Форми та види заповітів у цивільному праві України

Враховуючи, що підставою судового тлумачення заповіту є спір між спадкоємцями, така справа має розглядатися в порядку позовного провадження. Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 р. № 7 [52] справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права й обов'язки інших осіб та за наявності інших спадкоємців і спору між ними.

Відтак спірною уявляється точка зору С.Я. Фурси розглядати справи про тлумачення заповіту в порядку окремого провадження. Автор обґрунтовує свою позицію відсутністю заповідача, а тому особа, яка потребує тлумачення заповіту, буде заявником, а інші спадкоємці -- заінтересованими особами.

У переважній більшості випадків суди правильно розглядають досліджувані категорії справ за правилами позовного провадження. Утім мають місце випадки, коли суди тлумачать заповіт у порядку окремого провадження.

Так, рішенням Ширяївського районного суду Одеської області від 27.08.2008 р. по справі № 2-59/2008 суд витлумачив заповіт у порядку окремого провадження за заявою спадкоємця, незважаючи на ту обставину, що спадкодавець заповідав майно двом спадкоємцям. В іншій справі Козівський районний суд Тернопільської області аналогічно розглянув справу про тлумачення заповіту за заявою спадкоємця за правилами окремого провадження. Причому, ухвалюючи рішення, суд керувався п. 6 ч. 2 ст. 256 ЦПК України, відповідно до якої суд розглядає справи належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті.

У спорі про тлумачення заповіту позивачем виступатиме спадкоємець, який звертається до суду із позовом про тлумачення змісту заповіту, відповідачами -- інші спадкоємці, між якими виник спір. Проте інколи суди залучають у досліджуваних спорах як відповідачів (співвідповідачів) державні нотаріальні контори. Наприклад, Старокостянтинівський районний суд Хмельницької області розглянув цивільну справу за позовом двох спадкоємців до Старокостянтинівської державної нотаріальної контори про тлумачення заповіту. Рішенням суду позов задоволено і витлумачено текст заповіту в резолютивній частині. Аналогічно залучив державну нотаріальну контору як відповідача і Ульяновський районний суд Кіровоградської області по справі № 2-283/09. Крім того, часто по окремих справах державні нотаріальні контори залучаються як треті особи.

Проте слід зазначити, що у справах про спадкування нотаріуси не є заінтересованими особами і не повинні залучатися до участі у справі. На цьому наголошується і в Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 р. № 7 (п. 18). Суд розглядає справу за наявності спору між спадкоємцями щодо тлумачення змісту заповіту, а відтак саме спадкоємці мають виступати сторонами по справі. Нотаріус, посвідчуючи заповіт, вчиняє нотаріальну дію в межах повноважень, встановлених Законом України «Про нотаріат» [23] та Інструкцією [25], він не є стороною правочину, а складання заповіту немає жодних правових наслідків для нього. Таким чином, нотаріус не повинен залучатися до участі у справі як заінтересована особа.

Викладене вище дозволяє зробити наступні висновки. Тлумачення заповіту судом здійснюється в порядку позовного провадження за позовом одного із спадкоємців. Сторонами по справі про тлумачення заповіту виступають спадкоємці, між якими виник спір. Нотаріус (державна нотаріальна контора) не повинна залучатися до розгляду таких справ. Помилки у зазначенні в заповіті прізвища (ім'я, по батькові) спадкоємця повинні розглядатися судом за правилами окремого провадження відповідно до пункту 6 частини 2 ст. 256 ЦПК України [43].

1.4 ОБОВ'ЯЗКОВА ЧАСТКА У СПАДЩИНІ

Принципово важливий елемент сучасного спадкового права - право спадкоємців на обов'язкову частку спадщини - виник ще в римському приватному праві, коли близьким родичам померлого надавалося право на спадщину незалежно від останньої волі спадкодавця.

Страх перед громадською думкою змушував заповідача призначити спадкоємцями за заповітом саме членів сім'ї. Так, якщо за заповітом нічого не було залишено близьким родичам, то вважалося, що такий заповіт склала особа, яка перебувала «не в своєму розумі», і заповіт визнавався не дійсним.

Цивільне законодавство України також обмежує свободу заповіту правами так званих необхідних спадкоємців. Ця категорія спадкоємців традиційно називається необхідною, тому що вона отримує право на певну, визначену частку спадщини незалежно від волі спадкодавця та інших спадкоємців.

Відповідно до ЦК України заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування. Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини.У разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність. Діти (онуки) цієї особи мають право на спадкування на загальних підставах (ст. 1235 ЦК України).

Заповідач може залишити все своє майно або його частину спадкоємцю другої черги, незважаючи на наявність осіб, які входять у першу чергу спадкоємців за законом, або залишити все майно або частину його онуку, хоч син або дочка спадкодавця -- батьки цього онука -- живі (ст. 1236 ЦК України).

Тобто заповідач не зв'язаний ні колом спадкоємців за законом, ні черговістю закликання спадкоємців до спадкування, ні правом представлення.

Спадкодавець має право заповідати своє майно державі, державним, кооперативним та громадським організаціям, незважаючи на те, що у нього є спадкоємці за законом.

Спадкодавець може поділити майно між спадкоємцями за законом або сторонніми особами в будь-яких частках. Наприклад, одному зі спадкоємців може залишити 9/10 спадщини, а іншому -- 1/10 її.

Усе це стосується всякого майна, в тому числі й предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку. Законодавством України не передбачено особливого режиму для хатнього майна при спадкуванні за заповітом. Заповідач може розпоряджатися ним так само, як і іншим майном. Отже, заповідач має право залишити своє хатнє майно особам, які з ним не проживали, навіть за наявності таких законних спадкоємців, які проживали спільно з ним більше року до його смерті.

