних розпоряджень заповідача належать:

1) підпризначення спадкоємця (субституція);

2) заповідальний відказ (легат);

3) покладення;

4) встановлення сервітуту.

Крім того, заповідач вправі зробити розпорядження, що стосуються організації похорону, увічнення його пам'яті; розпорядження його особистими паперами[21].

2.2 Нотаріальне посвідчення заповіту

Заповіт як нотаріальна дія не має чітко визначеного місця його вчинення. Він може бути посвідчений як державним нотаріусом, так і приватним, органами та посадовими особами, які входять до складу системи нотаріату, а також посадовими особами, яким чинне законодавство надає право посвідчувати заповіти; останні за своїм значенням прирівнюються до нотаріально посвідчених.

Перед посвідченням заповіту необхідно уважно вислухати особу, яка звернулася за вчиненням цієї нотаріальної дії, для виявлення її дійсних намірів, та роз'яснити цій особі її права та обов'язки.

З огляду на те, що заповіт є угодою, необхідно насамперед установити ті факти, що є передумовою і для вчинення будь-якої нотаріальної дії взагалі, і для посвідчення угоди зокрема. Насамперед, необхідно встановити особу громадянина, який звернувся до нотаріуса за посвідченням заповіту, і перевірити його дієздатність. Особа громадянина встановлюється за паспортом або іншими документами, які виключають будь-які сумніви щодо особи цього громадянина. Дієздатність перевіряється в усній бесіді з громадянином та визначається встановленням його віку. Заповіт посвідчується лише від імені дієздатних громадян.

Особливостями заповіту є те, що він являє собою особисте волевиявлення громадянина. Про таке волевиявлення може йти мова лише щодо громадянина, який досяг повного обсягу дієздатності.

Нотаріус перед посвідченням заповіту зобов'язаний роз'яснити заповідачеві його права.

Заповідач має право:

- залишити за заповітом усе своє майно або частку його, в тому числі предмети домашньої обстановки та вжитку;

- заповісти майно одній або кільком особам - тим, які входять, і тим, які не входять до кола спадкоємців за законом, юридичним особам, а також державі;

- у разі складення заповіту на користь кількох осіб зазначити в ньому, в яких частинах заповідається майно кожному зі спадкоємців;

- позбавити в заповіті права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом;

- будь-коли змінити чи скасувати зроблений ним заповіт, склавши новий.

У заповіті громадянин викладає розпорядження майнового характеру. Нотаріус перед посвідченням заповіту не вимагає від заповідача доказів, що підтверджували б його право на заповідане майно - адже сам заповіт набере сили тільки зі смертю заповідача, і спадкова маса визначатиметься надень його смерті.

Нотаріус зобов'язаний приділити увагу викладенню волевиявлення заповідача так, щоб заповіт не містив виразів, які несуть у собі протиріччя.

Якщо заповідається належне громадянинові майно, що його можна ідентифікувати, то в тексті заповіту наводяться ознаки, які визначають саме цей об'єкт.

До заповіту може бути включено розпорядження немайнового характеру (про порядок проведення захоронення заповідача, встановлення надгробка, бажання призначити опіку над неповнолітніми тощо). Але слід зазначити, що ці розпорядження немайнового характеру не впливають на виникнення права власності у спадкоємців на заповідане майно у разі, коли вони не виконуються.

Виконавцями заповіту за загальним правилом є самі спадкоємці. Але заповідач може у своєму заповіті призначити окремого виконавця заповіту, який слідкуватиме за додержанням усіх викладених у документі положень. Якщо призначається виконавець заповіту, то нотаріус зобов'язаний витребувати від нього згоду бути цим виконавцем. Така згода може бути оформлена як самостійна заява, що прикладається до заповіту, або ж свою згоду бути виконавцем заповіту громадянин може викласти на самому заповіті. Тоді нотаріус зазначає про встановлення особи виконавця заповіту в посвідчувальному написі на самому заповіті. Дані щодо документа, на підставі якого було встановлено особу виконавця заповіту заносяться до реєстру нотаріальних дій.

Заповіт не може містити розпоряджень, які суперечать чинному законодавству.

