Форми та види заповітів у цивільному праві України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Загалом спадкування за заповітом - це інститут спадкового права, що визначає порядок правонаступництва на підставі заповіту, складеного в порядку та формі, встановлених законом України.

Книга шоста Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначає два види спадкування - за заповітом і за законом, - законодавець надає певний пріоритет першому з наведених видів. Це зумовлене не тільки розташуванням глав 85 і 86, а й технічним розташуванням правових норм, але останнє ще не свідчить про принципову позицію законодавця віддати перевагу одному виду спадкування щодо іншого. Слід вказати ще й на збільшення уваги до заповіту як підстави спадкування, розширення переліку видів заповіту, надання можливості тлумачити заповіт як самим спадкоємцям, так і суду тощо.

Спадкування за заповітом виникає за наявності заповіту.

Актуальність теми. Актуальність роботи обумовлюється регулюванням правової концепції відмінності форми заповіту від виду заповіту, його загально-теоретичного тлумачення, яке визначається цивільним законодавством.

Стаття 41 Конституції України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, що знаходить своє продовження в праві кожної фізичної особи заповідати своє майно та немайнові права. Дана конституційна гарантія може бути повною мірою реалізована за умови впливу відповідних економічних, правових та інших чинників. Серед таких чинників центральне місце посідає цивільне законодавство, норми якого регулюють відносини спадкування за заповітом.

Вид заповіту, характеризується конкретним майновим або суб'єктивним складом. Форма заповіту вирізняється порядком його посвідчення. Актуальність теми дослідження правових питань спадкування за заповітом обумовлена зростаючим значенням права приватної власності громадян, порядку її спадкування в умовах ринкової економіки, необхідністю розробки правового механізму, який належним чином міг би захистити права й інтереси громадян.

Нових змін зазнав інститут спадкового права взагалі, а також спадкування за заповітом зокрема, шляхом прийняття в 2004 році нового ЦК України, який по різному розглядає доволі велику кількість понять та категорій. Такі корінні зміни в спадковому праві викликані перш за все визнанням на законодавчому рівні приватної власності громадян та її охорона, стрімким переходом до ринкових відносин. Призначення інститут спадкового права в умовах ринку - у стимулюванні розвитку приватної власності й створенні умов, які необхідні для її використання з метою забезпечення матеріальних та інших потреб громадян-власників, а після їх смерті - спадкоємців. Більш того, економічна ситуація в Україні потребує комплексного вивчення відносин, які виникають при спадкуванні за заповітом, а також законодавства, що регулює ці відносини.

Інститут спадкового права є одним із основних та найдавніших інститутів цивільного права, який покликаний врегулювати перехід належних людині прав та обов'язків у разі її смерті. Спадковому праву присвячували свої праці видатні російські, радянські й українські науковці. Але революційна зміна відносин приватної власності в роки незалежності Української держави зумовила новий виток розвитку норм спадкового права. Така тенденція розвитку права власності обумовлена перш за все тим, що в радянський період ігнорувався приватний інтерес особи, не існувало навіть поняття «приватна власність». В перші роки радянської влади була здійснена спроба взагалі скасувати інститут спадкового права прийняттям відповідних Декретів. Але незважаючи навіть на вилучення із складу спадкової маси найбільш вагомих та цінних речей, інститут спадкового права зберігся.

Разом з тим доводиться констатувати, що законодавство недостатньою мірою відповідає потребам регулювання відносин, що досліджуються. ЦК України містить тільки норми загального порядку, а Закон України «Про нотаріат» [23] та Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [25] (далі - Інструкція), мають спеціальний характер щодо виду та форми заповіту, взагалі оминає досліджувані питання.

Практика спадкування за заповітом набирає поширення, все більш входе в традицію серед людей похилого віку, які складають половину населення України.

Таким чином, у зв'язку з реформою спадкового права актуальність теми магістерської роботи не викликає сумнівів і має важливе теоретичне та практичне значення.

Мета і завдання роботи.

Мета:

Визначити форми та види заповітів, надати класифікацію заповітів за різними критеріями, з'ясувати співвідношення правових категорій «форма» та «вид». Беручі до уваги те, що в цивільному законодавстві України заповіти характеризуються відповідним суб'єктивним складом, на них поширюються загальні правила щодо порядку прийняття спадщини, відмови спадкоємця від спадщини, обов'язкової частки у спадщини тощо. Законом імперативно визначаються вимоги щодо форми заповіту.

Завдання:

Визначити правову природу заповіту, з'ясувати склад осіб, визначити осіб, які мають право посвідчувати заповіти, зменшити непорозуміння при посвідченні заповітів, висвітлити особливості отримання права на спадщину, зменшити позови про визнання заповітів не дійсними.

Також завдання даної роботи обумовлюється практичним застосуванням нормативних положень цивільних законів і вирішення питань щодо відокремлення вищезазначених понять. Їх вирішення має велике наукове та практичне значення, адже це дозволить віднайти норми, що можуть бути застосовані за аналогією з метою офіційного тлумачення відповідних норм права, яке витікає з компетенції державних органів і посадових осіб роз'яснення ними змісту норм права, які стосуються форми та видів заповітів і є юридично обов'язковим для застосування їх на практиці. Внесення конкретних пропозицій щодо вдосконалення законодавства, яке регулює речові правовідносини взагалі та з нерухомістю, зокрема; щодо застосування відповідних норм; а також дати теоретичний аналіз зазначених правовідносин.

У ході написання роботи використовувались як загальнонаукові, так і спеціальні методи.

Основним загальнонауковим (філософським) методом, є метод діалектичного матеріалізму, відповідно до якого об'єкт та предмет розглядаються виключно у контексті реальних суспільних відносин, що існують на даний момент, та у їх взаємозв'язку із закономірностями і тенденціями суспільного розвитку.

Спеціальними (приватно науковими) методами дослідження виступають: історико-правовий метод, метод порівняльного правознавства, метод комплексного аналізу, метод моделювання.