Право на обов'язкову частку у спадщині. Свобода заповідальних розпоряджень обмежується в інтересах неповнолітніх і непрацездатних дітей спадкодавця (у тому числі усиновлених), непрацездатних дружини, батьків (усиновителів) та утриманців померлого.

Це обмеження полягає у тому, що неповнолітні (які не досягли 18 років) або непрацездатні діти спадкодавця (у тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) та утриманці померлого (у віці до 16 років, а ті, що навчаються, -- до 18 років та після 55 років -- жінки і після 60 років -- чоловіки, так само й інваліди І, II та III груп) успадковують незалежно від змісту заповіту не менше ? частки, яка б належала кожному з них при спадкуванні за законом (ст. 1241 ЦК України).

Цю частку, на яку за всіх обставин мають право зазначені спадкоємці, називають обов'язковою часткою. Якщо заповідач позбавить обов'язкової частки своїх неповнолітніх чи непрацездатних дітей або інших непрацездатних спадкоємців (з числа вищезгаданих), то заповіт у цій частині буде недійсним.

Наприклад, у Н. на момент відкриття спадщини була працездатна дружина, дорослий працездатний син та двоє неповнолітніх дітей. За заповітом Н. усе своє майно заповідав брату і цим усунув від спадкування дружину та дітей, у тому числі неповнолітніх. Такий заповіт буде визнано частково недійсним. У цьому випадку майно буде поділено таким чином: кожний з неповнолітніх дітей одержить по ? частині спадкового майна (оскільки кожний з них при спадкуванні за законом мав би право одержати ? спадщини, а їх обов'язкова частка дорівнює ? від цієї частини), а решта майна перейде до брата померлого відповідно до заповіту.

Наведений перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку, є вичерпним. Спадкоємці другої черги не мають права на обов'язкову частку при спадкуванні за заповітом. Отже, якщо громадянин складе заповіт на користь сторонньої особи, а на момент відкриття спадщини виявиться, що у спадкодавця є непрацездатна сестра, то все майно перейде до спадкоємця за заповітом (у даному разі -- до сторонньої особи), оскільки сестра як спадкоємець другої черги за законом права на обов'язкову частку не має.

Не мають права на обов'язкову частку також онуки та правнуки спадкодавця, у тому числі і за умови, коли вони неповнолітні або непрацездатні.

Враховуючи те, що в ст. 1241 ЦК України дається вичерпний перелік спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку, де онуки і правнуки не передбачені, визнання за останніми права на цю частку було б порушенням закону.

Зрозуміло це не стосується непрацездатних онуків та правнуків, які перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті. Але в цьому випадку вони мають право на обов'язкову частку не як онуки та правнуки, а як утриманці померлого згідно зі ст. 1241 ЦК України [8].

Причини, які спонукають спадкодавця позбавити законних спадкоємців спадщини, можуть бути різними, починаючи з правового невігластва і закінчуючи бажанням захистити майнові права найбільш близьких до спадкодавця осіб.

Як свідчить судова практика, позови спадкоємців про надання їм обов'язкової частки спадкового майна зустрічаються досить часто.

Так, М. звернулася із заявою до суду про визнання частково не дійсним заповіту свого чоловіка М. в частині, де він заповів приватизовану квартиру своїй доньці від першого шлюбу. Оскільки позивачка перебувала в зареєстрованому шлюбі з М., а на момент відкриття спадщини вважалася непрацездатною за віком, суд задовольнив позов.

Непрацездатна Ф. оспорила заповіт свого сина, який заповів приватизовану квартиру працівниці соціальної служби, яка здійснювала за ним нагляд. Рішенням суду позов було задоволено. Позивачці надана обов'язкова частка у спадщині.

Вітчизняний законодавець виключив утриманців із числа обов'язкових спадкоємців розширивши тим самим свободу заповіту. Обмеження кола необхідних спадкоємців має своє пояснення. Якщо від утримання непрацездатних батьків та подружжя, непрацездатних або неповнолітніх дітей спадкодавець за життя не має права відмовитися, оскільки за чинним сімейним законодавством на нього може бути покладено обов'язок шляхом аліментування утримувати цю категорію осіб (ст. ст. 75, 172, 180 Сімейного кодексу України), то утримання інших непрацездатних осіб, які не є близькими родичами, залежить виключно від доброї волі.

У випадку, коли спадкодавець вважає недоцільним надалі надавати таким особам утримання, регулювання цього питання виходить за межі правового поля, оскільки це є особистою справою кожної особи і може йтися лише про моральний бік такого вчинку.

З призначенням обов'язкової частки у спадщині як засобу матеріального забезпечення близьких до спадкодавця непрацездатних осіб пов'язано і питання визначення розміру її оптимальної частки. У ЦК УРСР від 1963 р. розмір обов'язкової частки варіювався від ? до ? в чинному ЦК України. Разом з тим згідно п. 2 ст. 1241 ЦК України суду надано право зменшувати розмір обов'язкової частки з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. Дана новела такого змісту вперше з'явилася у вітчизняному спадковому законодавстві.

Позбавлення спадщини заповідачем може бути зумовлене такими негідними вчинками спадкоємців, які не є підставою для усунення їх від спадкування за чинним законодавством, але за своїм характером є аморальними, а в певних випадках протиправними: подружня зрада; негідна поведінка в шлюбі; марнотратство; неробство; ігнорування батьківських чи сімейних обов'язків тощо.

Деякі практичні працівники висловлюються за конкретизацію цих положень, пропонувати заповідачу безпосередньо в заповіті зазначити підстави позбавлення права на спадщину спадкоємців [6].