Заповідач може покласти на спадкоємця обов'язок виконати дії для загальнокорисної мети (ст. 540 ЦК) чи спадкоємця, до якого переходить, зокрема, жилий будинок, зобов'язати надати іншій особі довічне користування цим будинком або певною його частиною (ст. 539 ЦК).

Заповідач може зазначити в заповіті свої родинні відносини зі спадкоємцем.

Згідно зі ст. 535 ЦК неповнолітні чи непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) та утриманці померлого успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менш як 2/3 частки, яка належала б кожному з них у разі спадкоємства за законом (обов'язкова частка).

Про роз'яснення заповідачеві положень ст. 535 необхідно зробити відмітку в тексті заповіту.

Заповідач може на випадок, коли зазначений у заповіті спадкоємець помре до відкриття спадщини або не прийме її, зазначити іншого спадкоємця.

Коли всі питання щодо формулювання положень заповіту визначено, нотаріус готує проект заповіту.

У заповіті прізвище, ім'я та по батькові заповідача вказується відповідно до написання у паспорті цих відомостей, без скорочень, вказується його адреса. Дата складання заповіту вказується прописом, всі можливі виправлення повинні бути застережені. Всі вимоги законодавства до оформлення нотаріальних документів чинні й для заповіту.

Виготовлений проект заповіту подається на підпис заповідачеві.

Заповіт мусить бути особисто підписаний заповідачем. Якщо заповідач унаслідок фізичної вади, хвороби чи якихось інших причин не може власноручно підписати заповіт, на його прохання у присутності його та нотаріуса цей заповіт може бути підписаний іншим громадянином. Громадянин, на користь якого заповідається майно, не має права підписувати його за заповідача.

У разі підписання заповіту іншою особою нотаріус установлює особу цього громадянина. Причини підписання заповіту іншою особою та відомості про встановлення цієї особи зазначаються в посвідчувальному написі. Відомості про документи, за якими встановлюється особа цього громадянина, вносяться до реєстру.

Після підписання заповіту нотаріус зобов'язаний його посвідчити. Посвідчення провадиться вчиненням посвідчувального напису на всіх примірниках заповіту - як на тому, що видається заповідачеві, так і на тому, що залишається на зберіганні в нотаріуса.

Якщо заповіт підписується заповідачем особисто, то на заповіті проставляється посвідчувальний напис за формою 35 Форм реєстрів нотаріальних дій, нотаріальних свідоцтв, посвідчувальних написів, написів на угодах і засвідчуваних документах. Якщо підпис на заповіті заповідач не зміг проставити власноручно внаслідок фізичної вади, хвороби чи з якихось інших причин, посвідчувальний напис вчиняється за формою 36 Форм реєстрів нотаріальних дій.

Посвідчувальний напис містить відомості про посаду особи, яка посвідчує заповіт, її прізвище та ініціали, якщо це приватний нотаріус - назву нотаріального округу, якщо державний - найменування державної нотаріальної контори, про те, ким підписаний заповіт, про встановлення особи заповідача та перевірку його дієздатності.

У необхідних випадках вказується про встановлення особи виконавця заповіту, особи громадянина, який підписав заповіт за заповідача, та причини, з яких заповідач не зміг поставити підпис власноручно, місце вчинення нотаріальної дії, якщо це відбувалося не в приміщенні державної нотаріальної контори чи робочого місця нотаріуса.

Як нотаріальна дія посвідчений заповіт вноситься до реєстру нотаріальних дій та алфавітної книги обліку заповітів.

Заповідач може будь-коли змінити чи скасувати зроблений ним заповіт.

Заповіт, посвідчений нотаріально чи у формі, що прирівняна до нотаріальної, може бути скасований заповітом, також посвідченим у нотаріальній формі чи у формі, прирівняній до нотаріальної. Скажімо, заповіт, посвідчений нотаріусом, може бути скасований заповітом, що його посвідчує посадова особа виконавчого комітету сільської ради. Заповіт, посвідчений головним лікарем лікарні від імені громадянина, який знаходився там на лікуванні, може бути скасований заповітом, що його посвідчує нотаріус, і навпаки.

Якщо заповіт скасовується чи змінюється заявою громадянина, то справжність підпису на заяві про скасування або зміну заповіту повинна бути нотаріально засвідчена[20].