Метод порівняльного правознавства дозволив виявити схожі та відмінні підходи у вирішенні аналогічних правових проблем (в межах предмета магістерської роботи) у Російській Федерації, Німеччині, Франції та деяких інших країнах.

Це дозволило встановити межі приватноправового регулювання відносин, які виникають при врегулюванні загальної правової концепції форми та виду заповіту, оскільки досліджувані відносини розглядаються певною мірою і нормами публічного права (зазначене стосується, зокрема, діяльності нотаріуса як суб'єкта публічного права, оскільки він є представником держави, а також голів селищних, сільських, міських рад).

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАПОВІТУ ЯК ОДНОСТОРОННЬОГО ПРАВОЧИНУ

1.1 Поняття та ознаки заповіту

Аналізуючи норми сучасного цивільного законодавства, що регулюють відносини між спадкодавцем і спадкоємцями, доходимо висновку, що законодавцем були внесені зміни щодо правового регулювання видів спадкування. Саме спадкуванню за заповітом надає перевагу сучасне цивільне законодавство. Тому, враховуючи результати досліджень і висновки науковців та юристів-практиків, які займалися чи займаються проблемами спадкового права, - Т. Чепіги, А. Сторожука, В. Серебровського, Є. Фурси, М. Проніної, А. Нємкова, М. Гордона, М. Барщевського, П. Нікітюка, З. Ромовської та інших, - спробуємо проаналізувати деякі аспекти сучасного регулювання спадкових відносин, що виникають на підставі заповіту.

Цивільне законодавство про спадкування надає фізичній особі можливість за життя на власний розсуд вирішити долю належного їй майна на випадок смерті. Свою волю особа виражає шляхом складання заповіту, а після смерті заповідача спадкоємці набувають спадкових прав тільки в тому обсязі та вигляді, як це зазначено в заповіті.

Під спадкуванням за заповітом розуміють перехід прав і обов'язків померлого до осіб, зазначених ним у зробленому за життя розпорядженні на випадок смерті.

За своєю юридичною природою заповіт є одностороннім правочином.

У цій угоді виражається волевиявлення лише однієї особи -- заповідача. Внаслідок такого одностороннього волевиявлення після смерті заповідача у певних осіб, згаданих у заповіті, як правило, виникає право на одержання спадщини. Правове значення заповіту полягає в тому, що це є єдиним для фізичної особи способом розпорядитися своїм майном на випадок смерті.

Заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи, зроблене у встановленій законом формі, про передання після своєї смерті належних їй майнових і немайнових прав та обов'язків іншим особам.

Фізична особа має право заповідати права й обов'язки, які належать їй на момент складання заповіту, а також ті права й обов'язки, що можуть належати їй у майбутньому. Дійсність заповіту щодо складу майна визначається на день відкриття спадщини.

Право на здійснення заповіту є одним із проявів загальної цивільної правоздатності фізичної особи, елементом її правового статусу, її суб'єктивним правом. У праві заповідати знаходить своє відображення принцип диспозитивності суб'єктивних прав фізичних осіб, у першу чергу правомочність розпоряджатися речами, що належать їм за правом приватної власності.

Заповідальна правоздатність формально визнається за кожною фізичною особою, однак, на відміну від інших елементів правоздатності фізичної особи, вона фактично звужена суто особистим характером заповіту як правочину, який не можна вчинити через представника. У зв'язку з цим можна говорити, що право заповідати з'являється у фізичної особи з виникненням у неї права ухвалення рішення про здійснення заповіту чи виникненням у неї заповідальної дієздатності, яка виникає на момент повноліття. Отже, заповіт може скласти тільки цілком дієздатна особа, що передбачено цивільним законодавством (ст. 1234 ЦК України). Заповідач повинен усвідомлювати свої дії та керувати ними. Дієздатність визначається на момент складання заповіту. Якщо буде встановлено, що спадкодавець на цей момент був недієздатний, такий заповіт не має юридичних наслідків і є нікчемним. Нікчемність документа може бути встановлена пізніше, навіть після смерті спадкодавця.

У юридичній літературі термін «заповіт» застосовують у двох значеннях: заповітом називають як документ, у якому виражена воля заповідача, так і сам акт висловлення волі заповідача. В останньому значенні заповіт - це односторонній правочин (тобто дія фізичної особи, яка має правові наслідки) і не припускає зустрічного волевиявлення іншої особи.

Заповіт -- це особливий вид правочину, за яким правові наслідки пов'язують із фактом смерті особи. Одночасно заповіт виступає юридичним фактом, який поряд з іншими елементами юридичного складу породжує виникнення спадкового правовідношення. До того ж заповіт не може бути підставою виникнення обов'язків спадкоємців перед спадкодавцем за життя останнього.

Складаючи заповіт, особа має право охопити заповітом як права та обов'язки, які їй належать на момент складання заповіту, так і ті права та обов'язки, які можуть належити цій особі в майбутньому. Невипадково у п. 159 Інструкції [25] визначено, що при посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається. Крім того, заповідач має право скласти заповіт як щодо всієї спадщини, так і її частини.

Проте, незважаючи на притаманність заповіту всіх ознак одностороннього правочину, він має і специфічні ознаки. Так, заповіт не породжує правовідношення, оскільки починає регулювати поведінку сторін тільки після виявлення спадкоємцем згоди на прийняття спадщини, а також те, що воля спадкодавця, яка була направлена на регулювання поведінки учасників, в повному обсязі відтворилась в заповіті, залишаючись надалі без змін. Крім того, заповіт не враховує і не може враховувати тих змін у положенні сторін, які могли б мати місце до того часу, коли виникає створене спадкодавцем правовідношення.