Звичайно, в такій пропозиції є рація, але справа в тому, що в законі відсутні правові важелі, які б змушували заповідача обґрунтувати в заповіті своє рішення про позбавлення спадкоємця спадщини, а у випадках, коли йдеться мова про секретні заповіти, ця пропозиція взагалі втрачає сенс. Разом з тим безмежних таких оціночних понять навряд чи сприятиме єдності судової практики і гарантуватиме виключення зловживань з боку суддівського корпусу.

В Російській Федерації норма щодо права обов'язкову частку в спадщині втратила імперативних характер. Якщо за раніше діючим цивільним законодавством (як російським так і вітчизняним) вимоги обов'язкових спадкоємців задовольнилися незалежно від їх матеріального становища, потреби в матеріальному забезпеченні, то ст. 1149 ЦК РФ [9] надає суду право за визначених обставин знизити розмір обов'язкової частки чи взагалі відмовити в її присудженні.

Це може мати місце за таких умов:

1) якщо йдеться про певне майно, призначене для проживання (будинок, квартира) або для використання у професійній діяльності (творча майстерня, засоби праці);

2) спадкоємець за заповітом за життя спадкодавця проживав у цьому будинку (квартирі) чи використовував ці засоби праці як основне джерело до існування;

3) необхідний спадкоємець цим не користувався.

Не така радикальна за змістом норма міститься в ЦК України. Застосування ст. 1241 ЦК України, яка є підставою для зменшення розміру обов'язкової частки, повністю залежить від суддівського бачення обставин конкретної справи.

Відповідно до ст. 83 СК України [62] один із подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги від іншого подружжя, може бути за рішенням суду позбавлений такої допомоги, якщо його непрацездатність виникла в результаті вчинення ним умисного злочину або він свідомо поставив себе в таке становище, що став потребувати матеріальної допомоги.

У спадковому законодавстві також доцільно передбачити аналогічну за змістом норму, яка б надавала суду можливість відмовляти у задоволенні позовів необхідних спадкоємців за умови доведення в судовому порядку їх негідної поведінки по відношенню до спадкодавця.

Необхідно визначити ряд обставин, які можуть бути підставою для зменшення розміру обов'язкової частки:

1) дача заздалегідь неправдивих свідчень у суді проти спадкодавця;

2) звинувачення спадкодавця у вчиненні тяжкого злочину;

3) неповідомлення про те, що готується замах на життя спадкодавця;

4) ненадання спадкодавцеві допомоги, коли той опинився в небезпеці, тощо.

Волевиявлення спадкодавця в таких випадках цілком виправдане і обмеження волі заповідача за таких обставин може бути аморальним. Обставини негідної поведінки спадкоємця по відношенню до спадкодавця (чи інших спадкоємців) повинні бути засвідчені рішенням (вироком) суду, що набуло законної сили.

Враховуючи досвід законодавців країн ближнього зарубіжжя, при вирішенні питання щодо надання необхідним спадкоємцям обов'язкової частки слід також враховувати матеріальне становище спадкоємця. Якщо спадкоємці не потребують матеріальної допомоги, то немає і підстав для надання їм обов'язкової частки спадщини.

У випадку, коли негідна поведінка спадкоємців спонукала заповідача мотивовано усунути їх від спадщини, з урахуванням обставин конкретної справи, майнові інтереси необхідних спадкоємців можна захистити і не надаючи їм права на обов'язкову частку у спадщині.

Законодавець не може не враховувати, що сьогодні має місце істотний перерозподіл національного багатства і розмір окремих спадщин обчислюється цифрами, якими раніше оперували лише в державному бюджеті. Так, за даними податкової служби, в Україні налічується вже декілька сотень мільйонерів, а частка, яку пропонується надавати необхідним спадкоємцям, може виражатися астрономічною сумою, і це при тому, що заповідач намагався (можливо, не безпідставно) позбавити таких спадкоємців спадщини.

У випадках, коли розмір спадщини перевищував би, скажімо, 10 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, необхідним спадкоємцям не виділяти обов'язкову частку у спадщині у вигляді майна, що значно перевищувало б їх соціальні потреби, а надавати їм довічне утримання за рахунок спадкового майна. Така новела, з одного боку дозволила б виконати волю спадкодавця, а з іншого - захистила б інтереси тих спадкоємців, яким спадкодавець відповідно до чинного законодавства, незалежно від свого бажання, змушений був надавати допомогу і за життя [18].

Так, але свобода заповідальних розпоряджень не є обмеженою і помилково буде вважати, що розподіл спадкового майна в повній мірі залежить від волевиявлення заповідача. Право на обов'язкову частку не залежить від згоди інших спадкоємців на її отримання, а також від місця проживання спадкоємця, який має таке право. Якщо інші спадкоємці заперечують проти видачі Свідоцтва про право на спадщину за законом на обов'язкову частку або вважають, що розмір обов'язкової частки має бути зменшений з урахуванням обставин, які мають істотне значення, вони вправі звернутися з відповідним позовом до суду.

Чинний ЦК містить можливості зменшення судом розміру обов'язкової частки у спадщині з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інші обставини, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 1241 ЦК). Наведене дозволяє зробити висновок про те, що закон прямо не визначає підстави для зменшення розміру обов'язкової частки у спадщині та містить застереження про невичерпний перелік таких підстав.

Додатково це питання висвітлюється у Постанові пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05.2008 р. «Про судову практику у справах про спадкування» [52]. Так, п. 19 зазначеної постанови встановлюється, що до обставин, які мають істотне значення, слід віднести майновий стан спадкоємця.