Статтею 542 Цивільного кодексу України визначено перелік заповітів, які прирівнюються до нотаріально посвідчених, зокрема:

* заповіти громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, інших стаціонарних лікувально-профілактичних закладах, санаторіях або проживають у будинках для престарілих та інвалідів, посвідчені головними лікарями, їх заступниками по медичній частині або черговими лікарями цих лікарень, лікувальних закладів, санаторіїв, а також директорами i головними лікарями зазначених будинків для престарілих та інвалідів;

* заповіти громадян, які перебувають під час плавання на морських суднах або суднах внутрішнього плавання, що плавають під прапором України, посвідчені капітанами цих суден; заповіти громадян, які перебувають у розвідувальних, арктичних та інших подібних їм експедиціях, посвідчені начальниками цих експедицій;

* заповіти військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками, їх заступниками по медичній частині, старшими i черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних закладів;

* заповіти військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ i військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб та органів, що вчиняють нотаріальні дії, також заповіти робітників i службовців, членів їх сімей i членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ i закладів;

* заповіти осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі[24].

Порядок посвідчення та реєстрації заповітів цими посадовими особами викладено в постанові Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. № 419, якою затверджено Порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених.

Посадові особи, перелічені в цій статті, зобов'язані негайно передати по одному примірнику посвідчених ними заповітів до державного нотаріального архіву чи державної нотаріальної контори за постійним місцем проживання заповідача.

Капітани морських суден зобов'язані передати по одному примірнику посвідчених ними заповітів начальникові порту України або консулові України в іноземному порту для наступного направлення їх до державного нотаріального архіву чи державної нотаріальної контори за постійним місцем проживання заповідача[20].

2.3 Поняття та зміст заповідального відказу

Можливість встановлення заповідального відказу передбачена у статтях 1237, 1238 ЦК України. Заповідач вправі покласти на одного чи декількох спадкоємців виконання якого-небудь зобов'язання (як правило, за рахунок спадщини), на користь одного чи декількох осіб (таких осіб прийнято називати відказоодержувачами), які у зв'язку з посвідченням заповіту і у разі смерті заповідача здобувають право вимагати виконання зазначеного у заповіті обов'язку, тобто заповідального відказу. Заповідальний відказ має бути встановлено лише самим заповідачем та включено ним у текст заповіту.

Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входять або не входять до складу спадщини. Предметом заповідального відказу може бути, наприклад, обов'язок сплатити борг відказоодержувача чи придбати будь-яку річ і передати її відказоодержувачу, обов'язок надати відказоодержувачу право користування автомобілем протягом певного строку.

Найчастіше на практиці заповідальний відказ використовують, наприклад, у випадку, коли існують особи, яким Ви, наприклад, не бажаєте передавати майно, але й не бажаєте позбавляти їх права користування майном. Наприклад, знаючи, що Ваш син зловживає спиртними напоями, в результаті чого за умови спадкування ним квартири в остаточному результаті дана квартира буде реалізована ним за безцінь, Ви все-таки не хочете позбавляти його права користування житлом. У такому випадку можна заповідати квартиру іншому спадкоємцю (наприклад дочці) й встановити заповідальний відказ, яким зобов'язати її забезпечити користування квартирою її неблагонадійним братом, тобто гарантувати та забезпечувати його право на проживання у заповіданій дочці квартирі довічно. При цьому право користування квартирою її братом, наприклад, зовсім це означає право користування членами його сім'ї, іншими його родичами тощо. Такі особи (як згаданий нами вище брат), можуть довічно проживати у такій квартирі, але не мають права розпоряджатися нею. Правильним буде вказати у такому заповіті, що члени його сім'ї можуть проживати там тільки до смерті того, кому це право було передано на підставі заповідального відказу. Інакше факт смерті брата може призвести у подальшому до суперечки, ініційованої членами його сім'ї, щодо права проживання в даній квартирі.

Для спадкоємця обов'язок виконати заповідальний відказ виникає лише у випадку прийняття ним спадщини. Слід також враховувати, що відказоодержувач вправі й відмовитися від прийняття заповідального відказу, що має здійснюватися шляхом подання нотаріусу відповідної заяви (ст. 1271 ЦК).