Однак ці дві обставини є певною мірою спірними. По - перше, якщо мати на увазі, що правова мета заповіту полягає у виникненні у вказаній в ньому особі права прийняти спадкове майно, то, очевидно, це право виникає у спадкоємця до цього незалежно від вираження ним волі, спрямованої на прийняття спадщини. Останній являє собою лише акт реалізації спадкоємцем вже належного йому з моменту смерті спадкодавця права. По - друге, оскільки заповідач має право змінити або скасувати свій заповіт в будь-який час, він може враховувати всі зміни, які сталися після складення ним заповіту.

Кожен раз, коли говорять про заповіт та його різновиди, завжди мають на увазі два формуючих даний правочин елемента: волю та волевиявлення. Одна з основних проблем при цьому пов'язана із визначенням відносної значимості кожного із вказаних елементів. Зазначена проблема набуває великого значення не тільки при тлумаченні змісту заповіту, а перш за все пов'язана із положенням про визнання заповіту недійсним.

Відносна значимість волі та волевиявлення як для заповіту, так і для правочинів взагалі, становила певну дискусію як в українському, так і в російському цивільному законодавстві.

Якщо спробувати встановити, що є важливішим, воля чи волевиявлення, то з логічної точки зору можливі чітко визначені варіанти вирішення. Наприклад, Н.В. Рабинович класифікувала точки зору щодо цього питання на три групи. Першу складають ті, хто, опираючись на теорію «волі», вважали, що принципове значення має саме воля, а тому саме волею не обхідно керуватися при виникненні спору.

Друга група об'єднала авторів, які навпаки вважали необхідним керуватися «вираженням волі», маючи на увазі, що у разі, коли воля належним чином не виявлена, то не можна судити про її зміст.

Третя група вчених обмежувалася вказівкою на необхідність відповідності волевиявлення волі, і не пропонуючи вирішення питання, зводили все лише до загальних суджень.

Сама ж Н.В. Рабинович дійшла висновку, що при розбіжностях між волею та волевиявленням, якщо все ж таки воля розпізнана і правочин взагалі може вважатися вчиненим, то перевага повинна надаватися волі, а не волевиявленню.

Як цілком слушно відзначають М.І. Брагінський та В.В. Вітрянський, якщо вбачати теорію волі в ідеї «що я хотів», то теорію волевиявлення можна виразити в формулі «що я зробив», маючи на увазі, що причиною останнього повинно визнаватися, як правило, своє бажання. Цим пояснюється існування загальної презумпції на користь того, що волевиявлення відповідає волі і правочин на цій підставі буде визнаний недійсним за умови, якщо сторонам вдасться довести, що воля була відсутня або була порочна, чи їй не відповідало те, як вона була виражена [2, с. 167 - 171].

Заповіт, як прояв волі заповідача містить в собі:

по - перше, мету, тобто намір особи для досягнення правового результату;

по - друге, правовий результат, тобто юридичні наслідки, які виникають у особи, як у суб'єкта правочину;

по - третє, мотив - це психологічна підстава виникнення правочину.

Більшість вчених погоджуються зі способами волевиявлення, які згруповані за трьома групами:

1) волевиявлення може прийняти форму мовчання;

2) непряме волевиявлення, в якому особа, бажає скласти заповіт, вчиняє такі дії, зі змісту яких виразно вбачається намір укласти заповіт;

3) безпосереднє волевиявлення здійснюється в письмовій формі.

Звичайно угоди можуть укладатися через представника. Проте це не стосується такої угоди, як заповіт. Заповіт у всіх випадках може бути укладений лише особисто заповідачем, при цьому заповідач обов'язково має бути дієздатною особою.

Особистий характер заповіту виключає можливість укладання одного заповіту двома громадянами навіть в тому випадку, якщо заповідалося спільне майно. Наприклад, не може бути посвідчений заповіт, укладений подружжям з приводу їх спільного майна.

Ознаками заповіту є:

1. Особистий характер заповіту. Заповіт на стільки пов'язаний із особою заповідача, що виключає можливість його складення через представника в порядку ч. 2 ст. 1234 ЦК України.

2. Заповіт є розпорядженням фізичної особи на випадок смерті.

3. Заповіт за життя заповідача не створює для осіб, призначеними спадкоємцями, ніяких прав та обов'язків. Тому, заповіт характеризується властивістю спадкування. При цьому діє правило, закріплене ст. 1254 ЦК України: заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій його частині, в якій він йому суперечить. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним.

4. Формальний характер - заповіт є правочином, який складається з суворим дотриманням форми. Так, заповіт складається у письмовій формі із зазначенням місця та часу його складення, підписується особисто заповідачем та посвідчується нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251 - 1252 ЦК України.

5. Посмертний характер заповіту зумовлює ще одну ознаку - таємницю заповіту. Тільки від заповідача залежить, ознайомити чи ні зі змістом заповіту заінтересованих осіб. До відкриття спадщини нотаріус, а також посадові та службові особи, наділені повноваженнями посвідчувати заповіти, не вправі розголошувати відомості як про факт складення заповіту, так і про його зміст.

Крім того, законом визначені певні особливості заповіту як одностороннього правочину. Так, по-перше, тлумачення заповіту здійснюється лише після відкриття спадщини (ст. 1256 ЦК України). Також у порядку п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 р. № 7 [52] право на пред'явлення позову про недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача.

6. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ч. 1 ст. 1234 УК України), тобто мова йде про особу, яка досягла повноліття, а також про особу, яка до повноліття набула повну цивільну дієздатність, чи якій така дієздатність була надана на підставі ст. 35 ЦК України. Вказана стаття містить вичерпний перелік таких підстав - повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. Крім цього, повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцятирічного віку і бажає займатися підприємницькою діяльністю. В цьому випадку фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту її державної реєстрації як підприємця.

Виходячи з наведених характерних рис, підсумуємо, що заповіт - це акт, який не породжує юридичні наслідки за життя заповідача, містить у собі одностороннє розпорядження фізичної особи, вчинене у встановленій законом формі, про те, що має бути виконане після ї смерті, і, головним чином, «щодо переходу її майна на користь визначених осіб.