Враховуючи зміст п. 2 ч. 1 ст. 1241 ЦК, підстави зменшення розміру обов'язкової частки у спадщині будуть повністю передані на суддівський розсуд. Складність такої ситуації полягає в тому, що Україна належить до континентальної, а не до англосаксонської системи права і тому не визнає прецедент джерелом права. Як наслідок - одна і та ж поведінка спадкоємця у різних судових інстанціях матиме матиме різні правові наслідки. Відтак, доцільно більш детально конкретизувати в законі зменшення розміру обов'язкової частки у спадщині.

Слід підкреслити, що правовий механізм зменшення розміру обов'язкової частки у спадщині не був відомий цивільному законодавству за радянських часів. Не містив правила щодо зменшення розміру частки обов'язкового спадкоємця і проект ЦК в редакції від 25 серпня 1996 року. Натомість ЦК Російської Федерації [9] передбачає не лише можливість зменшення розміру частки обов'язкового спадкоємця, а й взагалі позбавлення його такого права. Зокрема, відповідно до ч. 4 ст. 1149 ЦК РФ [9], якщо здійснення права на обов'язкову частку у спадщині перешкоджає можливості передати спадкоємцю за заповітом майно, яким спадкоємець, що має право на обов'язкову частку у спадщині, за життя спадкодавця не користувався, а спадкоємець за заповітом використовував його для проживання (житловий будинок, квартира, інше житлове приміщення тощо), або використовував в якості основного джерела існування (творча майстерня тощо), суд може з урахуванням майнового становища спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, зменшити розмір обов'язкової частки або відмовити в її присудженні.

Справа щодо зменшення розміру обов'язкової частки у спадщині розглядається судом за позовом спадкоємця за заповітом, виконавця заповіту, прокурора. Право на пред'явлення вказаного позову виникає лише після відкриття спадщини.

Враховуючи, що зменшення розміру обов'язкової частки у спадщині може порушити права осіб, які за станом здоров'я або віком потребують матеріальної допомоги, підстави для зменшення такої частки мають бути об'єктивними. Слід виділити дві умови, що мають враховуватися судом при розгляді даної категорії справ, а саме: 1) поведінка спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині; 2) майновий стан особи.

Розглядаючи окремо кожну з наведених вище умов варто вказати, що поведінка спадкоємця, поведінка спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині, повинна мати аморальний характер. Наприклад, подружня зрада, негідна поведінка в шлюбі, погане поводження із спадкодавцем тощо. Аморальність поведінки спадкоємця в кожному конкретному випадку має встановлюватися судом.

В той же час, підставою в даному випадку є така аморальна поведінка особи, яка не дає можливості віднести її до «недостойних» спадкоємців відповідно до ст. 1224 ЦК. Спадкоємець, який має право на обов'язкову частку у спадщині, може бути позбавлений спадкування шляхом усунення від спадщини у тому випадку, коли він ухилявся від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані, або за наявності інших підстав, встановлених ст. 1224 ЦК.

При вирішення питання про зменшення розміру обов'язкової частки у спадщині, суд повинен враховувати й матеріальне становище такого спадкоємця. Якщо особа, яка має право на обов'язкову частку у спадщині, не потребує матеріальної допомоги в зв'язку із отриманням високої заробітної плати, систематичного прибутку від цінних паперів тощо, ніколи не отримувала матеріальної допомоги від спадкоємця, немає підстав і для надання такій особі обов'язкової частки у встановленому п. 1 ч. 1 ст. 1241 ЦК розмірі. Майнове становище спадкоємця за заповітом обов'язковій оцінці судом не підлягає, оскільки пріоритет в таких правовідносинах має віддаватися волі спадкодавця, викладеної в заповіті [28].

РОЗДІЛ ІІ. ФОРМА ЗАПОВІТУ.

2.1 ЗАГАЛЬНІ ВИМОГИ ЩОДО ФОРМИ ЗАПОВІТУ

Відповідно ч. 1 ст. 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Відповідно до ст. 1247 ЦК України заповіт має бути укладений у письмовій формі і нотаріально посвідчений. Порушення зазначеної форми (укладання заповіту в усній формі) тягне за собою недійсність заповіту (ст. 1257 ЦК України).

Законом імперативно визначаються вимоги щодо форми заповіту. Так, в порядку ст. 1247 ЦК України, заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. У випадку, коли особа не може особисто підписати заповіт власноручно, внаслідок хвороби або фізичної вади, за його дорученням і в його присутності дозволяється підписання заповіту іншою особою. Така особа не є представником заповідача, оскільки виконує суто технічну дію, до того ж у присутності останнього (ч. 4 ст. 207 ЦК України).

Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 ЦК України [76].

Слід вказати, що п. 161 Інструкції [25], містить правило про те, що заповіт має бути складений так, щоб розпорядження заповідача не виникало незрозумілостей чи суперечок після відкриття спадщини. Навіть при посвідченні секретного заповіту, яке відбувається без ознайомлення з його змістом, на нотаріуса відповідно до п. 162 Інструкції [25] покладається обов'язок роз'яснити заповідачу, що текст заповіту має бути викладений таким чином, щоб розпорядження заповідача не викликало неясностей чи суперечок після відкриття спадщини [25].

Аналогічні за своєю сутністю правила містяться в п. 35 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад та в п. 16 Порядку посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених.

Наявність в заповіті таких положень згідно ст. 49 Закону України «Про нотаріат» [23] є підставою для відмови у вчиненні нотаріальних дій, у тому числі і у посвідченні заповіту [23, ст. 49].