Так, якщо спадкоємець (на якого за заповітом покладено обов'язок виконати заповідальний відказ на користь 3-ї особи - відказоодержувача) помре до відкриття спадщини (чи відмовиться від прийняття спадщини), обов'язок виконати заповідальний відказ "автоматично" перейде до спадкоємців, до яких переходить його частка. Якщо ж спадкоємців за заповітом не виявиться і спадщина перейде до спадкоємців за законом, заповідальний відказ втрачає свою юридичну силу.

Якщо ж до відкриття спадщини помирає відказоодержувач (особа, на користь якої здійснюється заповідальний відказ), заповідальний відказ також втрачає свою юридичну силу, тобто не підлягає виконанню.

Крім того, відказоодержувач вправі відмовитися від виконання зобов'язання на його користь (заповідального відказу). Відказоодержувач також може бути позбавлений права на одержання спадщини у випадку, якщо відказоодержувач своїми діями перешкоджав виконанню волі заповідача або діяв проти спадкоємців і спадкодавця.

Особливо варто звернути увагу на той факт, що заповідальний відказ підлягає виконанню лише у межах вартості спадкового майна, отриманого спадкоємцем, з вирахуванням боргів спадкодавця, якщо такі є.

На практиці може виникнути запитання: чи поширюється зобов'язання з виконання заповідального відказу на спадкоємця, який наділений правом на обов'язкову частку у спадщині (обов'язкового спадкоємця)? Законодавством передбачено виконання заповідального відказу обов'язковим спадкоємцем лише у тій частині, у якій спадкове майно, отримане таким спадкоємцем, перевищує його обов'язкову частку.

Відказоодержувач вправі вимагати виконання зобов'язання від спадкоємця, який прийняв спадщину, але намагається ухилитися від виконання заповідального відказу. Так, ст. 257 ЦК України встановлює строк позовної давності у три роки, який поширюється на право відказоодержувача вимагати виконання спадкоємцем обов'язку виконати заповідальний відказ. Даний строк рахується з дня відкриття спадщини.

Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом. Тобто відказоодержувачами можуть бути спадкоємці за законом будь-якої черги, а також сторонні особи[9].

Поруч із заповідальним відказом заповідач може зробити ще одне розпорядження, яке має назву покладання.

Так, заповідач може зобов'язати своїх спадкоємців до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форм здійснення ритуалу поховання.

Відповідно до покладання заповідач, не обтяжуючи спадкоємця заповідальним відказом, може покласти на нього обов'язок виконати певні дії для загальнокорисної мети.

Наприклад, заповідач може зобов'язати своїх спадкоємців надавати всім бажаючим можливість оглядати зібрану ним колекцію (скажімо, картин чи книг) або може зазначити порядок використання залишених ним рукописів чи листування. Він також може зобов'язати своїх спадкоємців надавати його картини для організації безкоштовних виставок тощо.

Відмінність заповідального відказу від покладення полягає в тому, що за заповідальним відказом доручення виконати певні дії робиться на користь конкретної особи, тобто при заповідальному відказі завжди вимагається наявність трьох суб'єктів -- заповідача, обтяженого відказом спадкоємця і відказоодержувача, а при покладенні -- конкретна особа, яка має право вимагати, відсутня[18].

Розділ ІІІ. Виконання, зміна та скасування заповіту

3.1 Порядок виконання заповіту

Найчастіше виконання заповіту здійснюють призначені спадкодавцем спадкоємці. Якщо заповіт складено на користь кількох осіб, виконання заповіту може бути доручено комусь із них. Коли заповіт складено на користь однієї особи, то виконання заповіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за заповітом. Якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо особа, яка була призначена, відмовилася від виконання заповіту, спадкоємці мають право обрати виконавця з-поміж себе або призначити іншу особу[15].

Виконавець заповіту має статус особи, яка здійснюватиме контрольну та охоронну функції щодо розпорядження спадковим майном, що зазначене у заповіті. Виконавцем заповіту може бути фізична особа, громадянин України, яка досягла 18-ти років, та відповідно до статей 30, 34 ЦК набула повну цивільну дієздатність. Виконавцем заповіту може бути також іноземний громадянин, особа без громадянства, які відповідно до ст. 2 ЦК користуються однаковими особистими немайновими правами, що і громадяни України. Виконавцем заповіту може бути юридична особа, яка має належну цивільну правоздатність та дієздатність (статті 91,92 ЦК), створена відповідно до вимог статей 81,89 ЦК і зареєстрована у Єдиному державному реєстрі юридичних та фізичних осіб--підприємців.