Заповіт є актом, всякого вираження волі однієї особи, - потенційного спадкодавця, названого заповідачем, тому це односторонній правочин. Про укладення заповіту заповідач має право повідомити зацікавлених осіб і надати їм примірник заповіту.

Закріплення в ЦК право про необмеженість складу, кількості, та вартості майна, яке може бути у приватній власності фізичної особи (ст. 325 ЦК), значно розширило межі спадщини. До її складу можуть входити, зокрема, земля (земельні ділянки), житлові будинки, квартири, садиби, будівлі, транспортні засоби, засоби виробництва, цілісні майнові комплекси, грошові кошти, цінні папери, інше нерухоме і рухоме майно Дійсність заповіту в жодному разі не залежить від згоди спадкоємців з його змістом чи його запереченням [41].

Заповіт - правочин, безпосередньо пов'язаний з особою заповідача. У заповіті повинна знайти точне і повне вираження особиста воля заповідача, тому він має бути зроблений заповідачем особисто. Не допускається складання заповіту від імені заповідача його представником, нехай і прямо уповноваженим на здійснення такого правочину.

Як особисте право воно не може бути обмежене за згодою з іншими особами.

Різного роду інформація про наявність заповіту може бути надана лише після смерті спадкодавця його спадкоємцям, виконавців заповіту, кредиторам спадкодавця, відказоодержувача, а також на запит органів правосуддя у зв'язку з перебуванням у їх провадженні кримінальних, цивільних і господарських справ.

Заповіт є не лише особистим, а й одноосібно вчиненим актом, тому неприпустиме включення до одного документа розпоряджень кількох осіб на випадок смерті, крім випадків спільного заповіту подружжя, що є особливим видом заповіту за ЦК України.

Дія заповіту настає з моменту смерті заповідача чи дня набуття законної сили рішення суду про оголошення його померлим. Ця ознака є специфічною для заповіту. Проте з цього не випливає, що будь-яке розпорядження фізичної особи щодо власного майна на випадок її смерті є заповітом. Так, за договором страхування життя на користь третьої особи страхувальник у письмовій заяві може вказати одну чи кілька осіб, яким страховою установою має бути виплачена страхова сума. Таке розпорядження страхувальника на випадок своєї смерті не є заповітом, а є договором на користь третьої особи, що укладається страхувальником зі страховою організацією як одностороннє розпорядження на випадок смерті.

Заповіт за життя заповідача не створює для осіб, призначених спадкоємцями, ні яких прав та обов'язків. Заповідач завжди має право змінити чи скасувати свій заповіт, якщо навіть це буде комусь невигідно.

Посмертний характер дії заповіту визначає ще одну його властивість - таємність учинення цього правочину. Тільки від заповідача залежить, чи будуть ознайомлені зацікавлені особи зі змістом заповіту. До відкриття спадщини нотаріус, інші посадові та службові особи, які засвідчують заповіт, фізичні особи, які підписують заповіт, якщо заповідач через хворобу або фізичні вади не може зробити цього власноруч, а також свідки не мають права розголошувати відомості про факт складання заповіту, його зміст, скасування чи зміну заповіту.

Заповіт є розпорядженням про долю прав та обов'язків спадкодавця, що можуть переходити за спадкуванням, і про права й обов'язки, які можуть виникнути на підставі заповіту.

Чинне законодавство висуває особливо суворі вимоги до форми заповіту. Визнаючи припустимим тільки письмовий заповіт, законодавець вимагає, щоб вірогідність і правильність його вчинення були підтверджені адміністративним за своєю природою актом засвідчення його відповідними особами, зазначеними в законі.

Виходячи з наведених характерних рис, підсумуємо, що заповіт - це акт, який не породжує юридичні наслідки за життя заповідача, містить у собі одностороннє розпорядження фізичної особи, вчинене у встановленій законом формі, проте, що має бути виконане після її смерті, і, головним чином, «щодо переходу її майна на користь визначених осіб».

Закон надає формі заповіту особливого значення, адже від її дотримання залежить дійсність заповіту.

Важливими для дійсності заповіту є місце і час його вчинення. Наприклад, заповідач склав два заповіти, отже, виникає питання про юридичну чинність кожного з них. Оскільки заповіт, складений пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або в тій частині, яка йому суперечить, то вказівка на час складання заповіту має важливе значення. Кожен новий заповіт скасовує попередній.

Варто мати на увазі, що якщо новий заповіт, складений заповідачем, було визнано недійсним, то дія попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, коли заповідач на момент вчинення заповіту не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними або якщо заповіт вчинено під впливом насильства (1254 ЦК України).

Заповідач повинен власноруч підписати заповіт, але якщо в силу фізичних вад чи хвороби він не може це зробити, то за його дорученням і в його присутності заповіт підписує інша особа. Нотаріус чи інша посадова, службова особа, яка має право здійснювати нотаріальні дії, засвідчує заповіт із зазначенням причин, з яких заповідач не зміг підписати заповіт власноручно.

Згідно ст. 44 Закону України «Про нотаріат» [23], під час посвідчення правочинів визначається обсяг дієздатності фізичних осіб, які беруть у них участь. Визначення обсягу цивільної дієздатності фізичної особи здійснюється за паспортом або іншими документами, які унеможливлюють виникнення будь-яких сумнівів щодо особи громадянина, який звернувся за вчиненням нотаріальної дії. У разі потреби нотаріусу надається довідка про те, що особа не страждає на психічний розлад, який може вплинути на її дієздатність усвідомлювати свої дії та (або) керуватись ними (п. 14 Інструкції).

У разі наявності сумнівів щодо обсягу цивільної дієздатності фізичної особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, нотаріус зобов'язаний звернутися до органів опіки та піклування за місцем проживання відповідної фізичної особи для встановлення факту відсутності опіки або піклування над такою фізичною особою.