Законодавство західноєвропейських країн, які законодавство України, велику увагу приділяє формі заповіту, що викликано тим, що він містить у собі волю заповідача, яку той виклав ще за життя, але без посереднє здійснення цієї волі можливе лише за умови смерті спадкодавця. У даному випадку форма заповіту є одним із елементів фактичного складу, з яким закон пов'язує його існування взагалі. Форма правочину являє собою безумовно конститутивний елемент. При такому значенні форми правочину її недотримання і зумовлює, як правило, його недійсність [4, c. 13].

Слід звернути увагу на деякі відмінності у термінології українського та зарубіжного законодавства. Якщо говорити про “форму заповіту”, то законодавством України передбачена лише одна форма заповіт - письмова, з нотаріальним посвідченням (ст. 1247 ЦК). В нормативно-правових актах зарубіжних країн, якими регулюються форми заповітів, під такими формами розуміються інші поняття, що пов'язані з порядком складання та змістом заповіту, зокрема власноручний, таємний, публічний заповіт тощо. Інколи використання терміну «форма заповіту» зустрічається в цьому значенні і у вітчизняній літературі.

Як пише Л.В. Шевчук, заповіти можуть бути за формою свого зовнішнього вираження приватними та публічними. Такий розподіл проводиться за критерієм участі органу державної влади у вчиненні заповіту. Як перші, так і другі, можуть бути звичайними і спеціальними (особливими). Названі види форм заповітів можуть бути спрощеними чи ускладненими в залежності від можливих відхилень або в бік ускладнення, або спрощення від звичайної процедури їх вчинення.

Згідно з чинним українським законодавством основною (звичайною) формою заповіту є його нотаріальна форма. Спеціальні (особливі) заповіти, (заповіти при рівнянні до нотаріально посвідчених), виступають в якості винятку з установленої законодавством нотаріальної форми [77, ].

2.2 ПОСВІДЧЕННЯ ЗАПОВІТУ НОТАРІУСОМ ТА ІНШИМИ ПОСАДОВИМИ, СЛУЖБОВИМИ ОСОБАМИ

Вся хода розвитку людської цивілізації свідчить, що зростання уваги до правового регулювання спадкування за заповітом є одним із наслідків розвитку особистості. Чим більше суспільство та держава готові сприймати людину як особистість, яка сама визначає свої вчинки та їх наслідки, тим більше уваги спадкуванню за заповітом приділяє чинне в цьому суспільстві право [44, с. 166-172].

Посвідчення заповіту нотаріусом. До переваг нотаріальної форми заповіту належать: гарантії закріплення справжньої волі заповідача і таємниця заповіту до його смерті; усунення можливості стороннього впливу на заповідача; можливість скласти заповіт (проект заповіту) юридично грамотно та відповідно до вимог закону, що в майбутньому забезпечує виконання останньої волі заповідача в межах, визначених законом, тощо. В порядку ст. 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем особисто або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути в голос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Крім того, нотаріус вправі за заявою особи, яка до нього звернулася, на підставі ст. 4 Закону України «Про нотаріат» [23] скласти проект заповіту.

Відповідно до Інструкції [25] нотаріус посвідчує заповіти дієздатних фізичних осіб, у тому числі подружжя, які складені відповідно до вимог статей 1233 - 1257 ЦК та особисто подані нотаріусу.

Посвідчення заповіту через представників не допускається.

Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.

Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним, про що зазначається ним перед його підписом.

Якщо заповідач унаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за дорученням заповідача він може бути підписаний іншою фізичною особою за правилами, викладеними в пункті 16 Інструкції [25].

Фізична особа, на користь якої заповідається майно, не вправі підписувати заповіт за заповідача.

На бажання заповідача, а також у випадках, якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватись при свідках.

Присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов'язковою.

Нотаріус перевіряє, чи не містить заповіт розпоряджень, що суперечать чинному законодавству.

За заповітом майно може бути заповідане тільки у власність. Проте заповідач може покласти на спадкоємця, до якого переходить, зокрема, житловий будинок, квартира або інше рухоме чи нерухоме майно, зобов'язання надати іншій особі право користування цим майном або певною його частиною. Заповідач може обумовити виникнення права на спадщину в особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо).

Умова, визначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства.

До заповіту може бути включено розпорядження немайнового характеру (наприклад, розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання заповідача, бажання призначити опіку над неповнолітнім, виконання дій, спрямованих на здійснення певної суспільно корисної мети тощо).

Відповідно до п. 160 Інструкції [25], нотаріус перевіряє, чи не містить заповіт розпоряджень, що суперечать чинному законодавству. Нотаріус при посвідченні заповіту повинен роз'яснити заповідачу зміст ст. 1241 ЦК України про право на обов'язкову частку у спадщині та зміст ст. 1307 ЦК України щодо нікчемності заповіту на майно, яке є предметом спадкового договору.

Текст заповіту має бути викладений на спеціальному бланку відповідно до вимог п. 5 Інструкції [25]. Нотаріальні дії щодо посвідченні заповіту без використання спеціального бланку є нікчемними.

За посвідчення заповіту нотаріусом стягується державне мито у розмірі 0,05 неоподаткованого мінімуму доходів громадян відповідно до ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» [13, ст. 3].

Відомості про заповіти підлягають обов'язковій реєстрації в Спадковому реєстрі в порядку, установленому Положенням про Спадковий реєстр. При внесенні відомостей до Спадкового реєстру нотаріус обов'язково зазначає вид посвідченого заповіту (секретний, заповіт подружжя, і т. п.).

Завідувач державним нотаріальним архівом зобов'язаний перевірити законність заповіту, що надійшов на зберігання, і в разі встановлення невідповідності його законові повідомити про це заповідача і посадову особу, яка посвідчила заповіт.