Юридична особа, виступаючи виконавцем заповіту, користується такими самими правами і несе такі ж обов'язки, що і фізична особа. Заповідач може доручити виконання заповіту особі, яка зазначена в заповіті як спадкоємець, або особі, яка не належить до кола спадкоємців за заповітом. Якщо заповіт складено на користь кількох осіб, то заповідач може доручити виконання заповіту одній особі з кола спадкоємців.

У випадку, коли заповідач не призначив виконавця заповіту або особа, яка ним призначена, відмовляється від виконання заповіту, чи була усунена від його виконання, нотаріус за місцем відкриття спадщини, враховуючи інтереси спадкоємців, за власною ініціативою призначає виконавця заповіту.

Особа може бути призначена нотаріусом виконавцем заповіту лише за її письмовою згодою. Такій особі (фізичній або юридичній) нотаріус видає свідоцтво виконавця заповіту, яке посвідчує його правовий статус та надані йому повноваження (ст. 1290 ЦК).

Виконавець заповіту зобов'язаний виконати розпорядження заповідача особисто. Якщо заповіт складено на користь однієї особи, то заповідач може призначити окремим виконавцем заповіту особу, яка не належить до числа спадкоємців за заповітом або за законом. При цьому згода такої особи виконати покладене на неї зобов'язання може бути зазначена на самому тексті заповіту або викладена в окремій заяві. В останньому випадку підпис виконавця заповіту на заяві засвідчується в нотаріальному порядку, а сама заява додається як невід'ємна частина заповіту[8].

Виконавець заповіту незалежно від того, ким його було призначено, має право відмовитися від здійснення своїх повноважень, але завжди зобов'язаний негайно повідомити про це спадкоємців, а також інших осіб, щодо яких повинен був вчинити певні дії. Виконавець заповіту не може відмовитися від здійснення своїх повноважень, якщо вони пов'язані з вчиненням невідкладних дій, зволікання з якими загрожує завданням збитків спадкоємцям. За порушення цих вимог, він відповідає перед спадкоємцями за збитки, що були їм завдані у зв'язку з невиконанням вимог.

Повноваження виконавця заповіту посвідчують документом, який видається нотаріусом за місцем відкриття спадщини. Таким документом є свідоцтво виконавця заповіту. Воно видається нотаріусом відповідно до вимог пунктів 200--204 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. У свідоцтві нотаріус призначає виконавця заповіту та наділяє його повноваженнями здійснювати представництво інтересів спадкоємців відповідно до волі спадкодавця, зазначеної у заповіті. Строк чинності повноважень виконавця заповіту встановлюється нотаріусом на підставі ст. 1294 ЦК, про що зазначається у свідоцтві. Після закінчення строку дії повноважень виконавця заповіту останній повертає нотаріусу видане йому свідоцтво, яке зберігається у спадковій справі.

Виконавець заповіту зобов'язаний: * вжити заходів для охорони спадщини; * вжити заходів для повідомлення спадкоємців, відказоодержувачів і кредиторів про відкриття спадщини; * вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх обов'язків; * управляти спадщиною; * видати кожному спадкоємцю ту частину спадщини, яка зазначена у заповіті; * видати частку в спадщині особам, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. Виконавець заповіту також зобов'язаний забезпечити виконання спадкоємцями дій, до яких вони були зобов'язані заповітом. Повноваження виконавця заповіту тривають до повного здійснення волі спадкодавця, вираженої в заповіті. Виконавець має право вимагати від спадкоємців також відшкодування витрат, які були ним зроблені з охорони спадщини, управління нею та виконання заповіту[15].