Нотаріус відмовляє у вчиненні нотаріальної дії, якщо є сумніви у тому, що фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, усвідомлює значення, зміст, правові наслідки цієї дії або ця особа діє під впливом насильства.

1.2 ЧИННІСТЬ ЗПОВІТУ

Заповіт залишається найпоширенішим юридичним фактом приватного права, підставою виникнення прав та обов'язків.

Необхідно зазначити загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності заповіту:

1. Зміст заповіту не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Особа, яка складає заповіт, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення заповідача має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Заповіт має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Заповіт має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

По-перше, заповіт - є дією особи і це завжди вольовий акт. За цією ознакою заповіт є видом правочину і відрізняється від юридичних фактів, подій, настання чи ненастання яких не залежить від волі осіб.

Процес формування волі людини, спрямований на вчинення правочину, проходить три стадії: виникнення потреби та усвідомлення способів її задоволення; вибір способу задоволення потреби; прийняття рішення про вчинення правочину [70]. Але воля - це лише внутрішнє бажання особи вчинити правочин, яке не може впливати на виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Судити про волю можна тальки за зовнішнім проявом волі, який іменується в науці волевиявленням, завдяки чому воля стає доступною для сприймання її іншими особами. Отже, слід розрізняти волю та волевиявлення, які мають відповідати один одному.

Отже, виходячи з вищевикладеного, законодавець віддає більшу перевагу волевиявленню, але при цьому враховує і волю.

Втім, в односторонніх правочинах (заповітах) питання про пріоритет волі над волевиявленням є дискусійним і вимагає детального роз'яснення. Так, в чинному ЦК до дносторонніх правочинів відноситься заповіт, складений по волі заповідача, зміст якого стане відомий спадкоємцям після його смерті. Слід зазначити, що воля заповідача могла змінитися в останню мить його життя, а волевиявлення вже виражене в заповіті. Тобто в деяких випадках справжня воля в односторонніх правочинах може і не бути встановлена, але на дійсність правочину цей факт не впливає і впливати не може. Так, якщо заповідач міг, наприклад, не втишнути змінити заповіт, він залишається дійсним і при цьому не має підстав сумніватися в справжності тієї волі, яка втілена в заповіті, адже на момент його вчинення воля заповідача дійсно була спаравжньою - такою, що її втілено в заповіті. Тому його оспорення як правочину не має під собою підстав. Оскільки воля відноситься до внутрішнього психологічного світу людини і може бути рухливою й мінливою, то до позитивного результату подібне заперечення приведе лише в окремих випадках.

У науці цивільного права України проблема формування волі залишається однією з найважливіших для вирішення питання про визнання правочину не дійсним, в основі чого лежить порок волі. Вчені розходяться в думках стосовно того, що слід брати до уваги при тлумаченні заповіту - волю (внутрішнє вираження) чи волевиявлення (зовнішнє вираження).

При постановці питання про пріоритет волі або волевиявлення в правочині, необхідно виходити з позиції кожного конкретного випадку вчинення правочину [63, с. 190].

Заповіт - не буд-яка дія, а лише та, яка спеціально спрямована на досягнення певного правового результату - набуття, зміну або припинення цивільних правовідносин. Настання цього результату зумовлено волею заповідача.

По-друге, заповіт повинен бути вчинений у відповідній письмовій формі. Недостримання даної форми тягне за собою недійсність заповіту.

По-третє, заповіт повинен бути вчинений правомірно відповідно до законодавства України, тобто повинна вчинятися правомірна дія. За даною ознакою правочини відрізняються від правопорушень. Правомірність заповіту означає, що за для виникнення відповідних прав та обов'язків повинна передувати черга юридичних фактів, які вже породжують ті чи інші правові наслідки, настання яких бажає заповідач [73].

Усі три обставини, з однієї сторони, сприяють розширенню диспозитивних засад в регулюванні спадкових відносин, надають заповідачеві реальні можливості визначати на свій розсуд (за власною волею) долю спадщини, а з іншої, - удосконалюють адекватне відтворення в особистому розпорядженні (заповіті) власної волі щодо долі спадщини.

Неадекватність відтворення в заповіті власної волі заповідача щодо долі спадщини може бути зумовлена, перш за все, неоднаковим використанням в ньому слів, понять та термінів, які є загальноприйнятими у сфері речових, зобов'язальних, спадкових відносин. Цьому може сприяти й певні неузгодженості між змістом окремих частин заповіту та змісту заповіту в цілому, що удосконалюють розуміння останньої волі заповідача щодо долі спадщини.

Заповіт є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Коли громадянин залишив заповіт, то після його смерті майно переходить до особи чи до осіб, вказаних у заповіті, тобто настає спадкування за заповітом. Спадкування за заповітом матиме місце за умов, що заповіт буде дійсним, спадкоємці не будуть усунені від спадщини і спадкоємці за заповітом висловлять згоду прийняти спадщину.

Заповіт складається у двох примірниках. Один з них зберігається у нотаріальній конторі, другий видається заповідачеві [69].

У заповіті обов'язково зазначається місце та час його укладення (ч. 1 ст. 1247 ЦК України).

Заповіт має бути підписаний самим спадкодавцем у присутності нотаріуса чи іншої особи, яка має право відповідно до ч. 2 ст. 1247 ЦК України посвідчувати цей документ. Громадянин не може надати право комусь за дорученням підписати заповіт. Якщо громадянин за станом здоров'я не має змоги з'явитися до нотаріальної контори, він має право запросити нотаріуса додому.

Якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням у його присутності заповіт має право підписати інша особа. Вона підписує заповіт у присутності нотаріуса або іншої службової особи, яка має право посвідчувати цей документ. При цьому слід зазначити причини, з яких заповідач не міг підписати заповіт власноручно. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його складено.

При складанні та посвідченні заповіту нотаріус перевіряє, чи є заповідач тією особою, від імені якої складено заповіт, перевіряє правомірність заповітних розпоряджень та дієздатність заповідача.