Якщо про невідповідність заповіту законові стало відомо нотаріусу, якому заповіт надійшов у відповідності до статті 40 Закону України «Про нотаріат» [23], він повідомляє про виявлені недоліки заповідача, посадову особу, яка посвідчила заповіт, та державний нотаріальний архів, до якого заповіт передається на зберігання.

Заповіти, у тому числі секретні, посвідчені нотаріусом, і заповіти, передані на зберігання до державного нотаріального архіву, записуються до алфавітної книги обліку заповітів.

Посвідчення заповіту іншими посадовими, службовими особами. Для спадкування за заповітом існують характерні особливості. Окрім загальних особливостей, які передбачені ЦК, особливу увагу хотілося б приділити основним аспектам саме посвідчення заповітів, а особливо посвідчення заповітів посадовими, службовими особами органів місцевого самоврядування. Стаття 1253 ЦК передбачає, якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.

Посадова особа місцевого самоврядування - особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження у здійсненні організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.

Вірним рішенням законодавця є те, що прийнятий окремий нормативно-правовий акт - Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України від 25.08.1994 р. № 22/5 [26], яка регулює усі аспекти посвідчення заповітів такими посадовими особами. Отже при посвідченні заповітів такі особи мають керуватися Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України.

Як уже зазначалося, виконкоми сільських, селищних і міських рад мають право вчиняти деякі найбільш поширені й нескладні нотаріальні дії, якщо в місцевості не має нотаріусів. Це є зручним для місцевого населення, бо звільняє його від поїздок до міст і районних центрів; надання виконкомам повноважень вчиняти певні нотаріальні дії є доцільним з огляду на специфіку цих дій. Посадові особи виконкомів місцевих рад можуть посвідчувати односторонні правочини - заповіти й доручення, засвідчують справжність копій документів і виписок з них, засвідчують правильність підпису на документах тощо. Вчинення цих нотаріальних дій у багатьох випадках може бути терміновим, коли зволікати не можна. На жаль, нині громадяни які проживають у сільській та селищній місцевості мають досить низький рівень правових знань, зокрема і щодо питань вчинення нотаріальних дій. Через це люди не мають змоги в повному обсязі користуватися своїми правами, а у випадку їх порушення - відстоювати свої інтереси. Вважаючи, що не має нотаріусу - не має й можливості на вчинення нотаріальних дій, які інколи є необхідними у буденному житті.

На теперішній час, згідно Контрольного доручення Міністерства юстиції України від 25.03.2009 р. «Щодо проведення навчання для посадових осіб сільських, селищних, міських Рад» державні нотаріуси в областях повинні надавати допомогу посадовим особам сільських, селищних, міських Рад у галузі права. І відповідно нотаріуси звітують про проведену роботу перед Міністерством юстиції України.

Заповіти, що посвідчуються в нотаріальному порядку, подаються посадовій особі виконавчого комітету не менше, ніж у двох примірниках, один з яких залишається у виконавчому комітеті Ради народних депутатів.

Посадові особи виконавчих комітетів зобов'язані роз'яснити громадянам зміст значення поданих ними проектів заповітів і перевірити, чи відповідає їх зміст вимогам закону.

Посадова особа виконавчого комітету посвідчує заповіти дієздатних громадян, складені відповідно до вимог ст. 1247 ЦК і особисто подані ними посадовій особі виконавчого комітету. При з'ясуванні дієздатності заповідача посадова особа виконавчого комітету вимагає від неї документ, в якому вказано вік заповідача.

Якщо у посадової особи виконавчого комітету є підстави вважати, що заповідач внаслідок душевної хвороби або недоумства не може розуміти значення своїх дій або керуватися ними, чи внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними речовинами ставлять свою сім'ю в тяжке матеріальне становище, а відомостей про визнання особи недієздатною або обмежено дієздатною немає, посадова особа виконавчого комітету відкладає посвідчення заповіту і з'ясовує, чи є рішення суду про визнання особи недієздатною чи обмежено дієздатною. Якщо таке рішення судом не виносилось, посадова особа виконавчого комітету повідомляє про своє припущення одну з осіб чи один з органів, вказаних у ст. 256 ЦК, які можуть звернутися до суду з заявою про визнання особи недієздатною або обмежено дієздатною [54].

Якщо про невідповідність заповіту законові, стало відомо державній нотаріальній конторі, куди заповіт надійшов у відповідності зі ст. 40 Закону України «Про нотаріат» [23], завідуючий державною нотаріальною конторою повідомляє про виявлені недоліки заповідача, посадову особу, які посвідчили заповіт, та державний нотаріальний архів, до якого заповіт передається на зберігання.

Про невідповідність заповіту законові повинно бути повідомлено заповідачу і посадовій особі, яка посвідчила заповіт, не пізніше наступного дня після одержання заповіту.

Заповіти, посвідчені посадовими особами виконавчих комітетів, записуються до алфавітної книги обліку заповітів.

Заповідач може в бідь-який час змінити або скасувати заповіт, подавши про це заяву до виконавчого комітету відповідної Ради народних депутатів.

У випадку одержання посадовою особою виконавчого комітету заяви при скасування чи зміну заповіту, так само як і одержання нового заповіту, який відміняє чи змінює раніше посвідчений заповіт, посадова особа виконавчого комітету робить про це відмітку в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій, в алфавітній книзі обліку заповітів і відповідний напис на примірнику заповіту, який зберігається у виконавчому комітеті сільської, селищної, міської Ради народних депутатів.

Відомості про посвідчення заповітів посадовими особами підлягають обов'язковому внесенню до Спадкового реєстру у порядку, передбаченому Положенням про Спадковий реєстр.

Порівнюючи Інструкцію про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України [26] з Постановою «Про порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених» [50], всі особи які посвідчують заповіти практично наділені рівним об'ємом прав та на них покладені одні й ті ж обов'язки. Безумовно існують і відповідні розбіжності.