Виконавець заповіту не може використовувати спадкове майно для отримання власного прибутку і зловживати своїми обов'язками. Він зобов'язаний забезпечити одержання спадкоємцями за заповітом та «обов'язковими» спадкоємцями частки у спадщині. Положення пунктів 5, 6 ч. 1 ст. 1290 ЦК юридично є дещо некоректними, адже, якщо в них маються на увазі ідеальні частки, то виконавець заповіту не має повноважень щодо їх визначення та передачі спадкоємцям. Очевидно, в них йдеться про обов'язки виконавця заповіту по забезпеченню отримання спадкоємцями спадкового майна в натурі відповідно до визначених у встановленому порядку часток, що не завжди можливо (наприклад, щодо неподільного майна), отримання ними свідоцтва про право на спадщину. У разі видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на ім'я малолітньої, неповнолітньої або недієздатної особи чи спадкоємця, цивільна дієздатність якого обмежена, виконавець

26

заповіту зобов'язаний в силу п. 6 ч. 1 ст. 1290 ЦК повідомити про це органи опіки та піклування[8].

Спадкоємці, у свою чергу, мають право контролювати дії виконавця заповіту. Якщо спадкоємцями є неповнолітні (малолітні) діти, недієздатні особи або особи, обмежені у дієздатності, контроль за виконанням заповіту здійснюють батьки, опікуни, піклувальники, а також органи опіки та піклування[15].

Виконавець заповіту після завершення дій, пов'язаних з виконанням заповіту, подає спадкоємцям та їх законним представникам остаточний звіт у письмовій формі про виконання своїх повноважень. Примірник такого звіту він також подає до нотаріуса. Цей звіт разом із свідоцтвом виконавця заповіту зберігається нотаріусом у спадковій справі[8].

Спадкоємці, їхні законні представники, а також органи опіки та піклування мають право оскаржити до суду дії виконавця заповіту, якщо вони не відповідають вимогам Цивільного кодексу України, іншим законам, порушують інтереси спадкоємців. Виконавець заповіту відповідає перед спадкоємцями за збитки, що були їм завдані у зв'язку з невиконанням вимог, встановлених законом. До вимог про визнання неправомірними дій виконавця заповіту застосовується позовна давність в один рік[15].

3.2 Право заповідача на скасування та зміну заповіту

Заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. За життя заповідач має право змінити складений заповіт або взагалі його скасувати.

Закон не лімітує ні кількості складених і скасованих заповітів, ні часу, що має минути між складанням та скасуванням заповіту.

Заповідач не повинен зазначати причини, з яких він вирішив змінити чи скасувати заповіт, і не зобов'язаний погоджувати свої рішення з цих питань ні з ким, а також ставити до відома спадкоємців, зазначених в заповіті, про скасування чи зміну цього заповіту.

Стаття 1254 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) передбачає два способи скасування заповіту:

- скасувати заповіт шляхом вчинення самостійного одностороннього правочину - скасування заповіту;

- скласти новий заповіт, який скасує попередній.

У першому випадку скасування заповіту здійснюється за заявою заповідача про скасування заповіту, справжність його підпису на якій засвідчується нотаріально.

Юридичним наслідком такої заяви є те, що коли в подальшому заповідач не складе нового заповіту, спадкування буде здійснюватися за законом. Заява про скасування заповіту не може містити інших розпоряджень, крім розпорядження про скасування заповіту.

У другому випадку скасування заповіту є частиною нового заповіту. Але це не означає, що в новому заповіті обов'язково повинно міститися положення про скасування попереднього заповіту. Навіть і за відсутності такої прямої вказівки заповіт, який було складено пізніше (в силу приписів частини 2 статті 1254 ЦК), скасовує попередній заповіт повністю або в тій частині, у якій він йому суперечить.

Про повне скасування заповіту можна говорити, коли в новому заповіті міститься пряма вказівка про скасування попереднього заповіту або коли зміст нового заповіту повністю замінює попередній. Наприклад, коли спадкоємцем майна, зазначеного в попередньому заповіті, визначено іншу особу (осіб).

Про часткове скасування заповіту йдеться, якщо попередній заповіт частково суперечить новому. Наприклад, коли частина з того майна, що охоплене попереднім заповітом, включена до наступного заповіту, але вже на ім'я іншої особи. Крім скасування заповіту повністю або в частині, заповідач може внести до заповіту зміни. Зміною заповіту є розпорядження заповідача про внесення змін до окремих положень заповіту із збереженням чинності попереднього заповіту в цілому. Предметом змін до заповіту може бути доповнення переліку заповіданого майна, внесення положення про заповідальний відказ, підпризначення спадкоємця, призначення виконавця заповіту, розпорядження щодо ритуалу обряду поховання тощо. Зміна заповіту відрізняється від часткового скасування заповіту тим, що ж одне з положень попереднього заповіту не втрачає чинності, вони лише можуть доповнюватися, наприклад, вказівкою заповідача про підпризначення спадкоємця. Внесення змін до заповіту здійснюється виключно новим заповітом.