Нотаріус повинен відмовити у посвідченні заповіту, коли в ньому містяться незаконні розпорядження або коли заповідач є недієздатною особою. Нотаріус має право відмовити в посвідченні заповіту, якщо заповідач тимчасово перебуває в такому стані, що не може розуміти значення своїх дій (наприклад, заповідач перебуває у нетверезому стані).

Заповідач не повинен представляти нотаріусу документи чи будь-які інші докази належності йому майна, з приводу якого складається заповіт. Цей факт перевіряється вже після відкриття спадщини.

1.3 ТЛУМАЧЕННЯ ЗАПОВІТУ

Сучасне вітчизняне спадкове законодавство надає можливість кожному громадянину вільно виявити свою волю щодо майбутньої долі належного йому майна. Об'єктивна зацікавленість суб'єктів у самостійному розпорядженні належними їм правами та майном законодавчо закріплена ст. 12 ЦК України.

Заповідальна свобода одночасно має і певні недоліки. Так, у спадкодавця можуть бути близькі родичі, для яких він був єдиним годувальником і які за життя мали права вимагати від нього утримання. Після смерті спадкодавця такі особи можуть бути позбавлені засобів до існування. Виникає питання доцільного надання спадкодавцю необмеженої свободи у складанні заповіту.

Як вже відзначалося раніше, за своєю юридичною природою заповіт є одностороннім правочином, оскільки дії однієї особи (заповідача) породжують певні правові наслідки у майбутньому і не передбачають будь-якого зустрічного волевиявлення іншої особи. Відповідно до ч. 3 ст. 202 ЦК України одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Водночас, односторонній характер заповіту не спростовується встановленим ст. 1243 ЦК України заповітом подружжя, оскільки у разі складення спільного заповіту подружжя виступає як одна сторона у правочині.

З огляду на те, що заповіт є правочином, він має відповідати загальним умовам дійсності правочину, встановленим ст. 203 ЦК України, а саме: зміст заповіту не повинен суперечити закону; заповідач має бути дієздатним на момент вчинення заповіту; волевиявлення заповідача має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; заповіт повинен бути вчинений у визначеній законом формі; заповіт має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним [64].

Отже в дійсному заповіті, посвідченому нотаріусом або іншою посадовою особою, можуть міститися положення, які ускладнюють розуміння останньої волі заповідача щодо долі спадщини.

Оскільки чинний ЦК містить окремі норми (правила) щодо тлумачення змісту правочину (ст. 213 ЦК), умов договору (ст. 637 ЦК) та заповіту (1256 ЦК), слід встановити співвідношення між ними. З урахуванням поділу норм права на загальні та спеціальні в залежності від обсягу (сфери) їх дій, безперечно, норми (правила), що містяться в ст. 213 ЦК, є загальними, оскільки вони стосуються усіх правочинів, як односторонніх так багатосторонніх (договорів). Ці загальні норми (правила) вирішують два принципових питання, а саме: хто може бути суб'єктом тлумачення змісту правочину; за якими правилами має здійснюватися тлумачення.

Суб'єктом тлумачення правочинів згідно зі ст. 213 ЦК є сторона (сторони правочину). На вимогу однією або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту заповіту.

Правила, за якими має здійснюватися тлумачення правочину міститься в ч. 3, 4 ст. 213 ЦК і зводяться до наступного. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів та понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає можливості з'ясувати, зміст окремих частин правочину, останній встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо й у такий спосіб неможливо визначити справжню волю осіб, що вчинили правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, які мають істотне значення.

Сутність цих правил, які у своїй сукупності складають, так би мовити, «технологію тлумачення» полягає поєднанні вихідних положень двох теорій «теорії волі» та «теорії волевиявлення», які протягом тривалого часу розглядалися як протилежні.

Суть розбіжностей між ними полягала у визначенні того, чому при тлумаченні правочину слід віддавати перевагу: тому, що написано в ньому (теорія волевиявлення), чи тому, що сторони дійсно мали на увазі складаючи правочин (теорія волі). Визначальним є те значення, яке могла б надати волевиявленню уявлювана розумна людина, яка знаходиться в становищі адресата цього волевиявлення і яка приймає рішення про його зміст на підставі зафіксованого тексту договору чи заповіту та з урахуванням усіх інших важливих і відомих йому обставин, що мають до цього відношення.

Оскільки відносини щодо тлумачення правочинів, як рід, охоплюють два види відносини, а саме: відносини, щодо тлумачення договорів (двосторонніх чи багатосторонніх правочинів) та відносини, щодо тлумачення заповіту, як одностороннього правочину, зазначені спеціальні норми спрямовані на врахування особливостей кожного з двох видів відносин. Оскільки спеціальні норми є виключенням з загального правила, вони унеможливлюють застосування загальних норм в тій частині, які врегульовані спеціальною нормою.

Відповідно до ст. 1256 ЦК тлумачення заповіту може бути здійснено лише після відкриття спадщини, тобто за відсутності заповідача через його смерть або оголошення його померлим (ст. 1220 ЦК). Саме тому при тлумаченні заповіту не діє загальне правило про тлумачення правочину його стороною (сторонами), закріплене в ст. 213 ЦК , а діє спеціальне правило, закріплене в ст. 1256 ЦК, згідно з яким тлумачення заповіту здійснюється спадкоємцями, а у разі спору між ними - судом.

Перелік осіб, які здійснюють тлумачення заповіту, закріплений в ст. 1256 ЦК, вірно відзначають В.В. Васильченко та Ю.О. Заіка [18], носить вичерпний характер. Ось чому здається помилковою думка С.Я. Фурси про те, що право тлумачити заповіт мають не тільки спадкоємці, а й усі зацікавлені й уповноважені особи, до яких необхідно віднести відказоодержувачів та виконавців заповіту [38].