Разом з тим слід відмітити, що Постанова «Про порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених», на відміну від Інструкції «Про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України» [26] детально характеризує, що повинна зробити посадова особа, яка посвідчує заповіт, а саме: роз'яснити фізичним особам, від імені яких посвідчуються заповіти та довіреності, їх права і обов'язки, що випливають із заповітів; перевірити відповідність посвідчуваних заповітів вимогам закону і дійсним намірам осіб, що звернулися за їх посвідченням; попереджають про правові наслідки посвідчення заповітів; роз'яснюють порядок скасування та складення нового заповіту; складають у разі потреби проекти заповітів на усне прохання фізичних осіб; посвідчують заповіти на усне прохання фізичних осіб. Пояснити заповідачу його права: у будь-яку мить скасувати чи внести зміни до заповіту; заповісти усе своє майно або його частку, в тому числі предмети домашньої обстановки та вжиткує; заповісти вклад, який зберігається у банку (фінансовій установі); заповісти майно одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, юридичним особам, а також державі; позбавити у заповіті права спадкоємства одного або кількох спадкоємців за законом; у разі складення заповіту на користь кількох спадкоємців, зазначити в яких частинах кожному з них заповідається майно.

Така деталізація була б особливо доцільна для Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України [26], так як зазначені посадові особи, як правило, не мають юридичної освіти, а відповідно, не завжди можуть у повному обсязі пояснити заповідачу комплекс його прав та обов'язків, що на практиці призводить до виникнення спорів про визнання заповітів недійсними [34, с. 221].

Закон дозволяє в окремих випадках посвідчувати заповіти не тільки нотаріусам, а й іншим посадовим, службовим особам. Зокрема, згідно зі ст. 1251 ЦК, якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування. Такі особи посвідчують заповіти на підставі Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів, сільських, селищних, міських Рад депутатів України. Відомості про посвідчення посадовими особами заповітів підлягають обов'язковому внесенню до Спадкового реєстру в порядку, передбаченому Положенням про Спадковий реєстр [26].

Крім того, у ст. 1252 ЦК України передбачені випадки, коли заповіти можуть бути посвідченими уповноваженими на це посадовими, службовими особами.

1. Заповіти громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, інших стаціонарних лікувально-профілактичних закладах, санаторіях або проживають у будинках для пристарілих та інвалідів, посвідчені головними лікарями, їх заступниками з медичної частини або черговими лікарями цих лікувальних закладів, а в будинках для пристарілих та інвалідів -- директорами та головними лікарями цих будинків.

2. Заповіти громадян, які перебувають під час плавання на морських суднах або суднах внутрішнього плавання, що плавають під прапором України, посвідчені капітанами цих суден.

3. Заповіти громадян, які перебувають у розвідувальних, арктичних та інших подібних їм експедиціях, посвідчені начальниками цих експедицій.

4. Заповіти військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками, їх заступниками з медичної частини, старшими і черговими лікарями зазначених закладів.

5. Заповіти військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор та інших органів, що вчиняють нотаріальні дії, також заповіти робітників і службовців, членів їхніх сімей і членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ та закладів.

6. Заповіти осіб, які перебувають у слідчому ізоляторі, може бути посвідчений начальником слідчого ізолятора.

Порівняно з наведеним вище переліком заповітів, на детальний розгляд заслуговує заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції. З приводу посвідчення даного виду заповіту виникають певні дискусійні питання, проблеми та суперечки, які заслуговують на увагу з боку законодавця.

За загальним правилом, згідно зі ст. 1248 ЦК заповіт посвідчує нотаріус, заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції, може бути посвідчений начальником цієї експедиції.

Найбільш повно і глибоко питаннями спадкування із сучасних вчених-цивілістів України та Росії займалися Ч.Н. Азімов, О.В. Дзеря, В.Ю. Чуйкова та інші. Поряд з цим, зазначені вчені проблему посвідчення заповіту осіб, які перебувають у пошуковій або іншій експедиції, може бути посвідчений начальником цієї експедиції розглядали лише епізодично, досліджуючи більш загальні аспекти у цій чи суміжній сфері. Тим самим, аналіз доступних юридичних джерел дозволяє стверджувати, що проблема посвідчення заповіту посадовими особами, прирівнюваними до нотаріальних, дотепер на достатньому рівні в Україні не досліджена.

Сьогоденна практика як критерій істиності наукових досягнень, свідчить про низку неузгодженостей та недоліків у чинному цивільному законодавстві, що заважають реалізовувати суб'єктивні права заповідачів під час складання заповіту, обтяжуючи їх обсяг тестаментоздатності. Про актуальність проблеми свідчить велика кількість питань практичного характеру та відповіді на них у центральних періодичних та інших виданнях, у тому числі стосовно прав свободи під час складання заповіту. Крім того, вона підтверджується необхідністю заповнення нормативних прогалин щодо деталізації процедури посвідчення заповітів начальниками експедицій.

Експедиція (від лат. expedition - приведення у порядок, похід) - поїздка, похід групи осіб, загону із спеціальним (науковим, військовим) завданням; група учасників такого заходу.

У науковому світі експедицією вважається одна з організованих форм наукових досліджень, яка зазвичай пов'язана переміщенням дослідників по досліджуваній території або акваторії. Виділяють такі види експедицій:

1) комплексна експедиція, яка охоплює усі, або майже усі компоненти природного середовища;

2) галузеві експедиції, які провадяться цілеспрямованим дослідженням одного або двох компонентів.