Заповідач до своєї смерті залишається власником майна чи майнових прав, щодо яких складено заповіт. Це означає, що заповідач за свого життя може розпорядитися майном, зазначеним у заповіті, в будь-який спосіб: продати, подарувати, укласти щодо нього договір довічного утримання, передати в заставу тощо[13].

Процесуальний зміст внесення змін до заповіту та його скасування є подібним до умов, встановлених для його посвідчення, зокрема:

- особисте звернення до нотаріуса або уповноважених на посвідчення заповіту осіб;

- загальні вимоги до форми нового заповіту або заяви про скасування заповіту встановлено у ст. 1247 ЦК, а конкретні - у ст. 1248 ЦК та у Законі України «Про нотаріат».

За пунктом 170 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України заповіт подружжя може бути скасовано кожним з подружжя лише за життя обох з подружжя. Крім того, про зміну або скасування заповіту інформація повинна бути внесена до Спадкового реєстру.

На практиці виникають запитання, а як бути, коли заповіт посвідчується подружжям, а після його посвідчення один із подружжя відмовляється від нього. Які дії нотаріуса у цьому випадку та як він повинен діяти, адже він не може скасувати заповіт у цілому, тому потрібно на підставі заяви одного із подружжя про скасування заповіту у частині, яка його (одного із подружжя) стосується, зробити відмітку у Спадковому реєстрі, на примірниках самих заповітів, а саме: на тому, який є у заповідачів, та на примірнику, який зберігається у нотаріуса. Непростим у цьому контексті є питання щодо часткового скасування заповіту одним із подружжя, коли ними заповідано майно, що перебуває у спільній сумісній власності, тобто без виділу частки кожного. Яку відмітку (за змістом) повинен зробити нотаріус про часткове скасування такого заповіту одним із подружжя? Автори вважають, що спірні питання мають розглядатися у судовому порядку, тому спір з приводу внесення змін у заповіт подружжя має вирішуватися судом, а не нотаріусом. Водночас нотаріус має прийняти особисту заяву від одного із подружжя, але попередити його про вирішення спору у судовому порядку[18].

Відомості щодо зміни і скасування заповіту підлягають обов'язковій реєстрації у Спадковому реєстрі (ч. 7 ст. 1254 Цивільного кодексу України). Згідно з п. 1.6 Положення про Спадковий реєстр, затвердженого наказом Міністерства юстиції України №1810/5 від 07.07.2011 року, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 11.07.2011 року за № 831/19569, відомості про заповіти, у тому числі посвідчені посадовими та службовими особами, зазначеними в статтях 1251 та 1252 Цивільного кодексу України, ст. 37 та ч. І ст. 40 Закону України "Про нотаріат", спадкові договори та внесення змін до них, скасування заповітів та розірвання спадкових договорів, заведені спадкові справи та видані свідоцтва про право на спадщину підлягають обов'язковому внесенню до Спадкового реєстру. Слід зазначити, що у вказаному реєстрі обов'язково зазначається факт зміни чи скасування заповіту, а також вказується документ, на підставі якого відбулася така зміна чи скасування. При цьому можливе здійснення одночасної реєстрації нового заповіту і скасування ним попереднього[17].

3.3 Підстави визнання заповіту недійсним

Заповіт - це правочин, який укладається фізичною особою (заповідачем) на випадок смерті, вчиняється в передбаченій законом формі, тому на нього також поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК немає відповідного спеціального правила.

Заповіт може бути визнано недійсним з часу його укладення у разі, якщо:

- заповіт уклала особа, яку визнано в судовому порядку недієздатною або котра не досягла віку заповідальної дієздатності;

- заповідач не підписав особисто заповіт і за його проханням заповіт не підписаний іншим громадянином;

- за проханням заповідача заповіт підписано особою, яка не мала права його підписувати;

- заповіт посвідчений особою, якій чинне законодавство таких повноважень не надає.