Щодо технології тлумачення заповіту, то воно має здійснюватися відповідно до загальних правил, закріплених в ст. 213 ЦК . Разом з цим слід вказати й на наступне. Оскільки заповіт є одностороннім правочином, тобто дією однією сторони, він має певні особливості порівняно з двосторонніми чи багатосторонніми право чинами (договорами). Так, односторонній правочин може створювати права для інших осіб, що ж стосується обов'язків, то за загальним правилом, закріпленим в ст. 202 ЦК, такий правочин може створювати їх лише осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Згідно з ч. 5 ст. 202 ЦК до правовідносин, які з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актами цивільного законодавства або суті одностороннього правочину. Ці особливості одностороннього правочину впливають і на тлумачення заповіту. При тлумаченні заповіту не можуть використовуватися окремі правила ч. 4 ст. 213 ЦК, які суперечать суті одностороннього правочину. Йдеться про врахування змісту попередніх переговорів, установленої практики відносин між сторонами, звичаїв ділового обороту, подальшої поведінки сторін правочину, тексту типових договорів. Дані положення в узагальненій формі повинні бути закріплені в ст. 1256 ЦК .

Редакція ст. 1256 ЦК потребує уточнень, і з урахуванням того, що посилання в ній на те, що тлумачення заповіту здійснюється відповідно до ст. 213 ЦК міститься лише в ч. 2 ст. 1256 ЦК, яка стосується випадків тлумачення його судом.

Відсутність такого посилання в ч. 1 ст. 1256 ЦК, де йдеться про тлумачення заповіту спадкоємцями, дала привід С.Я. Фурсі для кваліфікації тлумачення заповіту судом у якості офіційного тлумачення. Виходить так, що тлумачення заповіту спадкоємцями носить неофіційний характер.

Підстав для виокремлення таких видів тлумачення заповіту, в залежності від суб'єктів тлумачення немає, хоча б тому, що «технологія» тлумачення, яка закріплена в ст. 213 ЦК , є як вже підкреслювалося вище єдиною.

Також необхідно розглянути питання щодо закріплення результату тлумачення заповіту; та якими є межі його дії.

Питання щодо порядку та способу закріплення результатів тлумачення заповіту, здійсненого самими спадкоємцями, чинний ЦК не вирішує. Окремі правила містяться в пунктах 163, 164 Інструкції [25], які стосуються тлумачення спадкоємцями секретного заповіту. В розвиток правила ч. 3 ст. 1250 ЦК відносно складання протоколу про оголошення нотаріусом секретного заповіту та запису в ньому всього його змісту, п. 163 Інструкції вирішує питання про те, які інші відомості мають бути відтворені в зазначеному протоколі. Так, зокрема, якщо з оголошеного секретного заповіту неможливо визначити справжню волю заповідача, в протоколі має бути зазначено про це, а також вміщені відомості про досягнення (чи не досягнення) між спадкоємцями згоди щодо тлумачення тексту заповіту. У разі, коли між спадкоємцями була не тільки досягнута згода щодо тлумачення оголошеного секретного заповіту, а й відбулося його тлумачення спадкоємцями, в протоколі відтворюється витлумачений спадкоємцями текст заповіту. В п. 164 Інструкції [25] передбачено право спадкоємця (кожного з них) на отримання за особистою заявою Свідоцтва про оголошення секретного заповіту, в якому відтворюється його текст. Таке Свідоцтво не видається якщо згоди щодо тлумачення змісту секретного заповіту між спадкоємцями не було досягнуто. При цьому нотаріус роз'яснює спадкоємцям їх право на звернення до суду про тлумачення ними секретного заповіту, з тексту якого неможливо визначити справжню волю заповідача.

Хоча ці правила стосуються лише секретного заповіту, але положення про те, що результатом тлумачення заповіту має бути витлумачений текст заповіту, яке випливає з п. 163 Інструкції [25], повинно бути поширене й на усі заповіти, з тексту яких неможливо встановити справжню волю заповідача, незалежно від того хто здійснює тлумачення такого заповіту. Існує думка вчених, що ст. 1256 ЦК доцільно було б доповнити цим правилом.

Слід особливим чином підкреслити, що витлумачений за домовленістю спадкоємців текст заповіту, з метою забезпечення найбільш повного здійснення волі заповідача після відкриття спадщини, за юридичною природою не є договором. Адже договір, відповідно до ст. 626 ЦК - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Тлумачення заповіту не може бути спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків спадкоємців, оскільки вони встановлені заповітом, як одностороннім правочином. Саме тому не можливо погодитися з думкою С.Я. Фурси про те, що у результаті тлумачення змісту заповіту може з'явитися договір про конкретизацію і розподіл прав і обов'язків між усіма спадкоємцями, враховуючи спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку, спадкоємців за законом, а також відказоодержувачами.

З урахуванням усього викладеного, вважається за доцільне запропонувати наступну редакцію ст. 1256 ЦК:

«Стаття 1256. Тлумачення заповіту.

1. тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини спадкоємцями.

2. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом.

3. Тлумачення заповіту спадкоємцями та судом здійснюється за правилами, викладеними в ст. 213 цього кодексу з урахуванням особливостей заповіту як одностороннього правочину.

4. Витлумачений спадкоємцями текст заповіту має бути підписаний ними з засвідченням справжності їх підписів нотаріусом.

5. Витлумачений судом текст заповіту має міститися в судовому рішенні.»

Витлумачений спадкоємцями заповіт є обов'язковим не тільки для них, а й для суду, відказоодержувачів, виконавця заповіту та кредиторів заповідача.

На судове рішення, що набрало законної сили, якому відтворено витлумачений судом заповіт, поширюються правила щодо обов'язковості судових рішень, закріплені в ст. 14 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) та правила ч. 2 ст. 233 ЦПК, про неможливість оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини.