Враховуючи ту обставину, що експедиція може проводитися протягом тривалого часу на різних віддалених територіях, законодавець передбачив можливість реалізації права на заповіт членів експедиції шляхом надання деяких необхідних повноважень в галузі права начальнику експедиції. Серед переліку повноважень (сприяти страхуванню учасників експедиційної подорожі, забезпечувати під час подорожі додержання учасниками належного громадського порядку, санітарно-гігієнічних норм, виконання Правил дорожнього руху, правил пожежної безпеки) ЦК України, а саме в п. 3 ст. 1252 ЦК, передбачено, що заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції, може бути посвідчений начальником цієї експедиції.

Процедура посвідчення заповіту під час експедиції майже ні чим не відрізняється від процедури посвідчення заповітів іншими посадовими особами, передбаченими у ст. 1252 ЦК.

Начальник пошукової або іншої експедиції посвідчує заповіт на усне прохання особи. Згідно з п. 5 Постанови КМУ «Про порядок посвідчення заповітів та довіреностей, що прирівнюються до нотаріально посвідчених», перед тим як посвідчити заповіт, посадова особа з'ясовує обсяг цивільної дієздатності осіб, які звернулися за посвідченням заповітів. Однак у нормативно-правовому акті не зазначено, яким саме шляхом начальник пошукової експедиції повинен з'ясовувати обсяг цивільної дієздатності. Тобто, за яких саме обставин, крім як у разі набрання законної сили рішення суду про визнання особи недієздатною або обмежено дієздатною, він має законне право відмовити у посвідченні заповіту?

Заповіт складається у письмовій формі із зазначенням місця і часу його складання, дати та місця народження заповідача. Заповіт складається у двох примірниках і підписується особисто заповідачем, начальником експедиції та свідками, які обов'язково повинні бути присутні під час складання заповіту. Начальник експедиції може написати заповіт власноручно. У випадку, якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або інших поважних причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням у його присутності та у присутності запрошених ним двох свідків, заповіт може підписати інша фізична особа. Посвідчувальний напис начальника експедиції може бути розміщений, як на лицьовому, так і на зворотному боці заповіту; повинен бути написаний зрозуміло, чітко, без підчисток і виправлень.

Після того, як заповіт посвідчений начальником експедиції, він реєструється в обліковому журналі, так само, як і вихідні документи. Порядковий номер, за яким заповіт зареєстровано в журналі, проставляється у посвідчувальному написі на обох примірниках заповіту [50].

Якщо начальник експедиції відмовляє особі у посвідченні заповіту, він повинен на прохання фізичної особи, якій відмовлено у посвідченні заповіту, викласти причини відмови у письмовій формі і порядок їх оскарження. Скарга не неправильне посвідчення заповіту або відмову у його посвідченні, подається до суду за місцем знаходження експедиції.

Начальник експедиції, свідки, при яких було посвідчено заповіт, обов'язково повинні додержуватись таємниці вчинення нотаріальних дій. У разі недодержання таємниці посвідчу вальних заповітів вони несуть встановлену законом відповідальність.

Інформація про посвідчення заповітів надається тільки особам, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії. Згідно п. 3 вищезгаданої Постанови КМУ [50], на письмову вимогу суду, прокуратури, органів дізнання і слідства довідки про посвідчені заповіти і довіреності видаються у зв'язку з провадженням кримінальних, цивільних або господарських справ. У письмовій вимозі, з якою звертаються зазначені органи до посадової особи, зазначається номер справи, щодо якої виникла потреба в отриманні інформації. Довідки про посвідчені заповіти видаються вищезазначеним органам та спадкоємцям лише після смерті заповідача за умови подання свідоцтва про його смерть.

Необхідно враховувати той факт, що порівняно з іншими посадовими особами, зазначеними у ст. 1252 ЦК, умови для посвідчення заповіту начальником експедиції можуть бути набагато більш складними. Це пояснюється тим, що експедиція є однією з найскладніших організованих форм відряджень групи людей. Експедиція може проводитись у таких місцевостях, коли викликати працівників нотаріату практично не реально. Тому враховуючи складність правового становища заповідача в умовах експедиції та начальника експедиції як посадової особи, зобов'язаної посвідчити заповіт, було б за доцільне спростити процедуру посвідчення заповітів під час експедиції.

Українське законодавство, а саме п. 6 ст. 1252 ЦК, передбачає, що однією з умов дійсності заповіту, посвідченого начальником експедиції, є присутність не менше двох свідків. Адже під час експедицій не рідко трапляються ситуації, які внаслідок стихійного лиха унеможливлюють ситуацію посвідчення заповіту (загибелі начальника експедиції, опинення у недоступному місці внаслідок обвалу). Фактично, особа яка є членом експедиції є повністю дієздатною і має повне право укласти заповіт. А юридично, складений нею заповіт буде визнаний недійсним внаслідок відсутності начальника експедиції або однієї особи, яка повинна бути свідком.

Тому доцільним буде внести зміни до Постанови КМУ № 419 [50], які передбачали б спрощену процедуру посвідчення заповітів під час експедиції. При цьому, необхідно чітко зазначити в яких саме умовах опинився заповідач чи інший член експедиції.

Припустимо це може бути:

1) якщо внаслідок непередбачених форс-мажорних обставин під час експедиції присутність свідків неможлива - заповіт можна посвідчити без свідків;

2) внаслідок смерті начальника експедиції, або якщо він загубився, заповіт має право посвідчити інша особа, яка є членом експедиції, з обов'язковою відміткою про на заповіті;

3) у разі відсутності належного аркушу паперу, заповіт можна скласти на буд-якому аркуші чи клаптику паперу, при цьому текст заповіту має бути повністю зрозумілим, мати відповідні реквізити, підписи заповідача та особи, яка посвідчує заповіт [40].