Підстави визнання заповіту недійсним можуть бути встановлені і після відкриття спадщини:

- складання іншого заповіту який, по суті, скасував попередній;

- встановлення обставин, які створили волю заповідача на момент укладання заповіту (насильство, обман, помилка);

- встановлення факту, що на момент складання заповіту заповідач не здатний був усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Заповіт може бути визнано недійсним також і в певній частині, якщо:

- заповідач позбавив права на спадщину обов'язкових спадкоємців;

- розпорядився всім майном, хоча йому належала лише частка (наприклад, не врахував частки подружжя в спільному майні подружжя);

- умовами отримання спадщини, визначені в заповіті, суперечить законодавству, обмежують правоздатність спадкоємця, є аморальним та ін.

Для дійсності заповіту необхідно не лише з'ясувати волю особи, яка бажає складати заповіт, а і належним чином оформити волевиявлення. Саме нотаріальна форма заповіту дає змогу: впевнитися у вільному волевиявленні заповідача, з'ясувати істинний зміст заповіту, запобігти прийняттю поспішних, необміркованих рішень, особливо під впливом сторонніх осіб, скористатися порадами фахівця, і головне, уникнути обставин, які надалі суд може визнати підставами для визнання заповіту недійсним.

Заповіт може посвідчувати як державний, так і приватний нотаріус. Право посвідчувати останню волю заповідача надано і певним посадовим особам - головному лікареві, капітану судна, начальнику виправно-трудової установи[11].

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 1257 ЦК України за позовом зацікавленої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде установлено, що волевиявлення спадкодавця не було вільним і не відповідало його волі. Наприклад, відбулося складання заповіту під впливом насильства з боку спадкоємця. Але при зазначених обставинах заповіт може бути визнано недійсним тільки з наданням відповідних доказів, які підтверджують ці обставини.


Подобные документы

  • Загальна характеристика спадкового права різних держав. Поняття, форми та зміст заповіту за законодавством різних держав. Умови відкликання заповіту, втрата сили та визнання заповіту недійсним. Колізії законодавства у сфері спадкування за заповітом.

    контрольная работа [32,5 K], добавлен 09.07.2010

  • Характеристика та умови дійсності правочину. Види недійсних правочинів. Правові наслідки визнання правочину недійсним. Правові наслідки порушення правил щодо форми правочину, його суб'єктів і змісту. Двостороння реституція та додаткові майнові наслідки.

    курсовая работа [65,4 K], добавлен 06.06.2011

  • Загальні вимоги до чинності правочинів. Основні підстави недійсності правочину, його правові наслідки. Реалізація правоздатності юридичної особи шляхом укладення договорів, набуття суб'єктивних цивільних прав та обов'язків. Умови дійсності правочину.

    реферат [28,8 K], добавлен 02.03.2009

  • Поняття правочину та вимоги до його дійсності. Новели посвідчення правочинів. Особливості посвідчення правочинів щодо розпорядження часткою нерухомого майна в спільній власності. Основні правила посвідчення правочинів щодо відчуження нерухомого майна.

    реферат [36,5 K], добавлен 20.02.2009

  • Поняття, ознаки та чинність заповіту. Посвідчення заповіту нотаріусом та іншими посадовими, службовими особами. Порівняльний аналіз форми заповіту за законодавством України та держав Західної Європи. Особливості спадкування права на вклад у банку.

    дипломная работа [212,7 K], добавлен 14.02.2013

  • Тлумачення змісту правочин. Позови про визнання недійсними нікчемних угод. Нікчемні та оспорювані правочини: регулювання за цивільним кодексом УРСР. Підстави для визнання правочину недійсним та правові наслідки такого визнання. Відмова від правочину.

    курсовая работа [43,0 K], добавлен 19.07.2010

  • Поняття знаку для товарів і послуг, його об'єкти, умови надання правової охорони на сучасному етапі. Суть, умови, порядок припинення дії свідоцтва і визнання його недійсним. Визначення поняття "Контрафактний екземпляр аудіовізуального твору і фонограми".

    контрольная работа [25,3 K], добавлен 12.12.2013

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.