Тлумачення заповіту представляє собою інтелектуально-розумовий процес, спрямований на з'ясування змісту заповіту як одностороннього правочину, з тексту якого неможливо встановити справжню волю заповідача. К.П. Побєдоносцев досить влучно визначив тлумачення заповіту як справу розуму та мистецтва, у якій неможливо заздалегідь встановити загальні правила та керівні засади суду [46, с. 604].

С.Я. Фурса відносить до суб'єктів тлумачення заповіту усіх зацікавлених осіб, а саме - відказоодержувачів, вигодонабувачів за сервітутом та виконавців заповіту. Далі автор відзначає, що при тлумаченні умов заповіту можуть вирішуватися й питання про повернення боргу, тому кредитори можуть стати учасниками тлумачення заповіту за запрошенням спадкоємців. Причому С.Я. Фурса кваліфікує тлумачення заповіту судом як офіційне тлумачення [66, с. 77-78].

Немає єдності думок і щодо підстав здійснення тлумачення заповіту. Так, З.В. Ромовська твердить, що тлумачення може стосуватися імені, прізвища спадкоємця, якщо воно записано в заповіті не так, як за паспортом. Якщо ж на спадщину претендують дві чи більше осіб, прізвище, ім'я та по батькові яких збігаються, суд шляхом тлумачення волі спадкодавця може визначити, кому насправді заповідач надав право на спадкування [59, с. 105].

Зазначене вимагає ретельного наукового аналізу підстав, порядку, способу закріплення тлумачення заповіту, відтак уявляється необхідним з'ясувати особливості тлумачення заповіту як одностороннього правочину.

Об'єктом тлумачення є зміст заповіту. При цьому зміст заповіту складає сукупність розпоряджень, що в ньому містяться. У даному аспекті слід зазначити, що в окремих випадках спадкоємці здійснюють фактично не тлумачення заповіту, а поділ спадкового майна. Так, відповідно ст. 1267 ЦК України спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них. У тому ж випадку, коли це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, спадкоємці можуть змінити розмір частки у спадщині за письмовою угодою між собою, посвідченою нотаріусом.

Відтак, слід розрізняти тлумачення заповіту від поділу спадкового майна, які є різними за правовою метою. Як зазначалося вище, мета тлумачення змісту заповіту полягає у з'ясування істинної волі заповідача, в той час як поділ спадкового майна спрямований на досягнення домовленості спадкоємців про зміну розміру часток, встановлених законом (заповітом).

Крім поділу спадкового майна, спадкоємці можуть визначити, в якому порядку будуть сплачувати борги спадкодавця, хто саме із спадкоємців і в якому обсязі буде надавати гроші на встановлення пам'ятника на могилі спадкодавця тощо. Вирішення таких питань не пов'язане із тлумаченням заповіту, оскільки, по-перше, взагалі не вимагає наявності заповіту та, по-друге, переслідує зовсім іншу мету, відмінну від з'ясування волі заповідача.

З огляду на наведене, важко погодитись із позицією С.Я. Фурси про те, що у результаті тлумачення змісту заповіту може з'явитися договір про конкретизацію і розподіл прав та обов'язків між усіма спадкоємцям.

Слід зазначити, що правовий механізм тлумачення заповіту застосовується у разі, коли зміст заповіту є нечітким або допускає подвійне розуміння. Неадекватність відтворення в заповіті власної волі заповідача щодо долі спадщини може бути зумовлена, перш за все, неоднаковим використанням у ньому слів, понять та термінів, які є загальноприйнятими у сфері речових, зобов'язальних, спадкових відносин. Цьому також можуть сприяти й певні неузгодженості між змістом окремих частин заповіту і змістом заповіту в цілому, що ускладнюють розуміння останньої волі заповідача щодо долі спадщини [60, с. 4].

Тлумачення заповіту не може бути спрямоване на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків спадкоємців, оскільки вони встановлені заповітом як одностороннім правочином [60, с. 9]. Тлумачення ж заповіту по суті є конкретизацією положень останньої волі заповідача і, відповідно, не створює правових наслідків у вигляді прав та обов'язків спадкоємців. Тому документ, у якому міститься витлумачений спадкоємцями текст заповіту, є невід'ємною частиною заповіту та не може існувати окремо від нього.

Слід розрізняти тлумачення заповіту від поділу спадкового майна та інших домовленостей спадкоємців, які є різними як за метою, так і за правовою природою. У разі тлумачення заповіту спадкоємцями, мають застосовуватися загальні положення ст. 213 ЦК України в тому обсязі, в якому вони не суперечать суті відносин спадкування за заповітом. У процесі тлумачення заповіту має братися до уваги характер відносин між заповідачем та спадкоємцями. Результат тлумачення заповіту спадкоємцями формалізується у вигляді окремого документа, що підписується всіма спадкоємцями, і за своєю правовою природою не є договором [29].

Виконання заповіту в деяких випадках може бути ускладнене неоднаковим використанням у ньому слів, понять, термінів, які є загальноприйнятими у сфері речових, зобов'язальних, спадкових відносин. Крім того, можуть мати місце певні неузгодженості між окремими частинами заповіту, суперечності та неточності, які значно ускладнюють з'ясування волі заповідача після відкриття спадщини, і, як наслідок -- унеможливлюють виконання заповіту. З метою з'ясування дійсної волі заповідача ЦК містить у ст. 1256 положення про тлумачення заповіту, суть якого зводиться до такого: тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями. У разі спору між спадкоємцями, тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до ст. 213 ЦК України. У судовій практиці досить часто зустрічаються справи про тлумачення заповіту, а відтак метою цієї статті є визначення особливостей судового тлумачення заповіту на підставі конкретних цивільних справ.

Виходячи із змісту ч. 2 ст. 1256 ЦК України, суд розглядає справу про тлумачення заповіту за наявності таких правових умов: 1) зміст заповіту містить суперечності, неточності, що ускладнюють розуміння останньої волі заповідача; 2) наявність спору між спадкоємцями щодо тлумачення заповіту.